31 груд. 2012 р.

Радянська Україна на шляху до СРСР

30.12.2012, Геннадій Єфіменко, кандидат історичних наук (Київ), Історична провда

Україна була не проти федерації, але, як зауважували її керманичі, не "російської", а "радянської", тобто такої, де УСРР та РСФРР були б рівноправними суб’єктами. Насправді СРСР було створено НЕ 30 грудня 1922 року.
У вітчизняній історіографії, як і в суспільстві загалом, відносини між радянськими республіками в 1917-1922 рр., і насамперед між Росією та Україною, сприймаються у вигляді певного поступального процесу, кожний наступник етап якого є логічним продовженням попереднього.
У сформованій Йосифом Сталіним ще на початку 1923 р. схемі створення СРСР перший етап означався як "створення самостійних національних республік, на основі врахування побуту, мови та культури".
Потім, начебто, почався процес добровільного об’єднання. У сучасних підручниках ця схема майже не зазнала змін, але в оцінці тих подій "плюс" змінено на "мінус". Тепер йдеться вже про основні етапи "втрати радянською Україною незалежності" (раніше були етапи "об’єднавчого руху").
Така сталінська (і сучасна) схема має мало спільного із тим баченням статусу УСРР, яке існувало у владних верхах до 1923 р.
Зокрема, у датованій травнем 1921 р. резолюції ЦК КП(б)У відзначалося: "В історії радянської української державності бували моменти повної незалежності й самостійності УСРР (перший Секретаріат, Радянський уряд другого періоду), моменти федеративного зв’язку (IV Всеукраїнський з’їзд рад [тобто 1920 р.])), політичної самостійності на основі воєнного і економічного об'єднання з РСФРР (нинішній status quo)".
Зрозуміло, що за "політичної самостійності" (з початку 1921 р.) Україна мала вищий державний статус ніж у "момент федеративного зв’язку" (1920 р.). Бачимо, що тоді про поступальний шлях до "об’єднання" не йшлося.
Ще меншою мірою сталінській схемі зразка 1923 р. і різним похідним від неї відповідали поточні погляди кремлівської верхівки. Приміром, до грудня 1920 р. Кремль, - і сам Сталін в першу чергу, - оцінював Україну не лише як фактичну, але й формальну автономію у складі РСФРР.
 Перша шпальта головної урядової газети УСРР "Вісті ВУЦВК" за 4 липня 1926 року. День Конституції СРСР (яка і складалася з декларації і договору про створення Союзу) святкується аж ніяк не в грудні. Скан документу: Оксана ЮРКОВА
Під час перемовин з Польщею по закінченню радянсько-польської війни 1920 р. радянська сторона, щоб усунути з переговорного процесу УНР, була змушена декларувати незалежність радянської України. Це означило суперечності між гаслами та деклараціями Кремля у його ставленні до УСРР.
Гостроти проблемі додавали викликані надмірною централізацією внутрішні труднощі. У Кремлі вирішили, що найкращим виходом з цього становища стане формальне визнання незалежності радянської України.
28 грудня 1920 р., після майже місячного узгодження, було укладено "Союзний Робітниче-Селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою", у якому Кремль вперше формально визнав незалежність УСРР.
Українська сторона вбачала в Договорі зміну не лише форми відносин з РСФРР, але і їх змісту.
2 березня 1921 року, при його ратифікації V-м Всеукраїнським з’їздом рад, у преамбулу Договору було внесено норму, якої, власне, не було в його основному тексті. Йшлося про потребу подальшого розвитку відносин з РСФРР "на передбаченій договором підставі повної рівности поміж обома Республіками".
 Уривок з поперднього скану крупним планом. Як бачимо, створення СРСР слід святкувати 6 липня (1923 року)
Ця ремарка є визначальною для характеристики українського підходу до цього питання. Україна була не проти федерації, але, як зауважували її керманичі, не "російської", а "радянської", тобто такої, де УСРР та РСФРР були б рівноправними суб’єктами. Відповідно до цього і діяла.
Усі рішення вищих органів влади в 1921-1922 рр. виходили в УСРР за підписами українських керманичів. До ухвалених в Москві постанов нерідко вносилися вагомі корективи.
Така практика у 1921 році була легалізована українським законодавством. Це виявилося неприємною несподіванкою для Кремля.
У датованому початком березня 1922 р. дописі Бориса Штернбергера, одного з наркомів УСРР, якого Кремль піддав обструкції за спробу втілювати в життя закони УСРР у підлеглому йому наркоматі, зазначалося: "Оргбюро ЦК РКП не має чіткого уявлення про практику, що склалася у цій сфері… Оргбюро також вважає, що жоден мандат Московський не може бути відмінений чи змінений органами УСРР".
Відповідно до такого бачення Москва на початку 1922 р. спробувала "удосконалити" формальні відносини з УСРР.
Приміром, у Всеросійському ЦВК не збиралися навіть консультуватися з української стороною, коли у січні 1922 р. створювали комісію, одним із завдань якої визначалося "перекроювання українських губерній".
Незабаром ідея "перекроювання" була подана у вигляді проекту нового "економічного районування", за яким Україна мала втратити свою економічну цілісність.
У лютому 1922 р. на розгляд Всеросійського ЦВК було подано проект постанови, у разі ухвалення якої українські владні органи втрачали б право коригувати ухвалені в Москві декрети.
Ще раніше, - на початку січня 1922 р., - Георгій Чичерін підняв питання про необхідність "включення братських республік в РСФРР" до часу проведення Генуезької конференції (відбулася у квітні-травні 1922 р.) тощо.
А ось так закінчилася історія зі святкуванням Конституції, котра створила СРСР 6 липня 1923 року. Постановою радянського уряду свято перевели із статусу вихідного дня у звичайний робочий. А потім забули.
Джерело: "Собрание законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства СССР"
Вказані ініціативи Москви не отримали законодавчого оформлення. Але вони викликали категоричне заперечення українського субцентру влади, який розцінив це як "систематический разгром украинской самостоятельности и нарушение тезисов съезда РКП(б)".
У Кремлі до позиції української сторони прислухалися. 11 травня 1922 р. ЦК РКП(б) для "врегулювання відносин між УСРР та РСФРР" створив спеціальну комісію. Як основну засаду її діяльності було зазначено твердження про те, що "ніякої зміни у ставленні РСФРР до УСРР у розумінні відміни чи зменшення незалежності Української Республіки і взагалі в розумінні перегляду основних конституційних положень Української Республіки, не сталося".
Представник України Михайло Фрунзе, який і очолив комісію, повідомляв ЦК КП(б)У: "Приватною угодою з Іллічем ухвалено рішення про виступ при найближчій зручній нагоді у дусі намічених рішень і для розсіювання несприятливої для України атмосфери".
Робота комісії, більшість членів та голова якої були представниками України і яка загалом означалася як "комісія Фрунзе", справді сприяла розв’язанню низки проблемних питань у відносинах. Щоправда, не всі очікування справдилися.
Фотокопія з книги "Календар-довідник на 1927 рік" (Харків, 1927), де пояснюється властива для 1920-х рр. схема утворення СРСР. "Свято 30 грудня" придумає пізніше Сталін
Цілком можливо, що ситуація склалася б по іншому, якби не перший напад хвороби Леніна, який стався наприкінці травня. Вождь не встиг виступити на офіційному зібранні з обіцяною підтримкою України. А Сталіну вдалося віддтермінувати затвердження результатів роботи комісії на вищому компартійному рівні: політбюро ЦК РКП(б) схвалило результати її роботи лише 10 серпня 1922 р.
Та вже 11 серпня була створена очолена Йосифом Сталіним комісія оргбюро ЦК РКП(б) по встановленню взаємовідносин між РСФРР та радянськими республіками, діяльність якої мала протилежний вектор спрямування.
Про ініційовану Сталіним спробу прискорити процес "автономізації республік" написано вже багато і повторювати це заново не бачу сенсу.
Зазначу лише, що ці дії майбутнього "батька народів" відповідали загальному баченню Кремлем шляхів вирішення проблеми відносин з "незалежними" республіками. Однак позиція українського керівництва відчутно різнилася від кремлівської.
Тому політбюро ЦК КП(б)У, відправляючи 20 вересня 1922 р. Григорія Петровського на засідання сталінської комісії, надало йому директиву "наполягати на відкладенні питання про взаємовідносини з Україно".
Цього зробити не вдалося. Пропозиції Сталіна отримали схвалення більшості.
3 жовтня 1922 р., вислухавши звіт Петровського про засідання у Москві, ЦК КП(б)У ухвалив таке рішення:
"Категорично висловитися за необхідність збереження незалежності УСРР і оформлення взаємовідносин, відповідно до рішень, схвалених комісією тов. Фрунзе. Фактичне централізоване керівництво незалежними Республіками може бути цілковито досягнуте відповідними директивами по партійній лінії.
2.) У випадку, якщо ЦК РКП ухвалить, однак, [рішення про] необхідність входження УСРР до складу РСФРР, не наполягати на збереженні формальних ознак політичної самостійності УСРР…".
Ця резолюція яскраво характеризує як ставлення до проблеми української сторони, так і сувору партійну дисципліну, наслідком якої була готовність прийняти і втілювати будь-яке рішення компартійного центру.
Після того, як 6 жовтня 1922 р. пленумом ЦК РКП(б) ідея "автономізації" "незалежних" республік була відхилена, ЦК КП(б)У направив практичну директиву губернським комітетам КП(б)У.
У цьому документі наголошувалося на потребі "підняти агітацію за союзне об’єднання Радянських Республік, вказуючи на вигідність для України більш тісного зв’язку з РСФРР, при чому роз’яснити губкомам, що об’єднання Республік зовсім не є ліквідацією їх самостійності".
У листопаді-грудні відбулося декілька засідань комісії, створеної на виконання рішень вказаного пленуму ЦК РКП(б). Її завданням було напрацювати основи та текст Конституції майбутнього Союзу, або, якщо вживати тогочасні синонімічні означення, Договору та Декларації про створення СРСР.
5 грудня, за відсутності представника України, відбулося третє засідання цієї комісії. Головував Й.Сталін. "З метою економії часу та видатків" було вирішено відмовитися від раніше затвердженої директиви про "ратифікацію ЦВК-ами республік Договору про Союз республік". Інакше кажучи, Сталін наполягав на тому, щоб вже в грудні 1922 р. СРСР постав як нове державне утворення.
Ця нова директива була взята як керівництво до дії керманичами КП(б)У під час проведення VII Всеукраїнського з'їзду рад (10-14 грудня 1922 р), з резолюцій якого випливає висновок про готовність української сторони вже в грудні 1922 р. затвердити кінцевий варіант Договору про створення СРСР.
Однак на пленумі ЦК РКП(б), що відбувся 18 грудня, було повернуте положення про те, що "напрацьований З’їздом текст Договору передається на схвалення сесій ЦВК республік, що укладають Договір" і лише після цього сесією ЦВК СРСР вводиться в негайну дію.
29 грудня відбулося засідання уповноважених від радянських республік, на якому й було остаточно затверджено механізм проведення І з’їзду рад СРСР.
Михайло Фрунзе запропонував ухвалити текст Декларації та Договору про створення СРСР без особливих обговорень. Його мотивація відповідала рішенню пленуму ЦК РКП(б) і була логічною та простою: оскільки обидва документи приймаються "як основа" з можливістю вагомих змін у майбутньому, то ретельно обговорювати текст на з’їзді немає потреби.
У процесі обміну думками неочікувано виринула пропозиція Петровського, який запропонував Декларацію про створення СРСР затвердити "в цілому і остаточно". Вона була затверджена на засіданні уповноважених більшістю голосів. Категорично заперечили таку можливість Фрунзе та Сталін. Останній, зокрема, відзначив: "Справа в тому, що так не робиться. Над нами будуть сміятися".
Підкресливши, що Декларація та Договір складають Конституцію СРСР, він наголосив, що окремо одне від одного їх ухвалювати не можна. Остаточно переконав Петровського М.Фрунзе, після аргументів якого голова ВУЦВК зняв свою пропозицію.
Наступного дня відбувся І з’їзд рад СРСР. Основним доповідачем з питання про Декларацію та Договір про створення СРСР був Й.Сталін. Наприкінці доповіді він закликав негайно ухвалити їх "із властивою комуністам одностайністю".
Такий заклик відповідав вже згаданому вище рішенню комісії по виробленню цих документів, що відбулася 5 грудня, але суперечив рішенням пленуму ЦК РКП(б) від 18 грудня та ухвалі наради уповноважених представників республік від 29 грудня. Можливо, заразливим виявися приклад Петровського і Сталін вирішив одним махом вирішити проблему створення СРСР?
Якби то не було, але слідом за ним на трибуну вийшов М.Фрунзе, який і запропонував ухвалити ці документи "в основному". Це рішення з’їзд і затвердив.
Договір та Декларацію спочатку планувалося ввести в дію через два-три місяці, але врешті решт СРСР як нова держава постав 6 липня 1923 р. Але це вже проаналізовано у моєму попередньому дописі до "Історичної правди" на цю тему.
P.S. Стаття написана на основі документів з українських та російських архівів, а також опублікованих збірників документів.

Дивіться також:

18 груд. 2012 р.

На развалинах СССР

Контракты онлайн <!--
КОНТРАКТЫUA

Как изменились 15 бывших советских республик за 20 лет независимости
Как изменились 15 бывших советских республик за 20 лет независимости




Що являла собою районна лікарня кінця 80-их?

Савчин О.М.

Для мене радянський час залишився в пам’яті як час усіляких розпоряджень, інструкцій, резолюцій, указів і наказів. Яким треба було слідувати, іноді всупереч логіці. Напевно, в алгоритмах чітко прописаних дій є свій плюс і інструкція – це далеко не завжди зло. Радянська медицина теж не була винятком у сенсі цих самих приписів. І в західній медицині їх не менше.



Чого варта страхова медицина, коли західний лікар зобов’язаний виписувати препарати строго за розробленим списком. Це не дає гнучкості в лікуванні. А знаменитий доктор Хаус, з його дивовижною здатністю мислити і аналізувати, на жаль, персонаж вигаданий і дуже далекий від реальності. 

Сьогодні я розповім вам історію про свій вивихнутий недоречно палець. Хоча, хіба може вивих пальця бути доречним?
Напередодні цієї події мені чистили нарив великого пальця правої руки, помилково медсестра ввела новокаїн, який я не переношу і я втратила свідомість. Всю ніч не спала від болю. І треба ж такому статися, що на наступний же день, виходячи з ванної налетіла на велосипед, залишений під дверима маленькою дочкою. Впала і вивихнула вже середній палець на тій же руці. Палець підозріло розпух і стирчав у бік. Буває ж таке! Довелося йти в районну лікарню.
Що являла собою районна лікарня кінця 80-их, я думаю ви всі маєте уявлення. Величезні черги перед кабінетами, сотні людей з довколишніх сіл і гарнізону, в якому проживали і ми. Без черги мене не пропустили і довелося стояти.
Заходжу в кабінет. Лікар, глянувши на мій палець, говорить:
- Не можу надати вам допомогу, оскільки ви повинні обійти всіх лікарів і заповнити картку.
Я, витираючи сльози і соплі, благаю:
- Зробіть що-небудь, немає сил терпіти. Я даю вам чесне слово, що я обійду всіх після цього.
- Я звідки знаю, може ви втечете. А в мене інструкція.
Довелося обходити. Скрізь черги. І ніде не пускають. Та й зрозуміти їх можна.
З готової карткою потрапляю знову до лікаря. Медсестра виписує направлення на рентген. Спускаюся вниз, у напівпідвальне приміщення, де роблять знімки. Там теж черга. Нарешті чекаю. Заходжу і простягаю папірець. О, жах! Там написано: знімок першого пальця! А в мене-то четвертий! Мабуть, медсестра побачивши пов’язку на прооперованому напередодні великому пальці, вирішила, що знімок потрібен саме цього.
Пробую пояснити це рентгенологу.
Марно.
Непрошібаємо.
Лікар стоїть на смерть. Сила папірця – величезна сила.
Суну під ніс свій роздутий, що стирчить в строну палець, який за півдня, проведених у лікарні, придбав якийсь підозрілий синюшний колір.
- Ні, ви повинні знову піднятися до лікаря і він повинен виправити цифру.
Виходжу з кабінету. Прошу:
- Люди добрі, у кого-небудь є ручка?
Ручки, ясна річ ні в кого немає. Сьогодні явно не мій день.
Знову піднімаюся на четвертий поверх, до того ж кабінету. Там та ж сама черга.
Цікаво, вона коли-небудь розсмокчеться?
Тупо чекаю.
Виправляють.
Тупо йду в рентгенкабінет.
Тупо знову сиджу.
Думаю про вічне. Думаю, що всьому є початок, середина і кінець. І коли-небудь, буде кінець і цього болю. Сиджу і заколисує руку. Один палець забинтований, інший синій і стирчить убік. І обидва болять ….
Нарешті знімок готовий. Йду до лікаря. Перелому, слава Богу немає. Тільки вивих.Лікар смикає за палець що є сили, я мало не втрачаю свідомість від болю.
- Ну, начебто вправив, йдіть …
Я йду додому через поле, лікарня все далі. Вечоріє, вже починає темніти.

П.С. Радянські люди це залізні люди. Їх завжди все влаштовує. Вони до всього звикли.Вони можуть жити в стані постійної блокади. З них можна робити цвяхи і кидати на амбразури по 50 чоловік – саме стільки набоїв у Ганса в кулеметної стрічки. Вони будуть нити, стогнати, але будуть терпіти … поки не вимруть.

17 груд. 2012 р.

«Демократія» по-сталінськи

Як Кремль намагався легітимізувати добровільність приєднання Західної України до СРСР за допомогою виборів  

Олександра Стасюк Український тиждень 

Радянська модель управління, базована на однопартійній диктатурі та необмеженій владі «вождя всіх народів» товариша Сталіна, була глибоко чужа українцям, які здавна звикли вирішувати громадські проблеми колективними методами.



Радянська модель управління, базована на однопартійній диктатурі та необмеженій владі «вождя всіх народів» товариша Сталіна, була глибоко чужа українцям, які здавна звикли вирішувати громадські проблеми колективними методами. Зрештою, в деяких регіонах до приходу більшовиків була усталена традиція голосування, що грунтувалася тією чи тією мірою на демократичних засадах і принципах. Насильне впровадження комуністичної системи виборів без вибору супроводжувалося зламом традиційного укладу жит­­тя і стало вельми травматичним досвідом, що в певних випадках межував із цивілізаційним розривом. Яскравим прикладом, зокрема, можуть слугувати повоєнні електоральні кампанії в Західній Україні, які мали юридично закріпити право Кремля на володіння новоприєднаними землями.

Вибори-фікція
Уперше з безальтернативністю радянського електорального законодавства місцеві жителі зіт­кнулись, обираючи Народні збо­­ри в жовтні 1939 року, коли було прийнято вікопомне рішення про приєднання Західної України до УРСР. Тоді велике незадоволення і глибоке здивування галичан та волинян викликали надзвичайно стислий термін кампанії (від 14 до 17 жовтня), усунення від участі в перегонах конкуруючих політичних сил, відсутність справді таємної процедури голосування тощо. З не меншими порушеннями Конституції відбувалися вибори до місцевих органів влади у грудні 1940-го, адже нелегітимним був уже сам факт їх проведення після призначення виконкомів обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих, які почали функціонувати ще в серпні того ж таки року. Ці та інші випадки маніпулювання Основним Законом спричинили численні протести громадян у формі бойкоту виборів, котрі, однак, не мали системного характеру й виникали радше спорадично – як реакція на незаконні або непрофесійні дії чиновників. Водночас більшість місцевого населення спершу виявляла лояльне ставлення до нового режиму. Жителі краю в той час купилися на гасла «визволення від польсько-панської неволі» та розбудови Української держави у формі УРСР, якими влада ефектно маніпулювала, використовуючи суспільні настрої на свою користь.
Практику «освоєння» західноукраїнських земель сталінський режим із новою силою розгорнув у повоєнний період. Вибори до Верховних рад СРСР (9 лютого 1946-го) та УРСР (10 лютого 1947-го), а також місцевих рад (31 грудня 1947-го) розглядали як продовження передвоєнних виборчих кампаній, що мало засвідчити тяглість більшовицьких урядових традицій, а заодно й продемонструвати перед країнами Заходу «торжество радянської демократії». Однак неповних двох років панування сталінського режиму на західно­українських землях (1939–1941), позначених жахливим червоним терором, вистачило, щоб вилікувати її жителів від будь-яких прокомуністичних симпатій. Зважаючи на це, влада зустрілася із зовсім іншими суспільними настроями, що позначилося на характері та загальному перебігу виборчих кампаній, які населення, спираючись на підтримку українського самостійницького підпілля, відверто ігнорувало.

За силовим сценарієм
Радянське керівництво було добре поінформоване про антибільшовицькі настрої, що панували в середовищі західних українців, тому відразу готувалося провести вибори за силовим сценарієм. Упродовж січня – квітня 1946 року в містах і селах регіону було розміщено понад 3,5 тис. гарнізонів регулярних військ, що налічували понад півмільйона бійців. Вони мали блокувати доступ до населених пунктів загонам УПА і виконувати поліційні функції.
З огляду на це перші повоєнні виборчі кампанії в Західній Україні мало нагадували мирну процедуру волевиявлен­­ня, а радше були масштабними мілітарно-політичними операціями, для реалізації яких влада мобілізувала величезний апарат чиновників, партпрацівників та значні збройні потуги. Вибори до Верховної ради СРСР 9 лютого 1946 року й Верховної ради УРСР 10 лютого 1947 року відбувалися в обстановці морального та фізичного тиску на населення, численних порушень із боку представників влади й масштабних фальсифікацій. Однак навіть застосування примусу та жорсткіших репресивних заходів (як-от арешти, вивезення на Сибір, шантаж, провокації, побиття й розстріли, принцип збірної відповідальності тощо) не дало комуністам бажаного результату.
Порушення виборчого законодавства СРСР починалися вже на етапі висування кандидатів у депутати, коли, попри закріплене Конституцією право на демократичність виборів, ними ставали лише члени правлячої Комуністичної партії. Окремих представників західноукраїнсь­кої громадськості, які наважувалися запропонувати альтернативні кандидатури, влада швид­­ко позбавляла ентузіазму, висуваючи проти них звинувачення в нелояльності до режиму або ж виголошуючи популістські дум­­ки про те, що ніхто краще за комуністів не подбає про потреби трудящого люду.
З огляду на небажання селян брати участь в агітзаходах районне начальство зганяло населення на мітинги та збори силою, членів виборчих комісій призначало без їхньої згоди, водночас масовими були випадки ув’язнення останніх, як і окремих виборців напередодні дати голосування. Дільниці також були облаштовані з численними порушеннями: у багатьох із них не існувало кабін або вони були прозорі (з марлі), бракувало олівців або чорнила в чорнильницях. Біля кожної урни стояв охоронець, виконуючи роль наглядача, що фактично унеможливлювало вільне волевиявлення людей.
У день виборів, не дочекавшись добровільної явки, уповноважені з допомогою військових зганяли населення до виборчих приміщень силою, під багнетами та кулеметами. Людям погрожували арештами, вивозом на Сибір, нищили майно, спалювали хати й присадибні споруди. Селян, які чинили спротив, виганяли з хат роздягнутими й босими, били до каліцтва, а інколи й убивали. Тих, хто намагався втекти й пересидіти день виборів у лісі, завертали назад завбачливо розташовані навколо сіл військові застави, озброєні кулеметами та гарматами.
З огляду на масову неявку населення уповноважені з районів кидали бланки власноручно. Так само чинили військові, що ходили від хати до хати з малими урнами, маючи завдання обслуговувати немічних та хворих і збирати голоси селян, які не з’явилися на дільниці. Як наслідок – під час підрахунку бюлетенів часто виявлялося більше, ніж виборців. Наприклад, у селі Мостище (Калущина) під час виборів до ВР СРСР 9 лютого 1946 року в урні їх виявили на 100 більше, ніж було громадян у списках, у селі Дем’янка-Лісна (Жидачівщина) – на 63 тощо.
На багатьох дільницях під час підрахунку голосів як дійсні зараховували бюлетені з перекресленими прізвищами кандидатів та антирадянськими фразами, стираючи написане гумкою або підмінюючи його новим, для чого в кожного уповноваженого з району було кількадесят бланків про запас. Таким чином, у протоколи вносили не реальні результати, а потрібні владі цифри й під страхом арешту примушували членів комісії засвідчити їх своїми підписами. Коли ті відмовлялися, фальшивий документ затверджували енкаведисти з числа охоронців виборчої дільниці. Відтак його відправляли в район. У багатьох селах уповноважені змушували членів комісії підписати протокол задовго до закінчення голосування, щоб відвезти урни до настання темряви. Незаконні дії чиновників, їхній страх перед повстанцями та панічна втеча із села викликали зневажливе ставлення місцевих жителів, які між собою говорили про партійців із району: «Схопили ті урни, як чорти душі, й потаскали».

Народний бойкот
Щоб зірвати вибори, члени підпілля ОУН розгорнули широку агітацію, розклеювали листівки, роздавали населенню брошури протестного змісту, закликали на зібраннях селян бойкотувати вибори. Однак найбільший резонанс у краї, безперечно, мали збройні акції повстанців, спрямовані на зрив кампаній: убивства уповноважених до проведення голосування та представників сільського активу, пошкодження виборчих приміщень, знищення списків громадян, викрадення урн, виведення з ладу телефонних і телеграфних ліній, залізниць, мостів тощо.
Місцеве населення активно чинило спротив незаконним діям радянських посадовців, вдаючись до своєрідних методів протесту. Селяни відмовлялися відвідувати мітинги та збори напередодні виборів, нищили агітаційну літературу. Сміливіші відверто заявляли уповноваженим із районів про небажання голосувати за представників влади, яка довела їх до повного зубожіння, вдавалася до насильства та репресій. Зокрема, на мітингу в селі Плав’є на Сколівщині люди заявили: «Ми не голосуватимемо за комуністів, які нас грабують, палять, вивозять на Сибір». Щоб не йти в день виборів на дільниці, ховалися на горищах, у льохах і стодолах, вдавали хворих, розпочинали якусь невідкладну роботу тощо.
Особливу активність виявляли жінки, які лементували на мітингах, обзиваючи енкаведистів та партійців лайливими словами, й навіть заводили бійки. Так, у селі Наконечне Друге (Львівщина) місцева жителька Анна Гулик вигнала членів виборчкому зі своєї хати з криком: «Я за комуністів і комсомольців не буду голосувати». Дружина священика Наталія Гриник із села Чернилява на Львівщині подерла й викинула бюлетень у піч на очах в енкаведистів, які прийшли до її оселі й змушували голосувати. Траплялися й курйозні випадки, як-от у селі Мостище на Калущині, де 86-річна бабуся Явдоха Люнда лила на енкаведистів воду та била їх кочергою. Чоловіки, відчуваючи відповідальність за родину й усвідомлюючи можливі наслідки спротиву владі, поводилися стриманіше, але й вони не оминали нагоди висловити зневагу до керованої сталінської «демократії».
Антирадянські настрої західних українців, підкріплені антивиборчою пропагандою ОУН та бойовими акціями УПА, вилились у масовий бойкот: у багатьох селах, незважаючи на репресії, ніхто, крім уповноважених із району, сільського голови та гарнізонників, не голосував. Усвідомлюючи неправомірність дій влади, її насильства щодо населення, голосувати відмовлялися навіть учителі-східняки, прислані урядом у західноукраїнські області для насаджування там комуністичної ідеології. Бойкот виборів із боку місцевого населення негласно підтримували також поодинокі бійці ЧА, які в деяких випадках самі проводили антивиборчу агітацію, як-от в околицях Краковця та Крукеничів (Львівщина), де червоноармійці погрожували розстріляти кожного, хто добровільно віддасть свій голос за представників влади.

Електоральний фарс
Отже, лише застосування сили та численні фальсифікації під час підрахунку голосів дали комуністам змогу заявити про одностайність голосування в Західній Україні на виборах до ВР СРСР і УРСР та переконливу перемогу блоку комуністів і безпартійних. Насправді лютневі вибори 1946 та 1947 років не мали ні демократичного, ні легітимного характеру й, по суті, були зірвані. Не­офіційно це визнавали й самі представники влади. Зокрема, підбиваючи підсумки голосування на дільниці в селі Блюдники Галицького району Станіславської області, уповноважений із району оперпрацівник НКВД Коростєльов заявив: «Ми маємо всього 12 голосів патріотичних», маючи на увазі себе та бійців гарнізону, які єдині підтримали більшовиків добровільно. А секретар Миколаївського райкому КП(б)У (Дрогобицька область) Гуцалюк на нараді обласного партактиву 16 лютого 1946 року змушений був визнати, що вибори були б провалені, якби не присутність військових.

За офіційними цифрами, із ­
3 млн 949 тис. 265 виборців, зареєстрованих у західних областях, у голосуванні взяли участь 3 млн 936 тис. 484 осіб, тобто 99,6%, серед них за кандидатів правлячої партії віддали свої голоси понад 99,8%. Однак, згідно з підрахунками сучасних дослідників (які збігаються з тодішніми даними націоналістичного підпілля), під час виборів до ВР СРСР та УРСР у 1946–1947 роках добровільно проголосувало не більше ніж 10% населення Західної України, під терором – 30–40%, а 60% узагалі не прийшло на дільниці. У містах та прикордонних селах відсоток охочих до волевиявлення був дещо вищим (до 30%), що пояснюється як наявністю численніших військових гарнізонів, так і великою кількістю адміністрації та чиновників, які були членами КП(б)У або ж залежали від партійного начальства.

Без ґрунту під собою
Попри значні успіхи режиму в радянізації західноукраїнських земель та майже повне винищення учасників визвольного руху, вибори до Верховної ради СРСР і УРСР 1950-го й 1951-го усе ще проходили під ідеологічним та фізичним тиском, бо місцева комуністична влада не відчувала опертя в масах і далі боялася спротиву з боку уцілілих підпільників. Як і за попередніх кампаній, у 1950–1951 роках на території Західної України майже в усіх населених пунктах були відділи МВД та МГБ, а також групи озброєної адміністрації. Однак знекровлене підпілля вже не могло чинити реальних перепон проведенню режимних заходів такого масштабу. Водночас, беручи до уваги досвід попередніх виборів, керівництво ОУН не бачило сенсу в масштабному протистоянні, адже влада, знехтувавши волевиявленням населення, готувалася й цього разу оголосити заздалегідь відомий результат.
Відсутність збройного опору з боку націоналістичного підпілля значно послабила протистояння між більшовиками та опозицією, однак не зменшила потреби владних зловживань та фальсифікацій, бо населення й надалі трималося позиції абсентеїзму. З огляду на нові обставини радянські чиновники навіть не намагалися забезпечити його стовідсоткову явку до виборчих урн і за вже апробованим методом самі вкидали туди потрібну кількість бюлетенів. Як наслідок у багатьох містах і селах виборці, не дійшовши до дільниць, дізнавалися від сусідів чи знайомих, що за них уже проголосували і що вони можуть повертатися додому. В деяких населених пунктах громадян узагалі ніхто не скликав на виборчі дільниці, як-от на присілку Межибрідське біля села Зелена Надвірнянського району Станіславської області, де начальник групи, яка під час виборів 25 лютого 1951 року повинна була ходити присілком з урнами, спав цілу ніч, а зранку сам укинув усі бюлетені й сказав повідомити людей, що вони вже «проголосували». Непоодинокими були й випадки, коли на дільниці один член сім’ї «здійснював волевиявлення» за всіх домочадців та ще й кількох сусідів або коли члени виборчої комісії, не заставши господарів у хаті, змушували проставити позначки в бюлетенях їхніх неповнолітніх дітей чи психічно хворих членів сім’ї, зараховуючи ці голоси як повноправні.

Джерело

16 груд. 2012 р.

Як Лєнін і Сталін створили радянську імперію

15.12.2012, Станіслав КульчицькийУкраїнський тиждень  
 
Без російської окупації комунізм в українських умовах не мав шансів на прищеплення. Комуністичні перетворення наразилися на запеклий опір, з придушенням якого могла впоратися лише створена Лєніним могутня партійно-державна диктатура. Проте, коли ця диктатура набула в Україні форми радянської республіки, вона не подолала відштовхувальної реакції українського суспільства, насамперед селянства, яка була жорстоко винищена під час штучно організованого сталінським режимом Голодомору у 1932–1933 роках.
 

 
Більшовицька матриця
Компартійна диктатура протрималася 72 роки і стала настільки звичною для більшості населення, що ніхто не усвідомлював реальних механізмів її функціонування. Коли останній генсек разом із членами ЦК КПРС і депутатами Верховної Ради СРСР здійснили конституційну реформу, що звільняла ради від опіки компартійних комітетів, диктатура раптово зникла. Та неочікувано для Міхаіла Ґорбачова після відокремлення від рад партія пішла у небуття, як і вся радянська імперія, що була на ній зав’язана.
Більшовицька держава проникала в суспільство трьома вертикалями влади – партійною, радянською і чекістською. Остання підпорядковувалася формально радянській, а фактично – партійній вертикалі, матеріалізовано втілюючи диктатуру вождів. Внутрішня партія (номенклатура) була провідником, а не носієм диктатури внаслідок дії принципу демократичного централізму. Що ж до самого терміна «диктатура», то Лєнін пояснював його так: «нічим не обмежена, жодними законами, жодними правилами не зв’язана влада, що безпосередньо спирається на насильство».
Кожна вертикаль влади прошивала народну товщу власними організаціями, які Сталін назвав «передавальними пасами»: партійний апарат – зовнішньою партією (рядовими членами) та комсомолом з підпорядкованою йому організацією піонерів; радянський апарат – сотнями тисяч депутатів місцевих рад і багатьма мільйонами членів профспілок і громадських організацій; чекістський апарат – навербованими примусом або матеріальним заохоченням позаштатними «секретными сотрудниками» (сексотами).
Вертикалі більшовицької влади стали кістяком суспільства. Горизонтальних, тобто незалежних від влади зв’язків між людьми, на підставі яких формується громадянське суспільство, в СРСР не існувало аж до появи «неформальних організацій» в часи перебудови. Діяли виключно сімейні осередки, які перебували під пильним наглядом партійних організацій, і просочені сексотами релігійні громади. Вертикалізація зв’язків між людьми ставила не лише суспільство, а й державу в повну залежність від партійних вождів.
Якби ця залежність була виключно політичною, вона не відчувалася б так гостро, бо звичайна людина здебільшого живе поза політикою. Проте наслідком комуністичних перетворень стала докорінна трансформація відносин власності, хоч і не така, на яку сподівалися основоположники марксизму. Вони вважали, що приватна власність буле загальнонародною, коли засоби виробництва націоналізувати (усу­спільнити). Однак нація/суспільство – це безструктурна спільнота. Комуністичні перетворення знищували конкретних власників, але не започаткували загальнонародної власності. Вилучені об’єкти переходили у володіння структури, яка здійснювала вилучення, тобто до партії більшовиків.
Економічна диктатура, як і політична, зосереджувалась завдяки принципу демократичного централізму на вершині владної піраміди: формально – в ЦК державної партії, а насправді – в політбюро ЦК.
На відміну від знаних в історії форм державності радянська не височіла над суспільством, а занурювалася в нього своїм кістяком, побудованим як «передавальні паси». Завдяки системі взаємопоєднаних важелів влади вождь на вістрі вертикалей, що сходилися в одній точці, міг помахом руки викликати суспільні рухи – від стаханівського до руху, спрямованого на ізоляцію або винищення «ворогів народу». Лєнін розпочав, а Сталін завершив створення парадоксальної форми народної влади, яка робила громадян безправними і недієздатними.

Диктатура за «національним» фасадом
Побудована на узагальненні відомих фактів, ця характеристика радянської державності дає змогу зрозуміти характер влади, встановленої в національних окраїнах колишньої Російської імперії. Поява «національної» радянської державності обумовлена тим, що під час завоювання влади більшовики перетекли в Ради робітничих і солдатських депутатів, тобто почали існувати роздільно: як партія і ради.
У прагненні реставрувати «єдину і неподільну» Росію більшовицькі вожді не відрізнялися від білогвардійських генералів. Однак у них були кращі шанси уникнути кон­фронтації з визвольними рухами неросійських народів, ніж у білогвардійців, які відстоювали курс на відновлення імперії. Лєнінській партії вдалося подолати колізію, визначену Аленом Безансоном у збірці статей «Концепт імперії», що з’явилася в Парижі 1980 року. Видатний французький історик наголошував тоді, що Росія до Першої світової війни мала можливості вирішити свої соціально-економічні проблеми, проте жодних шансів упоратися з національним питанням у країни не було. Це випливало з того, що соціально-економічні та національні проблеми були різновекторними. Ліберальна і модернізаційна політика імперського уряду могла б закріпити за Росією статус великої держави, який вона мала в попередні цивілізаційні епохи. Та її неминучим наслідком ставало відродження пригноблених націй, яке підірвало б імперію зсередини.
Симбіоз компартійної диктатури з управлінською владою радянських органів давав можливість вибудувати державу у довільних формах. Видимі конструкції не відігравали важливої ролі, позаяк за ними ховалася не відображена в Конституції диктатура вождів. Така особливість давала змогу вибудовувати «національну» радянську державність, не ставлячи під загрозу централізованого характеру Країни Рад.
До курсу в національній політиці, який значно послаблював конфронтацію з визвольним рухом, більшовики дійшли не відразу. Оптимальна модель радянської держави формувалася у взаєминах Кремля з найбільшою національною республікою – Україною. Створення «незалежної» радянської України спочатку ґрунтувалося виключно на тактичних міркуваннях, насамперед для того, щоб полегшити поглинання УНР. Після громадянської війни Лєнін мав намір перетворити Україну на автономну республіку Російської Федерації. Виявилося, однак, що національну державність цінували навіть в українських компартійно-радянських колах. Наприкінці 1920-го Росія й Україна уклали договір про воєнний і господарський союз як рівноправні незалежні держави.
У 1921–1922 роках колишня імперія існувала як країна без назви, що складалася з дев’яти формально незалежних держав – Росії, України, Білорусії, Далекосхідної Республіки, Бухари, Хорезму, Грузії, Вірменії та Азербайджану. Цей конгломерат з’єднувався з імперською столицею двома ланцюгами: головним – через диктатуру керівної верхівки РКП(б) і додатковим – шляхом прямого підпорядкування кремлівському центру розміщених на периферії силових та економічних структур.
Суміщення країни з державою могло бути втілене за рахунок «поглинання» національних республік Російською Федерацією. Автором проекту «автономізації» традиційно в літературі вважають Сталіна, хоча таку позицію поділяло практично все центральне компартійне керівництво. Альтернативою залишалося роздільне існування національних республік. Інша альтернатива, що народилася в голові Лєніна, до свого озвучення не була відомою нікому.
Вождь більшовеків запропонував зберегти декларативний суверенітет, яким володіли формально незалежні національні республіки, тобто не підпорядковувати їх РФ. Радянські держави, що існували 1922 року, мали утворити «разом і нарівні» з Росією нову федерацію – Союз Радянських Республік. Кожна з них, не виключаючи і Росії, наділялася конституційним правом вільного виходу з федерації.
По партійній лінії радянські республіки не володіли суверенітетом в часи своєї так званої незалежності і не здобули його після об’єднання в Союз. Поява єдиної багатонаціональної держави стала б історичною подією, якби не існувало РКП(б). Насправді ж 30 грудня 1922 року відбулася протокольна подія, наперед розписана в регламенті оргбюро ЦК РКП(б). Значення її полягало лише в тому, що в кожної союзної республіки зберігалася декларативна державність. Отже, єдність Країни Рад гарантувалася по партійній, а не по радянській лінії. Декларативний суверенітет союзної республіки автоматично ставав реальним у випадку неможливості для центрального керівництва здійснювати диктатуру. Заглядаючи в майбутнє, можна стверджувати, що автономні республіки у складі союзних не мали шансів перетворитися на незалежні, але союзні республіки могли здобути незалежність у легітимний спосіб.

Ієрархія націй
В основу національної політики більшовиків покладався концепт титульної нації. Прагнучи представити себе прибічниками найбільш радикального вирішення національного питання, вожді оголосили титульними націями всі народи, які становили більшість населення у відповідній адміністративно-територіальній одиниці. Внаслідок цього сформувалася ієрар­хія націй та етносів, в основу якої був покладений політико-адміністративний поділ. На чолі ієрархії опинилися росіяни, визнані титульною нацією загальносоюзного масштабу. Титульні нації (етноси) другого порядку утворювали союзні республіки, третього – автономні республіки, четвертого – національні округи, п’ятого – національні райони. Представників титульних націй, які мешкали за межами своїх адміністративно-територіальних одиниць, або громадян тих національностей, які не мали по­діб­них одиниць у СРСР, вважали національними меншинами.
Наявність ієрархії титульних націй обумовила державну фіксацію національної належності громадян. Мова йде про п’яту графу радянських анкет і відповідну їй четверту графу внутрішніх паспортів, запроваджених в СРСР з 1933 року. Після оголошення перемоги соціалізму й схвалення 1936 року «Конституції соціалізму, що переміг», почали набирати силу масові репресії за національною ознакою. У квітні 1938-го циркуляром НКВД СРСР був введений порядок встановлення національності людини, що одержувала ідентифікаційні документи, у випадку різного походження батьків.
Велика кількість титульних націй не підривала привілейованого становища росіян, які не вважали себе національною меншиною в будь-якому регіоні СРСР. Вожді турбувалися передусім про їхні національні інтереси. Це засвідчили безуспішні спроби українського уряду збільшити територію своєї республіки за рахунок прилеглих земель РФ з переважаючим українським населенням. Водночас Російській Федерації не дозволяли розбудувати в Москві або Ленінграді компартійно-радянський центр, подібний до тих, які мали інші союзні республіки. Якщо хтось скаже, що загальносоюзний центр якраз і був російським, йому треба нагадати, хто став ініціатором розпаду СРСР.

Укорінення режиму
Концепт титульної нації вимагав проведення кампанії коренізації, що передбачала надання останній можливості розвиватися в межах її власної адміністративно-територіальної одиниці. Слід визнати, що ця кампанія сприяла розвиткові культури титульних націй, хоча держава насамперед робила ставки на укорінення своєї влади, чого зрештою і було досягнуто. Радянська влада, яка за 1917–1919 роки встановлювалася в Україні тричі, в очах частини населення втратила свій окупаційний характер саме тому, що їй вдалося знайти спільну мову з місцевими політичними силами ще до оголошення офіційного курсу на українізацію (тобто з 1923 року).
Коренізація мала певні рамки, що найбільш переконливо засвідчив її український аналог. Постанова ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 року, яка поклала край українізації Північного Кавказу, ввела в політичний обіг дві назви: більшовицька і петлюрівська українізації. Більшовицька украї­нізація укорінювала режим, а петлюрівська була її небажаним побічним наслідком, який сприяв національному відродженню, тобто діяв всупереч намірам режиму повернути націю до стану етносу. Сталін вкрай роздратовано сприйняв українізацію мало не половини районів Північного Кавказу і прагнення українців Кубані здобути права титульної нації возз’єднанням з УСРР. У Кремлі особливо побоювалися посилення сепаратистських тенденцій в Україні – республіці з потужними традиціями визвольної боротьби і великим економічним та людським потенціалом, котра до всього ще й межувала з Європою.
Радянська влада наголошувала на своєму інтернаціоналізмові, але завжди відрізняла громадян за ознакою етнічності. Остання ставала вагомою не сама по собі, а лише в поєднанні з належністю до титульної нації. Переслідувані в Україні за «буржуазний націоналізм» українці часто рятувалися в Росії, де втрачали свій політичний статус, тобто переставали бути представниками титульної нації. Нерозуміння цих нюансів призвело до багаторічної дискусії про природу українського Голодомору. Одні вчені, а вслід за ними політики і журналісти твердили, що Сталін обрав своєю жертвою етнічних українців, а інші заявляли, що жертвами вождя були селяни, і кожна зі сторін знаходила на підтвердження своєї версії достатню кількість аргументів. Насправді ж Голодомор був спрямований проти титульної нації в Україні і другої України на Північному Кавказі, яка бажала возз’єднатися з УСРР. Зрозуміло, що під сталінський удар потрапили представники всіх інших народів на цих територіях. У той же час етнічних українців у Москві чи Ленінграді ніхто не чіпав.
Як можна оцінити українську радянську державність, зважаючи на все сказане вище? Мабуть, не варто обмежуватися поняттями «псевдодержавність» або «квазідержавність». За такою, так би мовити, державністю, як здавалося творцям Радянського Союзу, стояли лише пустопорожні декларації. Насправді ж національна радянська державність стала бомбою з відкладеною дією, яка в слушний час розірвала відновлену більшовиками імперію. Видатний український мислитель Іван Лисяк-Рудницький мав рацію, коли 1966 року писав: радянські республіки, хоч повністю підпорядковані Москві, загалом становлять окремі національні держави; за менш чи більш фіктивними конституційними лаштунками криються живі нації з власними традиціями, культурними індивідуальностями та політичними спрямуваннями, які приглушені, але не зникли.

Джерело

Радянська Україна була лише фасадом радянської окупації України

Український тиждень

У сучасному вітчизняному інтелектуальному та політичному дискурсі досі не сформовано чіткого бачення того, чим же був комуністичний період в історії України



Без усвідомлення цього неможливе розуміння, чим є насправді сучасна держава під назвою Україна. Чи є вона законною правонаступницею і легітимним продовженням так званої радянської України? Чи веде свій родовід від Української Народної Республіки та державних утворень часів визвольних змагань? Чи взагалі відбулося по-справжньому її незалежне становлення після 1991 року?
Той режим, який утвердився на більшій частині території України на початку 1920-х років, а згодом поглинув і решту українських земель, начебто визнається в нас тоталітарним та антидемократичним, але й досі залишає серед значної частини суспільства відтінок «свого», «близького». Велику роль у цьому відіграє спадщина «українського радянського державного будівництва». Ну, мовляв, мали ми власну УРСР із певними атрибутами державності: були свої прапор, гімн, герб, Верховна рада, уряд, Комуністична партія, чотири українські фронти під час Другої світової, делегація в ООН, була, врешті-решт, українська партійно-адміністративна та інтелігентська еліта. Та чи справді можна говорити про український національний вияв комунізму?
Тут, звичайно, мова не про тих українських діячів, які хибно думали, що в умовах Країни Рад можна реалізувати завдання соціального та національного визволення українського народу, поплатившись згодом за свої ілюзії власним життям. Ні, йдеться про ширший вимір. Чим була так звана українська радянська держава?
Тиждень вирішив розглянути цю проблему під кількома кутами зору. Механізми утвердження більшовицької влади на українських землях після краху імперії Романових мали всі ознаки російської окупації зі збройним втручанням у внутрішні справи суверенної держави, боротьбою проти легітимних національних урядів, створенням альтернативних маріонеткових органів управління, застосуванням практики терору щодо мирного населення (не тільки проти класових ворогів, а й за національним принципом), масовим вивезенням сировинних ресурсів до центральних російських регіонів, колоніальним визиском та економічною експлуатацією (див. стор. 38).
Більшовики не приховували своїх намірів встановити конт­роль над переважною частиною територій колишньої Російської імперії. І з цього погляду Лєнін та Сталін стали творцями геніальної формули продовження імперського існування російської нації в нових умовах. Попри весь антураж гри в так звану незалежність республік у період боротьби за владу Рад (див. стор. 40), більшовики врешті-решт реалізували ту модель їхнього об’єднання, що була найпридатнішою для існування радянської імперії. Оригінальність нової комуністичної формули російської великодержавної гегемонії полягала в тому, що вона де-юре визнавала декларативну (фасадну) суверенність так званих республік і водночас зберігала фактичний контроль над усіма ланками їхнього життя за допомогою тоталітарної партократичної диктатури, що виконувала функцію невидимих приводних пасів комуністичної імперії (див. стор. 46). Ця тоталітарна підкладка мала видимі переваги над царським імперським правлінням: з одного боку, давала можливість демонструвати назовні формальну суверенність радянських республік, а з іншого – здійснювати неосяжний за часів Романових тотальний контроль над усіма сферами їхнього існування. Як у царський період, у цій системі майже не було як таких горизонтальних зв’язків, а все управління здійснювалося по владним вертикалям з єдиного центру. Попри певні видозміни, партійний стержень залишався основою всієї комуністичної імперії аж до моменту розпаду Радянського Союзу, що сталося якраз після порушення владних пов­новажень «керівної та спрямовуючої».
Незважаючи на визнання існування окремої української радянської республіки (повноваження якої в різні періоди дещо видозмінювалися, однак при цьому не порушувалися засади комуністичної імперської моделі), спроби загравання більшовиків з українськими елітами та населенням під час здійснення політики коренізації (українізації) у 1920-х – на початку 1930-х, так зване визволення 1943–1944-го та інші форми легітимізації, комуністичне правління в Україні не втрачало свого російського окупаційного характеру аж до 1991 року. І тут не має жодного значення кон’юнктурне дипломатичне визнання СРСР з боку країн Заходу, що на міжнародному рівні формально закріпило інкорпорацію українських земель до складу радянської імперії.
Водночас цілковито підконтрольні управлінські та партійні структури УСРР (з 1937 року – УРСР) були лише зовнішнім фасадом російсько-ра­дян­ської окупації України. Формальні атрибути «державності» та реальні повноваження радянської України були одного ґатунку з маріонетковими урядами Третього Рейху і Японії під час Другої світової війни в окупованих країнах Європи та Азії, зокрема з режимом Віші у Франції та Маньчжоу-Го у Китаї (див. «Держави-маріонетки»).
Звичайно, становлення та функціонування комуністичного режиму в Україні відбулося не без участі місцевого елементу, та самого факту окупації воно не заперечує, як і того, що більша частина населення довгий час сприймала його як чужий і ворожий. Для порівняння: у 1940–1942-му французи виявляли куди більшу схильність до співпраці з німцями, аніж українське населення з більшовиками на початку 1920-х, – антикомуністичні селянські повстання в Україні з перервами тривали аж до самого Голодомору 1932–1933 років, а пам’ять про жахіття останнього та інші більшовицькі злочини була до самої війни причиною нелояльності до сталінського режиму.
У роки Другої світової війни російський комуністичний режим віднайшов новий інструмент ідеологічного закріплення свого панування в Україні: культивування українського радянського патріотизму, що конструювався на міфах про Велику Вітчизняну війну, «дружбу народів», на відданості Комуністичній партії та «великому російському народу», малоросійських сентиментах і став новою формулою імперської лояльності для українців (див. стор. 54). Творцями і «трубадурами» цього специфічного різновиду патріотизму (за якого любов до власного народу мала демонструватися через любов до сусіднього) були як партійна еліта, так і українська радянська інтелігенція (див. стор. 50). 
Сьогодні саме на часі позбутися ілюзій відносно національного, державного, чи то пак квазідержавного, характеру радянської України, що була лише формою (прикриттям) комуністичної окупації України, та відкинути російсько-радянські маркери, які заважають побудові справді незалежної національної держави. Адже офіційно визнавши, що Голодомор 1932–1933 років був актом геноциду проти української нації, неможливо не усвідомити, що режим, який організував цей злочин, був не тільки тоталітарним, а й окупаційним за своєю суттю. І тут вельми показовим є досвід країн Балтії, які відразу після повторного проголошення незалежності офіційно визнали, що період 1940–1991 років був часом російсько-радянської окупації, і почали будувати свою державу на основі пов’язання з традицією міжвоєнної доби.

Держави маріонетки 
УРСР (1919–1991, до 1937-го – УСРР) – формально суверенна радянська соціалістична республіка, утворена російськими більшовиками як маріонеткова держава для прикриття агресії проти Української Народної Республіки. У 1922 році «добровільно» на федеративних засадах увійшла до складу СРСР і формально могла з нього вийти (але не могла реалізувати це право). Мала власні конституції (1919, 1929, 1937, 1978), що були, по-суті, калькою загальносоюзних, республіканські органи управління (Верховну раду (до 1938-го ВУЦВК), уряд), Компартію, що діяли виключно на основі загальносоюзних законів та постанов і керувалися де-факто центром, державні символи (прапор, гімн та герб), що не відображали національної традиції. У 1920–1923-х та після Другої світової війни УРСР мала право на зовнішньополітичну діяльність, у 1945 році стала членом-засновником ООН, але не могла встановлювати офіційних дипломатичних контактів з іншими країнами і на міжнародному рівні була лише філією радянської дипломатії. З 1944-го існував республіканський Наркомат (згодом Міністерство) оборони, але не було власних збройних сил.     
Режим Віші (Французька держава) (1940–1944) – назва маріонеткового французького уряду маршала Філіппа Петена, який співпрацював із нацистами. Формально його юрисдикція поширювалася на всю територію Франції, однак фактично свої повноваження здійснював у південній не окупованій німцями та італійцями частині країни, а також на початку зберігав зверхність над переважною частиною Французької колоніальної імперії. Окрім формальних ознак державності (гімн Марсельєза, синьо-біло-червоний прапор, французька мова у діловодстві) режим Віші мав 100-тисячну армію та четвертий за чисельністю військовий флот, власну поліційну, правову та освітню системи, адміністрацію, суд, принаймні початково, підтримував дипломатичні відносини із 32 державами світу, зокрема з СРСР, США та Канадою.
Маньчжоу-Го (1932–1945) – маріонеткова держава (імперія), створена японською військовою адміністрацією на території окупованої Маньчжурії. На її чолі стояв Пу І, останній китайський імператор із династії Цин, який спирався на Таємну та Державну ради (уряд), його повноваження обмежувалися Конституцією. Фальшива країна, як її називали в Китаї, мала власні державні символи (прапор, герб, гімн), законодавчі збори, грошову одиницю, збройні сили (Маньчжурську імператорську армію чисельністю 160 тис. і флот), які брали участь у боях на річці Халхін-Гол у 1939 році. Маньчжуо-Го визнали 23 із 80 країн світу, що існували на той час, зокрема й СРСР. Вирішальну роль у житті країни відігравала Квантунська армія, командувач якої мав право вето на рішення імператора Пу І..
Джерело

Чим була радянська Україна?

13.12.2012, Олександр Мотиль, Український тиждень

Найпростіше відповісти запитанням на запитання: чим був Радянський Союз? Звичайно, це багатонаціональна держава і, ясна річ, держава тоталітарна. Але Радянський Союз був чимось більшим, аніж просто репресивним багатонаціональним утворенням. То найсправжнісінька імперія, до того ж імперія російська.




 
Центр і периферії
Імперії – це політичні системи, де центральні регіони домінують над національно-культурно відмінними периферіями. Санкт-Петербург і Москва становили ядро Російської імперії, а провінції, що величезною дугою простяглися від Фінляндії та України через Закавказзя і Туркестан аж до Далекого Сходу, були периферією. Європейська Росія загалом і територія навколо осі Москва – Ленінград зокрема – це осердя більшовицької імперії. До радянської ж периферії належали неросійські регіони Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) і 14 «національних» радянських соціалістичних республік, безпосередньо керованих центром, а після Другої світової війни також народні демократії Центрально-Східної Європи під непрямим управлінням.
Центральна радянська еліта складалася з номенклатури, яка визначала внутрішню і зовнішню політику Країни Рад. Вона не тільки зосереджувалася в серці Росії, а й сама була переважно російською (тобто її становили росіяни або русифіковані інородці). Периферійні радянські еліти теж були представниками номенклатури, але вони реалізовували виключно політику центру.
Найважливішою частиною будь-якої імперії є її структура. Відносини «центр – периферія» нагадують недороблене колесо зі ступицею і спицями, але без обода. Інакше кажучи, значних політико-економічних зв’язків поміж самими периферійними колоніями або між колоніями та іншими державами дуже мало (якщо вони взагалі є). В імперії політичні консультації, військова співпраця і заходи безпеки між згаданими суб’єктами відбуваються лише (або переважно) з ініціативи і під керівництвом центру. Аналогічно більшість грошових, товарних, інформаційних та кадрових потоків також надходять через нього. Ця структура найнаочніше проявлялася в імперії під безпосереднім керівництвом Комуністичної партії у межах Радянського Союзу, в той час як народні демократії мали істотніші зв’язки на кордонах, по «ободу колеса». Транспортні мережі імперій (тобто ті фізичні канали, якими переміщуються ресурси) зазвичай повторюють цю структуру ступиці зі спицями. За Романових залізнична система Росії будувалася навколо центру в Санкт-Петербурзі та Москві. Точка відліку в радянській транспортній системі – Білокам’яна, тож навіть наприкінці 1980-х років перельоти між республіками найзручніше було здійснювати тільки через столицю СРСР.
Оскільки всі ресурси з «національної» периферії спрямовувалися до російського центру, який згодом сам вирішував, куди їх перерозподілити, його населення – росіяни – загалом мало більше вигоди від імперії, ніж інші національності. Утім, як будь-яка імперія, Радянський Союз насамперед обслуговував економічні інте­реси еліт – як центру, так і периферії. Росіяни також потерпали від партійної диктатури не менше, ніж англійський робітничий клас від Британської імперії, про що писав ще Фрідріх Енґельс. Основні переваги націй імперського центру (як-от росіян у СРСР) були культурними, мовними та ідеологічними. Позаяк російська мова й культура домінували в Радянському Союзі, росіяни і русифіковані представники інших національностей могли вважати всю імперію «своєю», а себе – господарями «свого дому».

У колоніальному статусі
Українська Радянська Соціалістична Республіка була типовою периферійною колонією радянської імперії. Як і решта республік, вона мала право на символічний суверенітет, котрий гарантувала радянська Конституція, та дійсність була діаметрально протилежною. Компартія України й органи управління УРСР (Верховна рада, Рада міністрів тощо) не мали жодної суверенності в процесі ухвалення рішень, були цілком підлеглими Компартії і центральному урядові в Москві та взаємодіяли з іншими республіками або зовнішнім світом лише за посередництва Білокам’яної. Держплан СРСР визначав економічний розвиток України, а структура міністерської системи відображала його пріоритети: найголовніші міністерства мали союзний або союзно-республіканський статус, а найменш важливі – республіканський. Повоєнний вступ УРСР до Організації Об’єднаних Націй – чудова ілюстрація її колоніального статусу. Українське представництво в ООН містилося на поверсі, відведеному для представництва СРСР, а українська делегація діяла лише за вказівкою радянського керівництва.
Оскільки всі повноваження були зосереджені в радянському російському центрі, українські економічні, культурні та політичні інтереси в найкращому разі підпорядковувалися інтересам центру, а в найгіршому взагалі нехтувалися або ігнорувалися. Експлуатація надр Донбасу спричинила екологічну катастрофу в регіоні. Політико-економічні пріоритети Сталіна і його підозріливість до всього українського призвели до Голодомору. Українську культуру було зведено до кітчевого соцреалізму. Українську мову піддано русифікації. А українську республіканську еліту тримали на короткому повідку. Як тільки українські комуністи пробували заявити про свою автономію (тут спадають на думку імена Миколи Хвильового, Олександра Шумського, Миколи Скрипника і Петра Шелеста), їх неминуче чекала кара. Водночас вони могли робити кар’єру в радянському російському центрі, але тільки якщо переймали російську мову та культуру.

Партійний карточний дім
Радянська імперія розсипалася з тих самих причин, що й інші. Надмірна централізація влади, характерна для всіх імперій, за своєю суттю глибоко неефективна і призводить до тривалого політичного та економічного занепаду, що ослаблює великодержавний організм, руйнує зв’язки між центром і периферією та робить імперію уразливою до тиску ззовні. Російська, Німецька, Оттоманська й Австро-Угорська імперії розвалилися під ударами Першої світової війни. Російська радянська імперія впала під натиском перебудови Міхаіла Ґорбачова. Останній генсек КПРС правильно зрозумів, що надмірна централізація – це та хвороба, на яку страждав СРСР. Чого він так і не усвідомив, то це того, що децентралізація пришвидшить центробіжні тенденції і, якщо її не зупинити, зрештою спричинить колапс Союзу.
Радянська імперія змогла встояти в часи свого занепаду саме завдяки тоталітарній державі, яка забезпечувала складну систему кадрового набору та управління, що підтримувало її владу навіть у 1970–1980-х роках, коли розпад імперії набув тривожних масштабів. Тоталітарний режим міцно прив’язав периферію до центру, незважаючи на те що економіка за це платила непомірну ціну. І справді, наприкінці правління Брєжнєва процес розпаду так пришвидшився, що авторитаризм більше не міг забезпечити власне відтворення і захист. Реформи Ґорбачова мали врятувати систему, але натомість перебудова знищила імперію. Узявшись за Комуністичну партію в часи глибокого застою і мобілізації національних партійних кадрів, вони підірвали її верховенство в Центрально-Східній Європі та союзних республіках. У цьому останній генсек КПРС дуже нагадує непередбачуваного Микиту Хрущова: обидва лідери намагалися впоратися з породженими надмірною централізацією проблемами, але досягали лише дестабілізації системи. Головна відмінність не в особі керівника, а в стані імперії. Наприкінці 1950–1960-х радянська імперія була сильною, могутньою і змогла витримати прожектерство Хрущова. До середини 1980-х вона якраз вийшла з епохи застою. За таких умов будь-які реформи мали стати фатальними.
І лише в 1989–1991 роках, коли СРСР тріщав по всіх швах, національні комуністичні еліти взяли ініціативу у свої руки й за прикладом усіх колоніальних еліт встановили свою владу, обмоталися національними прапорами й проголосили незалежність. Ставши незалежними державами, колишні колонії успадкували всі вади свого колоніального становища: недієвий державний апарат, хвору економіку, знищену мову й культуру, жадібну «еліту». Не стала винятком і незалежна Україна. І донині вона потерпає від наслідків семи десятиліть комуністичного колоніального становища.

Джерело

Братня любов

Український радянський патріотизм як нав'язана форма малоросійства

14.12.2012, Владислав Гриневич, Український тиждень 

Із середини 1930-х років більшовицька влада, яка з часів революції та громадянської війни перманентно перебувала у кризовому стані й значною мірою вичерпала морально-ідеологічний ресурс, намагалася зміцнити свою легітимність і водночас посилити лояльність населення шляхом пришвидшеного формування нової соціальної ідентичності – радянського патріотизму. Це потребувало суттєвих коректив і змін в ідеології та пропаганді, насамперед відмови від утопічного марксистського принципу пролетарського інтернаціоналізму, який, на думку більшовиків, почав стримувати мобілізацію радянського суспільства на модернізацію й підготовку до війни.




Результатом пошуку прагматичнішої об’єднавчої концепції стало часткове повернення до моделі росієцентричного етатизму, що мало сприяти державному будівництву та забезпеченню лояльності населення до правлячого в СРСР режиму. Сутність цієї моделі полягала в поступовій відмові від малозрозумілих широкому загалу комуністичних гасел і виразної апеляції до російського патріотизму – націоналізму, концентрованою формулою якої стала ідеологічна теза «великий російський народ – старший брат народів СРСР». Тож сталінська «революція згори» висунула на передній край старий великодержавний принцип опори на «державотворчий народ», «цементуючу націю», місце яких в імперії традиційно відводилося росіянам. У цьому контексті не можна не зауважити певну спорідненість із доктриною російських чорносотенців про російську народність як «збирача земель», державну, панівну націю тощо.

Виховуючи лояльність
Україна перманентно вважалася «слабкою ланкою» в СРСР. Сталінський режим усвідомлював, що, нав’язавши шляхом терору голодом українському селянству чужий його ментальності, національній і соціальній психології колгоспний лад, він усе ж не здатен змусити селян залишитися лояльними в разі війни. Досягнення масової підтримки радянської влади з боку українців мало ґрунтуватися не на залякуванні та примусі, а на їх свідомій ідентифікації себе із нею. Відтак формування в Україні радянського патріотизму та радянської ідентичності мало бути адаптоване до місцевої соціальної й національної специфіки.
Усі основні комеморативні практики та принципи творення «уявленої спільноти» – історіографія, відзначення пам’ятних дат, топонімія тощо – було задіяно задля легітимізації більшовицької влади й винайдення спільної політичної символіки.
Українська історія в новій радянській інтерпретації починалася від «спільної колиски трьох братніх народів» Київської Русі. Концепція «спільного початкового періоду» мала надзвичайно важливе політичне значення для ідейного скріплення засад «споконвічного, непорушного, братерського союзу» росіян, українців і білорусів, без якого не міг існувати Радянський Союз. Важливою складовою вітчизняної історіографії був також факт «добровільного» приєднання України 1654 року до Росії. Апогеєм ж усієї історії України стало «велике возз’єднання українського народу в єдиній українській соціалістичній державі», яка «знайшла своє щастя і розквіт у Радянському Союзі під керівництвом великого Сталіна».
Після Другої світової на зміну революційному (інтернаціональному) міфу Великої жовтневої соціалістичної революції прийшов міф Великої Вітчизняної війни, рясно замішаний на російському патріотизмі – націоналізмі. Пам’ять війни стала носієм не демократичних цінностей антифашизму, як це було на Заході, а традиційних російських націоналістичних цінностей, які були прикрашені соціалістичною риторикою. Принципи свободи було замінено героїзмом і жертовністю радянського народу. Навіть жахливі людські втрати, за які не останньою мірою було відповідальним саме радянське військово-політичне керівництво, спочатку замовчувалися, а згодом стали предметом особливої погорди – ми зазнали найбільших втрат у світі!
Особливість творення міфу Великої Вітчизняної війни полягала в тому, що він формувався згори за ініціативою влади, що поверталася і використовувала його задля своєї легітимації. Першим його завданням було перекрити ту негативну пам’ять війни: нелояльність до радянської влади у 1941 році, масову здачу в полон, дезертирство, співпрацю з німцями в роки окупації, боротьбу УПА тощо.
Не випадково саме в Україні, де рівень нелояльності виявився чи не найвищим, влада розпочала цілеспрямовану кампанію з докомеморації і меморіалізації війни. Накази і постанови ЦК КП(б)У визначали, де, скільки, які пам’ятники встановити, які пам’ятні дні відзначати, яких героїв ушановувати і яких ворогів шельмувати.
Апофеоз творення радянського міфу припав на період високого застою, коли запанувала абсолютно викривлена модель пам’яті, створена партійними ідеологами та їхніми трубадурами від науки і мистецтва. У кінцевому вигляді міф ВВВ був сумішшю напівправди, неправди і суцільних білих плям.
Унаслідок провадження такої політики пам’яті українська топоніміка постійно втрачала свої історичні назви, які замінювали іменами радянських героїв та партійних діячів. У цьому самому форматі творилися й нові радянські свята, в яких подеколи траплялися національні, здебільшого «шароварні», традиційні елементи. Натомість постулати про «спільні Вітчизну та походження», «спільність історії й культури», «дружбу народів» тощо радянські ідеологи застосовували як підвалини теорії «єдиного радянського народу», який мав витворитися шляхом «злиття націй».

Трубадури патріотизму
«Антрепренерами», що формували нову «уявну спільноту», були партійна та творча еліти. Однак жодна з цих груп не була певна своєї місії. Пам’ятаючи про досвід розправи з представниками республіканської комуністичної еліти доби «українізації», партократія остерігалася відверто демонструвати національні почуття й ні на крок не відходила від офіційного курсу. Обпікшись на гарячому, вони дмухали на холодне.
Більшість інтелігенції співпрацювала з владою у творенні моделі українського радянського патріотизму, сподіваючись, що після возз’єднання українських земель та Другої світової війни національна культура дістане додаткові стимули для розвитку.
Ініціатором і натхненником творення українського радянського патріотизму виступав Микита Хрущов. Як і вся комуністична національна політика, його діяльність у цій сфері сповнена суперечностей. З одного боку, була відверто проросійською. З іншого – процес нищення українського націоналізму, як він собі це розумів, та насадження натомість українського радянського патріотизму залишав певні люфти для збереження та формування відмінної від росіян подвійної української радянської ідентичності.
За часів  Петра Шелеста український радянський патріотизм зробив спробу вирватися з гамівної сорочки російського націоналізму, але «ідеалізація» минулого та обстоювання самобутності УРСР коштували першому секретареві ЦК КПУ його посади. Натомість за доби Володимира Щербицького Україна зазнала справжнього «великого погрому». «Приборкання непокірних», мовна русифікація, історіографія, згідно з якою Україна й українці з’явилися на земній кулі лише задля того, щоб возз’єднатися з великим російським народом, – усе це посилило процес зросійщення.
Московська влада ставилася до українських культурних діячів як до типової колоніальної еліти корінного населення. Вона дозволяла їм підтримувати культурну спадщину свого регіону до тієї межі, доки це не завдавало шкоди єдності імперії. Концепція «великого російського народу», тобто великоросійського домінування, виступала тут таким собі прокрустовим ложем для стримування надлишків українського радянського патріотизму, що формувався. Від цього він завжди видавався якимось урізаним, неповноцінним, меншовартісним.
Приміром, у тексті українського державного гімну, який було створено наприкінці німецько-радянської війни, крім фрази «Живи, Україно, прекрасна і сильна», власне, не було нічого українського. Він вихваляв і славив СРСР, Лєніна, жовтень, комунізм, Комуністичну партію і, звісно, старшого брата – російський народ: «Нам завжди у битвах за долю народу // Був другом і братом російський народ». Навряд чи хоч в одному з державних гімнів країн світу варто було шукати вияв національного патріотизму через демонстрацію любові до іншого народу. Цікаво, що, як стверджує «Радянська енциклопедія історії Української РСР», любов до Росії мала символізувати також і синьо-лазурова смуга на прапорі УРСР. 
У 1951 році Володимира Сосюру піддала нищівній критиці газета «Правда» за вірш «Любіть Україну» – не за його занадто велику любов до України, а за те, що він недостатньо подякував у ньому «старшому братові».
Ця нова версія «малоросійства» не була для української інтелігенції добровільно обраною формою ідентичності на кшталт, скажімо, Василя Кочубея чи зросійщеної козацької старшини, яка робила свій вибір на користь російського дворянства заради персональних преференцій. В умовах існування УРСР це мало вигляд примусово нав’язаного малоросійства. Саме тут приховувалася корінна відмінність між українською партократією й представниками творчої еліти. Перші виступали, по суті, в ролі церберів Москви, які дбали про чистоту «лінії партії», оберігаючи її від різноманітних «націоналістичних викривлень». Натомість інші, перманентно стикаючись із невідповідністю проголошеної політики інтернаціоналізму та реальною політикою, мали можливість на власному плачевному досвіді переконатися, що ця лінія давно вже втратила свою «прямизну».
На відміну від культурницької моделі патріотизму, яку намагалася творити українська інтелігенція, партократи здебільшого «працювали» в цивільному чи «державницькому» полі. Найважливіше місце в цьому контексті посідала ідея «об’єднання всіх українських земель у єдиній українській радянській державі», що набула актуальності після приєднання західноукраїнських теренів. Як відомо, ідея єдності має виразне націоналістичне значення, оскільки означає об’єд­нання національної території або рідного краю, повернення «невизволених» земель (irredenta). Відтак «соборність і незалежність», ці провідні гасла українського національно-визвольного руху, партократи сприймали як ворожі та націоналістичні. Натомість вони воліли вживати такі визначення, як «об’єднана та вільна» Україна у складі СРСР.

ілюзія суверенності
Ще однією віхою етатистського напряму розбудови українського радянського патріотизму стали так звані конституційні перетворення 1944-го щодо «розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин», згідно з якими Україна дістала право на створення власних Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ. Такий навіть позірний статус «суверенних держав» давав Сталіну можливість активніше використовувати союзні республіки в зовнішньополітичній діяльності, приміром, як фактор у майбутній ООН чи під час вирішення проблем післявоєнних кордонів із сусідами СРСР. При цьому наявність у розпорядженні радянського вождя відразу двох наркоматів закордонних справ – центрального і республіканського – створювало додаткові дивіденди: ефект «двостволки», як це влучно назвав американський дипломат Аверелл Гарріман.
Першим наркомом НКЗС УРСР став драматург Олександр Корнійчук. Надалі після входження України до ООН (що сталося фактично внаслідок тиску сталінської дипломатії та поступок союзників) подальша розбудова Наркомату закордонних справ УРСР не привертала чільної уваги. Його навіть перестали помічати. Діставши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнародну арену, Україна водночас не мала реальних прав на вироблення власної зовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх відносин з іноземними державами. Українська делегація в ООН завжди була аltеr еgо союзного уряду.
А ось із Наркоматом оборони Україні поталанило менше, хоча доволі показовим було те, що тільки в ній і було зроблено якусь спробу перевести справу розбудови військового відомства в практичну площину. 11 березня 1944 року, згідно з указом Президії Верховної ради УРСР, наркомом оборони УРСР призначено 44-річного генерал-лейтенанта Василя Пилиповича Гераси­мен­ка. Але через занадто бурхливу діяльність його вже 1945-го було відправлено служити у Прибалтійський ВО на другорядну посаду. Проте формально, на папері, наркомат проіснував аж до ухвалення Конституції СРСР 1977 pоку.
Народ, що володіє зброєю, казав якось всесоюзний староста Ніколай Калінін, не дасть наступити собі на мозолю, і мав рацію. Саме через це короткотермінова історія зі створенням українського республіканського військового відомства закінчилася нічим, ще раз продемонструвавши ту межу, до якої сталінський уряд був здатний надавати прав Україні не лише у військовій сфері, а й у національному питанні загалом.
Хоча українці й посіли другу сходинку в збудованій Сталіним ієрархічній піраміді «дружби народів», усе ж, попри свою історичну, культурну, етнічну та мовну «близькість» до росіян, влада їх ніколи не розглядала як цілком лояльних. Те, що серед цієї переважно селянської нації і далі домінувала «контрреволюційна, приватновласницька психологія», а також те, що за часів громадянської війни, під час політики «українізації», у роки Другої світової війни значно зросла національна свідомість, робило українців ненадійними в очах радянського керівництва. Зважаючи на кількісний фактор, на потужну індустріалізацію й урбанізацію, що тривали в республіці, союзний центр намагався не тільки зросійщити, а й накинути комуністичну версію малоросійства – радянського імперського проекту лояльності для українців.