Фашистский меч ковался в СССР

Дьяков Ю.Л., Бушуева Т.С. Фашистский меч ковался в СССР: Красная Армия и рейхсвер.
Тайное сотрудничество. 1922-1933. Неизвестные документы. – М. Сов. Россия, 1992. - 384 C.

 

 
Мало кто знает о том, что германский вермахт (рейхсвер) в обход версальских запретов набирал силу на нашей земле. В СССР в глубокой тайне строились и действовали совместные заводы, аэродромы, танковые и авиационные школы. Здесь обучался цвет фашистского вермахта. Основы советско-германского военного сотрудничества закладывали Ленин, Троцкий, Сталин.

Предлагаемые вниманию читателей документы до сих пор не видели свет: поставленный на них 50 с лишним лет тому назад гриф "совершенно секретно" надолго упрятал их в архивный ГУЛАГ, исключил из сознания народа.

Авторы считают своим долгом, опираясь на изученные материалы, сказать всю правду, во всей ее полноте, сложности и противоречивости.


Книга рассчитана на самую широкую читательскую аудиторию.

Читать онлайн

СКАЧАТЬ БЕСПЛАТНО КНИГУ "Фашистский меч ковался в СССР"

 В ФОРМАТЕ PDF

Время Подонков #13 - 70-летию Дня Победы Посвящается

Гербарий советских незабудок

02.05.2015, Алексей Мельников

Интервью главы администрации президента России С.Б. Иванова пропагандному каналу Russia Today, в котором изложены  представления одного из высших чиновников России о Второй мировой войне, можно было бы публиковать в советских газетах – это гербарий советских идеологических незабудок, всё ещё хранящих запах застойных брежневских лет.

С.Б. Иванов полагает, что «переписыванне истории» далёкой войны это что-то неприемлемое.

Наверное, вместо «переписывания», на прочную советскую нитку следует нанизывать как бусы открывшиеся факты, отбирая лишь согласное с тем, что сегодняшнее российское начальство усвоило в 70-е на высших курсах КГБ и в его краснознамённых институтах. И носить затем это лживое монисто на накаченной шее бандитских времён.

Но «переписывание истории», т.е. открытие нового это и есть то, чем занимается историческая наука. Чиновникам лучше не соваться в её дела со своими убогими представлениями, как не лезут служивые элементы с поучениями к физикам, химикам и математикам, что, мол, нечего «переписывать историю» этих наук. Вот и с историей также. Без вас академики разберутся.

С.Б. Иванов говорит: «Необходимо, чтобы большинство россиян имели правильное представление о сути фашистской идеологии, бесчеловечной идеологии, — тогда у народа будет иммунитет против этой чумы. Эти меры необходимы для защиты истинной истории, чтобы все знали, что же на самом деле произошло 70 лет назад».

Судя по нацистским «русским маршам», рождению концепции «русского мира», реваншизму с подлым захватом Крыма и войной против Украины, фашизации российского государства и общества, событий (убийство Б.Е. Немцова), которые словно слеплены с далёких лет правления Муссолини (убийство Джакомо Маттеотти),  «иммунитета против чумы» В.В. Путин и его подчинённые не создалн.

Просто чуму назвали другими именами и выпустили этих чудищ доктора Моро из ментальных отстойников во встающую с колен современность. 

Речь С.Б. Иванова, как обычно сухая, скучная, напоминающая скрип высокой сосны в русском лесу, состоящая из словесных штампов, принесла вдруг слова об «истинной истории». Что это такое, по мнению начальства?

Вот, допустим, воспоминания о войне Л.Н. Рабичева «Война всё спишет», напечатанные в разгульные нулевые годы в журнале «Знамя» (2005, № 2). Эпизод, относящийся к наступлению Красной Армии в Восточной Пруссии, на котором должно стоять «18+»:

«Снимаем с повозки мертвого солдата, вынимаем из кармана его военный билет, бирку. Его надо похоронить. Но сначала заходим в дом. Три больших комнаты, две мертвые женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома, вторая дверь, коридор, дверь и еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертвые женщины с раздвинутыми ногами и бутылками.

Ну предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание — воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры.

Я понимаю — убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме. Нет, не мы, не армейские связисты. Это пехотинцы, танкисты, минометчики. Они первые входили в дома»

Конечно, опубликовать в советские времена такое было невозможно.

Но, говоря по совести, неужели, читая это, не возникнет желания пойти несколько дальше сериалов «Щит и меч» и «Освобождение», постараться разобраться в «истинной истории»?

Это правдивый рассказ? Он, между прочим, в этих воспоминаниях не самый чудовищный. Есть и страшнее. Как именно это осмыслено историками? Российскими гражданами?

Никак это не осмысленно.

Торчит на обочине вопиющей развалиной, проходя мимо которой по дороге, ведущей к очередной военной годовщине, большинство опускает глаза, отводит взгляд, стремясь поскорее забыть, выгнать из памяти.

Это, наверное, и есть главная проблема – нет у большинства граждан, растлённых ухарской пропагандной российского начальства, представления, что первое определение Второй мировой войны это человеческая катастрофа - горе, измерения которой разнообразны, бездонны.

В этих лишённых людей, глохлых, немых, плохо изведанных, травенеющих временем долинах следует ужасаться и молчать, а не пускать по ним гордыми парадами горящие на солнце жирной бронёй танки, слепо катящие в новую войну.

Последние друзья России

24.03.2015, Новая газета

В городе-герое Петербурге встретились последние друзья России. Совсем без друзей, в сплошном кольце врагов, пускай и с Крымом, жизнь оказалось все-таки не такой сладкой, как ялтинский лук. Денег мало, кредита нет, и даже уверенность в своем сакральном праве гнуть соседей постепенно уходит. Пробовали дружить с китайцами, но те вдруг злодейски заявили, что уважают территориальную целостность Украины. Куда бедному имперцу податься, где вежливую голову преклонить? Тут волей-неволей вспомнили про европейские ценности, но — особенные. Существуют, знаете ли, в Европе такие специальные люди с особенностями. Протестуют постоянно, выражают свое несогласие с большинством. Называются — неонацисты.
В самом деле, с кем еще нам теперь дружить? Ультраправые против ложных ценностей либеральной демократии, и мы против. Они против буржуазного индивидуализма, и мы тут же. Они сражаются против материализма и обывателей, а главные российские мыслители подбрасывают посильное количество аргументов. Они расисты, ксенофобы и гомофобы, ну и мы немножко в этом направлении работаем. Ни у кого в мире неведомых традиционных ценностей нету, а у нас с ними есть. Ну, может быть, еще у исламистов есть все, что нам нужно, чтобы вместе пойти против Запада. Но исламисты почему-то пока не признают в нас своих, бить статуи не приглашают и обидно называют кафирами. А эти сразу признали в нас своих, поддержали и Крым, и Новороссию, и на выборах все, что нужно наблюдать, наблюдали (помните, «Йоббик»?). Это друзья наши.

И вот 22 марта в отеле Holiday Inn в конференц-зале «Петров-Водкин» проходит Международный русский консервативный форум, где, без преувеличения, собирается весь цвет арийской расы. Есть здесь военно-патриотические греки из «Золотой зари», этакие Квачковы из Эллады, свихнувшиеся на национальном величии. Есть координаторы боевиков-националистов из ЕС, воюющих на Украине на стороне «ДНР». Колоритные нацисты-шведы из распущенного в 2008 году Национал-социалистического фронта. Нацисты со всей Западной Европы и даже один ультраправый депутат Европарламента из Германии. Всего одиннадцать организаций, высшее фашистское общество, аристократия сброда. Ну и принимающая российская сторона под стать. Лица все известные, дородные и традиционные.
Получается загадочная вещь. Семидесятилетие победы в великой войне, Россия, сплошь состоящая из антифашистов, провожающая, как недавно в Екатеринбурге, добровольцев «бить фашистов» и укрытая георгиевской ленточкой, — это с одной стороны. Гостевой домик для неонацистов, международная конференция сынов арийской расы, антисемитов и наших друзей в городе, пережившем блокаду, — с другой.
Российское общество отвлеклось на крики о киевской хунте и упустило тот момент, когда стало участником большой международной неонацистской конференции в зале «Петров-Водкин».
Формальным организатором слета наших последних друзей является «Русский национальный культурный центр — Народный дом». Но по факту с друзьями работает партия «Родина», существующая под протекцией вице-премьера Рогозина. К 2016 году «Родина» может стать одним из главных союзников и спасителей «Единой России» на выборах в Госдуму. Союзником справа.

1. камол:

   24.03.15

   По мнению американского философа Ханны Арендт основным признаком фашизма является создание культа ненависти к внутреннему либо внешнему врагу, создаваемому мощным пропагандистским аппаратом, не гнушающимся ложью для создания нужного эффекта. То что и делается в россии. Ненависть к внешним «врагам» США и Евросоюзу, странам прибалтики,украине,грузии,молдавии,болгарии, туркмении (недавно началось),казахстану и узбекистану (в социальных сетях) и .т.д.
   Ненависть к внутренним врагам: Вешаются баннеры против Собчак и Витторгана,затравили Макаревича,а Немцова просто-напросто убили.
   Так что Хайль Путин!
   
2. камол:

   24.03.15

   Фаши́зм (итал. fascismo от fascio «союз, пучок, связка, объединение») — обобщённое название идеологий и соответствующая им форма правления диктаторского типа, характерными признаками которых являются:
   Традиционализм, («мировоззрение или социально-философское направление, которое выраженную в традиции практическую мудрость ставит выше разума» — это соответствует рассуждениям путина о медведе который тайгу никому не отдаст)
   Национализм ( Радикальный государственный национализм является ключевой составляющей фашизма и нацизма. Многие этнические националисты разделяют идеи национального превосходства и национальной исключительности. Одна из идеологий национализма это когда границы государства не совпадают с культурными или этническими границами и национализм стремится привести одно в соответствие с другим. Это соответствует утверждению путина что русский народ является самым разделенным народом мира и оккупация крыма позволяет эти этнические и государственные границы совместить)
   Антилиберализм ( Так по мнению путина Запад, во главе с США, навязывает народам всего мира либерализм, представляющий собой набор правил, с помощью которых США и Запад обеспечивают себе господство над человечеством в условиях глобализации. По его словам либеральный глобализм является политикой и идеологией доминирования Запада над остальной частью человечества, отметив, что либерализация России, показала, что она бесперспективна и губительна для него)
   Корпоративизм ( режим путина типичное «корпоративное государство» из-за высокой роли «силовиков» в органах власти и бизнесе).
   Элементы популизма (Популизм как форма отношения общества и власти, при которой политическая власть своё отношение к обществу и, соответственно, своё законотворчество аргументирует голосом народа – это высокие рейтинги путина, которым пропаганда обосновывает поддержку народа и ненависть к инакомыслящим).
   Милитаризм (Милитари́зм — государственная идеология, направленная на оправдание политики постоянного наращивания военной мощи государства и одновременно с этим использование военной силы при решении международных конфликтов. Милитаризму свойственна гонка вооружений, рост военных расходов бюджета государства, наращивание военного присутствия с политическими целями за рубежом, военное силовое вмешательство в дела других суверенных государств – все это с большим энтузиазмом осуществляет путин).
   Вождизм ( Россия при Владимире Путине (особенно после формирования системы с доминирующей партией власти и возвращения на третий срок президентства) стала вождистской страной, а Путин стал российским вождём).
   Как видно путин имеет все признаки позволяющие его называть фашистом, а россию фашистской страной.
   

Россия – это страна-агрессор

21.03.2015,  Герман Обухов

Агрессор и профессор
"Украинцев нужно убивать, убивать и убивать, это я вам как профессор говорю", – высказался Александр Дугин в одном из своих видеообращений.

Странное дело, несмотря на статью 280 УК РФ "Публичные призывы к осуществлению экстремистской деятельности", предусматривающую наказание до 5 лет лишения свободы за подобные призывы, никто этого "профессора" не посадил, не арестовал и даже не вынес ему предупреждения! Хотя все и так понятно: в стране-агрессоре не могут осудить тех, кто призывает к агрессии. Это нелогично. В Западной Европе или в США за такие призывы Дугин точно получил бы реальный срок.

Кто-то, возможно, усомнится в утверждении, что Россия – это страна-агрессор. Более того, Россия – правопреемник СССР, которая тоже выступала в качестве страны-агрессора. Корни современной агрессии России можно найти как в советском прошлом, так и в настоящем. Осенью 1939 года советские войска оккупировали Западную Украину и Западную Белоруссию. Секретный протокол, приложенный к пакту Молотова – Риббентропа, "Договору о ненападении между Германией и Советским Союзом", позволял Кремлю аннексировать территории, входившие в сферу влияния Советского Союза. На основании ходатайств марионеточных Полномочных Комиссий Народных Собраний Западной Украины и Западной Белоруссии V внеочередная сессия Верховного Совета СССР 1 ноября 1939 года приняла Закон СССР "О включении Западной Украины в состав Союза ССР", а на следующий день – точно такой же Закон "О включении Западной Белоруссии в состав Союза ССР". Все произошло очень быстро, тихо и с молчаливого согласия Запада, в то время как нацистская Германия развязывала Вторую мировую войну. В октябре того же года Советский Союз оккупировал страны Прибалтики, опять же на основании договоров "о дружбе и взаимопомощи", а летом следующего года, руководствуясь обращением трудящихся Эстонии, Латвии и Литвы к правительству Советского Союза с просьбой защитить их от нацистской Германии, все эти три независимые республики были включены в состав Союза ССР. Эти "обращения" готовили агенты Москвы, агитируя и подкупая русофилов этих республик. 

Кремль рассматривал в качестве жертвы имперских амбиций еще и Финляндию. Однако вышла осечка: финны ни в какую не соглашались отдать "советам" даже те острова в Финском заливе, где не проживал никто и где Москва намеревалась разместить военные базы. Тогда советское руководство прибегло к испытанному методу решения спорных вопросов – провокации на границе. 26 ноября 1939 года Правительство СССР направило ноту протеста Финляндии в связи с артобстрелом своего пограничного пункта, который советские военные сами же и осуществили. Доказательства Финляндии об отсутствии артиллерии в непосредственной близости от границы Советский Союз проигнорировал. Началась советско-финская война, где финны получили клеймо "белофиннов" по аналогии с белогвардейцами для поднятия патриотического духа в рядах Красной армии. В декабре того же года СССР как военный агрессор был исключен из Лиги Наций. Несмотря на явный перевес в численности личного состава и вооружения Советский Союз нес ощутимые потери. По итогам войны, закончившейся 13 марта 1940 года, Финляндия утратила 11% своей территории, почти полмиллиона жителей страны были вынуждены переселиться из прифронтовых районов. Москва добилась своего: советско-финская граница отодвинулась от Ленинграда.
После победы в Великой Отечественной войне Советский Союз на правах победителя аннексировал у Германии Кенигсберг и у Японии Курильские острова, оставив значительный контингент своих войск в освобожденных от фашистов странах Восточной Европы. Польша, Восточная Германия, Чехословакия, Венгрия, Румыния, Болгария стали государствами социалистического строя в экономике с однопартийной системой в политике. "Коричневая чума" сменилась "красной холерой", но не все народы Восточной Европы спокойно переносили советскую оккупацию. В октябре 1956 года взбунтовалась Венгрия, через 12 лет не захотела мириться с кремлевским диктатом Чехословакия – и также пала жертвой вторжения советских войск. А 25 декабря 1979 года "ограниченный контингент советских войск" оказался на территории "дружественного" Афганистана. Началась самая грандиозная военная авантюра Москвы, завершившаяся поражением в холодной войне. Афганская война не просто дорого обошлась Москве – она стоила ей государственности. 
Нынешнее кремлевское руководство и президент Путин, наверное, забыли об уроках прошлого. Это может привести к тому, что Россия повторит судьбу СССР. В новой России – Чечня, Приднестровье, Южная Осетия и Абхазия, теперь Крым и Донбасс. Может быть, хватит? Сколько еще "русский медведь" будет наваливаться на соседние страны, убивая мирных граждан ради своих имперских амбиций? Добровольцы из России, едущие воевать в Восточную Украину, воюют не за независимость самозваных республик, а за деньги партии олигархов. Когда они – и все остальные – это поймут, Россию ждут большие потрясения.
Герман Обухов | Радио Свобода

Наемник вместо "фашистов" в Украине увидел российские войска

18.03.2015
 

Наемник из Кыргызстана вместо "фашистов" в Украине увидел российские войска и разочаровался.
"Я попал туда в августе 2014 года, но контракт заключил в ноябре. Попал туда я добровольно. Смотрел телевизор – Первый канал, РТР, другие. Для меня было важно, что в 1941 году на войне погиб мой дед. Именно мои моральные установки меня и позвали. Телеканалы передавали, что там фашисты поднимают голову, нацисты, показывали свастику. 

Я сел в поезд, взяв билет до Самары. Оттуда попал в Ростов-на-Дону. Из него через другие российские города, через пост "Изварино" на автобусе добрался до Украины", - сказал он в интервью изданию. По словам боевика, представленного под выдуманным именем Манас, сообщил, что он офицер в отставке, закончил в 1992 году Симферопольское высшее военно-политическое училище. "Нас держали пять в дней в фильтрационном пункте, проверяли документы, уточняли специальности. Я по своей специальности попал. Это был город Краснодон, через пять дней меня отправили в Луганск. Там в то время шли боевые действия. По прибытии познакомился с разведгруппой. Там были люди разных национальностей – сербы, чеченцы, казахи, осетины. Я попал к Че Геваре. Он семиреченский казак, живет в Калининграде", - рассказал он.

Манас отметил, что после того как начались непосредственные боевые действия, он начал понимать, что его обманула пропаганда. "Я думал, что там фашисты, но их в принципе не видел. Мы воевали с регулярной украинской армией. У них есть некоторые прорехи – батальоны "Правый сектор", "Донбасс", которые формируются за счет волонтеров, ультранационалистов. Но где их только нет. Но фашистов я не видел", - подчеркнул он. Манас также подтвердил, что на востоке Украины воюют российские войска. "Чтобы понять, что это были российские войска, надо узнать способы их комплектования. Это не солдаты срочной службы. Это боеспособные части, которые дислоцируются в Южной Осетии, которые прошли первую и вторую чеченские войны. В основном контрактники. Их туда временами перебрасывают, иногда оттягивают. Но они при этом уходят без техники. В процессе они обучают людей, оставляют технику и уходят", - рассказал он."Сейчас там больше действует регулярная российская армия. Как таковых шахтеров почти не осталось. Добровольцев тоже осталось очень мало. Сейчас нас заменяют регулярными войсками", - сообщил наемник.
По его словам, он уехал с Донбасса после того, как боевики захватили Дебальцево."У меня был один мотив, он не оправдался. Оказалось, что все это - агитация и пропаганда. Хотя мне очень прискорбно: я закончил политическое училище, но клюнул на такую "утку", - пожаловался он.

Православные фашисты

08.10.2014, Андрей ТРОФИМОВ

Справка. 
 Рашизм (Русизм или Russism, также "православный фашизм") - разновидность фашизма, адаптированного для СССР и России.
Главная идея рашизма - "защита русских" с помощью вооруженных вторжений в соседние страны.

[аэросъемка] "Слава Христу - смерть антихристу", - кричали зигующие на Красногорской площади православные фашисты Павла Турухина, кричавшие "смерь жидам и масонам", а также призывавшие бороться против действующей власти "возомнившего себя православным царем" лидера государства. Просто посмотрите видео с крестного хода "по освобождению России от сатанинского зла (от коррупции)", который 8 октября 2014 года провели станичное казачье общество Сергиево-Посадского района Московской области и совет братства преподобного Сергия Радонежского. 

"Здесь на этом месте в Сергиевом Посаде мы подняли русское знамя Христа в борьбе с жидо-большевистским наследием преступностью и коррупцией, бесчестью и ложью. Но, к сожалению, должен вам сказать, что воз поныне там. Нынешняя власть сделала все, чтобы нас запретить, посадить и даже убить продолжая свой преступный поход против русского народа с 1917 года. Скажите мне, мы должны защищать ту власть, которая уничтожает собственный народ? ("Нет" - кричат ему в ответ) Сегодня обесчещенная и обезглавленная Русь лежит у ног князя тьмы Веельзевула, который насмехаться над ней, но мы знаем, что придет день и час, когда русский народ воспрянет, опомнится и воздаст должное своим поработителям!" Говорил Павел Турухин в своем выступлении на митинге у памятника Сергию Радонежскому.

"Мало кто понимает что сейчас мы переживаем гораздо более страшные времена, чем те, когда рушили храмы, убивали миллионами народ. Мы переживаем новую стадию беззакония, когда Сатана одевает святые одежды. Когда Сатана стремится править на Руси, как православный царь под видом православия. При этом любому здравомыслящему человеку понятно какой продолжается геноцид. Добивание всего живого, уничтожение последних остатков русскости, правды, истинной христовости. Мы верны Христу и исторической России и умереть за это наше самое великое счастье (крестится). Россия - без жидов и коммунистов под властью православного царя (зигует). Слава победе, смерть антихристу." Говорил выступавший там же их поэт Боголюбов.

Напомню, что ровно через год после публикации моего материала "Нужны ли "православные фашисты" на 700-летие?", власти Сергиева Посада согласовали таковым шествие и митинг вокруг Троице-Сергиевой лавры на 8 октября. Людям, которые называют Сергия Радонежского первым православным фашистом, восхваляют Адольфа Гитлера и издают печатные материалы признанные судом экстремистскими.

Других бы полицейские давно разогнали, а этих, если верить молве, на данные подвиги благословляет чуть ли не сам наместник ТСЛ, т.к. братство преподобного Сергия Радонежского образовано учредительным собранием православных христиан в Сергиевом Посаде 15 июля 1990 года по благословению наместника Троице-Сергиевой Лавры Архимандрита Феогноста и духовника Лавры Архимандрита Кирилла; и было зарегистрировано в Министерстве Юстиции (N 55 от 05.07.91 г.).

Кстати, лозунг «Православие или смерть!», с которым митингующие ходят по нашему городу два раза в год, признан экстремистским и включен в Федеральный список экстремистских материалов под номером 865 по решению Черемушкинского районного суда города Москвы. Почему-то наши полицейские не обращают и на это никакого внимания.

Ще не вмерла України, ні слава, ні воля...

10.08.2014, Borys Filatov, UAINFO

Еще одна пронзительная история из каждодневной жизни Днепропетровской ОГА.

...У Коломойского есть "советник". Я, конечно, не понимаю, что Татьяна Петровна советует Игорю Валерьевичу, но по штатному расписанию нужно было ее куда-то пристроить.
В действительности, Таня Губа - незаменимый человек, который лично встречает каждый борт с раненными, лично сопровождает каждого бойца в госпиталь и лично ведет все дела, связанные с лечением, транспортировкой и прочими весьма грустными вещами. Включая организацию похорон и выдачу свидетельств о смерти...

Петровна - настоящая солдатская мама. Она выкуривает по пачке сигарет в день и пропускает всю эту адскую боль через свое сердце...

Приходит намедни она ко мне и показывает свой блокнот. И говорит: "Читай".

А сейчас я расскажу прочитанное вам всем...

Когда очередная вертушка с раненными села в днепровском аэропорту, то Петровна сразу заметила молодого парня с маской на лице. У него было ранение в лицо и он не мог говорить. Она протянула ему свой блокнот и сказала: "Пиши".

И он написал: "Я артиллерист. Мы долго были в окружении. У меня на фронте есть еще брат. Когда русские разбили нашу артбатарею прямым попаданием, то мы решили отходить. Сохраните его, вернете. Он прошел со мной все войну"

Парень полез за пазуху и достал флаг... Блять, он достал наш желто-блакитный, обгорелый и пропахший порохом! С простреленным лицом он отматывал от своей гаубицы флаг Украины под огнем, чтобы он не достался врагу!

На день десантника к парню пришли в госпиталь волонтеры и подарили новый флаг.

А его боевое знамя лежит у Тани в шкафу и ждет Парада Победы над российским фашизмом...

Гітлер, Сталін і Україна: безжальні стратегії

2013-05-10 Юрій Шаповал, УП 

Професор, доктор історичних наук

Шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру мир: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусь.

"Bloodlands" – саме цим неологізмом позначив американський історик Тимоті Снайдер землі, що найбільше постраждали від нацистської та комуністичної диктатур. До "кривавих земель" (а саме так переклали українською поняття, винайдене Снайдером) він, зокрема, включив Польщу та Україну.
Коли говорять про Україну, зазвичай справедливо наголошують, що нещадний вихор війни двічі пронісся по Україні – із Заходу на Схід і зі Сходу на Захід.
В Україні було задіяно до 60% дивізій Вермахту, майже половину бойових частин Червоної/Радянської Армії, що нанесли низку стратегічних ударів по німцях. Саме з України відкрився шлях радянських військ у Центральну Європу і на Балкани.
У завойовницьких планах Адольфа Гітлера Україна посідала особливе місце. Власне, ці плани будувалися із врахуванням захоплення України, що мала стати важливою складовою частиною реалізації "Плану голоду" (Der Hungerplan).
Цей план передбачав голодування жителів окупованих територій СРСР для того, щоб отримати додаткові продукти харчування для німецьких військ і населення Німеччини.

У стосунку до України Гітлер і Сталін діяли по-плакатному подібно

У стратегії Йосипа Сталіна Україна так само завжди була присутня. Червоний диктатор ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстровані у 1917-1920 роках. Він люто боровся не лише із відвертими супротивниками більшовиків.
Серед української етноеліти він постійно вишукував "сепаратистів" і "націонал-ухильників", висловлював недовіру всій Компартії України, а зрештою використав складну ситуацію початку 1930-х років для упокорення України за допомогою Голодомору.
Приреченій на те, щоб опинитись між двома тоталітарними потугами, Україні під час 2-ї світової війни судилося пережити протистояння регулярних армій, геноцидів, депортацій, мобілізацій, вивезень на роботи, зіткнення партизанських і підпільних рухів і ще чимало такого, що направду зробило українську землю кривавою.
Це яскраво продемонстрували події ще до початку Другої світової війни. 15 березня 1939 року угорське військо вдерлося (а Угорщина була союзником Гітлера) у Карпатську Україну, що тільки-но проголосила державну незалежність. Ціною крові та жертв Закарпаття було приєднано до Угорщини.
Боротьба Карпатської Січі була першим військовим виступом хоч і не проти Гітлера безпосередньо, але проти його сателіта. Натомість Сталін публічно демонстрував свої симпатії Гітлеру. Ще 10 березня 1939 року на XVIII з'їзді ВКП(б) Сталін іронізував над Карпатською Україною, сказавши, що це - "комашка, яка хоче прилучити до себе слона".
Крім того, в цій промові Сталін сказав, що Англія, Франція і Америка дуже зацікавлені в тому, щоб Гітлер пішов війною проти СССР.

Пакт Гітлера-Сталіна був підписаний 23 серпня 1939 року у Москві. Сталін щиро усміхається у компанії міністрів закордонних справ Німеччини Ріббентропа (ліворуч) та СРСР - Молотова (праворуч).

22 серпня 1939 року у виступі перед командуючими всіх збройних сил Німеччини Гітлер сказав:"З осені 1938 року я вирішив йти разом із Сталіним… Сталін і я – єдині, які дивляться лише у майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталінові і разом з ним розпочну новий розподіл світу…".
Так і сталося 23 серпня того самого 1939 року. Тоді, як відомо, було підписано пакт "Гітлер-Сталін" (який чомусь дотепер називають "пакт Молотова-Ріббентропа"). Диктатори ділили Європу і кожен мав свої розрахунки.  Однак в їхніх планах не було місця незалежній Україні.

Цілком дружні розмови. Офіцери Червоної Армії та Вермахту під час вересневої кампанії 1939 року

Характерний запис зробив у своєму щоденнику восени 1939 року відомий німецький письменник Генріх Манн:
"Сталін - той самий Гітлер, він багато років гудив Гітлера та його державу, хоча певно заздрив йому. Один зрадник побудував усю свою кар’єру на антибільшовизмі. Раптом він робить поворот, і тут таки інший зрадник розкриває йому обійми? Вони знайшли одне одного, щоб виступити проти цивілізованого світу. Нарешті yдвох".
17 вересня 1939 року СРСР вступив у Другу світову війну: війська Українського фронту увійшли на територію Західної України і Західної Білорусії.
22 вересня Червона Армія була у Львові, а 27 вересня нацисти захопили Варшаву.
Микита Хрущов, тодішній партійний лідер УРСР, згадував, як акуратно німці і росіяни виконували попередні домовленості і переходили обумовлені раніше лінії розподілу захоплених територій. Відомо, що проводились спільні нацистсько-радянські військові паради. Стали доступними і деякі факти співпраці Ґестапо і НКВД, хоча ця тема дотепер не отримала належного висвітлення.

Спільний парад у Бресті 22 вересня 1939 року

Вересень 1939 року сталінська пропаґанда подавала як "визвольний похід" Червоної Армії, "золотий вересень" для Західної України, як "братерське об’єднання". Ці кліше повторюють часом і в сьогоднішній Україні (переважно комуністи), а особливо в Росії.
Та хіба можна в таких категоріях оцінювати змову двох тираній? Тираній, що поділили між собою сфери впливу від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії, зокрема домовилися знищити Польщу як державу.
Не слід лукавити: СРСР вступив у Другу світову війну на боці нацистів, а вже потім, у червні 1941-го, направду страшною ціною довелось розплачуватись і "виправляти" вади сталінської таємної дипломатії.
Не було ніякого "братерського об’єднання". Як засвідчують відкриті в останні роки документи, йшлося про встановлення на західноукраїнських землях комуністичної диктатури, насадження відповідних адміністративних структур та знищення попередньої польської адміністрації (та її репрезентантів), про послідовне нищення українських національних організацій і української інтеліґенції (апріорно для Москви "націоналістичної").
Оперативні групи НКВД і прикордонників (на початок жовтня 1939 року в них нараховували на Білоруському фронті близько 90 тисяч, а на Українському фронті близько 105 тисяч осіб) здійснювали тотальні арешти.

Радянські та німецькі солдати. Львів, вересень 1939 року

Внаслідок домовленостей з нацистами СРСР захопив значну частину території і населення тодішньої польської держави.
З точки зору міжнародного права це була відверта аґресія, що порушувала низку міжнародних домовленостей. Не "золотим", а коричнево-червоним для Західної України був вересень 1939 року.

"Золотий вересень". Радянський плакат представляє події осені 1939 року як звільнення українських земель від польської окупації

Саме тому і патріоти-поляки, і патріоти-українці стали жертвами того "золотого вересня". Вже з грудня 1939 року розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів СРСР.
Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 року разом із родинами польських військових осадників і лісничих. Друга депортація у квітні 1940 року охопила родини репресованих. Третя і четверта відповідно у червні 1940-го і у травні-червні 1941 року - переважно біженців.
Всього депортовано було близько 320 000 осіб. Дотепер не підраховано кількість померлих у транспортах, в’язницях, таборах та розстріляних на підставі різних вироків.
Крім того, після початку радянсько-нацистської війни у 1941 році були розстріляні тисячі в’язнів і військовополонених.

Найбільш відомим військовим злочином СРСР у Другій світовій війні стала Катинь - розстріли польських військовополонених під Смоленськом, у Харкові, Києві та Калініні. На фото - ексгумація у Катині, що була здійснена німецькою окупаційною владою навесні 1943 року

Наприклад, з початком радянсько-нацистської війни у 1941 році у Биківні НКВД було розстріляно велику групу в’язнів із Києва. При цьому сліди злочинів були ретельно приховані.

Отже, напередодні німецько-радянської війни Польща та Україна були поділені між двома диктаторами. Частина земель, до яких у 1940 році Сталін ще додав відібрану у Румунії Молдавію й Бесарабію з українським населенням, була інкорпорована в УРСР. Західні окраїни української етнографічної території підлягали безпосередньо 3-му Рейху, або підлеглим Берліну Румунії та Угорщині.
Не маючи своєї власної незалежної держави, українці мусили виконувати громадянські обов'язки країн, громадянами яких вони були. Для більшості українців це означало служити в рядах радянських збройних сил, а для решти - у німецькій, румунській та угорській арміях.
22 червня 1941 року поставило хрест на злочинних домовленостях Гітлера і Сталіна, але не на випробуваннях для українців. З початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід СРСР і райони Середньої Азії.
Туди було евакуйовано 3,5 мільйони громадян України. На Схід вивезли обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств, а решту розграбували німці.

Львів, червень 1941 року. Місцеві мешканці вітають німецькі війська. Фото з Нацонального цифорового архіву Польщі

За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність.
Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, у спеціальній постанові Державного Комітету Оборони від 22 липня 1941-го та в інших документах. Як відомо, в них мовилося про утворення зони "спаленої землі".

Іще один "визволитель" українських земель. Німецький плакат, 1941 рік

У колишньому СРСР дозволялось згадувати про те, що ворогові нічого не залишали. Проте не можна було згадувати про злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконнi (а якже інакше при тоталітаризмі?!) сталiнської полiтики "спаленої землi", коли комуністична влада втiкала на схiд.
Наприклад, не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запoрiжжi висадила у повітря Днiпрогес. І все б нічого, але про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть нижче за течією розташованi вiйськовi частини.

Дніпрогес. Запоріжжя, 1941 рік

В Днiпропетровську було підірвано хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi при відступі Червоної Армії затопили приморськi квартали разом з жителями, а ранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами.
З Харкова вивезли представників iнтелiґенцiї - щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.
Такі приклади можна множити. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі, точніше, при втечі від супротивника. Подекуди люди протидіяли цій політиці "спаленої землі". Наприклад, селяни зривали спроби нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства, тварин тощо.

У Львові та інших містах Західної України НКВД без суду і слідства розстріляла кілька тисяч політв'язнів. Нацисти скористалися цим фактом, щоб спровокувати єврейські погроми на початку липня 1941. Львів, подвір'я в'язниці №1, 1941 рік. З архіву ЦДВР

Ось чому можна і доцільно писати не лише про злочини та репресiї нацистської окупацiї (як це робиться зазвичай), а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян.
Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської.

Інший злочин СРСР був викритий нацистами у Вінниці, у 1943 році, і... використаний для виправдення Голокосту. Німецький плакат має виразний антисемітський підтекст

На території України нацисти здійснювали по суті політику двох голокостів – тотального винищення євреїв (загинув понад 1 мільйон, а Бабин Яр у Києві став символом трагедії євреїв України), а також планомірного винищення слов’ян – українців, росіян, поляків, білоросів.

Київ, Бабин Яр. Німецькі солдати порпаються у речах розстріляних євреєв. Фото Йоганнеса Гьоле, початок жовтня 1941 року

Величезним "комбінатом смерті" мав стати спланований нацистами до побудови Тотенбурґ на берегах Дніпра під Києвом. Менші за розміром такого роду "комбінати" нацисти спорудили по всій Україні. Чимало українців опинились и у концтаборах за межами України.

Однією з вулиць Сталіно (Донецьк) іде єврей із пов'язкою на рукаві, 1941 рік

Війну, що розпочалася, в СРСР було названо "Великою Вітчизняною війною". Вже 22 червня 1941 року сталінський академiк Омелян Ярославський написав статтю, яку наступного дня надрукувала газета "Правда" пiд заголовком "Велика вiтчизняна вiйна радянського народу" (спочатку всi три слова писалися з малої букви).
Згодом запровадили велику букву для слова "вiтчизняна", а наприкiнцi вiйни почали писати першi два слова з великої букви).
Одначе події після 22 червня поставили під сумнів пiд сумнiв, власне, "вітчизняність" війни, леґендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони "социалистического отечества", виявили глибинний розкол суспільства меншою мірою на три групи:
- на тих, хто в силу різних обставин (в тому числі в силу переконань) воював в Червоній Армії;
- на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм;
- і на "мовчазну більшість", яка готова/змушена була пристосуватись до різних режимів.

Пам'ятник Сталіну та Леніну в Артемівську. Фото 1941 року з photo-war.com

Те, що комуністи не довіряли своїм же громадянам, підтверджується багатьма фактами. Наприклад, щоб запобігти прослуховування інформації про події на фронтаx з неконтрольованих владою джерел, проводилася реквізиція радіоприймачів у населення прифронтових районів.
З метою "дозування" інформації про події на фронтах та у світі було створено Радянське інформаційне бюро (Совинформбюро).
Ніхто інший, як сам Сталін у своєму відомому тості 25 червня 1945 року сказав: "У нашого уряду було чимало помилок, були у нас моменти відчайдушного становища в 1941-1942 роках, коли наша армія відступала... Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть, ми поставимо інший уряд, який укладе мир з Німеччиною та забезпечить нам спокій".

Мешканці Харкова роздивляються німецькі плакати

Що робив в тому кривавому червні сам "батько народів", ще належить дізнатись, хоча сьогодні вже багато здавалося б неймовірного ми знаємо.
Наприклад, підтверджено, що шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії.
Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Одначе в той момент, з огляду на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції.

Німецький пропагандистський плакат, 1941 рік

Радянське суспільство було стероризованим і роз’єднаним, а відтак значна його частина чекала на прихід німців з надією на позбавлення від більшовицької тиранії.
Як згадував Дем’ян Коротченко (не якийсь нацистський пропаґандист, а секретар ЦК КП(б)У), у початкові дні війни "абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватись до окупаційного режиму".

Радянський пропагандистський плакат, 1941 рік

Тобто війна розколола суспільство. Однак були й сили, які розуміли, що ні Берлін, ні Кремль не дадуть Україні свободи.
І з огляду на це принципово іншої трактовки потребує той факт, що 30 червня 1941 року у день нацистської окупації Львова активісти Організації Українських Націоналістів під орудою Степана Бандери проголосили відновлення крайового правління Української держави (місцевого уряду на чолі з Ярославом Стецьком), не поінформувавши про це німців.
Це не була акція колаборантськи налаштованих українців-державників, а віддзеркалення ситуації, наявної у суспільстві. Українцям приписують багато "фобій", але у державофобії звинуватити їх важко.
Тепер повернімося ще раз до сталінських слів, сказаних 25 червня 1945 року. Отже: "Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть… Проте російський народ (в ориґіналі: "русский народ" - авт.) не пішов на це... І ця довіра російського народу Радянському уряду виявилась тією вирішальною силою, що забезпечила історичну перемогу над ворогом людства, - над фашизмом. Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!"

Сталін: "Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!"

Масштаб втрат України в роки війни такий: втрати СРСР становлять до 40% сукупних втрат, заподіяних всім учасникам Другої світової війни, разом узятим, а матеріальні втрати України дорівнюють приблизно 40% тодішніх загальносоюзних втрат. У 1940 році в Києві було 930 тисяч мешканців, у 1943-му – 180 тисяч.
Всього, за сучасними підрахунками, СРСР у 1941-1945 роках втратив 32 мільйони осіб. Це були, як співали в радянські часи, "дети разных народов".
Офiцiйні втрати Україні у війні становлять до 10 мільйонів осіб. Але у Кремлі підкреслювали (як, до речі, і нині в Росії почали підкреслювати) роль лише росiйського народу.

Вуличні бої біля Держпрому у Харкові, лютий 1943 року

Це не вiщувало нiчого доброго іншим народам і, зрозуміло, українцям, яким ВКП(б) не довiряла за те, що вони перебували пiд нiмецькою окупацiєю. І тут сталінський режим використовував різні системи покарання.
Показовою була доля українців, яких називали "чорносвитками", оскільки вони воювали у домашньому одязі без найменшої підготовки. Восени 1943 року кінорежисер і письменник Олександр Довженко записав у щоденнику: "Розповідають, що в Україні починають уже готувати для мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафників, нікому їх не жаль".
Справді, у 1943 році з’явилась спеціальна директива, що вимагала ширше використовувати таке джерело поповнення військ, як мобілізація військовозобов’язаних з окупованих раніше районів. Широкі мобілізаційні заходи було розгорнуто буквально з перших днів повернення комуністичної влади на українську землю.
За підрахунками фахівців, у 1943-1945 роках в Україні до Радянської Армії було мобілізовано близько 3 мільйонів осіб.

Батьківщина-мати. Радянський плакат, 1943 рік

У 1944 році кожен третій військовослужбовець діючої армії був українцем. У військах 1-4-го Українських фронтів у стройових, переважно піхотних частинах і з’єднаннях, українці становили 60-80%.
Одначе антилюдяна сталінська військова стратеґія, що не рахувалася з жертвами, призвела до значних втрат серед чоловічого населення України. Не менше третини мобілізованих жителів УРСР загинули в цей період. Повоєнний етнодемографічний вакуум в Україні заповнювався за рахунок жителів інших реґіонів СРСР.
Цікаво, що під час війни сталінський режим загравав із національними почуттями українців, щоб стимулювати їхній патріотизм. Зокрема, серед усіх союзних республік лише УРСР дозволили мати "свій" орден. Йдеться про орден Богдана Хмельницького, запроваджений 10 жовтня 1943 року указом Верховної Ради СРСР.
Нагадаю і про те, що учасники бойoвих дій у 1941-1945 роках одержали 7 млн. орденів та медалей. З них 2,5 млн. припало на частку уродженців  України, частка українців серед Героїв Радянського Союзу становила 18,2%  (Росіян було найбільше - 71%, білорусів - 3,3%, представників інших 40 національностей - 7,4%.)
Нарешті, не варто забувати, що саме українець у прямому сенсі поставив крапку у 2-й світовій війні. Це був молодий ґенерал українського походження Кузьма Дерев’янко, який 2 вересня 1945 року від імені СРСР підписав на борту крейсера "Міссурі" капітуляцію Японії.

Генерал Кузьма Дерев'янко підписує акт капітуляції Японії

Тим не менш Сталін до кінця своїх днів проводив антиукраїнську стратеґію, не довіряючи українцям, санкціонуючи періодичні "антинаціоналістичні" кампанії.
Наприклад, ще в січні 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) особисто Сталін виступив з промовою "Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні".
Кіноповість не просто критикували, а оголосили "антирадянською", яскравим виявом "націоналізму, вузької національної обмеженості". Це був виразний сигнал до чергової масштабної антиукраїнської кампанії, повний формат якої виявиться у повоєнні роки.
Врахування цього, а також інших репресивних акцій, дає підстави ревізувати один з наріжних комуністичних постулатів – про визволення України. У 1944 році такого визволення по суті не відбулося, а відбулося вигнання нацистів з території України.
Та війна після війни, що її сталінський режим розгорнув з того часу на західноукраїнських землях і вів аж до середини 1950-х років – один з найпереконливіших арґументів на користь саме такої дефініції. Одначе є й чимало інших.
На один з них вказує, зокрема, колишній югославський комуніст Мілован Джилас у своїй книзі "Бесіди із Сталіним". Він згадує, як він у складі делеґації Югославії у 1945 році повертався з Москви і заїхав до Києва. Джилас пише про Микиту Хрущова, росіянина, який керував Україною з 1938 року:
"Це було незвично навіть для нас, комуністів, які могли виправдати все, що здатне дискредитувати ідеальний образ нас самих, що серед українців, нації, так само багаточисельної, як французи.., не знайшлося жодної людини, здатної бути прем’єром уряду".

Нікіта Хрущов утішає жінку на вулиці звільненого Києва у листопаді 1943 року

А далі Джилас твердить, що не можна пояснювати криваве протистояння у Західній України лише впертістю українського націоналізму, адже виникає запитання: звідки береться цей націоналізм, якщо всі народи СРСР насправді рівні?
А насправді обвинувачення українців у "націоналізмі" мають ширше значення, ніж часом думають. Не лише Сталін, а й Гітлер успішно користувався цими обвинуваченнями для того, щоб винищити саму думку про реальність України як направду незалежної держави.

Радянські солдати ведуть німецьких військовополонених вулицями Києва 16 серпня 1944 року

Як зауважує Тимоті Снайдер, якого я згадував на початку, динаміка масового знищення у випадку Радянського Союзу і нацистської Німеччини була зумовлена саме тим, що обидва режими спиралися на утопічні ідеології, орієнтовані на імперський політичний курс.
Тепер прийшов інший час. Час трактувати минуле, зокрема період 2-ї світової війни, не забуваючи про те, що сталося в Радянському Союзі після серпня 1991 року.
…Колись один автор стверджував, що історик, який пише про війну, мусить бути і сторонами, що протистоять одна одній, і, власне, самою війною. Напевно ідеально було б, якби кожен дослідник, який наважується писати про коротко згадані мною непрості події, прагнув би бути і Німеччиною, і більшовицькою Росією, і – ясна річ - Україною.

Дивіться також:

Коли ви вже перестанете брехати? Чудовий текст до 9 травня

1939: радянсько-нацистський марш Перемоги у Бресті. ВІДЕО

Сталінградська битва. Як це було. ФОТО

Від Дніпра до Ельби. Як українці Європу звільняли

"Шевченко з України". Наші графіті на Рейхстазі, травень 1945-го. ФОТО

Друга світова по-українськи. Думки істориків 

Як Гітлер Сталіна із днем народження вітав

"1939-1945: Ненаписана історія"
"Український катинський список"
 
День Перемоги тоталітаризму

Джерело

Звичайний (анти)фашизм

24.04.2014, Петро Кралюк, Щоденна всеукраїнська газета «День»

Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. радянська пропаганда широко використовувала жупел фашизму, який трактувався дуже широко. Під ним розумівся не лише італійський фашизм, а й німецький націонал-соціалізм, інші антикомуністичні течії. Доходило навіть до того, що до числа фашистів радянські ідеологи ладні були зарахувати соціал-демократів. Словом, при бажанні фашистами можна було назвати будь-кого, хто не був згодний з «генеральною лінією партії». Таке трактування фашизму збереглося і під час німецько-радянської війни 1941—1945 рр., а також після неї. Правда, під фашизмом почали переважно розуміти німецький націонал-соціалізм. Хоча представники останнього себе фашистами не називали. Зрештою, якщо розібратися, то між фашизмом і націонал-соціалізмом, попри спільні риси, були й відмінності. Хоча такі спільні риси можна відшукати між фашизмом, націонал-соціалізмом, іншими фашистськими течіями, що виникли в міжвоєнний період, і комунізмом. Адже, по-перше, часто вихідним пунктом для цих течій був соціалізм марксистського типу, який орієнтував на створення тоталітарного суспільства. До речі, провідні теоретики італійського фашизму починали свою діяльність як соціалісти й прихильники вчення Карла Маркса. По-друге, і фашисти, й комуністи мали на меті створення сильної диктаторської держави, де б демократичні свободи, права людей були би зведені до мінімуму.
Останнім часом в Україні деякі політики, витягнувши запліснявілі зразки радянського агітпропу, знову почали використовувати жупел фашизму. І як у старі «добрі» радянські часи, фашизм трактується дуже широко. До нього намагаються «притягнути за вуха» українських націоналістів чи навіть тих людей, хто відстоює національні й демократичні цінності. Для сучасних «антифашистів» фашистами є «бандерівці», «западенці» й «демократи». Схоже, зараз жупел фашизму буде активно використовувати російська пропаганда та її адепти в інформаційній війні проти України та її патріотів. Власне, це вони вже роблять.

Фашизм і війна

Насправді, наші «антифашисти» в своїй практичній діяльності демонструють типові риси класичного фашизму. Щоб показати це, дозволю собі звернутися до міркувань провідного ідеолога італійського фашизму Джованні Джентілє (1875—1944), який був професором філософії Римського університету. До речі, його перша книга була присвячена Карлу Марксу. У 20-их рр. ХХ ст. Джентілє займав високі пости у фашистській Італії, був автором низки робіт, де обґрунтовував фашистську ідеологію. Найбільш знана із них — «Філософські основи фашизму» (1929), де фашизм постає як політична віра, що має на меті створення «етичної» чи то «духовної» держави, позбавленої лібералізму, демократії і навіть націоналізму в його класичному розумінні. Якщо розібратися, то пропонований Джентілє ідеал держави багато в чому нагадує сучасну Росію чи Білорусь.
Але не будемо чіпати наших сусідів. Поговоримо про українських «антифашистів», які у своїх діях, не відаючи цього, багато в чому орієнтуються на постулати Джентілє. Так, останній вважав, що важливим для фашизму є апеляція до «досвіду війни» та героїзація цього досвіду. Навіть не так важливо, чи війна ця була переможною. Важливим є те, що вона є «випробуванням кров’ю», об’єднує громадян «єдиною думкою, єдиними почуттями, єдиною надією», формуючи у свідомості кожного індивіда, «що всі мають щось у спільному» і, відповідно, це спільне «переважає приватний інтерес». А тепер подивіться на наших «антифашистів». Як вони люблять дефілювати з георгіївськими стрічками, як спекулюють на радянській воєнній тематиці, наприклад, розповідаючи, що їхні «дєди воєвалі». І, звичайно, ці «антифашисти» за радянські цінності, зокрема, за колективізм, який мало чим різниться від розуміння колективізму Джентілє.

Як втілюються в Україні принципи фашизму?

А тепер (увага!) один із основних принципів фашизму в розумінні Джентілє. Фашизм, пише він, «не політична теорія, яку можна вкласти в набір формул. Смисл фашизму не можна зрозуміти, виходячи з окремих тез, які він час від часу приймає, коли, в зв’язку з певними обставинами, заявляє про програму, мету, концепцію досягнення цілей. Фашизм, не виявляючи коливань, відмовляється від них, коли на практиці виявляє їх невідповідність або несумісність із фашистським принципом». Панове, вам це нічого не нагадує? Наприклад, можна сьогодні декларувати європейський вибір держави, а завтра в одну мить відмовитися від нього. Бо, виявляється, так підказує практика.
Або ще. Джентілє вважає, що фашистська система не є політичною, але центр її тяжіння знаходиться в політиці. Відповідно, фашизм вирішує серйозні політичні питання. Чи не є такою «неполітичною» системою сучасна державна система Росії, де вже немає реальної багатопартійності, політичної боротьби? Зате ця «неполітична» система вирішує цілком політичні завдання. І чи не така система створена в Білорусі? І чи не таку систему пропонують створити нам в Україні «антифашисти»?
Цікаво також відзначити, що Джентілє вважає фашизм антиінтелектуальним. Правда, при цьому використовує поняття «піднесено антиінтелектуальний», стверджуючи, що під цим мається на увазі єдність теорії та практики. Про цю єдність любили поговорити і в Радянському Союзі, що в реальності часто виливалося в ігноруванні теоретичних наукових досліджень, особливо в галузі гуманітарних дисциплін. Загалом Джентілє справедливо вказував на антиінтелектуальність фашизму, хоча й намагався (правда, не дуже вміло) виправдати це явище.
Тепер поглянемо на наших «антифашистів». Чи знайдете серед них знаних інтелектуалів? Таких там і близько немає. Зате серед «антифашистів» є чимало людей, які демонструють антиінтелектуалізм — і не так важливо, чи роблять вони це свідомо чи несвідомо.
Зрештою, можна віднайти чимало інших спільних рис між «класичними» фашистами і нашими «антифашистами». Це і ставка на грубу силу при вирішенні політичних питань, і орієнтація на «сильну» й «стабільну» державу, і небажання йти на порозуміння з супротивниками тощо. В принципі, нічого тут дивного немає. Адже наші «антифашисти» є продуктом радянської системи — такої ж тоталітарної, як і фашизм. Словом, одного поля ягоди.
Тому, якщо загроза фашизму, точніше тоталітаризму, й існує в нашому суспільстві, то йде вона аж ніяк не від українських націоналістів, тим більше демократів, а від людей, що іменують себе «антифашистами».

Джерело

РАСКРЫТ СЕКРЕТ ПРОПАГАНДЫ КРЕМЛЯ!

Валерия Иваненкогенеральный директор Международного славянского канала (г.Киев)

 ТОЛЬКО ЧТО ГОВОРИЛА СО СВОИМИ КРЫМЧАНАМИ...

15 марта 2014, 20:34

Только что говорила со своими крымчанами. Они в ужасе от происходящего и оттого, что понимают, что оставаться в Крыму, в случае присоединения его к России, они не могут, а главное, не хотят.

Большая семья, в разных поколениях которой все мужчины были и, по-прежнему остаются, морскими офицерами.

На долю нескольких членов этой семьи уже однажды выпал ГУЛАГ. Они не хотят повторения. Они граждане Украины. 

Об этом 82-летняя Надежда Николаевна Самойлова вчера осмелилась заикнуться на стихийно образовавшемся митинге протеста в центре Севастополя. На пожилую женщину, учителя русского языка и литературы с пятидесятилетним стажем, накинулись два человека в казачьей форме. Они кричали на нее и обзывали фашисткой. Ее! Интеллигентнейшего человека, обладающего энциклопедическими знаниями! Женщину, привившую любовь и уважение к русской литературе многим поколениям своих учеников, вырастившую трех сыновей-офицеров и семерых замечательных внуков! Женщину, отец которой, был посмертно удостоен звания Героя Советского Союза!...

Вчера у их дома весь вечер стояла неотложка, а сегодня Надежда Николаевна сказала мне, что Крым еще не видел такого нашествия. Нашествия новых фашистов. Фашистов, говорящих на русском языке, с православными крестами и нагайками наперевес. Кичащимися своей безнаказанностью мракобесов, готовых задушить любого, кто посмеет поднять свой голос в защиту собственного мнения — и своего достоинства. Она говорит, что не знает, что будет с ней дальше, что ей тяжело оставлять дом, в котором росла она и выросли ее дети, что здесь дорогие ее сердцу могилы родных и близких...

В Севастополе прошла вся ее жизнь, а сегодня она понимает, что ни ей, ни ее детям и внукам в Крыму больше нет места.

В голосе этой пожилой русской женщины звучала невыразимая тоска и боль, когда она сказала о том, что Крым накрыла волна мракобесия, жестокости и злобы и о том, что пришла эта волна из ее, прежде такой любимой, России...

Оригинал