"АРАБСЬКА ВЕСНА" ЯК НАГОДА ДЛЯ УКРАЇНИ

25 вересня 2012р. 
Клець Марія Василівна, к.е.н., доцент, 
(економічна теорія), м. Рівне 
Клець Дмитро Васильович, фахівець із суспільних 
та світоглядних проблем, Рівненська обл. 
dmytro_kl@ukr.net

Вступ 
Арабські країни Північної Африки та Близького Сходу мають досить різноманітні зв’язки з Україною ще з часів СРСР. Достатньо згадати лише "братню допомогу" Радянського Союзу багатьом із цих країн у всіляких "національно-визвольних" війнах та військових переворотах лівого ухилу. 
Зрозуміло, що за примату суто військового радянська допомога при цьому активно доповнювалася ще й співпрацею політичною, ідеологічною, на рівні спецслужб, медицини, освіти і, звичайно ж, економічному. Тож у всіх цих видах співпраці брали участь і громадяни УРСР, її організації та господарські структури. 
Точні розміри цієї допомоги невідомі хоч би вже тому, що практично всяку закордонну діяльність в СРСР засекречували на основі негласної доктрини радянської шпигуноманії "Кому треба – той знає". 
Одночасно офіційна пропаганда висвітлювала ці країни та нашу співпрацю з ними у виключно позитивному світлі як для населення СРСР, так і для зарубіжжя. Також тисячі їхніх студентів вчилися найрізноманітніших професій в українських навчальних закладах. 
І так тривало близько 40 років, з часу становлення держави Ізраїль та її конфліктів з арабським світом і аж до розпаду СРСР. Тому цілком закономірно, що і в незалежній Україні у більшості населення зберігся відчутний інтерес та залишилося позитивне ставлення до цих країн. Залишилися фахівці та службовці з обох сторін, які цю співпрацю здійснювали. Також попри всі кадрові зміни в Україні у значній мірі залишилися і зв’язки між цими людьми. Тим більше, що зараз в Україні достатньо технічних та організаційних можливостей для взаємодії із зарубіжжям, в т.ч. і з арабським світом. До того ж, цю комунікацію забезпечує Інтернет. А процес глобалізації давно вже вийшов за рамки суто економічні і фактично вимагає інтеграції у всіх сферах діяльності та по всій планеті. 
На жаль, наші політики та діячі всі ці роки переймаються боротьбою за владу між собою та перерозподілом власності більше, ніж взаємовигідною співпрацею України на міжнародній арені, в т.ч. і з арабським світом. Тому попри показушні офіційні візити та багатообіцяючі постанови і декларації українсько-арабська взаємодія та співпраця за останні 21 рік відновлювалася і розвивалася переважно за індивідуальною та приватною ініціативою. 

Специфіка нашої громадської думки 
Після отримання незалежності на території держави Україна змінилася етнічна структура населення, порівняно із попередньою структурою загальносоюзною. Переважну більшість у нас становлять етнічні українці. Зрозуміло, що як і кожен етнос, вони мають свою специфіку - низку етнічних особливостей. Причому, як позитивних, так і негативних, збиткових. 
Серед останніх особливо дошкуляє усвідомлена меншовартість. Коли майже всі українці вважають себе гіршими, ніж неукраїнці. Це веде до свідомої відмови жити розумом власним, до страху бути першим, до прямої недооцінки вітчизняних досягнень і навіть до повного ігнорування української науково-технічної новизни та й самих новаторів-одноплемінників. А така життєва стратегія 80% відсотків населення автоматично блокує і науково-технічний прогрес на території України. 
І навіть гірше – наші громадяни на всіх рівнях соціального статусу абсолютно безпідставно і виключно за власним бажанням принижуються перед іноземцями навіть менше освіченими та з нижчим розвитком.?! 
Звичайно, певну роль у цьому відіграє ще й інерція громадської думки. Адже в більшості населення десь у підсвідомості ще жевріють рештки радянського агітпропу на цю тему. 
Свого часу автори цієї статті, брат і сестра, вчилися на різних факультетах (а потім Клець Марія ще й закінчувала аспірантуру) у Київському університеті ім. Шевченка з перервами від 1972 по 1995р. Тоді у київських вишах було багато студентів арабів та африканців (негрів). І більшість з них були із країн, ідеологічно дружніх до СРСР, та ще й переважно робітничо-селянського походження. 
То тоді ці студенти перебували практично на привілейованому становищі. Їм і кращі гуртожитки, і поблажливе ставлення викладачів. І навіть коли траплялися якісь сварки чи конфлікти наших студентів із іноземцями, то винними наші ж викладачі, чиновники чи міліція заздалегідь призначали громадян своїх. Все із тієї ж меншовартості. І більшість наших студентів це сприймала як належне. Теж від меншовартості. 
Тому і в незалежній Україні наші громадяни звично продовжили улесливе ставлення до іноземців. 
Наприклад, за роки правління М.Кадафі в Лівії сформувався практично культ його особи. Тож їхній агітпроп пропагував його "всесвітню мудрість" у багатьох країнах світу. Тим більше, що видобуток нафти в Лівії давав для цього чимало коштів. В Україні це прославляння Кадафі проявилося насамперед у близько 10 щорічних "міжнародних науково-практичних" конференціях за його програмним твором "Зелена книга". Звичайно ж, від українських учасників оргкомітет приймав статті лише із позитивною оцінкою даної книги та її автора. Щоправда, допускалася і невеличка доброзичлива критика, але тільки "конструктивна та оптимістична". Словом, традиційно для всякого диктаторського агітпропу. І це прекрасно розуміли наші громадяни, зауважте, із високим освітнім статусом, як організатори, так і учасники цих конференцій. Але ж матеріальний бік справи… 
А фінансове забезпечення цих конференцій було, як на ті роки, просто розкішним. Для учасників оплата проїзду, проживання і харчування 2-3 дні. І ще й модний на вигляд (хоч і пластмасовий) портфель та збірник матеріалів конференції на згадку. Також щодня екскурсії по Києву, а на закінчення - концерт силами ліцею сходознавства і добрячий фуршет у ресторані, з чималим вибором алкоголю. 
Зрозуміло, що за таких умов число наших активних підлиз до цього "епохального" твору зростало в геометричній прогресії. Так що вже десь, починаючи з 4-5-ї, на цю конференцію було вже важко й пробитися. Тим більше, що ми (писали статті часто вдвох, а їздив кілька разів Клець Д.В) пропонували справді конструктивний підхід по суті цієї книги та до вирішення тих чи інших проблем Лівії. І на кожній із цих конференцій знаходилося по кілька однодумців та прихильників взаємовигідної співпраці України та Лівії. 
Однак лівійська сторона розглядала ці конференції виключно як захід пропагандистський. А співорганізатори з нашого боку, схоже, найбільше переймалися щедрим лівійським фінансуванням. 
Тому поодинокі конструктивні статті та пропозиції безслідно зникали під потужним валом підлабузництва та славослів’я з нашого боку. Причому, від науковців та викладачів, які й самі прекрасно знали, що за загальним рівнем розвитку Лівії ще далеко до України. Та все ж більшість учасників ні про яку взаємовигідну співпрацю й гадки не мала. А лише винахідливо вихваляла диктатора, радіючи й найменшим подачкам. Тому й підсумок цих конференцій в цілому негативний. Для Лівії - це прямі збитки. А для України – це відчутне заохочення близько тисячі наших теоретиків та викладачів вишів(!) до улесливої брехні, тобто, до подальшої моральної та професійної деградації. 
Проте саме життя вкотре підтвердило принципову хибність диктатури як типу управління суспільством. До того ж, правління Кадафі завершилося ще й фактично громадянською війною. Яка, власне, знищила не лише самого вождя та тисячі лівійців, а й зруйнувала створене завдяки нафтодоларам (а не завдяки "генієві" Кадафі). 

"Мудрість" світових авторитетів 
Масові заворушення останніх років у арабських країнах, аж по криваві міжусобиці (громадянську війну) включно, так звані прогресивні західні ЗМІ радісно поспішили проголосити торжеством демократичних цінностей та природним правом людини на свободу самовираження і саморозвитку. Мовляв, нарешті й араби прокидаються до свідомого прогресу. Це їхнє тлумачення догідливо підхопили і українські журналісти. 
Правда, невеличка частина наших "аналітиків", знову ж, слідом за своїми іноземними однодумцями, традиційно вишукує у цьому "закордонний слід" та "ворожу руку". А подібні пояснення, вже в силу їхнього кількісного панування, лише додатково затуманюють населенню голови та посилюють радикальні настрої. 
Тому й закономірно ця "арабська весна" переходить у хронічні та криваві міжусобиці міжнародного масштабу. Та ще й подає поганий приклад буйній частині наших стихійних "борців за народ", які в силу низького освітнього рівня вважають силовий конфлікт найкращим способом вирішення суспільних проблем. 
Хоч від початку цієї "весни", ще від заворушень у Тунісі, багато організацій, по ООН включно, активно працюють над замиренням цих конфліктів. І широкі миротворчі зусилля продовжуються. Проте це "пробудження" приводить до все більшої крові. Так, в Сирії число жертв зараз вже звично(?!) рахують тисячами. І нема цьому й просвітку. 
Тож "арабська весна" все менше стає схожа на торжество демократії навіть в очах найнаївніших мрійників. 
При цьому схоже, що й світові миротворці мимоволі переходять у стадію пасивного вичікування. Мовляв, нічого тут не вдієш. Треба почекати, поки найімпульсивніші учасники цього кровопролиття просто перестріляють одні одних. А з тими, що залишаться, вже буде легше вести перемовини про замирення. 
Такий розвиток подій свідчить тільки про одне: всі учасники даної колотнечі, як практики, так і теоретики та миротворці, хибно розуміють ситуацію. 
Тому для початку доцільно поцікавитися: а де ж саме пояснення причин цієї "арабської весни"? 
Звичайно ж, у доказовому та цілісному тексті. Адже для вирішення всякої проблеми спочатку потрібне пояснення її причин. А вже потім, на основі цього пояснення і формують шляхи й методи вирішення даної проблеми. 
Однак виявляється, що такого загальновизнаного пояснення масових та кривавих заворушень серед десятків мільйонів людей просто немає. Причому, серед безлічі найрізноманітнішої писанини про це. Наприклад, на запит лише українською мовою лише одного терміну "Арабська весна" Гугл знайшов в Інтернеті 36 800 посилань! 
Гірше того, про необхідність пояснення, найдоказовішого на сьогодні, ніхто навіть не згадує?! 
Але чому так відбувається? 
Адже над замиренням цих міжусобиць працюють, повний робочий день і за відповідну оплату, сотні високопоставлених фахівців (так одностайно вважається). А з їхніми помічниками, радниками, консультантами тощо цих спеціалістів взагалі нараховують тисячами. 
То якимсь же розумінням ситуації вони керуються, на основі якихось конкретних знань приймають рішення?! 
То де саме воно, це їхнє розуміння, де його можна прочитати? 
Проте виявляється, що такого конкретного розуміння ситуації всі ці тисячі офіційних фахівців якраз і не мають. Цілком свідомо. І весь світ вважає це навіть нормою?! 
Саме так, ми тут маємо справу із професійною групою, члени якої приймають свої управлінські рішення лише на основі якнайкращих намірів і так званої політичної волі. В загальному випадку це означає – як їм захочеться. А для такої мотивації у доказах правоти навіть не виникає потреби. 
Хоч ще здавна відомо, що найкращі наміри ведуть якраз до найгірших наслідків. Тож і масова практика цих світових миротворців вкотре дане спостереження підтверджує. 

Гностичні витоки політичної волі 
Тут треба згадати, на основі яких саме конкретних знань про суспільні процеси та закономірності діють ці миротворці. Зрештою, якраз особливості їхнього мислення, світобачення, цінності та ідеали і визначають їхні управлінські рішення по замиренню цих конфліктів. 
Тим більше, що науки про властивості людського мозку та людського мислення досягли в цьому напрямку вже чимало. Тож пора ці їхні результати включати і в пояснення суспільних проблем та шляхів їхнього вирішення. Що ми посильно і робимо. 
Здавна відомо, що людьми рухають насамперед інтереси матеріальні. Хоч би вже тому, що матеріальною є сама основа нашого життя. Тож якраз закономірності створення, розподілу та споживання цієї матеріальної основи життя свого часу однозначно пояснила наука політична економія. Давно вже пояснене, звідки береться "багатство народів" та як його примножувати. 
Більше того, у дипломах кожного із цих світових миротворчих авторитетів стоять позитивні оцінки якраз із цього навчального предмету. Але тільки оцінки. 
А от глибокого розуміння політекономії у них якраз і немає. І ось чому. 
Справа в тому, що науку політекономію створювали глибокі мислителі якраз в даному напрямку. І у своєму завершеному вигляді політекономія капіталізму створена на логічній основі науки іншої – діалектичного матеріалізму. Проте і сам діамат дуже складний, не випадково ж його змогли створити лише генії. 
Виходить, що за своєю суттю діамат та політекономія є найскладнішим інтелектуальним здобутком людства, створеним за допомогою абстрактно-логічного мислення. Тому і належно вникнути у ці науки, та ще й людині середніх здібностей, можна лише у процесі тривалого, цілеспрямованого та наполегливого навчання. 
Однак так сталося, що в масових масштабах діамат та політекономію спробували застосувати для практичного впливу на суспільні процеси тільки більшовики. Тобто, представники найбіднішої суспільної групи із вимушено низьким загальноосвітнім рівнем та розумовими здібностями не вище середніх. Причому, на основі лише "діагонального" перегляду революційних агітаційних брошурок, в т.ч. і про ці науки. А основним мірилом їхньої діяльності мала стати мораль трудящих, звісно ж, найкраща у суспільстві. Тому більшовики і з такою легкістю взялися радикально і грубим примусом діяти (= вирішувати долю сотень мільйонів людей!) на основі тих наук, у яких вони не розуміли навіть заголовків?! 
Нагадаємо, що першобільшовик В.Лєнін сам був за освітою юрист-заочник. А якість нашої заочної освіти традиційно низька ще із часів Російської імперії. До того ж, за цим своїм фахом він практично і не працював. Та й взагалі, особисто В.Лєнін не знав як, а тому і не вмів створювати життєві цінності. Він все життя жив лише працею чужою, за рахунок перерозподілу праці інших на користь свою. Тож у цьому напрямку він навіть мимоволі спеціалізувався і розумово. І всі свої чималі вроджені здібності спрямував лише на вдосконалення суспільного прогресу за рахунок примусового перерозподілу життєвих благ. 
Тут варто згадати ще й таке. Зростання продуктивності праці при утвердженні капіталістичного способу виробництва в передових країнах Європи вже у ХІХ столітті дало можливість виділяти (під різними приводами, усвідомлено чи ні) частину національного продукту для існування цілих професійних груп, які самі споживчих цінностей не створювали. Зате споживали, ще й вище рівня середнього. А отже мали резерв часу та інших ресурсів для якоїсь діяльності іншої, ніж заробляння на власне життя. 
Тож серед цих, фактично паразитичних груп та прошарків, зародилася і швидко почала зростати група соціальних реформаторів та революціонерів. 
Нагадуємо, добробут вони мали дармовий. А тому у них і не було необхідності набувати тих знань і практичних навичок, які потрібні для життєвої практики, для створення споживчих цінностей. А отже, у цих людей ще змалку не формувалася наполегливість та послідовність у всякій суспільнокорисній діяльності. Вони вчили те, що легше, що їм заманеться. Адже все одно ці їхні знання для їхнього особистого добробуту не мали важливого практичного значення. 
Такий спосіб формування особистості та інформаційного освоєння нею світу формує слабку самокритику. Тож ці люди ще змалку переоцінюють себе та недооцінюють інших. А тому вони цілком щиро переконані у своїй повсюдній правоті і навіть з добрими намірами безпідставно, безапеляційно і буцімто щиро (а насправді – нахабно) нав'язують іншим думку свою. Та на основі власної правоти (насправді – безпідставної) прагнуть командувати всіма рештою. Такі їхні риси та манери відомі здавна. В побуті цих людей називають самодурами, а в психології делікатніше – акцентуйованими особистостями. 
Проте частина цих людей змалку має виражений вроджений потяг до знань, їхнього пошуку та творення. А ця риса зазвичай поєднується із доброзичливим ставленням даної людини до інших. Зрештою, так відбувається і з частиною організмів кожного виду. 
Отже, прошарок цих досить начитаних та доброзичливих людей жив матеріально легше від більшості населення. Тож і цікавився він полегшенням життя подальшим, в тому числі і для всіх інших. Але, повторюємо, у глибинне, філософське осмислення засад життя та в суть створення життєвих благ ці люди глибоко не вникали. Бо це справді складно і важко, особливо для них. 
Тому поєднання їхньої доброзичливості та поверхового розуміння суспільних процесів і привело їх до очевидного (для їхнього освітнього рівня) висновку: для покращення життя всіх треба все суспільне багатство рівномірно поділити між цими всіма. 
Тож від цих людей і пішла по світу основна дурниця: головне для покращення якості життя – це перерозподіл вже створених життєвих благ. І дуже цей висновок припав до душі всім неукам та лінивцям. І почали вони його всіляко аргументувати та прикрашати. Та в таких масштабах, що швидко сформувалася вже ціла спеціальність – професійні революціонери. Які жили якраз із пропаганди покращення життя одних за рахунок його погіршення для інших. 
Цю привабливу для гіршої частини населення ілюзію швидко підхопила і вся так звана прогресивна інтелігенція. Люди, які ще менше переобтяжені знаннями доказовими. Зате у них були вроджені пріоритети до цінностей духовних (нематеріальних) і таланти до мислення конкретно-емоційного. Ним вони і створювали літературу та мистецтво. І формували суто емоційне (бездумне!) ставлення до життя у решти населення. 
Оскільки ж некомпетентне втручання держапарату у капіталістичний спосіб виробництва неминуче приводило до різких майнових контрастів, то ця творча інтелігенція і виступила проти видимої (а отже – тільки й зрозумілої їм), зовнішньої частини суспільного зла - власників засобів виробництва. І всіляко та ще й талановито їх таврувала. І пропагувала єдино вірний (на їхню думку), а значить – прогресивний шлях до кращого життя для всього людства – "Відняти й поділити!" 
Так що в кінці ХІХ – на початку ХХ століття практично кожен освічений (тобто, начитаний цих ілюзій) європеєць вважав примусовий перерозподіл власності взагалі єдино прийнятним шляхом людського розвитку. 
З тих часів і почали масово і з найщирішими намірами (авжеж, обґрунтоване теорією) до влади рватися доброзичливі самодури, які намагалися примусом гнати людство до щастя. Бо, мовляв, саме воно, без їхнього мудрого керівництва ніц не тямить. 
Тож перед переворотом 1917 року В.Лєнін мав вже достатньо теоретичних (але не наукових!) підстав для створення партії більшовиків. Для яких навіть офіційним пріоритетом було не створення життєвих благ, а їхній перерозподіл. 
Тож саме на перерозподілі вже готового і намагалися будувати комунізм в СРСР та в десятках інших країн. 
І це при тому, що ще К.Маркс і Ф.Енгельс остаточно довели закономірність еволюції приватної власності – від приватної одноосібної до все більше колективних її форм, аж по суспільну включно. І якраз цей розвиток приватної власності і гарантує як суспільний характер виробництва, так і суспільний характер споживання, тобто, вирівнювання добробуту всіх. 
Однак сам Лєнін у діамат та політекономію глибоко не вникав. До того ж, і сам на своє життя заробляти не вмів, а жив працею чужою, перерозподілом. 
Тож і фантазував на тему забезпечення добробуту без жодних логічних гальм і без власного досвіду практичного. 
Хоч при цьому В.Лєнін постійно наголошував, що основний стимул і мета класової боротьби – це інтереси матеріальні. Тобто, практично всім людством рухає потреба якраз у цінностях речових. 
Однак до керівництва величезною країною він же свідомо(?!) поставив людей, для яких буцімто пріоритетом є цінності нематеріальні, духовні та моральні. 
От тобі й маєш – все населення має пріоритети одні, а кількісно невелика частина їхніх керівників – зовсім інші?! 
То як же їм працювати разом, задля досягнення мети однієї? 
І який цей суспільний пріоритет має бути, щоб один для всіх – матеріальний чи духовний?... 
Так з того часу Радянським Союзом і почали керувати "лєнінські кухарки". Люди, які керували суспільством навмання, на основі лише тих своїх забаганок, котрі самі вони безпідставно вважали єдино правильними та суспільнокорисними. Однак свій особистий добробут вони будували виключно перерозподілом праці чужої на користь свою. Навіть не звертаючи уваги на якість життя фактично власних підданих. Тож вони просто не знали і не вміли створювати споживчі цінності для інших, для основної маси населення. 
Тому СРСР і розвалився сам, від кричущої суперечності між працею, її обліком та споживанням. Однак носії відповідного (антиринкового!) світогляду залишилися. В тому числі і на керівних посадах в Україні… 
Невдачі та потворність радянського шляху до комунізму бачили (наголошуємо, лише бачили ззовні, але не розуміли суті) і за кордоном. Однак їхні суспільники приписали ці невдачі якраз хибності нібито офіційних (проте на практиці лише показних) теоретичних засад комуністів. 
Тож і самі західні суспільники офіційно відмовилися вникати в діамат та політекономію капіталізму. Та й вся західна педагогіка цими науками свідомо легковажить. Хоч без цих наук якраз і не можна зрозуміти суть суспільства, його властивості та закономірності. 
А тому й зараз світом керують політики, ідеологи та політологи. За суттю – ті ж лєнінські кухарки, які намагаються керувати суспільством на власний розсуд. Аби, мовляв, з найкращими намірами при цьому. 
Тому й дані масові заворушення в арабських країнах вони безграмотно трактують як прояв цих найкращих намірів у найпоряднішої частини населення. Які благородно протестують, звісно ж, проти соціального негативу, спричиненого конкретними персонажами влади. 

А насправді… 
А насправді це так проявляється дія економічного закону про вирівнювання норми прибутку. Цей закон серед іншого вимагає і рівної оплати за рівну працю, тобто, ринкового регулювання прибутків для всіх професійних груп. 
Широкі і масові протести проти соціальної несправедливості, спричиненої позаекономічним управлінням, у найрозвинутіших країнах поступово, протягом ХХ століття, привели до становлення так званої соціальної держави. Це коли частина держапарату у даній країні спеціально займається тим, щоб певну частину ВВП адміністративним чином перерозподіляти хоч на часткове латання соціальних диспропорцій, спричинених цим же самим позаекономічним управлінням ?! 
Зрозуміло, що це лише невміле тупцяння в трясовині цивілізаційної кризи. І нинішнє загострення проблем Єврозони та Євросоюзу це наочно підтверджує. Проте й зараз активісти управління позаекономічного гаряче переконують всіх, що ця криза – це якраз пряма провина тих професійних груп, які на практиці створюють всі споживчі цінності. Бо, мовляв, створюють вони не так, не те і не в потрібній кількості та послідовності. 
І найсумніше те, що весь світ і досі некритично політикам вірить та бездумно виконує всі їхні забаганки. 
У арабських країнах функціонування ринку теж сильно деформують різні позаекономічні впливи. Це обов’язково створює кричущі диспропорції між працею та споживанням у різних професійних груп. А сучасні ЗМІ, насамперед Інтернет, швидко і очевидно роблять раніше таємне явним. Та ще й освітній рівень їхнього населення зріс достатньо лише для того, щоб це зрозуміти тільки як чиюсь провину особисту, а не як прояв суспільних закономірностей. 
До того ж, їхній держапарат ще не розрісся кількісно аж до розмірів держави соціальної. Та ще й у них сильні регулятори моральні, пов’язані із ісламськими традиціями. 
Тому у наш час мусульмани дещо фанатичніші та дружніші від християн. От вони й пішли вирішувати проблеми суспільні механізмами конфліктними. Тим більше, що мирного розв'язку суспільних проблем та суперечностей їх і не вчили. А це автоматично приводить тільки до масового кровопролиття. 

Рецепт 
Для арабів, українців та всіх інших. В цілому він відомий всім, хто вникає в логіку розвитку (еволюцію!) капіталістичного способу виробництва. А саме: законодавчо поширити статус товару на управлінські рішення держапарату. Тим більше, що вже навіть розроблена концепція Закону "Про пряму залежність прибутків держуправлінців від добробуту населення на підпорядкованих їм територіях". 
Тільки тоді для всіх професійних груп даного суспільства формується одна мета, якісно однакова та зрозуміла для всіх – прибуток. Тож ця однакова мета для всіх автоматично і неминуче формує і однакову основу для взаємодії на індивідуальному та колективному рівні – взаємовигідну співпрацю. І всі рішення повсюдно прийматимуть на основі доцільності економічної. Що й гарантуватиме стабільний та незворотній прогрес у всьому. 
Отже, залишається тільки цю концепцію адаптувати до конкретної специфіки кожної даної країни. А для цієї роботи є достатньо економістів-прикладників. 

А Україні що до того? 
Весь світ прикро дивується з того, що вже давно українське керівництво, як сказав один журналіст, "стало на шлях реформ і міцно там стоїть". Від світоглядної та професійної некомпетентності, вочевидь. 
Однак при цьому всі наші політики і діячі, незалежно від ідеології та кольорів прапорів, вважають решту населення ще дрімучішою від себе. В тому числі і економістів. А тому й з легким серцем свідомо ігнорують їхні поради. 
В таких умовах конструктив знизу, від певних наших професійних груп до верхів напряму просто не доходить. Бо надійно блокується сумнозвісними бюрократичними процедурами. 
Отже, потрібно нам до нашого ж керівництва достукуватися непрямим, обхідним шляхом, через закордон. Бо міжнародні діячі переважають наших хоч морально. То є надія, що до наших фахівців вони таки прислухаються. 
І тут якраз нам можна скористатися тим, що зараз проблема "арабської весни" дуже актуальна для всього світу. І всі хочуть найшвидшого там замирення. Хоч би навіть заради спокійного видобутку їхньої нафти й газу. 
Тож коли під впливом та наглядом міжнародних миротворців (нагадаю, зараз відомих тим, що відомі, тобто, із високим суспільним статусом) у цих розбурханих країнах реально почнуть впроваджувати оплату верхів, залежно від добробуту низів, тоді… 
Правильно, тоді в силу меншовартості і наше керівництво хоч задумається про те ж саме у нас. А згодом і до відповідної практики дійде. 
Тим більше, що оплата за результатами для всіх і справді гарантує взаємовигідне і незворотне вирішення всіх найгостріших конфліктів по тероризм включно. 

Висновок 
Нашим небайдужим громадянам необхідно і достатньо всього лише довести до відома міжнародних чиновників, що в Україні вже створене наукове пояснення світоглядних причин суспільних проблем та шляхів їхнього гарантованого вирішення. 
А все решту вже зробить все та ж прогресивна громадськість. Коли їй це дохідливо пояснити. 
І тільки після цього наша співпраця з арабським світом стане справді ефективною та взаємовигідною. Тим більше, що потенціал для цього у обох сторін і справді чималий. 
Варто нагадати, що лише найгостріші суспільні проблеми щороку у світі фактично знищують людської праці на сотні мільярдів доларів США. Тож у випадку гарантованого замирення всі ці суми можна зекономити і спрямувати на покращення життя всього людства, на реальний вихід із цієї рукотворної цивілізаційної кризи. При цьому Україна як ініціатор даного прогресу, має всі підстави очікувати за це від світового співтовариства належну винагороду, як моральну, так і матеріальну. Зауважимо, цілком конкретний % від такої гігантської суми… 

Джерело