Хто зібрав для Петлюри "петлюрівців"?
28.09.2012, Дмитро Калинчук, Історична правда
З появою першого секретаріату з військових справ Центральної Ради постать Петлюри серед вояків-українців на фронті стала ледь не міфологічною. Петлюрівцями називали навіть бійців корпусу генерала Скоропадського на чолі з самим майбутнім гетьманом України.
Термін "петлюрівці" в часи Перших визвольних змагань виявився універсальним. Вояків і командирів армії УНР так називали практично всі їхні вороги – і червоні, і білі, і поляки.
Певно, найменше за всіх його використовували власне військові-українці – їхнє ставлення до особи Симона Петлюри навіть під час війни не можна було назвати теплим. Хоча своїй появі термін "петлюрівці" зобов’язаний саме українцям – воякам українізованих полків та дивізій Російської армії у 1917 році.
Генерал Греков у своїх мемуарах зазначив цікаву особливість – з появою першого секретаріату з військових справ Центральної Ради постать Петлюри серед вояків-українців на фронті стала ледь не міфологічною.
При непевному і вкрай невизначеному статусі Центральної Ради в урядовій вертикалі тодішньої "демократичної Росії" факт появи власного військового міністерства викликав у багатьох українців відчуття ейфорії. Вони самі називали себе петлюрівцями на противагу різноманітним корніловцям, калединцям та іншим політичним групам військових.
 |
| Фото з книги Ярослава Тинченка "Офіцерський корпус Армії УНР" |
Дійшло до смішного – петлюрівцями називали навіть бійців корпусу генерала Скоропадського на чолі з самим майбутнім гетьманом України. За рік Симон Петлюра намагався не згадувати про цей факт.
Називати петлюрівцями вояків Центральної Ради було б некоректно. По-перше,українізовані частини російської армії, які склалися за секретаріатства Петлюри, були розпущені Центральною Радою в перші ж дні більшовицької навали. Загони, що захищали ЦР і гнали більшовиків з України, формувалися стихійно, прямо в ході боїв.
По-друге – сам Петлюра на той момент перебував у відставці і обіймав посаду командира Гайдамацького коша Слобідської України, тобто фактично – двобатальйонної бригади. За ієрархією він знаходився нижче генералів К. Прісовського й О. Натієва (Командувачів Запорізької бригади-дивізії-корпусу), отамана Ковенка і військового міністра підполковника О. Жуковського.
Очевидно, під термін "петлюрівці" підпадають ті частини армії УНР, які існували протягом 1919-1920 років, коли Симон Петлюра обіймав посади Головного Отамана та голови Директорії. Проте звідкіля ці частини взялися?
Сформувати якісь нові частини Директорія не мала часу, позаяк повстання проти гетьмана для неї перейшло у протибільшовицьку війну практично без перерви – 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський зрікся влади, а вже 25-го червоні атакували українські гарнізони на Харківщині та Чернігівщині.
Спиратися Директорії довелося на формування гетьманської армії, що зголосилися на службу УНР. Скільки ж їх було?
Взагалі, перехід армії гетьманської України під знамена УНР – один з найбільш міфологізованих періодів історії України. Російська Вікіпедія, наприклад, без посилань на джерела стверджує, що ¾ офіцерів гетьманської України перейшли до Білої армії. Ознайомлення з біографіями навіть вищого офіцерського складу гетьманського війська показує абсолютно іншу картину.
Частина вищого генералітету (генерали Галкін, Боборовський, Юнаков), залишилися на службі УНР. Точно відомо про перехід до Добровольчої армії Денікіна двох генералів-гетьманців – Федяя та Березовського. Проте перебували вони не у Збройних Силах Півдня Росії, а в резерві – Денікін, переважно, не брав на службу колишніх гетьманців, бо вважав їх зрадниками "общєрусского дєла".
Про більшість вищих військових чинів армії Української Держави відомо, що вони одразу ж виїхали на еміграцію, або не відомо нічого взагалі - що в принципі означає одне й те ж. Ці люди мали принципові розбіжності з українськими соціалістами, але й боротися за "єдину-неділиму" також не рвалися.
 |
| Микола Юнаков. 1919 рік |
Але це – вищий генералітет. А що було на рівні пересічних військових частин? Скільки колишніх гетьманських підрозділів перейшло на бік армії УНР?
Hа момент початку протигетьманського повстання в Україні в стадії формування знаходилися вісім піших корпусів, чотири кінні дивізії, окрема піша бригада та низка окремих артилерійських та інженерно-технічних підрозділів.
З початком протигетьманського повстання симпатії вояків Української Держави розбилися не на два (як стверджує чимало російських публіцистів), а на три табори. Владу гетьмана Скоропадського захищати лишилися вояки 1-го, 2-го та 3-го полків Сердюцької дивізії (біля 4000 осіб, і Павло Скоропадський оцінив сердюків дуже високо), в повному складі 6-й Полтавський корпус, окремі полки Волинського та Чернігівського корпусів та кадр 2-ї кавалерійської дивізії.
Це все – не враховуючи милої серцю Михайла Булгакова та його шанувальників "білої гвардії" себто офіцерських загонів, чисельністю аж у 800 багнетів.
Друга частина армії Української Держави таки справді перейшла на бік білих. Найбільшим із таких формувань був кадр Катеринославського корпусу (біля 1000 осіб).
В інших корпусах гетьманської армії йшлося переважно про "групи офіцерів", які виїздили до білих. При цьому підстаршини та окремі старшини гетьманської армії лишалися на своїх місцях. Так, частина офіцерів Херсонського корпусу від’їхала до Денікіна, але ті, хто лишилися, невдовзі переформувалися у чотири полки – 1-й та 2-й Одеський, Слобідський та Балтський. Нова назва частин більше відповідала їхньому чисельному складові.
Крім цього, до Денікіна втекла майже вся українська кавалерія (крім 2-ї дивізії). Щоправда, тут не обійшлося без курйозів – 1-ша кавдивізія приєдналася до Добровольчої армії в кількості 50 шабель, а 4-а – лише 10.
2-а кавалерійська дивізія генерала Барбовича, яка вийшла з Харкова (за українськими даними) в кількості 350 шабель, по дорозі до Денікіна усохла до 74 шабель (за даними Добровольчої армії). Де поділися всі інші, відповідь очевидна – чкурнули додому до хати, не бажаючи вмирати ані за українських соціалістів, ані за "єдину-неділиму".
На бік Директорії перейшли 4-й сердюцький і Лубенський Сердюцький кінно-козацький полк (разом біля 2000 осіб), частини Волинського (3040 ос.), Київського (2950 ос.), Херсонського (1540 ос.), Чернігівського (750 ос.) та Харківського (2040 ос.) корпусів, і в повному складі Подільський корпус – 3820 багнетів.
Разом – 16 140 багнетів та шабель. Очевидно – настрої більшості вояків гетьманської армії були вочевидь не на стороні "єдиної-неділимої".
Крім того, на службі УНР залишилася майже вся гетьманська артилерія та більшість інженерних частин. На бік Директорії перейшли також частини, які безпосередньо до складу корпусів не входили – Чорноморський кіш (1600 багнетів) та Залізничний полк (400 ос.)
Вже в складі Армії УНР гетьманські сердюки створили 3-й і 4-й полки Січових стрільців, а Чорноморський кіш та Залізничний полк були розгорнуті до дивізій. Все це – не враховуючи вкрай ненадійних повстанських загонів Зеленого, Ангела, Данченка, Хіменка, Божка тощо.
Для порівняння варто згадати, що вся Добровольча армія на листопад 1918 року нараховувала 35 тисяч людей, а більшовики почали наступ на Україну силами у 21 тисячу багнетів та шабель.
Власне кажучи, саме переліченими підрозділами в подальшому і оперувало командування Дієвої армії УНР, верховним командувачем якої був головний отаман Симон Петлюра. А це наводить на доволі цікавий висновок – практично вся армія, яку пізніше очолили соціалісти з Директорії, була сформована та озброєна військовим міністерством гетьмана Скоропадського.
Як і національну грошову одиницю, і державний бюджет, і два українські університети, і чималі кошти державної скарбниці, готові кадри військових частин соціалісти з Директорії отримали у спадок від того самого буржуазного гетьманського уряду, який вони щиро й люто ненавиділи навіть на еміграції після війни.
Гетьман Скоропадський чудово розумів, що Україна приречена на війну з більшовиками. Це витікало просто з логіки подій – позбувшись України та Кубані, більшовики лишилися без хлібу. Описання 1918-го року в мемуарах російських ленінців – це постійні картини жахливого голоду.
У вересні 1918 року, після зустрічі з кайзером Вільгельмом у Німеччині, гетьман Скоропадський почав реалізовувати план із формування української армії. Створювалися офіцерські кадри майбутніх частин і організовувалося забезпечення їх зброєю та майном. Перший масовий призов мав відбутися у листопаді 1918 року, а повне формування 200-тисячної кадрової армії мусило бути закінченим у квітні 1919 року. Протигетьманське повстання Директорії зірвало ці плани.
 |
| Гетьман Соропадський зі штабом оглядає Сірожупанну дивізію. Серпень 1918 року |
Часто нарікають, що гетьманська армія була "армією без солдат". Мовляв – пересічні громадяни служити гетьману не хотіли. Факти підтверджують – і служили, і непогано себе показували в боях, як 2-й Запорізький полк на Чернігівщині. Зрештою, варто згадати стару німецьку приказку: "Нема поганих вояків. Є офіцери, що не відповідають посаді".
Але ж існували частини, створені ще за Центральної Ради?! Так, були. Але й тут потрібно зробити зауваження.
Головною причиною того, що гетьман не встиг сформувати власну армію до приходу більшовиків, була категорична вимога німців - запрошених Центральною Радою - розформувати всі наявні військові частини і обмежитися тільки силами поліції.
До розформування Запорізького корпусу (який до того вигнав з України більшовиків і підняв українські прапори у Криму), гетьмана підштовхували деякі його міністри – серед вояків корпусу було чимало прибічників Центральної Ради (особливо в полку ім. Гордієнка та в Гайдамацькому).
Проте гетьман не пристав на цю ідею, і Запорізька формація була зменшена до 3-тисячної дивізії, але збережена. Напередодні протигетьманського повстання Запорізька дивізія почала поповнюватися (важливо – першими призовників отримали саме найбільш проукраїнські формування).
Запорожці віддячили за це гетьманові – стали ударною силою повстання на Харківщині. Невдовзі Запорізька формація була розгорнута на корпус у дві дивізії (біля 16-20 тисяч багнетів і шабель).
Синьожупанникам та Січовим стрільцям пощастило менше: на вимогу німецького командування їх було розформовано. Для січових стрільців-галичан (донедавна – громадянАвстро-Угорської імперії) це рішення було катастрофою – австрійська сторона вимагала їхньої видачі для суду за дезертирство.
 |
| Січові стрільці. Київ, березень 1918 року. Фото з видання "Золоті ворота. Історія Січових стрільців" |
Проте січовикам пощастило – більшість із них влилися до 2-го пішого полку Запорізької дивізії. До честі колишніх Січових стрільців – ніхто з них не стверджував, що зроблено це було потайки від гетьманського генштабу, у якого Запорізька дивізія стояла на забезпеченні. А в вересні 1918 року Окремий загін Січових стрільців був сформований та озброєний саме гетьманським військовим міністерством.
У листопаді 1918 року частини, сформовані гетьманом Скоропадським, масово перейшли на бік соціалістів з Директорії. Директорія отримала практично готові державні інституції і військові частини. Але не втримала.
Немає коментарів:
Дописати коментар