Ющенко досі живе на держдачі

01.11.2013, УП

Третій президент Віктор Ющенко не вважає головною проблемою в Україні те, що він досі живе на державній дачі.

Про це він сказав в інтерв'ю "Фокусу".

Журналіст поцікавився у президента: "Ви ще живете на державній дачі в Конча-Заспі?", на що той відповів ствердно.

На запитання "Коли ви плануєте переїжджати?", Ющенко заявив: "Щойно це відбудеться, я повідомлю. Це ж не головна проблема в Україні".

Як відомо, переїзд Ющенка з державної дачі на приватну його дружина Катерина анонсувала ще 1 вересня 2011 року.

30 вересня 2013 року син Віктора Ющенка Андрій заявив, що батько з'їхав нарешті з державної дачі у будинку відпочинку "Конча-Заспа", утримання якого коштує українським громадянам 30 мільйонів гривень на рік.

Джерело

Симулякри української демократії

03.06.2011, Ігор Лосєв, Український тиждень

Численні політичні зради, ідеологічне перефарбування депутатів від сільської ради до Верховної, переходи з однієї фракції до іншої (часто-густо нібито ідейно протилежної), самовербування представників, здавалося б, спадкових українсько-патріотичних родин на службу режиму...
Мимоволі запитуєш, а чи є у нас дійсно демократична опозиція, що докорінним чином відрізняється від своїх опонентів?
Чим насправді є опозиція, вона показує тоді, коли сама перебуває при владі. І саме цей досвід утруднює нинішні її дії, бо немає того незаперечного позитиву в активі цих партій, у їхньому минулому, на який можна було б посилатися, а народові приємно згадувати. Є лише досвід бездарно згаяних можливостей, досвід хаосу, внутрішніх поборювань та відсутності реальних спроб демократичного перетворення України. Попередня влада не має переконливих аргументів і позитивної альтернативи саме тому, що надто багато її найвищих представників дали приклади особистого незаконного збагачення та корупції.
Особливо незабутнє враження залишила карикатурна кадрова політика Ющенка, що ґрунтувалася на емоціях та примхах першої особи та її оточення. Результатом став суто азійський непотизм і клієнтела, що здобули єхидно-зневажливе позначення «любих друзів». Колись у добу Майдану Віктор Андрійович і тоді ще не «любі», а просто друзі обіцяли, що до кадрів висуватимуться три головні вимоги: професіоналізм, патріотизм, порядність. Тоді це пафосно називали політикою «трьох П». Насправді ж дуже швидко все стало тим, що колишній економічний радник Владіміра Путіна Андрєй Ілларіонов назвав «своїзмом». «Своїзм» – це кланово-кастова система розбудови державної влади, коли на всі посади призначають людей, що орієнтуються не на інтереси країни, а на внутрішньокорпоративні стандарти особистої відданості першій особі чи її найближчим соратникам. Тут головним критерієм є відповідність системі кланового розпізнавання свій – чужий. А міра впливу функціонера визначається його наближеністю до «тіла» лідера бюрократично-владного «прайду», за сумісництвом держави, а зовсім не формальними функціями та повноваженнями.
«Свій» – це головна й найсуттєвіша характеристика будь-якого претендента на керівну посаду, що переважає всі інші характеристики і чесноти.
Відомий випадок, коли, як розповідають, група шанованих академіків, поміж яких були колишні дисиденти і в’язні сумління, дуже довго переконували президента, що найдостойнішим кандидатом на посаду міністра культури є відомий науковець, публіцист і громадський діяч, редактор львівського журналу «Ї» Тарас Возняк. Натомість Ющенко призначив… Оксану Білозір. І це цілком відповідало нормам «своїзму». Але працювало проти інтересів держави.
Теплі парламентські крісла за Кучми геть розбестили опозиціонерів. У 2005 році чимало опозиційних депутатів виявилися нездатними очолити конкретні ділянки роботи (реформувати телеканал УТ-1, навести лад у владних структурах АР Крим тощо), щось там зробити і відповідати за результат. Чимало з них повернулися з виконавчої влади до затишної парламентської зали. Важко позбутися враження, що ці люди імітували опозиційність і зробили це непоганим бізнесом та життєвою нішею.
Ось така «опозиція» була на момент встановлення влади Партії регіонів, КПУ і людей Литвина. Але в Україні, що є державою постколоніальною, посттоталітарною і постгеноцидною, опозиційність (справжня, а не удавана) потребує сміливості й жертовності. Це ж не опозиція ЇЇ Величності в Лондоні, де нікому не спаде на думку переслідувати опозиційного депутата. Але й на наших теренах тривалий час певна частина (здається, що таки більша) опозиції звикла діяти в досить комфортних умовах: домовлялися з опонентами, дещо шантажували Кучму, намагаючись щось від нього отримати. Це було можливо, адже суть того режиму – прагнення до ролі арбітра і балансування над різними інтересами. Нинішній режим, чого дехто не хоче зрозуміти, принципово різниться, бо його ідеалом є не балансування, а цілковите політичне знищення опонентів.
Куди ж поділася після приходу до влади Януковича така, здавалося, потужна опозиція в країні, де режим підтримує трохи більше ніж 20% виборців, де 40% готові до масових протестів проти нього, де влада повсякчас наступає на життєві інтереси громадян… Є підстави стверджувати, що нині ми маємо не реальну демократичну опозицію, а її симулякр, муляж. Народ це інстинктивно відчуває і, будучи готовим до протестів, не бачить гідних провідників, здатних ефективно використовувати в інтересах суспільства енергію мас. Бо надто багато нерішучості, боягузтва, непринциповості й політичної бездарності він спостерігав.
Це стосується не тільки політиків, а й цілої суспільної верхівки, де явище симуляції є дуже поширеним. Достатньо лише поглянути на тих, хто побіг на посади, платні й громадські, до чинної влади. Тривалий час їх вважали елітою, інтелектом нації, її представниками. Частині такий авторитет напрацювала ще радянська влада, решта заробила його громадськими акціями 1990-х років.
Але виявилося, що вони не мають чіткої та послідовної громадянської позиції, що була б зрозумілою суспільству. Партикулярні інтереси, намагання завжди і за будь-яку моральну ціну бути ближче до влади, не зникати з телеекранів та шпальт газет і плекати ілюзії, що вони впливають на якість процесу, хоча насправді їх використовують як колесо чужого (хотілося б вірити!) воза. Хоча ці люди виправдовують свої вчинки (нерідко дуже винахідливо) якимись вищими національними міркуваннями, нічого, крім дуже дрібних мотивацій життєвого здорового глузду особистості, там побачити неможливо. Але суспільство, роками дивлячись на обличчя в президіях і на екранах, звикло думати, що має національно-духовний провід, а насправді це лише його симулякр, бо відомі діячі зовсім не ті, ким їх уважають і ким вони самі себе рекомендують. Як це часто бувало в національній історії, наш народ знову є «вершником без голови», себто не має повноцінної провідної верстви. Так було за часів Речі Посполитої, коли українські православні князі ставали римо-католиками і частиною магнатерії та шляхти польської нації. Так було за Гетьманщини, коли внаслідок виданої російським царатом «Жалуваної грамоти дворянству» українські шляхтичі й козацька старшина, зрівняні в правах із російською соціальною верхівкою, перетворювалися на частину імперського дворянства.
Але народ часто висував нові генерації провідників: у добу полонізації – Петра Могилу, Івана Вишенського, Петра Сагайдачного, за часів російщення – демократичну інтелігенцію ХІХ століття, після загибелі УНР – діячів УВО – ОУН, після поразки національно-визвольних змагань на західних землях – шістдесятників. Проте, щоб висувати нові генерації, треба спочатку адекватно зрозуміти нинішній стан і збагнути, що «король голий»…
Біда в тому, що нинішня псевдоеліта не тільки не виконує своїх функцій, а й не допускає інших до них, монополізувавши великі сегменти українського життя. Вона заблокувала собою дуже важливі суспільні сфери, не дозволяючи припливу свіжої крові, з побоюваннями дивлячись на можливих конкурентів зі свого ж таки ідеологічного середовища. Достатньо лише поглянути на тих чи то ветеранів, чи то інвалідів демократичного руху, що сидять у Верховній Раді по 20 років без жодних помітних в Україні досягнень. Вони ніколи не поступляться своїм місцем талановитішому, енергійнішому, конструктивнішому від себе, стоятимуть на смерть. Їх не обходить, що, перешкоджаючи оновленню українського політикуму, сприяють послабленню країни, позбавляють її перспектив. Між іншим, варто було б обмежити перебування на посаді не лише президента і державних службовців, а й народних депутатів. Два терміни і не більше, 10 років цілком достатньо, щоб зробити для держави та громадян щось корисне чи, а якщо ні, то піти геть і не сидіти там, під скляним куполом, аж до переселення на Байковий цвинтар міста Києва. Ці депутати – симулякри боротьби за демократичну і патріотичну Україну.
А є ще симулякри правосуддя і законності. Особливо яскраво це продемонструвала камарилья Ющенка, що, маючи протягом п’яти років важелі влади, провалила розслідування всіх резонансних кримінальних справ. Як сказав журналіст Олексій Подольський, який сам був предтечею Гонгадзе у тому сенсі, що його за наказом найвищої «гори» жорстоко побили, але, на відміну від Георгія, не позбавили життя: «Попередня влада нас просто зрадила. Саме за президента Ющенка, голови СБУ Турчинова було вбито головного свідка у нашій справі – Кравченка. Саме тоді цю справу було сфальшовано. Вони зрадили всі ті обіцянки, які давали на Майдані. Понад те, і досі залишаються в політиці й не дають демократичним силам вийти на поверхню політичного життя».
Здоровим силам суспільства доведеться боротися не лише проти олігархічної мафії, корумпованої бюрократії та антиукраїнської п’ятої колони, а й проти численної армії симулякрів, що запанувала над усіма сферами українського буття. Адже є симулякри української літератури, культури, громадянського суспільства тощо. Вони вже багато зробили і не менше зроблять у майбутньому для краху нашої держави. Головний симулякр свободи, демократії і патріотизму нині мандрує Україною і скрізь, без сорому й жодних докорів сумління, після того як здав та підставив усіх і все, віддавши країну «пацанам», велично повчає українців, як треба її любити. Ці симулякри стримують і блокують усе живе й справжнє, що є в нашій країні. Колись Олена Теліга назвала таку публіку «партачами життя». Але сама по собі, без активних зусиль суспільства ця брудна піна нікуди не подінеться…

Джерело

Поживанов: «В Австрии Януковича сравнивают с Каддафи и Мубараком»

29.07.2013, Мария Жартовская, Максим Каменев, Forbes  
Соратник Тимошенко – о своей жизни в эмиграции, конфликтах внутри команды власти и подлецах в «Батьківщині» 

Фото Комментарии

Михаил Поживанов более трех лет живет в Вене. В Австрию он эмигрировал в 2010 году, а в марте 2011-го СБУ объявила его в розыск. Экс-чиновника, который в 2008-2009 годах возглавлял Государственный комитет по материальному резерву, обвиняют в хищении 35 млн гривен. Поживанов обвинения отрицает и считает, что СБУ начала расследование по инициативе Валерия Хорошковского, с которым у него давний конфликт.
В 2012 году, после ухода Хорошковского из СБУ, следствие против чиновника было приостановлено. Официальная причина – следователи не знали, где он находится. Хотя Поживанов утверждает, что передал силовикам все свои координаты и готов давать показания. Политического убежища в Австрии он не просит, зато имеет вид на жительство и разрешение на работу до 2016 года. 
Поживанов – политик со стажем. Он депутат Верховной Рады четырех созывов, а в 1994-1998 годах совмещал депутатство с должностью мэра Мариуполя. Тогда же он познакомился с Юлией Тимошенко и Виктором Януковичем. Но с последним уроженец Донбасса не сработался. Во время «оранжевой» революции, будучи членом «Нашей Украины», он поддержал Виктора Ющенко. Потом вошел в «Батьківщину», по списку которой в 2007 году прошел в парламент. В 2008-м Поживанов перешел на работу в правительство – сначала возглавлял Госкомрезерв, а с 2009 года работал заместителем министра экономики Богдана Данилишина.
В интервью Forbes Поживанов рассказал о жизни беженца в Австрии, встречах с украинскими и европейскими политиками, проблемах в оппозиции, конфликтах внутри Партии регионов и своих отношениях с Евгением Щербанем, в убийстве которого подозревают Юлию Тимошенко.
– Чем вы занимаетесь в Австрии?
– В 2010 году я заключил контракт с крупной австрийской девелоперской компанией и продолжаю с ней работать. В силу разных обстоятельств поменялось несколько направлений, но последние 2 года я отвечаю за объекты в Чехии, Словакии и Австрии. 
– Каким образом попали в компанию?
– Они мне предложили, и я согласился.
– Украинские политики часто приезжают в Вену?
– Очень часто.
– Кто именно?
– Чтобы перечислить всех – не хватит времени. Они приезжают по политическим вопросам. Просят помощи в ОБСЕ, в министерстве иностранных дел или торгово-промышленной палате... Последний, кто здесь был – глава Киевской городской государственной администрации Александр Попов. Он приезжал, чтобы открыть памятник украинским казакам. Постоянно встречаюсь с нашим послом в Австрии Андреем Бережным.
– Вы следили за парламентом нового созыва? Что думаете о работе оппозиции?
– Оппозиция должна была действовать более активно и конструктивно: предлагать свои варианты и навязывать свою политику. Но этого не было. Вместо этого они занимались вещами, которые никак не меняли ситуацию в стране. Единственный плюс – ошибок у власти было больше, чем у оппозиции. В результате ситуация в стране меняется в худшую сторону, что дает шансы оппозиции победить на будущих президентских выборах.
– С представителями оппозиции встречаетесь?
– Да, здесь бывали практически все оппозиционные депутаты. Несколько раз был Николай Томенко, приезжали Владимир Арьев и Александр Бригинец (все трое – члены фракции «Батьківщина» – Forbes). Буквально вчера встречался с Леонидом Емцем (фракция «Батьківщина»). Здесь часто бывают и депутаты от Партии регионов.

Дела «семейные»

Члены Партии регионов признавались, что боятся вкладывать деньги в Украину – они не верят в победу Януковича в 2015 году

– Можете назвать регионала, который налаживает диалог между украинской властью и Австрией или Европейским союзом в целом? 
– Нет, не могу. Могу только сказать, что часто в наших краях бывает министр иностранных дел Леонид Кожара. Но мне с ним, к сожалению, пересечься не удалось. Дело в том, что я один из немногих представителей оппозиции – уроженец Донецкой области. Поэтому, конечно, знаю очень много регионалов и регулярно с ними общаюсь. Их фамилии называть не хочу, чтобы не навредить этим людям. Но могу сказать одно – разговоры с ними вселили в меня оптимизм.
Я впервые в этом году услышал определенные просьбы о помощи членам их семей, которые касались размещении их финансов в Австрии и т. д. Я прямо спрашивал каждого из них: вы же сегодня находитесь при власти, почему не вкладываете деньги в Украине? Они отвечали, что боятся это делать, поскольку не верят в победу Виктора Януковича на президентских выборах в 2015 году. Если члены команды не верят в победу, то лидеру никогда не победить.
– Таких людей много?
– С десяток. Причем я могу сказать, что среди них были председатели комитетов Верховной Рады, то есть довольно влиятельные люди.

Янукович мне казался сильным человеком. У него простецкая житейская закалка

- Какое впечатление при личной встрече сложилось у вас о Викторе Януковиче?
- Мне он всегда казался сильным человеком. У него простецкая житейская закалка. Может быть, он не начитан, может, проигрывает кому-то интеллектуально, но у него есть житейская сила. Он человек слова. В апреле 1997 года у нас был серьезный разговор. Он приехал ко мне и попросил не мешать ему, чтобы он мог стать губернатором Донецкой области. Мы договорились, что будем нормально работать на благо области и что у нас будут хорошие отношения. К сожалению, его хватило на полгода. Получив власть, вседозволенность и контроль над правоохранительными органами, он все забыл. А я до сих пор помню тот разговор и его невыполненные обещания.
- Какова была договоренность? Вы ему не мешаете, а он что взамен?
- Что мы нормально работаем. Что он не трогает город, что не будет того наезда на Мариуполь, который был со стороны тогдашнего губернатора Владимира Щербаня, что не будет ущемлений по бюджету, что не будут сокращаться социальные программы. Но его назначили губернатором в начале мая, а уже в октябре-ноябре начались вопросы по перекрытию газа на Мариуполь. По многим вопросам он занял сторону руководителей металлургических предприятий, не выполнив наши с ним договоренности.
- Из-за этого вы перебрались в Киев в 1998 году?
- Да, 100%.
- В 2006-2007 годах начиналось становление бизнеса Александра Януковича, вы тогда о нем что-нибудь знали?
- Не слышал. Я знал, что у Виктора Януковича есть два сына – Александр и Виктор. Я знал, что Александр Янукович есть и что отношение родителей к нему очень хорошее.
– В европейской прессе, в том числе австрийской, в последнее время появлялись материалы о бизнесе сына президента. Как в Австрии сейчас воспринимают Януковича и его «семью»?
– В Австрии появилось несколько таких статей. Последняя – два с половиной месяца назад. Это была довольно жесткая статья на тему «из грязи в князи»: как ранее никому неизвестный Александр Янукович стремительно ворвался в рейтинг самых богатых людей Украины. Там упоминались и члены так называемой «семьи» – первый вице-премьер Сергей Арбузов, министр доходов и сборов Александр Клименко.
После этого сотрудники нашей фирмы довольно активно интересовались у меня этой темой. Не сказать, что они восприняли ее с осуждением, скорее – с недоумением. Люди не могли понять, как в нормальной европейской стране могут действовать стандарты азиатских и североафриканских стран. Сейчас в Австрии семью Януковича сравнивают с семьей Каддафи и с семьей Мубарака. Меня часто спрашивают, не боится ли Янукович повторения в Украине сценария североафриканских событий.

Среди австрийского бомонда часто звучат фамилии Алексея Азарова и Дмитрия Фирташа. Знаю, что супруга Азарова (младшего) владеет в Вене галереей Р-12

– Вам известно, с какими австрийскими компаниями ведет бизнес Александр Янукович?
– Нет. Но поверьте, если бы это имело место быть, то такое нельзя было бы утаить. Я часто слышу о бизнесе и активах в Австрии украинских политиков и бизнесменов. В последний раз на одном из экономических форумов мне рассказывали о доме, который принадлежит Дмитрию Фирташу. Здесь часто среди бомонда звучат фамилии Алексея Азарова и Дмитрия Фирташа.
– Чем занимается Алексей Азаров?
– Я детально не копался в его активах. Я знаю, что его супруга Лилия владеет в Вене галереей P-12. А он – собственник многих объектов недвижимости.
– В кулуарах парламента сейчас говорят о том, что Дмитрий Фирташ вслед за Валерием Хорошковским в ближайшее время может выехать на постоянное место жительство в ЕС. Вы слышали об этом?
– Вполне допускаю. Буквально три недели назад я встречался с одним из влиятельных депутатов от Партии регионов, который возглавляет один из экономических комитетов парламента. Он сказал мне, что в течение двух недель Сергей Левочкин будет уволен с должности главы Администрации президента, а его место займет Виталий Захарченко. 
Это должно было произойти еще до дня рождения президента. Буквально через несколько дней после нашей беседы начались штурмы отделений милиции, включились все видимые и невидимые силы, в том числе подключилась фракция УДАР, началась кампания за отставку Захарченко с поста главы МВД. Я так понимаю, что все эти действия координировались из одного центра, которым руководят господа Левочкин и Фирташ.

Глава одного из парламентских комитетов от ПР сказал, что в течение двух недель Левочкина уволят с поста главы АП, а на его место назначат Захарченко. Через несколько дней началась кампания за отставку последнего

– По-вашему, УДАР действует в интересах Левочкина и Фирташа. У вас есть доказательства связи Виталия Кличко с этими людьми? 
– А у нас кто-то когда-то подтверждал подобные контакты? Доказать это практически невозможно. В 2005 году я был заместителем председателя временной следственной комиссии парламента. Она занималась расследованием причастности Бориса Березовского к финансированию избирательной кампании Виктора Ющенко. Я больше всех кричал, что такого финансирования не было. Хотя в Лондоне Борис Березовский показывал мне, Юрию Кармазину и Игорю Шурге контракты и счета, на которые он переводил эти деньги. Но ни Ющенко, ни Давид Жвания, ни Александр Третьяков, которые фигурировали в этих контрактах, не признали, что Березовский причастен к финансированию кампании.
То же самое и здесь. Такие вещи практически недоказуемы. Но связь Кличко и Фирташа можно доказать, проанализировав состав его фракции и голосования. Могу сказать, что по моим наблюдениям более комфортной среды чем та, в которой находится партия УДАР, не было ни у одной оппозиционной фракции за всю историю Украины.
- Можно говорить, что сейчас, фактически находясь у власти, Фирташ и Левочкин составляют оппозицию Януковичу?
- Могу судить из информации в СМИ и из разговоров народных депутатов и представителей политических штабов, которые бывают в Вене или Праге. В Чехии я тоже часто бываю, общаюсь с  Богданом Данилишиным (экс-министр экономики Украины – Forbes). Анализируя информацию, могу сказать, что это похоже на правду.

УДАР сзади

- Тренировочный лагерь братьев Кличко расположен в австрийском Гоинге. Вы встречались там с Кличко? - Мне очень нравится это место. Собираюсь туда поехать и, думаю, вновь его встречу. Они с Владимиром почти все свободное время стараются проводить там. У нас с Виталием был долгий разговор перед парламентскими выборами. Я говорил ему о своей позиции относительно событий в Украине. В случае моего возвращения, я попросил его о поддержке моей кандидатуры на пост мэра Киева, если он сам не будет баллотироваться. Взамен он попросил максимально помочь в том, чтобы экс-секретарь Киевсовета Олесь Довгий не победил в своем округе (№214) во время парламентских выборов.
- Что вы для этого сделали?
- Округ Довгого граничит с районами, от которых в 2002 году я прошел в Киевсовет. Я нашел тех людей, которые избирались тогда по мажоритарке, попросил о помощи. К тому же до сегодняшнего дня работают мои штабы в Киеве, хоть и в «спящем режиме». Но с людьми я постоянно общаюсь, если прошу о помощи – помогают. После завершения парламентских выборов у меня не было возможности поговорить с Кличко. Он перестал брать трубку.
- Выходит, вы сдержали свое обещание, а он – нет?
- Ну, у меня осталось такое чувство.
- Раз вы говорили о своем участии в выборах, значит планировали вернуться? 
- Да.
- Кличко не дает ответа на вопрос, будет ли участвовать в выборах мэра Киева. Вам он об этом не говорил? 
- Нет. Он сказал, что он будет думать. Никакой конкретики.
- Зачем вам пост мэра Киева?
- Мне кажется, я – наиболее подготовленный кандидат на сегодняшний день. У меня есть опыт работы в Вене, которая 5 лет подряд считается самым комфортным городом для жизни в мире. Я вижу, как работают эти механизмы и очень многое усвоил для себя. 
- Но для этого вам понадобится поддержка оппозиционных партий?
- Я надеялся и сегодня надеюсь, что со стороны «Батьківщини» она будет. Поэтому я и говорил с Кличко, понимая, что должна быть поддержка и со стороны УДАРа. Но я понимаю, что Кличко сегодня – самый рейтинговый кандидат на пост мэра Киева. Я говорил, что если он будет баллотироваться – я готов прийти ему на помощь. 

Думаю, Порошенко не будет участвовать в выборах мэра Киева. Вероятно, он использует эту тему для раскрутки своего имени по всей Украине и своей привязки к оппозиции. Он готовится к президентской кампании 2015 года

- О поддержке «Батьківщини», в случае своего участия в выборах мэра Киева, пытается договориться и Петр Порошенко. Это серьезный конкурент. 
- Думаю, он не будет баллотироваться. Вероятно, он использует эту тему для раскрутки своего имени по всей Украине и своей привязки к оппозиционным силам. На самом деле он готовится к президентской кампании 2015 года.
Если говорить о кандидатах от «Батьківщини», не вижу никого сильнее, чем Николай Томенко. Если бы он баллотировался, я бы нашел возможность помочь ему и войти или в его команду, или в команду Кличко. 
- Нардеп от «Батьківщини» Николай Катеринчук активнее других ведет кампанию. Какие у него шансы?
- Он и в 2008 году активно ее вел и даже получил маленькую фракцию. Где эта фракция сегодня и где ответственность за этих людей – вы видите. При всем нормальном отношении к нему и его политтехнологу Сергею Гайдаю – это не кандидатура для Киева.
- Кто его финансирует, как думаете?
- У него были интересы в недвижимости в центре Киева. Насколько я знаю, некоторые объекты были реализованы. Думаю, личные средства позволяют Катеринчуку финансировать свою кампанию. Но в какой-то степени его действия выгодны власти, и ее представители могут подыгрывать, не обязательно напрямую. Например, определенные компании могут делать ему скидки на билборды или рекламу в СМИ, и ему это будет обходиться дешевле. Вы же понимаете, на чьем поле он работает.

Между Юлей и Веной

Роман Бессмертный рекомендовал братьев Клименко как перспективных ребят. Он не ошибся – они очень перспективные

- В 2006 году вы участвовали в выборах мэра Донецка от «Нашей Украины». И тогда же в партии состояли первый вице-премьер Сергей Арбузов и брат нынешнего главы Министерства доходов и сборов Антон Клименко. Что можете сказать о них?
- Было предложение участвовать, но я не регистрировался и не сдавал документы. Арбузова тогда я не знал, но когда увидел братьев Клименко, поговорил с Романом Бессмертным (тогда глава исполкома партии – Forbes) и спросил его: Рома, кому ты доверил область? С этими людьми НУ не получит никакого результата. На что я услышал очень оптимистичный ответ, что это очень перспективные ребята. Роман Петрович, как всегда, оказался прав: они очень перспективные, мы сегодня видим, как они управляют экономическим блоком страны.
- А кто привел их в партию?
- Во всяком случае, Роман Петрович очень рекомендовал и отстаивал кандидатуры братьев Клименко.
- В то время вам было что-нибудь известно об их связях с семьей Януковича?
- Я не знаю. Учитывая, что это был конец 2005 – начало 2006 года, то можно понимать, что были кулуарные договоренности с Партией регионов, но потом все, видимо, переигралось, и разведчики вернулись домой.
- Вы считаете себя человеком команды Юлии Тимошенко?
- Да. Не Александра Турчинова или еще кого-то. Я считаю, что возле Турчинова есть несколько подлецов, которых я ненавижу, и уверен, что они наносят огромный вред партии. Если раньше на этот счет много говорили о Богдане Губском, то сейчас его нет в партии. Но такие фигуры, как Сергей Пашинский, остались в окружении до сегодняшнего дня. Реально с такими людьми я быть рядом не хочу.
- Выйдя на свободу, Юрий Луценко активно начал создавать движение «Третья украинская республика». Вы с ним говорили по этому поводу?
- Общались через Facebook, и когда он вместе с сыном приезжал в венскую клинику. Он должен быть снова здесь в конце августа – начале сентября, договорились с ним пообщаться.

С точки зрения здоровья Тимошенко нужно ехать лечиться за границу. Но с политической точки зрения ее выезд нежелателен

- Вы будете принимать участие в его движении?
- Посмотрим. Мне очень не понравилось присутствие Александра Третьякова (экс-депутат от НУ-НС – Forbes) на фото в Facebook, где Луценко показывал свои «мозговые штурмы». Но я не обсуждал этот момент с Юрой. Тарас Стецькив, Владимир Филенко, Роман Бессмертный вопросов не вызывают. Но появление там Третьякова, который «убивал» Владимира Арьева в киевском округе – это слишком. Можно закрыть глаза на чье-то зло ради борьбы с бОльшим злом, но мне кажется, что не до такой степени.
- Вы общаетесь с Юлией Тимошенко?
- Нет, у меня нет такой возможности. Периодически общаюсь с Александром Тимошенко и передаю свои мнения по поводу происходящих событий. Не знаю, доходит ли до нее эта информация.
- Если вопрос Тимошенко не решат, ЕС подпишет соглашение об ассоциации с Украиной в этом году? 
- Если говорить о сегодняшнем дне, то очень маленькие шансы, а если будет ее персональное обращение к Евросоюзу – возможно, оно будет учтено.
- Сейчас в Украине активно обсуждают возможность выезда Юлии Тимошенко в Германию на лечение. Что вы думаете по этому поводу?
- С точки зрения здоровья – надо ехать, но потом возвращаться. Если есть возможность переждать – нужно переждать. Можно было бы уезжать Юрию Луценко, мне, Данилишину, чтобы избежать преследований. Но она лидер и, к сожалению, ей приходится нести ответственность за всех нас. С политической точки зрения ее выезд нежелателен, но это мое субъективное мнение.

Джерело

Хто він, Віталій Кличко?
Чому лідери «Батьківщини» й УДАРу святкують українську трагедію?
Кличко. Третій зайвий

Громадянський подвиг на телеканалі «Україна»

14.03.2013, Ігор Лосєв, Газета "День" №47, (2013)

Нині, коли реставрація сталінізму в сусідній державі, та й у нас, стає дедалі очевиднішою, фільм Ігоря Кобріна «1941» став справжнім викликом сповзанню в безодню тоталітарності.

ФОТО З САЙТА EX.UA

ПІСЛЯ ПОКАЗУ ФІЛЬМУ «1941» У СТУДІЇ ТЕЛЕКАНАЛА «УКРАЇНА» ВІДБУЛАСЯ ДИСКУСІЯ / ФОТО З FACEBOOK

Знаковим тут є канал, оскільки канали з демократичнішою й патріотичнішою репутацією на демонстрацію такого фільму не наважилися. Сьомого березня на «Україні» показали останню, 5-ту, частину. Можливо, такі телеакції посприяють краху сталінського ідеологічного моноліту в багатьох регіонах сходу й півдня країни. Принаймні, чимало людей побачить, що, крім досі насаджуваної радянської історіографії, є й інший погляд на те, що відбувалося протягом 1941—1945 рр. на території колишнього СРСР. Невипадково підзаголовком до «1941» став вислів «заборонена правда». Дійсно, за радянських часів просто за згадку фактів, показаних у фільмі, можна було отримати чималий термін у таборах. Адже йшлося про дані, що зберігалися в СРСР за сімома печатками. Дещо почали відкривати лише в епоху «перебудови».
У фільмі Ігоря Кобріна викривається ціла низка міфів офіційної комуністичної пропаганди, наприклад, міф про «непорушну морально-політичну єдність радянського народу». Насправді на значній частині території СРСР 1941 року розгорнулося щось подібне до другої громадянської війни, що відбувалася в різних формах: збройних, у вигляді масового дезертирства, саботажу, втеч, переходу на бік противника тощо. Помітним було небажання мільйонів людей воювати за сталінський режим. Генерал О.В. Владімірський у книжці «На киевском направлении» (М., 1989) визнав, що: «Командний і технічний склад запасу, мехтранспорт і водійський склад, приписаний зі східних областей, також не прибули до армії...» Дещо раніше генерал нарікав на провал мобілізації в західних регіонах України.
А в Червоній Армії цілі підрозділи (як, наприклад, полк майора Кононова) переходили на бік Німеччини. І до кінця 1941 року тих, хто добровільно перейшов, нараховувалося понад 100 тисяч. Забагато для морально-політичної єдності. І «сталінські соколи» перелітали на німецький бік. З них німці сформували російську авіачастину під керівництвом полковника Мальцева, в якій служили й два Герої Радянського Союзу — капітан Бичков і старший лейтенант Антилевський. Тих, хто перейшов, німецьке командування називало «добровільними помічниками» — скорочено німецькою: «хі-ві». Загалом таких воювало на боці Німеччини близько 1 мільйона осіб (не рахуючи численних поліцейських формувань з радянських громадян на окупованих територіях). Німеччині довелося навіть створити спеціальне Управління східних військ на чолі з генералом Ернстом Кестлером (колишнім військовим аташе в Москві). Зважаючи на те, що відбувається, генерал фон Бок запропонував створити російський антисталінський уряд у Смоленську, але Гітлер відмовився. Більше того, нацисти почали проводити щодо мирного населення патологічно жорстоку політику. А масове знищення ними євреїв налякало й мільйони представників інших національностей, оскільки ті, хто здатен на таке звірство по відношенню до одних, навряд чи стримуватимуться щодо інших.
6 листопада 1941 р. Сталін дав абсолютно правильну оцінку ідіотизму Гітлера: «Безглузда політика Гітлера перетворила народи СРСР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини». А якби він був розумнішим — усе закінчилося б за кілька місяців. Але тоді Гітлер і нацизм не були б Гітлером і нацизмом...
Викривається у фільмі й зверхнє ставлення радянської історіографії до західної військово-технічної й економічної допомоги. Навели висловлювання Анастаса Мікояна: «Восени 1941 р. ми все втратили. Якби не ленд-ліз... іще питання, як обернулася б справа». Захід дав СРСР 12 тисяч 700 танків, 8 тисяч зенітних гармат, 152 тисячі одиниць стрілецької зброї, 427 тисяч автомобілів (головним чином «студебеккери», «доджі», «віліси»), 23 тисячі паровозів і вагонів, 2,5 млн тонн авіабензину (що становило 40% усього радянського виробництва), 250 тисяч тонн алюмінію (з якого можна було зробити 100 тисяч літаків), 22 тисячі винищувачів і бомбардувальників, транспортних і розвідувальних літаків і багато іншого.
Маршал Жуков, будучи в опалі, висловив думку (підслухану чекістами), що в 1941—1942 рр. СРСР без західної допомоги не зміг би продовжувати війну.
А після показу фільму в студії «України» почалося найцікавіше — дискусія. Прибічники сталінської історіографії були представлені паном Мірошником, депутатом Луганської обласної ради, паном Заборіним, «червоним слідопитом», і доктором історичних наук паном Чайковським, відомим його різко негативним ставленням до українських повстанців. Антисталіністів представляли нардеп Андрій Іллєнко й історик Руслан Забілий.
Пан Мірошник виявився «сором’язливим» сталіністом: він формально засудив Сталіна, але засудження не поширилося на сталінську ідеологію. Не зупинився фігурант і перед прямим спотворенням фактів, доводячи, що в СРСР не приховували правду про Другу світову війну. Брехня. Приховування правди було державною політикою. Між іншим, коли в СРСР видали нотатки начальника німецького генштабу генерала Гальдера, то з тексту вичистили всі згадки про так званих добровільних помічників з числа радянських громадян. Пан Мірошник навіть урочисто заявив, що Україна ніколи до 1991 р. не існувала як держава, й називав своє твердження «абсолютною істиною». Ну, з таким історичним неуцтвом лише «абсолютні істини» й прорікати, що, втім, цілковито відображає ідеологічну атмосферу Луганської області й гуманітарну політику, що проводиться там. Ще агресивніше виступив «слідопит» Заборін, який закликав «не колупатися» в злочинах сталінізму... То може тоді й у всіх інших злочинах, зокрема й гітлеризмі, «не колупатися»? При цьому пан Заборін на всі лади відмінював пропагандистську формулу «народ-переможець». Дуже сумнівно, що, залишившись у колгоспному рабстві й під страхом ГУЛАГу, народ міг почуватися переможцем. Адже невипадково, розуміючи реальну ситуацію, Сталін не заохочував святкування 9-го Травня. Це вже Брежнєв зробив його основою комуно-радянської міфології. Навряд чи пан Заборін зміг би пояснити, чому всі роки після перемоги 1945 р. переможці жили й живуть набагато гірше переможених.
Сталіністам поставили запитання, чому «визволителі Європи» встановили там жорстокі терористичні диктатури. Зрозуміло, захисники Сталіна нічого певного відповісти не змогли. Але вони пережили справжній холодний душ, коли ведучий включив телеміст з Москвою. Там виступав російський націоналіст (за його власними оцінками) Олексій Широпаєв, який заявив, що для викриття нацизму зроблено вже багато, а більшовизм повною мірою ще не засуджено. Утім остаточно вбило сталіністів твердження російського націоналіста, що своєю незалежністю Україна величезною мірою завдячує ОУН-УПА. Олексій Широпаєв побажав українцям не втратити своєї незалежності. Дуже своєчасне побажання, зважаючи на політику, яку проводить нинішня влада в Україні.
Украй неприємне враження справило те, як пан Заборін глумливо передражнював українську мову Андрія Іллєнка. Вивчити українську здібностей не вистачило, лише на передражнювання...
А в цілому, слід віддати належне тим, хто санкціонував демонстрацію цього фільму на каналі «донецького» походження. У жодному українському регіоні не має бути монополії на історичну істину. Бо монополія завжди підштовхує до політичної утилізації, до використання історії у вузькопартійних інтересах.
ЗБАЛАНСОВАНІСТЬ БРЕХНЕЮ
Неприємно здивував канал ТВі, який запросив до студії такого собі політолога Ростислава Іщенка, з яким ласкаво спілкувався Мустафа Найєм. Цей пан обрав собі амплуа політичного «ворона», що постійно каркає про швидку загибель України. То він дає їй вісім років життя, то п’ять, а то й узагалі — два. От і на ТВі було заявлено, що Україна проіснує до 2015 року. Судячи з усього, панові Іщенку цього дуже хочеться.
Кілька тижнів тому в електронних ЗМІ промайнуло повідомлення про створення в Києві якогось «Російського клубу». На екрані серед присутніх на зборах «РК» осіб запримітив я й пана Іщенка. На початку ХХ століття в Києві вже існувала аналогічна структура, що йменувала себе «Клубом російських націоналістів». Хоча насправді йшлося про імперських шовіністів (справжній російський націоналіст — пан Широпаєв). У статуті «Клубу російських націоналістів» було сказано: «Південно-західний край (так вони називали Україну. — Авт.) одвічний і суто російський край. Ніякого малоросійського або «українсько-російського» народу немає, а є лише південноросійська гілка єдиного російського народу. Українофільський рух є явищем такою ж мірою шкідливим, як і безпідставним. Проте головне й основне завдання клубу — боротьба з польським натиском і українофільством силами самої України (а де ж подівся «Південно-західний» край? — Авт.)».
Київські імперські активісти писали вірнопіддані кляузи найвищим чиновникам Росії (тепер, напевно, писатимуть Путіну?).
Щось не доводилося мені бачити, аби на російські телеканали, що позиціонують себе як патріотичні, запрошували могильників Росії. Мабуть, ТВі в цьому випадку демонструє не найпозитивнішу рису нашої національної вдачі, яку Катерина ІІ називала «шатість малоросійська», тобто відсутність хребта, чітких і послідовних переконань і здатності їх відстоювати. Проте все це можна сховати за ширму «об’єктивності», що дозволяє сховати абсолютно все. Інколи це ще іменують єзуїтським терміном «збалансованість». Тобто якщо у вас хтось висловився за здравіє, інший обов’язково має висловитися за упокій? Якщо один заявив, що 2х2=4, то інший має доводити, що 2х2=10? Якщо сказано правду, то обов’язково треба й збрехати, щоб врівноважити, для балансу? Але чим є правда, збалансована брехнею? Журналістська «збалансованість» у подібному виконанні означає спробу стати по той бік добра й зла. А керівництво ТВі може ще запросити (для балансу!) екстремістів з Криму й Одеси, які розкажуть, як ефективніше припинити існування нашої держави. «Мотором» подібної «збалансованості» на ТВі дедалі більше стає Мустафа Найєм, хоча й інші, судячи з усього, не заперечують...
«5-й канал» у програмі «Особливий погляд» розповів про процеси, що відбуваються в партії «Наша Україна». Зокрема, партійні керівники районної, міської й обласної ланки повідомили, як на парламентських виборах 2012 року за сигналом з центру спостерігачів від «НУ» у виборчих комісіях поміняли на представників Партії регіонів і її союзників. На 20 округах Донецької області, де сталися такі заміни, можна було, на їхню думку, сфальсифікувати до 800 тисяч голосів, чому сприяли якісь домовленості між «Нашою Україною» й Партією регіонів. Принижені й ображені своїм керівництвом «нашоукраїнці» стверджували, що партійне начальство здало свої місця у виборчих комісіях на користь інших політичних сил.
«Наша Україна» стала політичним донором для ПР. Партійці прямо говорили про політичну зраду Ющенка. А колишній голова ревізійної комісії «НУ» навіть визнав, що на з’їзд «Нашої Україні» гроші давала Партія регіонів. Ющенка самовіддано захищала Ірина Ваннікова, безмежно особисто віддана вождеві (краще б Україні!).
Днями редактор газети «Бульвар» Дмитро Гордон надрукував велике інтерв’ю з Віктором Ющенком. І поставив йому таке запитання: «Я з нині покійним Віктором Степановичем Черномирдіним дружив, і ось одного дня, перед його смертю, я, пам’ятаю, сказав: «Велике протистояння було між Ющенком і Януковичем!», а він усміхнувся: «Ти знаєш, я бачив їх в «Українському домі», й вони один з одним такі привітні були! Сиділи на одному дивані, сміялися, фотографувалися. Поводилися, мов два голубки.» Ющенко розсміявся й відповів Гордону: «Ну, в усякому разі, антагонізму по відношенню до Януковича, Кравчука або Кучми в мене ніколи не було — це правда...»
Ось так. Сподіваюся, що деякі шановані читачі, які докоряли мені «нелюбов’ю» до пана Ющенка, припинять це робити. За таких чудових стосунків чом би й не домовитися? А потім знову слізно міркувати про «мою націю», про патріотизм, про долю України... Сьогодні довкола Ющенка залишилася лише купка людей, які намагаються повернути йому іграшкову булаву лідера маргінальної партії.

Джерело

Лук'яненко: чинна влада в Україні розуміє лише силу та хоче встановити диктатуру ПР

19.08.2011,  "Газета по-українськи" №1273 

"У них є трохи розумних людей — Клюєви, Льовочкін. Але не Янукович"

фото: Андрій Шматов

Колишній політв'язень і екс-народний депутат України Левко Лук'яненко: "Період ющенківського правління дав свободу. За цей час і Януковича трохи причесали, окультурили. Хоч дурниці часом меле, бо освіти не вистачає" 

— Переслідування Тимошенко консолідує навколо неї опозицію. Совість мучить людей, примушує об'єднуватися й підтримувати Юлію Володимирівну, — каже колишній політичний в'язень та екс-депутат 82-річний Левко Лук'яненко. — Раніше думали, що Тимошенко відійде від політики. Але зараз її зоря піднімається. Безперечно, вона стане наступним президентом. Керуватиме опозицією поки що з-за ґрат.

Левко Григорович зустрічає біля свого обійстя в селі Хотів під Києвом, де живе з 1989 року. Над хвірткою висять великі зелені груші. Дім не новий, але з сучасним ремонтом. Другий поверх — для онуків, пояснює господар. Біля садиби розставлені гіпсові фігурки гномів, вітряків, птахів.
— Доки Тимошенко була на свободі, у нас було кілька загонів опозиції. Кожен тягнув на себе — Яценюк, Тягнибок, — продовжує Лук'яненко. — Тепер не тільки парламентська опозиція об'єднується, а й позапарламентська. Однак поки ще нація не готова до масового руху.

Що має статися, аби відбулся вирішальне зрушення?

— Зараз люди на городах. Настане зима й доведеться платити за газ за підвищеними цінами, подорожчають продукти. Тоді ненависть зросте й народ дозріє. Чому важкий період цього дозрівання? Бо Ющенко завдав величезного морального удару по нації. Якщо Кучма прийшов від червоного директорату, писався росіянином у першій Верховній Раді, то що від нього можна було хотіти? А до Ющенка претензії, бо він — наш, добре знає історію, за українську мову. На нього були великі надії. А коли він привів до влади Партію регіонів, це страшенно всіх розчарувало. У багатьох виникло запитання: що ж ми за народ, неспроможний збудувати свою державу і обрати справжнього президента? Люди дозріють, що треба щось робити далі. Тоді цю владу усуне революція.

2004 року каталізатором зрушень були вибори президента. Чи стануть такими парламентські вибори 2012-го?

— Вони будуть дуже важливими і, можливо, відтягнуть революцію. Люди ще сподіватимуться, що через вибори можна буде розв'язати проблеми.

Влада відкриває проти опозиціонерів кримінальні справи, кидає на демонстрантів "Беркут". Як зробити революцію безкровною?

— Українці не схильні до кровопролиття. Тому намагатимуться вирішити все мирним способом. Влада боїться. Знає, наскільки є антинародною, жадібною, як грабує громадян. Підозрює всіх.
Коли ми боролися за незалежність, на нас теж загони тисли. Вони на нас, ми — на них. Питаємо в міліціонерів: "Ти з якої області? Подивися на себе, ти ж українець, і ми — українці. Ти що, маєш добру зарплату? Кого ти захищаєш? Централізовану банду". Звичайно, є й такі, у яких уже очі скляні.

Який діагноз можна поставити чинній владі?

— Вони — чужі люди, не українці за психологією та вихованням. Не розуміють нас. Прийшла влада російського виховання. Там найвищою цінністю є держава, а не людина. Там завжди авторитаризм, деспотія. От зараз люди з таким світоглядом хочуть установити диктатуру Партії регіонів. Вони розуміють силу. Тому тиснуть на Україну і дивляться, чи є опір. Якщо маленький опір, далі закручують гайки. Так уже робили кілька разів. Із Луценком, Тимошенко. Поки мало людей виходять на вулицю, але опір є. І от побачимо, чи вистачить у них розуму зменшити його. У них є трохи розумних людей — Клюєви, Льовочкін. Але не Янукович.

На який діагноз заслуговують українці?

— У нас немає історичного мислення. Народ, який не знає своєї історії, — це сліпе кошеня. Ми зараз у такому стані.

Але процес прозрівання потроху йде. Років через 15 відімруть носії старої ідеології. Люди, які народилися в незалежній Україні, здобудуть освіту, працюватимуть. Хтось включиться в політичну боротьбу. Тоді еліта оновиться, буде патріотичною.

Чи є зараз лідер, за яким піде більшість українців?

— Така людина серед опозиції є. Я не хотів би називати прізвища, бо не був із тією людиною в екстремальній ситуації. І це не той, хто зараз гостріше говорить.

Ми чекаємо на владу, яка захотіла б вести переговори з Росією на рівних. Комплекс приниження й другорядності треба подолати. Ющенко пробував це робити, але йому не вдалося, бо він — не державник, а проповідник. Тимошенко змогла б.

Ющенко знає історію, шанує все українське. За вашою логікою, він мав бути добрим президентом.

— Коли він був главою Нацбанку, прийшов у Верховну Раду й доповідав, від нього прозвучала фраза: "І коли ж ми станемо українцями, а не малоросами?". Для мене це було ознакою, що він — національно свідомий чоловік. А потім прийшов 2000 рік, з'явилися плівки Мельниченка і причетність Кучми до вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе. Ми організували Комітет із захисту Конституції й пішли по вулицях із гаслом "Кучму геть!", "Україна без Кучми!". А Ющенко підписав заяву, в якій назвав нас фашистами.

Інший випадок. 19 січня 2005-го я пішов на Йордан. Ющенка вже обрали президентом. У коридорі його офісу на Подолі стояли політики, які хотіли йти купатися на Дніпро. Це були люди, які робили його виборчу кампанію — Костенко, Порошенко, Тарасюк. Він із першим вітається, із другим, а Піскуна обходить. Я страшенно зрадів. Значить усуне його з керівництва Генпрокуратури і буде втілювати гасло "Бандитам — тюрми!". От формується уряд на чолі з Юлією Тимошенко і він подає кандидата на посаду генпрокурора. Чекаю тиждень, два, три. Він залишив Піскуна. Ющенко явно його не хотів. Але задовольняв середовище "любих друзів".

Стало зрозуміло, що бандити в тюрмах не сидітимуть і не буде боротьби з олігархами. Значить, буде повторення кучмівського бандитського режиму.

Чому ж тоді агітували за Ющенка 2004 року?

— Обставини змусили. І не шкодую. Бо коли краще мати президентом Януковича — 2004-го чи 2010 року? Ясно, що тепер. Бо тоді Україна перетворилася б на Гондурас — наступиш на ніготь бандитам, то тебе розстріляють.

Що відрізняє Україну теперішню й 2004 року?

— Період ющенківського правління дав свободу. Вона утвердилася. За цей час і Януковича трохи причесали, окультурили. Хоч дурниці часом меле, бо освіти не вистачає.

Лук'яненко дарує дві свої книжки — "Сповідь у камері смертника" та "Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні". Запрошує в гості у жовтні, коли достигнуть груші.
 

25 років Левко Лук'яненко провів у в'язниці. Перший раз у травні 1961 року був засуджений за антирадянську діяльність. Його мали розстріляти, але Верховний суд змінив вирок на 15 років тюрми. Відбував покарання в Мордовії. Другий раз 1977-го як дисидент-"шістдесятник" визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений до 10 років позбавлення волі та п'яти — заслання. Відсидів увесь термін.

Написав Акт про державну незалежність
Левко Лук'яненко народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка Городнянського району Чернігівщини. 1990-го очолив Українську республіканську партію, яка доти була правозахисною Українською Гельсінською спілкою. Обрався народним депутатом. 24 серпня 1991-го саме він написав Акт про державну незалежність України.

— Несподівано для багатьох із Народної Ради (об'єднання депутатів-демократів. — "ГПУ") Леонід Кравчук надав слово для виступу Володимирові Яворівському. Той підбіг до Левка Лук'яненка, вирвав із його рук папірець із текстом Акта незалежності й миттєво зачитав. У Левка потекли сльози розпачу й досади, — згадує ті події нардеп-"регіонал" Сергій Головатий, 57 років.

Левко Григорович балотувався на виборах президента 1991 року. Із 1,4 млн голосами посів третє місце — після Леоніда Кравчука та В'ячеслава Чорновола. 1993-го став послом у Канаді. Обирався депутатом Верховної Ради 4-го і 5-го скликань від Блоку Юлії Тимошенко. Нині на пенсії.

Джерело

Взлет и крах «оранжевого» проекта

12.07.2011,  "СЕГОДНЯ.ua"

Взлет и крах «оранжевого» проекта: как пили водку на Майдане и почему все развалилось

В 2005 году у Ющенко было два варианта – отправить Тимошенко в отставку или стать марионеткой в ее руках.

На вершине успеха. В день инаугурации Ющенко запускал голубей, а его семья радовалась жизни

23 января 2005 года огромная масса народа на Майдане отмечала свой, как им казалось, самый большой в жизни праздник — инаугурацию Виктора Ющенко. Атмосфера была предельно радостная. Многие пили водку прямо на морозном воздухе. «Наконец-то у нас президент, за которого нам не будет стыдно, наконец-то у нас президент за которого не грех и выпить», — слышалось с разных сторон. 

А через пару недель с не меньшим восторгом «оранжевые» избиратели встретили весть о назначении премьер-министром «оранжевой принцессы» Юлии Тимошенко. Для тех людей, которые стояли на Майдане, казалось, что вот-вот начнется обещанный «евроремонт» страны и не за горами счастливое европейское будущее. 

Но мечты сбылись с точностью до наоборот. 

ОПТИМИЗМ. Хотя начало внушало оптимизм. Западный мир восторженно принял новую власть. Ющенко с большой помпой встречали во всех европейских столицах и в США. Внутри страны, казалось, тоже не будет никаких проблем. Новое правительство Юлии Тимошенко было утверждено абсолютным большинством голосов в Раде (голосовали в том числе и регионалы, что показало — у «оранжевых» на тот момент не было реальной оппозиции), был принят новый бюджет с повышением соцвыплат. Наконец, большинство прежней кучмовской элиты и крупнейших бизнесменов выстроились в очередь в приемных новых правителей страны, желая доказать им свою лояльность. О Януковиче никто уже и не вспоминал. Его считали списанной фигурой. 

Однако всеобщее ощущение тотальной победы сыграло против «оранжевых» вождей. Они с самого начала повели себя слишком самоуверенно. В стране, почти половина которой голосовала против них, это было большой ошибкой. 

КОНФЛИКТ. Уже в своей речи в день инаугурации Виктор Ющенко неожиданно поднял на щит спорные геополитические вопросы, о которых до своей победы на выборах предпочитал помалкивать. Так, именно тогда он впервые заявил, что его цель — привести Украину в НАТО. Само по себе это закрыло возможность для Ющенко улучшить отношения с Россией. 

Дальше — больше. Ющенко отверг возможность примирения с Донбассом (хотя его элита на такое примирение была готова). Во время своего первого визита в родной регион Януковича он говорил с местными языком угроз, откровенно хамил. «Встань! Перед тобой президент, а не пастух гусей», — сказал он одному из присутствующих на встрече. Кроме того, он начал педалировать конфликтные исторические темы — в частности ОУН-УПА, активизировал работу по созданию единой поместной украинской церкви (независимой от РПЦ), а также форсировал процесс украинизации. Грубо говоря, убеждал всеми силами Юго-Восток, что он не его президент. 

Наконец, новая власть решила раскулачить наиболее влиятельных олигархов. Во многом это было обусловлено тем, что и он, и Тимошенко опирались на бизнесменов, которых в последние годы правления Кучмы оттеснили от большой приватизации, и теперь они хотели наверстать упущенное за счет своих более успешных коллег. Кроме того, к перераспределению собственности проявляли интерес транснациональные корпорации, которые влияли на новое руководство Украины через США и ЕС. Так возникла тема реприватизации, что сразу же создало крайне нездоровый инвестиционный климат в стране (никто не станет инвестировать, если нет определенности с правом собственности). 

Очень характерна история с арестом Бориса Колесникова — главы Донецкого облсовета и ближайшего соратника и друга крупнейшего украинского бизнесмена Рината Ахметова. Его арестовали в апреле 2005 года по обвинению в вымогательстве. Но, как потом утверждал Борис Колесников, вымогательство на самом деле было со стороны власти — Ахметову некий представитель команды Ющенко предложил продать по дешевке его лучшие активы, а чтобы тот быстрее соглашался, арестовали Колесникова. Что это был за представитель — сам Борис Викторович публично не говорит. Но, по данным СМИ, речь шла о секретаре СНБО Петре Порошенко. Порошенко это опровергает. 

Январь-2005. Тогда они еще были соратниками — Порошенко, Тимошенко...

Помимо всего прочего, стремление «оранжевых» бизнес-кланов перераспределить собственность как ничто иное способствовало очень быстрому разложению новой власти, вызвав внутри нее жесточайшие конфликты. 

Чиновники рангом поменьше не отставали от начальства. По этой причине коррупция не только не сократилась, но и усугубилась. Во власть на местах пришли новые, «голодные» люди, которые принялись «доить» своих подданных с удвоенной энергией. 

ОШИБКА. Наконец, Ющенко на свою голову ввел в большую политику Юлию Тимошенко, сделав ее премьером. Виктор Андреевич сейчас говорит, что это была его главная ошибка. И с ним трудно поспорить. С самого начала Тимошенко вела свой самостоятельный политический проект, становясь все более грозным конкурентом Виктору Ющенко в борьбе за голоса «оранжевого» электората. Очень скоро Ющенко убедился, что Леди Ю. не годится на роль президентского мальчика (точнее девочки) для битья, на которую можно списывать все непопулярные меры. Наоборот, она приписывала все популярные меры себе (например, повышение соцвыплат), а президентское окружение умело представляла как сборище коррупционеров и предателей идеалов Майдана. Особенно доставалось от нее Петру Порошенко. Он сам претендовал на пост премьера, но, став секретарем СНБО, сумел значительно нарастить свое влияние. Через него решались многие вопросы с президентом — по силовым структурам и по судебной системе. Недоброжелатели говорили, что он это делает не без коррупционного интереса и создает параллельное правительство, ставя палки в колеса Тимошенко. Порошенко, естественно, все это отрицал, но Юлины пиарщики очень умело подогревали такие разговоры. 

Заклятые друзья. Ющенко и Тимошенко быстро рассорились 

Все это в совокупности привело к тому, что уже к концу весны 2005 года «оранжевый» режим дал трещину. Отношения с Россией были отвратительны, Юго-Восток так и не стал воспринимать Ющенко как президента всей Украины, крупный бизнес и многие просто влиятельные люди все больше приходили к выводу, что с новой властью дело иметь нельзя. Кроме того, нарастающие противоречия между Ющенко и Тимошенко парализовали систему госуправления, провоцировали постоянные кризисы (бензиновый, сахарный, мясной и т. д.). 

Наконец, именно углубляющийся раскол в «оранжевой» команде, а также проблемы в отношениях с прежней элитой не позволили Ющенко решить главный для себя вопрос — отменить через Конституционный суд политреформу, которая должна была вступить в силу с 1 января 2006 года и лишала президента львиной доли полномочий. И крупный бизнес, и Тимошенко не были заинтересованы в том, чтобы Ющенко и дальше сохранял всю полноту власти. 

Признаком ослабления «оранжевых» стал выход на свободу Бориса Колесникова в начале августа. По мнению наблюдателей, это было сделано с ведома окружения Ющенко, которое уже тогда лихорадочно искало союзников в борьбе с Юлией Тимошенко. 

КАТАСТРОФА. Уже к концу лета стало понятно, что Леди Ю. не хочет интегрироваться в «Нашу Украину» Виктора Ющенко, а, скорее всего, пойдет на грядущие в марте 2006 года парламентские выборы самостоятельно, став конкурентом партии президента. Кроме того, к тому времени рейтинг Тимошенко впервые опередил рейтинг Ющенко. Возможности для компромисса были исчерпаны, а выборы становились все ближе. Вопрос отставки Тимошенко был делом времени. Почувствовав это, Юля нанесла упреждающий удар — в начале сентября госсекретарь (по-нынешнему — глава Администрации президента) Александр Зинченко, у которого был конфликт с Петром Порошенко и первым помощником президента Александром Третьяковым (на этой почве он и сошелся с Тимошенко), выступил на пресс-конференции с сенсационными разоблачениями. Он обвинил так называемых «любых друзив» — Порошенко, Третьякова и некоторых других — в коррупции, предательстве идеалов Майдана и прочих грехах (те, кстати, потом подали на Зинченко в суд и выиграли его). Это был очень сильный удар. У президента оставалось всего два выхода. Первый — сдаться на милость Юлии Тимошенко, превратившись в марионетку в ее руках. Второй — отправить Юлю в отставку. Президент, после некоторых колебаний, принял второй вариант. При этом, для баланса, были отправлены в отставку и дискредитированные Петр Порошенко и Александр Третьяков. 

Тимошенко в эфире телеканала «Интер» затем дала свою трактовку этого события. «И тут пришел Порошенко весь в соплях и слезах», — самая известная фраза из ее выступления, которое свелось к простому тезису: «Слабак Ющенко меня уволил, потому что я препятствовала его окружению грабить Украину. Поэтому он — предатель идеалов революции». В ответ соратники Ющенко — Давид Жвания, Евгений Червоненко и прочие — выступили с серией интервью, живописуя, как Тимошенко жаждала крови на Майдане в 2004 году. 

Пресс-конференция Александра Зинченко стала спусковым крючком кризиса, развалившего «оранжевую» команду

ОБВАЛ. Вызванный отставкой Тимошенко кризис и сеанс взаимных разоблачений оказался разрушительным для рейтинга Виктора Ющенко, да и всего «оранжевого» движения. Зато начал быстро расти рейтинг Виктора Януковича и Партии Регионов. «Оранжевый» избиратель был полностью дезориентирован разборками среди своих вождей и погрузился в тотальную апатию. Прежняя эйфория сменилась глубочайшим разочарованием. 

У Тимошенко был расчет на то, что ослабленный президент не сможет набрать необходимое число голосов в парламенте для утверждения премьером. Это вызовет новый кризис, а то и импичмент, после чего во власть вернется Юлия Владимировна. 

Но Ющенко совершил неожиданный кульбит — он подписал меморандум о взаимодействии с Виктором Януковичем и Партией Регионов, в котором пообещал уважать права оппозиции и не допускать по отношению к ней репрессивных действий. Грубо говоря — регионалы и крупнейшие бизнесмены из их среды могли вздохнуть свободно. Уголовные дела и тюрьма им уже не грозили. 

В обстановке примирения со своим прежним противником Ющенко смог насобирать голоса для назначения премьера Юрия Еханурова и сформировал новое, полностью лояльное себе правительство. По-хорошему, именно такой Кабмин ему был нужен еще в начале 2005 года… 

РОК. Судьба главных героев Майдана, которые в течение всего лишь одного 2005 года разрушили своими же руками «оранжевый» мегапроект ради стремления к личной власти, к собственности и к крышеванию коррупционных схем может послужить сюжетом для романов Александра Дюма (с их проповедью неизбежности расплаты). 

Ныне покойный Александр Зинченко, нажавший на спусковой крючок кризиса, до конца дней своих оставался на откровенно вторых ролях. Петр Порошенко на несколько лет стал одной из самых одиозных фигур украинской политики, с которым все боялись иметь дело (его даже не включили в список «Нашей Украины» на выборах 2007 года). Потом в условиях кадровой безысходности 2009 года он ненадолго всплыл министром иностранных дел, а сейчас пытается реинкарнироваться в новом политическом проекте — «Фронте змин» Арсения Яценюка. Юлия Тимошенко и Виктор Ющенко изводили друг друга во взаимной борьбе все последующие годы, фактически приведя к власти Виктора Януковича…

Джерело

Березовский: «Ющенко, он — ну слабый»

12.07.2011 "СЕГОДНЯ.ua"

Опальный российский олигарх говорит, что на Оранжевую революцию просили 8 миллионов, а закончилось все 45 млн, но за них никто не отчитался

Борис Березовский, опальный российский олигарх, в 2004 году поддержал Майдан. Фото AFP

— Осенью 2005 года вы заявили, что во время Майдана поддерживали контакты с Ющенко и его соратниками и даже перевели $30 млн на революцию. Как вы познакомились с Ющенко? С кем из его соратников общались? Кто просил вас о материальной помощи? 

<a href="http://www.segodnya.ua/ukraine_20_years/14266778.html">Источник</a>

— Есть какие-то фото моего общения с Ющенко, когда я еще был секретарем Содружества независимых государств. Ющенко тогда, по-моему, возглавлял Нацбанк. Но я это помню очень смутно. После этого я с ним не встречался. В 2003 году мне позвонил мой друг и партнер, к сожалению, покойный - Бадри (Патаркацишвили – Авт.). Сказал, что здесь, в Тбилиси, находятся Жвания вместе с Ющенко. Жвания был знакомым Бадри, я Жванию не знал. Бадри сказал, что они хотят со мной поговорить. Дальше я поговорил с Ющенко по телефону, он попросил меня поддержать независимые СМИ, гражданское общество – я же в 2000 году открыл Фонд гражданских свобод в Нью-Йорке. А потом ко мне в Лондон приехал Жвания и мы договорились о финансировании: сначала они просили 8 млн долларов, но все закончилось 45 млн. 

Читайте также: Приметы 2005 года: Тимошенко начала щеголять в Louis Vuitton, а Украина провалилась на «Евровидении»

 

— Деньги вам обещали вернуть или это был благотворительный вклад? 

— Мне никогда не обещали эти деньги вернуть, но мне обещали за них отчитаться. Чего, к сожалению, не произошло. Именно поэтому позже я затеял расследование, от которого Жвания вместе с Третьяковым всячески уклонялись, отказывались принять повестки для приезда в Лондон. И, в общем, они до сих пор, по-моему, бегают. Но это уже отдельная история. 

— Почему вы решили поддержать Майдан? Рассчитывали, что он окажет влияние на Россию и там случится нечто подобное? 

— Совершенно верно. И потом Украина – близка мне по сердцу, у меня бабка родом из Харькова. И поэтому я болел за Украину. В то же время я могу сейчас вспомнить статью, которую я тогда написал, - «Судьба России решается на Украине». Я действительно считал, что этот демократический вектор, победа демократов на Украине сильно поможет и России освободиться от мракобесия, в которое она погружается. 

Читайте также: Воспоминания о 2005-м: «кровавый» указ о ГАИ и арест Колесникова

 

— А почему этого не случилось? 

— Потому что революция заглохла в самой Украине. То, что делает Саакашвили, - значительно более важно для постсоветского пространства, чем то, что произошло на Украине. Просто Ющенко и Тимошенко не выполнили своей исторической миссии, они просто предали, с моей точки зрения, народ Украины. Хотя все равно, несмотря ни на что, на эти ошибки, на предательство, - то, что сделали оранжевые, навсегда отрезало Украине путь в советское стойло. И даже приход Януковича, который, безусловно, не демократ, это уж точно, но настолько много изменений произошло за короткие пять лет правления Ющенко, что Украина далеко убежала на Запад, намного опередив все страны постсоветского пространства, кроме, пожалуй, Грузии. Если бы Тимошенко и Ющенко не поссорились, боролись с коррупцией, то в России этому Путинскому режиму не удалось бы просто так от этого отмахнуться. 

— Когда вы поняли, что Майдан победит? И был ли шанс у Януковича в 2004 году победить? 

— У меня не было ни малейшего сомнения, что Майдан победит. Я еще в феврале 2003 года в интервью «Радио Свобода» сказал, что следующим президентом Украины будет Ющенко. Я считал, что Украина созрела для демократических реформ. И понимал, что лидерами этих реформ к тому времени уже определились два человека – Юлия Тимошенко и Ющенко. Но у Юли был в то время такой все-таки образ олигархический. А у Ющенко в этом смысле был образ чище. И я понимал, что если Ющенко сам решится бороться за президентство, то он победит. И я уже тогда сказал, что исход выборов в Украине не будет решаться на избирательных участках, он будет решаться на площадях и улицах Украины. Что и произошло. Действительно страна была беременна демократическими переменами. И когда на улицы стали выходить десятки тысяч человек, я понимал, что власть Кучмы уже не устоит. Тем более что Кучма принял верное с точки зрения интересов народа решение – не расстреливать толпу, хотя его на это подвигали. Был такой порыв, который потом, к сожалению, сам же Ющенко с Юлей погасили вот этим безобразным выяснением отношений между собой. Но еще раз говорю: Янукович образца 2011 года – это кардинально другой человек по сравнению с Януковичем 2004 года. Да, он гомосоветикус, да, он совок чистый, но он не безоговорочный вассал России. Вокруг него люди, которые хотят быть гражданами свободной Европы, а не совка российского, и с этим ничего сделать нельзя. 

— В 2005 году вы хотели приехать в Украину, но украинские власти вам отказали. С чем это было связано? Значит ли это, что уже тогда между вами и оранжевой командой охладели отношения? 

— Вы знаете, на самом деле у Ющенко не было никаких обязательств, кроме моральных: мы с ним не договаривались, что если и так далее и так далее, то я буду въезжать в Украину. Я это подразумевал. Я считал, что если уж хватило смелости на такую революцию, то хватит смелости послать на три буквы товарища Путина. Но Ющенко, он – ну слабый. Но здесь-то и винить его нельзя. Он был очень больным человеком на тот момент. Его отравили, сломали его волю, видно, что он был видным мужчиной, и вот потерять вот этот вид в зеркале, конечно, это было для него тяжело. Это же не только изуродованное лицо, изуродованное тело, это и изуродованная душа еще. У меня нет никаких сомнений – российские спецслужбы его отравили. 

— Вы понимали, что Ющенко и Тимошенко могут рассориться? 

— Знаете, я никогда не вникал в их личные отношения. Может, я идеалист. Но я считал, что когда такую большую историю, такая великая страна с 50-миллионым населением и вот опуститься до этого личного выяснения отношений – у меня в голове не укладывается. 

— Как в 2005 году у вас складывались отношения с Тимошенко? Как вы с ней познакомились? 

— Вы знаете, я не помню. Я помню, что однажды мы с ней встречались в Лондоне, это я помню. Это было до оранжевой революции. После этого я ее никогда не встречал, хотя мы и созванивались, я писал ей письма.

— А что вы ей советовали? 

— А это у нее спросите. 

— Когда вы впервые поняли, что события в Украине после Майдана развиваются не в том направлении? 

— Почти сразу. Я же экстремист. Я никогда этого не скрывал. А с другой стороны, я считаю, что общество имеет свои законы развития. И процессы, в том числе революционные, тоже имеют свои закономерности. И я когда-то писал письмо, адресованное Юле, или Ющенко – я уже не помню – что они не имели права после того, как они взяли политическую власть, не взять власть экономическую, власть над спецслужбами и СМИ. Это логика любой борьбы. И проигравшая сторона должна была лишиться контроля над финансами, спецслужбами, СМИ. 

— Не жалеете сегодня, что поддерживали Майдан? Может, просто зря потратили деньги? 

— Нет, ну что вы! Я считаю, что это самое выгодное мое вложение за всю историю, что у меня есть деньги. Менталитет нации до украинской революции и после – он стал совершенно другой. Люди стали более свободны. А то, что 50-милионный народ стал свободнее, а что еще может доставить большее счастье? Так что я ни секунды не жалею.

Джерело 

Украина: 20 лет страны