В логове «бандеровцев»

Вести. Репортер

№14(32) 18 - 24 апреля 2014

Текст: Анастасия Рафал 

Фотографии: Михаил Палинчак для «Репортера»

В 1990-е годы водители из Восточной Украины боялись ездить в эти края. Говорили: «У вас тут пулемет в каждой хате». Но уж если кто приезжал — раньше чем через две недели не выбирался. «Пока вместе 15 литров самогона не выпьем…» — смеются местные. Впрочем, и сейчас, если которого из них донять, можно услышать в ответ нервное: «Да, мы бандеровцы! В сарае у нас пулеметы, а танками мы возделываем поля». Корреспондент «Репортера» пообщалась с жителями села Старый Угринов, где родился лидер ОУН Степан Бандера

Их согнали ночью в старый магазин возле кладбища — женщин, стариков, детей — всего около 50 семей.
— Батько неграмотний, мати — інвалід другої групи, четверо дітей, старшому дев’ять. Вже як нас повезли, то тато зіштовхнув його, каже: «Тікай, Володимирко, може хоч ти лишишся живий». І потім всю дорогу його били. Питали: «Де четвертий бандерівець?» А він плакав, як мала дитина, — вспоминает нестарая еще Мария Дзеканка.
Самой ей в ту пору было шесть лет. Помнит, как родная бабка вынесла в дорогу кожух — стояли лютые морозы. А когда семью увезли — не выдержала, померла. Четыре сына и две дочери: один ушел на фронт, второй сдался в плен, третий подался к бандеровцам и погиб, четвертый попал в тюрьму, а теперь вот дочь увозят в Сибирь…
Шел 1947 год.

«Пора вводить антибандеровскую пропаганду»
Березовый крест в Глубоком потоке появился уже в 1990-е —прямо у крыивки, где в октябре 1950-го погибли восемь человек. Дуб, Марьян, Ефрем, Кармелюк — местные опознали всех, кроме одного.
Старые люди часто водили детей в Черный лес за грибами, но обходили этот схрон стороной. Долгое время и имя Бандеры в деревне произносили лишь шепотом. В школьных учебниках о нем не писали даже со знаком минус.
— Мені про нього якось вуйко обмовився, бо він любив сестру Степана Влодзю, — вспоминает Ганна Панська. — Я тоді ще ученицею була.
По иронии судьбы школа располагалась в доме, где родился и вырос будущий лидер ОУН. Сельская община возвела этот дом за свои средства специально для священника Андрея Бандеры. Это была первая каменная постройка в селе.
В 1980-е годы в село позвонили из района, сказали, что пора вводить антибандеровскую пропаганду. «Но ведь дети учатся в доме, где Бандера жил», — возразили местные.
— Вони злякались, — смеется ветеринар Олег Крынычный. — Вам, кажуть, треба терміново побудувати нову школу.
Так на стыке Старого и Среднего Угринова появилось новое, не по-деревенски современное учебное заведение.

Мария Дзеканка хорошо помнит, как в январе 1947 года всю их семью выслали в Сибирь

Памятник взрывали дважды
Собственно, в этих краях только два видных здания и есть — школа да музей — белое, в форме подковы здание под красной черепицей. Во дворе памятник и плебания — тот самый дом отца Андрея.
История этого комплекса не менее «подрывная», чем деятельность самого Степана. Неизвестные дважды взрывали памятник.
Ганна Панська еще помнит, как двор окружили люди в черных повязках с автоматами, выключили свет — и вдруг шарахнуло!
— У мене вікна, двері — все було повилітало, — в недоумении моргает красными от ячменя глазами местный сторож Васыль. — А син, півтора роки, завжди спав у колясці, під вікном. В цей день жінка чогось забрала дитину з коляски, а через півгодини як гакнуло — все скло в коляску!
Мешал кому-то и флаг УПА.
— Ввечері поставимо — зранку нема. Йшов якийсь хрін і знімав.
Впрочем, страсти вскоре улеглись. Памятник восстановили. За деньги канадской диаспоры построили музей. Отечественные приверженцы Бандеры не дали на это ни гроша.
Два или три раза в Старый Угринов наведывались Олег Тягнибок и Виктор Ющенко. И если бывший президент запомнился тем, что накануне 2010 года призвал «не голосовать за эту плутовку» (Юлию Тимошенко. — «Репортер»), то лидер «Свободы» и вовсе остался незамеченным.
— Я про партії говорити не хочу, — пресекает мои попытки директор музея Степан Лесив. — Вони тим ім’ям прикриваються, тільки дискредитуючи його. А щиро і безкорисливо помагають ті люди, які не хочуть політичних дивідендів.

Загонял иголки под ногти
В окрестностях Калуша таких историй немало, здесь каждая семья хранит предание о своем известном уроженце.
Местные наперебой рассказывают, что Бандера дирижировал хором и играл в театре, который организовал его отец. Делился с приятелями белым хлебом и требовал от старшей сестры Марты, чтобы слуги питались не хуже хозяев — семья была зажиточной.
Но больше всего им запомнилась тяга мальчика к самоистязанию.

Дед Фэдё так никогда и не видел своего отца. Говорит, бандеровцы сожгли его живьем

Однажды к отцу Андрею приехал священник из Львова и рассказал, как поляки замучили украинскую националистку Ольгу Бесараб. Вскоре из соседней комнаты раздался крик Марты. Когда отец подбежал, он увидел странную картину: за столом сидел маленький Степан и… загонял себе иголки под ногти. На вопрос, зачем он это делает, парень ответил: «Хочу знать, выдержу ли я такие пытки».
— Він сам собі пальці закладав у двері та притискав, обливався водою і подовгу стояв на морозі, — пересказывают старожилы.
И в результате «заработал» ревматизм суставов. Возможно, поэтому в 19 лет его рост составлял всего 159 сантиметров.
Эксперименты сына, видимо, не нравились отцу Андрею.
— Він казав комусь із служників: «Ідіть подивіться, чи той дурний ще не повісився», — вспоминает Федор Васильевич Федоров, который, впрочем, Степана никогда не знал.
Напротив, старая Евдоха еще помнит героя современных учебников по истории.
— Отут у них був город, а там стояла церква, а він був дуже набожним. Раз ішов з братом Васильком косити. І почали вони одне одного ременями бити аж до крові. А дядько мій питає: «Що ви робите?» — «А ми своє тіло випробо-вуємо», — тяжело вздыхает старуха.
Истории ее злоключений хватило бы на целую трилогию. Родилась еще «за Польші», в 1941 году попала на работы в Германию.
— Німці знущалися. Били. Не було що їсти.

Евдоха провела пять лет в немецких лагерях, а едва вернулась на родину — ее избил и изнасиловал «москаль»

В деревне уже установилась советская власть, когда Дуся вернулась на родину. А там уже «москалі ходили, вбивали людей».
Всего через две недели пришли и за ней.
— Привели у двір, посадили у великий цебер з водою. Я три години сиділа, — стонет Евдокия. — А потім повів мене старшина у школу, почав протоколувати: де той партизан, де той? Валяє мене до землі, б’є. З мене кров тече. А він мене знову до землі. На горі жила учителька і казала потім, що я кричала вже нелюдським голосом. І тоді, — задрожав всем телом, старуха зарыдала, показывая, как на ней рвут одежду, — і що хотів зо мною, то і робив!

«То така чорна мітла»
Жизнь Евдокии сложилась так же драматично, как и история всего села. Старожилам Старого Угринова если и есть чем помериться, то только несчастьями.
При австрийцах они перебивались с гороха на бобы, при Польше больно были биты. «А уж когда советы пришли — и вовсе пропали».
— То ходила така чорна мітла — йой, — трясет седой головой хромой и почти уже незрячий Василий Яцык. — Тут пропадали невинні люди. По 10 за раз на цвинтар звозили.
Впрочем, в первый раз советская власть установилась в селе ненадолго. В 1941-м красных сменили фашисты. Яцык еще помнит, как 12-летним пацаном его гоняли копать окопы. Придут, подтолкнут в спину автоматом и ведут в поле.
И все же германцев здесь вспоминают с бóльшим теплом. Говорят, «немец построил медный водопровод, а москаль в 1944-м пришел и сломал. Немец есть давал, а брат-освободитель — только плеткой по спине».
Поэтому и партизанское движение на этих землях было массовым. В 1944 году, рассказывает Лесив, только к бандеровскому крылу ОУН в Ивано-Франковской области принадлежало 15–19 тысяч человек.
— Он де бунькір був, — показывает дед Яцык на дверь, ведущую в его хату. Лаз в крыивку располагался под крыльцом. — Там у нас шестеро людей два роки жили. А потому тут один їх видав. І їх розстріляли.

Музейный сторож Васыль хорошо помнит, как неизвестные дважды пытались подорвать памятник Степану Бандере

Крыивки прятали в сенях, под печью и даже «между стенами в дымоходах». И если бы не предатели, уверен родственник Евдохи Михаил, никто бы и по сей день не знал их местонахождения.
Мужчина 10 лет проработал в музее и хорошо изучил эту тему. Говорит, в соседнем селе живет женщина Ольга Коний, которая еще девчонкой видела, как брали крыивку в Глубоком потоке.
— З її свідчень, ловці прекрасно знали, куди їм іти.

Сожгли отца
В здешних краях не говорят «бандеровцы», здесь говорят «партизаны».
В подполье шли и остатки УПА, и те, кто не стремился на фронт, — выходцам отсюда давали по одному автомату на пятерых.
Но как именно партизаны Старого Угринова разрушали основы коммунистического строя, в деревне никто не знает. Заметной подрывной деятельности они, вроде, и не вели.
— У них горілка мала буть і файна молодиця. А місцеві мусіли їх кормити, — тяжело вздохнув, закуривает папиросу дед Фэдё. — Одразу після війни ще були партизани, а потім то вже була банда. Вони Бандерою прикривались.
История его семьи трагична. Бандеровцы живьем сожгли отца Фэдё.
— Татів брат Петро був у партизанів. А тоді якраз викривали бунькри. Ну хто здає? І взяли на підозру його, бо він два тижні в тюрмі був. Він втік у Москву, де тета (тетка. — «Репортер») жила. А тут знову бунькри відкривають. Хто винен? Петро. Так він же ж у Москві. Ну і рішили родину знищити. То було в сорок сємому році після свєт різдвяних.
Мама со мнов була вагітна. Прийшли до хати, де була баба і чотири сестри, схопили тата, пов’язали всіх колючим дротом і підпалили.

На войне как на войне
Эту историю не все местные знают, а те, кто слышал, только пожимают плечами.
— Може, то такий дурак трафив серед бандерівців, як Музичко чи Мірошніченко, — предполагает Ганна Панська.
Михаил же рассказывает, что в окрестностях Калуша действовали подразделения НКВД, которые и сами изучали диалект, и вербовали людей из местных, а после с криками «Слава Украине» грабили и насиловали мирных жителей.

В селе Старый Угринов многие хранят семейные предания о своем известном уроженце

— Ми знайшли цьому документальне підтвердження, — уверяет мужчина. Но тут же признает, что и подлинные партизаны не щадили своих врагов. Музейщики обнаружили архив УПА с перечнем имен предателей, которых настигла смерть за сдачу крыивок.
Возможно, среди них были и совершенно невинные люди.
— Це ж війна, — разводит руками Михаил. — Люди опинились мiж молотом i наковальнею.

Вывезли в Хабаровск
Советская власть как могла ломала сопротивление в этих краях. Каждую вторую семью из села вывезли в Сибирь. А на остальных поставили клеймо предателей.
Жители Старого Угринова и по сей день часто скрывают, откуда они родом, лишь бы не услышать в ответ презрительное «бандеровец!».
В Восточной Украине над ними потешаются: «А вы всё в землянках живете?» И часто бывают недружелюбны.
— Наша сестра двоєрідна жиє в Одесі, — рассказывает сотрудница сельсовета Богданка, которая здесь всех знает. — І директор визвав малого запитати, чи вдома папка з мамкою не лаються. Бо батько східняк, а мати з того села, де Бандера народився. А потім ще казав, що бандерівці — то страшні люди.
Впрочем, буйных здесь не привечают. Тягнибока не любят, Яроша не знают.
— Убили Музичка — і слава богу, — крестится Панська. — А то їм кажуть: «Здавайте зброю». — «Нє». — «Ідіть в Нацгвардію». — «Нє». А що тоді, рекет робити?

Майдан и Донбасс
Угриновцы, как и многие украинцы, стояли на Майдане и знали, за что боролись. Говорят, даже в Калушском районе какой бизнес получше — все отбирали.
— Приїхали хлопці до хазяїна ковбасного заводу і сказали його продати. Він не захотів, і його отруїли, — многозначительно поднимает бровь Богданка.
Теперь она, как и остальные жители Старого Угринова, лишь разводит руками, глядя, что творится в Восточной Украине.
— Ну як вони так хочуть російську мову, то най у них буде російська мова, — недоумевает Ганна Панська.

В этой крыивке в Черном лесу в октябре 1950 года погибли восемь человек. Местные опознали всех, кроме одного

— 50 чоловік захопили обласну адміністрацію. 50 чоловік! Таке враження, що їх туди пускають спеціально, — возмущается ее гость Егор.
Но вскоре и он соглашается:
— Україна ніколи не була єдина. Якщо вони так хочуть, хай ідуть. Що ми з Києвом Україною не залишимось?
— Так вони і Київ заберуть, — поддевает крепкий детина Володя, который здесь тоже в гостях.
— Ні, Київ наш, — сжимает кулаки хозяйка дома. — Моєму зятю мама подзвонила. Каже: «Ромко, як прийде повістка, то я скажу, що ти у командировці». А він одповідає: «Ні, мамо, ви би того не казали. Я піду, — плачет Ганна Панська. — Як я загину, то, може, дітям буде краще жить».

***

А тем временем музей Степана Бандеры работает своим чередом. В год сюда приезжает до 11 тысяч человек. Едут и из Донецка, и из Луганска, и русские, и поляки, и даже белорусы с узбеками. И каждый осмысливает увиденное по-разному, оставляя записи в книге отзывов. Больше всего поразила такая: «Украина — Россия — Беларусь — дружба навеки. Пока мы едины — мы непобедимы. Слава Бандере! Курск, Россия».

Джерело

Студії з тактики партизанської війни

(З досвіду УПА і боїв 1 УДивізії проти комуністичних партизан)

26.01.2009, Вісті комбатанта

Юрій Тис-Крохмалюк Воєнне мистецтво є нині у постійній еволюції, дуже виразній і цікавій. Причиною того явища є нові винаходи, зосібна атомова енергія та її примінення у воєнних діях. А проте, в історії не було майже ніколи застою у розвитку нових засобів боротьби і нової тактики. Усі зміни спиралися на досвіді минулого, та були логічним наслідком того, що існувало передше. Чинниками розвою мілітарних наук не є якісь неоправдані причини, або просто винахідливість творців нового. У більшості випадків історія кількох тисяч років існування зорганізованого людства навчає, що змінам підлягають в першій мірі суспільні ситуації та їхнє значення для війни. Чинник, якого досі, приміром, не добачували, отже не мав вирішного значення, став поважним питанням, яке позитивно, або негативно впливає на клясичну структуру воєнного знання.
Таким явищем є партизанська, або повстанська війна. Партизани існували тисячі років тому, вони дошкульно стримували похід Цезаря в глиб тогочасної Европи. Партизанами-повстанцями послуговувався Хмельницький та вживав партизанську тактику (пр. битва під Лоєвом 1649 р.), але в тогочасній думці відповідальних начальників польського війська це були побічні явища, які не могли змінити ні тактики, ні узброєння, ні організації війська.
Партизанка виступає сильно в часах тотальних воєн, а тотальні війни спостерігаємо тоді, коли метою війни є не заспокоєння територіяльних вимог королів чи князів, а ідеологічні причини. Це були колись війни релігійні, а сьогодні національні. І коли читаємо у писаннях марксистів про „вітчизняні" війни як явище соціяльне, то не забуваймо, що це були тільки пропагандивні кличі, за якими крилася відбудова московської імперії та впорскненням імперіяльній еліті „молодої" крови. Врешті теж останні події, як пр. русифікаційна політика Москви, відосередочні рухи сателітів та китайсько-московський конфлікт, вказують на те, що соціяльними кличами не можна на довшу мету закрити глибоких і вічних національних питань.
Поява партизан-повстанців, викликала потребу іншої тактики, достосованої до нових обставин боротьби „партизани-реґулярне військо". Повстанська тактика народилася на полях боїв, у наскоках і засідках, та розвивалася на досвіді командирів і на помилках перших збройних виступів.
УПА належала саме до перших того роду появ у другій світовій війні, що більше, вояки УПА не могли розраховувати на нічию допомогу, як пр. московські партизани, чи інші. Одиноким скоординованим союзником була цивільна сітка ОУН, а з тим українське населення країни. Тактика УПА мусіла спиратися отже на чистій партизанській практиці, а не на доставах важкої зброї, стрілива і харчів з-поза терену дій, як це приміром було з совєтськими партизанами в Україні.
Ці справи треба нині мати на увазі; з тієї причини, що ідеологічні, нині національні війни не перевелися, а навпаки будуть у наступній світовій війні головним чинником перемоги чи поразки воюючих сторін, кожна держава вишколює частину свого війська у партизанській тактиці. У тому вишколі грає ролю досвід з діяльности партизан на різних теренах і континентах світу у час світової війни і після неї. Проте захід не користується, на жаль, досвідом УПА, бо про це не має багато даних. Зате москалі і поляки такі дані мають, бо провадили з УПА затяжні бої десяток років та зібрали відповідні матеріяли. Партизанська тактика не є всюди та сама. Вона інакша на наших землях, інакша у В'єтнамі, ще інша на Кубі, чи де інде. Тактика партизан залежить теж від сили ворога, його узброєння, засобів боротьби, морального і фізичного стану вояків.
Мої студії тактики УПА спираю на українських матеріялах з історії УПА, а теж і на моїй праці, присвяченій військовій сторінці УПА. У вузькій журнальній статті не можу ілюструвати мої висновки прикладами боїв і тому мушу обмежитися тільки до деяких важливіших узагальнень. Джерелами партизанської тактики були теж бої відділів І УД проти комуністичних партизан у Словаччині та проти з'єднань Тіта.
У боротьбі проти регулярних з'єднань, їхніх засобів, важкої зброї, тощо, партизани виробили особливу тактику, якою в умовах нерегулярної війни завдають великих втрат противникові, якщо він має тільки вишкіл регулярних військ. Важка зброя, моторові засоби руху є у партизанській війні в умовах близького бою тільки перешкодою з причини трудного терену та особливих умов бою. Тому кожна модерна армія має нині теж вишкіл партизанської тактики, якої основою є догідний терен і скорий рух.
Тактика має на меті завдати ворогові найбільших втрат, при найменших власних, на те, щоб перетривати наступ ворога та здобути перевагу у протинаступі. У партизанській тактиці застосовується схема: наскок — вогонь — знищення ворога — швидкий відступ.
В той час, коли противник вживає зброї далекого засягу та скорого руху своїх з'єднань на далеку віддаль змоторизованими засобами, партизани вживають зброї близького засягу, концентрують переважаючу силу вогню на малому просторі та блискавично міняють свої позиції.
У партизанській війні затираються різниці між наступом і обороною. Ці дві фази постійно міняються, одна переходить у другу, існує тільки бій. Вогонь партизан має на меті зв'язати ворога, та уможливити рух інших малих партизанських відділів у напрямі ворога, щоб знищити його близьким боєм, часто на білу зброю. Часто оборона стає у партизан наступом на білу зброю.
Концентрація — розпорошення — зміна терену — концентрація і т. д. у постійному скорому русі, це є тактичні засоби партизан проти обстрілу їхнього терену важкою зброєю, бомблення з літаків, атомового обстрілу, дій панцерної зброї. Маючи догідний терен, партизани не прикладають особливої ваги до знищення панцерної зброї ворога, бо ця зброя не вирішує висліду бою.
У критичних фазах бою статичний вогонь (пр. важких кулеметів із вкопаними позиціями) не дозволяє на рух, бо в часі руху і нового вкопання, вояк не може діяти вогнем, отже не накидає закону дії. Бо рух у партизанській війні, це не зміна позицій, а постійне пересування в терені з постійним вогнем легкої зброї, різних частин у постійній співпраці: вогонь — рух — вогонь — рух. Сам рух без охорони та сама охорона без руху, дають ініціятиву в руки ворога. Тільки охорона перед посередньою або безпосередньою дією ворога і пересування в терені дають можливість встоятися довший час, та побороти ворога. Це є одна з найважніших засад партизанської війни.
Як бачимо партизанська тактика бою зв'язана сильно з конфігурацією терену. Ліси, гори, багна, дають партизанам можливості скорого руху, скорого введення у дію зброї та скорого розчленування і зникнення в інший терен. Регулярне військо, яке не використовує терену у такий спосіб, посувається вперед повільно, без піддержки власної важкої зброї. Така ситуація є тільки корисною для партизан, які, як виказує досвід УПА, можуть осягнути побіду при перевазі ворога 1-10.
Важка зброя, танки, тощо, не можуть діяти у трудному терені, де бій проходить на коротку віддаль. Тоді чинником перемоги є більша справність і знання партизанської тактики, врешті особисті прикмети вояка, отже, в більшості випадків, важкий терен є корисним для партизан, некорисний для регулярних відділів.
Дії регулярної армії з важкою зброєю є, отже доцільні в терені, який дає їй перевагу в вогневій підготовці до наступу, у продовженні бойового руху у розгоні до наступу. Зрозуміло, що знання терену є теж засадничим чинником. У боях УПА із скиненими з парашутами сов'єтськими партизанами на Волині 1943-44 років, відділи УПА осягали постійні перемоги та розбивали совєтські з'єднання, або змушували їх оминати терени заняті повстанцями УПА. Совєтські партизани на Словаччині теж не знали терену і мимо доброї партизанської тактики, мусіли відступати перед сотнями Української Дивізії. Вони скоро втратили довір'я населення та своїх союзників, чеських партизан; не маючи опори ні в населенню, ні в терені, вони стали легкою добиччю вояків Української Дивізії. Тільки розбиті останки перейшли у втечі на Чехію, де затрималися в судетських горах.
Куди важчі бої Дивізії відбувалися з партизанами Тіта. Гористий терен не дозволяв на потрібну глибину розвинути українські з'єднання до бою, ступневе розташування зброї згідно із засягом її дії було неможливе, концентрація вогню утруднена. Постійні зміни перебування партизан в терені не дозволяли на успіх далекосяжного вогню. Теж конфігурація терену не дозволяла Українській Дивізії розвинутися в глиб, (одиниці другого і третього мету) а бій вирішався тільки на віддалі партизанської зброї: легкі кулемети, машинові пістолі, біла зброя. Коли Дивізія мала успіхи, то тільки тому, що український вояк скоро впіймав основи нової тактики, а партизанськими хитрощами перевищав противника. Проти засідок, штучних перешкод, нападів іззаду, тощо, вояк Української Дивізії відповідав сповидним рухом дозаду, на боки, заскоченням з несподіваного місця, навіть мілітарно абсурдного і т. д.
Не диво, що особливі вояцькі прикмети української людини, дали нам оригінальну тактику повстанців у краю, якою вони змогли вдержатися проти комуністичного бльоку десять років!
Партизани вибирають терен, догідний для того, щоб могли втримати ініціятиву в бою, без труду і втрат приняти вогонь ворога, вживати догідних умов руху, втягнути ворога у засідку, заскакувати його вогнем. Досвідчений командир регулярного відділу зразу зор'єнтується у ситуації. Він вставиться у положення свого противника у виборі терену, він знає, що ворог міг засісти тут, а не там, мимо сповидних ознак приявности партизан в іншому терені. Маючи таких своїх старшин і підстаршин, відділи УД рідко попадали у засідки, а червоні партизани воліли покинути загрозливе для них місце.
У партизанському бою важним чинником є приступити до протинаступу у відповідний час. Повстанські частини скоро втрачають зв'язок із сусідніми відділами, роздроблюються і кожний вояк продовж бою знайдеться у самітній ситуації. Коли доходить до такого стану, тоді треба використати психічну перевагу і вдарити до протинаступу, маючи за собою, можливо, обстріл ворога артилерією чи літаками. У протинаступі слід вогнем розділити ворога на малі групи, і нищити їх машиновими пістолями та білою зброєю.
Вогонь машинової зброї у партизанському бою з обох сторін має свої закони. Він повинен бути нерівномірний: наглі скорі серії — послаблення — нова атака вогню — послаблення — вогонь усією силою — наступ.
Удар мусить бути несподіваний для противника, скорий і рішучий. В партизанському бою рішає кожна секунда. Кожний повстанець має бути вишколений до такої міри, щоб самостійно виконав накази з найбільшою доцільністю для відділу і мети бою. Мужність, ініціятива, відданість справі, це засадничі прикмети партизана. Замало є полягати на технічній перевазі, що, напр., спричинювало великі втрати німців в боях проти УПА.
Тактичним завданням партизан є виключити важку зброю ворога та поставити її поза рамцями можливости вжити у бою. Важка зброя є тільки помічним чинником бою, найважнішою є людина. Засадниче значення важка зброя може мати, і має, тільки у регулярній війні.
Вирішна співпраця вояків у бойових діях є основою кожного реґуляміну, але для партизанської війни вона куди трудніша. Партизани діють малими групами кількох до кільканадцять людей, або поодинокими вояками, а тоді переможе вояк відданий справі, за яку воює, здібний пережити пекло, готовий понести муки і смерть. Психологічна поразка в партизанських боях попереджує завжди мілітарну невдачу. Партизани мають одну ціль: перемогу над ворогом. Не „кунктаторські" переговори, а мілітарна і духова перемога дає їм силу перетривати таку війну. Але так повинно бути і в регулярній війні і у політичній боротьбі поневоленого народу. 1940 року сказав Черчіль:
„Питаєте мене, яка наша ціль? Я назву її одним словом: Перемога! Перемога за всяку ціну, перемога мимо страхіть, бо без перемоги немає дальшого життя!"
Тільки таке духове наставлення у мілітарних діях, у політиці, у житті кожної людини, може принести перемогу поневоленому народові. Перед таким народом, рішеним на все для осягнення історичної мети — дрижить і найсильніший ворог! 

Джерело

Ставлення ОУН до євреїв

Формування позиції на тлі катастрофи 

В'ятрович Володимир, Архів ОУН

Видавництво «МС», Центр досліджень визвольного руху

Володи́мир Миха́йлович В'ятро́вич (* 7 червня 1977) — український науковець-історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху, громадський діяч. Кандидат історичних наук, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (Львів), член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», екс-директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України (2008–2010), редактор наукового збірника «Український визвольний рух» (2003–2008).

Питання місця і ролі Організації Українських Націоналістів в українському визвольному русі досі залишається одним із найбільш дискусійним в історіографії. Важливим аспектом цієї проблеми є ставлення ОУН до євреїв, що досі не знаходило належного висвітлення в працях істориків. Пропонована увазі читачів робота є чи не першою, де головним об’єктом дослідження обрано саме формування позиції українських націоналістів щодо єврейського населення протягом 1920-1950 років. Опираючись на багатий джерельний матеріал, зокрема документи ОУН та УПА, які вперше вводяться в науковий обіг, автор переконливо спростовує численні стереотипи, що побутують як в історіографії, так і в суспільній свідомості.

Посилання

docs.google.com/file/d/0Bw...

Звідки беруться міфи від ПР про "фашистів"

04.06.2013,Олесь Городецький, Історична правда

 

Олесь Городецький
Голова Християнського товариства українців в Італії

 

Стратегія влади в підготовці до наступних виборів уже стала очевидною для всіх. Проєвропейський, демократичний, істинно православний, високо гуманний "защітнік Родіни" Янукович – проти "воїнствующіх фашистів, нацистів і антисемітів".

Ця технологія відпрацьовується щодня з екранів телевізорів, заливається в голови людей за допомогою щедрих цитувань та інтерв'ю регіоналів. На допомогу професійним клоунам по типу колєсніченків, богословських, табачників приходять більш "виважені" спікери, як-от Колесніков та Герман.

Основою цієї риторики є відверте фальшування української історії із тавруванням героїчної боротьби ОУН і УПА, і, отже, усіх тих наших сучасників, хто цих героїв вшановує.

Ця вся брехня не нова. Її придумали не регіонали. Ці історичні легенди ретельно створювалися досвідченими спеціалістами з КГБ.

Просто зараз ця карта витягується з колоди, щоб стати виборчим "джокером".

Здавалося б пройшло багато років із того часу, як із повстанням Незалежної України багато міфів були визнані брехливою пропагандою й викинуті на смітник історії, а синьо-жовтий прапор та тризуб "українських буржуазних націоналістів" стали державними символами України.

Хто б міг подумати, що на третьому десятку незалежності хтось витягуватиме на світ Божий цю маячню, та ба, робитиме з неї майже офіційну пропаганду вільної України, за яку віддавали своє життя сотні тисяч членів ОУН та воїнів УПА? А червоний прапор, під яким здійснили чи не найбільший в історії злочин проти людства – вільно майорітиме на державних святах в Україні?

Знову, уже в незалежній Україні, українці повинні доказувати, що мають право на власну історію, мову, релігію та власне майбутнє. Що вони не є "фашистами", "нацистами"," антисемітами", "агентами Ватикану", "ворогами народу" – а європейським християнським народом хліборобів та воїнів.

Найсумніше те, що доводити це потрібно, у першу чергу, не зовнішнім ворогам, а власній "українській" владі.

Партія регіонів шукає ворога для поділу країни, створення суспільного конфлікту та консервації в такий спосіб влади в 2015 році.
В міжнародному контексті такий ворог - для інших, внутрішньополітичних цілей - потрібен і в інших країнах.
Режиму Путіна такий ворог потрібен для маскування провальної економічної політики і перетворення Росії у сировинний придаток Європи; Польщі – для моральної компенсації "великопольському гонору" виборців за втрачені "східні креси"; Німеччині – для применшення негативної ролі німців в часи нацизму; єврейським правим – для створення нових антисемітів.

І найпростіше "зліпити" образ такого ворога з українців. Адже, маючи де-юре свою країну, ми залишаємося бездержавною нацією де-факто. Тому наша держава не захищає українців. Скоріше, навпаки, пропагує українофобію.

Стереотипи про українців-"колаборантів-ворогів-антисемітів" створювала радянська пропаганда. Усі ці звинувачення ретельно "легендувалися", підкріплювалися "історичними документами". Працювали ґрунтовно, на майбутнє.

Історія повторюється у вигляді фарсу.

І якщо в 60-70 роки минулого століття ці легенди створювали генерали й полковники могутнього КДБ – то зараз їхні "труди" тиражують колишні "шістки" і "стукачі".

Але документи не горять, і все таємне стає явним. Рано чи пізно.

Спробуємо на прикладі одного випадку проілюструвати походження теперішньої пропаганди ПР. Мова піде про "антисемітизм" українських націоналістів, зокрема, багаторічного голови ОУН Ярослава Стецька.

Одним з основних "документальних" підтверджень міфу про "антисемітизм" ОУН є так звана "біографія" Стецька. Як стверджувала радянська пропаганда, він написав її, будучи під німецьким арештом українською та німецькою мовами.

В українському варіанті, власне й знаходиться антисемітське твердження: "Стою на становищі винищення жидів і доцільності перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключаючи їх асиміляцію".

За офіційною версією, уперше цей документ "знайшов" і оприлюднив генерал КГБ, історик Чередниченко, опублікувавши його в книжці "Націоналізм проти нації", котра вийшла у "Видавництві політичної літератури України" в 1970 році.

На заході його поширив Майкл Ганусяк - голова прорадянської української організації в США, надрукувавши його під своїм іменем у Нью-Йорку, на початку 70-х у брошурі "Let We Forget".

А звідти, як достовірна інформація, цей фальсифікат потрапляє до робіт сучасних "науковців та дослідників" Беркгоффа, Царинника, Химки, котрі видають його за чисту монету. Уже в їхньому переказі ця інформація, відмита від першоджерел КГБ, використовується деякими організаціями для звинувачень ОУН в антисемітизмі.

Сумніви щодо автентичності цього документу раніше вже висловлювали історики.

Професор Тарас Гунчак у своїй статті для Гарвардського журналу вказував на грубі ознаки фальсифікації: невідповідність хронології, що її вказано в біографії, реальним фактам, неіснуючі посади чи організації, використання радянського правопису української мови, знаходження "життєпису" в радянських, а не в німецьких архівах.

Як міг Стецько говорити про "німецькі методи" в 1941 році, якщо самі німці їх придумали в 1942?

Написання цього життєпису заперечував сам Ярослав Стецько, вважаючи його грубим фальсифікатом радянської пропаганди. Про те, що правки на машинописному тексті зроблені не його почерком, уже пізніше неодноразово стверджувала його дружина та інші люди, котрі його добре знали.

Про сумнівність справжності "життєпису" свідчить також експертний висновок спеціалістів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління у місті Києві.

У документі, датованому листопадом 2002 року, який має назву "Характеристика та аналіз документів справи 7, оп. 3, ф. 3833. Крайовий провід ОУН на Західно-Українських землях за 1941 – 1946 рр., що зберігається у ЦДАВО України" – а власне в цій справі зберігається так званий "життєпис" – зокрема, сказано наступне:

"...Ще одна особливість документів, що звертає на себе увагу, це – папір, на якому надруковані ці документи: німецькі на цупкому папері; польські документи в основному на цигарковому папері, але фізичний стан їх задовільний, однак читати такий текст важко, оскільки документи в більшості надруковані з обох сторін і через один інтервал.

Українські документи надруковані на газетному папері, а це значить, що ці документи створювалися у відповідних регіонах з відповідною ознакою діловодної служби, яка створювала ці документи: Німеччина, Україна, Польща..."

Чи міг Стецько, пишучи в одному місці й в один час біографію двома мовами, використовувати два типи паперу, тим більше в ув'язненні?

"...На жаль, коли читаємо документи, то бачимо, що в окремих випадках немає початку або кінця документу. Щодо оригінальності документів, то 90% документів – незасвідчені копії, тобто не мають підписів, частина з них засвідчені копії – це є підпис, або стоїть печатка.

Якщо вважати, що підписи Ярослава Стецька дійсно його, то такі документи є оригіналами, але ми дотримуємося того, що це не оригінальні підписи Стецька..."

Незважаючи на величезну кількість застережень щодо автентичності, цей фальсифікат продовжував цитуватися в пропаганді проти ОУН.

І лише розсекречені недавно архівні документи дозволили поставити всі крапки над "ї".

Починаючи з 1966-го, КДБ УРСР проводилася планова кампанія з дискредитації Ярослава Стецька, як чільного голови ОУН за його активну міжнародну діяльність проти СРСР.

У цій роботі найбільше використовувався "єврейський фактор". Адже за кордоном єврейські організації мали великий вплив на політику й могли завдати серйозного удару по українських націоналістах.

Ось як про це говориться в доповідній КДБ УРСР до ЦК КПУ від 7 жовтня 1969 року:

"По согласованию с КГБ при СМ СССР, нами проводится ряд специальных мероприятий, направленных на компрометацию зарубежных националистических центров перед правительствами и коренным населением стран их поселения, а также усиление противоречий между враждующими группировками оуновцев".

Лица КГБсткой национальности используют "лиц еврейской национальности" против "лиц украинской национальности"

Від імені підставних осіб єврейської національності, КДБ розповсюджував листівки на івриті та ідіш зі звинуваченнями Стецька та закликами до його вбивства.

Ось копія такої листівки з російським перекладом:

І, щоб завдати вирішального удару по "українських буржуазних націоналістах", КДБ фальсифікує й поширює у світі так званий "життєпис" провідника.

Ось як про це доповідає Щербицькому голова КДБ УРСР Федорчук:

На прикладі цієї спецоперації КДБ проти Стецька, бачимо, хто і як насправді з українських націоналістів робив "антисемітів, нацистів і фашистів".

Таких спецоперацій було багато. Компрометація, наклепи, фізичне знищення.

Тека, в якій зберігався лист Федорчука до Щербицького. Всі наведені матеріали - з Галузевого державного архіву СБУ

Радянський режим боявся українського націоналізму. Він розумів, що лише Український Дух зможе розвалити імперію, а не Америка і Європа.

Так і сталося в 1991-му...

І зараз, дивлячись на спроби режиму Януковича витягнути з нафталіну радянську пропаганду й воювати нею із власним народом, хочеться сказати: "Не ставайте на граблі! Історія вже винесла свій вирок!"

Джерело 

Дивіться також:

Як із опозиції "ліпили фашистів" 10 років тому. ФОТО

"Кто такие бандеровцы и за что они борются". Агітаційна брошура ОУН

"Правда про те, хто вбив Бандеру". Агітаційна брошура КГБ

Професор Химка: "Стецько був переконаним антисемітом"

Нацисти прилетіли з Марсу? Про німецькі спроби ревізії історії

КГБ проти шестидесятників. Справа "Блок"

Ідеологія ОУН. Від радикального націоналізму до демократії

Про Оберлендера, "Нахтіґаль" і Шухевича. Проколи радянського агітпропу

"Українські буржуазні націоналісти". Як їх змальовувала пропаганда. СКАНИ

"Антифашизм" - технологія для боротьби з опозицією

Аргентинський історик, дослідник УПА

30.05.2013, Володимир В'ятрович , Історична правда

Українська тематика не просто так зацікавила іноземних військових: початок 1960-х — час масового розгортання національно-визвольних рухів країн Африки та Азії, що у своїй боротьбі активно використовували партизанську тактику.

Тисячі людей, які жили і працювали для України, довгий час лишалися невідомими та забутими, тому що їхні долі були приховані в недоступних чекістських архівах.
Проте ця причина не пояснює забуття українцями аргентинця Енріке Мартінеса Кодо́ — людини, яка зробила надзвичайно багато, щоби про нашу батьківщину дізнався світ.
Він жив далеко за океаном, а тому був недосяжним для КГБ, який, безперечно, прагнув розібратися з "українсько-аргентинським буржуазним націоналістом".
Але навіть із відродженням незалежності в Україні не стало більше інформації про нього — досить потужна українська Вікіпедія про цю людину нічого не знає, а пошукова система Google знаходить аж одне посилання на його статтю 1960 року.
Тож не дивно (хоча від того не менш сумно), що про смерть Енріке Мартінеса Кодо 5 січня 2013 року повідомили лише українські організації в Аргентині. Переконаний, ця людина заслуговує на пам'ять та шану, і спробую цією публікацією переконати в цьому наших земляків.

Енріке Мартінес Кодо́ (1926-2013) - історик, військовий, дослідник УПА

Вперше ім'я, написане на обкладинці книги, я побачив у кабінеті свого вчителя Григорія Дем'яна у 1995 році. Книга в гарній суперобкладинці з повстанським фото та назвою латинськими літерами відразу привернула мою увагу.
Погортавши її, я переконався — це справді надзвичайно цікаве видання: чудові фото УПА (значну частину яких тоді побачив вперше), схематичні зображення структури армії, карти повстанських рейдів та схеми боїв, рисунки бункерів та криївок, зображення зброї з тактико-технічними характеристиками, витяги з документів.
На жаль, текст був для мене недоступним — іспанською мовою. Згодом я попросив свого товариша перекласти для мене зміст книги "Повстанці за залізною завісою" і окремі її розділи. Навіть використав їх для написання дипломної роботи.
Це дозволило мені ще краще оцінити видання, яке з'явилося 1966 року, і зрозуміти: і через тридцять років нічого подібного про УПА українською мовою ще не було написано. Із книги можна було дізнатися, що її автор — аргентинець, журналіст і військовий аналітик. Поєднання двох останніх моментів стало запорукою написання цікавої та інформативної праці.
Але звідки аргентинець зумів отримати стільки інформації про тему, яка в той час на теренах однієї шостої земної кулі була забороненою, а на решті — просто невідомою? Відповідь залишалася відкритою ще понад п'ятнадцять років.
Вдруге Енріке Кодо нагадав про себе в 2009 році. Причому нагадав у буквальному значенні слова — один із працівників українського посольства в Аргентині привіз мені від нього привіт та передав "Повстанців за залізною завісою" з автографом. Для мене однаково великим сюрпризом було те, що він досі живий, і те, що він, виявляється, чув про мою роботу.
Врешті, останню інформацію про Кодо я отримав завдяки Facebook, коли на своїй сторінці опублікував одну з найвідоміших його статей. Для більшості читачів публікація була сюрпризом, але один із них, Юрій Данилишин із Аргентини, написав, що має додаткову інформацію про Кодо. Саме вона і стала основою цієї статті.

Обкладинка книги "Повстанці за залізною завісою" (1966 рік). В цій книзі Кодо вивчав і бойовий досвід радянських партизанів Ковпака

Енріке Мартінес Кодо́ народився 4 вересня 1926 року в Буенос-Айресі. У цьому ж місті він отримав освіту журналіста, а згодом, у 1954-1955 роках, ще додатково навчався у спеціальній розвідувальній школі.
Тому й усе його подальше життя було пов'язане з цими двома галузями — він спочатку був журналістом "Diario El Pueblo" та "Semanario Esquiú", а з 1957 року став редактором "Manual de Informaciones" — видання розвідувального підрозділу генерального штабу аргентинської армії.
Українською тематикою Кодо зацікавився у квітні 1959 року, прочитавши в якійсь із аргентинських газет замітку про засудження в Радянському Союзі п'яти українських повстанців.
Невідомо, про кого саме йшлося і як була подана інформація (цілком можливо, що в дусі радянської пропаганди про злочинців — "українсько-німецьких буржуазних націоналістів"), але вона стала початком захоплення аргентинського журналіста.
Можливостей дізнатися більше про Україну, українців та навіть Українську повстанську армію в Аргентині виявилося чимало. Адже там уже кілька десятиліть активно діяла українська діаспора, яка мала власні громадські організації та видання.
Кодо зав'язав контакти з активістами, зокрема з Юрієм Тисом-Крохмалюком, директором Українського інформаційно-видавничого інституту. Тис був колегою Кодо — теж журналіст, військовик, колишній офіцер дивізії "Галичина". Проте найцікавішим для аргентинського журналіста виявилося те, що директор інституту був ще й військовим істориком, автором книг про бої Богдана Хмельницького, Полтавську битву.
Безперечно, саме Юрій Тис був головним консультантом Кодо. Можливо, саме він, маючи зв'язки з ветеранами Української повстанської армії (незабаром після знайомства з Кодо Тис виїхав до США, де мешкало чимало колишніх вояків УПА, містилися повстанські архіви), забезпечив журналіста документальними джерелами та фото.

Організація і підрозділи УПА. Ілюстрації зі статті Кодо в Military Review

У результаті в 1960 році з'явилася перша стаття Енріке Мартінеза Кодо "Партизанська війна в Україні", присвячена УПА. Її опубліковано в журналі "Military Review" — офіційному виданні коледжу командування та Генерального штабу армії США.
Українська тематика не просто так зацікавила американських військових: початок 1960-х — час масового розгортання національно-визвольних рухів країн Африки та Азії, що у своїй боротьбі активно використовували партизанську тактику.
Тож вивчення досвіду вояків УПА — одних із перших, хто розвивав повстансько-партизанську тактику — було надзвичайно корисним.

Стаття Кодо відкривала той номер Military Review. Повністю скачати можна з цієї бібліотеки

Через три роки після публікації статті з'явилася перша іспаномовна книга Кодо про УПА — "La Resistencia en Ucrania" ("Рух опору в Україні"), а ще через три — монографія "Повстанці за залізною завісою", яка відкрила для мене цього автора.
Він написав іще чотири праці на українську тематику, а одну з них, "Los Crímenes de Munich. 1957—1959" ("Злочини в Мюнхені. 1957—1959"), присвятив питанню вбивства лідерів націоналістичного руху Лева Ребета та Степана Бандери.
Кодо став автором десятка статей про український визвольний рух, які друкувалися в різних країнах Латинської Америки.
З 1972 до 1975 року він був редактором спеціального іспаномовного журналу Антибільшовицького блоку народів (міжнародного об'єднання, створеного ОУН) "Resistencia y Liberación". Також готував до друку іспанський переклад "Історії України" Дмитра Дорошенка, книги "Українська проблема та Симон Петлюра" Алена Дероша.

Перша книга Енріке Мартінеза Кодо про УПА "Вільна Україна. Рух опору в Україні" (1963 рік)

Енріке Матрінес Кодо отримав за своє життя чимало відзнак — премій, орденів, нагороду від аргентинської розвідки. Проте серед них лише одна українська — медаль Святого Володимира, найвища нагорода Світового конгресу вільних українців, яку йому вручили у 1989 році.
Через два роки після цього постала незалежна Україна. Аргентинський журналіст Кодо́ зробив чимало, аби це стало можливим, але за понад двадцять років він так і не отримав жодної відзнаки від її влади.
Як, зрештою, не отримали їх і більшість тих, про кого він писав, — українських повстанців.

Джерело

Півстоліття у підпіллі

12.03.2006, Євгенія ЛІЩУК, "Вісник"

Ілько Оберишин – легендарна особистість, останній провідник УПА у Збаразькому окрузі. У 1991 році, після півстолітнього підпілля, повідомив про себе владі. Перед цим переховувався від совітів по людях, лісах, вокзалах. Найнадійніший притулок Ільку Степановичу забезпечила дружина Емілія. Сорок років вона ховала його на горищі свого будинку у селі Городниці Підволочиського району. 

 

 Здатися комуністам навіть не думав

– Я народився у Потоці Рогатинського району на Івано-Франківщині. Ріс у національно-патріотичній родині, у 17 років став членом молодіжного підрозділу ОУН „Юнацтво”, вів антинікотинову і антиалкогольну агітацію, – розповідає Ілько Степанович. – У 1939 році вступив на фізико-математичне відділення Львівського університету, а коли почалася війна, деякий час працював учителем. У 1941 році, як повноправний член ОУН, отримав псевдо „Стецько” і знову поїхав на навчання до Львова, у медінститут. За дорученням організації забезпечував повстанців ліками, а у 1944 році, з приходом „совітів”, перейшов у глибоке підпілля. У 1947-му мене включили до групи Служби безпеки при Тернопільському обласному проводі ОУН і з півсотнею побратимів на чолі з провідником Гаром скерували у Збаразький район. З боями ми пройшли всю Тернопільщину... 
На жаль, 13 лютого 1951 року у бою з „гебістами” загинули останні товариші Ілька Оберишина. Залишившись на самоті, спротиву радянській владі Ілько не припинив. На початок 50-х років підпільною боротьбою, за його словами, були охоплені понад півтисячі жителів області. Вони мали легальну роботу вчителів, інженерів, будівельників і водночас таємно допомагали УПА. Листівки Ілько Оберишин друкував на машинці у криївці, влаштованій на обійсті родини із села Остап’є, що неподалік Городниці. Навіть пані Емілія, яка шість років пропрацювала вчителькою у цьому селі і в той час уже була знайома з Ільком, не знала про схрон. Згодом Оберишин таки посвятив її у таємницю, і, буваючи у Львові, Емілія привозила тоненький папір для друку листівок.
У хрущовську відлигу газети писали, що радянська влада амністує усіх членів ОУН-УПА, які прийдуть з повинною. Але про те, щоб здатися на милість комуністам, Ілько навіть не думав, чекав, коли постане українська держава.

 

«Батьком» сина став швагро

Особисте життя Ілька та Емілії сповнене щирої любові і водночас драматизму. Вони познайомилися у 1948 році, у хаті швагра пані Емілії Василя Цетнера, який допомагав підпільникам. За порадою Ілька він вступив до компартії, очолив місцевий колгосп, отримав навіть орден Леніна. Саме пан Василь невдовзі виручив подружжя у вкрай пікантній справі. Коли у 1951 році в Емілії народився син Аркадій, жінку викликали у райвідділ МГБ. „Органи” цікавило, хто є батьком хлопчика. Вчителька обурилася – яке, мовляв, ваше діло? І відразу ж зрозуміла, що чекісти просто так від неї не відчепляться (за підозру у сприянні „бандитам” Емілія Турчин перебувала „на олівці” в енкаведистів з 1945 року). Вдома вона звернулася до сестри з незвичайним проханням: „Хай Василь посвідчить у МГБ, що то його дитина”. Попросити чоловіка про „таке” сестра не наважилася, і тоді Емілія повела з ним розмову сама. І Василь погодився. Після „делікатної” співбесіди Цетнера з дізнавачами Емілії дали спокій. Навіть під час одруження Аркадія всі функції „батька” на весіллі теж виконував Цетнер. Можна лише уявити, які почуття переживав справжній тато Ілько, спостерігаючи за весіллям єдиного сина через шпарину у даху...
Коли Емілія народила „незаконну” дитину, сім’я не відвернулася від неї. Молодих таємно повінчав брат Ілька, священик Василь. А охрестили Аркадія, теж підпільно, у Львові.
– Сорому через „підозрілу” вагітність я не відчувала, – каже пані Емілія. – Як вчителька була на хорошому рахунку, і в очі мене ніхто не звинувачував...
Синові Аркадієві, який жив переважно у бабусі, пані Емілія розповіла про тата, коли дитині виповнилося 12 років. Заздалегідь пояснила, чим загрожує родині викриття Ілька, і хлопчик пообіцяв, що триматиме язика за зубами. Спершу він соромився незнайомця, але пізніше звик і уважно слухав батькові розповіді. Лише один раз син ледь не „спалив” тата. До підлітка прийшов товариш, діти хотіли пограти у м’яча, але пані Емілія закинула його на горище, щоб син менше нищив черевики. Коли Аркадій підійшов до драбини біля горища і тихо попросив тата скинути м’яч, друг, що очікував у коридорі, почув це. Пізніше він довго допитувався у пані Емілії, що у неї є на горі. Відповіддю, що там всякий старий мотлох, не задовольнився, і вдома розказав про пригоду батькам. Та вони втримали почуте у таємниці.

 

Почув гімн України – і вийшов зі схрону

Моментів, коли чужі люди могли випадково викрити Ілька Степановича, було немало.
– Одного разу прийшов учитель-донощик. Випитував, чи була у селі організація УПА. Поки розмовляли, з горища почав сходити Ілько – не чув, що у хаті хтось є. Я підійшла до драбини, зробила страшне лице. Він поліз назад, а я гукнула: „А кота! А кота!” Котів буцімто проганяла... Іншим разом пішла на роботу і забула зачинити двері. Прийшла листоноша, наткнулася на Ілька. Подякувавши, він взяв газети... Ми дуже потерпали, що та жінка донесе, бо Ілька ж легко можна було запідозрити – він був дуже блідий без сонця і повітря. Того ж дня він зібрався і десь пішов на кілька місяців. Але мене тоді ніхто не чіпав. Через подібні ексцеси нерви були завжди не на місці, а Ілько не раз хотів накласти на себе руки. Та якось нас Бог беріг. У мене чи в чоловіка є, напевне, сильний ангел-охоронець.
На горищі Ілько Оберишин рятувався від холоду трьома електричними грілками і периною. Загартувався так, що не хворів і в найбільші морози. Ще два роки тому він був практично здоровий. „Ніколи не пив горілки і не курив”, – пояснює. Нині, у 85 років, пан Ілько нарікає на високий тиск і головний біль, проблеми з пам’яттю. Але раніше встиг написати книжку „Півстоліття в підпіллі”. Посміхаючись, згадує він, як у 1991 році, після референдуму 1 грудня, почув на тернопільському вокзалі український гімн і, не роздумуючи, пішов до РУХу, щоб заявити про себе тодішньому керівнику крайового проводу НРУ Івану Бойчуку. На Оберишина той дивився, як на якесь диво. В УСБУ Ількові Степановичу довелося розповісти про деталі життя і боротьби, щоб йому повірили. Тоді ж здав бойовий пістолет з набоями – необхідності тримати останню кулю для себе вже не було. У 1993 році він очолив обласне товариство „Меморіал”, а нині вже на пенсії. Обласна влада спочатку виділила йому грошову допомогу – 30 гривень, в останній рік підмога зросла до 260 гривень.  

Емілія Турчин каже, що Ілько ніколи не каявся. Та й вона сама зізналася, що прожила б життя так само, якби довелося це зробити вдруге...

Джерело

УПА про ставлення до росіян

Наше становище [ставлення] до російського народу

Осип Дяків (Горновий)

Народився в 1921 році на Тернопільщині.
Заступник голови Генерального секретаріатуУГВР.
Підполковник УПА.
Загинув 1950-го в бою з відділом МГБ на Львівщині.

24.10.2012,  "Історична Правда"

УПА про ставлення до росіян: "Російський народ — наш безпосередній сусід, і співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо буде вона будована не на імперіалістичних співвідношеннях, а на справжній дружбі і рівноправності".

"Історична Правда" оцифрувала публіцистичну статтю "Наше становище [ставлення, позиція - ІП] до російського народу".

Автор цього тексту - Осип Дяків на псевдо "Горновий" - підполковник-політвиховник УПА, крайовий провідник ОУН Львівщини, заступник голови Генерального секретаріату [уряду]Української Головної Визвольної ради.

Матеріал був написаний до 1950 року, але іноді здається, що в дечому він актуальний досі. Втім, дивіться самі.

---------------------------

Приступаючи до розгляду нашого ставлення до російського народу, зазначимо зразу, що це питання поділяється на дві частини: 1) наше ставлення до російських народних мас і 2) наше ставлення до російських імперіялістів. В кожному з тих двох окремих питань наше становище — різне.

В принципі наше становище до російського народу нічим не відрізняється від нашого становища до всіх інших народів. Воно випливає з основних наших ідейно-політичних засад — з великої "Воля народам! Воля людині!"

Українському визвольно-революційному рухові, який зродився на ґрунті національного поневолення і колоніального гніту українського народу і який висловлює прагнення до визволення, всяке поняття шовінізму, а тим більше імперіалізму - чуже й осоружне.

Борючись за визволення власного народу, ми прагнемо до визволення і державної самостійності всіх народів, бо ми ненавидимо всяке поневолення, бо ми ненавидимо всяке поневолення, бо нам ненависний всякий імперіалізм.

Обкладинка брошури 1950 року. Оригінал зберігається в архівіЦентру досліджень визвольного руху

Ми переконані, що український народ, як всякий інший народ у світі, може найкраще й найповніше розвиватися тільки в сім'ї вільних і незалежних держав усіх народів.

Ми хочемо своє життя будувати у власній самостійній державі, в тісній співпраці з усіми народами. Ми віримо, що справжній мир у світі може забезпечити тільки система вільних національних держав усіх народів на їх етнографічних територіях.

Ось як визначив III Надзвичайний Великий Збір ОУН наше становище у цьому відношенні:

”Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі.

Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах — це єдиний лад, що дасть справедливу розв'язку національного і соціального питань у цілому світі“.

Ці положення є вихідними й при визначуванні нашого становища до російського народу.

ОУН бореться не проти російського народу, а за визволення України від гніту російсько-більшовицьких загарбників. ОУН стоїть на становищі, що російська держава повинна покриватися з етнографічними кордонами російського народу і в ніякому випадку не виходити поза ці межі.

З російським народом, який матиме свою національну державу на своїй етнографічній території, який не виступатиме проти національно-визвольних прагнень українського народу, з російським народом, який не стоїть на становищі імперіалізму, а бореться за знищення своїх імперіалістичних клік, - з таким російським народом ми прагнемо до якнайтіснішої співпраці сьогодні і в майбутньому.

Виходячи з такого становища, ОУН змагається за знищення російсько-більшовицької тюрми народів і перебудови СРСР на незалежні держави усіх народів, в колі яких знайшлася б і національна держава російського народу.

Перша сторінка. Скан з архіву ЦДВР

Тим самим ОУН бореться за відділення України від Росії, бо це єдиний шлях до того, щоб покласти край національному поневоленню українського народу, колоніальному грабежу його багатств, жахливій експлуатації його праці російсько-більшовицькими імперіалістами.

Це єдиний шлях здійснити волелюбні прагнення українського народу - природні зрештою для кожного народу - жити в своїй незалежній державі.

Знищення колоніально-експлуататорського СРСР, знищення імперіалістичного класу сталінських вельмож диктується найжиттєвішими інтересами всіх народів СРСР.

Перебудова СССР на незалежні держави — це найсправедливіша і найпрогресивніша розв'язка національного питання, бо вона в корені підтинає російський імперіалізм і створює можливості для всебічного розвитку кожного народу. Вона веде не до національної обмеженості і заскорузлості, а до найширшої співпраці і дружби між народами, бо вона будує їх на принципах справжньої незалежності, рівності і добровільності.

Звільняючи народи від колоніального гніту російсько-більшовицьких імперіалістів, вона створює найкращі передумови для розв'язки соціального питання кожним народом в дусі інтересів працюючих мас.

Тому перебудова СССР на незалежні держави всіх його народів — не поворот назад, до старого і віджилого — це, безсумнівно, величезний прогрес.

Відокремлення України від Росії не є жодним ворожим виступом проти російського народу, як це змальовує більшовицька пропаганда.

По-перше, боротьба за відокремлення України від Росії — це боротьба за належне кожному народові і давно вже всіма за кожним народом визнане право жити на власній землі незалежним державним життям.

Плакат із зображенням Осипа Дяківа "Горнового" роботи підпільного художника УПА Ніла Хасевича

Хіба ж скільки-небудь об'єктивно думаюча людина може розцінювати таку боротьбу як боротьбу ворожу будь-якому іншому народові? Крім цього, боротьба за відокремлення України від Росії — це навіть з точки зору більшовицьких законів боротьба цілком законна: конституція СРСР забезпечує за кожною т.зв. союзною республікою право на вихід зі складу СРСР.

По-друге, російському народові не потрібна Україна, вона потрібна тільки російським імперіалістам.

Твердження про те, що Росія не може обійтися без України — а з такими твердженнями виступали Ленін і Сталін — лише імперіалістична вигадка, вживана всіми імперіалістами, а сфабрикована на те, щоби баламутити народні маси. (Німецькі імперіалісти поступали так само, коли кричали, що німецькому народові тісно, що йому грозить голод, що йому потрібний ”життьовий простір” і т.п.).

Як нацисти убивали українців. Злочин у Корюківці

Далі, таке твердження взагалі не є ніяким аргументом і не може давати ніякому народові права поневолювати інший народ. Таких "аргументів" вживають тільки імперіалісти для оправдання своїх безкінечних імперіалістичних війн і загарбання чужих територій.

Російські землі настільки багаті, а російський народ настільки працьовитий, що може сам себе забезпечити. Треба тільки, щоб земля, багатства російської землі, промисловість були в руках російського народу, а не в руках класу більшовицьких вельмож, щоб російський народ працював на себе, а не на зграю більшовицьких експлуататорів і не на їх імперіалістичні плани.

До того ж, якщо російському народові потрібні українське вугілля, залізо чи хліб, то він може їх отримати шляхом обміну з Україною на господарські добра своєї землі, наприклад, ліс чи промислові вироби, потрібні Україні, а не шляхом загарбання України і колоніальної експлуатації її багатств.

Царські, а зараз більшовицькі імперіалісти свідомо зосередили і дальше зосереджують основні галузі промисловості не там, де є сировина, а в безсировинних областях Росії (Нечорноземний і Ленінградський центри), до яких вивозять заграблену сировину з т.зв. союзних республік.

Тож цілком очевидно, що відірвання України і інших ”союзних республік” викличе зміни в сучасній російській господарській системі. Але це не буде удар по російській економіці, а тільки удар по її імперіалістичній структурі, удар по всіх тих галузях промисловості, які працюють на імперіалістичні воєнні потреби більшовицьких загарбників.

Одна з листівок націоналістичного підпілля. Фото: ГДА СБУ

Все це викличе тимчасові труднощі в російській економіці, які їй прийдеться побороти як неминучі в процесі оздоровлення, в процесі перебудови на неімперіалістичні, національні рейки.

Перебудувавшись на національній основі, російська економіка закладе тривкі підвалини для свого успішного розвитку, зміцнить свою силу й основи, стане на послуги російському народові, а не більшовицьким експлуататорам.

Бо що ж російському народові (цілому народові, а не підкупленій частині), наприклад, з того, що він має розвинуту промисловість (до речі побудовану і розбудовану з такими величезними затратами людського життя, праці і майна), коли ця промисловість не працює для нього, а на війну, на озброєння, коли доходи від цієї промисловості використовуються класом більшовицьких вельмож в антинародних цілях, коли величезна більшість робітників (за вийнятком партійно-стахановсько-прикажчицького прошарку) знаходить у ній не радісну працю, а важку каторгу, не відповідний заробіток, а нестерпний визиск, коли робітники не мають найменшого впливу на керівництво промисловістю?

Країна глибокого буріння. Як українці добували газ для СРСР

Отже, в інтересах російських працюючих мас є знищення імперіалістичної побудови промисловості СРСР.

Такого знищення вимагають також справедливі інтереси поневолених народів в СРСР, які не можуть миритися з колоніальним становищем.

Ми ж не можемо допустити до того, щоб скарби української землі російсько-більшовицькі окупанти вивозили цілком за безцінь і тільки тому, що вони потрібні російській промисловості, свідомо розбудованій у безсировинних областях.

Ми не можемо погодитися з тим, щоб економіка України розбудовувалася однобічно (сільське господарство й видобувна промисловість), щоб Україна, маючи великі запаси всієї необхідної сировини, не мала розвинутих усіх галузей промисловості.

Ми не можемо дивитися на те, як мільйони українського народу вмирають від голоду тільки тому, що їх хліб загарбали кремлівські розбійники.

Ми не можемо допустити до того, щоб Україна і надалі залишилася базою сировини і ринком збуту для російської промисловості, джерелом збагачування класу більшовицьких вельмож.

І тому ми боремося за відділення України від Росії.

Таким чином, відокремлення України звернене не проти російського народу, а виключно проти російсько-більшовицьких імперіалістів, знищення яких є в інтересах російського народу.

Змагаючись за відокремлення України і перебудови СССР на незалежні держави всіх народів СССР, ми рівночасно прагнемо до якнайтіснішої співпраці в політичній, економічній і культурній галузях з російським народом.

Російський народ — наш безпосередній сусід, з ним у нас багато спільних інтересів, і співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо буде вона будована не на імперіалістичних співвідношеннях, а на справжній дружбі і рівноправності.

Сьогодні більшовицькі імперіалісти широко кричать про т.зв. допомогу російського народу українському народові. Та це нітрохи не відповідає правді. Це - безсоромна брехня, і то брехня, так би мовити, подвійна.

По-перше, якщо йдеться про період царської Росії, то російський народ, російські народні маси не мали ніякого впливу як на внутрішню, так і на зовнішню політику царського уряду. Це дуже добре, краще може від інших, знають і самі більшовики.

Царський уряд правив Росією на основі самодержавства. Політика царського уряду в жодній мірі не відображала волі російського народу, оскільки цей народ був позбавлений усіх демократичних прав, оскільки в Росії не було ніяких демократичних інститутів.

Листівка УПА до росіян в Червоній Армії. 1943 рік

Тому то політика царського уряду щодо України в жодній мірі не може вважатися політикою р о с і й с ь к о г о   н а р о д у. В умовах царського самодержавства російські народні маси не мали ніякої змоги виявити своє справжнє становище щодо українського народу.

Оскільки більшовики сьогодні твердять інакше, то вони цим самим попадають у суперечність із своїм дотеперішнім становищем: вони заперечують ту істину, що в умовах царського самодержавства російський народ був позбавлений будь-яких політичних прав.

Так само, як в умовах царського самодержавства, російський народ не має ніякої змоги виявити свою волю і в умовах диктаторського, тоталітарного Радянського Союзу. Тому також і вся політика радянського уряду з українського питання не може вважатися за виявлення справжніх поглядів російських народних мас у цій справі.

По-друге, як політика російського царизму, так і політика московсько-більшовицьких імперіалістів щодо українського народу ніколи не була і не є політикою "допомоги" Україні, але політикою національного гніту і експлуатації України, політикою винищування українського народу, жорстокої розправи з його визвольними змаганнями.

Саме, на жаль, такий, а не інакший зміст російсько-українських відносин в минулому і сьогодні. Та за цю політику ми обвинувачуємо в першу чергу царських і більшовицьких імперіалістів, а не російський народ у цілому, не російські народні маси.

З прикрістю ми мусимо в цьому місці ствердити, що російський народ давав (і дає) з себе зробити знаряддя політики гноблення й експлуатації України в руках своїх імперіалістичних керівників.

Бо що ж зробив російський народ, щоб перешкодити царським імперіалістам у зраді Переяславського договору (Віленською угодою з Польщею у 1655 р. і Андрусівською у 1667 р.), в знищенні Козацької Республіки, в зруйнуванні Запорізької Січі, в заведенні кріпацтва на Україні, в забороні української мови?

Що зробив російський народ для того, щоб перешкодити більшовицьким імперіалістам завойовувати Україну в 1917-20 рр., що зробив він для того, щоб не допустити до гноблення українського народу після 1920 р. і сьогодні?

Що робить він сьогодні в тому напрямі, щоб перешкодити московсько-більшовицьким гнобителям здушувати нашу визвольно-революційну боротьбу в Україні? Про яку ж тоді "допомогу" російського народу може йти мова?

Хіба ж викуп із неволі Шевченка групою передових росіян, чи близьке знайомство Шевченка з Чернишевським і тому подібні приклади — це допомога російського народу українському? Ні, бо це лише діла окремих одиниць, це лише відірвані випадки.

Урок Шевченка. Теоретик сіонізму про Кобзаря і Україну

Ні, бо це лише одиниці здобувалися і здобуваються на гідне трактування українського народу і признання йому належних прав. Ні, бо ці одиниці залишилися і залишаються поки що як самітні острови серед російського народу.

Прихильного ставлення до українського народу з боку передових людей з російського народу не можна узагальнювати як “допомогу“ російського народу українському. Це лише проблиски майбутньої співпраці двох вільних і цілком незалежних українського і російського народів, це доказ можливості такої співпраці вже сьогодні, на ґрунті спільної боротьби проти спільного ворога — російсько-більшовицьких імперіалістів, які придушують також російські працюючі маси, жорстоко експлуатують їх і женуть умирати за чужі їм інтереси.

Прагнучи до співпраці з російським народом, ми рішуче виступаємо проти приписування російському народові ”керівної ролі“, обов'язків ”старшого брата“, що випливають нібито з якихось благородних вищих якостей цього народу (”російський народ — найвидатніша нація“, що має ”ясний розум, стійкий характер і терпіння”), бо за всім цим криється російський імперіалізм, расизм і шовінізм.

Ми стоїмо на становищі, що в світі немає повноцінних і неповноцінних народів, народів, що були б найвидатніші з-поміж усіх інших. Можуть бути тільки розвинуті і відсталі народи. Але ці останні, вийшовши зі стану своєї відсталості, не тільки нічим не поступаються розвинутим, а часто перевищують їх.

Скільки ж то свого часу не ”доказувано“ про неповноцінність слов'ян, і якими ж марними в обличчі дійсності з'являються ці докази сьогодні? Як же ж ганебно провалилися гітлерівські твердження про те, що німецька нація — найздібніша й єдина державотворча нація в світі, що їй належить право нації панів!

В кожного народу є свої національні корисні прикмети й окремі здібності, але це ще ніяк не означає, що через це дана нація — вже ”найвидатніша“, чи щось у тому роді, нація у світі. Висування якоїсь однієї нації як найвидатнішої в світі — це расизм, і як такий заслуговує тільки засудження і таврування.

Тому ми не признаємо за російським народом жодних “вищих якостей“, які давали б російському народові право ставити себе як у теорії, так і в практиці у надрядне становище щодо інших, неросійських, народів (”старший брат“, ”великий“, ”найвидатніша нація” і т.д.).

Ми також ніколи не погодимося з ”теорією“ про ”керівну роль“ росіян щодо неросійських народів, що її нібито завдяки своїм ”високим“ якостям мав відіграти російський народ на протязі історії і відіграє у сьогоднішньому Радянському Союзі, про що так багато говорять сьогодні більшовицькі імперіалісти.

Ці ”теорії“ придумали сьогодні сталінські вельможі для виправдання свого імперіялізму, для прикриття своєї колоніальної системи гноблення і експлуатації, для обдурювання, спотворювання расистським дурманом російського народу.

Ми, українці, не можемо погодитися на ці ”теорії“, ще й тому, що вони створюються часто за рахунок присвоєння найсвітліших сторінок нашої історії (цілий період Київської Русі і Галицько-Волинського князівства) і культури (напр., ”Руська Правда”, ”Слово о полку…“), шляхом свідомого применшування наших власних здобутків (все, що маємо, досягнуто за ”допомогою“ російського народу) і жахливої фальсифікації історичної правди (напр., Переяславський договір, Мазепа, Визвольні Змагання 1917-20 рр. і т.п.), бо це є метою прищеплювати українському народові почуття неповноцінності і русифікувати його.

Ми виступаємо проти расистської пропаганди вищості російського народу, бо вона веде до розпалювання російського шовінізму в масах і тим самим створює труднощі для справжньої співпраці між українським і російським народами, бо вона полегшує більшовицьким імперіалістам використовувати російські працюючі маси в своїх антинародних цілях.

Як сказано, отже, ОУН бореться не проти російського народу, а проти російських імперіалістів, проти усіх тих, які поневолюють або допомагають поневолювати їм.

Носієм російського імперіалізму сьогодні є більшовицька партія — ВКП(б) [Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків) - назва Компартії СРСР з 1925 до 1952-го - ІП], яка сьогодні вже фактично оформилася в окремий експлуататорський клас — більшовицьких вельмож. Цей новий клас експлуататорів очолює сталінська кліка.

Звичайно, частина членів ВКПб) не стоїть на імперіалістичних позиціях, але це не змінює імперіалістичного характеру цього класу як цілості. Дворянське середовище також видало цілий ряд борців проти царського самодержавства (напр., декабристів, Герцена і інших), але ці одиниці не змінили імперіалістично-експлуататорської суті свого класу.

Клас більшовицьких вельмож — це чисто імперіалістичний клас, який поневолює мільйони неросійських народів, який в результаті перемоги над своїм конкурентом — гітлерівською Німеччиною — загарбав країни Центральної і Південно-Східної Европи, а зараз готується до загарбання цілого світу.

З соціалізмом і комунізмом він нічого спільного не має. Він використовує їх як прикриття для свого розбійницького імперіалізму і як засіб для розбудови своїх агентур по всіх країнах світу.

Більшовицькі імперіалісти — це прямі спадкоємці і продовжувачі кривавого діла царських імперіалістів. Тому ми боремося не тільки проти кремлівської верхівки, проти самої сталінської кліки, а проти класу більшовицьких вельмож у цілому, як класу імперіалістичного, класу експлуататорського.

Так само ця обставина, що в складі класу більшовицьких вельмож є також українці, білоруси, грузини й інші, нітрохи не змінює його російсько-імперіалістичного характеру.

Одна частина тих ”инородческих“ членів класу більшовицьких вельмож — ворошилови, коротченки — цілковито денаціоналізується, русифікується і входить у його ряди разом з росіянами так, як колись входили кочубеї до російського дворянства, і вишневецькі до польських магнатів.

Друга частина — гречухи, тичини, хоч і не асимілюються, входить до більшовицького класу на основі вислужництва, як усякі більші і менші кисілі і барабаші. І одні, і другі служать з притаманною ренегатам відданістю. І проти одних, і проти других ми активно боремося.

Політичне життя у повоєнній УРСР (1945-1953 рр.)

Щодо російського народу, то большевицький клас визискує його соціально так, як експлуатували його колись поміщики і капіталісти.

Клас більшовицьких вельмож поставив російські працюючі маси в становище новітніх рабів, придавлених важким ярмом деспотизму і експлуатації. Він позбавили їх будь-яких громадянських і політичних прав.

Російський народ не приймає жодної участі в керівництві державою, а про демократію хіба лиш мріяти може.

Але грубою помилкою було б думати, що ця обставина ставить російський народ в цілому у вороже становище до класу більшовицьких експлуататорів чи до російського імперіалізму взагалі. Так, може б, повинно бути, так хотілося б, щоб було, та так воно не є.

Клас більшовицьких вельмож тісно зв'язує з собою значну частину російського народу,приділяючи їй функції імперіалістичних приказчиків і гайдуків (в армії, МВД і МГБ, адміністрації, господарстві, а також у культурно-освітній ділянці і профспілках), ділячись плодами свого імперіалістичного грабежу.

Знову ж, несвідомі російські народні маси він обманює (і не без успіху) облудною пропагандою расизму, деморалізує шовінізмом і цим ставить їх на свої послуги. Це їм вдається тим легше, що він одночасно безпощадно винищує всіх, хто міг би і хто мав би відвагу розкрити масам очі та показати їм, що являє собою і що має метою вся ця пропаганда про ”найвидатнішість“ і ”керівну роль“ російського народу.

На прикладі німецького народу ми наочно бачимо, якого жахливого спустошення і руйнівного впливу в масах доконує імперіалістична пропаганда.

Німецькі маси, одурманені расизмом, захоплені привабливими імперіалістичними плянами про панування над іншими народами, до того ж підкріплені початковими великими воєнними успіхами, пішли за Гітлером і його бандитською зграєю.

Аналогічне явище маємо і в випадку російського народу. (Коли б так сталося, що російський народ в цілості дав себе захопити теперішньому шовіністичному курсові і цілковито підтримав теперішню більшовицьку шовіністично-імперіалістичну політику, то на цьому шляху його спіткає така доля, яка сьогодні зустріла німецький народ за його підтримку Гітлера).

Отже, не ототожнюючи російського народу з російськими імперіалістами, ми не сміємо випускати з уваги той факт, що клас більшовицьких вельмож виступає проти нас ширшим фронтом.

В цьому фронті знайшлися, побіч більшовицьких вельмож, також сотні тисяч гайдуків і приказчиків більшовицьких імперіалістів (переважну більшість яких становлять росіяни) та значна частина російських народних мас, збаламучена більшовицькою шовіністичною пропагандою.

Не враховувати цього - значить попадати в ілюзію, яка привела б нас до недооцінки сил ворога, з яким нам треба боротися.

Крім цього, не можна забувати, що коріння імперіалізму глибокі, що вони не тільки міцно сидять в імперіалістичних класах, але що ці коріння запускаються і в народну гущу.

Треба пам'ятати, що російський народ віками привчався і сьогодні дальше привчається до гноблення інших народів, що він деморалізувався, а сьогодні деморалізується як ніколи дотепер своїми імперіалістичними кліками. А все це чейже не лишається без наслідків, все це власне створює найсприятливіший ґрунт для посіву імперіалізму в масах і до його закорінення в них.

Не можна легковажити також і того факту (бо і він сприяв імперіалізмові), що російський народ не жив ще на протязі своєї історії вільним життям, що він не знає смаку волі людини і громадських прав, що в Росії, як писав Герцен, ”равно не имеет ни пристрастия к равенству, ни емкости (підкр. Герцена) в свободе. Это так и ведет от аракчеєвского императорства к императорству пугачевскому“ (А. І. Герцен. ”Избранние философские сочинения“ ОГИЗ соцэкгиз 1940 г.).

Ми можемо додати, що це власне привело і до сталінського імператорства.

Боротьба російського народу проти самодержавства, поміщиків і капіталістів, за соціальне визволення, його революційний порив у 1917 р. не закінчилися здобуттям визволення, порванням пут деспотизму, соціального визиску і рабства.

З-під визиску поміщиків і капіталістів він попав під визиск більшовицьких паразитів. Замість царя імператора має сьогодні генераліссімуса імператора.

15 гріхів Канібалісімуса. Які злочини вчинив Сталін?

Коли б російський народ не жив віками в деспотизмі, коли б у нього були скільки-небудь демократичні традиції державного життя, він не попав би так легко в залежність від своїх імперіалістичних класів, він не дозволив би їм так скоро запрягти себе до їх імперіалістичного воза. І про це нам треба пам'ятати, бо це й сьогодні дозволяє більшовикам-імперіалістам легко використовувати російські маси для своїх імперіалістичних планів.

Вплив імперіалізму та шовінізму такі сильні, що від них часто не можуть звільнитися навіть передові одиниці. Напр. Бєлінський, який ненавидів царизм всією душею, до кінця свого життя не змінив свого ворожого ставлення до української мови і літератури і в найганебніший спосіб нападав на Гребінку і Шевченка за те, що вони писали українською мовою.

А що ж в такому разі говорити про людей несвідомих, здеморалізованих імперіалізмом? Як же ж трудніший до переборення вплив імперіалізму в них! А вплив цей виступає у найрізнородніших виявах, він просякає життя народу і одиниці у всіх ділянках.

Імперіалістом чи його лакеєм стає той росіянин, який виступає проти перебудови СРСР на незалежні держави всіх народів, який відмовляє українському народові в праві на побудову самостійної держави, який проти відділення України від Росії, який заперечує колоніальний характер сьогоднішньої УРСР, який виступає проти революційно-визвольної боротьби українського народу: стріляє в українських повстанців, революціонерів, називає їх бандитами, знущається над українським населенням, тероризує його, мордує за його участь у визвольній боротьбі.

Один із плакатів УПА на тему антирадянського інтернаціоналу

Імперіалістом чи його лакеєм стає кожний росіянин, який схвалює і підтримує більшовицьку колоніально-експлуататорську політику в Україні, який грабує багатства України, який використовує працю українських працюючих мас, який їде в Україну, щоб колонізувати її, щоб зайняти коштом українців кращі посади, який поводиться в Україні по-колонізаторськи, як ”старший брат“, який відноситься до українського народу як до завойованого, підкореного.

Імперіалістом чи його лакеєм стає той росіянин, який стоїть на становищі русифікаторської політики в Україні, який погоджується з сьогоднішнім расистсько-шовіністичним курсом більшовицької політики, хто поділяє погляди про неповноцінність українського народу і намагається почуття неповноцінності прищеплювати українським народним масам.

І проти таких людей ми, очевидно, мусимо боротися, оскільки вони являються російськими імперіалістами чи стоять на послугах у них.

Про вкоріненість імперіалізму нам треба пам'ятати не тільки сьогодні, коли ми боремося за знищення російського імперіалізму, але й тоді, коли цей імперіалізм буде знищений. Бо й тоді ще довго грозитиме небезпека повороту імперіалізму серед російського народу.

І про все це повинні пам'ятати не тільки український і всі інші поневолені народи СРСР, але також і російський народ. Він мусить усвідомити собі, що російський імперіалізм є причиною і його важкого становища на протязі цілої його історії.

Власне російський імперіалізм був і є причиною важкої нужди і відсталості російських працюючих мас, бо він спрямував і спрямовує всю народну енергію, працю і матеріальні багатства на загарбницькі війни і розкішне життя експлуататорських класів, а не на повний розвиток матеріального і духовного життя народу.

Це ж російські імперіалісти гонили і гонять народні маси в численні загарбницькі походи, на придушення інших народів, ганьбили і ганьблять ім'я російського народу.

Доки російський народ не знищить своїх імперіалістів і не звільниться від імперіалістичних впливів, доти він ніколи не заживе як вільний народ, доти він буде приречений на рабське животіння серед жахливоої експлуатації, насильства і безправ'я, доти він і надалі лишиться єдиним народом у світі, який ніколи не жив бодай до деякої міри демократичним життям.

Сто років тому назад (1851 р.), коли Росія жила в такому ж деспотизмі, як і сьогодні, тільки під іншими деспотами і в інших формах, великий патріот російського народу Герцен писав:

”Якщо Росія може миритися з існуючим порядком речей, то вона не буде мати майбутнього, на яке ми надіємося. Якщо вона буде дальше крокувати по петербурзькому шляху або якщо вернеться до московських традицій, то вона не буде мати іншого призначення, як накидатися на Европу як напівварварська, напіврозбещена орда, руйнувати цивілізовані країни і, нарешті, згинути серед загального спустошення” (А. І. Герцен: Избранные философские сочинения“, ОГИЗ соцэкгиз 1940 р, - підкреслення наше).

Які ж актуальні ці глибокі слова Герцена сьогодні, його побоювання нині такі близькі до здійснення! Більшовицькі імперіалісти ведуть російський народ дальше по імперіалістичному петербурзькому шляху, повернувши одночасно до московських традицій. Тим самим вони ще певніше ведуть його до заглади, передбачуваної Герценом.

Остання сторінка брошури

Сталін готовить російському народові ще гіршу долю, як зготовив німецькому Гітлер. І це повинні усвідомити собі всі російські патріоти, весь російський народ!

Перебито 1950 р.

Виділення курсивом і жирним - ІП, інші виділення - авторські.

Скан автентичного документу можна подивитися на сайті ЦДВР

Джерело