Показ дописів із міткою Лановий. Показати всі дописи

28 вер. 2014 р.

Повстання. Революція. контрреволюція

25.09.2014, Володимир Лановий, УП

Повстання, яке почалося 30 листопада минулого року, було способом прорватися до іншого ладу, іншого життя.
На Євромайдан вийшли ті, хто потребував змін: підприємці, сітьовики, інтелігенція, митці, офіцери, студенти, робітники, безробітні. Ті, хто могли бути або були середнім класом. Вийшли проти нахабного знущання над людьми, проти зради європейських ідеалів і проти корупційних банд, які відгородилися від народу міліцейсько-беркутівськими фортецями.
Протистояння також відбувалося на іншому поверсі – між опозиційними фракціями парламенту та "регіональною" депутатською більшістю. Проте парламентський шлях був безплідним, а переговори офіційної опозиції з Віктором Януковичем, як ми пам’ятаємо, виглядали порожним базіканням, і перетворилися у потурання примхам донецького узурпатора.
Потрібною стала нова потуга, і повстання потребувало революційного вибуху. Без революції, яка мала зламати корупційний лад, повстання за європейські цінності могло продовжити перебування при владі Януковича. Остання поступилася б окремим вимогам повстанців, як наприклад, підписати Угоду з Євросоюзом і відправити у відставку уряд Азарова, але залишити "пшонок", "захарченків" і усю системну корупцію й гноблення людей в країні.

Фото focus.ua

Революція почалася після прийняття 16 січня драконівських законів, що позбавляли людей їх корінних прав. І зробили революцію не політики, парламентського перевороту не було. Банда при владі покинула державні установи і втекла під революційним тиском Майдана.
Вчора по місту розгулювали косноязичі "ті тушки", а вранці 20 лютого сотні чорносороченців з написами "Беркут" і "Міліція" - хто в автобусах, хто на власних ногах драпали, затягнувши голову у плечі, по Інститутській та Грушевського у напрямку Борисполя й Черкас. Вони знали, що будуть відповідати за злочини і вбивства беззбройних людей.
Усе покинули, не дуже переймаючись тим, що порушують вчорашні накази своїх розпорядників. Ніби сценарій здачі Києва був заздалегідь складений і політичні посади донецьким вже не потрібні.
Загадка була розгадана, коли ми дізналися, що банда Януковича награбувала сотні мільярдів гривень, і вона захищалася, аби скласти і вивезти награбоване.
Не дивно, що нова більшість у Верховній Раді була дещо розгублена. Нашвидку утворений уряд не був носієм системних цілей, не мав професіональної команди, не зміг швидко оволодіти механізмами державного управління. Те ж стосується й парламенту.

Рада часів голосування за диктатуру

Наслідком були, як відомо:
- вільна втеча з країни з награбованим майном практично усього (!) складу наближених до Януковича керівників-злочинців;
- урядовий переворот в Криму і військове захоплення автономної республіки;
- втрата керованості внутрішніх військ і масова зрада правоохоронців на південному сході України;
- хаос у фінансово-валютній системі країни;
- тривала реформаційно-ініціативна пустота, та інше.
Можна сказати, що оновлена влада усі місяці після революційного вилучення повноважень з лещат Януковича відставала від змін у суспільстві та його вимог до влади.
Інакше не могло і бути. Влада є проекцією політичної системи, що склалася в Україні, і проти якої повстав народ. Особливістю цієї політичної системи є творення депутатських фракцій спільними діями партій та їх фінансових партнерів, серед яких є і корупціонери, і олігархи.

Виктор Янукович,Ринат Ахметов, Александр Янукович и Петр Порошенко. Фото argumentua.com

Склад таких партнерів різний у фракцій, які приєдналися до "регіоналів", і у фракцій нової коаліції. Проте корупційно-олігархічний слід помічений як у старій, так і у новій парламентській більшості. Саме цей слід обтяжує дії нової влади. Саме через це виникають дивні призначення на державні посади в останні місяці, коли ми почули прізвища і відомих корупціонерів, і найкрупніших олігархів. Поруч з некомпетентними популістами.
Саме інтереси грошових мішків стоять на заваді відкритим і щирим урядовим реформам, яких ми не можемо дочекатися. Інша причина – вульгарна зневага владоможців до думки та потреб простих українців. Ці потреби знаходяться на останньому місці у розрахунках політиків. Справжні цілі та аргументи рішень урядовців залишаються прихованими.
Звітності перед громадою немає, відкритих дискусій щодо законопроектів і стратегій на телебаченні не бачимо, інформація про діяльність міністерств і державних служб залишається такою ж закритою, як і за влади узурпатора. Апофеозом егоїзму політиків стало небажання депутатів парламенту прийняти новий демократичний виборний закон: для них смерті людей, що загинули за власну землю та за ідеали, нічого не варті. Лише особисті інтереси.
Не дивно, що найпалкіші революціонери не довіряли і не довіряють новому владному призову, і для демонстрації своїх прагнень хапалися за залишки майданівських наметів як за рятувальний круг.

Петро Порошенко у Слов'янську. Фото tsn.ua

Був під час революції ще один рівень протистояння, прихований від очей громадян. Це сутичка між когортою олігархів, підпорядкованих і прихильних Януковичу, та інших крупних капіталовласників, які залишилися поза бортом великої політики і бізнесу в роки правління узурпатора.
Перші, як відомо, до революції жирували, в тому числі за рахунок привласнення підприємств і усунення з ринків представників бізнес-еліти часів Ющенка і Тимошенко. Зрозуміло, що група цих, відсторонених від співпраці з попередньою владою олігархів, прагне реваншу.
Вони частково підтримали революцію, не приховують ворожого ставлення до донецьких і бажають ще "тісніше" працювати з проєвропейським урядом. Уся країна може спостерігати "війну" між Дмитром Фірташем та Ігорем Коломойським, у якій зброєю є належні цим олігархам телеканали "Інтер" та "1+1".
Що цікаво, вони не можуть домовитися між собою, хоча належать до одного суспільного прошарку. Кажуть, що такі спроби з боку переможеного революцією олігарха були, але отримали відмову від опонента. Мабуть, це пов’язано з повною залежністю олігархів Партії регіонів від відповідного кримінально-корупційного режиму. Вони вже перетнули невидиму межу, яка відділяє їх від іншої некримінальної частини нашого суспільства, в тому числі й від інших фінансових баронів.

На фото novosti.dn.ua - Олександр Янукович та Рінат Ахметов, голова Адміністрації президента Януковича Сергій Льовочкін

Поза нашою загальноукраїнською увагою, яка зосереджувалася на неуспіхах революції й незадоволеннях громадянського суспільства у перші місяці революції, залишилися процеси на сході України, де політиками і олігархами донецького клану формувалася загальна атмосфера неприйняття нового європейського курсу України, а також активно готувалися силові загони боротьби з новим курсом. Окрім того, цим політикам і олігархам потрібно було сховище, куди вони перевезли б награбоване, і де могли б продовжувати владарювати після втрати київського престолу.
Для цього вони обрали південний схід України, де їх підтримували мешканці. Але цього було недостатньо. Потрібні були ще тисячі місцевих жителів, які готові були піти на вбивства заради своїх хазяїв. Їх виховували, обробляли психологічно, возили на мітинги у "бандерівський край", піднімали на антимайдани.
Фактично антимайданівські сили піднялися на контреволюцію. До того ж усім відомо, що ця контрреволюція підбурювалася з-за кордону пропагандистською машиною та військовими спеціалістами Путіна. Це спочатку було неочікувано, ніхто не міг повірити у нахабство скинутої з державних посад кліки.
А контрреволюція та породжений нею сепаратистський екстремізм як зараза захоплювали голови людей, скривджених владою, та інших, які або виконували службові обов’язки виключно за хабарі – наприклад, міліціонерів, або шукали легких заробітків на крові, або не відчували українську землю своєю рідною.
Зрозуміло також, що сепаратизм як відмова від європеїзації країни, стали можливими завдяки його фінансуванню бандою Партії регіонів з награбованих за час владарювання Януковича сотень мільярдів народних гривень.

Сергій Курченко - дещо забутий олігарх епохи Януковича. Фото forbes.ru

Також стало відомо, що план розколу країни був складений заздалегідь. Бандформування почали таємну підготовку на території Донбасу, Криму і Росії ще у 2009-2010 роках. І цей план був розроблений спільно Януковичем і Путіним, які ще тоді поставили собі за мету розвалити економіку нашої держави, пограбувати фінанси, зруйнувати збройні сили та деморалізувати населення південно-східної частини України.
Причому, за усними домовленостями, Крим мав відійти Росії, Донбас і прилеглі до нього території – місцевим політичним баронам на чолі з нещодавно зкинутим з трону президентом. В усякому разі, так було обіцяно олігархам.
Але тепер ми бачимо, що росіяни блефували.
Хоча, звичайно, був і варіант "Б", за яким Янукович продовжував своє президентство після виборів 2015 року. Для цього йому потрібна була віддана антинародна міліція та російські засоби й воєнспеци, аби подавити очікуване повстання української нації після фальсифікації результатів президентських виборів.
Чи приймало за час владарювання Януковича участь у складанні і реалізації цього плану олігархічне оточення біглого мздоїмця?

Олександр Янукович та Рінат Ахметов. Фото forbes.ru

Олігархи типу Ріната Ахметова, Дмитра Фірташа, сина збіглого президента Олександра Януковича тощо, перш за все, повторюю, були стурбовані пошуком варіантів схову і захисту від конфіскації свого майна після падіння бандитського режиму. І для цього готові були не тільки мирно - фінансово чи політично - підтримувати Януковича. Вони пов’язані з ним настільки, наскільки це відповідає інтересам їх капіталу – які полягають у примноженні останнього - і наскільки їх прив’язали до себе мегакорупціонери.
Останні могли шантажувати олігархів і частково контролювати їх капітали. А про них є що сказати. Такий висновок можна зробити з невиразної поведінки Ріната Ахметова під час усього конфлікту. Він підтримував антимайдан, а після вигнання з Києва його урядових патронів фактично підтримував відділення Донбасу, сподіваючись, що це дозволить йому вислизнути з-під київського революційного бульдозера. Він підтримував сепаратистів до тої міри, яка, як здавалося, сприятиме недоторканості його підприємств.
Але, навіть після прямої загрози конфіскації прав на ці підприємства з боку декласованих осіб під російським прапором та загрозу пограбування й руйнування його об’єктів нерухомості, власник найбільшої бізнесової імперії в Україні не засудив сепаратизм і не спромігся пожертвувати частину своїх грошей на допомогу українським військовим, які звільнюють донецький край.
На прикладі донецьких та інших олігархів з оточення біглого узурпатора ми вперше побачили, яким міцним може бути зв’язок і залежність між ними і їх політичними партнерами. Можна зробити припущення, що оскільки захоплення державного і чужого приватного майна здійснювалося у 2010-2013 роках незаконними методами, то й відносини всередині клану носять кримінальний характер.

Отже зв’язки між урядовими корупціонерами часів Януковича та крупними олігархами замішені більш круто, ніж спостерігалися за ющенківської влади, і скріплені вони відповідними шахрайськими "понятіямі". Очевидно, є – і це вже промовили офіційні особи - багато праці для прокурорсько-слідчих підрозділів.
Також бачимо, наскільки визначальними для олігархів є власні гроші і майно, задля яких вони готові пожертвувати незалежністю країни, миром і тисячами вбитих своїх односельців, друзів, службовців, громадян. Зрозуміймо, що вони не є патріотами, і навіть реальними нашими громадянами. Завтра вони заночують у Лондоні, чи у Женеві. Їхні гроші вже переведені туди.
Вони за певних обставин можуть ворогувати між собою, як наприклад, сьогодні, коли намічається великий переділ активів тих, хто фінансував президента-казнокрада і сепаратистів. Проте, вони не віддадуть на потреби захисту Вітчизни останнє, як це роблять сотні тисяч дрібних підприємців, у яких є власна справа і власна єдина країна.
Саме об'єднання донецьких корупціонерів, олігархів і російських найманців дозволило антидержавним силам разом розгорнути дійсний воєнний конфлікт у Донбасі.
Буквально через декілька тижнів після перших захоплень проросійськими маргінальними бойовиками адміністративних будівель на цій території, донецький корупційно-політичний клан та її олігархічні поплічники перестали контролювати перебіг подій у регіоні. Задурманення голів донецько-луганського політично-бізнесового угрупування спрагою примітивної наживи на кістках власного народу привело цих людей до зради України і фактичного об'єднання з агресором.
Бандформування сепаратистів фактично з самого початку керувалися з Росії, і ми бачимо, що на території відповідних областей реалізуються виключно інтереси іншої держави. Російську Федерацію не цікавить життя донечан і луганчан - ні багатих, ні бідних. Їй потрібно послаблення нашої держави аж до повного її руйнування. І почала Росія з Криму і Донбасу.
На жаль, януковичські олігархи не стали на нашу сторону барикад і блокпостів. А Росія бореться не тільки проти української держави, а й проти українських олігархів, які бажають самі панувати в Україні, а тому, за визначенням, вони є суперниками гнобителів російського походження. І вони дуже сильно помилилися, зробивши вибір на користь власних баришів, "федералізації" України і російського тероризму.

Віктор Янукович та Дмитро Фірташ. Фото АП

Олігархи у найскрутніший час відвернулися від найскладніших проблем нашої держави. Корупціонери втекли за кордон. Корупційно-олігархічний лад виявився хибною, неживучою, антидержавною конструкцією, яка не тільки неспроможна дати розвиватися суспільству у мирний час, а й захистити націю в умовах зовнішньої військової агресії.
Коли був повалений режим Януковича, усім здалося, що це - перемога, що протистояння в країні закінчилося. Ми плакали, клали квіти біля барикад, де пролита кров на Інститутській, і з усіх боків Майдану. Море квітів. Молилися за героїв "Небесної Сотні" і фотографувалися біля остовів спалених автомобілів.
Ми не розуміли, що революція може викликати силове протиборство з боку тих, хто втрачає джерела багатства, може спричинити контреволюцію. Що попереду великі випробування і непоправні втрати. І те, що грабіжники заради своєї користі віддадуть країну на поругу ворогу.

Фото Egor Firsov

28 лист. 2013 р.

"Європейський вибір" України???

"Скромна" чарівність олігархії
Володимир Лановий, доктор економічних наук, президент Центру ринкових реформ
26.11.2013, для ЕП

Фото УП

Рінат Ахметов, Віктор Янукович та Андрій Клюєв

У сьогоднішній Україні з приходом до влади Партії регіонів остаточно склалася політико-економічна система олігархічного капіталізму.

Країною керує не уряд і його підрозділи, не державні адміністративно-силові та військові структури, а коло осіб панівного класу крупного фінансового капіталу.

Особливість цього класу - безпрограшність його політичної позиції у системі влади.

Можуть оновлюватися парламентські партії, президенти і міністри. Панівне ж політичне положення фінансових верховодів залишається незмінним.

Панівне - бо саме вони приймають рішення про зміни до законодавства, розподіл бюджетних та емісійно-кредитних коштів, модифікацію податкових норм і правил, пріоритети урядових капіталовкладень, розподіл фонду державних замовлень і закупівель, приватизацію, рівень зарплат і валютного курсу.

Уряд і його члени - лише виконавці неофіційних, спущених з олігархічного олімпу розпоряджень. У цій схемі уряд не тільки безвольний, безініціативний та короткозорий. Йому не потрібно бути професіональним і кваліфікованим. Олігархів не цікавлять ідеї і компетентність міністрів та їх апарату.

Зайва кваліфікація та креативність урядовців загрожують бізнес-інтересам олігархічних корпорацій. Такі люди можуть висувати конструктивні пропозиції для країни, що дають поштовх загальному розвитку, але, як правило, не приносять прибутків окремим компаніям.

Олігархи не сприймають ринкової системи, як би самі це не спростовували. Якщо рядові бізнесмени прагнуть до захоплення і підпорядкуванням власним вигодам окремих фрагментів ринкової системи, то олігархи знищують її цілком, в усіх її секторах і проявах. Вона їм не потрібна зовсім.

Не дивно, що така їх позиція повністю збігається з позицією корупційного чиновництва. Вони роблять одну справу, що суперечить інтересам усієї країни.

Що дозволяє фінансовим магнатам посідати панівне політичне положення і фактично формувати політику держави?

По-перше, значний вплив їх бізнес-імперій на стан економіки і політичне реноме керівництва держави. Хоча, як показує досвід України, цей вплив не всесильний - економіка падає за найтепліших відносин влади і крупного бізнесу.

По-друге, політико-економічна єдність олігархічних кланів та партійних лідерів, які разом борються за владу і реалізують матеріальні вигоди від перебування при владі. Причому позиції олігархів у цих союзах є лідерськими.

По-третє, корупційний спосіб схиляння чиновників до прийняття необхідних елітному бізнесу рішень. Концентрація грошових ресурсів суспільства в руках привілейованих бізнесменів робить їх найбільш "пробивними" економічними гравцями в умовах тотальної корупції, що охопила державну владу.

Віктор Янукович

В результаті входження у владу олігархічні клани перетворюються у монстрів. Вони складаються не тільки з фінансово-господарських корпорацій, а і з політичних підрозділів зі своєю інфраструктурою - політологами, політичними технологами, ЗМІ, конференціями, ланчами.

Виходить, українська державно-політична система стала сукупністю кількох олігархічних князівств, політико-економічних конгломератів, що разом управляють і гілками влади, і централізованими фінансовими потоками.

Чому керівне політико-економічне положення фінансових магнатів незмінне? Бо вони не втрачають з часом своєї економічної могутності і не є абсолютно відданими поточному політичному керівництву країни.

Таємно вони дружать з майбутніми президентами та прем'єрами, самі визначають таких осіб, виділяють гроші на їх просування і проведення виборних кампаній. Додатково після виборів перекуповують депутатів. Якщо такі плани вдається здійснити, то товстосуми - на коні за будь-якої зміни правлячої партії і президента.

Найбільш могутні з них вірять, що і за програшу зможуть знайти спільну мову з новою владою. Допоможуть їх значна роль в економіці і грошові внески у "партійну касу" та "національні проекти" президента.

Особливо яскраво "кухню" фінансових відносин між грошовими мішками і посадовими особами високого рангу демонструють суперечки між групою "Приват" і бізнесменом Віктором Пінчуком у лондонському суді.

Предмет колотнечі: група ніби-то не виконала зобов'язання внести до передвиборної каси Леоніда Кучми у 2004 році права власності на Криворізький залізорудний комбінат, куплений у держави десять років тому за 143 млн дол.

Фактично в Україні олігархічні клани вмонтовані у владу. Більше того, вони її створили, є її оплотом і одночасно - реальним робочим механізмом уряду.

Без такого механізму за авторитарної влади чиновники, що централізували фінанси економіки, не здатні включати їх у виробництво. Їх справа - лише плодити нові папірці. Ось вони і діють через структури крупного капіталу.

Ігор Коломойський. Фото radiosvoboda.org

Альтернативою цьому олігархічному корупційному механізму є ринкова система у демократичних країнах або планова - у тоталітарних соціалістичних.

До того ж олігархічні конгломерати - не лише влада та економічний потенціал. Вони корпоратизуються з іноземними компаніями, приєднуються до міжнародних структур і товариств. Хоча сильно дбають, щоб цей рух був одностороннім: нога жодного іноземця чи бізнесмена не повинна ступити на українську землю.

Іноземці, що запрошуються в Україну, повинні підігравати олігархам-режисерам на самітах, як колишні керівники Великобританії, Америки чи Польщі у Ялті, але не втручатися у поділ здобичі - держпідприємств, що залишилися від соціалізму.

Саме така лінія стримувала Україну від інтеграції як із західними, так і зі східними партнерами, бо це загрожувало внутрішньому полюванню за цією здобиччю.

Фінансово-політичні клани також утримують більшу частину розважальної та інформаційної інфраструктури, володіють головними ЗМІ, контролюють чемпіонат з футболу, привласнили найкращі футбольні та інші спортивні клуби країни.

У всіх діяннях товстосуми встановлюють свої правила життя, нав'язують свій стиль і свою культуру. Особливих досягнень вони не мають. Політичні ток-шоу на їх каналах були непомітно витіснені з ефіру і почали виробляти "мильну" продукцію.

Проте з якими самозамилуванням і самовпевненістю вони тішаться своїм надлюдським панівним положенням! Вони значною мірою формують місце України у світі, закордонні враження від українців та економічної еліти країни, диктують народу, як йому жити і що робити на своїй землі, чим зайняти вільний час.

Новоявлених рокфеллерів не цікавлять умови життя простих громадян.

Усі їх рекламні ролики про відкриття школи у Донецькій області, побудованої за кошти мільярдерів, придбання ліків за рахунок олігархічної місіонерки, видача з фонду колишнього президента спеціальних стипендій обдарованим учням є засобом морального самозахисту від суспільної ненависті до них.

Віктор Пінчук. Фото interpipe.biz

По-перше, ці благодійні видатки мізерні порівняно з потребою у них. Якби фінансові верховоди не викачали мільярди з державного бюджету, то доходів останнього вистачило б на тисячі нових шкіл, лікарень та операцій хворим дітям.

По-друге, ці благодійники є глибокими невігласами у медицині, освіті, мистецтві та інших сферах, куди вони направляють відірвані від своїх пустощів суми. Тому гроші зазвичай витрачаються непродуктивно, в неактуальні проекти, з великими надлишковими виплатами і непотрібним пафосом.

Краще було б внести ці суми до національних неурядових бюджетних програм, розроблених професіоналами, і зробити це без зайвої метушні.

Що можна сказати про такий стан речей? Держава явно не впливає на ситуацію. Вона слабка, аморфна, знаходиться у фарватері приватних планів, не керує суспільними процесами і зробила українців заручниками чиїхось інтересів.

Складність у тому, що фінансові боси нікому нічого не зобов'язані. Вони не відповідають за свої втручання у політику і керівництво країною. Розуміючи, що наближається занепад України, який олігархи і прискорюють, вони підготували "запасні аеродроми": хто в Лондоні, хто в Женеві, хто в Лозанні.

Найгірше, коли мільярдери самі йдуть у владу. Перший уряд, створений президентом Віктором Януковичем у 2010 році, складався переважно саме з них. Цей уряд пронісся по країні як ураган, спустошуючи її.

Він заліз у величезні борги, позичивши за два з половиною роки близько 30 млрд дол. Це більше, ніж за усі попередні роки незалежності, і ці кошти вже треба віддавати. Він розтринькав валютні резерви, демонізував податкову систему, звів нанівець фінансування соціальних потреб суспільства.

Погуляли добре. Зараз нема чим платити за російський газ, нема доходів до бюджету, не стало грошей у Пенсійному фонді, очікуються невиплати зарплат і пенсій. Цей уряд також розвалив систему державного управління, зокрема, у сфері державних закупівель, посадив на міль грошово-кредитний оборот.

Особливо агресивно той уряд діяв проти незалежних підприємців. Це і податкові тортури, і експропріація бізнесу, і кримінальні переслідування підприємців-активістів. Уряд змусив сотні тисяч ділових людей емігрувати з країни, переводити діяльність на нелегальне положення або згортати її.

Рінат Ахметов. Фото korrespondent.net

У їх країні місця підприємництву нема.

Тепер, коли "грошові мішки" залишили посади і відійшли у політичну тінь, уряд не може продовжити бенкет на тому ж рівні. Він змушений просити нові кредити, щоб погасити державний борг, накопичений за останні роки. Очевидно, що хазяйнування уряду олігархів фактично довело державу до банкрутства.

Зате зросли лави мільярдерів. На середину 2013 року їх в Україні стало 18, тоді як до 2010 року було лише шість. Приріст відбувся, перш за все, за рахунок бізнес-партнерів партії влади. Крім того, треба виділити нове явище - появу лави мільярдерів-"аграріїв" - О. Бахматюка, Ю. Костюка, А. Веревського.

Такі надприбутки виникають як земельна рента, монополістичні доходи від продажу продовольства та бюджетні субсидії сільському господарству. Серед новоприбулих нема незалежних підприємців, усі "співпрацюють" з владою.

Найбільше приростили капітали ті, хто не прагнули посад, але були тісно зв'язані з владою. Серед найбільш успішних бізнесменів Партії регіонів - Дмитро Фірташ, Рінат Ахметов, Сергій Курченко і син глави держави Олександр Янукович.

За повідомленнями преси, перші двоє купили підприємств на 5 млрд грн і 4 млрд дол відповідно, останні - на 0,5 млрд дол кожен. Зрозуміло, що такі великі суми не лежали у них в кишенях. Хтось надав гроші олігархам чи допоміг їх залучити. Наприклад, це могли бути урядові гарантії і кредитні кошти.

В результаті найбагатші "регіонали" за три роки збільшили капітали у кілька разів. Ахметов - у 2,5-3 рази, Фірташ - у десять разів, Янукович і Курченко - ще більше.

Вони захоплювали об'єкти по-різному: шляхом легальної приватизації, за допомогою закритих викупів пакетів акцій держави, виштовхуючи з бізнесу конкурентів, доводячи чужі підприємства до банкрутства, скуповуючи борги конкурентів у Промінвестбанку, який кредитував державні підприємства.

Причому ці фінансові фаворити глави держави не сперечалися за об'єкти. У кожного - свій спектр галузей і своя базова сировина, недоступна іншим.

Дмитро Фірташ. Фото i.ua

Так, холдинги Ахметова захопили колишні державні галузі теплоенергетики, обласного енергопостачання, видобутку руд чорних металів, вугільної промисловості, металургії, машинобудування для добувних галузей, телекомунікацій, надання комунальних послуг у великих містах.

Контролюючи ринок залізної руди і довільно піднімаючи ціни на неї, група Ахметова змусила визнати себе банкрутами два меткомбінати і продати їй права власності на них. Так само зробив з трьома найбільшими хімкомбінатами України Фірташ, який заволодів ними після монополізації поставок їм газу.

Його корпорація владарює у хімічній, газовій і титановій сферах, встановлює там свої закони, нікого не допускає до цих виробництв і отримує небачені прибутки.

Олігархічні клани, руйнуючи державу, непогано почуваються при авторитарній владі. Їх влаштовує державна "корова", яка дає їм "молоко": з'їдає усі пагони підприємницьких інновацій, пережовує брикети приватних інвестицій, висмоктує заощадження громадян, влазить у хащі внутрішнього і зовнішнього боргу.

Робота влади на збільшення доходів своїх бізнес-партнерів є тотальною, а способів їх збагачення вистачить на цілий циркуляр. Ось деякі його пункти.

1. Оплата з бюджету за завищеними цінами державних закупівель, підрядів, замовлень, виконаних олігархічними холдингами.

2. Шалені централізовані інвестиції таким холдингам.

3. Бюджетні субсидії галузям, захопленим фінансовими баронами.

4. Пільгові позички корпораціям за рахунок коштів державних банків.

5. Урядові гарантії для отримання ринкових кредитів.

6. Емісійні позички НБУ для рефінансування банків олігархів, продаж їм державних підприємств за мізерними цінами або безкоштовно.

7. Силове захоплення фірм, де магнати не володіли контрольними пакетами акцій.

Сергій Курченко. Фото korrespondent.net

8. Монополізація товарних ринків та завищення цін на свою продукцію.

9. Безмитний - сірий - імпорт товарів і послуг бізнес-імперіями.

10. Встановлення штучних мит на імпорт, наприклад, на ввезення автомобілів.

11. Реєстрація фіктивних експортних операцій для "повернення" ПДВ.

12. Заниження офіційних податкових зобов'язань.

13. Фінансові оборудки через офшорні компанії.

14. Отримання газу за заниженими цінами.

15. Скуповування і перепродаж за кордон футболістів та сировинної продукції.

Цей перелік можна продовжувати. Система працює сама на себе. Під патронатом органів влади загниває економіка, спустошується державний бюджет, пенсійний та соціальні фонди, не фінансується розвиток нації.

Звичайно, навіть за такого тотального перерозподілу суспільних доходів на користь бізнес-партнерів влади на всіх не вистачає, і першими відлучаються від доїльної системи фінансові партнери попереднього уряду.

Проте не все так просто, особливо у відносинах з донецькою політичною групою. Остання не просто відлучає від грошових потоків та поділу державного добра. Вона також вимагає поділитися раніше загарбаним.

Однак загарбане олігархами попереднього політичного циклу не є наслідком бездоганних юридичних дій, тому може бути оскаржене у судовому порядку. Як приклад - перипетії з вилучення у Віктора Пінчука та Ріната Ахметова прав власності на корпорацію "Криворіжсталь" у 2005 році.

Найбільш уразливі прогинають спину найбільше. До таких, зокрема, належить зять колишнього президента-приватизатора Леоніда Кучми. Як Пінчук підіграє новому президенту, особливо помітно за змістом програм його телеканалів СТБ та ІСТV. Вони зображають Януковича ледь не суперменом.

Проте є фінансові барони, не схильні задовольняти примхи нових керманичів. Вони вірять у недоступність своїх бізнес-фортець і мають для цього підстави.

Олександр Янукович. Фото korrespondent.net

Олігархічні групи Ігоря Коломойського чи братів Суркісів, мабуть, стали вище тієї планки у політичній та економічній ієрархії держави, яку їм відводить влада. Деякі з них настільки потужні, що можуть зупинити транспортне сполучення, подачу електроенергії, виплату зарплат і пенсій, надходження в країну валюти.

Фінансові верховоди демонструють свою центральну роль у масштабних проектах та урядових програмах, зваблюють главу держави зв'язками на Заході чи в Росії.

Вони ж можуть пригрозити чиновникам втопити економіку і фінанси, як про це заявив Коломойський, що володіє банківською олігополією, або скасувати проведення чемпіонату Європи з футболу в Україні, як було після "наїзду" нової урядової команди на голову Федерації футболу України Григорія Суркіса.

Вони також здатні змінити політичну палітру парламенту і відправити Кабмін у відставку, чим поставити у скрутне становище найвищу посадову особу. Група найпотужніших бізнесменів може загрожувати Партії регіонів та її керівнику.

До речі, згаданий позов Пінчука до "Привату" могла замовити влада, яка намагається поставити Коломойського у скрутне фінансове становище.

Концентруючи у своїх руках більшість вільних коштів суспільства, провладні фінансові магнати матеріально підтримують не тільки правлячу політичну силу, а й формально альтернативні партійно-політичні течії. Проте роблять це не за покликанням і не задля змін, що приведуть до ринкових демократій.

Іноді вони виконують замовлення диктаторів щодо виведення на політичну орбіту діячів, які є спільниками влади, але симулюють роль опозиціонерів. У потрібний момент останні підуть на угоди, що не похитнуть позиції диктаторів.

Інший варіант - фінансування олігархами політичних фігурантів з демократичними гаслами на вустах, які після приходу до влади покірно виконуватимуть вказівки своїх фінансових покровителів, залишатимуться "ручними" депутатами чи урядовцями і не зроблять жодного кроку на шляху до економічних свобод.

Свіжий приклад - прихід до влади Віктора Ющенка, хоча є чимало інших гравців у політику. Кожен може сам подивитися на парламентську палітру і шеренгу кандидатів у президенти, щоб розібратися, хто з них - на утриманні олігархів.

Леонід Кучма. Фото 2000.net.ua

Є й така група колишніх фінансових фаворитів влади, яка найбільше постраждала від донецького політичного клану та його фінансових управителів. Вона втратила багато прибутків і готова підтримувати опозицію. Передусім це Віталій Гайдук і Костянтин Жеваго, котрі перебазувалися у Західну Європу.

Погано, що вони втручаються у політику задля відновлення своїх привілейованих місць при владі і не бачать іншої, неолігархічної моделі управління країною.

Останній загін відлучених від політичної ренти фінансових верховодів - ті з них, які розчарувалися у співпраці з чиновниками і хочуть лише займатися бізнесом. Більшість з них бачить свою майбутню діяльність за кордоном, як правило, на Заході, й активно переводять туди капітали. Ці люди майже втрачені для України.

Олігархічні бізнесмени, володіючи великими фінансовими активами, стають ніби екстериторіальними персонами. Вони є продовженням своїх капіталів і не належать ні собі, ні своїй державі. В умовах авторитарної системи влади вони виводять свої багатств за кордон у більш спокійні правові гавані.

Їх радо зустрічають на чужині. Ці люди висмоктують гроші з українських підприємств, якими заволоділи за допомогою корумпованих бюрократів, а потім виводять кошти за кордон, допомагаючи іншим державам.

Український досвід життя при олігархічному ладі дозволяє зробити такі висновки.

1. З приходом до влади Партії регіонів взаємозалежність між владою та бізнесом стала абсолютною. Їх зв'язок замішаний на корупції, і вони разом добили пагони ринкової системи та демократії в країні.

Олігархічні боси без зайвих зусиль з надзвуковою швидкістю - за п'ять-десять років - накопичили мільярдні маєтки, а тому не хочуть чути про інші бізнес-підходи.

Чинна олігархічно-корупційна модель не має нічого спільного з динамічною економікою та ефективним управлінням країною, а є лише способом збагачення купки людей, допущених до народного багатства. Україна та її національне господарство підведені до прірви, і ця влада фактично вже зазнала краху.

2. Режим, що базується на засадах олігархічного капіталізму, руйнує визначальні інститути суспільства.

Віктор Ющенко. Фото AP

Він перетворив уряд і суд на зібрання службових маріонеток. Вільні вибори дискредитовані підтасуванням результатів голосування, а політичні партії - залежністю від волі їх фінансових утримувачів.

Нівельоване місцеве самоврядування, спотворена система податкових зборів, підірвані відносини між державою і платниками податків, відкинуте на багато років назад створення адекватної пенсійної системи. Знищене вільне підприємництво, підірване становлення ринку, зупинилося формування середнього класу.

Пригнічені громадянська свідомість і самоорганізація громадян. Триває їх дезінформація через провідні телеканали. Свобода слова стає міфом, а журналісти - плазунами перед своїми господарями. За цих обставин Україна ще довго перебуватимемо на задвірках цивілізованого світу.

3. Не можна відмітати вплив елітних бізнесменів на міжнародну політику влади "регіоналів". Зокрема, її крен у напрямку інтеграції з ЄС та реверанси у бік Росії.

Причина таких змін - завершення міжкланового приватизаційного поділу державних виробничих активів в Україні, побоювання авторитарно-олігархічної російської влади, яка без церемоній розбирається з бізнесменами, а також необхідність убезпечення олігархічного капіталу в європейських країнах.

З іншого боку, інтереси холдингу Фірташа у співпраці з Росією повертають державне керівництво у цьому напрямку.

4. Зміна переліку допущених до трону олігархів після кожного переобрання президента свідчить про нетривалість періоду панування фінансово-політичних груп і бажання старих фаворитів прилаштуватися до нових керманичів.

Усе це свідчить про другорядність для привілейованих товстосумів економічної діяльності. Головне для них - політичні рента і дивіденди. Олігархічний капітал, незалежно від прізвища його володаря, перетворився у механізм автократичного режиму, без якого останній не може здійснювати державне управління.

Захоплення олігархами не тільки цілих галузей національного господарства, а й органів виконавчої та законодавчої влади - це рух фінансових імперіалістів до повної інкорпорації у владу і перетворення їх самих в авторитарних можновладців.

Що робити?

Костянтин Жеваго. Фото investgazeta.net

1. Усунути олігархів з політики.

Суспільству треба прийняти моральний імператив, що мав би політико-юридичні наслідки, за яким усі призначення бізнесменів крупного калібру на посади у владі та як радників чи помічників розглядати як факти політичної корупції з відстороненням від своїх функцій осіб, які здійснили такі призначення.

Те саме стосується призначення на державні посади довірених осіб фінансових магнатів - тих, капітали яких перевищують певний рівень. Наприклад, для покровителів призначенців у центральні органи влади - 100 млн дол.

Такі ж обмеження повинні стосуватися призначення олігархів та їх співробітників на посади голів, заступників голів парламенту та очільників його комітетів. Те саме стосується місцевих депутатських органів. Слід запровадити кримінальну відповідальність за фактами корупції у всіх виборних представницьких органах.

2. Ввести законодавче обмеження щодо формування олігополій у секторах економіки. У тому числі - заборонити продавати державні та приватні підприємства компаніям, що вже мають об'єкти власності у цих секторах. Вартість їх об'єктів не повинна перевищувати 5% загальної вартості усіх підприємств сектора.

Заборонити продаж об'єктів приватизації в борг, непублічними і неконкурентними методами. Провадити жорстку майнову відповідальність олігархічних корпорацій за їх фінансовими зобов'язаннями аж до банкрутства підприємств.

Запровадити жорсткий режим кредитної відповідальності банків, що входять до елітних фінансових конгломератів. Невиконання цих норм повинно розглядатися як здійснення актів корупції у владі.

3. Потрібне нове виборче законодавство до рад усіх рівнів на принципах прозорості і терміновості підрахунку бюлетенів.

Підрахунок на дільницях повинен проводитися відкрито для усіх сторін з швидким, у режимі реального часу, терміновим прямим телефонним чи електронним повідомленням результатів голосування центральній виборчій комісії.

Відхилення результатів голосування від даних офіційних протоколів - підстава для порушення кримінальних справ проти відповідальних осіб виборчих дільниць. Порушувати справи повинні представники міліції, закріплені за дільницями.

4. Створити сильний компетентний уряд, який встоїть перед корупційними спокусами з боку мільярдерів. У зв'язку з цим треба змінити формування та функціонування центральних і місцевих органів виконавчої влади.

Вадим Новинський. Фото УП

Вони повинні перейти до непрямого економічного регулювання господарських систем: реалізовувати національні, а не бізнесові програми, та скоротити видатки на амбітні проекти. (Кому потрібна зимова Олімпіада у Львові у 2022 році?)

Органи влади повинні діяти прозоро, публічно, знаходитися під контролем громадськості і преси. Особливо важливо скоротити обсяги держзакупівель в інтересах підприємств та організацій і забезпечити їх конкурсний розподіл. Установам органів влади слід заборонити займатися комерційною діяльністю.

Необхідно скасувати самочинні слідчі та конфіскаційні дії податкових органів, ввести обов'язковий терміновий порядок виконання їх фінансових зобов'язань перед суб'єктами економіки - повернення ПДВ експортерам, запровадити процедури зупинки роботи владних установ при ненадходженні бюджетних коштів.

Слід ліквідувати вузькогалузеві міністерства, комітети, департаменти, а також неуправлінські органи, що, як правило, надають послуги олігархам.

5. Здійснити економічні реформи на засадах вільної децентралізованої конкурентної підприємницької економіки і скасування адміністративного втручання.

Розгорнути ці зміни у напрямках цілісного запровадження ринкової системи, включаючи перехід до сильного антимонопольного регулювання, вивільнення та стимулювання зростання незалежного підприємництва у місті і селі.

Перейти до ефективного накопичувального макроекономічного регулювання, забезпечити справедливий розподіл та обіг грошово-кредитних ресурсів. Зупинити штучне нарощування держборгу, запровадити вільний ринковий обіг іноземної валюти та систему заохочення притоку іноземного виробничого капіталу.

Відновити вільний ринковий оборот акціонерного капіталу. Перетворити бюджетне фінансування на систему заохочення соціального, інтелектуального і культурного розвитку, допомоги вразливим верствам громадян. Децентралізувати основну частину бюджету на рівень органів місцевого самоврядування.

Застосувати поруч із солідарною моделлю пенсійного забезпечення модель індивідуального державного пенсійного страхування.

Фото AFP

Труднощі повернення. Українським гастарбайтерам важко адаптуватися вдома

27.08.2012, Віра Маковій, Сергій Терен, Тиждень.ua

Інвестуючи в будинки та квартири, у яких невідомо чи житимуть, або у вищу освіту дітей, здобувши яку ті не можуть працевлаштуватися, українські заробітчани стають заручниками власних мрій, адже грошей зазвичай постійно не вистачає. А по поверненні додому не всім вдається відновити соціальні зв’язки й застосувати на практиці здобуті за кордоном вміння та досвід. Тому багато хто, виїхавши на рік-два, десятиліттями не наважується повернутися на батьківщину.

Мрія про дім

Галина Урсуляк приїхала до села Драчинці Кіцманського району Чернівецької області із США на місяць. Вона замовляє вікна, перевіряє, як майстри кладуть плитку, пінопласт, штукатурять фасади хат, – тільки-но витратить гроші, знову вирушить до Америки. Жінка будує величезний будинок, а поруч із ним гараж.

«Хочу жити вдома, – пояснює свої капіталовкладення пані Галина. – У Штатах навіть ті, хто має бізнес, кажуть, що ще трохи попрацюють і повернуться. Але коли бачать, як на батьківщині люди виживають, тікають назад. Думка, що в них є дім в Україні, допомагає. Коли на мене тут кажуть «американка», стає образливо. Я ні на секунду не почувалася там американкою. Ми, як добудуємо хату, приїдемо, але ще треба багато грошей». Саме мрія про власний будинок примусила Галину з чоловіком податися за океан і протримала їх там уже 11 років: «Життя [в одній хаті з батьками] не було, стали винаймати квартиру в Чернівцях. Працювали на базарі, я перемерзала, грошей не вистачало, тож вирішили їхати до США заробити на будинок». Удома залишився півторарічний син Станіслав – наступного разу мати побачила його вже шестирічним. Американці не розуміють заробітчанку, особливо коли та розповідає, що покинула вдома дитину: «Мені важко там, а чоловік каже: «Рік, два – і повернемося додому», а минає п’ять, сім, десять. У людей є великий страх: що вони робитимуть, коли приїдуть до України? Вони звикають на заробітках до стабільності, постійного доходу».

Інвестиції досвіду

Батьки, які й досі на заробітках у США, допомогли Оксані Прокопець відкрити крамницю в центрі села Драчинці, у якій вона є продавцем. «Я не хочу більше їхати до Америки, – каже жінка, яка працювала прибиральницею в невеликому містечку у Нью-Джерсі, – тут я маю свою хату, все своє».

Ярослав Рудницький понад два роки пропрацював на молочній фермі в Данії та рік у Швеції. Зараз застосовує дансько-шведський досвід у селі Видумка на Житомирщині. Спочатку взяв землю в оренду на п’ять років, а потім приватизував. На 21 га вирощував моркву, картоплю, але не міг прожити за зароблене, тому тепер сіє кормові культури. Посеред поля має корівник, тож продає сир, сметану, молоко. Мріє постачати ці продукти у багатоповерхівки в містах, як це роблять у США.

«Доки буде можливість, залишатимусь удома, – каже фермер. – Хочу тут мати свої хутір, будиночок, сонячні батареї, ставок, землю. Щоб після мене діти або інший фермер могли продовжувати цю справу. Потрібно дуже багато зусиль, щоб розвивати цей бізнес. Бо якщо за кордоном щодо всіх питань можна порадитися з консультантами, то в Україні все необхідно робити самому».

Чимало з колишніх гастарбайтерів, повернувшись додому, на зароблені наважуються відкрити власну справу. Олександр – із першої хвилі українських програмістів, які подалися на Захід у пошуках більшого заробітку. Пропрацював більш ніж п’ять років у одній з IT-компаній у Лондоні. 2009-го повернувся до Києва, де вирішив заснувати власне підприємство. «За кордоном я набрався нового досвіду не тільки як «айтішник», а і як управлінець, тож вирішив матеріалізувати його у вигляді фірми-розробника програмного забезпечення». $100 тис., зароблених у Британії, цілком вистачило, щоб за два роки розкрутитись у компанію з оборотом у $50 млн за рік. Однак нині Олександр знову збирає валізи до Лондона – причому розраховує перенести свій бізнес на Туманний Альбіон. Три місяці тому круті хлопці, які прийшли «сам знаєш, від кого», запропонували «безвідмовний» варіант: 80% бізнесу він переписує «сам знаєш, на кого», 20% залишає собі, плюс управлінські функції.

Олександр, який звик, що його знання оцінюють адекватно, від такої пропозиції відмовився, як і від проблем, які йому пообіцяли влаштувати «цивілізовані рейдери» і які вже почали втілюватися в життя, – нещодавно все «залізо» винесли податківці.

Павло Р. роками вирощував полуницю на фермах Англії. Три роки тому вирішив застосувати здобутий досвід у себе на Вінниччині. Орендував кілька гектарів землі під ту саму агрокультуру. Цього літа мав зібрати перший великий врожай. Не судилось. У травні його полями проїхалося кілька тракторів. Переконаний, що це зроблено за вказівкою місцевого чиновника-князька, якому він відмовив у хабарі за продовження оренди землі: той погрожував віддати її іншому фермерові. Павло вирішив усе-таки повоювати: сподівається, що в його селі після виборів зміниться влада.

Не чекали

Часто повернення до України для заробітчан означає «нове знайомство» з безробіттям або мізерними доходами, тому наважуються на це переважно вже на старість. «Ми з дружиною пропрацювали в Росії 13 років, – розповідає мешканець Сміли Черкаської області Микола Артеменко. – У 1990-х скрута змусила. Потрібно було вчити дітей і батькам допомагати. Жили подвійним життям: там, де ти ніхто, маєш не права, а лише обов’язки, і тут – під час коротких виїздів додому. За час відвідин батьківщини всі знайомі радили до України не повертатися, тому що тяжко живеться. Там же було важко на душі. У Росії ти ніхто і державі Україна не потрібен».

З часом родина вирішила повернутися: роки заробітчанства у стаж роботи не врахували, хоча пенсію отримати таки вдалося. «Усе змінилося, – пригадує труднощі адаптації дружина Миколи Ольга, – своїх дітей майже не бачили, вони виросли, постаріли батьки, а водночас економічна ситуація в Україні не надто поліпшилася. Важко було перейти на злиденну пенсію після стабільного високого заробітку. Попри вищу освіту й багаторічний досвід на посаді інженера, після тривалого заробітчанства я не змогла знайти роботу в нашому місті – Центр зайнятості пропонував лише фізично важку і вкрай низькооплачувану».

Микола місця собі також більше не знайшов – через вікові обмеження і складну ситуацію з працевлаштуванням. Проте і сьогодні б прийняв рішення про від’їзд, на який наважився 13 років тому: «Загалом ми не шкодуємо: дітей вивчили, батьків доглянули, зробили ремонт. Моїх однолітків майже не лишилося, спилися, а я живий і не п’ю».

Олексій Б. повернувся додому, в Рівне, з Португалії напередодні кризи 2008 року. На зароблені гроші спорудив будинок. Улаштувався на «Рівнеазот» – зарплата не піренейська, але жити можна. Каже, все змінилося після того, як підприємство купив Фірташ: «Олігарх ураз поміняв керівництво. Його менеджмент працівників за людей не вважає. На заводі – як у гетто: можуть і в кишені заглянути, й по голові надавати. Будь-які спроби сказати щось проти закінчуються звільненням. Якось у місцевій їдальні потруїлись люди. Одна з працівниць почала вимагати розслідування – наступного дня опинилася за ворітьми. За роки, проведені в Європі, я звик до нормального ставлення до себе як працівника й особистості, тож такого ставлення не стерпів. Звільнився». Олексій удруге почав збиратися в дорогу – колишній працедавець у Порту погодився знову взяти його на роботу.

Повернення після заробітків не гарантує того, що на батьківщині вдасться реалізувати здобуті навички, вкласти гроші й почати успішне життя з нової сторінки, часто через перешкоди чиновників, тобто самої держави. Тому носії такого важливого для України західного досвіду фактично не можуть застосовувати його на практиці. Тут виявляється, що вони, як і раніше, зайві люди. Тож не дивно, що наших заробітчан за кордоном лише прибуває – до батьків долучаються діти.