28 лют. 2011 р.

Что развалило СССР: перестройка или «застой»?

Финам.инфо

С момента развала СССР прошло почти два десятилетия, но до сих пор ведутся споры о причинах произошедшего. Социологи предложили россиянам оценить, что внесло больший вклад в крах Советского союза: "перестройка" Горбачева или "застой" Брежнева.

Трудности, с которыми столкнулось большинство россиян при переходе от социализма к капитализму, до сих пор не позволяют нашим соотечественникам "простить" Михаила Горбачева. Треть опрошенных "Левада-Центром" (34%) отрицательно относятся к первому президенту СССР. Между тем, большая часть респондентов нейтрально оценивают деятельность Горбачева, а 13% проявляют к нему положительные эмоции.

Позитивно к Михаилу Горбачеву относятся чаще всего респонденты 25-39 лет (17%), с высшим образованием (18%), а также жители городов с населением от 100 до 500 тыс. человек (17%). В той или иной степени отрицательное отношение к Горбачеву выражают россияне 55 лет и старше (47%), с образованием ниже среднего (41%), с низким уровнем доходов (44%) и жители сел (41%).

Однако сама эпоха "перестройки" вызывает у россиян больше отрицательных эмоций, чем личность ее лидера. 52% опрошенных говорят, что этот период принес России больше плохого, 22% говорят, что "перестройка" сыграла положительную роль в развитии нашей страны. Четверть респондентов (26%) затруднились ответить на этот вопрос.

Что касается тенденций оценки "перестройки" разными социальными группами, здесь ситуация схожа с восприятием личности Михаила Горбачева. "Больше положительных последствий эпохи "перестройки" для России видят россияне 25-39 лет (28%), с высшим образованием (28%), высоким уровнем доходов (33%). Противоположного мнения придерживаются респонденты старше 55 лет (64%), с образованием ниже среднего (56%), низким уровнем дохода (63%) и жители сел (58%)", - рассказывает Полина Черепова из пресс-службы "Левада-Центра".
Однако к эпохе Леонида Брежнева наши соотечественники относятся не намного лучше: почти половина россиян говорят, что именно она в итоге привела к краху СССР. При этом 22% опрошенных уверены, что это изначально было "застоем", а 24% респондентов говорят, что сначала был период благополучного развития, но завершился он "застоем", который привел к развалу СССР.

В свою очередь, 19% опрошенных не видят ничего плохого в эпохе Брежнева, отмечая, что это был период благополучия. Столько же россиян говорят о серьезных проблемах, с которыми столкнулась в то время наша страна. Но к краху СССР, по их мнению, привел не "застой", а Горбачев и "демократы". Затруднились дать оценку брежневской эпохе 16% респондентов.

Чаще всего позитивно оценивают эпоху Брежнева его современники – россияне старше 40 лет (50%), а также респонденты с образованием ниже среднего (28%), низким уровнем доходов (35%) и жители сел (26%). Наибольшие затруднения этот вопрос вызвал у молодых людей 18-24 лет (40%).

27 лют. 2011 р.

ЧАС роЗЛУКИ

Сергій Рахманін                                                                            «Дзеркало тижня. Україна» №4

Не пригадую, хто саме уїдливо зауважив: наша людина вибачає, коли їй плюють у душу, але звіріє, коли зазирають у її холодильник. Слава Богу, так думають не всі. Однак влада, після несподіваного для неї протесту підприємців, здається, схильна вважати саме так.

Не схоже, що легкий переляк, викликаний «бунтом дрібних крамарів» (як зневажливо назвали цю акцію на самій верхівці), примусив небожителів вгамувати свої апетити. Швидше, примусив змінити тактику.

Наприклад, режим віднедавна щосили використовує правило малих поступок. Поганий Податковий кодекс? Не біда, перепишемо. По кодексу проходяться косметичним ремонтом, уточнена версія подається як найвища милість. Але людям невтаємниченим невтямки, що уточнений список оброків, по суті, мало чим відрізняється від ущент розкритикованого попереднього. Понад те, за деякими даними, у Мінфіні створили групу під керівництвом заступника міністра Анатолія Мярковського, якій належить внести в кодекс корективи. Простіше кажучи, максимально наблизити документ до ранньої редакції… Відпустка з догляду за дитиною не зараховуватиметься у виробничий стаж? А-я-яй, негарно вийшло... Непорозуміння, виправимо. У столичному метро ліквідували безоплатний проїзд для ветеранів? Боже мій, яка ницість! Накажемо повернути!

Психологи запевняють: поверненому після грабунку радіють більше, ніж знахідці. На цьому й будується розрахунок? Але ж кредит довіри не погашають послугами.

Утім, є й більш витончені способи „роботи з населенням“. Емпірично доведено: відвернути увагу громадянина від холодильника можна лише з допомогою телевізора. Потрібна картинка чудово позбавляє непотрібних думок. Найкраще з цим можуть упоратися численні пісенні змагання та яскраві танцювальні шоу. Але рано чи пізно очманілий від видовищ обиватель стомлено поплететься до холодильника по хліб насущний. Погодьтеся, непотрібні думки (які неминуче виникають у громадянина після цього) просто-таки необхідно спрямувати у потрібне русло.

Інструментів для зміни плину наших думок — безліч. Дарма що вони трохи одноманітні. Один великодосвідчений експерт (що з’їв не сказати б — собаку, а цілу зграю в мудрованому ділі медіамоніторингу) якось переконував автора цих рядків: у жодній країні світу немає такої кількості телевізійних політичних ток-шоу і такої кількості випусків новин. Повіримо спецу на слово. Не станемо вираховувати розумну кількість TV-продуктів, тим більше сперечатися про їхню якість. Зайдемо на ціль з іншого боку. Коли на кожному розі розставлені сітки індустрії швидкого харчування, то ви рано чи пізно в них попадетеся. Навіть якщо від початку упереджені проти фаст-фуду. Велика кількість відповідних закладів здатна породити у вас ілюзію вибору.

Ви вже не помітите, що розбіжність у вивісках не завжди означає розбіжність в асортименті.

Ви ніколи не дізнаєтеся, якою саме гидотою вас нагодували. Отже, ви не в змозі навіть припустити, коли і як саме дасться взнаки спожитий делікатес. Ви підсвідомо довіритеся яскравій упаковці товару та щирій усмішці продавця. Тим більше що останній може свято вірувати: він справді нагодував вас чимось корисним. А тому, як запевняють ескулапи, мало яка жертва громадського харчування у змозі встановити причинно-наслідковий зв’язок між з’їденим одного разу гамбургером та своєю раптовою недугою.

Політично забарвленого телебачення в нашому житті стільки, що, практично, неможливо уникнути бодай поверхового перегляду випуску новин. Або випадкового потрапляння на черговий сеанс політичної магії з політологічним викриттям. Відтак на „блакитний вогник“ із приреченістю метеликів злітаються навіть аполітичні. Мільйони глядачів заковтують наживку з інформаційного фаст-фуду, не помічаючи гачків. Маніпуляції тележурналістів найчастіше підсвідомі. Влада маніпулює телебаченням свідомо...

Того дня, коли прес-служба Віктора Януковича урочисто повідомила про остаточне позбавлення Степана Бандери звання Героя України, випадково зіштовхнувся з одним біло-синім діячем. Поставив йому риторичне запитання: „Навіщо вам це?“ Почув цинічно-легковажну відповідь: „А щоб нацики не нудьгували“.

Через кілька днів виявив, що легкодумства в отриманій відповіді було трохи менше, ніж здалося спочатку. Переконався в цьому, випадково потрапивши на тусовку, організовану групою відомих патріотів. Кипіли пристрасті, ламалися списи (хоча саме час їх ретельно гострити). Суть розлогих монологів, за великим рахунком, зводилася до двох простих тез. Перша: головна загроза, яку несе нинішня влада, — тотальний наступ на все українське. Друга: Янукович із усіма його опричниками — суть знаряддя, безвідмовна ломака у руках безжалісного Кремля.

А хіба ні? Правда, недорікуватий гарант у цілому непогано опанував державну мову. Згоден, у нього поки що складнощі з синхронним перекладом слова „елка“, та й дієслово „увімкни“ в його вустах звучить зрадницьким „умикни“. Але на наголосах та відмінках, він, будьмо чесні, вже спотикається рідше, ніж Віктор Андрійович. Віктор Федорович навіть дозволяє собі влаштовувати прочухан Анатолію Могильову та Борису Колеснікову за незнання державної мови. Але показне, ситуативне „українофільство“ Януковича нікого не вводить в оману. Оскільки викличне українофобство стало невід’ємною частиною державної політики. Чи слід дивуватися, що публічну образливу зневагу до державної мови може собі дозволити будь-хто — від донецького губернатора до одеського гаїшника.

І ось уже вилучають зі шкільної програми роман про Голодомор, прикрашають свастиками пам’ятний знак Бандері в Луцьку, скидають із п’єдесталу пам’ятник жертвам трагедії 1932—1933 р. у Білгород-Дністровському.

Одеська міськрада (слід гадати, переможно впоравшись із рештою проблем) ухвалює надзвичайно актуальне „антибандерівське“ рішення „про неприпустимість героїзації осіб, які співпрацювали з гітлерівським режимом“. Загадковий антифашистський форум України (очолюваний „топовими“ парламентськими забіяками Царьовим і Шенцовим) має намір домогтися від урядів європейських країн статусу „персон нон грата“ для Тягнибока з товаришами.

А що по інший бік лінії невидимого фронту? Підрив пам’ятника Сталіну та грізні обіцянки, що „бандерівська армія перейде Дніпро й викине цю синьож...у банду...“

Підкреслена україноненависність правлячого режиму спочатку викликала щирий подив: невже не спрацьовує банальний інстинкт самозбереження? Проте ближче роздивившись, бачиш, що розпалювання ненависті горезвісним інстинктом і продиктоване.

Настільки ж очевидне й інше: роль Росії в цьому процесі допоміжна, а не ключова. Так, невипадкові месіанські вояжі Кирила. Так, неспроста центральний російський канал розпочинає випуск новин сюжетом не про візит Медведєва, не про нараду в Путіна й не про події в Північній Африці, а про можливе закриття музею Великої Вітчизняної війни в Івано-Франківську. Про регулярні обшуки в московській бібліотеці української літератури центральні мас-медіа РФ воліють не згадувати взагалі. Хоча таке якщо й не причина для розриву дипломатичних відносин, то вже точно привід для розмови про реальне смислове наповнення терміна „стратегічне партнерство“.

Проте Кремль відмовляв нам у праві на самовизначення і при Кравчуку, і при Кучмі, і при Ющенку. Правда, своє несприйняття нас як нації першопрестольна раніше демонструвала на порядок скромніше. І не випадково лише при Януковичі ми повною мірою відчули безтолковість нашої зовнішньої політики, безправність нашого суверенітету та беззахисність нашої незалежності.

Усе це — правда. Але вона надто очевидна, щоб виявитися всією правдою.

Влада впродовж року добросовісно робила все, щоб об’єднати країну. Проти себе. З дурості чи з жадібності — не суть важливо. Але „погіршення життя вже сьогодні“ однаковою мірою відчули на собі і наддніпрянці, і галичани. Комунальні тарифи, ціни на гречку, вартість бензину зростають невпинно й повсюди. Скрізь примусово посилають у відпустку за власний рахунок учителів і лікарів, „тому що в бюджеті немає грошей“. Скрізь підприємцям, які вимушено згортають свій бізнес, податкові масово нараховують штрафи за неіснуючі гріхи, „тому що бюджетові потрібні гроші“. Усюди однаково хамуваті дожі й злодійкуваті клеврети. Будь-який суд у будь-якому районі будь-якої області сміливо може претендувати на звання найтуманнішого суду у світі. І тут, і там різнокаліберні жадібні чинуші роздягають нас, як українських жінок навесні під каштанами. Нетверезі вельможі та обкурені мажори на тротуарах і „зебрах“ душать шикарними „тачками“ мирних жителів, незалежно від ідеологічного забарвлення та місця мешкання. Можливе прийняття житлового кодексу робить „західняків“ і „cхідняків“ однаково безправними перед обличчям хижих забудовників. У вузах як Сходу, так і Заходу рівень оплати за навчання відтепер істотно перевищуватиме рівень отримуваних знань. Майбутня пенсійна реформа зрівнює шанси вихідців різних регіонів не дожити до пенсії.



Кепсько скрізь. Погано всім.

Хоча ні. Декому, здається, гірше за всіх.

У 2007-му міжнародна дослідницька служба „Євразійський монітор“ провела в семи країнах СНД вимірювання настроїв, які продемонстрували: українці почуваються найменш щасливими і забезпеченими серед жителів пострадянського простору, їм притаманний найбільш песимістичний погляд на майбутнє. Тільки 35% українців запевнили інтерв’юерів, що  задоволені своїм життям (на тлі 73% у Казахстані та 65% у Білорусі). Лише 7% українських сімей тоді оцінили своє матеріальне становище як хороше (і це в „жирний“, докризовий рік!).

Наприкінці 2010-го соціологічна група „Рейтинг“ провела інше, не менш цікаве дослідження, згідно з яким лише 17% опитаних вважають себе однозначно щасливими. 20% ідентифікували себе як нещасливі. Найменш задоволеними життям, за твердженням соціологів, виявилися мешканці Донбасу.

Чомусь здається, що на початку 2011-го громадяни України (і, зокрема, жителі малої батьківщини гаранта) не стали щасливішими. Чи слід дивуватися, що дискусія угорі про можливе проведення парламентських виборів навесні нинішнього року виявилася нетривалою, а результат — визначеним?

Дивувати має інше. Днями Микола Янович розчулив до сліз, дуже дотепно порівнявши сьогоднішню Україну з післявоєнною Німеччиною. Мовляв, масштаби перетворень цілком порівнянні. Віддамо це твердження на суд знавців. Проведемо іншу паралель. Ось, їй-богу, цікаво, чому Конраду Аденауеру не спало на думку приватизувати, скажімо, баварський замок Йоганнесбург? І як би відреагували зубожілі німці, якби, наприклад, Людвіг Ерхард влаштував весілля улюбленого чада в Ліхтенштейнському палаці Відня, заплативши тільки за годину оренди залу суму, яка приблизно в 33 рази перевищує мінімальну заробітну плату?

І де б опинився керівник банку німецьких земель, коли б відмовився розкрити громаді таємницю походження своїх астрономічних доходів?

Невже вони не розуміють? Невже не бояться? На що сподівається Янукович, який їсть, молиться і любить Україну дуже вже дивною любов’ю?

Україну, яка завдяки їхній спільній жадобі та нашим сукупним нещастям, отримала певний шанс на єднання. Гасло „Біда одна для всіх“ могло стати девізом недавнього мітингу, присвяченого Дню Соборності. Могло, але не стало. Не тільки тому, що його не додумалися (не наважилися?) озвучити політики. А й тому, що на цей час зерна ненависті, старанно висіяні владою, дали рясні сходи.

Горезвісна „дегероїзація“ Бандери припала саме на той час, коли об’єднуючих проблем у жителів різних куточків країни стало набагато більше, ніж умовностей, що їх розділяють.

Розрахунок режиму був на диво простим і виявився на лихо правильним. Влада, оголосивши анафему вождю ОУН, надушила на болюче місце й викликала до життя очікувану замашну відповідь. Знаменитий спіч одного з керманичів „Свободи“ Михальчишина, сповнений ненависті, перетворився на цінний подарунок для Банкової, яка було напружилася. Здається, він виявився навіть щедрішим, ніж розраховували організатори скандалу. Завдяки старанням TV, вся країна побачила „звірячий оскал печерного націоналізму“. Спецслужба, пометушившись (і підозріло своєчасно виявивши неабиякі запаси зброї у членів „Тризуба“) дала привід поговорити, що хижак точить пазурі.

Телебачення, яке охоче підхопило гучну тему, перетворило „справу Бандери“ на головне джерело роздратування. Влада вміло каналізувала народну ненависть. Запаси гніву, які нагромадилися за довгі місяці „реформ“ і призначалися владі, жителі країни взялися самозабутньо виливати одне на одного. Все повернулося на круги своя. Політики захоплено інтригують. Інтелектуали-патріоти звично шукають „руку Москви“. „Квасні“ патріоти граються в „антифашистські фронти“, „шароварні“ — у „бандерівські армії“. Ніхто не заморочує собі голову непотрібними думками про не дуже повні холодильники. Янукович із закінченого мироїда перетворився на доблесного захисника від злобних націоналістів (для одних) і безвольну маріонетку в руках підступної Москви (для інших).

Віктор Федорович заробив перепочинок. Але навряд чи він виявиться тривалим. Влада змінила тактику. Проте не вгамувала власної жадоби. Отже, бунт, практично, неминучий. І те, що опозиція безпорадна, а в її рядах поки що не помітно повноцінного лідера загальнонаціонального масштабу, нічого не змінює. „Продуктовим“ революціям не потрібні вожді. А інших революцій у досяжному майбутньому, найімовірніше, не передбачається.

Утім, несміливий шанс на перевидання наших надій залишається. Він криється у спроможності відвернутися від холодильника й абстрагуватися від телевізора. У прагненні рішуче переписати правила бою, нав’язані нам продажними арбітрами. В умінні не вплутуватися у відволікаючу суперечку про надбудову, яку нам технологічно нав’язують заради привласнення базису.

У рішучості не тільки боротися за збереження історії країни і мови народу, а й воювати за збереження самої країни, яку безсовісно розкрадають безідейні володарі. У розпачливій готовності битися за єдність народу, яка здається нині примарною. Інакше під акомпанемент розмов про те, як нам краще „увімкнути Україну“, ясновельможні пройдисвіти легко «умикнуть» її в нас.

Джерело

Аз воздам

Сергій Рахманін «Дзеркало тижня» №48,

Кілька років тому довелося поспілкуватися у неформальній обстановці з відомим політиком, який незадовго до того розлучився з посадою міського голови. Як заведено в таких випадках, колишній мер пояснював конфуз, що стався, недбалістю власної команди, непорядністю команди опонента, продажністю ЗМІ et cetera. Зрозуміло, він нарікав на невдячність виборців.

У відповідь на запитання, чи ризикне спробувати щастя на наступних виборах, співрозмовник категорично похитав головою. Необхідне пояснення виявилося наскільки простим, настільки й мудрим. Екс-градоначальник зізнався (як мені тоді здалося — щиро), що не до кінця впевнений у своїй здатності забути кривди, в готовності втриматися від природного бажання негайно й жорстоко помститися. Всім поіменно. Невдачливим ворогам, віроломним друзям, продажним соратникам. А ще — городянам, які так швидко забули все, що він для них зробив. Які так легко розміняли його на щедрі обіцянки й залежану гречку. Під кінець розмови повергнутий сановник гірко пожартував: мовляв, законотворцям слід ввести офіційну заборону на повторне балотування лузерів. Через потенційну небезпеку останніх для суспільства.

Подальша політична кар’єра цього персонажа дозволяє думати, що про свої колишні одкровення він забув геть-чисто. Але тоді, зразу після програної битви, зміщений городничий був майже напевно чесним. І, напевно, мав рацію.

Спостерігаючи, як саме чинний режим «наводить лад», мимоволі задумаєшся про впровадження дискримінаційних санкцій для тих, хто «одного разу програв». Шкода, завдана їхньому душевному здоров’ю, може серйозно позначитися на фізичному здоров’ї окремих громадян. І на моральному здоров’ї суспільства загалом.

Те, що характер відносин між владою й опозицією можна впевнено назвати репресіями, очевидно. Ретельна вибірковість «відстрілу», розторопність государевих служак, специфічність обвинувачень — усе свідчить про політичну зачистку, а не про наведення правової чистоти. Але є ще одна деталь, яка дозволяє припускати, що оголошене полювання має ознаки банальної помсти.

Екс-прем’єра витягують на допити з палати тяжко хворого чоловіка. Обвинувачення усунутому міністрові внутрішніх справ з’являються у переддень його ювілею. Колишнього заступника міністра юстиції арештовують того дня, коли народжується його дочка. Інформацію про реанімацію справи про масові безпорядки 9 березня 2001-го оприлюднено акурат до десятої річниці «України без Кучми». На ці подробиці ми вже звертали увагу, але вважаємо за потрібне акцентувати на них увагу ще раз. Таких «випадковостей» достатньо, щоб побачити тенденцію: чітке гидке бажання зробити якомога болячіше. Переможцям чужа великодушність, огидне милосердя. Всупереч показній набожності їхніх чванливих керманичів.

Мстивістю частково пояснюється і невмотивована, неадекватна жорстокість, продемонстрована в потворних парламентських бійках 27 квітня і 16 грудня. Безумовно, тут було бажання вселити страх. Зрозуміло, додавало сміливості відчуття повної безкарності. Але на фізіономіях «біло-голубих» громил, що розпливалися від задоволення, читалося все те ж саме бажання зробити якомога болячіше, присмачити поразку ще й приниженням. Прагнення вождя помститися його клеврети читають миттєво й поділяють повністю.

Серед розгублених опозиціонерів дедалі популярнішою стає думка, що помста — головна й навряд чи не єдина рушійна сила політики чинного режиму. Що, скажімо, поблажливе підвищення Каськіва продиктоване зовсім не вірою в його реформаторські таланти, а бажанням розвіяти за вітром навіть рештки колишньої слави такої ненависної Януковичу «Пори».

Що збереження на знеціненій посаді послужливої Богатирьової — вендета за її колишню норовливість. Задоволення, хоч і сумнівне. Що включення в кадрову обойму Тігіпка пояснюється не визнанням його фахових заслуг і навіть не прагненням тримати потенційного конкурента на короткому повідку, а бажанням заплатити стократ за дезертирство в часи Майдану. Колишній начальник штабу кандидата у президенти Януковича сумлінно замолює гріхи, працюючи «відповідальним терпилою». Вождь, мабуть, не без задоволення спостерігає, як його колишній НШ «вигрібає» за чужі податкові та пенсійні новації. І роздумує, на які б ще «галери» відправити вічно молодого реформатора. Противників чинної влади важко переконати, що фактичне обнулення впливу Верховного суду — не вульгарна розправа за пам’ятне рішення про третій тур президентських виборів. Навіть купівля виклично дорогого вертольота на тлі підвищення цін і тарифів сприймається не інакше, як помста невдячному народові за пам’ятний 2005-й.

Така гіпотеза, безперечно, видається трохи надуманою. Але уражене самолюбство, поранене марнославство прозирає в нечастих монархових промовах навіть тепер. І пригадуються не тільки п’ятилітньої давності розмова з повергнутим градоначальником, а й датовані тим самим часом оповідки соратників Януковича про його щиру образу на виборців. І на тих, хто зважився «вкрасти» його «перемогу». І на тих, хто не зважився її відстояти.

Нелегко повірити, що в основі діянь Банкової лежить тільки реваншизм. Але пояснити їх виключно політичною доцільністю непросто. Державним інтересом — тим більше.
Днями спікер Литвин заявив, що воскресив парламент із мертвих. Досить смілива заява, бо ніколи ще парламент так явно не скидався на цвинтар. Вищий представницький і центральний орган перетворився на щось середнє між нотаріальною конторою та друкарнею, завіряючи прийшлі документи й тиражуючи чужі ідеї.

Опозиція стала безправною де-факто і де-юре. Її позбавили можливості впливати на бюджетну політику, їй відмовили у праві посилати запити в Службу безпеки. Її ініціатив не розглядають, її поправок навіть не ставлять на голосування. Навіть у часи Кучми до ідей противників прислухалися, здорові ідеї часто брали на озброєння.

Можна припустити, що режим упевнений у винятковому інтелектуальному потенціалі провладної більшості Ради, але таке припущення видається занадто сміливим. Тим більше що депутатський корпус часто штампує закони й постанови, не обговорюючи і навіть не читаючи.

Нинішня влада потребує німої і безправної опозиції. Їй відмовлено у праві на протест, у праві на позицію, у праві на захист. Захист честі та гідності. Захист здоров’я. Депутати від БЮТ не в змозі не те що домогтися притягнення до відповідальності тих, хто їх бив. Вони не в змозі довести сам факт побиття. Хоча побиття бачила вся країна. Цікаво, якщо провладний депутат (не дай Боже, звісно) зіб’є машиною депутата від опозиції, — чи притягнуть останнього посмертно до відповідальності за перешкоджання діяльності народного депутата? Якщо йти за логікою прокуратури, то, напевно, так.
Цікаво, чи сьогодні депутат від БЮТ Сергій Міщенко віддав би свій голос за прокурора Пшонку, «професіонала, (...) уособлення дисципліни і порядності»?

Ну, та Бог із нею, з опозицією. Банковій немає до неї діла. Але їй немає діла й до «своїх». Мозок провладної частини ВР також не затребуваний. Тільки руки. І ці руки від нудьги то шукають чужі обличчя. То знаходять «інтелектуальніші» заняття. Один депутат-регіонал ще в середині літа похвалився: парламентарії-«більшовики» розробили власну систему, завдяки якій під час голосування на табло з’являється то «сніжинка», то «зірочка».

Януковичу не потрібен сильний парламент. Йому не потрібні альтернативні центри впливу. Але хто поручиться, що однією з причин фактичного руйнування решток парламентаризму не стала підсвідома помста «небожителя» органу, без рішень якого неможливо було скасувати результати другого раунду виборів-2004—2005 і проведення третього туру.

Чому Янукович не мстить Ющенку? Все просто: ні за що. Пошлюся на слова покійного Євгена Кушнарьова, який переконував мене, що Віктор Федорович після тих подій був сповнений ненависті до Кучми, до Медведчука, до Литвина, до Тимошенко, до Онопенка, кожного з яких вважав тією чи іншою мірою винуватцем свого програшу. Але до цього переліку не входив головний тріумфатор, який, за влучним висловленням Кушнарьова, «дозволив себе обрати».

«Ющенко — не ваша перемога. Він — наша перемога, тільки відкладена...» — переконував мене Євген Петрович. І виявився провидцем.

Не утримаюся від повторення сказаного ще 2005-го: ані секунди не жалкую, що був на Майдані. Жалкую, що там був Ющенко.

А ось Віктор Федорович не жалкує. Він насолоджується помстою. Забуваючи про золоте правило української політики, виведене ще Леонідом Кравчуком. Колись у приватній розмові перший президент висловив свою версію рецепту відносного національного спокою країни, яка досі щасливо уникала гострих конфліктів із непередбачуваними наслідками. «Наша стабільність стоїть на взаємному страху, або, якщо точніше, на обопільному побоюванні: влада інтуїтивно побоюється бунту, народ підсвідомо боїться репресій. І не дай Боже комусь перегнути палицю...»

Не дай Боже.

Джерело

Острів лотофагів

Сергій Рахманін                                                                            «Дзеркало тижня. Україна» №7,

Лотофаги (міфічний народець, оспіваний давньогрецькими оповідачами) з апетитом пожирали лотос, який щедро ріс на їхньому дивному острові. Після чого несамовито насолоджувалися, обплутані безтурботним забуттям. Гостинні аборигени радо підсовували місцеві наркотичні ласощі й мореплавцям, яких випадково прибивало до їхнього берега. Казковий наїдок дивним чином відбивав охоту плисти далі. І взагалі що-небудь робити. З ураженого мозку дочиста стиралися спогади про батьківщину та уявлення про обов’язок.

Невідомо, чим пригощають на тутешньому олімпі наших небожителів, але з ними явно відбувається щось схоже. Досить їм заякоритися нагорі, як вони починають страждати на жахливі провали в пам’яті. Вони захоплені ситою бездіяльністю. Вони нізащо не хочуть нікуди йти. Їм там добре. Схоже, багатьом із них уже нічого не треба. Мабуть, тому що в них уже все є. Їм плювати на всіх і на все.

Такий собі дауншифтінг по-українському. Іронія долі: на «верхньому» виході з метро „Хрещатик“, за кількасот метрів від президентського палацу, будинку Кабміну, парламентських апартаментів і резиденції Нацбанку, блаженний на вигляд хлопчина сунув авторові цих рядків брошурку про дауншифтінг. Безіменний гуру повчав: „Головне, від чого повинен відмовитися дауншифтер, — це чужі цілі і бажання. Забудьте про них“.

Із сановитими „пожирачами лотосу“ все зрозуміло. Вони вже забули. Не зовсім зрозуміло інше: чим усенародні слуги прикормлюють (чи обпоюють) своїх „господарів“, щоб зробити їх такими терплячими і такими забудькуватими? Панування чудовиськ подовжує сон розуму?

Пам’ятка для тих, кому лотос недоступний: передвиборні програми не мають терміну давності. До того ж ця писанина, на щастя, не горить. І, на жаль, не гріє.

Річниця правління Віктора Федоровича могла б стати приводом до пристрасного розбору його державних вчинків. Але розмови, яка відповідала б події, боюся, не вийде. І через малість вчинків. І через слабко виражену їх державність.

Незгодних закликаємо звернутися до першоджерела — до тексту передвиборної програми кандидата у президенти Януковича, до оригіналу його інавгураційної промови. Освіжіть у пам’яті яскраві обіцянки:
 — забезпечити кожному громадянинові високий рівень соціальних стандартів;
 — захистити пенсії від інфляції;
 — гарантувати цінову стабільність „антикризового продовольчого кошика“;
 — знизити ціни на основні медпрепарати та підвищити якість невідкладної медичної допомоги;
 — урятувати від закриття тисячі шкіл шляхом скасування обмеження наповнюваності класів;
 — забезпечити кожній дитині місце в дитячому садку;
 — відродити іпотечне кредитування з фіксованою ставкою, що не перевищує 7% річних;
 — ініціювати п’ятирічні податкові канікули для малого бізнесу;
 — організувати перехід Збройних сил на контрактну основу вже у 2011-му;
 — того ж року забезпечити безвізовий режим із країнами ЄС;
 — підвищити роль парламенту в реформуванні системи державного управління і перетворити Верховну Раду на місце для плідних дискусій.

І навіть підвищити народжуваність.

Нехитрим діленням скупих справ на щедрі слова можете вивести власний рейтинг ефективності нинішнього гаранта. Проста арифметична вправа. Позбавлена емоцій. Потреби згадувати.

Що минулого року вперше (якщо пам’ять не зраджує) за останні п’ять років статистика зареєструвала зниження народжуваності. Що впровадження „цінової стабільності“ добряче деформувало наш „антикризовий продовольчий кошик“. Що з нього, з „кошика“, зникло борошно і з’явилася привізна гречка за непристойними цінами. Що поки ще в ньому, в „кошику“, збереглося молоко. Але коштує воно вже дорожче, ніж, приміром, у Німеччині. І що в ньому, на відміну від німецького, власне молока майже не залишилося. Можливо, у найближчому майбутньому його замінить вода з бюветів. Яку збираються зробити платною, але, зрозуміло, за „соціальними“ цінами.

Що „порятунок шкіл від закриття“ вже обертається акціями протесту проти ліквідації середніх навчальних закладів у вотчині Віктора Федоровича — Донбасі. А тим часом ми тільки на початку „реформаторського шляху“…

Що „відродження іпотечного кредитування“ обернулося готовністю надати банкам право викидати людей на вулицю за один прострочений платіж. Що „підвищення“ якості невідкладної медичної допомоги загрожує обговорюваною заміною лікарів на „швидких“ фельдшерами.

Що „інтенсифікація переговорів“ про безвізовий режим змушує приносити довідки, потрібні для банального туристичного вояжу, у валізах. У меншу тару необхідні документи невдовзі просто не влізуть.

Що процес трансформації Ради „в місце для плідних дискусій“ перетворив парламент на щось середнє між політичним цвинтарем і ареною для показових виступів кетчистів.

Що гучні обіцянки провести реформи скрізь, означають банальне небажання взагалі їх проводити.

Аналізувати дії Віктора Федоровича — марна справа. Усе, що він досі робив, — інтенсивні роботи зі зміцнення схилу. А внизу — хоч трава не рости. Благо нагорі — хащі дурманного лотоса.

Немає потреби вести перепис курйозів, конфузів, ляпів і обмовок. Немає сенсу шукати приховані посилання в тезах „Відвертої розмови з країною“, яка більше скидається на закритий монолог. Вибачимо йому невгамовне прагнення стати карикатурним близнюком стратегічного сусіда. У нас є що не вибачати йому і без цього.

Той, хто має очі, давно все розгледів; той, хто має вуха, — почув. Тих, хто силкується розгледіти й почути неіснуюче, передоручимо турботам Ганни Миколаївни, яка намертво вжилася в образ хитрого Петронія при недалекому Нероні. Що нам до них?

За рік, який минув, Віктор Федорович планував набрати надлишок політичної ваги. Але тільки додав корпулентності. За словами очевидців, стомлюючі переходи від машини до трибуни Віктор Федорович робить із грацією самохідної гаубиці. Важко повірити, що (за зворушливими розповідями самого гаранта) його улюбленим уроком була фізкультура. У те, що до переліку улюблених не потрапили історія, географія, література і рідна мова, — повірити легко.

Потішно, але головний вельможа ніби навмисне робить усе, аби якомога швидше гепнути з п’єдесталу. Дурманить лотос?

А що чи хто морочить наші голови? Що заважає нам — тим, хто живе по різних берегах і віддає перевагу різним політичним кольорам, стати союзниками? Якщо вже влада вимушено зробила нас союзниками? Що перешкоджає скинути руб’я статистів з мовчазної масовки і стати діяльними акторами? Що не дає згадати, що хоч і обіцяли нам різні й різне, але брешуть нам усім? І брешуть нам усі.

І бездіяльні блазовані істоти з влади. І манірні магістри гри в бісер перед свиньми, яких більшість в опозиції. Дивитися в майбутнє легко, стоячи на плечах гігантів. Але плечі ліліпутів — погана обсерваторія.

Навчитися загинути життям боягузливих простіше, ніж зважитися жити життям хоробрих. Але ми боїмося. Генетичний страх, тавро минулого. Минулого, яке було настільки невеликодушне до цього народу, настільки безжальне до цієї землі.

Ми живемо у міжсвітті. У землянці. Між лячною передовою наших несвідомих страхів і спокійним тилом наших безглуздих надій. Між рвійною ненавистю до них і туманною надією на них же. Споглядаючи на арабські бунти, ми заздримо. І здригаємося. Наш гнів ми переносимо на ближніх, усе ще боячись гніву вищих за рангом. Наш гнів накопичується і, звиваючись, б’ється об стіни кухонь, по-дурному плутається в павутинні Інтернету.

Ми боїмося. Боїмося признатися, що ми відважніші, ніж нам здається. Що ми ближчі одне до одного, ніж здається їм. І немає поруч нікого, хто, як Василь Липківський, зміг би сказати, не озираючись на катів: «Не бійтеся...».

Ми мусимо перебороти свій страх раніше, ніж ненависть ззовні грубо й зримо ввірветься в наші затишні й затхлі комірчини. Бо тоді не залишиться місця ані для страхів, ані для сподівань.
На місці цієї країни залишиться чужий острів. Порослий диким лотосом.

Джерело

Золоте десятиліття починається?-2

Сергій Немирич                                                                        «Дзеркало тижня. Україна» №7,

Це не кінець, і навіть не початок кінця, але це кінець початку.
У.ЧерчілльУ світі здіймається чергова революційна хвиля. Пішли у відставку багаторічні правителі Єгипту і Тунісу, бомблять і розстрілюють демонстрації у Лівії, неспокійно у Йорданії, Алжирі, Ємені, Бахрейні та інших арабських країнах. Американці залишають Близькій Схід, так само як рік тому обмежили свою присутність в Україні. Чи надовго? Не ясно.

Відгомін цих подій докотився і до нашої країни. У цілковитій відповідності обраним ролям провладні коментатори співчутливо оплакують СТАБІЛЬНІСТЬ (о, яке солодке слово, скільки в ньому для серця українського можновладця!), яка раптово покинула Близький Схід. Неминучим уже в недалекому майбутньому майданом Визволення (Тахрір) погрожують прихильники опозиції українофобському (що є своєрідною новацією) та антинародному (що досить звично) режиму.

Здається, що все як завжди. Дискусії то стають запеклішими, то стихають. На кону ніби як державна влада, тобто доступ до перерозподілу суспільних ресурсів. Отож приз дуже великий.

Проте сторони майже не відрізняються, ну хіба що виголошуваними формулами і, можливо, рівнем володіння українською мовою. Та сама віра в магію медіа — замінилася телевізійна картинка, отже замінився режим. Та сама вгодованість, особливо зворушливі полум’яні опозиціонери, обличчя яких не поміщаються в екран телевізора. Та сама напускна самовпевненість, яка приховує внутрішній страх і очікування приходу справжнього хазяїна. Та сама разюча некомпетентність у питаннях нібито фахової експертизи на тлі дуже високопрофесійної демагогічності. Автор довго не знав, як назвати цей типаж. І от у недавній розмові один експерт відкарбував формулу — візії Пелевіна часів «Generation Пи» втілилися в Україні, піарники прийшли до влади.

Звісно ж, як у правлячій коаліції, так і в опозиції чимало й інших персонажів. Вистачає і досвідчених махінаторів, і вершителів долі Батьківщини, у недавньому минулому дрібних чиновників-бізнесменів, на яких рідні терикони/полонини наклали невитравний відбиток, і суворих колишніх бригадних, і ідейних борців, які розжилися бюджетними коштами, зрідка зустрічаються навіть чесні бюрократи — система ж крутиться, куди без них... Та хто тільки не трапляється на політичній ниві в сучасній Україні.

Проте обличчя сучасного українського політикуму — пан Піарник. Саме він спонукає владу породжувати силу-силенну нових ініціатив, не доводячи жодної до кінця, підказує першим особам країни безліч красивих слів, не розуміючи їхньої ваги, а часом і значення, і примушуючи іноземців спантеличено знизувати плечима. Саме він абсолютизує проблеми іміджу і форми, нехтуючи змістом.

Мабуть, найяскравіше ці проблеми проявляються у сфері зовнішньої політики, де значення слів іще не так атрофоване, як усередині України, а в заявах з високих трибун досі ще намагаються знайти прихований зміст. Позитивна відповідь на очевидне для українця запитання — а що коли його там немає? — може спричинити дуже серйозні наслідки. Нехай зараз не прозорими, але від цього не менш невідворотними.

При цьому характерні риси нашої справжньої еліти — „прагматизм“, тобто майже релігійна віра в „бабло“, дуже своєрідна загальна культура, а також гіпертрофований хапальний рефлекс та інші, докладно проаналізовані в нашій попередній статті, — віддають сферу державного будівництва на відкуп піарнику. Нехай клоун займається „пургою“ в той час, коли справжні хазяїни пиляють бюджет.

Як і їхні попередники — партапаратники, червоні директори, філологи й фінансисти, піарники переконані, що їхня влада якщо не назавжди, то на дуже довго. Проте ні апологетам режиму, ні його записним критикам, ні (що ще серйозніше) його справжнім хазяям-власникам заводів, медіа і футбольних клубів, схоже, невтямки, що вони спільними зусиллями пиляють гілку, на якій сидять.

Річ у тім, що стабільність і розвиток західних демократичних країн тримається не на якихось унікальних цивілізаційних підвалинах, про що полюбляють принагідно велемовно поміркувати українські, а ще більше російські політологи, а на стійких публічних інститутах. За всієї важливості конкретної особистості, інститут функціонує більш-менш успішно без прямої залежності від персони його керівника. Саме в цьому й полягає основна властивість дієздатних інститутів. Великою мірою саме тому країни Заходу вже не одне століття виграють у своїх суперників усі марафонські забіги, іноді втрачаючи перемогу на окремих етапах. Саме чинні публічні інститути обмежують вплив пошестей століття — ні медіатизація політики, ні жодні новатори на владних висотах не заважають США здійснювати інфраструктурні проекти та будувати авіаносні групи, тоді як вищим досягненням персоніфікованої російської влади в XXI столітті стала умовна яхта Абрамовича і палац самі знаєте кого.

В Україні ж, яка вже (?) не Росія, але поки що (?) і не Європа, чимдалі пришвидшується процес деградації держави та її інститутів. Чимдалі справедливішим виявляється прислів’я: „не місце красить людину, а людина місце“. Чимдалі менше важать формальні закони та інструкції, чимдалі більше — „радение родному человечку“.

Парламент в Україні, звісно ж, місце для дискусій і навіть боксерський ринг. Проте точно не осередок національного розуму і високої правової культури. І річ не в депутатах. Вони в будь-якій країні рідко вражають інтелектом. Річ в апараті і в законодавчій процедурі. Та й контрольні функції Ради якось слабко реалізуються, і не тільки останнім часом, зауважте.
З десятків напрямів сьогоднішніх реформаторських зусиль найуспішніші — заходи щодо дебюрократизації. Осьде процес іде досить швидко. Причому як на рівні місцевої держадміністрації, керівництво якої за останні шість років замінилося де два, а де й чотири рази, так і у вищих ешелонах державної влади, де вже й посади керівників департаментів перестали бути кар’єрними, дедалі більше перетворюючись на політичні. Незаперечне досягнення сьогоднішньої влади — припинення чвар і публічних сварок на державному олімпі, всупереч сподіванням, не зупинило депрофесіоналізації чиновництва і зростання корупції чи її сприйняття збоку, що, на жаль, багато в чому одне й те саме.

Адміністративна реформа, точніше оптимізація центральних органів виконавчої влади, проводиться за моделлю російської реформи Г.Грефа. Неефективність оригіналу переконливо продемонстровано за час, що минув з першого президентського терміну В.Путіна. Попри титанічні зусилля О.Лавриновича, немає, на жаль, жодних підстав вважати, що українська копія дасть кращі результати.

Деградація торкнулася й силових відомств, а також системи контролю над ними. Показова тут доля РНБОУ. Створена у перший термін правління Леоніда Кучми як паліатив для компенсації слабкості стратегічного ешелону керівництва силових відомств і недовіри до них, рада перетворилася на п’яте колесо у возі українського держуправління, безглуздий і притому дуже витратний орган. І річ не тільки і не стільки в кадрових проблемах, вони лише наслідок.
Аналітика не затребувана вже який рік. Піарникам вона ні до чого („самі з вусами“), а наші бізнесмени мислять в абсолютно інших категоріях. Квітка ж, якщо її не поливати і не підживлювати, засихає.

І от уже буяє вакханалія „стратегування“, відомчі програмні документи готують за кордоном, а типову матрицю міжнародних консультантів проголошують вищим досягненням економічної думки. Знову „французик з Бордо“ чи, точніше, „хлопчик з Москви“? Класика, у тому числі й російська, вічно жива, чи не так?

Українська армія обмежено боєздатна — це пролунало з найвищих трибун. І що? А нічого. Грошей нема і не буде. А якщо станеться диво і Мінфін виділить асигнування, то їх, скоріш за все, розкрадуть.

Ситуацію в міліції наочно проілюстрував бердянський ролик. Нічого нового, але припущення знайшли своє документальне підтвердження. Гаразд, Бог із ними, з реформами. Публічно обіцяні червоні картки, відставки тобто, — де? А там, де і все інше.

Є й інші проблеми. Про них краще промовчимо. Втім, гадаю, натяку буде цілком достатньо: Кіровоград, Макіївка, що далі?

Економіка і соціальна сфера. Ну що тут сказати? Необхідні й запізнілі мінімум на десятиліття реформи реалізуються лише під тиском МВФ та й то переважно з метою наповнення бюджету. Вести мову про їхню послідовність і комплексність дуже непросто.

Особливо гарні способи реалізації перетворень. Давно відомо, що відрубування хвоста котові в кілька прийомів не найкращий варіант, але в України своє ноу-хау: у нас не стільки рубають, скільки говорять про неминучість відрубування.

Гуманітарна політика. Про вищу освіту не писав тільки лінивий. Нібито російський дворянин нібито бореться з нібито українським націоналізмом у нібито університетах. Нагромадження сполучників вимушене, бо названі об’єкти надто далекі від звичного значення цих слів.

Дражливі і просто недоречні дії в мовній сфері, сфері історичної пам’яті стають дедалі буденнішими. Спроби створити державну церкву в XXI столітті були б просто смішні, якби не загрожували кров’ю. Невже не очевидно, що дія породжує протидію.

А якщо немає грошей палити «Приму», палять сільраду. Хіба ні?

Ні, звісно, соціальний вибух був і залишається малоймовірним. Питання зовсім в іншому. Величезною суспільною проблемою 1990—2000-х років була слабкість, навіть відсутність моральних авторитетів. Схоже, що зараз запустився процес їх виникнення. І особливе місце у цьому зв’язку, можливо, відіграє Українська греко-католицька церква.

Тисячі випускників УКУ, Могилянки, Острога, іноземних університетів, не скидайте з рахунків і Харків, Дніпропетровськ, КПІ, Донецьк той-таки, — гарне середовище, поживний бульйон для протікання цього процесу, а виступ отця Бориса Гудзяка про подолання страху, можливо, найпомітніший симптом його розвитку.

Схоже (дай Боже не наврочити), в Україні почалося формування нової моралі. А отже, не за горами й поява контреліти. Вона виникне не завтра, не післязавтра. Але чомусь віриться, що все ж таки процес, як казав незабутній Михайло Сергійович, пішов. А отже, свою історичну роль повитухи новий політичний режим і його уособлення пан Піарник виконують, причому досить успішно. З чим їх і всіх нас вітаємо.

Це вже потім виникнуть сотні проблем. Що робити з публічними інститутами, державною службою, армією, поліцією, судами, з регіональною політикою, нарешті? Як проводити економічне реформування? Яка гуманітарна політика буде затребувана новою Україною? Постане, переконаний, питання про ефективну зовнішню політику, а не її імітацію, здійснювану вже не першим президентом і міністром, за всієї поваги до конкретних персон.

Це потім треба буде шукати шляхи виходу з пастки імені М.Саакашвілі — авторитаризм розвитку дуже притягальний і ефективний на середніх дистанціях, але слабкість наступності і приреченість персоніфікованих реформ — ложка дьогтю, яка псує бочку меду.

Але все це буде потім. У зовсім іншій країні (дай Боже, щоб не в країнах), з іншими обличчями, міфами і вірою. Не обов’язково в усьому кращій, а в чомусь і менш вільній, ніж сьогоднішня Україна. Але іншій.

А поки що — віват, пане Піарнику. Як завжди невтомний кріт історії сьогодні риє Вашими руками. Успіхів Вам у вашій нелегкій праці.

Джерело

Цікава математика

Інна Ведерникова                                                                      «Дзеркало тижня. Україна»  №7,

У лютому медіа говорили мовою цифр. Поки Янукович з Азаровим підраховували зростання ВВП і кількість задекларованих реформ, Тимошенко — «мільярди для Фірташа, профінансовані МВФ», Яценюк — подаровані московській бібліотеці українські книжки, Тігіпко — громадян, готових дожити до пенсії, чотири соціологічні компанії („Українське демократичне коло“, Центр Разумкова, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), Інститут Горшеніна) оприлюднили їхні (і не тільки) політичні рейтинги. Що напередодні річниці зміни владних еліт було дуже доречно.

Тенденції очевидні:
 — по-перше, символ влади Віктор Янукович під прапором ПР почав свій швидкісний спуск, докотившись до 20% (середньоарифметичних) народної підтримки (навесні було вдвічі більше);
 — по-друге, лідер БЮТ Юлія Тимошенко, хоча й визнана головною опозиціонеркою (41% у результаті телефонного опитування Інституту Горшеніна забезпечив їй таке почесне звання), усе-таки ввійшла в період стагнації з середнім (за зведеними даними всіх чотирьох компаній) особистим і партійним рейтингом у 13%;
 — по-третє, так званий кандидат проти всіх, який за традицією уособлює якусь ще не оформлену третю силу, згідно з розрахунками КМІС, має рейтинг у 17 (!) відсотків.

При цьому не можна сказати, що йдеться про процеси, математичні формули яких нас здивували. Насправді сьогоднішня влада лише підтвердила існуючі для будь-якої влади аксіоми. Майже вичерпавши за рік ліміт суспільної довіри. А опозиція — в усіх своїх проявах — не знайшла потрібних аргументів для доведення теореми суспільного лідерства і можливої альтернативи.
Спробуємо по черзі.

 

Аксіома для влади 

Якщо у вас погано додається, то це множитиметься

Що ж до успіхів команди Віктора Федоровича, то на найбільш оптимістичних цифрах (24,3% — у лютому) наполягає Інститут Горшеніна. На цьому тлі глибоким песимістом виглядає КМІС (16,8% — у лютому, при 36,4% — у березні 2010-го). (Зауважимо, що соціологи, завжди одночасно ловлячи тенденції (росте-падає), традиційно пояснюють різницю в цифрах особливостями використовуваних методик, а також різним часом проведення досліджень). При цьому особистий рейтинг Януковича, з огляду на відомі причини (ПР, як і всі інші українські партії, — партія лідерського типу), в лютому практично тотожний командному. А от у березні минулого року на 3% він усе ж таки був вищий за партійний. Що зайвий раз підтверджує традиційну віру українця в особливу роль особистості в історії. На її президентському старті.
З плином часу значно цікавіше спостерігати за роллю самого українця вже в історії цієї особистості. І тут президенту Януковичу довелося тримати відразу кілька ударів. Найболючіший — просідання рейтингу партії влади на Сході країни, проаналізоване КМІС. Безперечно, команда Януковича втрачала скрізь (Захід — 3,3%, Центр — 6,9%, Південь — 15%). Але на Сході найбільше — 23%.


Якщо копнути глибше і спробувати зрозуміти причини таких, що називається, ядерних втрат, звернувши увагу на майновий статус тих, хто відвернувся від президента, то можна зробити ще одне відкриття. Так, якщо серед тих, кому не вистачає грошей навіть на їжу, влада втратила 6,3%, а 11,2 % відірвалися від тих, хто все-таки їсть, проте ледь-ледь одягається, то владі у своєму кредиті довіри відмовили — увага (!) — 15,5% ситих, одягнених і готових собі дозволити купити щось додатково. Що, податковий майдан проти реформ професіоналів переважив дефіцит гречки? Право середнього класу не платити відкоти і вільно заробляти собі на життя таки виявилося важливішим за порожній холодильник злидаря?

А якщо ще глибше: та люди просто не відчули „поліпшення життя вже сьогодні“. І річ не в непопулярних реформах, якими влада намагається прикрити свої втрати. Ніяка агресивна інформаційна політика „за реформи“ не допоможе Януковичу переконати народ у правильності обраного ним курсу, якщо житель Єнакієвого чи Дрогобича:
а) як носив хабарі вчителю, лікарю, міліціонеру... так і носить;
б) як кланявся чиновнику, так і кланяється;
в) як утримував його на свої кревні, так і утримує. Когось у Кончі-Заспі, когось у Межигір’ї.

І тут уже хоч як стукав би по столу Віктор Федорович, проявляючи небачену політичну волю, а таки погано складається. Коли з числа складників декларованих ним реформ випали: незалежний суд, реакція на об’єктивне журналістське слово, чесні вибори, антикорупційний пакет законів... Скасування останнього, до речі, дуже цікаво виглядає на тлі нового перла влади, який стосується боротьби з корупцією. Так, відповідаючи опонентам, які закидають Януковичу вибірковий підхід у процесі боротьби („своїм — усе, ворогам — закон“), високопоставлені спікери Банкової цілком серйозно заявляють: „Коли прийдете ви, то садитимете наших“. Таке собі дике змагання, хто більше вкраде і краще замете сліди... На шляху в Європу. Адже за Януковича ще рік тому проголосувало досить багато людей з вищою освітою.

Далі продовжувати? Чи й так зрозуміло: якщо у верхах погано додають, то це „погано“ справді тільки множитиметься. А шанси президента впасти на спуску ще до фінішу — збільшуватимуться.

Слівце про сателітів. „Сильна Україна“ Сергія Тігіпка якось сильно здала (КМІС: 3,3% у лютому проти 6,6% у березні минулого року). Очевидно, і цьому харизматичному політикові все ж таки не вдалося вирішити вічну дилему: розумний він чи красивий. У владі він чи в опозиції.

Симоненко ж маневрує професійніше. Мабуть, публічні внутрішньопартійні чвари настільки відволікають народ від комерційної суті політики цієї партії, що в Петра Миколайовича і КПУ стабільно вірують 3% наших громадян. Показник такого політика, як Литвин, балансує на рівні математичної похибки.

Теорема для опозиції

У кожній сотні 99 нулів.
І лише одна одиниця

Претендентів на звання цієї одиниці в опозиційних лавах достатньо. Тимошенко б могла. Але країна її вже знає. У цьому проблема. КМІС зафіксував показову траєкторію руху БЮТ: березень 2010-го — 13,6%, жовтень 2010-го — 9,9% , лютий 2011-го — 10,4%. Звідси слабка, якщо не сказати, ніяка, реакція суспільства на політичні репресії проти соратників Тимошенко. Згідно з даними опитування Інституту Горшеніна, 20% громадян України взагалі не замислюються на цю тему, а 30% упевнені, що Янукович справді бореться з корупцією. Але якщо навіть 39% громадян вважають те, що відбувається в країні, політичними репресіями, то і їх якось не видно на майданах країни. Правда ж?

До речі, перемогу в номінації „найбільш помічений політик країни“ варто віддати лідеру „Фронту змін“ Арсенію Яценюку. У рік Кролика стрибок рейтингу Арсенія Петровича воістину вражає (лютий — 9,7% за даними Інституту Горшеніна). І це майже вдвічі перевищує його торішній березневий показник (4,3% — КМІС).

На тлі провальної гуманітарної політики влади помітно підросла „Свобода“. Але тут пікантний нюанс помітив КМІС. Прогресує рейтинг політичної партії „Свобода“ (1,6% — у березні 2010-го, 3,6% — у лютому). Чого, проте, не скажеш про особистий рейтинг її лідера Олега Тягнибока (березень 2010-го — 2,4%, жовтень 2010-го — 2,0%, лютий 2011-го — 2,4%). Люди обізнані давно розповідали, що Тягнибок, зв’язаний певними фінансовими зобов’язаннями, виявився менш радикальним, ніж його партія (лише Фаріон чого варта), і давно з цього приводу комплексує.

А от в Анатолія Гриценка усе навпаки — особистий рейтинг (1,6%) переважає партійний (1,2%). Наскільки стратегічно правильним виявиться об’єднання „Громадянської позиції“ з Європейською партією Катеринчука (останній угледів днями реформаторські здібності в Колеснікова, Клюєва і Льовочкіна, відмовивши в них Азарову), час покаже.
До речі, цей самий час і математика виявилися абсолютно безжалісними до таких примітних політиків, як Ющенко („НУ“), Костенко (УНП), Луценко («НС») та ін., практично поховавши їхні рейтинги.


При цьому зазначимо, що 14,4% громадян висловили думку, що опозиції в країні взагалі немає. А понад 26% опитаних Інститутом Горшеніна було важко назвати якісь імена українських опозиціонерів. 17% відсотків згаданих вище українців, опитаних КМІС, проголосували б проти всіх. (Причому на Заході таких — 13%, а на Сході — 26 (!)%). Поставивши в незручне становище і владу, і опозицію. Отака цікава математика. З підтвердженою аксіомою, недоведеною теоремою та одним невідомим.


Джерело

Спілка письменників на знак протесту закриває своє приміщення

24.02.2011  УНІАН


Народний депутат України, голова Спілки письменників України Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ заявляє про закриття у березні приміщення Спілки на знак протесту проти дій влади.
Як передає кореспондент УНІАН, про це він повідомив сьогодні на прес-конференції в Кіровограді.

«Прийнято рішення на весь березень закрити будинок Спілки письменників України на замок. З бюджету на її утримання не виділяється жодної копійки. Крім того, арештовано рахунки всіх підприємств, які орендують деякі приміщення Спілки, щоб вони не змогли з нами розрахуватись», заявив В.ЯВОРІВСЬКИЙ.

Депутат підкреслив, що члени Спілки змушені вдатись до такого кроку на знак протесту проти дій влади.

«Хто, як не письменники, повинні виступити рушійною силою опозиції?!», - переконаний він.
В.ЯВОРІВСЬКИЙ згадав, як Віктор ЯНУКОВИЧ ще до початку свого президентства говорив про наявність потенційного покупця приміщення Спілки письменників України.

Джерело

21 лют. 2011 р.

Две Родины для одного русского

16/02/2011 Павел Казарин, Росбалт

У меня не лежит Кобзарь на столе и не висят вышиванки на стенах. В моих жилах течет русская кровь и я не знаю украинского языка. Но я люблю Украину и считаю, что определять ее судьбу должны те, кто в ней живет.

Недавно оказался в одной компании с приехавшими в Крым россиянами. По законам кухонного трепа беседа плавно перетекла к политике. «Ты русский?», — спросили меня. — «Да». — «Хохлов, наверное, не любишь?». — «Люблю». — «Ты что, бандеровец?!».

Быть русским на Украине непросто. С каждым годом перед нами всё острее встают вопросы самоидентификации. Кто мы? Как нам относиться к украинской независимости? Как воспитывать наших детей?

Старшее поколение раскололось. Кто-то стремительно маргинализируется, предпочитая искать виноватых — эти уж точно знают национальность своих обидчиков. Другие стараются не мучить себя подобными рефлексиями, сосредоточившись на сиюминутном. Но у тех, кто не хочет отказываться от «больших целей», всё чаще встает вопрос – что делать.

У меня никогда не было кризиса самоидентификации. Да и странно это было бы для человека, чьи родители переехали в Крым из Владивостока за полгода до рождения их сына. Русская школа, факультет русистики в университете, полное отсутствие украинской речи в окружении и идеологов «украинства» среди друзей. Если мерить привычными поведенческими нормами, то я просто обязан быть сторонником «русского мира» в его конъюнктурном российском понимании. Ненавистником украинского проекта и государственной машины. Но почему-то этого не произошло.

Я не могу и не хочу ненавидеть западную Украину. Речь не о фашиствующей молодежи (она встречается повсеместно, включая Россию), а о куда более сложных и многомерных вопросах истории. Я знаю, что во Львове или Ивано-Франковске не обитают абстрактные человеконенавистники, которые по ночам пьют кровь православных младенцев. Я в курсе, что присоединение этих областей к Советскому Союзу в 39-м году запустило на новых землях механизмы коллективизации и классовых чисток, через горнило которых все остальные территории СССР прошли ещё в 20-е годы. Время лечит, но у Западной Украины не было лишних двадцати лет на привыкание к новой социальной реальности.

Я отдаю себе отчет, что, в том числе, и ошибки моей Большой Родины привели к тому, что многие жители этих областей сражались против Красной Армии. Мне известно, что ОУН-УПА и дивизия СС «Галичина» — не одно и то же. И что любое сложное социальное явление (каким без сомнений было и остается украинское националистическое движение) не укладывается в прокрустово ложе упрощенных схем и односложных выводов. Мне, внуку двух ветеранов Великой отечественной, никогда не будут близки идеалы и методы ОУН-УПА и Степана Бандеры. Но я понимаю, что эти явления возникли на Западной Украине не только из некой беспричинной ненависти ко всему русскому. В середине 19-го века галицкие русофилы искренне симпатизировали Российской империи. И кто знает, когда исторический маховик сделает очередной поворот?

Точно так же у меня не получается вешать ярлык «народа-изменника» на крымских татар. К официальной советской версии депортации как наказанию за коллаборационизм есть масса вопросов, на которые пока никто не ответил. Почему наряду с татарами из Крыма выселили греков, болгар и армян? Имеет ли эта этническая зачистка какое-то отношение к планам советского руководства о создании на полуострове проекта еврейского государства – т.н. «крымской Калифорнии»? Шесть крымских татар во время войны стали Героями Советского Союза, 35 – кавалерами Ордена Славы. 50 тысяч наград на 200 тысяч населения – не самый плохой показатель. Я не историк, чтобы делать подобные выводы – но точно так же не являются серьезными исследователями и те, кто живет в мире советских ярлыков и штампов. Если я не прав – переубедите.

Мне нравится украинский язык. Мой родной русский не мешает мне наслаждаться мелодикой украинской речи. Я не склоняю «пальто» и «кино», самые главные слова в своей жизни я сказал на русском – и на нем же будут говорить мои дети. Но мне противно высокомерно-пренебрежительное отношение к языку Леси Украинки и Тараса Шевченко.

Мой патриотизм расколот – как расколота моя родина. Я люблю историю России, но не собираюсь закрывать глаза на её неприглядные страницы. Мне близок Чаадаев с его неприятием патриотизма лени, приучающим видеть все в розовом цвете. Я знаю, что у Украины нет национальных героев, примиряющих ее Восток и Запад. Но ведь и генерал Ермолов никогда не станет историческим авторитетом для российского Северного Кавказа.
Мне больно смотреть, как медленно угасает самый маленький и самый прославленный из российских флотов – Черноморский. Но за «государственной риторикой» Москвы я все чаще вижу собственнические мотивы отдельных чиновников. В Крыму уже давно не секрет, что одна из причин отказа России передать Украине крымские маяки — дачи высоких флотских начальников на их территории.

Я не считаю, что допущенные к газовой кормушке российские чиновники вправе указывать, сколько государственных языков иметь Украине. Не потому, что мне не близка идея русского, как второго государственного, а потому, что я не признаю за ними права это делать. Тем более, что никто из них не осмеливается упрекать в отсутствии официального двуязычия изобилующую нефтью и газом Среднюю Азию. В этих квазиимперских персонажах нет даже намека на самоограничение, в их глазах – мертвящая пустота и жадность. Этим людям нечего предложить моей Украине: им нет дела ни до меня, ни до других крымчан, русских и украинцев. Все их слова – лишь идеологически выверенный спич равнодушного, сытого и жадного человека, стерегущего собственное благоденствие.

Давайте пофантазируем, что завтра новый Богдан Хмельницкий предложит российской элите объединить две страны. Мне мало верится, что даже исторические лавры «собирателей земель» заставят российский чиновничий бомонд принять это предложение. Уж слишком много рисков для их благополучия принес бы подобный «аншлюс». Давайте честно: даже распад Украины, разговоры о котором идут с первого дня ее независимости, вряд ли закончится включением ее юго-востока в состав РФ. Куда вероятнее появление второго Приднестровья, когда осколок нынешней Украины будет нещадно эксплуатироваться олигархами, не желающими брать на себя социалку Донбасса, Слобожанщины и Крыма. Я такого будущего не хочу.

Такая же утопия — и «российский статус» Крыма, о котором кричат профессиональные патриоты полуострова. Риторика властей соседней Абхазии показывает, что отказ от одного статуса не означает автоматического обретения другого. А главное – отход Крыма к России окончательно оторвет от последней Украину.

В 90-е отношения России и Украины сравнивали с отношениями разведенных супругов. Когда ревнивый муж, забывая о новом статусе своей благоверной, требовал от неё отчета в личной жизни, указывал как себя вести и с кем водить знакомства. В этом чудилась хоть какая-то ответственность за судьбу бывшей «второй половины». В нулевые отношение моей «большой» родины к «малой» все больше походит на логику крупной корпорации: ничего личного – только бизнес.

В заявлении российского премьера, что мол «и без Украины мы бы Великую Отечественную выиграли» мне чудится надгробная речь. То, что нас объединяло, что оставалось фундаментом единого прошлого, растирается в пыль. Осталась лишь надежда, что с Путиным согласны не все россияне.

Русская Империя – это не эксплуатация и не презрение к окраинам. Это не только вера в собственную правоту, но и способность понимать чужую правду. Это умение отдавать больше, чем получаешь. Это умение брать ответственность и покровительствовать без унижения. И в первую очередь – это Миссия. Лично для меня быть Русским – это синоним отказа от легкости монохромного зрения. Сила строится на Правде. А та, в свою очередь, строится на знании. Поэтому я учусь понимать.

Шестеренки истории вовсе не закончили своё вращение. Никто не знает, когда и как они выведут взаимоотношения двух стран на новый уровень. Но чем дольше живешь внутри Украины – тем больше понимаешь поверхностность массовых российских стереотипов об этом государстве. Нет права определять будущее страны у тех, кто не считает себя её частью. Поэтому менять то, что нам здесь не нравится, мы будем сами.

20 лют. 2011 р.

Ліна Костенко : Повернення з внутрішньої еміграції (відео)

17.02.2011 Андрій Окара,  УП

...Це справді культурна подія, можливо, навіть чудо: кілька українських інтелігентів, світлих душ (Ліна Василівна, Оксана Пахльовська, Іван Малкович, Ольга Богомолець, Тарас Компаніченко & Co) гастролюють по всій Україні, розповідають розумні інтелігентні речі, читають вірші, співають романсів та стародавніх кантів, на всіх вечорах – аншлаг, повно народу.

І ніякої попси!

І ніяких політично ангажованих розмов!

І, навіть, ніяких нудотних розмов про мову та про російсько-українські відносини, які часто позиціонують все українське як а-пріорі лузерський дискурс (коли починається таке тупе гоніво на "Росію-агресора" і нудота про Україну як вічну жертву та невдаху). До того ж, наскільки розумію, все це комерційно успішний проект!

Це вже, насправді, дуже обнадійливий симптом – з початку 1990-х на пострадянському просторі щось не пригадується нічого подібного – хіба що повернення Солженіцина у 1994-м.

Тільки Солженіцин повертався з ЗОВНІШНЬОЇ ЕМІГРАЦІЇ і тоді, коли його вже НІХТО НЕ ЧЕКАВ (його чекали в 1991-м, як альтернативу декструктивісту Єльцину).

А Ліна Василівна повертається з ВНУТРИШНЬОЇ ЕМІГРАЦІЇ – і саме тоді, коли ВСІ ЧЕКАЮТЬ.

Я люблю міркувати про людей з минулого, з сучасного та з майбутнього. Причому, слід додати, що це аж ніяк не вікова характеристика. І Ліна Костенко – це якраз приклад людини з майбутнього: навіть це не комплімент її формі та вигляду, а аналіз – про що вона говорить. А говорить вона переважно про майбутнє, а не про минуле – в мемуарному жанрі...

Дякую щиро п. Арсену Авакову за викладене в інтернеті відео з вечора п. Ліни Василівни. Дивився не відриваючись!




Ми самі дозволяємо політикам порушувати закони етики та моралі

18.02.2011  Мирослав Маринович 

Ми розбещуємо наших політиків, тим, що часом навіть не вловлюємо наскільки часто вони порушують закони етики, моралі, бо насправді не маємо цих принципів у собі. Якби ми розуміли, що наше завдання як громадян – не дозволити цього політикам, ми б піднялися на активні дії і добилися того, щоб політики стали інакшими.

Таку думку висловив проректор з призначення та місії Українського католицького університету, правозахисник Мирослав Маринович 17 лютого в ефірі каналу ТВІ під час прем’єрної телепрограми «Вечір з Миколою Княжицьким».

«Наголошувати на важливості дій керівників влади, означає підживлювати формулу патерналістської держави. Ми жили в такій державі, де від нас нічого не залежало і все вирішувалося на горі. Певні ознак такої держави я відчув після Помаранчевої революції, коли незабаром люди сказали – ми вибрали собі правильного президента, хай він бореться з корупцією, задає стиль нового життя, а ми почекаємо, бо від нас, простих громадян нічого не залежить. Це є слабкістю громадянського суспільства. Я думаю, що має бути і  відповідальність правителів, які повинні служити людям, і людей, які повинні відчувати себе суверенними у своїй державі», – наголосив Мирослав Маринович.

На його думку, сьогодні в Україні іде доволі серйозний і потужний наступ на українство як таке. «Але коли я говорю про мобілізацію, я не маю на увазі лише етнічних українців, котрі повинні виступити на свій захист. Тут йдеться і про етнічні нацменшини. Чи можна уявити, що ми зможемо побудувати щасливе життя етнічного росіянина, поляка чи єврея, коли українське зазнає такого приниження? Наступ на українство є проти інтересів усієї політичної нації».

На запитання журналіста, як захищатися у такій ситуації, Мирослав Маринович зазначив: «Для мене Майдан був апогеєм лицарства і честі. Я хочу вірити, що в Україні не буде таких кривавих боїв як у Єгипті. Я чітко відчуваю, що передвиборче гасло президента «Почую кожного», обертається реальністю «Ігнорую думку кожного». А тому у такій атмосфері дуже важливо, щоб Схід і Захід почув один одного. Усюди є розумні, свідомі суспільні сили, які можуть сісти за стіл переговорів і врешті-решт не дати політикам розхитати українського човна. На жаль, секуляризація нашого світу абсолютно вилучила з обігу такі поняття як гріх, жертва, які є ключовими для суспільних трансформацій», – наголосив правозахисник.

Мирослав Маринович також прокоментував відставку глави УГКЦ Любомира Гузара: «Церква належить вічності. Я не переживаю за Церкву загалом, а переживаю за час, поки вона шукатиме нового стилю. Адже після такого надзвичайного прикладу, який явив Блаженніший Любомир, наступнику буде важко – люди будуть їх порівнювати. Синодальним отцям потрібно замислитись над питанням, чого потребує сьогодні Україна. Майбутніх ієрарх повинен бути дипломатом: розуміти різні регіони України, різні конфесії та релігії».

Прес-служба УКУ



19 лют. 2011 р.

Даїшникам матом диктують план по "протоколах" на кожен день (відео)

Бердянськ, 17.02.2011  ТСН

Інспектори дорожнього руху отримують від начальства наказ на кожний день - знайти певну кількість правопорушників. Без виконання цього плану вони не мають права закінчити свою зміну.

На сайті YouTube з'явилося відео наради у відділенні ДАІ, на якому начальство, послуговуючись нецензурною лайкою, ставить інспекторам завдання з виконання плану складання протоколів за різними видами порушення правил дорожнього руху. На записі командир ДАІ Бердянська диктує підлеглим "план", без виконання якого вони не мають права закінчити свою зміну. Стверджується, що запис зроблений у грудні 2010 року.

Вказівки керівництва ДАІ супроводжуються добірним матом: "Не міняємося поки не буде по вісім протоколів ... чотири п'яних потрібно кожен день, б*ять, передавати ...", - говорить один з начальників Державтоінспекції.

Крім цього, інспекторам дають вказівки скільки потрібно затримати водіїв "за перевезення небезпечного вантажу", "порушення правил проїзду залізничних переїздів", а також "правил зупинки і стоянки".

"Потрібен небезпечний вантаж ... Зробите два - взагалі відмінно ... Біля заправки покрутитися ... Може, подивіться, хто там каністрами бере, буде 60 літрів", - інструктує один з начальників.
"Вони по 50 літрів, засранці, возять", - чути відповідь підлеглого.

Як повідомляє сайт управління ДАІ в Запорізькій області, очолює відділення ДАІ Бердянська та Бердянського району Олександр Оболонський.



Читайте також:

У Києві даїшники зупинили джип з п'яними міліціонерами, які ледь могли говорити
Донецький даїшник обматюкав водія: порушувати будеш, ху*ло є*учєє? (відео)
Джанкойський даїшник погрожував водію "набити є...ло" (відео)
Одеський даїшник на питання українською: "Нє понімаю тєлячью мову" (відео) 
ДАІ "помстилася" активісту, який зняв відео про "тєлячью мову"(відео)

Джерело

Куди прямує Україна

Видання "КоммерсантЪ-Украина" звернулося до відомих українців з проханням відповісти на запитання: Куди йдемо? 

Думки політиків стосовно цього питання дещо розбіглися.

Зокрема, екс-президент Віктор Ющенко заявив: "Влада каже про "стабільність" і "реформи", але реформ країна поки не бачила. Влада хоче "стабільності" за зразком північно-східних сусідів. Але українське суспільство не буде довго терпіти наругу над собою. Тому в новому році я бачу два шляхи: або влада зрозуміє безальтернативність демократії, дотримання прав і свобод громадян, проведення реформ в інтересах людей, чи суспільство жорстко доведе їй необхідність саме такої політики".

У свою чергу віце-прем'єр-міністр Борис Колесніков заявив, що країна рухається вперед. "Вперед рухаємося! Згоден, минула влада теж говорила, що йде вперед, але говорити - це не робити. А ми реально багато чого зробили, і це можна відчути і помацати руками. Та ви самі подивіться на Київ, на нові аеропорти, об'єкти Євро- 2012! А зараз адмінреформа почалася, половину чиновників позвільняли. Це теж рух вперед. Хоча я б 80% розігнав", - заявив він.

Проте, член правління Інституту економіко-соціальних проблем Володимир Чемерис відповів таким чином: "З такими реформами країна йде в ж ... зміни, які відбуваються в економіці призведуть до утвердження в Україні безконтрольної влади великого капіталу, а адміністративна реформа - до президентського авторитаризму".

Міністр юстиції Олександр Лавринович зазначив, що "ми рухаємося в майбутнє України, в якому мають бути ефективний державний менеджмент і така організація суспільного життя, яка дасть впевнений перспективний розвиток суспільства та захист кожного громадянина".

У свою чергу лідер Європейської партії Микола Катеринчук вважає, що країна нікуди не рухається. "Ми нікуди не йдемо. Тому що заявлені реформи - це видимість, а не просування суспільства вперед до демократичних цінностей або до європейських стандартів рівня життя. Президент до цих пір не вирішив для себе, яку модель держави він будує, при цьому йому хочеться, щоб ця модель була вертикально інтегрованої", - зазначив він.

У той же час заступник глави Адміністрації президента Ганна Герман вважає, що Україні йде "до порядку і відстоювання національних інтересів". "Нарешті України у своєму русі перестає озиратися то на захід, то на схід. Звичайно, ми не можемо зовсім не брати до уваги думку і тієї, й іншої сторони, але в основному ми все-таки прислухаємося до того, що йде зсередини . І це добре", - заявила Герман.

З нею не погодився директор Центру східноєвропейських досліджень Андрій Окара. "Є три варіанти відповіді на це питання: в ж ..., в п. .. і на х ... Мені, як хлопцеві традиційної орієнтації, симпатичніше другий варіант. Але, як не прикро, у всіх трьох варіантах пункт призначення один і той самий. Влада свідомо копіює російську політичну модель, а в результаті народжується моторошний, але нежиттєздатний монстр", - заявив він.

Лідер партії "Фронт змін" Арсеній Яценюк вважає, що країна нікуди не йде. "Йдемо в дуже складний 2011 рік, бюджет якого сформований так, що грошей вистачить тільки на 8 місяців, а в році їх 12. Тому уряду конче необхідні 15 млрд дол від МВФ, заради яких воно готове віддати все - пенсійний вік, спрощену систему оподаткування, підняти ціни на газ. Єдине, від чого влада не готова відмовитися, - це від величезних витрат на себе. У підсумку, на жаль, по лобі отримають в першу чергу 46 млн українців".

Письменниця Оксана Забужко не чекає нічого хорошого від 2011 року. "Не бачу масштабних реформ і можливостей їх реалізувати. Бачу повну розгубленість і дезорієнтованість людей, які навіть не можуть зрозуміти, у що вони вляпалися. А те, що у нас називається "вектор зовнішньої політики"- це не вектор, а флюгер, який обертається на всі боки з поглядом хлопчика-підлітка, виглядаючи, хто ж більше дасть грошей", - зазначила вона.

Читайте також:
Чорновіл: якщо так піде далі, то у 2015 році Януковича посадять

Джерело