Духовні виміри людського буття

Філософія освіти - Базалук О.О.

Загальнолюдські цінності

1. Духовність - один з інтегруючих елементів суспільства.
2. Роль цінностей у структурі буття особистості.
3. Світоглядні засади особистості - основа педагогічної діяльності.
4. "Золоте правило моралі" та його вплив на розвиток філософії освіти.
5. Біблейські заповіді - основа внутрішнього абстрактного образу особистості.
6. Система освіти як транслятор норм і цінностей буття.
7. Моральні максими Л. Толстого.
8. Формування української ціннісно-нормативної моделі.
9. Ціль і мета як відношення та передбачуваний результат.

1. Духовність - один з інтегруючих елементів суспільства

1. На думку відомого українського філософа С. Кримського (нар. 1930), духовність - це принцип самобудування людини, це "вихід до вищих ціннісних орієнтацій конституювання особистості та її менталітету". Духовність формується з дитинства, з моменту першого дотику материнських рук із немовлям, з перших слів, звернених до немовляти, з першою материнською посмішкою. Як вважав І. Ільїн, "виховання дітей є саме пробудженням їх неусвідомленої чуттєвості до національного духовного досвіду, укріплення в ньому їх серця, їх волі, їх уявлення та їх творчих задумів".
Одним з основних інтегруючих елементів суспільства виступає духовність, а саме основна її складова -загальнолюдські цінності.
На думку А. Запісоцкого, найважливішою для духовності, що розвивається, є "ціннісно-нормативна сфера свідомості особистості". Система цінностей входить в ядро особистості і виступає як світоглядна основа всіх сфер та аспектів її життєдіяльності. Основна функція системи освіти якраз і полягає у здатності формування даної компоненти, що й знаходить віддзеркалення в самому понятті освіта.
Ядро особистості - це повноцінне, гармонійне внутрішнє "Я" людини, або в науково-філософській термінології - це внутрішній абстрактний образ, крізь призму якого людина сприймає зовнішній світ. У свою чергу, основу внутрішнього абстрактного образу (або внутрішнього "Я" ) утворюють загальнолюдські цінності: актуалізована інформація, відображена в нейронних об'єднаннях довготривалої пам'яті.

2. Роль цінностей у структурі буття особистості

2. Існує ціла філософська дисципліна - аксіологія, яка розглядає структуру цінностей і їх місце в бутті людини. Аксіологія піднімає питання про зв'язок цінностей між собою та із фрагментами буття світу. Значення самого терміну "цінність" вказує на особливе значення для людини або суспільства тих чи інших об'єктів, відносин або явищ дійсності. На думку Е. Гусинського і Ю . Турчинової, цінності - це деякі риси, характеристики реальності (справжньої або уявної), щодо яких існує установка глибокого прийняття, бажання їх втілення. Цінності - це актуалізована інформація, закодована в знакових системах і поняттях, відображена в нейронних об'єднаннях довготривалої пам'яті та складова основи внутрішнього абстрактного образу. Цінності - це межі, які обрамлюють пізнавальну активність психіки. Якщо ця активність пов'язана з добром, тобто з цінностями позитивними, то вона заохочується, викликає позитивні емоції, якщо зі злом, цінностями негативними, то вона карана і викликає неприйняття з боку суспільства.
Все, що існує у світі, може стати об'єктом ціннісного відношення, тобто оцінюватися людиною як добро чи зло, краса чи потворність, можливе чи неприпустиме, істинне чи хибне. Основне завдання аксіології полягає в тому, щоб показати місце цінності у структурі буття й у відношенні до фактів реальності.

3. Світоглядні засади особистості - основа педагогічної діяльності

3. Цінність будь-якого фрагмента буття світу визначається його значущістю для суб'єкта та суспільства і лише в такому, суб'єктивному форматі вона існує. Індивідуальна система ціннісних орієнтацій утворює основу внутрішньої людини, її "Я", світогляд. Основа створюється і закріплюється усім життєвим досвідом людини, всією сукупністю її переживань, які проростають у її взаємодії із зовнішнім світом. Ця система забезпечує стійкість особистості, спадкоємність поведінки, визначає спрямованість потреб і інтересів. Цілісність, стійкість системи цінностей забезпечує повноцінне явище психіки в псипросторі, стійкість до стресів, цілеспрямованість діяльності.
Цінності виконують функцію перспективних стратегічних життєвих цілей і є головним мотивом життєдіяльності. Цінності визначають етичні засади та принципи поведінки, тому будь-яке суспільство зацікавлене в тому, щоб люди дотримувалися актуальних для теперішнього часу правил поведінки. От чому з перших кроків в онтогенезі психіка дитини потрапляє під цілеспрямовану дію виховного процесу. Метод виховання, прийнятий в даному суспільстві, визначається системою цінностей, що у свою чергу запанувала в нім.
Робота у сфері освіти і особливо безпосередня педагогічна діяльність тісно пов'язані зі світоглядними засадами людини, навіть якщо це не усвідомлюється нею і не виражається явно. Педагогічний процес більшою мірою встановлює ціннісні орієнтації людини, тому дуже важливо в навчально-виховному процесі керуватися таким світоглядним принципом, який орієнтує людей на творчу самореалізацію, усвідомлення власної планетарно-космічної суті.
Сенс і цінності системи освіти лежать за межами будь-якої конкретної педагогічної або психологічної дисципліни, що вивчається педагогом в процесі професійної підготовки. Становище вчителя по відношенню до учнів таке, що в повсякденній діяльності проявляються і співіснують дві групи цінностей: з одного боку, цінності, що складають основу внутрішнього "Я" самого педагога, а з іншого боку, цінності, що складають основу системи утворення. Ці дві групи цінностей можуть перебувати в гармонії, але можуть і жорстоко конфліктувати. Від гармонійності або деструктивності їх співіснування залежить актуальність цінностей, закладених в основу внутрішнього світу учнів, особливості формування у підростаючого покоління світогляду.
Необхідним компонентом ціннісного відношення є емоції¹³ . Емоційність цінностей пояснюється тим, що, спочатку вони сприймаються свідомо, і настільки входять в основу внутрішнього абстрактного образу, настільки часто повторювані в повсякденній активності психіки, що як звичка, звичний образ діяльності, витісняються в підсвідомість. А витіснені в підсвідомість, цінності завжди активують плотсько-емоційну складову психіки, викликаючи радість, милування, захоплення, благоговіння та інші прояви.
Вища форма ціннісної емоції - катарсис, прояснення відчуттів, очищення від "скверни". А. Гулига відроджує цей забутий арістотелівський термін і вважає, що "Цілий спектр етичних, естетичних і суто аксіологічних категорій розчинили в собі те, що було змістом стародавнього слова "катарсис". На думку А. Гулиги, сучасна тріада цінностей "Віра, Надія і Любов" у своїй єдності якраз і утворюють змістовну частину катарсису - вищої форми ціннісної емоційності людини.
А. Гулига виділяє два варіанти ціннісної емоції - безумовний (сакраментальний) та естетичний. Сакраментальне відношення включає переконання у виняткових властивостях об'єкта. Він наділяється або надзвичайною привабливістю, або святістю, або надприродною силою, або чимось іншим, що ставить людину в залежність, змушує домагатися володіння об'єктом або підкорятися йому. Поклоніння при цьому "прагматичне", самопожертвування має "утилітарний" характер - люди позбавляють себе чогось, аби сакраментальний об'єкт зберіг або знайшов що-небудь. Любов (у всіх її проявах), що є міфологічним ототожненням себе з об'єктом, релігійна віра - приклади безумовно ціннісного відношення. Критична оцінка зведена тут до мінімуму.
Естетичне відношення дозволяє вільний погляд на об'єкт, певну дистанцію між об'єктом і суб'єктом, безкорисливе милування предметом, радість від гри з ним. Термін "гра", введений в естетику І. Кантом, використовується тут в найширшому сенсі - не як спосіб розваги, а як принцип діяльності¹⁴ .

4. "Золоте правило моралі" та його вплив на розвиток філософії освіти

4. Гуманістичні цінності повинні становити зміст сучасної філософії освіти. Підкреслимо, що відома моральна максима, як "золоте правило моралі", що акумулює моральний досвід цивілізації, зафіксована в невеликих фольклорних жанрах, приказках, оповідях. "Золоте правило" - це моральна заповідь, згідно якої людина не повинна здійснювати по відношенню до інших того, чого не бажає для себе. "Золоте правило" було відоме задовго до появи писемності.
Німецький філософ І. Кант писав, що людство саме створює умови, які впливають на його історію. Він розглянув моральний сенс "золотого правила" на рівні філософського аналізу та сформулював основний закон етики - категоричний імператив.
На думку І. Канта для людини найважливішим є "чисте небо над головою і моральний закон усередині".
І. Кант сформулював три світоглядні питання, які повинні визначити загальну орієнтацію людини у світі:
1. Що я можу знати? (теоретико-пізнавальне питання, проаналізоване в "Критиці чистого розуму");
2. Що я повинен робити? (питання практики і етики; мова йде про свідомий вибір людиною життєвого шляху, поведінки; проаналізований в "Критиці практичного розуму");
3. На що я можу сподіватися? (зіставляється людина і його майбутнє).
Взаємозв'язок цих питань Кант розглянув, аналізуючи питання: Що таке людина? У праці "Логіка" він обґрунтував високе призначення філософії: стимулювати інтелектуальне і моральне самовдосконалення людини.
Кант дійшов до висновку, що життєва етика - це філософія переконання. Саме тому етика відноситься до практичної філософії, оскільки саме переконання і визначають принципи людської діяльності, об'єднують вчинки людей та їх мотиви.

5. Біблейські заповіді - основа внутрішнього абстрактного образу особистості

5. Не менш значимими для філософії освіти і системи цінностей, що закладається в основу внутрішнього світу кожної людини, є біблейські заповіді, які акумулювали у собі найбільш цінне та святе з-поміж багатовікової історії цивілізації. 
У "Старому завіті" приведено десять заповідей християнства:
1. "Да не буде у тебе інших богів перед особою Моєю";
2."Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче за землю".
3."Не вимовляй імені Панове, Бога твого, марно".
4. "Пам'ятай день суботній, щоб святити його".
5. "Почитай отця твого і матір твою, щоб продовжилися дні твої на землі, які Господь, Бог твій, дає тобі".
6. Не вбивай.
7. Не перелюбствуй.
8. Не кради.
9. "Не промовляй хибного свідчення на ближнього твого".
10. "Не бажай будинку ближнього твого: не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого".
На відміну від християнства у буддизмі п'ять традиційних заповідей:
1. Не убий.
2. Не вкради.
3. Не говори брехню, плітки чи провокації.
4. Утримуйся від сексуальної невірності, від сексуальної активності, яка приносить страждання і шкоду іншій особі.
5. Стримуйся від сп'яніння, яке приводить до безтурботності чи втрати контролю над собою.
На думку І. Ільїна: "Жити варто тільки тим і вірити варто в те, за що варто боротися і померти; бо смерть є дійсний, вищий критерій для всього життєвого змісту. Достатньо самому застосувати цей критерій, зі всією серйозністю і у всьому його глибокому значенні, освітити ним будь-який життєвий зміст - і його вірність та переконливість розкриється перед очима".
В. Холодний вважає, що загальнолюдські цінності в усій їх множині зароджуються і функціонують в психіці людини одночасно. Він розподіляє їх на три групи: атрибутивні (до них відносяться загальнолюдські цінності, які характеризують особистість як самодостатній феномен), безумовно-етичні (фіксують відношення особистості до світу) і такі, що об'єктивувалися (прояви особистості в реальній соціальній життєдіяльності).
До атрибутивних загальнолюдських цінностей В. Холодний відносить:
1. Потенційну соборність¹⁵ - як синкретичне світовідчуття людини, здатне розвинутися в багатий світ духовних переживань.
2. Вічність (Надпросторовість) - життєдайна космічна сила, яка нібито породжує і притягує до себе духовно мислячу людину. Особистість відчуває присутність Вічності у всіх духовно значимих для неї подіях: творчій діяльності, своєму родоводі, малій та великій Батьківщині, самому факті існуванні нації, до якої вона належить і так далі. Для творчої особистості справа, якій вона присвятила життя, набагато важливіша, аніж усі мирські блага, почасти і саме життя. Та обставина, що людина залишається після смерті у пам'яті друзів, соратників та інших людей, наповнює її душу надією і залучає до Вічності. Навіває смуток відчуття загибелі всього конкретного в ході еволюції, але вічність космосу спонтанно повертає людині оптимізм, робить її духовність космічно значимою.
3. Колективістську цінність - переосмислене відтворення минулого духовного досвіду шляхом взаємодії між окремими людьми і народами.
4. Безмежну цілеспрямованість - інстинктивна потреба людини вийти за межі реального буденного життя, за межі самого себе, колективу і навіть Вічності.
5. Абстрактне етичне відчуття, відчужене від конкретних форм його прояву.
6. Непредметне естетичне відчуття.
7. Інтелектуальне відчуття, що підноситься над реальними процесами вирішення тих чи інших конкретних проблем.
8. Особистісну духовність - індивідуалізоване відтворення соборності. Людина за посередністю колективістського світовідчуття залучається до Вічності і духовного досвіду поколінь, завдяки чому стає духовно незалежною особистістю.
9. Духовний ідеал.
10. Постійний пошук сенсу життя - людина відчуває і шукає в навколишніх явищах певну духовну значущість, ніколи не задовольняючись ні рівнем свого, ні рівнем суспільного розуміння останньої.
11. Спонтанний пошук сенсу життя, у свою чергу, породжує нову архетипову цінність - здатність соборної особистості постійно перебувати у смисловій ситуації, бачити сенс у всіх явищах, з якими стикається його існування.
12. Потреба натхненного страждання, муки творчого буття.
13. З натхненним стражданням органічно пов'язане інстинктивне відчуття тривоги. Воно ніколи не покидає людину, але усвідомлюється нею переважно в екстремальних ситуаціях.
14. Інстинкт життя і смерті як універсальні двоєдині надпросторові чинники, безпосередньо стимулюючі виникнення у соціальному середовищі напруги сенсу життя.
15. Усі перераховані цінності, що містять у собі різне духовне значення, формами виразу присутньої у людській психіці потребі самоутвердження (самовираження) і самоствердження особистості. Спонтанно люди прагнуть самореалізації, але соціальні обставини часто змушують їх відмовитися від самих себе. Рідко кому вдається зберегти незалежність, і тому потреба формального самоствердження часто буває достатньою і переважає над аксіологічним самовираженням, а не навпаки.
На думку В. Холодного до безумовно-етичних цінностей відносяться:
1. Совість, як ірраціональне відчуття благоговіння по відношенню до іншої людини, світу в цілому і окремих його проявів.
2. Сором людський і здатність натхненно-вольового подолання його у разі обмови чи суспільного нерозуміння.
3. Відчуття провини і покаяння.
4. Відчуття співчуття і милосердя.
До цінностей, що об'єктивувалися, В. Холодний відносить:
I. Відчуття трагедії своєї особистої долі, долі свого народу, людства і космосу. Людина стихійно або свідомо з великою чи меншою напругою завжди стоїть перед вибором "бути чи не бути".
2.Бажання щастя і відчуття безвиході від його перенасичення.
3. Прагнення до задоволень і здатність відмовитися від них заради етичних і громадянських принципів чи стихійних ідеалів.
4. Відчуття нового і консерватизму: очікування докорінних змін духовно-соціального буття й туга за минулим.
5. Відчуття рівності, соціальної справедливості і рівноправ'я.
6. Духовне тяжіння людини до іншої людини, загострений інтерес до представників інших націй та регіонів.
7. Інстинктивне відчуття етнічної єдності.
8. Національна самосвідомість: відчуття своєї належності до певної нації і причетності до її самобутньої інтерпретації загальнолюдської духовності, що припускає соборне піднесення над етнічним інстинктом та подолання національного егоїзму.
9. Наднаціональна самосвідомість - здатність особисто брати участь в міжнаціональному процесі переосмислення загальнолюдських цінностей і наповнення їх новим змістом.
10. Орієнтація на авторитет: природа, минулий духовний досвід та ін.
II. Шанобливе ставлення до природи, батьків, дітей, видатних особистостей, окремих геніальних творінь та ін.
12. Родовідний (сімейний) інстинкт.
13. Відчуття малої й великої Батьківщини.
14. Здатність людини випробовувати духовну причетність до тих місць, де вона побувала, і до діяльності, у якій колись приймала участь.
15. Духовна пам'ять як інтеграція і піднесення над відчуттями авторитету, шанобливості, родоводу, національності, Батьківщини.
16. Відчуття любові і дружби.
17. Доброта і душевність.
18. Громадянська принциповість як подолання конформізму¹⁶ і нонконформізму¹⁷ .
19. Вірність і почуття обов'язку.
20. Відчуття свободи і відповідальності.
21. Прагнення до діяльності.
22. Відчуття господаря, поєднання ощадливості, щедрості та доброчинності.
23. Світоглядний плюралізм у душі людини, що проростає з єдиного духовного коріння, і здатність об'єднувати різні точки зору у цілісну систему цінностей.
24. Здатність узагальнено мислити і виражати у структурі понять свій духовно-інтелектуальний потенціал.
25. Здатність трансформувати почуття помсти у почуття милосердя та всепрощення.
26. Здатність трансформувати інстинкт агресивності у потребу захистити слабкого та суспільно корисну активність.
Потрібно завжди пам'ятати, що "Кожна людина - це не тільки пасивний споживач ментальних цінностей, що склалися до неї.
Вона іще й генератор, виробник духовного досвіду, що відображає її індивідуальність. Людина унікальна, перш за все, по тому внеску, який вона, нехай навіть потенційно, але здатна привнести у менталітет соціуму. Цей внесок може бути різним залежно від здібностей, освіти і духовних якостей особистості, але він обов'язково повинен відбутися".

6. Система освіти як транслятор норм і цінностей буття

6. Зміст ціннісно-нормативної духовності людини, що формується, обумовлений культурою. Система освіти виступає транслятором найбільш значимих та історично стійких норм і цінностей буття. Наприклад, як зазначає А. Запісоцький, у структурі цінностей американської культури домінують наступні цінності:
а) особистий успіх;
б) активна і наполеглива праця;
в) ефективність і корисність;
г) автономія і відповідальність;
д) прогрес (віра в те, що нове - краще старого);
е) речі;
ж) пошана до науки;
з) демократія як спосіб розподілу влади і вирішення конфліктів.
Ядро американського способу і стилю життя складають самодисципліна, обмеження задоволень, матеріалізм, прагматизм, споживач, досягнення успіху. Потреба в майбутньому нівелюється високими темпами розвитку технічної культури та цивілізаційними змінами, які дозволяють американцеві отримати нові відчуття і необхідні предмети споживання "тут і тепер". Невисока значущість майбутнього перебуває в певній кореляції із сприйняттям минулого, яке рядовому американцеві у вічній гонитві за сьогоденням видається "нудним" і "непотрібним". Саме відтворення даної ціннісно-нормативної моделі об'єднує всі освітні інститути США, незалежно від їх рівня і концептуального наповнення.
На думку А. Запісоцького у формуванні вітчизняної ціннісно-нормативної моделі істотну роль зіграло Православ'я¹⁸. Визначаючи аксіологічну й антропологічну специфіку культури, воно визначило особливості і цільову установку духовного розвитку людини.
А. Запісоцький вважає, що ціннісно-нормативна специфіка вітчизняної культури проявляється на двох рівнях: буденному - в праці, побуті, традиціях, обрядах, святах, стереотипах соціальної поведінки, і на рівні самосвідомості. Специфіка культури проявляє себе у мові, текстах культури: філософських, художніх, усній народній творчості і т.п. Склалася точка зору, згідно якої найбільш стійкими ціннісними домінантами, складовими ціннісно-нормативного ядра вітчизняної культури, є:
1. Низька значущість факторів матеріального благополуччя та орієнтація на ідеальну, духовну сферу;
2. Неукоріненість у сьогоденні та звернення в минуле чи майбутнє;
3. Домінування соціальної орієнтації над індивідуально-особистісними потребами.

7. Моральні максими Л. Толстого

7. Типовим прикладом вітчизняних ціннісних домінант є максими відомого російського письменника Льва Толстого (1828-1910). Розмірковуючи над суттю людського буття, Лев Толстой сформулював п'ять основних моральних максим: Не гнівись, Не перелюбствуй, Не чини зла, Не присягайся і Не воюй. ¹⁸Кажучи про "вітчизняну ціннісно-нормативну модель" я, перш за все, веду мову не про ту неповну двадцятирічну ментальність російської, української і білоруської культур, а про більш як трьохсотрічну культуру російсько-українсько-білоруських народів, яка розпалася після розпаду СРСР. Не дивлячись на процвітаючий в трьох державах, що утворилися, націоналізм, який підтримується як владою, так і, на жаль, окремими частинами інтелігенції, вплив тієї культури, що "розпалася", буде ще довго актуальним. І ця актуальність буде відчутною, перш за все, в тотожності ціннісних орієнтацій і основ внутрішнього світу не тільки теперішніх поколінь, але і майбутніх, в схожості способу життя і мови цих народів.
Ці максими, на думку письменника та філософа, повинні упорядкувати буття людини, пробудити її совість. Толстой підкреслив, що совість - це пам'ять суспільства, яка усвідомлюється й засвоюється окремою особою і є визначаючим принципом морально-етичної діяльності. Слово "совість", в прочитанні совість (де вість корінь) має глибоке світоглядне значення, особливо у зіставленні із Кантівськими світоглядними питаннями.

8. Формування української ціннісно-нормативної моделі

8. У основи православної психології покладено мізерність матеріального благополуччя, аж до аскетизму, орієнтацію на ідеальну, духовну сферу буття. Розглядаючи особливості формування психології російської людини, А. Запісоцький пише: "Історико-культурні передумови духовно-аскетичної орієнтації виявляються в християнській антропології. Невпевненість у сьогоденні і звернення в минуле чи майбутнє як у компонент ціннісно-нормативного ядра культури проявляється у російській думці, яка завжди була песимістична по відношенню до сьогодення і одночасно несла в собі глибоку віру в майбутнє Росії. Відчуття неоформленого "сьогодення" російської культури давало підстави вірити в майбутнє, у настання епохи історичної величі і ствердження великої місії Росії. Проте майбутнє бачиться не як результат еволюції сьогодення, воно перебуває нібито "по той бік" катастрофи. Домінування соціального над індивідуальним (тобто належність людини до спільності "ми", неусвідомленість своєї окремості, пріоритет загального над особистим) виявляє себе в змісті російської ідеї, відбивається в ідеології соціальних перетворень, в характері ідеалів російських революцій, в особливостях російського побуту, в гостинності, в традиційних формах устрою суспільного життя й організації трудової діяльності (селянська община, робоча артіль і т. д.). Соціальна зорієнтованість свідомості російської людини виходить з громадського способу життя та артільних форм організації виробництва. Якщо західне суспільство будувалося на базі гаранту прав і свобод окремої особистості, її автономії від держави, то російське суспільне життя - на соборності і розчиненні "я" в громадському "ми"".
А. Марков вважає, що саме "пріоритет соціального визначив специфіку постановки проблеми свободи і відповідальності, індивідуального та соціального. Він додає особливі акценти перспективам суспільного устрою Росії, в яких, як вважав В. Соловйов, ідеал "повного і багатогранного розвитку особистості" відсовується на другий план через його нездійсненність, а в центрі стоїть ідея "всеєдинства", як боголюдського союзу, що об'єднує всі національності і проповідує безумовні етичні цінності".
Один з класиків сучасної вітчизняної педагогіки, людина високої моралі і моральності В. Сухомлинський пише: "Якщо дитина виростила троянду для того, щоб милуватися її красою, якщо єдиною винагородою за працю стала насолода красою і творіння цієї краси для щастя і радості іншої людини, - вона не здатна на зло, підлість, цинізм, безсердечність. Це одне з дуже складних питань етичного виховання. Краса сама по собі не містить ніякої магічної сили, яка виховувала би в людині духовне благородство. Краса виховує етичну чистоту, людяність лише тоді, коли праця, що створює красу, олюднена високими етичними стремліннями, насамперед викликаними пошаною до людини. Чим глибше ця людяність праці, що створює красу для людей, тим більше поважає людина сама себе, тим більше нетерпимим стає для неї відхилення від норм моральності".
Означена ціннісно-нормативна модель культури - це результат взаємодії різних чинників: історичних, геополітичних, психологічних, природних, які важко піддаються аналізу з позиції їх причинно-наслідкових зв'язків. Вони формуються місцем існування людини, соціальними умовами її життя, культурою і, у свою чергу, породжують та відтворюють їх, є їх джерелом і причиною. Звідси випливає, що елементи "інших" культур отримують сенс і значення лише в контексті цілісного історико-культурного світу. Ідеї й цінності, "генетично" не пов'язані з ядром культури, починають відігравати деструктивну роль, руйнуючи цілісність культурної системи.
Формування української ціннісно-нормативної моделі ускладнене тим, що в ній протиставили східні (головним чином російські) і західні (європейські) цінності. Як ми вже відмітили, між ними є принципові неузгодженості¹⁹ , які вимагають, насамперед, часу і терпіння, мудрості і далекоглядності. У цьому питанні небезпечний поспіх та революційність, тут більше підходить життєвий принцип "утерпиться - полюбиться". Аналізуючи неповну двадцятирічну історію становлення України як держави, з полегшенням розумієш, що фанатичний націоналізм, який проявлявся у перші роки "самостійності" України, поступається місцем зваженим і толерантним установкам по відношенню до актуалізованих загальноукраїнських цінностей. Що революційна українізація системи освіти, можливо, під впливом європейського демократизму, є здоровою, виваженою і об'єктивною у становленні дійсно ціннісно-нормативної бази. І якщо без емоцій і лжепатріотизму поглянути на найбільш актуальні для сучасного українського суспільства цінності, то ми виявимо їх вражаючу схожість з цінностями російського та білоруського народів. Це та ж "невпевненість у сьогоденні і зверненість в минуле чи майбутнє"; і "відчуття невизначеності "сьогодення", віра в прийдешні часи, віра у Велику Україну" і "невіддільність людини із спільності "ми", неусвідомленість своєї окремості, пріоритет загального над особистісним"; гостинність; традиційні форми устрою суспільного життя; організація трудової діяльності (артілі, бригади) - усе це як і раніше характерне як для російського, білоруського, так і українського народів.
Ніхто не заперечує тезу І. Ільїна, що дійсне духовне досягнення, завжди є національним. Безумовно, Батьківщина - це та вершина, з якої людині може відкритися загальнолюдське багатство. Позбавлена національної своєрідності Україна може втратити відведене для неї місце у світовій культурі. Українська мова - це не тільки мова національного спілкування. Це конструкція самого способу життя, основа тих духовних цінностей, які об'єднують практично п'ятдесятимільйонний народ України в єдиний культурний простір. Але з іншого боку, Україна і її народ, це частина цілого. І в даний час, цілим продовжує залишатися той соціокультурний простір, який формувався більше трьох сторіч, який має єдине коріння, що датується тисячоліттями²⁰ , яке зв'язане загальними перемогами і поразками.
Не можна заперечувати вплив європейських цінностей на формування української ментальності. Європейські цінності якоюсь мірою меркантилізували²¹ український побут, позбавили його щирості та гостинності. Але вплив європейських цінностей на формування світогляду українця і українського суспільства безумовно менше впливу тих, що історично склалися, за 350 років укорінених в культурі і побуті цінностей, які властиві як для слов'янської культури в цілому, так і російсько-білорусько-української культури зокрема.

9. Ціль і мета як відношення та передбачуваний результат

9. Вищою мірою ціннісно-нормативної сфери свідомості особистості виступає категорія віри. Згідно сучасних філософських уявлень, віра - це "глибинна загальнолюдська універсалія культури, така, що фіксує комплексний феномен індивідуальної і масової свідомості, що включає такі аспекти, як гносеологічний (прийняття як дійсна теза, не доведена з достовірністю або принципово недоказова), психологічний (усвідомлення і переживання змісту даної тези як цінність, рішуче дотримуватися її всупереч життєвим обставинам і сумнівам, аж до самозречення: "вірю" як "вірую") і релігійний (при віднесенні змісту об'єкту віри до сфери надприродного)".
Віра - важливий елемент ціннісної свідомості, вона виступає мотивом, орієнтиром діяльності людини.
І. Кант розрізняв три види віри: прагматичну, доктринальну та моральну. Прагматичною Кант називав віру людини у свою правоту в тому чи іншому окремому випадку. Ціна такої віри невисока. Нерідко людина говорить про що-небудь з такою упевненістю, що здається, ніби у неї немає ніяких сумнівів щодо своєї правоти. Але спір бентежить її, і виявляється, що упевненості такої вистачає лише на один дукат, яким людина не наважується ризикувати, а при ставці у десять дукатів готова визнати, що, можливо, помиляється. До доктринальної віри І. Кант відносив перш за все вчення про буття Бога. Доктринальна віра міцна, відзначав він, але все таки труднощі, які зустрічаються при роздумах, іноді можуть породити сумнів. Абсолютно інший характер носить моральна віра, де питання про істинність думок навіть не виникає. "Таку віру ніщо не може похитнути, інакше були б порушені самі мої етичні принципи, від яких я не можу відмовитися, не ставши у своїх власних очах гідним презирству". А. Гулига додає: "Це, по суті справи, віра не в Бога, а в людину. Таку віру може і повинен прийняти будь-який атеїст; вона дає моральне задоволення, породжує ціннісну емоцію - катарсис".
Ментальний зріз антропологічної моделі, що склалася у вітчизняній традиції, припускає єдність раціонального і морального, "філософського умопогляду, рефлексії і релігійної віри". Російські та українські філософи, відзначаючи специфіку російсько-української духовності, підкреслювали значущість нераціональних аспектів сприйняття світу і, насамперед, віру як специфічний спосіб пізнання. Так, С. Булгаков, М. Бердяев, С. Франк відзначали, що віра займає значне місце в структурі свідомості не тільки простої людини, але і людини розумової праці. Вона пронизує всі аспекти духовної діяльності, є основою моральності у відношенні до праці, до природи, до цінності та сенсу людського життя. Із цього приводу І. Ільїн писав: "Є якийсь духовний закон, що володіє людським життям; згідно із цим законом, людина сама поступово уподібнюється тому, у що вірить. Чим сильніша і цілісніша її віра, тим виразніше і переконливіше виявляється цей закон".
При формуванні образу людини майбутнього, категорія віри є необхідним стрижнем, із яким співіснують знання. Для того, щоб досягнути глобальної мети, яка, як правило, абстрактна і не має аналогів у суспільстві, потрібно вірити у себе, в свою місію на Землі, у правильність вибору реалізації внутрішнього потенціалу психіки. За Б. Гершунським синтез знання і віри складає суть світогляду кожної людини, який до того ж не формується сам по собі, а виховується системою освіти. Б. Гершунський пише: "Якщо самореалізація особистості - це і є Сенс людського життя, фундамент людського щастя на єдиному, цілісному матеріально-духовному Світі, завдаток збереження та прогресивного розвитку цього Світу і основа продовження власного Я в пам'яті нащадків, в ментальній пам'яті людства, а сфера освіти покликана переконати людину саме в цьому, її вищому призначенні і створити усі необхідні умови для повноцінного прояву індивідуальних здібностей людини шляхом її підготовки до праці та етичного виконання своїх суспільних обов'язків, то основні функції базової освіти повинні полягати у формуванні Віри, в дійсно вищу цінність максимально можливої самореалізації, у створенні умов для самовизначення особистості, самопізнання власних здібностей, бажань, інтересів, реальних можливостей, а основні функції професійної освіти повинні полягати у продовженні розвитку і закріпленні цих світоглядних підстав особистості, в забезпеченні людини знаннями, уміннями і навичками, що сприяють максимально можливому прояву її здібностей у продуктивній суспільно корисній праці, у ідеях і справах на благо усіх людей Землі, своє власне благо, благо своєї сім'ї, своїх близьких та далеких нащадків". За Б. Гершунським: "Віра, Знання, Праця. Саме у цій неподільній тріаді, Людина майбутнього бачитиме витоки свого сходження до розуміння Сенсу свого життя, свої стартові можливості і гарант реальності своїх життєвих прагнень".
Віра народжується на основі ціннісно-нормативної інформації, відображеної у ході онтогенезу, в основах світогляду. Як тільки основні аспекти ціннісно-нормативної бази, що склалася, знаходять підтвердження або підтримку в майбутньому псипросторі, вони набувають стійкішої форми і переходять у категорію віри.
Позбавлення людини віри приводить до згубних і незворот-них наслідків. Не випадково Ф. Степун вважав, що тільки віра забезпечує цілісність людського світобачення і єдність життєвого стилю, обумовлює зворотну залежність "культурно-господарської убогості" вітчизняного життя і високого напруження духовності, етичного сподвижництва.
У вітчизняній культурі, освіта і духовність розглядалися як самостійні феномени, що не обумовлюють одна одну. І. Ільїн зазначав, що духовність доступна не тільки людям освіченим, людям високої культури: "Історія всіх часів і народів показує, що саме освічені прошарки суспільства, захоплюючись грою свідомості і відволіканнями розуму, набагато легше втрачають безпосередню силу довіри до свідчень внутрішнього досвіду, яка необхідна для духовного життя. Розум, що втратив зв'язок з глибиною відчуття і з художньою силою уяви, звикає обливати все отрутою руйнівного, такого, що руйнує сумніви; і тому виявляється відносно духовної культури початком, що не будує, а руйнує. Навпаки, у людей наївно посередніх ця руйнуюча сила ще не починає діяти. Людина малої "культурності" більш здатна прислухатися до свідчень внутрішнього досвіду, до свого серця, совісті, відчуття справедливості, ніж людина хоч би і великої, але раціоналістичної культури. Проста душа наївна і довірлива; можливо, саме тому вона легковірна та марновірна і вірить, де не треба; та зате, самий дар віри у неї не відняв; а тому вона здатна вірити і там, де треба. Хай духовність її - некритична, малорозумна, недиференційована, схильна до міфу і до магії, пов'язана із страхом і може заплутатися в чаклунстві. Але духовність її безперечна та справжня: в здатності слухати дихання і заклик Божий, і в любові жалісливою, і в любові патріотично-жертовною, і в акті совісті, і у відчутті справедливості, і в здатності насолоджуватися красою природи та мистецтва, і в проявах власної гідності, правосвідомості й делікатності. І марно освічений городянин почав би уявляти, ніби все це недосяжне "неосвіченому селянинові"! Словом, духовна любов доступна всім людям, незалежно від рівня їх культурності".
І ще він писав: "...внутрішній, духовний досвід, є дійсне джерело і дійсна царина віри, релігії та всієї духовної культури взагалі. Виховати людину - означає перш за все пробудити в ній ці духовні переживання, відкрити їй доступ до означеного духовного досвіду. Тільки у такому досвіді людина може пізнати що таке любов, яка її глибина і сила, в чому її священне призначення. Тільки тут вона може навчитися відрізняти добро від зла; почути у самій собі голос совісті; пізнати, що таке честь, благородство і служіння. Тільки у цій площині вона може побачити, що таке художність і прекрасне мистецтво; виховати свій смак і розвинути своє сприйняття краси. Тільки духовний досвід може відкрити їй, що таке дійсне знання, очевидність і
Таким чином, віра, а не знання розглядалася як основа духовного світу людини. Відповідно, пріоритетною була не освіта (у її західній версії), а освіта, суть якої М. Гоголь сформулював так: "Прояснити не означає навчити, або наставити, або утворити, або навіть освітити, але усю наскрізь висвітлити людину у всіх її силах, а не в одній думці, пронести всю природу її крізь якийсь очисний вогонь". Отже, система освіти (від концепції до змістовного наповнення) повинна максимально повно враховувати і відтворювати специфіку духовності. Лише в цьому випадку вона ефективно зможе вирішити завдання формування етичної і соціально відповідальної особистості.
Найвищим плотсько-емоційним рівнем віри є призначення. К. Юнг приділив призначенню пильну увагу. Для нього призначення - це якийсь ірраціональний чинник, який фатально штовхає до емансипації від стада з його уторованими шляхами. К. Юнг пише: "Справжня особа завжди має призначення і вірить у нього; має до нього рІ8ГІ8, як до бога, хоча це - як, ймовірно, сказала б рядова людина - всього лише відчуття індивідуального призначення. Це призначення діє, проте, як божественний закон, вісь якого не може відхилитися. Той факт, що дуже багато хто гине на власному шляху, нічого не означає для того, у кого є призначення. Він повинен підкоритися власному закону, неначебто це був демон, який спокушав його новими, дивними шляхами. Хто має призначення, хто чує голос глибин, той приречений".
Далі К. Юнг пише: "Призначення або відчуття перед-визначення - це прерогатива не тільки великих людей, але і звичайних, аж до дюжинних; різниця лише в тому, що разом з убуванням величини призначення стає все більш туманним і несвідомим, немов голос внутрішнього демона все більше і більше віддаляється, говорить все рідше і менш зрозуміло. Адже чим менше масштаб особистості, тим більшою мірою вона невизначена і несвідома, доки, нарешті, вона не зникає, стаючи схожою на соціальність, та поступаючись через це власною цілісністю розчиняється у цілісності групи. Місце внутрішнього голосу заступає голос соціальної групи і її конвенцій, а місце призначення - колективні потреби".
У Юнга призначення стає основним критерієм оцінки особистості. "Тільки той, хто свідомо може сказати "так" силі майбутнього перед ним внутрішнього призначення, стає особистістю; той же, хто їй поступається, стає здобиччю сліпого потоку подій і знищується. У тому й полягає велич і спокутний подвиг всякої справжньої особистості, що вона добровільно приносить себе в жертву своєму призначенню і усвідомлено переводить в свою індивідуальну дійсність те, що могло б привести тільки до погибелі, продовжуючи жити несвідомим життям у групі".
На думку А. Запісоцького, єдиною підставою справжнього людського буття і критерієм моральності виступають духовні цінності та етичні ідеали, з якими людина співвідносить себе, свої вчинки, життя в цілому. Отже, в основі правоздатності лежить ідентичність людини, як суб'єкта моралі, тому що основна категорія має права, а відповідальність - це, перш за все, категорія етична. Відповідальність межує із метафізичною проблемою свободи, яка в площині індивідуального буття вирішується у єдності вчинку, оцінки його наслідків і готовності нести відповідальність за них. Здатність до відповідальності в даному випадку видається не стільки прорахунком можливих каральних санкцій, передбачених кримінальним або цивільним законодавством, скільки усвідомленням міри відповідності (або невідповідності) людського вчинку етичному ідеалу. Тому моральна відповідальність складніша і фундаментальніша за юридичну: вже на етапі вибору вчинку людина передбачає відповідальність не стільки перед законом, скільки перед якимсь абсолютом (Богом, іншими людьми, перед власною совістю).
У моральній площині образним аналогом інституту судової влади виступає совість, як духовно-етичне переживання розриву реального та належного, індикатор відповідності того що відбулося і можливого. Суд совісті для людини моральної за глибиною переживань набагато фундаментальніший за суд юридичний. Тому основні категорії правосвідомості: дія, відповідальність і осудність - це категорії етичні, такі, що свідчать про міру особистісної зрілості. Суб'єкт, що має право - це особа, здатна на духовно-мотивовані вчинки, вибір, визнання своїх дій як власних та готовність нести відповідальність за наслідки. Формується, виховується і розвивається вона лише в "товариській взаємодії" людини з іншими людьми, в смисловому полі діалогу, який складає суть людського буття.

Джерело

Як знайти істину?

37. ...Я на те родився і прийшов у світ, щоб засвідчити істину. 
Кожен, хто від істини, слухає мій голос.                         
38. Озвався Пилат до Нього: Що таке істина?..
Євангеліє від Івана 18.37-38

Сократ мне друг, но истина дороже.

Платон

Дітер Ф. Ухтдорф

Притча про слона та шістьох мудреців

Понад сто років тому один американський поет написав вірш, переповідаючи давню притчу. У перших рядках цього вірша говорилося:

Шість мудреців із Індостану,

Cліпих, яких залишив сон,

Пішли до слона вранці рано,

Щоб зрозуміти, що є слон.

І кожен став його вивчати,

Щоб це питання розв’язати.

У цьому вірші кожен з шести мандрівників торкається якоїсь однієї частини тіла слона, а потім описує іншим, що він відкрив для себе.

Один з чоловіків торкається ноги слона і каже, що слон схожий на стовбур дерева---він круглий і шершавий. Інший торкається бивня і каже, що слон схожий на спис. Третій хапає слона за хвіст і твердить, що слон подібний до мотузки. Четвертий намацує хобот і наполягає на тому, що слон схожий на велику змію.

Кожен описує істину.

І оскільки його розуміння істини походить з власного досвіду, кожен наполягає на тому, що він знає те, що знає.

Вірш завершується так:

У мудреців із Індостану

Точився спір і не згасав.

І кожен був своєї думки,

А думку інших відкидав.

Тож загалом у всій цій справі

Усі вони були неправі!¹

Слухаючи цю історію, ми усміхаємося. Авжеж, ми знаємо як виглядає слон. Ми читали про слонів, бачили їх у фільмах і багато з нас навіть дивилися на слона власними очима. Ми віримо, що знаємо істину - яким насправді є слон. Коли хтось намагається скласти судження, виходячи лише з якогось одного аспекту істини і видаючи його за все ціле, це здається нам абсурдним або навіть неймовірним. З іншого боку, чи не можемо ми впізнати й самих себе у цих шести сліпих чоловіках? Чи не міркували й ми колись подібним чином?

Мені здається, що ця історія залишається такою широко відомою серед дуже багатьох культур і протягом дуже багатьох років, оскільки має повсюдне застосування. Апостол Павло казав, що у цьому світі світло є тьмяним і ми бачимо лише частину істини наче крізь затемнене скло², і все ж, здається, нашій людській природі притаманно робити припущення щодо людей, політики та побожності, виходячи зі свого недосконалого і часто оманливого досвіду.

Пригадую, як одного разу мені розповіли історію про подружню пару. Вони прожили в шлюбі 60 років. Протягом цього часу вони майже не сперечалися і їхні дні, проведені разом, були сповнені щастя і задоволення. Вони ділилися усім одне з одним і не мали між собою секретів - за винятком одного. У жінки була скринька, яку вона зберігала зверху на серванті, і вона сказала своєму чоловікові на їхньому весіллі, що він ніколи не повинен в неї заглядати.

Минули десятиліття і настав час, коли її чоловік зняв скриньку з серванту і спитав, чи може він нарешті дізнатися, що в ній знаходиться. Дружина погодилась. Тож він відкрив її і знайшов там дві в’язані серветки і 25000 доларів. Він спитав дружину, що це означає, і вона відповіла: “Коли ми одружилися, моя мати сказала мені, що кожного разу, коли я гніватимусь на тебе або коли мені будуть не до вподоби твої слова чи вчинки, я повинна вив’язати маленьку серветку, а вже потім обговорювати проблему з тобою”.

Почувши цю лагідну розповідь, чоловік був зворушений до сліз. Він дивувався, як то йому вдалося за 60 років шлюбу вивести з рівноваги свою дружину лише двічі - і та вив’язала дві серветки. Відчуваючи себе майже героєм, він взяв долонь дружини у свою долонь і сказав: “Це пояснює звідки взялися серветки, а як щодо 25000 доларів?”

Його дружина лагідно усміхнулась і сказала: “Я отримала ці кошти від продажу всіх серветок, вив’язаних мною протягом років”.

З цієї історії можна не лише навчитися цікавому способу долання непорозумінь у шлюбі, але й також побачити, як нерозсудливо передчасно робити висновки на підставі обмеженої інформації.

Дуже часто “істини”, які ми промовляємо, є лише фрагментами істини, а іноді між ними й істиною немає нічого спільного.

Сьогодні я хотів би поговорити про істину. Роблячи це, я запрошую вас замислитися над кількома важливими запитаннями.

Перше запитання: “Що таке істина?”

Друге: “Чи дійсно можливо знати істину?”

І третє: “Як нам слід реагувати на те, що суперечить істинам, які ми пізнали до цього?”

Що таке істина?

Що таке істина? В останні години життя Спасителя, Його привели до Понтія Пилата. Провідники юдеїв звинуватили Ісуса в заклику до бунту і зраді, спрямованих проти Риму, і наполягали на смертному вироку для Нього.

Коли Пилат зустрівся лицем до лиця з Чоловіком із Галілеї, він запитав: “Так Ти Цар?”

Ісус відповів: “Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос”³.

Я не знаю, якою людиною був Пилат, і тим паче не знаю, про що він думав. Однак я припускаю, що він був добре освіченим і багато чого бачив у відомому йому світі.

У відповіді Пилата я відчуваю деякий цинізм втомленої людини. Я чую в його словах голос чоловіка, який колись був ідеалістом, але зараз - набувши значного життєвого досвіду - здається дещо огрубів, навіть втомився.

Я не вірю, що Пилат заохочував до діалогу, сказавши у відповідь три прості слова: “Що є істина?”⁴

Припускаю, що насправді він хотів цим сказати: “Хіба можливо комусь осягнути істину?”

І це запитання актуальне для всіх часів і для всіх людей.

Чи можливо для людини знати істину?

Тож, чи можливо для людини знати істину? Дехто з найвеличніших мислителів, які будь-коли жили на землі, намагалися дати відповідь на це запитання. Протягом всієї історії людства невловима природа істини була улюбленою темою великих поетів і письменників. Здається, що Шекспір виявляв до неї особливий інтерес. Наступного разу, коли ви читатимете одну з трагедій Шекспіра, зверніть увагу на те, як часто хід сюжету змінюється через неправильне розуміння певної важливої істини.

Зараз, як ніколи раніше в історії світу, у нас з’явився більш легкий доступ до великої кількості інформації - дещо з неї правдиве, дещо хибне, але більшість правдива лише частково.

Відповідно, ще ніколи в історії світу не було такої нагальної потреби навчитися, як правильно розрізняти між істиною і помилкою.

Частково наша проблема з пошуку істини полягає в тому, що людська мудрість дуже часто розчаровувала нас. Нам відомо дуже багато прикладів уявлень, які людство колись вважало безперечно істинними, але згодом було доведено, що вони хибні.

Наприклад, незважаючи на те, що колись було досягнуто остаточного консенсусу, що земля пласка, це не так. Зірки не обертаються навколо землі. Куштування томату не спричинить раптової смерті. І, звичайно, людина насправді може літати - навіть перетинати звуковий бар’єр.

У Писаннях міститься безліч розповідей про людей, які неправильно тлумачили “істину”.

У Старому Завіті, Валаам не схотів відмовитися від “нагороди несправедливости”⁵, запропонованої йому моавитянами. Тому він переконав себе повірити у нову істину і допоміг моавитянам, зробити так, щоб ізраїльтяни накликали на себе прокляття через аморальність і неслухняність⁶.

Відступник Коригор, увівши багатьох від істини, згодом визнав, що диявол настільки обманув його, що він дійсно повірив, що слова, які він говорив, були істинними⁷.

Людська природа та істина

У деякій мірі всі ми схильні до подібного роду дивного мислення.

“Істини”, яких ми додержуємося, формують характер нашого суспільства, а також наші особисті характери. Надто часто в основі цих “істин” є неповні або неточні факти та інколи вони спрямовані на задоволення дуже егоїстичних прагнень.

Почасти причина такого невірного судження полягає у схильності людства розмивати межу між переконанням та істиною. Ми надто часто плутаємо переконання з істиною, вважаючи, що якщо щось здається логічним чи зручним, це повинно бути істинним. І навпаки, ми іноді не віримо в істину або відкидаємо її - тому що через неї нам доведеться змінитися або визнати, що ми були неправі. Часто істину відкидають, оскільки здається, що вона не узгоджується з попереднім досвідом.

Коли погляди або “істини” інших людей суперечать нашим, то замість того, щоб розглянути можливість існування інформації, яка може бути корисною і розширить або доповнить те, що ми знаємо, ми часто миттєво робимо висновки або припущення, що інша людина дезінформована, не сповна розуму або навіть свідомо намагається обманути.

На жаль, ця схильність може розповсюджуватися на всі сфери нашого життя - від спорту до сімейних стосунків і від релігії до політики.

Ігнац Земмельвайс

Трагічним прикладом цієї схильності є історія Ігнаца Земмельвайса, угорського лікаря, який займався медичною практикою у середині 19-го століття. Протягом своєї кар’єри лікар Земмельвайс помітив, що 10 відсотків жінок, які потрапляли до його клініки, помирали від післяродового сепсису, тоді як смертність у клініці, розташованій неподалік, не перевищувала 4 відсотків. Він вирішив з’ясувати причину.

Порівнявши те, що відбувалося в обох клініках, лікар Земмельвайс дійшов висновку, що єдина значуща різниця була в тому, що на базі його клініки проводилося навчання і здійснювався розтин трупів. Він помітив, як лікарі одразу після виконання розтину йшли приймати пологи. Він зробив висновок, що якимось чином їхні руки заражалися від трупів і це спричиняло смертельний сепсис.

Коли він почав рекомендувати лікарям шкребти руки щіткою у розчині хлорного вапна, до цього поставились байдуже і навіть зі зневагою. Його висновки суперечили “істинам” інших лікарів. Дехто з його колег навіть вірив, що було абсурдно думати, що руки лікаря були брудними або ставали причиною хвороби.

Але Земмельвайс наполіг і зробив правилом для лікарів у своїй клініці мити руки перед тим, як приймати пологи. Внаслідок цього смертність одразу знизилась на 90 відсотків. Земмельвайс вважав, що він відстояв істину і був переконаний, що тепер ці правила будуть прийняті усією медичною спільнотою. Але він помилявся. Навіть його разючих результатів не було достатньо, щоб змінити менталітет багатьох тогочасних лікарів.

Чи можливо знати істину?

Особливістю істини є те, що вона існує незалежно від того, вірять в неї чи ні. Вона залишається істиною, навіть якщо ніхто в неї не вірить.

Ми можемо хоч увесь день говорити, що захід це північ, а північ це захід, і навіть вірити в це усім своїм серцем, але, якщо, наприклад, ми хочемо полетіти з Кіто, Еквадор, до Нью-Йорка, Сполучені Штати, є лише єдиний напрямок, який приведе нас туди, і це північ - якщо полетимо на захід, то просто не дістанемося туди.

Звичайно, це лише проста авіаційна аналогія. Але, дійсно, існує така річ, як абсолютна істина - незаперечна, незмінна істина.

Така істина відрізняється від переконання. Вона відрізняється від сподівання. Абсолютна істина не залежить від громадської думки чи популярності. Її не змінити голосуванням. І навіть безмежний авторитет думки знаменитої людини не в змозі її змінити.

Тож, як ми можемо знайти істину?..

Протягом століть багато мудрих чоловіків і жінок за допомогою логіки, міркувань, наукового пошуку і, саме так, натхнення, відкривали істину. Ці відкриття збагатили людство, покращили наше життя і сповнили наші серця радістю, подивом і благоговійним захопленням.

Незважаючи на це, інформація, яку колись, як нам здавалось, ми знали, збільшується, змінюється або навіть спростовується завзятими вченими, які прагнуть зрозуміти істину.

Як усім нам відомо, доволі важко встановити істину, спираючись на власний досвід...
 

Ми просто не знаємо всього - ми не можемо бачити все. Те, що може здаватися суперечливим зараз, може стати абсолютно зрозумілим, коли ми шукатимемо і отримаємо більш надійну інформацію. 

Однак деякі люди не стільки шукають істину, скільки прагнуть сперечатися. Вони не прагнуть щиро навчатися, а натомість бажають заперечувати, демонструвати свою так звану вченість і тим самим викликають суперечку. Вони ігнорують або відкидають пораду апостола Павла Тимофію: “А від нерозумних та від невчених змагань ухиляйся, зна[ючи], що вони родять сварки”²⁹

Еристика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Еристика (гр. eristikos – той, що сперечається, eris – суперечка, спір, боротьба) – мистецтво вести суперечку, дискусію, полеміку, диспут, дебати тощо; будувати переконливу аргументацію, ефективно критикувати погляди опонентів. Це риторика діалогічного мовлення, вчення успішної комунікації. Еристика є інтегральним мистецтвом, що виникає на стику знань та вмінь, які формуються логікою, психологією, етикою та риторикою.
Суперечка є однією з форм людської комунікації, в межах якої уточнюються позиції опонентів, розробляється оптимальне вирішення проблеми, народжується істина. Суперечка – це публічне обговорення питань, що цікавлять учасників обговорення; це зіткнення різноманітних поглядів у процесі доказу та спростування. Не завжди суперечка завершується безумовною перемогою однієї зі сторін, але це не зменшує цінності комунікативного акту. Мистецтво суперечки можна охарактеризувати двома основними ознаками: доказовістю та переконливістю. Доказовість – логічний вплив на опонента, спрямований на сприйняття ним тої чи іншої ідеї. Мішель де Монтень у своій праці «Вміння розмовляти» або «Вміння вести суперечку» пише: « Той, хто заперечує мені, пробуджує в мене не гнів, а увагу. Мене вабить співбесідник, який суперечить мені й тим самим вчить мене. Загальною справою і його, і моєю має бути істина». Уміння переконувати під час суперечки багато в чому залежить від людини, яка переконує: чи вміє вона справити на слухачів приємне враження своїм зовнішнім виглядом, поведінкою, манерами... Для того, щоб переконати когось, треба знайти необхідні аргументи, правильно їх сформулювати й викласти. Якщо промовець сповнений натхнення, то він неодмінно викличе зацікавлення слухачів і передасть частину свого натхнення.
Дискусія (лат. discussio – розгляд, дослідження) – це один із способів обміну думками; різновид суперечки, в межах якого розглядається, досліджується, обговорюється певна проблема з метою досягти вагомого її вирішення. Як правило, учасниками дискусії є дві або більше осіб, що володіють необхідними знаннями про питання, яке обговорюється. Важливим компонентом дискусії є аргументи.
Полеміка (гр. polemos – війна, спір; polemikos – войовничий, ворожий) – дискусія (усна або письмова) на спірну тему; різновид суперечки, в межах якої основні зусилля сторін спрямовані на утвердження своєї позиції відносно предмету, що обговорюється. На відміну від дискусії, у полеміці присутнє змагання, боротьба, певний ступінь войовничості та ворожості, що обумовлюється метою, яку визначили учасники полеміки. Якщо для дискусії головним є пошук істини шляхом вдалої постановки та зіставлення аргументів і контраргументів, то для полеміки головним є досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. У дискусії протилежні сторони називаються опонентами, у полеміці – супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину, компроміс, консенсус, угоду, злагоду; у полеміці – утвердження власного погляду, перемоги своєї позиції. Дискусія ведеться за певними правилами і за згодою її учасників. Тема дискусії формулюється заздалегідь або на початку дискусії. Учасники її почергово висловлюють свої положення, думки, спростування, в результаті чого дискусія набуває логічного, зв’язного характеру. Мовні засоби дискутування мають бути прийнятними для всіх учасників дискусії, толерантними. Використання не передбачуваних засобів засуджують і це може призвести до закінчення дискусії без висновків. Натомість в полеміці не дотримуються таких правил. У ній перемагає ініціатива суперників, ситуативність спілкування, не передбачувані і раптово знайдені «під руку» засоби не завжди переконливої, але наполегливої і напористої аргументації.
Диспут (лат. disputo – досліджую, сперечаюсь) – це заздалегідь підготовлена і проведена у певний час на обрану тему (наукову, політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попередньо визначеними опонентами. Тему обирають таку, яка містить у собі складну проблему, різні тлумачення або різновекторні шляхи її розв’язання. Саме тому не менше двох промовців повинні опонувати один одному, щоб усебічно висвітлити проблему і знайти шляхи її вирішення.
Дебати (фр. debates, від debattre – сперечатися) – представлення своїх ідей, поглядів, концепцій, програм, свого бачення розв’язання важливих державних, громадських проблем на противагу іншій стороні (учаснику) дебатів.

Джерела

1. Яцимірська М. Культура фахової мови журналіста. — Львів: ПАІС, 2004. — 332 с. 2. Могильницька Ольга. Культура та етика ведення суперечки, дискусії, полеміки. — Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2009.
3. Абрамович С., Чікарькова М. Риторика: навч. посібн. — Львів: Світ, 2001. — 240 с.
4. Куньч З. Українська риторична термінологія: історія і сучасність: Монографія. — Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. — 216 с.
5. Михальская А. Педагогическая риторика: история и теория: Учебное пособие для студентов педагогических университетов и институтов. — М.: Издательский центр «Академия», 1998. — 432 с.
6. Молдован В. Риторика: загальна та судова: навч. посіб. — 2-ге вид. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 320 с.
7. Сучасна педагогічна риторика: теорія, практика, міжпредметні зв'язки: зб. наук. праць за матеріалами наукового семінару / За ред. Т. Космеди. — Львів: ПАІС, 2007. — 268 с.
8. Томан І. Мистецтво говорити / Пер. з чеської В. Романця. — 3-тє вид. — К.: Україна, 1996. — 269 с.
9. Чибісова Н., Тарасова О. Риторика: навч. посіб. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 228 с.
10. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. — К.: Вища шк., 2003. — 311 с.
11. Ивин А. А. Риторика: искусство убеждать. Учебное пособие / А. А. Ивин. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. — 304 с.

Виховання у сім’ї як першооснова розвитку дитини як особистості

Міністерство Освіти України
Слов’янський Державний педагогічний інститут, кафедра педагогіки

 Дипломна робота

 "Виховання у сім’ї  як першооснова розвитку дитини як особистості."
 Виконав: студентка 4 курсу 4Уз СДПІ  Котенко О.Ю.
 Філологічного факультету (укр.мова та література) 

Слов’янськ, 2001 (2).

ЗМІСТ

ВВЕДЕННЯ    3
Розділ 1. РОДИНА - СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ 6
  1.1. РОДИНА ТА ЇЇ СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ   6
  1.2. ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У РІЗНИХ ЗА СТРУКТУРОЮ РОДИНАХ    16
   1.2.1. Особливості виховання єдиної дитини в родині   16
   1.2.2. Специфіка виховання в багатодітній родині      18
   1.2.3. Виховання дитини в неповній родині 19
Розділ 2. СІМЕЙНЕ ВИХОВАННЯ В РОЗВИТКУ ДИТИНИ      21
  2.1 РОЛЬ БАТЬКІВ У РОЗВИТКУ ДИТИНИ    21
  2.2. ПОМИЛКИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ 28
   2.2.1. Виховання і потреба в емоційному контакті.     28
   2.2.2. Виховання і потреба сенсу життя.   28
   2.2.3. Виховання і потреба досягнення.    29
  2.3. ЯК СІМЕЙНІ ТРАДИЦІЇ ВПЛИВАЮТЬ НА ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ? 34
Розділ 3. АСТРАХАНСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ДЛЯ ДІТЕЙ
І ПІДЛІТКІВ (З ПРИТУЛКОМ) У СИСТЕМІ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ДЕЗАДАПТОВАНИХ ДІТЕЙ.  39
ВИСНОВОК    51
ЛІТЕРАТУРА  53
ДОДАТОК (матеріали АОСРЦ для дітей і підлітків (з притулку))
КОМПЛЕКСНЕ ЗАНЯТТЯ З ЕЛЕМЕНТАМИ ІГРОТЕРАПІЇ «ШЛЯХ У КАЗКУ»    55

                                  ВВЕДЕННЯ

      Є  десятки,  сотні  професій,  спеціальностей,   робіт:   один   будує
залізницю, інший зводить житло, третій вирощує хліб, четвертий лікує  людей,
п'ятий шиє одяг. Але є найуніверсальніша -  найскладніша  і  найблагородніша
робота, єдина для всіх і в той  же  час  своєрідна  і  неповторна  у  кожній
родині, - це витвір людини.
      Відмінною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні  з  чим
не порівнянне щастя. Продовжуючи рід людський,  батько,  мати  повторюють  у
дитині самих себе, і від того, наскільки свідомим є це повторення,  залежить
моральна відповідальність за людину,  за  його  майбутнє.  Кожна  мить  тієї
роботи, що називається вихованням,  -  це  витвір  майбутнього  і  погляд  у
майбутнє.
      Виховання дітей - це віддача особливих сил, сил  духовних.  Людину  ми
створюємо любов'ю - любов'ю батька до матері і  матері  до  батька,  любов'ю
батька і матері  до  людей,  глибокою  вірою  в  гідність  і  красу  людини.
Прекрасні діти виростають у тих родинах,  де  мати  і  батько  люблять  один
одного і разом з тим люблять і поважають людей.
      Людина криком сповіщає світ про  своє  народження,  потім  починаються
його вчинки, починається його поводження. Людина поступово  відкриває  світ,
пізнає його розумом і серцем. Він  бачить  матір,  посміхається  їй  і  його
перша незрозуміла думка, якщо тільки можна її назвати думкою, - це  відчуття
того, що мати (а потім і батько) існують для його радості, для  його  щастя.
Людина піднімається на ноги, бачить квітку і метелика, що  пурхає  над  ним,
бачить яскраву іграшку - і мама, і папа радіють,  коли  він,  син,  радіє...
Чим далі, тим більше вступає в дію закономірність: якщо  поводження,  вчинки
маленької  людини  диктуються  тільки  його   потребами,   людина   виростає
виродком. У нього розвиваються ненормальні,  підвищені  вимоги  до  життя  і
майже усяка відсутність вимог до себе.
      Гармонічне виховання особистості можливо тільки при тій умові, коли до
потреб  -  першому,  елементарному  і  навіть  у  якійсь  мері  примітивному
побуднику  людських  учинків,  людського  поводження  -  приєднується  більш
сильний, більш тонкий, більш мудрий побудник - борг. Власне,  людське  життя
починається з того моменту, коли дитина вже робить не  те,  що  хочеться,  а
те, що треба робити в ім'я загального блага.
      Діти, почавши своє життя  цілком  безпомічними  істотами,  так  багато
одержують від батьків, що останні природно породжують у них почуття  подяки,
любові і свого роду гордості своїми батьком і  матір'ю.  Не  тільки  сам  по
собі відхід, допомога, турбота батьків, але й участь, і ласка  їх  грають  у
цьому роль. Діти, що рано осиротіли,  що  позбавилися  чи  батька  чи  мати,
часто пізніше, у зрілі роки, почувають гіркоту, тугу від  відсутності  в  їх
спогадах  пам'яті  про  батьківську  ласку,  сімейні  радощі,  невипробувані
синівські почуття і т.п. Навпаки, ті, що випробували щастя,  що  мали  гарне
сімейне  життям,  згадують,  що  вони,  дітьми,   вважали   мати   красунею,
незвичайно доброю, а батька - розумним, вмілим і т.п., хоча в той час,  коли
згадують це, вони можуть вже сказати, що в дійсності  мати  зовсім  не  була
красунею, а батько був не більш як недурною  людиною.  Ця  ілюзія  дитинства
свідчить про потребу цього віку, що виявляється притім дуже рано,  бачити  в
тих, хто їм у цей час був усіх дорожче, усілякі якості, які їхня  уява  може
малювати їм. Вони завжди люблять тих, хто любить і поважає їхніх батьків.
      Мета цієї роботи - обговорити проблему так  званої  нетипової  родини,
стосовно до нашої країни.
      Уже саме по собі це поняття може стати предметом дискусії. Яку  родину
в нинішніх умовах варто вважати "нетиповою"? Родину, де дитину виховує  одна
мати? Чи один батько? Багатодітну? Багатопоколінну? Родину,  де  виховується
дитина-інвалід? Чи може бути, зміни останнього  часу  привели  до  того,  що
"нетиповою" стала так звана  нормальна  родина:  чолові-дружина-діти?  І  що
таке  "норма"  стосовно  до  сучасної  родини?  Дані  проблеми  є  предметом
дослідження в цій роботі.
      У роботі докладно  проаналізовані  стихійні  і  цілеспрямовані  впливи
дорослих членів родини на дитину, типові помилки батьків.
      Вперше піддається системному аналізу таке соціально-педагогічне явище,
як “домашнє  виховання”,  що  відроджується  в  нових  соціально-економічних
умовах; проаналізовані етапи його розвитку, мету, зміст і досвід  підготовки
фахівців  в  історичній  ретроспективі;  визначені   вимоги   до   сучасного
домашнього педагога і його підготовці в сучасній Україні. Домашнє  виховання
- новий напрямок у сучасній освітній системі, ще недостатньо  досліджене;  у
цій області  ведуться  пошуки  найбільш  ефективних  форм  його  здійснення,
накопичується  досвід.  У  роботі  не  ставиться  мета  розкрити   виховання
соціальних  навичок  спілкування  дитини,  включення  його  в   інші,   крім
сімейного, співтовариства.
      Робота складається  з  передмови,  чотирьох  розділів,  де  приведені,
педагогічні ситуації для аналізу, фрагменти з теоретичних джерел із  проблем
родини, шлюбу, сімейного і домашнього виховання.
      Запропонований матеріал буде цікавий студентам педагогічних навчальних
закладів, викладачам, батькам і  усім,  кого  цікавлять  проблеми  родини  і
виховання дитини.
      Дана проблема цілком не розроблена, зокрема, такі аспекти, як нетипова
родина, і все це вимагає більш пильної  уваги  з  боку  педагогів,  батьків,
вихователів.
      У  практичній  частині  роботи  запропонований   матеріал   діяльності
Астраханського  обласного  соціально-реабілітаційного  центру  для  дітей  і
підлітків (із притулком) у системі реабілітації дезадаптованих дітей.

            Розділ 1
             РОДИНА - СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ



    1.1. РОДИНА ТА ЇЇ СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ

      Родина, з  позиції  соціологів,  являє  собою  малу  соціальну  групу,
засновану на шлюбному союзі і кревному  спорідненні,  члени  якої  пов'язані
спільністю  побуту,  взаємною  допомогою,  моральною  відповідальністю.  Цей
найдавніший інститут людського суспільства пройшов складний  шлях  розвитку:
від родинноплеменних форм гуртожитку, до сучасний форм сімейних відносин.
      Шлюб  як  стійкий  союз  між  чоловіком  і  жінкою  виник  у  родовому
суспільстві. Основа шлюбних відносин породжує права й обов'язки.
      Закордонні соціологи розглядають родину як соціальний інститут лише  в
тому випадку, якщо вона характеризується трьома  основними  видами  сімейних
відносин: шлюбом, батьківством і  спорідненням,  при  відсутності  одного  з
показників використовується поняття “сімейна група”.
      Слово “шлюб” походить від російського  слова  “брать”.  Сімейний  союз
може  бути   зареєстрованим   чи   незареєстрованним   (фактичним).   Шлюбні
відносини,  зареєстровані   державними   установами   (у   РАГСах,   Палацах
одруження), називаються цивільними; освітлені релігією - церковними.
      Шлюб - явище історичне, він пройшов визначені стадії свого розвитку  -
від полігамії до одношлюбності.
      Урбанізація змінила уклад і ритм життя, що спричинило за собою зміну у
сімейних  відносинах.  Міська  родина,   не   обтяжена   веденням   великого
господарства,  орієнтована  на  самостійність  і  незалежність,  перейшла  в
наступну  фазу  свого  розвитку.  На  зміну  патріархальній  родині  прийшла
подружня.[1]
      Слабка  соціальна  захищеність,  матеріальні  труднощі,  випробовувані
родиною в даний час,  привели  до  скорочення  народжуваності  в  Україні  і
формуванню нового типу родини - бездітної.
      По  типу   проживання   родина   підрозділяється   на   патрилокальну,
матрилокальну, неолокальну й унилокальну. Розглянемо кожну з цих форм.
      Матрилокальний  тип  характеризується  проживанням  родини  в  будинку
дружини,  де  зятя  називали  “приймаком”.  Тривалий  період  на  Русі   був
розповсюджений  патрилокальний  тип,  при  якому   дружина   після   заміжжя
оселялася в будинку чоловіка і нарікалася “невісткою”.
      Нуклеарний тип шлюбних  відносин  знаходить  висвітлення  в  прагненні
молодят жити самостійно, окремо від батьків  та  інших  родичів.  Такий  тип
родини називають неолокальним.
      Для сучасної міської родини характерним типом сімейних відносин  можна
вважати  унилокальний  тип,  при  якому  чоловіки  проживають  там,   де   є
можливість спільного проживання, у тому числі знімаючи житло в наймання.
      Проведене серед молоді соціологічне опитування,  показало,  що  молоді
люди, що вступають у шлюбний союз, не засуджують шлюби  з  розрахунку.  Лише
33,3% респондентів засуджують такі шлюби, з розумінням до нього  відносяться
-50,2%, а 16,5% навіть “хотіли б мати таку можливість”.
      Сучасні шлюби “постаріли”. Середній вік вступаючи до шлюбу за  останні
10 років збільшився серед жінок на 2 роки, серед чоловіків  -  на  5  років.
Тенденція, характерна  для  західних  країн,  створювати  родину,  вирішивши
професійні,  матеріальні,  житлові  й  ін.  проблеми,  спостерігається  й  у
Україні.
      Шлюби в даний час, як правило, різновікові. Звичайно при цьому один із
членів шлюбного союзу, частіше старший, бере  на  себе  відповідальність  за
вирішення економічних,  господарсько-побутових  та  інших  проблем.  І  хоча
сімейні психологи, наприклад, Бендлер, вважають оптимальною різницю  у  віці
чоловіків 5-7 років, для сучасних шлюбів характерна різниця  в  15-20  років
(причому не завжди жінка є молодшою за чоловіка). Зміна суспільних  відносин
торкнулося і проблем сучасної родини. У  практиці  сімейних  відносин  мають
місце фіктивні шлюби. У такій  зареєстрованій  формі  шлюб  характерний  для
столиці і великих промислових і культурних центрів Україні, основою їх  стає
одержання визначених вигод.
      Родина  -  складна  багатофункціональна  система,  вона  виконує   ряд
взаємозалежних функцій.  Функція  родини  -  це  спосіб  прояву  активності,
життєдіяльності  її  членів.  До   функцій   варто   віднести:   економічну,
господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну,  виховну.
Соціолог А.Г.Харчев вважає репродуктивну функцію родини головною  суспільною
функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до  продовження
свого роду. Але роль родини не  зводиться  до  ролі  “біологічної”  фабрики.
Виконуючи цю функцію, родина  є  відповідальною  за  фізичний,  психічний  і
інтелектуальний  розвиток  дитини,  вона  виступає  своєрідним   регулятором
народжуваності. В даний час демографи  відзначають  зниження  народжуваності
на Україні.[2]
      Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли  вона  стає
особистістю,  і  становлення  її  вимагає  цілеспрямованого,  систематичного
впливу. Саме родина з її постійним і природним характером  впливу  покликана
формувати риси  характеру,  переконання,  погляди,  світогляд  дитини.  Тому
виділення виховної функції родини як основної має суспільний сенс.
      Для кожної людини родина виконує емоційну і  рекреативну  функції,  що
захищають людину від стресових і екстремальних  ситуацій.  Затишок  і  тепло
домашнього вогнища, реалізація потреби людини  в  довірливому  й  емоційному
спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка - усе це дозволяє  людині
бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя.  Сутність  і  зміст
економічної   функції   складається   у   веденні   не   тільки   загального
господарства, але й в економічній підтримці дітей та інших членів  родини  в
період їхньої непрацездатності.
      У період соціально-економічних перетворень у суспільстві змінюються  й
функції родини. Ведучої  в  історичному  минулому  була  економічна  функція
родини,  що  підкоряє  собі  всі  інші:  глава  родини  -  чоловік   -   був
організатором загальної  праці,  діти  рано  включалися  в  життя  дорослих.
Економічна функція цілком  визначала  виховну  і  репродуктивну  функції.  В
даний час економічна функція родини не  відмерла,  але  змінилася.  Найбільш
повно,  на  мій  погляд,  функції  сучасної  родини  представлені   фінським
педагогом Ю.Хямяляйнен  [3]  .  Виділяючи  періоди  формування  родини,  він
відзначає, що для  кожного  етапу  сімейних  відносин  характерні  визначені
функції, що може бути представлено наступною таблицею.

           Основні періоди розвитку родини і функції членів родини

|Стадії родини|Основні функції родини                                    |
|             |Батьківські функції           |Функції дитини             |
|1.Етап       |Усвідомлення партнерських     |                           |
|формування   |відносин, зміцнення взаємин   |                           |
|родини       |між чоловіками; створення     |                           |
|             |сексуальних відношень, що     |                           |
|             |задовольняють обох; розвинуто |                           |
|             |взаєморозуміння, що дозволяє  |                           |
|             |кожному вільно виявляти свої  |                           |
|             |почуття, налагодження         |                           |
|             |відношенні з батьками та      |                           |
|             |іншими родичами, що           |                           |
|             |задовольняють обидві сторони; |                           |
|             | розподіл часу між будинком і |                           |
|             |роботою; вироблення порядку   |                           |
|             |прийняття рішень, що          |                           |
|             |задовольняють обидві сторони; |                           |
|             |бесіди між чоловіками про     |                           |
|             |майбутнє родини               |                           |
|II. Родина,  |Звикання до думки про         |Дитина залежна від матері і|
|що чекає     |вагітність та народження      |починає довіряти їй; поява |
|дитину,      |дитини; підготовка до         |прихильностей; оволодіння  |
|родина з     |материнства і батьківства,    |навичками найпростішої     |
|дитиною      |звикання до ролі батька і     |соці-альної взаємодії;     |
|             |матері; звикання до нового    |пристосування до чекань    |
|             |життя, пов'язане з появою     |інших людей; розвиток      |
|             |дитини; створення в родині    |координації рухів рук та   |
|             |атмосфери, сприятливої і для  |очей; перебування зручного |
|             |родини, і для дитини; турбота |ритму зміни спокою і дії;  |
|             |про потреби дитини; розподіл  |оволодіння словами,        |
|             |обов'язків по будинку і       |короткими фразами, мовою   |
|             |наглядом за дитиною, що не    |                           |
|             |перевантажує жодного з батьків|                           |
|III.Родина з |Розвиток інтересів та потреб  |Подолання протиріччя між   |
|дитиною      |дитини; подолання почуття     |бажанням бути завжди       |
|дошкільного  |пересичення материнством      |об'єктом своєї прихильності|
|віку         |(батьківством) і роздратування|і неможливістю цього;      |
|             |з приводу хронічного недоліку |звикання до самостійності; |
|             |часу для власних потреб: пошук|виконання вимог дорослого  |
|             |квартири, що відповідає       |по дотриманню чистоти      |
|             |потребам родини; розподіл     |(охайність під час їжі,    |
|             |обов'язків та відповідальності|гігієна полових органів):  |
|             |між батьками в постійно       |прояв інтересу до товаришів|
|             |мінливих ситуаціях; підтримка |по іграх; прагнення бути як|
|             |сексуальних відносин, що      |мати та батько             |
|             |задовольняють обох, і бесіди  |                           |
|             |про майбутніх дітей; подальший|                           |
|             |розвиток взаємин у родині -   |                           |
|             |відкритих, що дозволяють      |                           |
|             |дружинам говорити на самі     |                           |
|             |різні теми; розвиток відношень|                           |
|             |з батьками в зв'язку з появою |                           |
|             |дитини і виконанням ними нової|                           |
|             |ролі; збереження колишнього   |                           |
|             |кола друзів і своїх захоплень |                           |
|             |поза будинком (у залежності   |                           |
|             |від можливостей родини);      |                           |
|             |вироблення способу життя      |                           |
|             |родини, формування сімейних   |                           |
|             |традицій, бесіди батьків про  |                           |
|             |виховання дітей               |                           |
|IV. Родина   |Виховати в дітей інтерес до   |Отримання навичок,         |
|школяра      |наукових і практичних знань;  |необхідних для шкільного   |
|             |підтримка захоплень дитини;   |утворення; прагнення бути  |
|             |подальший розвиток взаємин у  |повноправним і готовим до  |
|             |родині (відкритість,          |співробітництва членом     |
|             |відвертість); турбота про     |родини; поступовий відхід  |
|             |подружні відносини й особисте |від батьків, усвідомлення  |
|             |життя батьків; співробітництво|себе як особистості, яку   |
|             |з батьками інших школярів     |люблять і поважають;       |
|             |                              |включення в групу          |
|             |                              |однолітків, спільна з ними |
|             |                              |діяльність; знайомство з   |
|             |                              |правилами поведінки і      |
|             |                              |мораллю групи; розширення  |
|             |                              |словникового запасу і      |
|             |                              |розвиток мови, що          |
|             |                              |дозволяють чітко викладати |
|             |                              |свої думки: усвідомлення   |
|             |                              |значення                   |
|             |                              |причинно-наслідкових       |
|             |                              |зв'язків і формування      |
|             |                              |наукової картини світу     |
|V. Родина з  |Передача відповідальності і   |Позитивне відношення до    |
|дитиною      |волі дії дитині в міру        |власної статі та           |
|старшого     |дорослішання і розвитку його  |фізіологічних змін, що     |
|шкільного    |самостійності; підготовка до  |відбуваються; прояснення   |
|віку         |нового періоду життя родини;  |для себе ролі чоловіка і   |
|             |визначення функцій родини,    |жінки; відчуття            |
|             |розподіл обов'язків і поділ   |приналежності до свого     |
|             |відповідальності між членами  |покоління; досягнення      |
|             |родини; підтримка відкритості |емоційної незалежності,    |
|             |у взаєминах між різними       |відхід від батьків; вибір  |
|             |поколіннями в родині;         |професії, прагнення до     |
|             |виховання підростаючих дітей  |матеріальної незалежності; |
|             |на гідних зразках, на власному|підготовка до дружби з     |
|             |прикладі – дорослої людини, що|однолітком протилежної     |
|             |любить іншу людину, але       |статі, шлюбу, створенню    |
|             |знаючого міру батька (дорослої|родини; поступове          |
|             |жінки, дружини, матері);      |формування власного        |
|             |розуміння і прийняття         |світогляду                 |
|             |індивідуальності дитини,      |                           |
|             |довіра і повага до нього як до|                           |
|             |унікальної особистості        |                           |
|VI. Родина з |Відрив від підростаючої       |Усвідомлення свого         |
|дорослою     |дитини, здатність відмовитися |положення як положення     |
|дитиною, що  |від колишньої влади над ним;  |самостійної людини, що може|
|входить у    |впевнення дитині, що в        |відповідати за свої вчинки;|
|світ         |будь-яких життєвих ситуаціях  |створення міцних і в той же|
|             |вона завжди одержить розраду і|час гнучких відносин, що   |
|             |допомогу під батьківським     |задовольняють обох, зі     |
|             |дахом; створення доброзичливих|своїм можливим майбутнім   |
|             |умов для нових членів родини, |чоловіком (дружиною);      |
|             |що прийшли в неї через шлюбні |позитивне відношення до    |
|             |зв'язки; турбота про подружні |власної сексуальності і її |
|             |відносини при новій структурі |задоволення у відносинах з |
|             |родини; спокійний вступ у нову|партнером; створення       |
|             |стадію шлюбу і підготовка до  |власної системи цінностей, |
|             |виконання ролі бабусі та      |світогляду, свого укладу   |
|             |дідуся: створення гарних      |життя; знайомство із       |
|             |відносин між власною родиною і|задачами розвитку          |
|             |родиною дитини                |партнерських відношень при |
|             |                              |формуванні родини          |
|             |Партнерські функції                                       |
|VII. Родина  |Відновлення подружніх         |                           |
|середнього   |відносин; пристосування до    |                           |
|віку         |вікових фізіологічних змін;   |                           |
|(“порожнє    |творче, радісне використання  |                           |
|гніздо”)     |великої кількості вільного    |                           |
|             |часу; зміцнення взаємин з     |                           |
|             |родичами і друзями; входження |                           |
|             |в роль бабусі (дідуся)        |                           |
|VIII.        |Усвідомлення власного         |Поряд з функціями, що      |
|Престаріла   |відношення до смерті і        |стосуються розвитку        |
|родина       |самотності; зміна будинку     |власного сімейного життя   |
|             |відповідно до потреб людей    |прояв турботи про старих   |
|             |похилого віку; пристосування  |батьків; допомога їм, якщо |
|             |до життя на пенсії; виховання |це необхідно, матеріальна і|
|             |готовності в міру зменшення   |духовна; підготовка до     |
|             |власних сил прийняти допомогу |остаточного відходу        |
|             |інших людей; підпорядкування  |батьків: підготовка своїх  |
|             |своїх захоплень і справ своєму|дітей до втрати бабусі     |
|             |віку; підготовку до неминучого|(дідуся)                   |
|             |кінця життя, знаходження віри,|                           |
|             |що допоможе спокійно дожити   |                           |
|             |роки і спокійно вмерти        |                           |

Аналізуючи таблицю, можна зробити висновок, що в різні  періоди  становлення
і розвитку родини функції її членів змінюються.
      Зміни відбуваються й у відносинах чоловіків і  жінок  у  родині:  їхні
взаємини, а також відносини різних поколінь, ступенів  споріднення,  батьків
і дітей різної статі і віку. Тепер важко виділити, хто кого “головніше” і  в
родині. Змінюється сам тип  залежності  в  родині  людей  один  від  одного.
Соціологи говорять про те, що  чоловічі  і  жіночі  ролі  зараз  тяжіють  до
симетрії, змінюється уява про те, як повинні поводитися чоловік  і  дружина.
Соціолог  В.Голофаст  відзначає  наступну  тенденцію  розвитку  відносин   у
родині:  від  “ієрархічної”  логіки  розходжень  між   статями   до   логіки
індивідуальних   особливостей   і   здібностей,    до    обліку    реального
співвідношення сімейних і  позасімейних  ролей  жінки,  чоловіка  і  дитини.
Автор стверджує, що відносна автономія кожного в родині,  загальне  визнання
його права на особисті інтереси скріплюють родину.
      Соціологи відзначають той факт, що родина особливо чуттєва до  всякого
роду реформаторських змін державного масштабу,  наприклад  безробіття,  ріст
цін і т.д. Так, за даними Держкомстату на початок 1996  року  63%  населення
мали доходи нижче середнього рівня. В даний час ці цифри мають тенденцію  до
росту.  И.Ф.Дементьєва  говорить  про  виникнення  нових  нетипових  проблем
виховного  характеру   внаслідок   різних   матеріальних   і   психологічних
труднощів, пережитих родиною.  Невпевнені  в  собі  батьки  перестають  бути
авторитетом і зразком для  наслідування  у  своїх  дітей.  Авторитет  матері
міняється в залежності від сфери її  діяльності.  Підлітки  часом  виконують
непрестижну, некваліфіковану роботу, але вигідну в грошовому  відношенні,  і
їхній  заробіток  може  наближатися  до   заробітку   батьків,   чи   навіть
перевищувати його. Це  один  з  факторів,  що  сприяють  падінню  авторитету
батьків в очах  підлітка.  Подібна  тенденція  не  тільки  скорочує  виховні
можливості родини, але і приводить до зниження  інтелектуального  потенціалу
суспільства.
      Крім падіння народжуваності відзначається і такий  негативний  факт  в
інституті родини, як збільшення числа розлучень. У ряді робіт  розглядаються
негативні  наслідки  розлучень:  погіршення  виховання   дітей,   збільшення
випадків їхніх психічних захворювань, алкоголізм батьків, руйнування  кровно
родинних   зв'язків,   погіршення   матеріального   становища,   дисгармонія
відтворення населення (Н.Я.Соловйов, В.А.Сисенко та ін.).
      Вплив розпаду родини  на  дітей  дошкільного  віку  вивчалося  зокрема
Т.П.Гавриловою. Вона виявила, що при порушенні контактів з батьками у  дітей
виникають найбільш гострі переживання, оскільки для дитини розпад  родини  -
це  ламання  стійкої  сімейної  структури,  звичних  відносин  з   батьками,
конфлікт між прихильністю до  батька  і  матері.  Розлучення  ставить  перед
дитиною непосильні  для  його  віку  задачі:  орієнтацію  в  новій  рольовій
структурі  без  її  колишньої  визначеності,  прийняття  нових  відносин   з
розлученими  батьками.  Діти  2,5  –  3  років  реагують  на  розпад  родини
плачевно,  агресивно,  з  порушеннями  пам'яті,  уваги,  розладом  сну.  Цей
висновок підтверджується  і  закордонними  дослідниками:  емоційне  здоров'я
дітей безпосередньо  зв'язане  з  існуванням  постійно  діючого  спілкування
дитини з обома батьками (3. Матейчек,  А.  Николи).  Розлучення  породжує  в
дитини почуття самотності, відчуття власної неповноцінності.

    1.2. ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У РІЗНИХ ЗА СТРУКТУРОЮ РОДИНАХ

             1.2.1. Особливості виховання єдиної дитини в родині

      На цей рахунок існує дві найбільш  розповсюджені  точки  зору.  Перша:
єдина дитина виявляється більш емоційно стійкіша, ніж інші  діти,  тому,  що
не знає хвилювань, пов'язаних із суперництвом братів. Друга:  єдиній  дитині
приходиться  переборювати  більше  труднощів,  чим  звичайно,  щоб  придбати
психічну рівновагу, тому що йому не дістає брата чи  сестри.  Що  б  там  не
говорили  психологи,  життя  однієї  -  єдиної  дитини  в   родині   нерідко
складається так, що  підтверджує  саме  цю,  другу,  точку  зору.  Труднощі,
однак, не є абсолютно неминучими, і проте зустрічаються настільки часто,  що
було б нерозумно не зважати на них уваги.
      Безперечно, батьки, що мають  єдину  дитини,  звичайно  приділяють  їй
надмірну увагу. Коротше, вони занадто піклуються про  неї  тільки  тому,  що
вона у них одна, тоді як насправді вона всього лише перша. І  дійсно,  деякі
з нас здатні спокійно, зі знанням справи звертатися з первістком так, як  ми
тримаємося   потім   з   наступними   дітьми.   Головна   причина   тут    -
недосвідченість. Є,  однак,  й  інші  підстави.  Якщо  не  торкатися  деяких
обмежень фізичного  порядку,  одних  батьків  лякає  відповідальність,  інші
побоюються,   що   народження   другої   дитини   позначиться   на   їхньому
матеріальному становищі, треті, хоча ніколи не визнаються  в  цьому,  просто
не люблять хлопців, і їм цілком достатньо одного сина чи однієї доньки.
      Деякі перешкоди психічному розвитку дітей мають зовсім визначену назву
- тепличні умови, коли дитину пестять,  ніжать,  балують,  пестять  -  одним
словом,  носять  на  руках.  Через  надмірну  увагу  психічний  розвиток  її
неминуче сповільнюється.  У  результаті  надмірної  поблажливості,  якою  ми
оточуємо її, вона  неодмінно  зіткнеться  з  дуже  серйозними  труднощами  і
розчаруванням, коли опиниться за межами  домашнього  кола,  оскільки  і  від
інших людей буде очікувати уваги, до якої звикла у будинку батьків.  З  цієї
ж причини вона занадто серйозно стане відноситися  і  до  самої  себе.  Саме
тому, що її власний кругозір занадто малий, багато дріб'язків покажуться  їй
занадто великими і значними. У результаті спілкування з людьми буде для  неї
набагато скрутніше, ніж для  інших  дітей.  Вона  почне  уникати  контактів,
усамітнюватися. Їй ніколи не  доводилося  поділяти  з  братами  чи  сестрами
батьківську любов, не говорячи вже про ігри, свою кімнату, одяг, і їй  важко
знайти  загальну  мову  з  іншими   дітьми   і   своє   місце   в   дитячому
співтоваристві.
      Як запобігти усе цьому? За допомогою другої дитини  -  скажуть  багато
хто з вас. І це вірно, але якщо деякі особливі  проблеми  і  можна  вирішити
подібним шляхом, то де впевненість, що варто народити ще одну дитину, як  ми
відразу ж досягнемо повної адаптації першої. У будь-якому  випадку  потрібно
всіма силами переборювати наше прагнення ростити дитину в тепличних  умовах.
Можна затверджувати, що виховання єдиного сина  чи  єдиної  доньки  набагато
більш важка справа, ніж виховання декількох дітей. Навіть  у  тому  випадку,
якщо родина випробує деякі матеріальні  утруднення,  не  можна  обмежуватися
однією дитиною. Єдина дитина дуже скоро стає центром родини. Турботи  батька
і матері, зосереджені на цій дитині,  звичайно  перевищують  корисну  норму.
Любов  батьківська  в  такому  випадку  відрізняється  відомою  нервозністю.
Хвороба цієї дитини чи смерть  переноситься  такою  родиною  дуже  важко,  і
страх такого нещастя позбавляє  батьків  спокою.  Дуже  часто  єдина  дитина
звикає до свого надзвичайного стану і стає дійсним деспотом  у  родині.  Для
батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до неї і  свої  турботи,  і
волею - неволею вони виховують егоїста.
      Для розвитку психіки кожна дитина вимагає щиросердечного  простору,  у
якому вона змогла б вільно пересуватися. Їй потрібна  внутрішня  і  зовнішня
воля, вільний діалог з навколишнім світом, щоб їй не  підтримувала  постійно
рука батьків.  Дитині  не  обійтися  без  забрудненого  обличчя,  розірваних
штанів і бійок.
      Єдиній дитині часто відмовлено у такому просторі. Усвідомлено  чи  ні,
їй нав'язують роль зразкової дитини. Вона повинна особливо  чемно  вітатися,
особливо виразно  читати  вірші,  вона  повинна  бути  зразково  чепурною  і
виділятися серед  інших  дітей.  Щодо  неї  будуються  честолюбні  плани  на
майбутнє. За  кожним  проявом  життя  ведеться  уважно,  із  заклопотаністю,
спостереження. Таке відношення  до  неї  несе  небезпеку,  що  єдина  дитина
перетвориться в розпещену, несамостійну, невпевнену в  собі,  що  переоцінює
себе, дитину.
      Але цього можна уникнути, якщо дотримуватися одного простого  правила,
у родині, де росте одна дитина: тільки ніякої винятковості!


              1.2.2. Специфіка виховання в багатодітній родині

      Виховний потенціал багатодітної родини має свої позитивні і  негативні
характеристики, а процес соціалізації дітей - свої труднощі, проблеми.
      З одного боку, тут, як правило, виховуються розумні потреби  й  уміння
вважатися з нестатками інших;  ні  в  кого  з  дітей  немає  привілейованого
положення, а виходить, немає  ґрунту  для  формування  егоїзму,  асоціальних
рис; більше можливостей для спілкування,  турботи  про  молодших,  засвоєння
моральних і соціальних норм і правил гуртожитку;  краще  можуть  формуватися
такі моральні якості, як чуйність, людяність,  відповідальність,  повага  до
людей, а також  якості  соціального  порядку  -  здатність  до  спілкування,
адаптації,   толерантність.   Діти   з   таких   родин   виявляються   більш
підготовленими  до  подружнього  життя,  вони  легше   переборюють   рольові
конфлікти,  пов'язані  з  завищеними  вимогами  однієї  людини  до  іншої  і
занижених вимог до себе.
      Однак процес виховання  в  багатодітній  родині  не  менш  складний  і
суперечливий. По-перше, у  таких  родинах  дорослі  досить  часто  втрачають
почуття справедливості по відношенню до дітей, виявляють  до них  неоднакову
прихильність і увагу.  Скривджена  дитина  завжди  гостро  відчуває  дефіцит
тепла й уваги до нього, по  -  своєму  реагуючи  на  це:  в  одних  випадках
супутнім  психологічним  станом  для   нього   стає   тривожність,   почуття
ущербності та невпевненості  у  собі,  в  інших  -  підвищена  агресивність,
неадекватна реакція на життєві ситуації. Для старших  дітей  у  багатодітній
родині  характерна  категоричність  у  судженнях,  прагнення  до  лідерства,
керівництво навіть у тих випадках, коли  для  цього  немає  потреб.  Усе  це
звичайно, ускладнює процес  соціалізації  дітей.  По-друге,  у  багатодітних
родинах різко збільшується  фізичне  і  психічне  навантаження  на  батьків,
особливо на матір. Вона має менше вільного часу і можливостей для  виховання
дітей і спілкування з ними, для прояву уваги до їх інтересів. На жаль,  діти
з багатодітних родин частіше стають на соціально небезпечний шлях,  майже  в
3,5 рази частіше, ніж діти з родин інших типів.
      Багатодітна родина має менше можливостей  для  задоволення  потреб  та
інтересів дитини, якої і так приділяється значно менше часу, ніж в родині  з
однією дитиною, що, природно, не може  не  позначитися  на  їй  розвитку.  У
цьому контексті рівень матеріальної забезпеченості багатодітної  родини  має
дуже істотне значення. Моніторинг соціально - економічного потенціалу  родин
показав, що більшість багатодітних родин живе нижче межі бідності.

                  1.2.3. Виховання дитини в неповній родині

      Дитина завжди глибоко страждає, якщо валиться сімейне  вогнище.  Поділ
родини чи розлучення, навіть коли усе відбувається найвищою  мірою  чемно  і
поштиво, незмінно викликає в дітей психічний надлам і сильні переживання.
      Дитина відчуває відсутність батька, навіть якщо  не  виражає  відкрито
свої почуття. Крім того, вона сприймає  відхід  батька  як  відмовлення  від
неї. Дитина може зберігати ці почуття багато років.
      Після розлучення батько регулярно відвідує дитину. В усіх випадках  це
дуже глибоко хвилює її. Якщо батько виявляє до неї любов  і  великодушність,
розвід виявиться для дитини ще болісніше і незрозуміліше. Крім того, вона  з
недовірою й образою буде дивитися на матір. Якщо ж батько тримається сухо  й
відчужено, дитина почне запитувати себе, чому, власне, вона  повинна  з  ним
бачитися, і в результаті  в  неї  може  зародитися  комплекс  провини.  Якщо
батьки  охоплені  ще  й  бажанням  мстити  один  одному,   вони   заповнюють
свідомість дитини шкідливою дурницею, лаючи один  одного  і  підриваючи  тим
самим психологічну опору, яку звичайно дитина одержує в нормальній родині.
      У цей період дитина може, скориставшись розколом родини,  зіштовхувати
батьків  один  з  одним  і  витягати   нездорові   переваги.   Змушуючи   їх
заперечувати свою любов до нього, дитина буде змушувати їх балувати себе,  а
його інтриги й агресивність згодом можуть навіть викликати  їхнє  схвалення.
Відносини дитини з товаришами  нерідко  псуються  через  недоречні  питання,
плітки та її небажання відповідати на розпити про батька. На дитині, так  чи
інакше, відбиваються страждання і переживання матері.
      Що можна зробити, щоб допомогти дитині  в  розбитій  родині?  Пояснити
йому, що відбулося, причому зробити  це  просто,  нікого  не  обвинувачуючи.
Допомагати дитині ставати дорослішою і самостійною, щоб у  неї  не  склалася
надмірна і нездорова залежність від  вас.  Одна  з  найбільш  розповсюджених
помилок - надмірна опіка матері над сином.
      Питання про структуру родини  -  питання  дуже  важливе,  і  до  нього
потрібно відноситися цілком свідомо.
      Якщо батьки люблять своїх дітей і  хочуть  їх  виховувати  якнайкраще,
вони будуть намагатися, і свої взаємні незгоди не  доводити  до  розриву   і
тим не ставити дітей у скрутне становище.


                     Розділ 2.
                     СІМЕЙНЕ ВИХОВАННЯ В РОЗВИТКУ ДИТИНИ


    2.1 РОЛЬ БАТЬКІВ У РОЗВИТКУ ДИТИНИ

      У  гарних  батьків  виростають  гарні  діти.  Як  часто  чуємо  ми  це
твердження  часто важко пояснити, що ж це таке - гарні батьки.
      Майбутні батьки думають, що гарними можна стати,  вивчивши  спеціальну
літературу  чи  опанувавши  особливими  методами   виховання.   Безсумнівно,
педагогічні і психологічні знання необхідні, але тільки  одних  знань  мало.
Чи можна назвати гарними тих батьків,  що  ніколи  не  сумніваються,  завжди
впевнені у своїй правоті, завжди точно уявляють, що дитині потрібно і що  їй
можна, які у кожну мить часу  знають,  як  правильно  підійти,  і  можуть  з
абсолютною точністю передбачати не тільки поводження власних дітей у  різних
ситуаціях, але і їхнє подальше життя?
      Батьки  складають  перше  суспільне  середовище  дитини.   Особистості
батьків грають суттєву роль у житті  кожної  людини.  Не  випадково,  що  до
батьків, особливо до матері, ми думкою звертаємося у  важку  хвилину  життя.
Разом з тим  почуття,  що  офарблюють  відносини  дитини  і  батьків,  -  це
особливі  почуття,  відмінні  від  інших   емоційних   зв'язків.   Специфіка
почуттів, що виникають між дітьми і батьками,  визначається  головним  чином
тим, що турбота батьків необхідна  для  підтримки  самого  життя  дитини.  А
нестаток у батьківській любові – дійсно життєво необхідна потреба  маленької
людської істоти.
      Перша й  основна задача батьків – є створення в дитини  впевненості  в
тому, що її люблять і про неї піклуються.  Ніколи,  ні  при  яких  умовах  у
дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові.  Сама  природна  і
сама необхідна з усіх обов'язків батьків - це ставлення до  дитини  в  будь-
якому віці любовно й уважно.
      Психологами  доведено,  що  у  трагедії  підліткового  алкоголізму  та
підліткової наркоманії часто винні не люблячи своїх  дітей  батьки.  Головна
вимога до сімейного виховання - це  вимога  любові.  Але  тут  дуже  важливо
розуміти, що необхідно не тільки любити дитини і керуватися любов'ю у  своїх
повсякденних турботах по відходу за ним, необхідно,  щоб  дитина  відчувала,
була впевнений, що її люблять.
      Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати  дітям
любов до них, думаючи  що,  коли  дитина  добре  знає,  що  її  люблять,  це
приводить  до  розпещеності,  егоїзму.  Потрібно  категорично  відкинути  це
твердження.  Усі  ці  несприятливі  особистісні  риси  виникають  саме   при
недоліку любові, коли створюється  деякий  емоційний  дефіцит,  коли  дитина
позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності.  Вселяння
дитині почуття, що його люблять і про нього піклуються, не залежить  ні  від
часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина  вдома  чи
з раннього віку знаходиться в яслах і дитячому саду. Не  пов'язано  це  і  з
забезпеченням  матеріальних  умов,  з  кількістю   вкладених   у   виховання
матеріальних  витрат.  Більш  того,  не  завжди  видима  дбайливість   інших
батьків, численні  заняття,  у  які  включається  з  їх  ініціативи  дитина,
сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.
         Глибокий  постійний  психологічний  контакт   із   дитиною   -   це
універсальна вимога  до  виховання,  яка  в  однаковому  ступені  може  бути
рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної  дитини  в
будь-якому віці. Саме відчуття  і  переживання  контакту  з  батьками  дають
дітям можливість відчути й  усвідомити  батьківську  любов,  прихильність  і
турботу.
        Основа для збереження контакту - щира зацікавленість  в  усьому,  що
відбувається в житті дитини, зацікавленість до  його  дитячих,  нехай  самим
дріб'язковим і наївним, проблемам, бажання зрозуміти,  бажання  спостерігати
за всіма змінами, що відбуваються в душі та  свідомості  зростаючої  людини.
Цілком  природно,  що  конкретні  форми  і  прояви  цього  контакту   широко
варіюють, у залежності від  віку  й  індивідуальності  дитини.  Але  корисно
замислитись і над загальними закономірностями  психологічного  контакту  між
дітьми і батьками в родині.
        Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати з
дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт  між  дітьми
і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і дорослого.
      Діалог.  Головне  у  встановленні  діалогу  -  це  спільний  потяг  до
загальної мети, спільне бачення ситуацій, спільність у  напрямку  дій.  Мова
йде не про обов'язковий  збіг  поглядів  і  оцінок.  Найчастіше  точка  зору
дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях  досвіду.  Однак
першорядне  значення  має  сам  факт  спільної  спрямованості  до  вирішенню
проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими  цілями  керується  батько  в
спілкуванні з ним. Дитина, навіть у  найменшому  віці,  повинна  ставати  не
об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті,  навіть
її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у  загальному  житті  родини,
розділяючи всі її цілі  та  плани,  зникає  звичне  виховання,  поступаючись
місцем справжньому діалогу.
      Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що  виховує,
полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого.
      Досягти цього в повсякденному сімейному  спілкуванні  з  дитиною  дуже
важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція  дорослого  -  це  позиція  «над»
дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність –  дитина  фізично  слабша,
недосвідчена, цілком залежна.  Всупереч  цього  батькам  необхідно  постійно
прагнути до встановлення рівності.
      Людина не  повинна  бути  об'єктом  виховання,  вона  завжди  активний
суб'єкт самовиховання. Батьки можуть  стати  володарями  душі  своєї  дитини
лише в тій мері, у якій їм удається розбудити в  дитині  потребу  у  власних
досягненнях, власному вдосконаленні.
      Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт,
що діти роблять безсумнівний вплив,  який  виховує,  і  самих  батьків.  Під
впливом спілкування  з  власними  дітьми,  включаючи  в  різноманітні  форми
спілкування з ними,  виконуючи  спеціальні  дії  у  піклуванні  за  дитиною,
батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних  якостях,  їх  внутрішній
світ помітно трансформується.
      З цього приводу звертаючись до батьків, Я.Корчак писав: «Наївна думка,
що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи,  прищеплюючи,  викорінюючи,  формуючи
дітей,  батько,  зрілий,  сформований,  незмінний,  не   піддається   впливу
середовища, у якому виховує і дітей».
      Рівність позицій у діалозі  складається  з  необхідності  для  батьків
постійно вчитися, бачити світ у самих різних його формах очима своїх  дітей.

      Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до  нього,  варто  будувати,
ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні  пізнавати  своєрідність  її
індивідуальності.
      Прийняття. Крім діалогу  для  вселяння  дитині  відчуття  батьківської
любові  необхідно  виконувати   ще   одне   надзвичайно   важливе   правило.
психологічною  мовою  ця  сторона  спілкування   між   дітьми   і   батьками
називається прийняттям дитини. Під  прийняттям  розуміється  визнання  права
дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на  інші,  у  тому  числі
несхожість на батьків. Приймати дитини -  значить  затверджувати  неповторне
існування  саме цієї людини, із усіма властивими  їй  якостями.  Насамперед,
необхідно з  особливою  увагою  відноситися  до  тих  оцінок,  які  постійно
висловлюють батьки в спілкуванні з  дітьми.  Варто  категорично  відмовитися
від негативних оцінок особистості дитини і властивих їй  якостей  характеру.
На  жаль,  для  більшості  батьків  стали  звичними  висловлення  типу:  «От
безглуздий! Скільки разів пояснювати,  негідник!»,  «Так  навіщо  ж  я  тебе
тільки на світ народила, упертюх!», «Любий дурень на твоєму  місці  зрозумів
би, як зробити!».
      Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне
таке висловлення, яким би  справедливим  по  суті  воно  не  було,  якою  би
ситуацією ні викликалося, робить серйозну шкоду контакту з дитиною,  порушує
впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для  себе  правило  не
оцінювати негативно самої дитини, а  критикувати  тільки  невірно  здійснену
дію  чи  помилковий,  необдуманий  вчинок.  Формула  істинної   батьківської
любові, формула прийняття - це не «люблю, тому що ти -  гарний»,  а  «люблю,
тому що ти є, люблю такого, який є».
      Але якщо хвалити  дитину  за  те,  що  є,  вона  зупиниться  у  своєму
розвитку, як же хвалити, якщо  знаєш  скільки  у  неї  недоліків?  По-перше,
виховує  дитину  не  тільки  прийняття,  чи  похвала  осудження,   виховання
складається з багатьох інших  форм  взаємодії  і  народжується  в  спільному
житті в родині.  Тут  же  мова  йде  про  реалізацію  любові,  про  творення
правильного емоційного фундаменту,  правильної  почуттєвої  основи  контакту
між батьками  і  дитиною.  По-друге,  вимога  прийняття  дитини,  любові  до
такому, якою вона є, базується на визнанні і вірі у розвиток, а виходить,  у
постійне  вдосконалювання  дитини,  на  розуміння  нескінченності   пізнання
людини, навіть якщо вона зовсім ще мала.  Вмінню  батьків  спілкуватися  без
постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й  сильне,
що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира  любов  допоможе
батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків  і  недосконалостей,
направить  виховні  зусилля  на   підкріплення   всіх   позитивних   якостей
особистості дитини,  на  підтримку  сильних  сторін  душі,  до  боротьби  зі
слабостями і недосконалостями.
      Оцінку не особистості дитини, а її дії і вчинків важливо  здійснювати,
змінюючи їхнє авторство. Дійсно, якщо  назвати  свою  дитину  недотепою,  чи
ледарем, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами,  і  навряд  чи  це
змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню  піддався  той  чи
інший вчинок при повному визнанні особистості дитини і твердженні любові  до
нього, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження  і
зробить правильні висновки. Вона може помилитися і  наступного  разу  чи  по
слабості волі піти по більш легкому шляху, але рано чи  пізно  «висота  буде
взята», а ваш контакт із дитиною від  цього  ніяк  не  постраждає,  навпаки,
радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю.
      Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще  і
тому,  що  дуже  часто  за  батьківським  осудом  йде  невдоволення  власним
поводженням, дратівливість, втома, що виникли зовсім з  іншого  приводу.  За
негативною  оцінкою  завжди  йде  емоція  осуду  і  гніву.   Прийняття   дає
можливість проникнення у світ глибоко особистісних переживань дітей. Сум,  а
не гнів, співчуття, а не мстивість -  такі  емоції  істинно  люблячої  своєї
дитини, що проймають батьків.
      Незалежність дитини.  Зв'язок  між  батьками  і  дитиною  належить  до
найбільш сильних людських зв'язків. Чим більше складний живий організм,  тим
довше  повинний  він  залишатися  в  тісній  залежності  від   материнського
організму.  Без  цього  зв'язку  неможливий  розвиток,   а   занадто   раннє
переривання цього зв'язку  являє  загрозу  для  життя.  Людина  належить  до
найбільш складних  біологічних  організмів,  тому  ніколи  не  стане  цілком
незалежним. Людина не може черпати  життєві  сили  тільки  із  самого  себе.
Людське життя, як говорив психолог А.Н.Леонтьев, - це  розділене  існування,
головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською  істотою.  Разом
з тим зв'язок дитини з його  батьками  внутрішньо  конфліктний.  Якщо  діти,
підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення цього  зв'язку,  батьки
намагаються як можна довше його втримати.  Батьки  хочуть  захистити  молодь
перед  життєвими  небезпеками,  поділитися  своїм  досвідом,  застерегти,  а
молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть  самі
пізнати світ. Цей внутрішній конфлікт здатний  породжувати  безліч  проблем,
причому проблеми незалежності починають виявлятися досить рано, фактично  із
самого народження дитини. Дійсно, обрана дистанція в спілкуванні  з  дитиною
виявляється вже в тій чи іншій  реакції  матері  на  плач  дитини.  А  перші
самостійні  кроки,  а  перше  «Я  -  сам!»,  вихід  у  більш  широкий  світ,
пов'язаний  з  початком  відвідування  дитячого  саду?  Буквально  щодня   в
сімейному вихованні батьки повинні визначати межі дистанції.
      Рішення цього питання, іншими словами, надання дитині  тієї  чи  іншої
міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що  здобуваються  їм
у ході розвитку новими навичками, здібностями  і  можливостями  взаємодії  з
навколишнім світом. Разом з тим  багато  чого  залежить  і  від  особистості
батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини  дуже  сильно
розрізняються за тим чи іншим ступенем волі і самостійності, наданої  дітям.
В одних родинах першокласник ходить  у  магазин,  відводить  у  дитячий  сад
молодшу сестричку, їздить  на  заняття  через  усе  місто.  В  іншій  родині
підліток звітує у всіх, навіть  дрібних,  вчинках,  його  не  відпускають  у
походи і поїздки з  друзями,  охороняючи  його  безпеку.  Він  підзвітний  у
виборі друзів, усі його дії піддаються найсуворішому контролю.
      Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов'язана з  більш
загальними  факторами,  які  визначають  процес  виховання,   насамперед   з
мотиваційними  структурами  особистості  батьків.  Відомо,   що   поводження
дорослої   людини   визначається   досить   великим   і   складним   набором
різноманітних збудників,  що  позначаються  словом  «мотив».  В  особистості
людини всі мотиви  вибудовуються  у  визначену,  індивідуальну  для  кожного
рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними,  найбільш  значимими  для
людини, інші  -  здобувають  підлегле  значення.  Іншими  словами,  будь-яка
людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, що  неї  спонукують.
Буває так, що діяльність збуджується  декількома  мотивами,  іноді  та  сама
діяльність  викликається   різними   чи   навіть   протилежними   за   своїм
психологічним змістом, мотивами. Для правильної побудови  виховання  батькам
необхідно  час  від  часу  визначати  для  самих  себе  ті   мотиви,   якими
збуджується  їхня  власна  виховна  діяльність,  визначати,  що   рухає   їх
виховними умовами.
      Дистанція, що  стала  переважною  у  взаєминах  з  дитиною  в  родині,
безпосередньо залежить від того, яке місце  займає  діяльність  виховання  у
складній,  неоднозначній,  часом  внутрішньо  суперечливій  системі   різних
мотивів поводження дорослої людини.  Тому  варто  усвідомити,  яке  місце  в
батьківській власній мотиваційній  системі  займе  діяльність  по  вихованню
майбутньої дитини.

    2.2. ПОМИЛКИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

              2.2.1. Виховання і потреба в емоційному контакті.

      У людини як істоти суспільного мається своєрідна форма орієнтування  -
спрямованість на психічний  вигляд  іншої  людини.  Потреба  «орієнтирів»  в
емоційному  настрої  інших  людей  і  називається  потребою   в   емоційному
контакті. Причому мова йде про існування двостороннього  контакту,  у  якому
людина почуває, що сама є предметом зацікавленості,  що  інші  співзвучні  з
його  власними  почуттями.  У  такому  співзвучному  емоційному  контакті  і
випробує кожна  здорова  людина  незалежно  від  віку  утворення,  ціннісних
орієнтацій.
         Може  трапитися  так,  що   мета   виховання   дитини   виявляється
«уставленою» саме на доказ потреб емоційного контакту. Дитина  стає  центром
потреби, єдиним об'єктом її задоволення. Прикладів тут безліч. Це і  батьки,
що по тим чи іншим причинам  ускладнення,  які  випробують,  у  контактах  з
іншими людьми,  самотні  матері,  бабусі,  які  присвятили  увесь  свій  час
онукам. Найчастіше при такому вихованні виникають  великі  проблеми.  Батьки
несвідомо   ведуть   боротьбу   за   збереження   об'єкта   своєї   потреби,
перешкоджаючи виходу емоцій і прихильностей дитини за межі сімейного кола.

                   2.2.2. Виховання і потреба сенсу життя.

      Великі проблеми виникають у  спілкуванні  з  дитиною,  якщо  виховання
стало єдиною діяльністю, що реалізує  потребу  сенсу  життя.  Потреба  сенсу
життя  проаналізована  польським  психологом   К.Обухівським,   характеризує
поводження дорослої людини. Без задоволення  цієї  потреби  людина  не  може
нормально функціонувати,  не  можуть  мобілізуються  усі  свої  здібності  в
максимальному   ступені.   Задоволення   такої   здатності    пов'язано    з
обґрунтуванням для себе змісту свого буття, з  ясним,  практично  прийнятним
та заслуговуючим схваленням самої людини напрямком його дій. Чи значить  це,
що  людина  завжди  усвідомлює  загальний  зміст  своїх  дій,  свого  життя?
Очевидно ні, однак кожний прагнув в разі потреби знайти зміст свого життя.
      Задоволенням потреби сенсу життя може стати турбота про дитину.  Мати,
чи батько, бабуся можуть вважати, що зміст їхнього  існування  є  відхід  за
фізичним  станом  і  вихованням   дитини.   Вони   не   завжди   можуть   це
усвідомлювати, думаючи, що ціль їхнього  життя  в  іншому,  однак  щасливими
вони  почувають  себе  тільки  тоді,  коли  вони  потрібні.   Якщо   дитина,
виростаючи, іде від них, вони часто починають розуміти, що  «життя  втратило
всілякий зміст». Яскравим прикладом тому служить мама, що не бажає  втрачати
положення  «опікунки»,  що  власноручно   миє   п'ятнадцятирічного   хлопця,
зав'язує йому шнурки на черевиках, тому що «він це  завжди  погано  робить»,
виконує  за  нього  шкільні  завдання,  «щоб  дитина  не  перевтомилася».  У
результаті він одержує необхідне почуття своєї необхідності, а  кожен  прояв
самостійності  сина   переслідує   з   разючою   завзятістю.   Шкода   такої
самопожертви для дитини очевидна.

                   2.2.3. Виховання і потреба досягнення.

      У деяких батьків виховання дитини збуджується  так  званою  мотивацією
досягнення. Ціль виховання  полягає  в  тому,  щоб  домогтися  того,  що  не
вдалося батькам з-за відсутності необхідних умов, чи ж тому,  що  самі  вони
не були досить здатними і наполегливими. Батько  хотів  стати  лікарем,  але
йому це не вдалася, нехай же дитина здійснить батьківську мрію. Мати  мріяла
грати на фортеп’яно, але умов для цього не було,  і  тепер  дитині  потрібно
інтенсивно вчитися музиці.
      Подібне  батьківське  поводження  неусвідомлене  для   самих   батьків
здобуває елементи егоїзму: «Ми хочемо сформувати дитину  за  своєю  подобою,
адже вона продовжувач нашого життя...»
      Здавалося б, що, якщо єдиним чи основним мотивом виховання  є  потреба
емоційного  контакту,  чи  потреба  досягнення,  чи  потреба  сенсу   життя,
виховання проводиться на укороченій дистанції і дитина обмежується  у  своїй
самостійності. При  реалізації  визначеної  системи  виховання,  коли  мотив
виховання ніби відсувається від дитину, дистанція може  бути  будь-якою,  це
визначається  вже  не   стільки   особистісними   установками   батьків   чи
особливостями дітей, скільки рекомендаціями обраної  системи.  Але  проблема
незалежності чітко виявляється і тут. Вона виглядає  як  проблема  несвободи
дитини  в  прояві  властивих  їй  індивідуальних  якостей.   Подібно   цьому
регулюючі виховання,  зверхцінні  мотиви  батьків  обмежують  волю  розвитку
властивих дитині задатків, ускладнюють розвиток, порушуючи його гармонію,  а
іноді і спотворюючи його хід.
      Мета і мотив  виховання  дитини  -  це  щасливе,  повноцінне,  творче,
корисне людям життя цієї дитини. На творення такого  життя  і  повинне  бути
направлене сімейне виховання.
      Деякі  автори  намагалися  простежити,  як  пов'язані  риси  характеру
батьків з рисами характеру дитини. Вони думали, що особливості характеру  чи
поводження батьків прямо проектуються на поводження дитини. Думали, що  якщо
мати виявляє схильність до туги, пригніченості,  то  й  у  її  дітей  будуть
помітні такі ж здібності. При більш  пильному  вивченні  цього  питання  усе
виявилося  значно  складніше.  Зв'язок  особистості  батьків   і   вихованих
особливостей поводження  дитини  не  настільки  безпосередній.  Багато  чого
залежить від типу нервової системи дитини,  від  умов  життя  родини.  Тепер
психологам зрозуміло, що та  сама  домінуюча  риса  особистості  чи  веління
батька здатна в залежності від різних умов  викликати  і  самі  різні  форми
реагування,  а  надалі  і  стійкого  поводження  дитини.  Наприклад,  різка,
запальна, деспотична мати може викликати у своїй дитині як  аналогічні  риси
-  брутальність,   нестриманість,   так   і   прямо   протилежні,   а   саме
пригніченість, боязкість.
      Зв'язок  виховання  з  іншими   видами   діяльності,   підпорядкування
виховання тим чи іншим мотивам,  а  так  само  місце  виховання  в  цілісній
особистості людини - усе це і  додає  вихованню  кожного  батька  особливий,
неповторний, індивідуальний характер.
      Саме тому майбутнім батькам, що хотіли б  виховувати  свою  дитину  не
стихійно, а свідомо,  необхідно  почати  аналіз  виховання  своєї  дитини  з
аналізу самих себе, з аналізу особливостей своєї власної особистості.

        1. Конфлікт поколінь — вічна проблема сімейного виховання.
        2.  Методи,  якими  користаються  батьки,  не  завжди   вибираються
           правильно.
        3. Усе своє життя батьки повинні, підкорити вихованню дітей.
        4. Карати дітей необхідно, але помірковано.


      Час від часу з'являються повідомлення про племена, у яких підлітки  не
знають конфліктів з дорослими. У застиглому,  окостенілому  суспільстві,  де
жорстко дотримуються древні традиції й уклад життя,  просто  не  залишається
місця для міжпоколінних зіткнень.  Таке  трапляється  в  племенах  Південної
Америки, Африки, Австралії, що проживають у  важкодоступних  районах,  майже
не торкнутих сучасною цивілізацією. В усякім суспільстві,  що  розвивається,
природна зміна поколінь виявляється не тільки наступністю, але  і  боротьбою
нового зі старим, що народжується з відживаючим.

      Людство  розвивається  нерівномірно.  У  періоди  затишку,   відносної
стабільності громадського життя підлітки не настільки різко вибивалися з  її
колії і без особливої напруги включалися в неї. І зовсім  інакше  поводяться
підлітки  в  періоди  бурхливого  розвитку  суспільства,  ламання   звичного
способу життя.

      Темп перетворення життя надзвичайно прискорився. Перехід від полювання
і скотарства  до  землеробства  відбувався  протягом  тисячі  років,  а  від
аграрного  суспільства  до  індустріального  протягом  сотень  років.  Зараз
стрімко набирає темпи науково-технічна революція. По  своїх  наслідках  вона
перевершить  промислову.  Протягом  максимум  десятків   років   відбудуться
радикальні зміни в продуктивних силах, що не  зможе  не  зробити  впливу  на
соціальні проблеми. Упровадження комп'ютерів не тільки у виробництво, але  й
у побут змінить спосіб життя, звичаї, уплине на культуру.  Корінні  зміни  в
технології  виробництва  стрімкі  і  неминучі.   Ніж   швидше   розвивається
суспільство, тим помітніше розходження між поколіннями, тим складніше  форми
наступності. Нове покоління неминуче попадає в інші умови  життя,  чим  їхні
батьки.  Молоді  неминуче   в   більшому   ступені   втягуються   у   процес
перетворення. Але це зовсім не означає, що молодим легше жити. Молодь  охоче
сприймає, приміром, волю вибору професії, супутника життя, але це жадає  від
них більшої відповідальності, самостійності. Для правильного  вибору  однієї
волі мало, необхідний  і  життєвий  досвід,  якого  ще  недостатньо.  Досвід
батьків народився в інших умовах і не завжди застосуємо в  нових.  Необхідно
розуміти, що з минулого має потребу в дбайливому збереженні, а що  необхідно
перебороти.

       Тиск старших  неминуче  народжує  протест.  Чим  сильніше  тиск,  тим
гостріше  конфлікт.  Які  ж  особливості  нинішньої   ситуації   загострюють
проблему «батьків і дітей»? Раптово воля  сп'яняє,  кружляє  голову.  Багато
чого з того, що раніш було  не  можна,  —  тепер  можна.  Соціально  незрілі
підлітки  виступають  свідками  катастрофи  старих  норм.  До  цього   важко
звикнути зрілій людині зі сформованим світоглядом.
       Родина є первинною і найбільш чуттєвою до суспільних змін  соціальною
структурою. Виховання дітей проходить не тільки в будинку, але й  у  дитячих
яслах, садках,  школах.  Навчання  дітей  цілком  взяли  на  себе  навчальні
заклади. Розваги і відпочинок усе більше  проходять  поза  будинком.  Розпад
трьохпоколінної родини ускладнює  передачу  моральних  цінностей,  послаблює
контроль  старших  над  молодшими.  Цьому  сприяє  і  розвиток   суспільного
транспорту. Діти легко пересуваються  за  межі  досяжності  родини.  Ясельне
виховання, забезпечуючи дитині відхід і  харчування,  не  може  компенсувати
батьківської любові і ласки. І це також стає однією  з  причин  нечутливості
дітей.
       У минулому родина працювала, як єдина. Спільна праця батьків і  дітей
дозволяла природно вирішувати питання  трудового  виховання.  Тепер  основна
робота проводиться поза будинком. Діти не бачать працю батьків і мало  чують
про неї. Часом вони навіть не знають, чим займаються їхні батьки.
       Нестабільність   родини   підтримується   економічною    незалежністю
чоловіків  і  ускладненням  взаємних  вимог.  На  перший  план  виходять  не
економічні,  а  емоційні  стимули.  Чим  освітченіша  людина,  тим  вище   й
складніше  рівень  його  вимог.  Емоційна  напруга  торкнулася   не   тільки
дорослих. З ранніх років дітей переслідує конкуренція: конкурси в  престижні
класи, спеціалізовані школи, спортивні секції.  Навіть  спорт  втратив  свій
чисто ігровий й оздоровчий характер.
       Відсутність одного з батьків  ускладнює  виховання  дітей,  але  й  у
повних родинах діти часто обділені батьківською увагою. Якщо обоє батька  не
хочуть поступатися своїми професійними інтересами, то,  зайняті  на  роботі,
завантажені домашніми справами, вони менше часу  приділяють  дітям.  Залишки
вільного  часу   з'їдає   телевізор.   Спільний   перегляд   телепередач   —
нерівноцінний  еквівалент  спілкування  і  навіть   не   заміняє   спільного
відвідування кіно чи театру.
       Зміна   соціального   середовища   завжди   виявляло    недостатність
традиційної системи виховання, і це  давало  привід  говорити  про  труднощі
виховання, про те, що раніш  усе  було  легше  й  простіше.  Там,  де  форми
виховання не відстають від відповідних соціальних умов, труднощів  немає  чи
їх значно менше.
      Складність в наступності досвіду поколінь полягає  в  тому,  що  дітям
доводиться опановувати тими знаннями і спеціальностями, що  були  недоступні
їх батькам. Тому тут не  може  йти  мова  про  пряму  передачу  професійного
досвіду.
       Молодим доводиться діяти в умовах, коли старий досвід  не  тільки  не
допомагає, але   навіть  заважає.  Приймати  рішення  треба  самостійно.  Це
вимагає  великої  гнучкості,  пластичності,  рухливості.  На   перший   план
виходить не покора, а  виховання  самостійності,  ініціативи.  Не  випадково
ставиться питання про шкільне і студентське  самоврядування.  Найважливішими
якостями  особистості  стають  почуття  гідності  і  формування   соціальної
відповідальності.
      Які на ваш погляд причини зниження виховного впливу родини:

|1   |• Зниження рівня життя                                     |
|2   |• Занепад моралі                                           |
|3   |• Суспільний регрес                                        |
|4   |• Загострення конфлікту поколінь                           |


       Розставте цифри напроти тверджень від 1 до 4.
       1 — найбільш значима причина
       2 — менш значима і так далі в порядку убування.

    2.3. ЯК СІМЕЙНІ ТРАДИЦІЇ ВПЛИВАЮТЬ НА ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ?

      Сімейні традиції — один з основних засобів виховання,  тому  що  перш,
ніж  потрапити  в  школу  (ясла,  інший  колектив),  дитина  пізнає  себе  й
ідентифікує  в  родині.  Традиції  декількох  поколінь,  дозволяють   дитині
усвідомити  свій  зв'язок  з  бабусями,   дідусями,   загальними   предками,
дозволяють дитині пишатися своєю родиною. На жаль, у наш складний час,  коли
були зруйновані багато родин,  багато  родичів  втратили  зв'язок,  шанувати
сімейні традиції стало дуже складно. Тим сильніше потреба виробити  традиції
свої власні, що допомагають родині частіше збиратися  разом  для  того,  щоб
люди, що живуть під одним дахом почували себе дійсною  родиною.  Тут  постає
питання про те, які традиції, що виробляються в  родині,  найбільш  значимі.
Непогано, якщо в родині склалася традиція проводити кожне літо  в  подорожі,
це розширює коло знайомств, допомагає дитині  довідатися  і  побачити  світ,
учить його спілкуванню. На жаль, далеко не всі  можуть  собі  це  дозволити.
Але, зрозуміло, це не  означає,  що  потрібно  відмовлятися  від  дотримання
якихось загальних правил. Традицією   можуть  стати  і  незвичайні  зустрічі
нового року чи дня народження, спільні  поїздки  за  місто,  навіть  суботні
обіди, — коли діти знають, що в цей день і  в  цей  час  їх  у  родині  дуже
чекають. Такі традиції сприяють  зближенню,  ідентифікації  себе,  як  члена
родини, здатні підняти самооцінку дитини, коли  вона  усвідомлює,  що  вдома
його  не  тільки  годують,  що  це  місце,  де   можна   поділитися   своїми
переживаннями,  новими  враженнями.  Усе  це   позначиться   на   формуванні
особистості дитини, буде сприяти її гармонічному розвитку.



      Чи згодні ви з тим, що відродження держави можливо  через  відродження
родини?

      Дуже довгий час у нашій країні відбувалася підміна сімейних  цінностей
цінностями комуністичних ідеалів, ніким ніколи не бачених, і тому  ще  більш
абстрактних. У результаті ми маємо сьогодні те,  що  маємо:  діти  забувають
своїх батьків, виростаючи вони  не  цінують  щастя  появи  власних  дітей  і
залишають їх у дитячому  будинку,  дуже  часто  ці  діти  так  ніколи  і  не
потраплять  знову  в  родину,  і  виростають,  не  знаючи  що  таке  сімейні
цінності. В останні роки це  стало  ще  більшою  проблемою,  тому  що  через
зниження рівня життя все більше кинутих дітей,  а  дітей  у  повних  родинах
рідко більше одного-двох.  Відродження  втрачених  сімейних  цінностей  може
привести до відродження суспільства, тому  що  маючи  родину  —  людина  має
надійний тил, у нього виникає насущна потреба піклуватися про  свою  родину,
своїх дітей, а для цього необхідно працювати. Але людині потрібно  відчувати
свою необхідність не тільки в родині, а ще й одержати визнання своїх  заслуг
у суспільстві, щоб досягти цього  державі  потрібно  піклуватися  про  своїх
громадян, причому піклуватися відчутно, а не декларативно, тому  що  голодна
людина  не  буде  слухати  заклики  до  його  цивільної  совісті  з   екрана
телевізора, щодня він бачить  зовсім  інше.  Це  дуже  складна  проблема,  і
вирішувати її необхідно цілим комплексом засобів,  а  не  тільки  призиваючи
відроджувати сімейні цінності.

                             Педагогічні задачі

       Сашко погано вчився в школі, був  порушником  дисципліни,  знаходився
під впливом «дурної компанії». Вчителя,  заклопотані  поводженням  хлопчика,
неодноразово викликали в школу батьків. Батьки вважали, що їхній  хлопчик  —
звичайна дитина і вчителі до нього просто  чіпляються.  Що  стосується  його
поводження в школі, так вони тут ні при чому:  «Нехай  там  за  ним  стежать
педагоги». І от Сашко на лаві підсудних. Батьки обвинувачують школу  в  тім,
що вона недогляділа хлопчика.
       1. Чи згодні ви з позицією батьків Сашка?
       2. Яка роль родини в моральному вихованні дитини?
       3. Яка роль школи у вихованні дитини?
       4. Від чого залежить успіх у вихованні?
      Не можна погодитися з думкою батьків Сашка. Украй рідко діти ідуть  за
прикладом педагогів,  частіше  це  приклад  близьких,  родини.  Тому  основи
морального  виховання  закладаються  тільки  в  родині.  Школа  може  тільки
допомогти дитині навчитися орієнтуватися в цьому світі, дати  їй  необхідний
набір знань і навичок, допомогти сформуватися  як  особистості.  Але  основи
моральних підвалин  закладаються  в  родині,  ще  зовсім  у  юному  віці.  З
найпершими  яскравими  враженнями  дитина  одержує  уявлення  про   «правила
життя». І багато в чому саме від батьків залежить, які  правила  він  прийме
для себе. Педагоги ж, будучи в першу чергу професіоналами і  вважаючи  одним
з головних своїх принципів не нашкодити дитині,  завжди  стежать  за  своїми
діями, тому  їхнє  поводження  і  вчинки  дуже  часто  виявляються  схожими,
«шаблонно правильними». І дитина не завжди звертає на  це  увагу  —  вчитель
так підходить, як він  зобов'язаний  підходити.  А  батьки  роблять  так  чи
інакше, тому що так потрібно робити, і це є єдино правильний спосіб дії,  що
дитина засвоює на все життя. Таким чином, у даній ситуації не можна  вважати
школу винною у всіх гріхах. Батькам необхідно розуміти, що це  їхня  дитина,
і тільки вони відповідальні за те, якою людиною вона стане.

       Батьки Олега дуже забезпечені люди, але в  родині  розлад.  Батько  і
мати хлопчика навіть не спілкуються один з одним  і  цілком  зайняті  своїми
проблемами.

      Олег вчиться в сьомому класі, має авторитет у  своїх  однокласників  і
вважається  «крутим».  Виховання   батьками   сина   обмежується   грошовими
подарунками то з боку батька, то з боку матері. Батьки  впевнені,  що  цього
цілком достатньо для того, щоб їхня дитина виросла нормальною людиною.

      1. Чи згодні ви з позицією батьків Олега?
      2. Чи можливо, обмежуючи  лише  матеріальним  забезпеченням,  виховати
      повноцінну у всіх відносинах людину?
      3. Як ви думаєте, до чого може привести подібне виховання дитини?

      Цю дитину можна тільки пожаліти. Потім у житті йому буде  дуже  важко,
без нормальних людських відносин. У нього в  майбутньому  можуть  бути  «усі
блага цивілізації», але «нікому  буде  води  подати».  Так  само  шкода  тих
людей, що опиняться поруч з ним. Їм так само  буде  важко  розраховувати  на
нормальну відповідну реакцію з  боку  цієї  людини:  у  матеріальному  світі
немає місця таким поняттям, як любов до  ближнього,  жаль,  та  й  просто  в
повазі.

                                  Розділ 3.

     АСТРАХАНСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ДЛЯ ДІТЕЙ І
 ПІДЛІТКІВ (З ПРИТУЛКОМ) У СИСТЕМІ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕЗАДАПТОВАНИХ
                                   ДІТЕЙ.

       Соціальна  криза,  безробіття,   ріст   дитячої   безпритульності   і
соціального  сирітства   створила   необхідність   забезпечення   соціальної
реабілітації неповнолітніх.
      Одним зі шляхів рішення даної проблеми є створення установ, що  ведуть
цілеспрямовану  роботу  з  реабілітації  социально-дезадаптованих  дітей  та
підлітків.
      АОСРЦ для дітей  і  підлітків  (із  притулком)  були  відкриті  згідно
постанови Голови Адміністрації Астраханської області №227 від 11.08.94.

      Обласний соціально-реабілітаційний Центр для дітей і підлітків (АОСРЦ)
є  науково-практичною,  навчально-виховною   установою   державної   системи
соціального  захисту  населення,   що   поєднує   і   координує   діяльність
соціальних, медичних, психолого-педагогічних,  правових  служб  регіону,  що
займаються абілітаціею та реабілітацією дітей і родин, що їх виховують.

      АОСРЦ діє на  основі  строгого  дотримання  Конвенції  ООН  про  права
дитини,  Всесвітньої  декларації  про  забезпечення  виживання,  захисту   і
розвитку дітей. Контроль за діяльністю Центра  здійснює  відділ  із  проблем
родини, жінок і дітей обласного Департаменту соціального захисту.
      Центр має статус державно-суспільного органа опіки і піклування, і  на
час утримання дітей  несе  відповідальність  за  їхнє  здоров'я;  має  право
представляти інтереси дітей  у  суді  і  перед  третіми  обличчями,  уживати
заходів по оздоровленню умов  їхнього  сімейного  виховання.  Відповідно  до
інтересів дітей він оберігає їх від зазіхань і жорстокого звернення  з  боку
батьків та інших, а в разі потреби клопочеться перед судом  про  позбавлення
батьків батьківських прав, про  тимчасову  передачу  дітей  в  інші  родини,
дитячі будинки і школи-інтернати.
      Установа дає притулок дітям і підліткам  від  4-х  до  18  років,  які
опинилися  в  складній  життєвій  ситуації  і  які  потребують   соціального
захисту.
      Це діти і підлітки:
 . покинуті і заблудлі;
 . що відмовилися жити в родині чи навчально-виховній установі;
 . які залишилися без піклування, постійного місця проживання,  без  засобів
   для існування;
 .  які  повернулися  зі  спецшкіл  і  нужденні  в  соціальній  адаптації  і
   підтримці;
 . затримані за бродяжництво;
 . які були підвергнуті будь-яким формам насильства;
 . змушені на час хвороби батьків залишити свій будинок;
 . з гостронужденних родин із критично низьким рівнем життя.
      Центр у своїй  діяльності  керується  наступними  засадами:  пріоритет
інтересів дитини і його благополуччя  у  всій  діяльності  Центра;  опора  в
реабілітаційній діяльності на позитивні  початки  в  духовному  і  фізичному
розвитку дитини; здійснення корекційно-реабілітаційної діяльності на  основі
контактної взаємодії з дезадаптованими підлітками.
      АОСРЦ здійснює наступні види діяльності:
 . надання невідкладної допомоги при погрозливій ситуації;
 . проведення комплексу заходів, спрямованих на виведення дитини з  кризової
   ситуації, і створення умов  для  залучення  його  в  нормальний  життєвий
   процес; консультування дітей,  батьків,  працівників  дитячих  установ  в
   екстрених випадках;
 . здійснення медико-психолого-педагогічної корекції;
 . проведення  соціально-педагогічної  реабілітації,  включаючи  професійно-
   трудові, учбово-пізнавальні, соціо-культурні й оздоровчі програми;
 . реабілітаційна допомога (відновлення  втрачених  контактів  з  родиною  й
   усередині  родини:  пошук  найбільш  прийнятних  і  комфортних  умов  для
   життєдіяльності дитини; оздоровлення  системи  міжособистісних  відносин,
   відновлення його соціального статусу в  колективі  однолітків  за  місцем
   навчання, роботи; визначення  і  зняття  психотравмуючих  ситуацій  серед
   найближчого  оточення  дітей;  юридична  допомога   і   правовий   захист
   неповнолітніх.
      До складу АОСРЦ для дітей і підлітків входять  структурні  підрозділи:
соціальний готель (притулок),  соціально-реабілітаційна  служба,  відділення
фахівців із соціальної роботи, відділення денного перебування  «вітрильник»,
учбово-виробничий комбінат «Орієнтир», науково-методичний  відділ,  сільські
філії.
      Соціальний готель дає притулок дітям, що потрапили в  складну  життєву
чи ситуацію залишилася  без  батьківського  піклування.  Термін  перебування
дітей у притулку від 1 до 6 місяців, доти, поки не з’ясується їхня  подальша
доля.
      Готель Центра приймає дітей у віці від 4-х до 18-ти років.
      У 1998 р. у соціальних готелях АОСРЦ для дітей і  підлітків  проживало
1568 вихованців. За перший рік утворення Центра  через  готель  пройшло  150
доль.
      А всього за 5 років існування обласної установи воно прийняло  у  свої
стіни 3600 хлопчиків та дівчаток.
      Діти, що надходять у притулок Центра,  пережили  на  своєму  короткому
столітті чимало потрясінь: байдужність, жорстоке  звертання,  п'яні  розгули
батьків, бійки, знущання.
       Співробітники  Центра  намагаються   компенсувати   все   тепло,   що
недоодержали ці знедолені діти.
      У хлопців  затишні  спальні,  ігрові  кімнати,  їх  вчасно  нагодують,
зустрінуть зі школи. Про них піклуються. Але діти  не  ростуть  утриманцями.
Як і у всякій домашній родині, з них запитують. За двійку,  погано  вивчений
урок, недбало прибране ліжко. Дітей вчать відповідальності. Саме  для  такої
категорії підлітків  з  агресивним  поводженням,  науково-методичний  відділ
центра розробив ряд методик по профілактиці жорстокості в дітей.
      Методики успішно застосовуються психологами і педагогами  на  заняттях
з дітьми і дають гарні результати.
      Крім того, відділом розроблена «Абетка захисту від злочинця». А в  наш
час це особливо актуально.
      Діти надходять ослабленими, у  більшості  вперше  ставляться  діагнози
хронічних, запущених захворювань. При надходженні дитина проходить  ретельне
медичне обстеження. Додатково, за  показниками,  вона  отримує  консультації
вузьких   фахівців.   При   необхідності   стаціонарного   лікування    діти
госпіталізуються у відповідні профільовані відділення дитячих лікарень.
      Крім цього, налагоджена тісна взаємодія з  усіма  диспансерами  міста,
що роблять  лікувально-консультативну  і  методичну  допомогу,  з  місцевими
санаторіями,  де  при   необхідності   діти   одержують   санаторно-курортне
лікування, з обласних департаментів охорони здоров'я  і  Центром  державного
санітарного    епідеміологічного    нагляду,    з    Медичною     Академією,
співробітництво з який допомагає в рішенні наукових питань.
      Зокрема,  разом  з  кафедрою  соціальної  медицини  Медичної  Академії
ведеться науково-дослідна робота з визначення форм  і  методів,  спрямованих
на  ефективну  реабілітацію   дітей,   що   залишилися   без   батьківського
піклування.
      Діти і підлітки потрапляють в АОСРЦ звичайно з  асоціальних  родин  чи
не мають  їх  взагалі.  Це  загрожує  їхньому  майбутньому  сімейному  життю
серйозними  порушеннями.  Підготовка  взрослеющего  людини  до   майбутнього
сімейного життя – один  з  найважливіших  доданків  його  розвитку.  Усе  це
ставить мету підготовки підлітків  до  сімейного  життя,  вироблення  в  них
стійкої  життєвої  позиції.   Тому,   сімейному   вихованню   в   соціально-
реабілітаційному центрі приділяється велика увага.
       У  штаті  АОСРЦ  для  дітей  і  підлітків  працює  сексолог,  що  при
надходженні  дітей   виявляє   в   них   аномальні   відхилення,   проводить
індивідуальні і групові заняття,  спрямовані  на  розвиток  духовного  світу
дітей, на гармонію сімейних відносин, на потребі в майбутньому мати дітей  і
гідно їх виховувати.
      З метою формування стійкого поводження і  здорового  способу  життя  в
підлітків  і  профілактики  СНІДу,  а  також  захворювань,  що   передаються
статевим шляхом, Центр співпрацює з Обласним Снід-центром.
      У кожної дитини, що надходить у Центр – своя покалічена доля.
      Володя Р., 9 років, бродяжив, жив на ринках під прилавками, ночував  у
коробках. Батько, другий шлюб, після  чергової  спільної  п’янки  вбив  свою
дружину  і  був  засуджений.  Крім  Володі,  залишилася  сиротою  і  молодша
сестричка – інвалід. Сестру помістили в лікарню, а Володя був спрямований  у
Центр.
       Відлюдний,  похмурий,  напружений,  часто  від  усього,  здригається.
Погляд – зпідлоба. І скільки в цьому погляді болю!
      Багато сил довелося прикласти фахівцям Центра,  щоб  її  практично  не
стало, щоб, що бачив за своє невелике життя тільки голод і горе,  повірив  у
гарне.
       Володі  провели   заглиблене   медичне   обстеження,   підлікувалися,
спланували необхідні профілактичні щеплення.
      Відділ фахівців із соціальної роботи  підготував  необхідні  документи
по закріпленню за Володею житлової площі, що належала померлій матері.
       Робота  психологічної  служби  спрямована  на  соціальну   психолого-
дефектологічну реабілітацію дітей і підлітків. З  моменту  вступу  дитини  в
прийомне  відділення  фахівці  служби  обстежують   його   з   використанням
апробованих, стандартизованих психо-діагностичних  методик.  Уся  соціально-
реабілітаційна робота  планується  і  проводиться,  виходячи  з  результатів
діагностики  кожної  конкретної  дитини.  У   руках   педагога-психолога   і
дефектолога зосереджується вся інформація про дитину, розробляються  основні
напрямки  корекції.   Аналіз   результатів   свідчить   про   успішність   і
ефективність даної соціальної технології роботи з дітьми.
      Міша Т., 8 років.  При  надходженні  в  Центр  відрізнявся  підвищеною
агресивністю,  відсутністю  самоконтролю,  нетовариськістю.   Через   кілька
місяців при визначенні хлопчика в дитячий будинок у нього  уже  відзначалися
позитивні   зміни:   хлопчик   став   більш   м'яким,   з'явилося    почуття
співпереживання і жалю, він почав охоче спілкуватися з дітьми.
      У Сергія А., 10 років, на очах співмешканець-алкоголік вбив  матір.  У
хлопчика  була  присутня  найтяжча  психічна   травма,   глибока   депресія.
Психодиагностика показала глибоку тривожність, занижену  самооцінку,  низьку
навчальну мотивацію.  Сергій  був  плаксивий,  примхливий,  вимагав  великої
уваги до себе від дорослих.
      Корекція адаптаційних механізмів, психоемоційного стану, релаксаціонні
сеанси, створення мотивації навчальної діяльності допомогли появі  у  Сергія
позитивних змін.  Соціально-реабілітаційний  центр  став  для  нього  рідним
будинком, про яке він не перестає  згадувати,  уже  знаходячись  у  дитячому
будинку.
      Змінивши середовище мешкання дітей і підлітків, застосовуючи в  роботі
з ними  новітні  методи  і  прийоми,  психологічні  консультації,  бесіди  і
тренінги, фахівці відроджують у дітях уявлення про  різницю  між  минулим  і
можливим майбутньому, бажання до нього прагнути.
      Дмитрик С., 13 років, сирота при живих  батьках,  що  розлучені  і  не
хочуть  обтяжувати  себе  проблемами  виховання  сина,  постійно   бродяжив,
ночував у підвалах, крав собі на їжу. Бродяжництво ввійшло в  його  плоть  і
кров. Потрапивши в Центр, побачивши інше життя, хлопчик усе-таки  найчастіше
тікав, але завжди повертався назад, у будинок, що став йому рідним.
      Шкода, що короткочасне перебування дітей у Центрі  часом  не  дозволяє
до кінця вирішити реабілітаційні і виховні задачі.
      У кожної другої дитини, що звертається в Центр – конфлікт з  батьками.
Звідси  –  відчуження  від  родини,  розрив   з   нею   усіляких   відносин.
Найважливішою задачею соціально-реабілітаційної установи –  це  компенсувати
втрачені дитиною сімейні зв'язки.
       Вітя  Б.,  14  років.  За  час  перебування  в  Центрі   став   більш
товариським. У нього  з'явилася  здатність  самому  шукати  вихід  у  важких
ситуаціях, з'явилося бажання бачитися з батьками,  які  перебувають  у  2-му
шлюбі.  Одночасно  психолог  консультував  «нову»   маму   Віті.   Змінилася
визначена батьківська установка –  зайва  вимогливість.  У  родину  підліток
пішов легко, спокійно.
      Психологічна служба працює не тільки з дітьми, але  й  з  педагогічним
колективом  Центра,  ведуться   заняття   Педагогічної   студії,   на   яких
обговорюються професійні  проблеми,  відбувається  обмін  досвідом,  даються
конкретні рекомендації для роботи з дітьми, що мають відхилення в розвитку.
      Велику роль у  соціально-психологічній  реабілітації  вихованців  грає
включення їх у різного роду  трудову  діяльність.  При  АОСРЦ  для  дітей  і
підлітків діє учбово-виробничий комбінат  «Орієнтир»,  що  навчає  підлітків
основам  швейного  виробництва  за  програмами  професійного  навчання.   По
закінченні навчання випускники одержують свідчення про придбану професію.
      Створення  доброзичливого  емоційного  клімату  в   колективі   сприяє
виявленню внутрішнього світу  дитини,  правильного  напрямку  його  психіки,
можливостей, формуванню моральних норм поводження.
        Співробітники   учбово-виробничого   комбінату   займаються    також
профорієнтацією.  яка  проводиться  відповідно  до  покликання,  здібностей,
утворенням,  реалізується  в  умовах  виявлення  психофізичних  особливостей
особистості, виховної  роботи  з  підлітками  та  їхніми  батьками,  вмілого
рішення безлічі інших  питань,  що  виникають  у  процесі  профорієнтаційної
роботи.
      УПК «Орієнтир» – це не  просто  навчальний  цех.  При  ньому  відкрито
ательє, що приймає індивідуальні  замовлення  від  населення,  де  вихованці
бачать своїми очима, на прикладі дорослих, любов до обраної професії.
       Передаючи  дітей  у  родини,  дитячі  будинки  й   інтернати,   Центр
просліджує долі хлопців до 18 років. Патронування  здійснюється  соціальними
педагогами відділу фахівців,  а  також  надання  допомоги  надалі  життєвому
пристрої колишнім вихованцям Центра.
      Досвід роботи притулку показав, наскільки  актуально  назріло  питання
про створення домашніх груп чи родин, як структурного підрозділу Центра,  де
один з батьків оформляється в притулок як вихователь.
      Центр патронує і тих своїх вихованців, що були повернуті в родини.
      Зіна Т., 4 роки. Кинута батьками, що, будучи у розлученні, пили,  вели
аморальний спосіб життя. Один з їхніх дітей, 1,5  року,  помер  від  голоду.
Батьків позбавили батьківських прав. Зіна була  передана  в  Центр.  До  4-х
років  у  дівчинки  не  було  дитинства.  Вона  зовсім  не  посміхалася,  не
спілкувалася навіть з дітьми. Співробітники Центра оточили дитину  увагою  і
любов'ю. У дівчинки з'явився інтерес до життя, вона почала грати  зі  своїми
однолітками, стала жвавливою, зміцніла фізично. За час перебування дитини  в
Центрі знайшлася родина, що бажає узяти  опіку  над  дівчинкою.  Зараз  Зіна
живе в прекрасних умовах, вона щаслива, її просто не впізнати.  Вона  вперше
знайшла родину.
      Родина для дитини  –  основне  середовище  матеріального  і  духовного
життя. Саме в родині складаються  уявлення  дитини  про  добро  і  зло,  про
порядність, про відношення до матеріальних і  духовних  цінностей.  Зниження
рівня  життя  багатьох  родин,  що  особливо  мають   неповнолітніх   дітей,
погіршення стану здоров'я, ріст рівня безробіття, усе це  привело  до  того,
що росте число родин із соціальною патологією.
      Стаціонарне відділення денного перебування «Вітрильник»  створено  для
соціальної реабілітації дітей з багатодітних  і  малозабезпечених,  неповних
родин. Воно розраховано на 15 місць.  Діти  одержують  посилене  харчування,
медичну  і  психологічну  допомогу  і  навчаються  за  традиційною  шкільною
програмою.
      У відділенні мається  можливість  без  відриву  від  родини  проводити
соціальну  адаптацію   і   реабілітацію   особистості   дитини   в   процесі
індивідуальної і групової діяльності.
      Фахівцями відділення паралельно проводиться робота з  родиною.  У  дні
шкільних канікул відділення проводить оздоровчі зміни.
      Відомо, що серед  багатьох  засобів  психолого-педагогічної  підтримки
дітей з нетипових родин  особливе  місце  займають  різні  форми  і  прийоми
ігротерапії, в основі якої лежить найулюбленіший  вид  їхньої  діяльності  і
спілкування – гра. Психологи АОСРЦ активно використовують цей  вид  корекції
у своїй роботі з вихованцями центра.
      Ігротерапія розглядається як засіб динамічної корекції розбалансованої
емоційно-вольової, комунікативної й опорно-рухової сфер дітей дошкільного  і
молодшого   шкільного   віку.   Доцільність   використання   ігротерапії   в
організації тривалого відбудовного періоду для поліпшення самопочуття  дітей
з  подібними   медико-психологічними   показаннями   в   зазначених   сферах
обумовлена, по-перше, тим, що гра для них залишається  найбільш  освоєним  і
органічним видам   діяльності  і  спілкування,  по-друге,  тут  представлена
єдність психологічної природи гри і  спілкування,  по-третє,  у  грі  дитина
може вільно виражати себе, звільнитися від напруги  і  повсякденного  життя.
Нарешті,  ігротерапія  представляє  унікальний  досвід  для  соціального   і
психологічного розвитку дитини, відкриваючи йому  можливість  для  вступу  в
значимий  особистісний  зв'язок  з  доросл-психологом,  педагогом,  батьком,
опікуном.
      Ігрова діяльність активізує формування довільності психічних процесів:
довільної уваги і пам'яті, сприяє  розвитку  розумової  діяльності,  уяви  –
переходу дитини до мислення  в  плані  уявлень,  розвитку  знакової  функції
мови,  рефлексивного  мислення  дитини,  удосконалюванню  опорно-рухової   і
вольової активності.
      При визначенні функцій ігротерапії варто  виходити  з  того,  що  вона
пов'язана з 3-ма основними специфічними для дитячого віку положеннями:
1. Ігротерапія  необхідна  для  корекційно-розвиваючої  взаємодії  дорослого
   наставника з дітьми.
2. Ігротерапія сприяє формуванню системи міжособистісних відносин дітей.
3. Ігротерапія допомагає формуванню  довірчих  психологів,  психотерапевтів,
   педагогів  з  батьками  тих  дітей,  що  мають  потребу  в  психологічній
   корекції.
      З метою зміни відносин кожної  дитини  до  себе  й  до  інших  (дітей,
дорослих), поліпшення психічного самопочуття, корекції способів  спілкування
з іншими людьми. застосовується дві форми ігротерапії, що  відрізняються  за
функціями і ролями дорослого наставника в  грі:  спрямована  (директивна)  і
неспрямована (недирективна).
      До спрямованої ігротерапії належать: сюжетно-рольові  ігри,  ляльковий
кружок, будівельні ігри, пізнавальні ігри, що сполучаються з  іншими  видами
мистецтва: гри –танці, ігри – театралізації,  музична  ігрова  імпровізація,
що відносяться до неструктурованих ігор.
      Особливе місце серед методів  ігротерапії  займають  прийоми  тілесно-
орієнтованої психотехніки, які обмежено сполучають рухливі ігри і вправи.
      Застосування ненаправленої (недирективної) ігротерапії орієнтоване  на
самостійну гру дитини, що дозволяє  їй  вільно  виразити  своє  самопочуття,
свій  внутрішній  світ.  Подібна,  педагогічно  неорганізована,  ігротерапія
дозволяє вирішити наступні коррекційні задачі:
      а) розширення репертуару самовираження дитини;
      б) досягнення емоційної стійкості і саморегуляції дитини:
      в) корекція відносин у системі «дитина-дорослий».
      Психолог  у  подібній  позиції  користується   технікою   дзеркального
відображення почуттів і думок граючої дитини шляхом його вербалізації.
      Як показники ефективності  ігротерапії  враховується  прагнення  дітей
підтримувати спілкування і діяльність з іншими  однолітками  і  дорослими  в
групі і поза нею, що виявляється в:
1. позитивних особистісних змінах;
2. у поліпшенні емоційного самопочуття;
3. позитивній динаміці розумового розвитку.
      Принципи  казкотерапевтичної  психодіагностики,  корекції  і  розвитку
близькі до принципів гуманістичної, позитивної терапії:
1. Під психодіагностикою за допомогою «казкових» прийомів мається  на  увазі
   проективна діагностика, що описує як цілісну картину особистості,  так  і
   окремі її проблемні і потенційні елементи.
2.  Під  казкотерапевтичною  корекцією  розуміється  систематичне  посилення
   потенційності і творчих здібностей людини, за рахунок якого  відбувається
   подолання проблемних елементів.
3. Казкотерапевтична корррекція виключає директивну  зміну  негативних  форм
   поводження.  Замість  цього  пропонується  принцип  «розширення   спектра
   альтернативних реакцій».  Тобто  людині  в  казковій  формі  пропонується
   безліч  моделей  поводження  в  різних  ситуаціях  і  дається  можливість
   програти, «прожити» якнайбільше з цих моделей.  Досвід  показує,  що  чим
   більше в людини арсенал можливих реакцій, моделей поводження,  тим  краще
   вона адаптована до умов навколишнього світу.
      Джерелами концепції казкотерапії стали роботи Л.С.  Виготського,  Д.Б.
Ельконіна,  дослідження  і  досвід  Б.  Бетельхейма,  терапія  історіями  Р.
Гарднера, позитивна терапія притчами й історіями  Н.  Кезешкяна,  роботи  В.
Проппа і т.д.
      Казкотерапія тісно пов'язана з  арттерапією  (терапією  мистецтвом)  і
ігровою терапією.
      Комплексна казкотерапія  містить  у  собі:  куклотерапія  (пальчикові,
тіньові ляльки, маріонетки), малювання казок  (психодіагностичне  малювання,
спонтанне   «чарівне»   малювання,   медитації   на   казку   (статичні    і
психодіагностичні медитації), казкова іміджтерапія, твору казок,  постановка
казок, розповідання казок (групове й  індивідуальне),  постановка  казок  на
піску й ін.
      Використання казкотерапевтичних прийомів  у  роботі  з  дітьми  нашого
Центра дали гарні  результати.  Подібні  заняття  дітям  цікаві,  знижується
тривожність, поліпшується емоційний стан. Використовуючи статичні  медитації
на казку проводилася релаксація.
      «Діти уразливі і залежні» – це  твердження  з  Всесвітньої  декларації
про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей особливо актуально  для
сьогодення. Жодна дитина не може бути позбавлена права на  турботу  й  увагу
суспільства, особливо, якщо вона знаходиться у важких умовах існування.


                                  ВИСНОВОК

      Сімейне  життя  склалося  віддавна  так,  що   батьківські   обов'язки
поділяються між  батьком  і  матір'ю,  і  притім  поділяються  нерівномірно.
Найважливіші турботи по відходу  за  дітьми  і  первісним  вихованням  дітей
лягають на матір як тому, що вона в стані віддати  дітям  більше  часу,  ніж
батько, так і тому, що за традицією  вона  більше  звикла  до  цьому,  а  по
натурі може внести в це більше ніжності, м'якості, ласки й  уважності.  Цією
близькою участю матері в житті дітей у їхньому ранньому віці визначається  і
моральний її вплив на них у ці перші їхні роки.
      З роками, однак, значення цього безпосереднього уходу втрачає моральну
роль.   Діти    стають   самостійними,   трохи   визначаються,   продовжуючи
потребувати допомоги батьків  і  дорослих,  але  шукають  уже  не  винятково
матеріальної підтримки. Діти індивідуалізуються. В одних є смаки і  потреби,
що краще задовольняє батько, ніж мати, в інших - навпаки.
      Виховувати - не значить говорити дітям  гарні  слова,  наставляти,  а,
насамперед, самому жити по - по-людському. Хто хоче виконати свій борг  щодо
дітей, залишити в них про себе добру пам'ять, яка служила б їм  завітом,  як
жити, той повинний почати виховання із самого себе.
      Виховання  дітей  вимагає  самого  серйозного  тону,  найпростішого  і
щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя.
      Мета виховання -  сприяти  розвитку  людини,  що  відрізняється  своєю
мудрістю,  самостійністю,  художньою  продуктивністю  і  любов'ю.  Необхідно
пам'ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому  сприяти
і не заважати.
      Головні підстави, яких необхідно триматися при  вихованні  дитини  під
час сімейного його життя:  чистота,  послідовність  по  відношенню  слова  і
справи при звертанні з дитиною, відсутність сваволі в  дітях  вихователя  чи
обумовленість цих дій і визнання особистості дитини постійним  звертанням  з
ним як з людиною і повним визнанням за ним права особистої недоторканості.
      Уся таємниця сімейного виховання  полягає  в  тому,  щоб  дати  дитині
можливість робити усе самому;  дорослі  не  повинні  забігати  і  нічого  не
робити для своєї особистої зручності і задоволення, а завжди відноситися  до
дитини, з першого  дня  появи  його  на  світло,  як  до  людини,  з  повним
визнанням його особистості і недоторканості цієї особистості.



                                 ЛІТЕРАТУРА


1. Педагогіка / Під ред. А.М.Алексюка. – К: Вища школа, 1985.


2. Монаков Н.І. Вивчення ефективності виховання: Теорія та методика.  –  М.,
   1981.


3. Ушинський К.Д. “Рідне слово” (Книжка для навчаючих). – твори в  6-ти  т.,
   т.2., с.406.


4. Педагогіка. Курс лекцій.


5. Каменьський Я.А. Велика дидактика. – Вибр.пед.твори. – М: Учпедіз, 1955.


6. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. – зібр.творів. М, 1950, т.8.


7. Зовнішнє середовище та психічний розвиток дитини / Під ред. Р.В.Тонкової-
   Ямпольскої. – М: Медицина, 1999.


8. “Нова газета", №2, 8.06.1999, “Порушуються права дітей”.


9. Ради батькам про виховання дітей / Під ред А.П.Усової. Вид.  АПН  Москва,
   1991.


10.  Україський статистичний щорічник. - К.: Держкомстат, 1999.


11.  Нечаєва А. М. Шлюб. Родина. Закон – М., 1999


12.  Алан Фром "Абетка для батьків" - Леніздат, 1999.


13.   Бенджамін   Спок.   "Дитина   та   нагляд   за   нею"   -   Ленінград,
   “Машинобудування", 1998.


14.  Ковальова Л.Е. Мікроклімат у родині. - М., 1999.


15.  Конвенція ООН про права дитини (1991 р.)


16.  Майдиков И.М. Основи соціології. - М., 1999.


17.  Маленкова Л.И. Педагоги, батьки і діти. - М., 1999.


18.  Рождєственська М.В. "Будьте уважні до  дітей"  -  К:  Радяньска  школа,
   1999.


19.  Розін В.М. Доля молодої родини. - М., 1999.


20.  Смирнова Є. Родина нетипової дитини:  Соціокультурні  аспекти.  Поволж.
   філ. Рос.навч.центру. Саратов: Вид. Сарат. ун-ту, 1999. - С. 58, 69,  70,
   75.


21.  Сухомлинский В.А. "Лист до сина" – М: Освіта., 1987.


22.  Хямяляйнен Ю. Воспитание родителей. – М., 1993. – С. 98-102.



                                   ДОДАТОК


            (матеріали АОСРЦ для дітей і підлітків (з притулку))


         КОМПЛЕКСНЕ ЗАНЯТТЯ З ЕЛЕМЕНТАМИ ІГРОТЕРАПІЇ «ШЛЯХ У КАЗКУ»

            Задачі:
1. Зняти втому, тривожність, мовні і м'язові затиски;
2. Відробити позитивна взаємодія дітей один з одним;
3. Розвити уява, координації рухів і кінетичні відчуття.
      Мета: корекція емоційно-психологічної напруги  (тривожності,  страхів,
неврозів), мотивації подолання внутрішнього конфлікту,  реальних  і  бажаних
можливостей.
      Хід заняття:
1. Підготовчий етап. Введення в ігрову  ситуацію.  Ведуча  зустрічає  дітей.
   Обговорюються правила поведінки в Казковій країні.
2. Ритуал входження в Казку. Символічний перехід зі світу реального  у  світ
   казки. Гра «Чарівна паличка».  Ведуча  за  допомогою  «чарівної  палички»
   «перетворюється» у Добру чарівницю, а діти виявляються в Казковій країні.
   (Паж.)
3. Ігротерапія:
      а) Гра «Як будемо подорожувати?» запрошення хлопчика-пажа. Діти стають
один за одним. Паж стає першим і задає груповий алгоритм (потяг, літак,
машина і т.д.)
      б) Гра «Зачароване поле» (гарячий пісок – сніг – зелена трава –  опалі
листи – болото – чиста калюжа, струмок – голки – теплі камені)
      в) Гра «Тунель» (Діти по одному переборюють «тунель»).
      г)  Гра  «Перебори  гору».  (Діти  за   підтримкою   ведучих   долають
перешкоди).
      д) Впр. «Дрімучий ліс» Діти долають «уявлювані джунглі».
      е) Гра «Зустріч з Марьей-Искусницей» (Марья-Искусница загадує  загадки
і пальчикові ігри з речитативом).
      ж) Етюд «Озеро». (Діти переправляються через озеро, показуючи, як вони
вміють плавати)
      з) По стрічечках-доріжках у «Країну Дзеркал»
1) Робота з піктограмами;
2) Вірш про язичок.
      и) Гра «Чарівна галявина».  Діти  заходять  на  ковдру.  Після  дотику
«чарівної палички» вона перетворюється в «чарівну галявину». Діти  натягають
ковдру на відстані 10-15см. від статі. Чарівниця пропонує  дітям  по  одному
побувати на такій «галявинці». Один чи  два  учасники  одержують  можливість
«стати бутоном і покачатися на хвилях».
      к) Етюд «Рожева хмара». Діти сідають  на  галявинку,  закривають  ока,
слухають музику.  У  цей  час  зверху  їх  накривають  рожевою  тюлью.  Діти
відкривають очі,  торкаються  до  «хмари».  Хмара  перетворюється  в  рожеве
багаття радості, щастя, успіху.
      л) Гра «Чарівні камінці». Добра чарівниця говорить про те, що подорожі
по Казковій країні закінчуються, і кожен учасник у цій країні може взяти  на
пам'ять 3 чарівні камінці: один – для себе, другий –  для  близької  людини,
третій – для нашого Центру. Потрібно загадати бажання для  кожного  камінця.
Діти  по  стрічковим  доріжка  йдуть  за  чарівними  камінцями».   Психологи
відзначають за місцями вибір один по одному дітей. (1,2,3).
      м)  Етюд  «Танець  радості».  Повернення  з  Чарівної  країни.   Добра
чарівниця доторкається паличкою до дітей.
      н) Вихід з казки. Висновок. Діти під музику виходять із залу.
-----------------------
      [1] Таку родину прийнято називати нуклеарною (від  лат.  ядро);  у  її
склад входять чоловіки та їхні діти (И.М.Майдиков).

[2] У 1995 році немовлята склали 9,3 на одну тисячу населення, у 1996 -
9,0; у 1997-8 немовлят.
[3] Хямяляйнен Ю. Воспитание родителей. -М.. 1993.-С. 98-102.


Джерело