28 лют. 2013 р.

Мифы аптечной косметики

Як легко надурити любу людину.
Найбільше вражає легковірність та  
неуважність наших співвітчизників.




Пропоную уважно переглянути наступну замітку і звернути увагу на репортаж "Среда обитания: Косметика". Бо вся СУТЬ саме в цьому фільмі...

Что такое аптечная косметика    


А тоді прочитати переписку з нижче поданого  форуму 

Спільні покупки (СП) Гуртом дешевше!

936 повідомлень • Сторінка 1 з 3212345 ... 32

terramoon » 28 листопада 2012, 19:15 

Пропоную зробити спільне замовлення оригінальної аптечної косметики із інтернет-аптеки Франції

Зображення

Зображення
Зображення
Цікаві статті про аптечну косметику (Ви можете додати ссилки, які будуть цікаві всім. Пишіть в темі або в ПП):
  • Аптечная косметика offtopic "http://www.wh-lady.ru/archive/?SECTION_ID=29&ELEMENT_ID=4415"
  • 7 мифов об апчечной косметике offtopic "http://shoppingzone.ru/pokupatel/?id=283"
  • 5 мифов об лечебной косметике offtopic "http://www.justlady.ru/articles-159962-5-mifov-o-lechebnoy-kosmetike"
  • Что такое аптечная косметика? offtopic "http://kobzar1814.blogspot.com/2013/02/blog-post_4985.html"
  • Топ 5 средств аптечной косметики offtopic "http://www.elle.ru/krasota/beauty_blog/top-5-sredstv-aptechnoy-kosmetiki"

Заходьте для перегляду посилання - ціни нижчі ніж в інших європейських інтернет-аптеках і в 1,5-2 рази нижчі, ніж в наших аптеках

Зображення

Умови СП:
  • Мінімальне замовлення: 200 євро.
  • Час доставки: 10-14 днів від моменту оформлення замовлення на сайті.
  • Ставка СП: 10% (доставка в Україну, проценти за переказ коштів і конвертацію входять у ставку СП).
    • Постійним клієнтам у подарунок надаються пробники (за наявності) offtopic
  • Ціна товару = ціна на сайті *курс євро * 0,1
    - Курс Євро - курс продажі Приватбанку на момент розміщення мною замовлення на сайті. Курс дивимоть тут: Заходьте для перегляду посилання
  • Умови оплати: На картку Приватбанку. Здійснюється після формування постачальником посилки і підтвердження наявності асортименту.
  • Реквізити для оплати: Картка Приватбанку в гривнях 4149 4377 1113 7586 Гурська Інна Сергіївна.
  • Порядок замовлення: в темі вказуємо ссилку на засіб, назву засобу, ціну в євро, кількість, контактний телефон.
  • Обмеження замовлення: аптека не відправляє аерозолі та спреї під тиском (в т.ч. термальні води). Доставка здійснюється авіапоштою, тому такі засоби із замовлення виключають.
  • Обмін і повернення: Вся аптечна косметика є оригінальною. Віддана на руки продукція поверненню не підлягає.
  • Доставка: доставка в інші населені пункти України здійснюєтся Новою поштою або Укрпоштою за рахунок замовника.
  • Відслідковування посилки: Заходьте для перегляду посилання, або сайт Заходьте для перегляду посилання (коли посилка вже в Україні).
  • Роздача: в центрі міста Рівне (попередньо повідомляю в темі та в ПП), або ввечері за адресою: вул. Дубенська, кінцева зупинка тролейбусів №2 і 7, біля аптеки 36,6
  • Стан останніх СП:
    СП 3 - Проведено 3 роздачі. Четверта і остання роздача в неділю 03.03.13р. 3 12:00 до 12:30 по вул. 16 липня, Біля кафе "Блюз", синє Пежо Партнер
    СП 4 - Проведено 2 роздачі.
      Хто не забрав свою косметику пишіть або телефонуйте 050 703 68 56 (Інна), домовимось на зручний для Вас час.
      Також продукцію можна забрати щодня після 18:00 за адресою: offtopic
    СП 5 - Зроблене і проплачене замовлення. Чекаємо відповідь про наявність всіх засобів.
      Курс євро на момент замовлення - 10,80 грн
    СП 6 - Збір.
  • Залишки з СП: моя тема по залишкам з цього СП з фотографіями і описом засобів:
    Зображення viewtopic.php?f=121&t=341488&p=2542443#p2542443
  • Актуальні цікаві акції на сайті:
    Заходьте для перегляду посилання
  • Як користуватися сайтом pharmashopdiscount:
    1. На сайті присутня російська мова (виберіть російський прапор в верхньому правому куті). Перекладаються основні пункти меню.
    2. Для пошуку потрібного засобу натисніть кнопку БРЕНД в лівому верхньому куті, потім літеру з якої починається назва бренду, потім назву бренду
    3. На сайті також присутній пошук по напрямам (Красота, Дитина, Гігієна, Рослинна косметика, Харчові добавки та ін.)

Для зручності пошуку потрібної Вам продукції зручно користуватися також французьким сайтом www.coconcenter.com. На цьому сайті присутній детальний опис продукції, але ціни дорожні ніж на фармашопі. Артикул (штрих-код) продукції на обох сайтах однаковий. Тому шукайте на Коконцентрі потрібну продукцію, копіюйте її артикул, вставляйте його у вікно пошуку Фрмашопу і дивіться ціну товару.
Або звертайтесь до мене. Я допоможу підібрати та знайти потрібний Вам засіб.
Також дуже зручно для пошуку користуватись російським сайтом www.mirlk.ru - Мир лечебной косметики. На ньому також представлений детальний опис практично всіх торгових марок лікувальної косметики.

Продукція з СП 1____________________________________Продукція з СП 4
ЗображенняЗображення
Продукція з СП 3
Зображення

ЗображенняЗображення

Прямі ссилки на найпопулярніші торгові марки на сайті:

Заходьте для перегляду посилання - косметика для ухода за раздраженной, реативной, атопичной кожей
ссылка на описание продукции: mp.com.ua/products/a_derma/
Заходьте для перегляду посилання - косметика на основе термальной воды
ссылка на описание продукции: mp.com.ua/products/avene/
Заходьте для перегляду посилання - натуральная детская косметика
ссылка на описание продукции: alphanova.ru/
Заходьте для перегляду посилання - все для гигиены вашего малыша, а также бутылочки, соски, посуда, прорезыватели
ссылка на официальный сайт: bebisol.fr/nos-grandes-idees.php?docid=28
Заходьте для перегляду посилання - лечебная косметика для проблемной и больной кожи
ссылка на описание продукции: bioderma.su/index.html
Заходьте для перегляду посилання - гипоаллергенная косметика на основе вытяжки из виноградных косточек
ссылка на описание продукции: caudalierussia.ru/catalog.asp
Заходьте для перегляду посилання - лечебный уход за кожей и волосами
ссылка на описание продукции:mp.com.ua/products/ducrey/
Заходьте для перегляду посилання - мезокосметика класса «люкс» для борьбы со старением
ссылка на описание продукции: mirlk.ru/catalog/filorga/
Заходьте для перегляду посилання - знаменитые голубые капли от усталости глаз
ссылка на описание продукции: innoxa.ankportal.ru/about.html
Заходьте для перегляду посилання - уход за телом, кожей и волосами на растительных экстрактах
ссилка на описание продукции: mp.com.ua/products/klorane/
Заходьте для перегляду посилання - лечебная косметика на основе термальной воды
ссылка на описание продукции: laroche-posay.ru/products/ranges/all-beauty-products-ca.aspx
Заходьте для перегляду посилання - активная фитокосметика для сохранения молодости и красоты кожи
ссылка на описание продукции: lierac.ru/
Заходьте для перегляду посилання - косметика для беременных и кормящих женщин, а также все для малышей с самого рождения
ссылка на описание продукции: mustela.ua/ua/main.html#/baby-products
Заходьте для перегляду посилання - средства для ухода на растительных экстрактах
ссылка на описание продукции: afarm.ru/nuxe/
Заходьте для перегляду посилання - лечебный уход за кожей
ссылка на описание продукции: mirlk.ru/catalog/noreva-merck/
Заходьте для перегляду посилання - уход и лечение волос на растительной основе
ссылка на описание продукции: mirlk.ru/catalog/phytosolba/
Заходьте для перегляду посилання - косметика для антивозрастного ухода на основе ретинола
ссылка на описание продукции: roc-cosmetic.ru/catalog/

Заходьте для перегляду посилання - все для женской интимной гигиены
ссылка на описание продукции: saforelle.ru
Заходьте для перегляду посилання - косметика на основе термальной воды для чувствительной и проблемной кожи
ссылка на описание продукции: afarm.ru/uriage/
Заходьте для перегляду посилання - косметика на основе термальной воды
ссылка на описание продукции: vichyconsult.ru/ProductList.aspx
Заходьте для перегляду посилання - натуральная органическая косметика
ссылка на описание продукции: weleda.com.ua/
Заходьте для перегляду посилання - косметика и БАДы Vision на основе лекарственных растений
Заходьте для перегляду посилання - итальянская анти-возрастная косметика
Заходьте для перегляду посилання - уход за кожей для всех типов кожи
ссылка на описание продукции: en.labo-svr.com/
Заходьте для перегляду посилання - уход за лицом и телом на растительной основе
ссылка на описание продукции: mirlk.ru/catalog/sanoflore/
Заходьте для перегляду посилання - уход за сухой и обезвоженной кожей
ссылка на описание продукции: mirlk.ru/catalog/neutrogena/
Заходьте для перегляду посилання - органическая косметика (сертификаты Ecocert и Bio)
ссылка на описание продукции: plantesystem.com/ru/home

Далі дивіться на форумі
 

27 лют. 2013 р.

Чому бунтують українські села?

 
Українські села перетворилися на «соціальний Чорнобиль», стверджують експерти. Безробіття, безправність і безперспективність щодня виштовхують із сіл тих, хто міг би продовжити їхній розвиток. Старші ж люди звично задовольняються тим, що мають, і не сподіваються на покращення. Розпаювання землі не запустило механізм відродження сіл, а прискорило їхню деградацію. Однак саме земельні паї все більше стають причиною конфліктів на селі.

​​​
Олександр Мороз, колишній Голова Верховної Ради, автор багатьох законопроектів, що стосуються села, стверджує, що у хорошому стані зараз тільки ті села, де колгоспи перетворили у селянські спілки.

На думку Мороза, держава може зупинити процес деградації села, якщо «викупить за реальною ціною селянські паї, а потім здаватиме їх в оренду та контролюватиме виконання умов оренди».


Джерело

Як відродити село?


26.02.2013,  Катерина Недеснова


Земельна тяганина, розбиті дороги, злидні, безробіття і злочинність – це те, що зараз об’єднує більшість українських сіл. Доведені до відчаю селяни перекривають дороги, беруть в облогу сільські ради й у такий спосіб звертають увагу на свої проблеми. Практично немає області, де б не спалахували «селянські бунти».

На Вінниччині жителі села Вендичани вимагають об’єктивного розгляду справи про побиття бейсбольними битами їхнього односельця – колишнього воїна-«афганця». Той, прийшовши до тями, вказав на місцевого бізнесмена, який, за словами селян, «вже все село затероризував». Однак бізнесмен проходить у справі лише як свідок, а міліція, на думку селян, вже 3 місяці зволікає зі слідством.

«У нас у Вендичанах був колись випадок насилля, так чоловіка того одразу забрали і посадили. А цей ходить по селу. Якби це ми, прості смертні, зробили, то ми б вже давно сиділи в СІЗО», – нарікає мешканка села.

Обурення селян сягнуло таких меж, що звітувати перед сільською громадою 20 лютого прибуло керівництво районної міліції. У більшості ж сіл і дільничного ніколи не бачать.

Як повідомив Радіо Свобода речник МВС Володимир Поліщук, в Україні на одного дільничного інспектора припадає 2–3 села.

«Якщо це стосується роботи з населенням, профілактики якихось побутових конфліктів, іншої роботи (до речі, в дільничних інспекторів міліції дуже багато функціональних обов’язків), то, звичайно, вистачає одного. Але якщо це стосується розкриття якихось злочинів, то викликається слідчо-оперативна група з райуправління, за резонансністю може приїхати й обласна група», – розповів Поліщук.


 20 лютого 2013 року відбулися загальні збори жителів селища Вендичани Могилів-Подільського району, які вимагають притягнути до кримінальної відповідальності місцевих вірмен, що чинять злочини проти жителів громади користуючись безкарністю і потуранням правоохоронних органів та влади. Вінницька обласна організація Всеукраїнського об'єднання "Свобода" підтримала вендичанців в боротьбі за відновлення законності і припиненні свавілля представників вірменської національної меншини. Це вже другі масові збори жителів селища, на які прийшли більше тисячі людей, вимагаючи звіту представників правоохоронних органів щодо результатів слідства у справі побиття місцевого жителя, колишнього афганця Анатолія Юрчака місцевим бізнесменом, власником кафе «Заріна» вірменином Артаком Айрапетяном та його спільниками.
Громада Вендичан вимагає: притягнути А. Айрапетяна і його родичів-спільників до кримінальної відповідальності та позбавлення їх права на проживання у смт. Вендичани.


Селяни стали заручниками на своїй землі – Фрусенко

До страху селян перед злодіями та бандитами додається ще й відчуття безпомічності перед земельними махінаторами. Селяни стали заручниками на своїй землі, вважає голова Всеукраїнської асоціації сільських та селищних рад Микола Фурсенко.

«Подейкують, що до 40% українських чорноземів перебуває під чиїмось контролем, в тому числі й іноземних фірм. Забрали сотні тисяч гектарів, гонять вал зерна, цукрового буряку, ріпаку, соняшника і продають за валюту. А села нічого від цього не отримують і робочих місць немає. Ось де корінь», – зазначає Фурсенко.

Більше за все голову асоціації обурює те, як агрохолдинги маніпулюють селянами, відбираючи в них землі.

«Понав’язували свої умови, попідписували з ними люди угоди на оренду землі, а вони що хочуть, те з нею й роблять», – каже Микола Фурсенко.

Настав час надавати підтримку сільським територіям, а не агрохолдингам. І поки села матимуть у «бюджеті розвитку кілька тисяч гривень, а то й взагалі самі дотації, ні про який розвиток не може бути й мови». Єдиний вихід для сіл, вважає Фурсенко, в тому, щоб «люди працювали там, де живуть, отримували гідну зарплату й платити податки».

Головна проблема села – інфраструктура – експерт

Навести лад в селі зможе лише відповідальний приватний підприємець і довгострокова оренда, переконаний експерт Інституту Горшеніна Володимир Застава. Адже, поки в селі не буде високих зарплат, молодь туди не поїде, а поки не буде молоді, не буде й села, додає експерт.

Сьогоднішнє село експерт називає соціальним «Чорнобилем».

«Це – мертва зона, з якою ніхто не знає, що робити. В селі виживання буде залежати тільки від тих, хто там живе. Яку б програму не приймали на державному рівні, вона все одно принципово нічого не змінить», – зауважує Володимир Застава.

Село зміниться тоді, коли матиме розвинуту інфраструктуру. Саме відсутність лікарень, шкіл, культурно-просвітницьких осередків і є головною проблемою села, згідно з дослідженням Інституту Горшеніна. 


Джерело

Із інтернату – в нікуди?

27 лютого 2013, Анастасія Москвичова

Київ – Щороку близько п’яти тисяч випускників інтернатів, які досягають повноліття, потребують помешкання.
Цим їх, згідно із чинним законодавством, має забезпечити держава.
Однак, за даними секретаріату Уповноваженого з прав людини, два роки тому житло серед цієї категорії отримали менше трьохсот осіб. Чиновники у регіонах пояснюють ситуацію браком коштів місцевих бюджетів. 

Випускниці керченського інтернату Ксенії Шумеєвій зараз 22. Вона живе у гуртожитку із двома маленькими дітьми. За це помешкання дівчина боролась кілька років, навіть писала листи до Верховної Ради і Президента, а ті знову перенаправляли їх чиновникам на місцях.

Спочатку мерія поселила Ксенію з дітьми в іншому гуртожитку, де, як виявилось пізніше, не було опалення. Взимку в умивальнику замерзала вода, розповіла дівчина Радіо Свобода.

"Коли я заселялась, я питала: а як же – без опалення? А мені сказали: до того часу, як опалення увімкнуть по всьому місту, там уже все зроблять. Нічого в результаті не зробили і я півроку жила там із дітьми. Коли потім збирала довідки, випадково дізналась, що ця будівля не опалювалась уже три роки", – обурюється Ксенія.

Понад тридцять тисяч випускників інтернатів не мають житла – омбудсман

Станом на кінець 2011-го року, близько тридцяти чотирьох тисяч випускників інтернатів не мають, де жити. Це – останні дані секретаріату Уповноваженого з прав людини в Україні. Забезпечити житлом випускників інтернатів повинна держава, тож їх і направляють за місцем реєстрації – у помешкання, які, поки дитина була в інтернаті, лишались без догляду, або ж до батьків, яких свого часу позбавили батьківських прав, зауважує начальник Управління з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності офісу омбудсмана Аксана Філіпішина. 

"Повертатися в однокімнатну квартиру, де дитина начебто зареєстрована з матір’ю, яку позбавили батьківських прав, бо вона вчиняла насильство відносно дитини?– запитує вона. – І далі у 17-18 років – як хочеш, так і виживай, бо ти не є дитиною, яка не має житла".

У тому, що чинні локальні програми допомоги випускникам інтернатів щодо надання житла не діють, визнають і у Мінсоцполітики. Проблема у недостатньому фінансуванні та у відсутності достатньої координації між окремими інституціями, вважає директор департаменту з усиновлення і захисту прав дитини міністерства Руслан Ковбаса. 

За його словами, зараз триває облік нерухомості, яка належить сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. А наступним кроком має бути закладення відповідної статті у державний бюджет, тому що на місцевому рівні грошей точно не знайдуть, переконаний чиновник.

"Ми будемо розробляти бюджетну програму в цьому році, – запевняє Ковбаса. – За результатами інвентаризації передбачити створення у регіонах житлового фонду за рахунок наявних житлових приміщень, що належать відповідних територіальним громадам, та будівництво приміщень за кошти цих територіальних громад".

200 мільйонів гривень – це два-три будинки – експерт 

Скільки у бюджет не закладай – на всіх сиріт все одно не вистачить, не розділяє чиновницького оптимізму директор Української іпотечної асоціації Павло Матіяш. Як приклад він називає 200 мільйонів гривень, які держава виділяла на соціальне житло у 2011-му. 200 мільйонів – це 2-3 будинки, пояснює Матіяш.

"Треба, щоб на рівні регіонів і обласних центрів влада виділяла окремі ділянки, підводила за ці гроші туди інфраструктуру, каналізацію там тощо. І говорила інвесторам: будуйте і продавайте, як хочете, але залиште нам ось таку частину житла для державних соціальних програм", – вважає він.

За словами Матіяша, таке квотування діяло за часів СРСР.

Український уряд повинен був розробити загальнодержавну цільову програму забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування на 2013- 2017 роки, але, за інформацією Уповноваженого з прав людини, до цього часу такої державної програми немає.
 

26 лют. 2013 р.

Як і почому годують українських школярів

26/02/2013, Андрій Гримов, КОМЕНТАРІ:

У більшості шкільних обідів не знайшлося місця для м´яса 

Собівартість стандартних шкільних обідів по країні може відрізнятися вдвічі
З початком нового бюджетного періоду в регіонах поновилися закупівлі гарячого харчування для загальноосвітніх установ. При цьому, незважаючи на існування загальнодержавних стандартів, вартість і якість харчування в українських школах деколи разюче відрізняється. «Коментарі» вирішили порівняти ціни та меню із закупівель харчів для школярів різних регіонів країни.
Так, Тернопільська спеціалізована школа I-III ступенів № 7 з поглибленим вивченням іноземних мов у рамках відповідного тендеру сформувала орієнтовне меню фактично без м´ясних страв. У понеділок тернопільські школярі можуть розраховувати на тушковану капусту, голландський сир, гречану кашу, сік і шматок хліба. А, приміром, у п´ятницю меню передбачає овочевий салат із картопляним пюре і шматочком хліба, а також чай. Харчуванням з приводу цього тендеру передбачається протягом року забезпечити 300 учнів початкової школи та 400 учнів середніх і старших класів. Акцепт пропозицій 19 лютого вже отримав місцевий підприємець, що запросив за свої гарячі обіди без малого 164,5 тис. грн.

Зовсім інше меню міститься в тендерній документації із закупівлі гарячого харчування п´яти загальноосвітніх шкіл Міжгірського району на Закарпатті. Тут комплексний обід для учнів 1-4 класів передбаає крім традиційних чаю і хліба гороховий суп, гречану кашу з котлетою, бутерброд з маслом і відварене яйце. Втім, другий варіант орієнтовного меню набагато скромніший: бутерброд з маслом, ковбаса, сир, печиво і сік. Акцепти пропозиції по всіх п´яти лотах на загальну суму 1,026 млн грн. 20 лютого отримали 4 місцевих підприємця.

Окремі закупівлі містять і досить оригінальні вимоги до меню. Зокрема, Відділ освіти Знам´янського міськвиконкому Кіровоградської області як гаряче харчування для школярів загальноосвітніх закладів на вівторок не бачить нічого кращого, ніж лапшевник із сиром, оладки зі сметаною, салат із капусти і чай зі шматком хліба. Зате в п´ятницю цих самих учнів пропонується нагодувати манною кашею, булочкою і компотом.

Втім, найчастіше умови закупівлі дозволяють змінювати окремі компоненти меню. Наприклад, у Дніпропетровську в тендерній документації вирішили окремим рядком прописати заміну м´ясних страв на менш витратні за ціною страви з курятини. А чай або сік із сухофруктів нерідко в меню поєднуються з кисломолочними продуктами або киселем.

Різниться і вартість одного обіду в школах різних регіонів. Якщо середня вартість одного обіду в Луганській загальноосвітній школі № 38 визначена на рівні 4,3 грн., то аналогічна закупівля Управління освіти та науки Дніпропетровської міськради передбачає вже середню вартість гарячого харчування в 5,8 грн. Для Управління освіти і науки Костянтинівки Донецької області один гарячий обід школяра коштуватиме близько 6 грн. У технічній же документації із закупівлі обідів для учнів школи № 213 Деснянського району столиці взагалі встановлена ​​гранична планка одного комплекту гарячого харчування - не дорожче ніж 8,65 грн.

25 лют. 2013 р.

Донецька область у 2012 році стала лідером з дотацій

25.01.2013, Реальна економіка

У 2012 році Донецька область стала лідером з отримання дотацій та субвенцій з державного бюджету.
Про це свідчить документ з переліком державних трансфертів (виплат), повідомляє "Фокус".
Зокрема, в рік парламентських виборів жителі Донецької області отримали найбільшу, серед областей України, субвенцію на надання комунальних пільг населенню, ремонт будинків і територій.
Вона налічує 798 мільйонів гривень, тоді як Закарпатській області на ті ж потреби перерахували в 9 разів менше.
Як зазначено в документі, всього на підтримку регіонів з державної казни торік витратили 125,8 мільярда гривень.
Лідерами з сум дотацій у 2012 році стали:
Донецька область – 10,9 мільярда гривень;
Місто Київ – 8,7 мільярда гривень;
Дніпропетровська область – 7,3 мільярда гривень;
Львівська область – 6,8 мільярда;
Одеська область – 6 мільярдів гривень.
Найменше отримали: Чернівецька та Сумська область – по 3 мільярда, Кіровоградська область – 3,1 мільярда гривень.
Місто Севастополь отримало 800 мільйонів гривень дотацій, а вся АРК – 4,5 мільйона гривень.
Нагадаємо, загальна сума видатків у бюджеті на 2012 рік становила 410 мільярдів гривень.
Як повідомлялося раніше, у рідному місті президента Єнакієво після приходу Віктора Януковича до влади почали витрачати на тендерах у 10 разів більше, ніж до його президентства.

Джерело

24 лют. 2013 р.

Віктор Гуцал: «Бувають миттєвості, коли радий людським сльозам»

03/08/2012, Юрій Брязгунов, "Молодь України"

Недавно «Молодь України» надрукувала матеріал про драматичну історію кобзарського мистецтва, зокрема його найкращих представників. У публікації промайнула згадка про знаменитий «Козацький марш» і про романтичну долю його появи. Наголошувалося, І що тріумфальний спалах популярності цього славня українському духові стався завдяки молодому й вже тоді талановитому композитору Віктору Гуцалу, нині — народному артисту України, лауреату Національної премії імені Н Т. Г. Шевченка, художньому керівникові і головному диригенту Національного академічного оркестру народних інструментів України професору Віктору Омеляновичу Гуцалу. Саме з цього епізоду музичної історії нашого народу ми й почали розмову зі славетним подолянином.


Army of Ukrainian People's Republic (УНР) of... por zakharii



— Вікторе Омеляновичу то як насправді відбувалися події довкола появи Інструментальної обробки й широкого оприлюднення «Козацького маршу» чи, як ще подекуди його називають — «Маршу Богдана Хмельницького»? Бо, скажу відверто, вже є відгуки, які по-своєму трактують цю історію, зокрема, в колі поетів, письменників та журналістів.

- Перш за все, наголошу, що ми цей твір називаємо «Запорозький марш», і це — моя назва. Мені, між іншим, пропонували назвати його «Запорізьким похідним» і тому подібне, але ми вважаємо, що наша назва— найвдаліша. Наприкінці 1960-х відбувся з'їзд народних кобзарів, які залишилися на той час. Вони виступили навіть у оперному театрі, тож це стало великою подією й для нас, широкого мистецького загалу. З-поміж інших кобзарів був і знаменитий народний кобзар Євген Адамцевич із міста Ромни на Сумщині. Цей незрячий кобзар співав низку пісень, і, зокрема, заграв ось цю мелодію, яку він теж називав «Запорозький марш». Це була коротенька мелодія на шістнадцять тактів. У нього була специфічна манера виконання: він грав не нігтями, а пучками…

- Тобто?

- … м’якими місцями пальців. Отож, виходило таке тендітне звучаннячко. Та виконання кобзарів не розраховане на велику аудиторію, адже вони традиційно співали, збираючи довкола себе невеличкі групки людей. Гучний спів не характерний для них. Цей же твір, думаю, був у його виконанні, як уже зібраний результат, отож, як і кожна народна пісня, він став уособленням узагальнення творчого процесу. Це — перше. А щодо того, що це— «Марш Богдана», то —- ні в якому разі! Бо є окремий марш, який так і називається: «Богдан Хмельницький». І він у репертуарі нашого оркестру також звучить, але написаний ще до революції українським капельмейстером, який був керівником духового оркестру. Тож це —різні твори, які існують самі по собі. Я взяв мелодію Адамцевича, і, як кажуть, так заглибився в її суть, що захотілося створити справжній, вже художньо-фундаментальний, мистецький твір. І 1969 року я його написав.

— Не запитували себе: а чому, власне, вам випала така доля й саме ви взялися забезпечити гучну славу цьому, нині вже музичному, шедевру? Яке підґрунтя вашого творчого поривання?

— Майже тисяча вісімсот глядачів слухали того вечора цю мелодію, але, як бачите, саме мені довелося з-поміж багатьох тоді присутніх діячів культури взятися за цей, нині вже достоту вивершений в музичному аспекті, твір. Певне, тодішня неординарна подія — з'їзд кобзарів— і надихнула на втілення цієї ідеї, хоча, згадаймо, хрущовська відлига тоді вже змінилася на брежневську епоху, що одразу позначилося й на тому, що робилося загалом у сфері культури й у музиці, зокрема. Та на той час існували ще такі потужні громадські організації, як Музичне товариство УРСР, де працювали такі прекрасні люди, як керівник народний артист Сергій Козак, письменник Олександр Чумак, котрі були справжніми патрі¬отами України й дбали про те, щоб зробити максимально, аби нація ожила. І саме вони це зробили — запросили учасників з'їзду, організували концерт, який мав широкий розголос. Вони ж започаткували й наш оркестр. Не тодішня держава, а вони дали кошти, запросили диригентів, музикантів. Окрім того, створили й чоловічу хорову капелу, яка тепер носить ім'я Левка Ревуцького. Тож вони тоді зробили дуже величну справу, але це, певне, тема іншої розмови. Водночас, це було преамбулою до моєї подальшої долі: я став Музичним керівником оркестру народних інструментів при Музично-хоровому товаристві. Доводилося - не тільки відшуковувати певного рівня людей, музикантів, добирати відповідні інструменти, шукати приміщення, а й, перш за все, формувати репертуар. Щодо останнього, то вдалося в цьому «Марші» поєднати, насамперед, оте бажання до свободи, яка вже дихала нам у спину, адже ми вже тоді відчували її прихід. І люди під час концертів заповнювали зали, стояли у проходах, коли ми виконували цей твір, що став одразу візитівкою нашого оркестру. Він був одним із перших творів у нашому репертуарі.

- Як же ви потрапили в цей бурхливий струмінь тодішнього мистецького життя? Звідки прийшли? Яку й де отримали освіту?

— Народився я в селі Трибухівці Хмельницької області, тоді — Меджибізького, а нині — Летичівського району. Село наше свого часу було багатим, батьки — Омелян Якович і Пелагія Тимофіївна — мали обійстя, землю завдяки тому, що це були військові поселення, де не існувало кріпацтва. Але потім розкуркулили, змусили піти в колгосп, відтак голод і злидні дістали й нас. Тому звідти моя сім'я, дякувати Богу, переїхала до Львова, де я закінчив місцеву музичну школу-десятирічку. Тоді була прекрасна практика, коли педагоги чи митці ходили в усі школи відшукували в дитячому середовищі таланти. І мене, як обдарованого й здібного хлопчика, також запримітили після двох класів загальноосвітньої школи. Зокрема, згадаю добрим словом прекрасного педагога – Леоніда Григоровича Бендерського, який став першим моїм викладачем музики у Львівській музичній школі. Наша родина хоч і була, як ми кажемо, музичною сім'єю, але не мала можливості дати професійні настанови дитині, тож педагог справді допоміг мені пізнати мистецтво музики. У нашій сім'ї було восьмеро дітей, і всі ми намагалися співати, грати на всіх доступних інструментах, але професіональним музикантом став, завдяки вчителеві Бендерському, лише я. Найперше, завдячу рідній матері, яка себе жертовно присвятила дітям, намаючись усіх поставити на ноги .

— Із чого почали музичну освіту?

— Із такого інструменту, як домра, бо вона коштувала на той час найдешевше — всього три карбованці сорок сім копійок, і її було багато в крамницях. Але головне не це, а те, що почав вивчати ноти, тонкощі музичної грамоти. До того ж, цей інструмент також є професіональним, який вивчається й у консерваторіях, музучилищах і музичних школах. Відтак навчання почалося професійно: сольфеджіо, гармонія, ритміка; відтак заглибився в музичну літературу. Та інакше й не можна було, бо школа випускала фахівців такого рівня, котрі лише до консерватори й поступали. Й було рідкісним явищем, коли випускники Львівської музичної школи потрапляли в якийсь інший виш - медичний чи політехнічний інститути. Та й туди їх брали лише тому, щоби піднімати тамтешню, самодіяльність. А тоді, знаєте, самодіяльне мистецтво було офіційною політикою, що охоплювала маси таким корисним і потрібним дозвіллям од піонерів і комсомольців до старших вікових категорій.

— Де опинилися по закінченні музичної школи?

— Поїхав поступати до Київської консерваторії й одразу потрапив на оркестровий факультет. Відтак закінчив по домрі клас і по диригуванні , у професора Тарнопольсько, й 1966 року за направленням пішов працювати в Український народний хор, який на той час був уже відомим творчим колективом, де були зібрані найкращі мистецькі кадри. В оркестрі хору я грав і керував ним до 1969 року. Залишилися прекрасні спогади, бо дуже приємно було працювати з Авдієвським, який на рік раніше після Григорія Верьовки заступив на посаду керівника народного хору. Радий, що я починав у нього як музикант, а тепер ми з ним уже колеги, поважаємо один одного, бо мене завжди тягло до народної музики, яку добре знав і вивчав. Мало було відповідної літератури, але я мав книгу Ходкевича, яку заборонили з 1930-х років, вивчав її, знав, що наш національний інструментарій нараховує майже шістдесят тисяч найменувань. Але нагадаю, що в ті часи кожна радянська республіка мала свій державний оркестр народних інструментів, за винятком України.

- Не може такого бути…

- Але було! Не давали нам робити такий оркестр. Нас змушували вчитися на балалайках, домрах, баяні, але не на наших споконвічних національних інструментах — сопілці, кобзі, бандурі тощо. Бо була така політика. І саме Музичне товариство, про яке я згадував, 1969 року створило такий оркестр. Прообразом цього оркестру народних інструментів був оркестр у нашому хорі, бо там уже були відповідні інструменти – цимбали, бандури, скрипки, а я грав особисто на кобзі. Багато можна розповідати, яка спричинилася тоді дискусія довкола питання створення оркестру народних інструментів. До розмови підключилися відомі люди — композитори, громадські діячі. Згадую, зокрема, Верьовку, Ревуцького, Лятошинського, професора Гуменюка й багатьох інших. І як результат цього громадського резонансу — створення нашого оркестру народних інструментів, який живе й генерує в музиці енергію народної творчості.

— І займає нині достойне місце у вітчизняній культурі.

—Так. Завжди щодо цього кажу: що таке Україна? Україна — це, передовсім культура, її розмаїття, що є справжнім багатством народу. Зокрема, хорова культура. Адже в нашій національній скарбниці — понад двісті п'ятдесят тисяч українських народних пісень. Ми, звичайно, не чуємо всіх цих пісень, лише — частинки цього багатства, що є найбільш знаними й популярними. Але вони всі є! Коли ми говоримо про інструментарій, то якусь частинку ми зібрали з-поміж шістидесяти тисяч у себе в музеї, де є доволі рідкісні й не знані вітчизняному загалу. Тож чому на такому багатющому підґрунті не бути й оркестру народних інструментів у нашій країні?! Адже всі наші гастролі проходили з великим успіхом. З нами співали найкращі співаки — Борис Гмиря, Анатолій Солов'яненко, Євгенія Мірошниченко, Бела Руденко, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, багато інших. Я завжди підкресяював особливість нашого колективу: органічне поєднання нашого інструментарію з високим вокальним співом, чого не було тоді в жодному оркестрі. Бо все це ґрунтувалося на нашому спільному українському корінні народного мелосу.

— Не повірю, що після створення й такого гучного початку діяльності оркестру все у вас у ті часи було так гладенько й ніхто не встромляв ломаку у шпиці, не намагався знівелювати діяльність колективу…

—Та як таке може бути, щоб без цього!

— Звичайно, адже ми — українці...

— Ха-ха! Але, окрім цього, зрозумійте, є ще й політика. Перший наш виступ 1970 року в Київському оперному театрі мав надзвичайний успіх. Уся культурологічна громадськість, еліта інтелігенції була присутня на концерті, й за її реакцією ми зрозуміли, що стоїмо на правильному шляху. Перше слово взяв тоді на сцені класик нашої літератури Михайло Стельмах, був на концерті Олесь Гончар, інші визначні діячі культури України. Перший концерт став наче програмним, отож подальша діяльність оркестру висвітлила й тодішню реальність у країні. «Запорозький марш» ми грали на з'їзді комсомолу й виконували його — тричі! Та одразу після цього відчули ідеологічний тиск на колектив: нам заборонили грати наш «Марш», а Володимира Гуцала звільнили з роботи...

— Нівроку...

— ...і з 1969 по 1984 рік у мене була перерва. Відтак запрацював у іншому оркестрі — на радіо. Борис Васильович Іваненко, який очолював Республіканський радіокомітет, прекрасна людина, взяв мене на роботу. Я йому за це дуже вдячний, адже ситуація була дуже серйозна. Приміром, тоді працівники органів держбезпеки питали мене, чому ваш марш запорожців співзвучний у деяких місцях з піснями й мелодіями повстанських пісень УПА? Я намагався пояснити, що музика складається всього з кількох нот, отож, як може не збігатися якась дещиця, але цей факт засвідчує, що вони й це глибоко вивчали й добре орієнтувалися в питаннях! Отож, мене звільнили, й це було найменшим покаранням як на ті часи.

— Пощастило...

— Звичайно. Тому дуже вдячний Борису Васильовичу за надану роботу на Республіканському радіо. Там також чимало вдалося зробити, відтак перейшов до Київського оркестру народних інструментів при столичній мерії. З 1984 року — художній керівник і головний диригент Національного академічного оркестру народних інструментів. Цей період уже позначився подихом тодішньої перебудови, тож об'їздили всю тодішню одну шосту планети, а ще — чимало зарубіжних країн. І це було для нас дуже важливим моментом, адже несли національну культуру в інші світи.

—А що змінилося в репертуарі нині у порівнянні з тими часами? Який крок зробили в розвитку народного мистецтва?

— Із цього приводу скажу, що розвиток творчості, зростання колективу мають бути безперервним процесом, інакше не можна, бо станеться застій. Горизонт у нас відсутній — йдемо, а кінця-краю не видко. І це добре! Репертуар розширюється: до «Запорозького маршу» і моєї «Веснянки» створили низку творів, які також стали віддзеркаленням колективу. Адже трудність полягала у тому, що ми не мали, як, наприклад, у Росії, такого оркестру, де століттями відшліфовували майстерність та репертуар. Більше того, звідти насаджували нам свої цінності...

— Мабуть, нав'язували «Дубінушку», ще щось подібне...

— Обов'язково! Хоча, скажу, що не так уже й погано, бо й це — також мистецтво, тож давало змогу порівнювати, щось навіть сприймати, зокрема у балтійських народів, узбеків. Поганої народної музики немає, бо її створює сам народ. Отож, вважаю нормальним, коли в репертуарі є різноманітна музика, особливо — під час зарубіж¬них гастролей, але переважно має бути українська народна музика. Ми почали напружено працювати, тож до нас стали схилятися композитори, оркестровики. їх зацікавило наше колоритне, самобутнє й незвичне звучання, тож по¬чали писати спеціально для нас. Тому ми маємо нині дуже великий репертуар і сучасної музики, і української класики, зокрема, Лисенка, Ревуцького, Скорульського, Корейка. У нас є окремий ансамбль сопілкарів, який грає твори Леонтовича. Але я завжди стверджую, попри все, що наш оркестр — це європейський оркестр, адже може грати будь-яку музику будь- яких епох і народів — Сходу, Заходу чи вітчизняну.

— Бо ми, як політики кажуть про наше геостратегічне положення, — на перехресті цивілізацій.

— Саме так, адже тут усе перепліталося, ніби — заквашувалося і в результаті виходить ідеальний і вивершений твір світового мистецтва.

- А як, Вікторе Омеляновичу, підбираєте людей в колектив? Як угадуєте в невідомому музикантові майбутній перл? Приміром, забажаю стати у вас ударником чи сопілкарем, то навряд чи пройде моя кандидатура, ось так – з вулиці…

- Одразу наголошу, що нині оркестр це— високопрофесійний колектив, отож, аби потрапити до нас, треба пройти конкурс, прослуховування, яке здійснює наша музична рада, тому не може бути якихось випадковостей. Нагадаю, що ще при створенні оркестру я об'їздив усю Україну й відвідав усі консерваторії. І ми зібрали тоді музикантів зі Львова, Харкова, Одеси, інших регіонів, котрі були найкращі в своїй професії. Але, водночас, ми звертали увагу й на ставлення до народної музики. Приміром, грає добре Вівальді, Моцарта, але потрібне було й трепетне, особливе ставлення й відчуття до народного мистецтва. Вод¬ночас, з'ясовували, чи зможе музикант адаптуватися в самому колективі. Додам, що нам тоді давали й квартири в Києві для немісцевих. Адже, повторюсь, Музичне товариство тоді було великою силою. Мали значні кошти, які витрачали саме на потреби мистецтва, всієї культури України. У чому й відмінність від нинішньої ситуації, коли окремі структури й мають гроші, але не поспішають спрямовувати їх у культурну сферу, особливо — національну. Радше—у шоу-проекти чи якусь попсу. Нині — це трагедія, але тоді, попри тоталітарність режиму, ситуація була сприятливіша. Нині, коли беремо на роботу, то в побутовому відношенні музикант — сам по собі, навіть у гуртожиток не можемо прилаштувати. Але таке нині життя, й в цих умовах мусимо існувати й шукати компроміси — в фі¬нансовій політиці, гастрольній діяльності. Цього року — поїздки в Польщу, Росію, інші плани. Шукаємо й відточуємо пісенні скарби в регіонах. Приміром, побутує чимало уявлень про Донбас, де нібито й про скрипку не чули. А там ми віднайшли чимало приємних несподіванок саме з цим інструментом. На Східній Україні й сопілка є, й бандура, зокрема, на Сумщині, Чернігівщині — оплоті кобзар¬ства. Намагаємося передати в творчості особливості Галичини, Буковини, Слобожанщини, Закарпаття, всіх країв Вітчизни. Рідне наше Поділля має традиції сопілки, ударних інструментів, особливо — в районі Волочиська, Підволочиська, де тон задають педагоги. У нашому оркестрі також є представники цього краю.

— Ви згадали про шоу-реалії. Як ви загалом ставитися до цієї проблеми? Бо ми, молодоукраїнці, засновники першої «Червоної рути», конкурсів імені Володимира Івасюка, «Моря друзів» у Ялті маємо зважати на молодіжну аудитрію та її забаганки.

— Це настільки болюче питання, що однозначної відповіді не дам. Моя думка така: усе це залежить од морального стану суспільства. Нині ті, що керують, мають і розподіляють кошти переважно на ту ж попсу, не виокремлюючись такими чеснотами, і тому продукують і сприяють тому, що вони розуміють. Не те, що треба для духовності підростаючого покоління, а те, що є в їхній свідомості, далекій від духовних потреб суспільства. Простий приклад: у першому читанні в Раді проголосований закон про гастрольну діяльність. Там е найважливіший пункт: де брати кошти для організації гастрольної діяльності для колективів, подібних до нашого, до хору імені Григорія Верьовки, до «Думки» тощо: відраховувати певний відсоток від прибутків шоу-бізнесу. Та навіть і ми зі своїх концертів можемо виділяти дещицю на класичне й народне мистецтво, навчання й підготовку музикантів, співаків у школах та консерваторіях.

— Водночас, постає питання про масове зомбування населення через телебачення, FМ-радіостанції, які, в свою чергу, формують політику, відкидаючи кращі зразки пісенної й музичної творчості так званим терміном: «Не в форматі».

— Не може такого бути! Звертаюся до працівників телебачення, а мені у відповідь: «Ви не в форматі». Питаю, а що таке «Формат»? Адже ви самі створюєте отой «формат»!Це — ваша культура, ваша мораль, відтак ваші гроші, тож і створюєте таку ситуацію, коли на телебаченні мають бути, передовсім, гроші, потім — секс, затим — усілякі жахи на екрані. Ось ваше життєве кредо і ваш «формат»! Тому, вважаю, що держава не може сприяти й терпіти таку ситуацію. Повинні існувати якісь фонди, має організовуватися система допомоги справжнім зразкам мистецтва та їхнім носіям. На Заході є такі фонди, куди люди добровільно несуть свої, чесно зароблені, гроші, ще й радіють, що вони це від серця роблять! Щасливі, бо зробили самі мистецький фестиваль, а інші допомогли фольклорному колективу, треті дали гроші на дитячу студію чи закупили інструмент. А у нас нині й останнього не купиш, бо інструменти такі дорогі, що страшне! Тож необхідно бодай якусь моральну чутливість у суспільстві створити до всього, що відбувається, якщо не можемо фінансами допомогти справжньому мис¬тецтву. Ми, приміром, сприяємо одному ліцею, даємо на Святого Миколая концерти, й дітки так тепло нас сприймають! Зокрема, репертуар їм подобається. Зустрічаємося й зі студентською молоддю. Якось після концерту в Національному університеті імені Тараса Шевченка до мене підійшла групка дівчат зі сльозами на очах: «Ми ніколи такого не чули!». І для мене особисто це було надзвичайною радістю й оцінкою роботи. Ще більша гордість з'явилася за професію: отже, недаремно присвятив усе життя обраній мистецькій стежині! І в щасливих очах своїх колег по колективу також прочитав, як пишаються вони тією великою справою, яку творять щодня і впродовж усього життя.

Джерело

Народну музику навмисно хочуть знівелювати, щоби не знав світ, хто ми є…»

20/08/2005 Ірина Бажал,  "Дзеркало тижня"

Віктор ГУЦАЛ, генеральний директор — художній керівник Національного оркестру народних інструментів України

До невеличкого музею при Національному оркестрі народних інструментів хочеться прийти не один раз. Адже створені народом інструменти допоможуть простежити нашу історію і культурний розвиток не згірше за історичні літописи чи археологічні знахідки. Скажімо, гудок — струнно-смичковий інструмент, відомий ще з часів Київської Русі і намальований на фресках Софійського собору, — прообраз скрипки: у XI сторіччі в Італії, країні видатних скрипкових майстрів і скрипалів, її ще не було. Давня ліра, чотириструнна кобза, бандура — основа в оркестрі народних інструментів… На лірі переважно виконували церковну музику, бандура ж була більш демократичним інструментом — на ній можна було грати все. Сучасна бандура має 64 струни, тож щоб опанувати її, потрібне неабияке терпіння, бажання і любов. Але неповторне звучання і невичерпні художні можливості її — втіха як для виконавця, так і для слухача. Цікаво, що тисячолітню сопілку вмів в Україні вирізати кожен сільський хлопчик. Ну і , звісно, заграти на ній. Рубель, качалка, бербениця — взагалі-то предмети побуту, в останній, наприклад, роблять овечий сир, але в руках умілого музики ще й як заграють! Гуцульські цимбали, без яких не обходиться жодне весілля, цитра, трембіта… Козацька сурма XVI сторіччя — її відродили наші майстри за описом Гната Хоткевича, який побачив таку одну — чудом збережену — у Санкт-Петербурзі. Очевидно, саме неупокорене звучання цієї сурми наприкінці 80-х років минулого століття збентежило правителів і вони заборонили виконання «Запорізького маршу» — візитівки оркестру народних інструментів. Водночас і його автору та диригенту оркестру Віктору Гуцалу довелося на певний час перейти до іншого творчого колективу…


Але найцікавіше почути, як усі ці інструменти звучать у ансамблі. Близько 60 їхніх модифікованих й удосконалених пра-пра-…внуків створюють унікальний колорит Національного оркестру народних інструментів, створеного майже 36 років тому.

— І побачити, і почути народні інструменти можна прямо у нас, в репетиційній залі, — розповідає генеральний директор — художній керівник Національного оркестру народних інструментів України Віктор ГУЦАЛ. — Тобто цілком можливо силами нашого оркестру проводити уроки із наочною демонстрацією для школярів загальноосвітніх шкіл — тут вам і мистецтвознавство, і країнознавство, і народознавство, і музикознавство. Заразом діти й на репетиції побувають — теж цікаво. І організувати таке зовсім неважко, потрібне лише бажання з боку освітян. Народна інструментальна музика найкраща в тому плані, що через неї можна залучати молодь до більш серйозного мистецтва — до симфонії, до опери.

У нашого оркестру народних інструментів була дуже непроста історія створення. Уже всі радянські республіки такі оркестри мали, а Україна ні — влада робила все, аби його тут не було. При тому, що ми така музикальна нація і оригінальних народних інструментів — понад 60, не рахуючи підкласів і різновидів! У 1959 році на шпальтах «Молоді України» розгорнулася дискусія, чи потрібен нам такий оркестр. Ідею його створення підтримали М.Рильський, Л.Ревуцький, С.Людкевич, П.Козицький, М.Вериківський, П.Майборода, Г.Майборода… Проте знадобилося десять років, щоб ця ідея таки перемогла. Я переконався: то було політико-ідеологічне питання, а не мистецьке.

— Ну тепер, мабуть, вас навперебій запрошують виступати? Коли останній раз «Запорізький марш» звучав із високої сцени?

— Сьогодні Національний оркестр народних інструментів, утім, як і інші народні колективи, що мають статус національних (хор імені Г.Верьовки, ансамбль імені П.Вірського, капела бандуристів, хорова капела «Думка») не звучить по Державному радіо, його не показує Державне телебачення, вкрай рідко ми їздимо на гастролі.

— Ви так дорого коштуєте?

— Концерт нашого творчого колективу, який налічує 60 творчих одиниць, у Києві коштує 1250 гривень. Тобто коли у вас знайдуться такі гроші, запрошуйте, ми заграємо будь-де — на роботі, квартирі чи на дачі. На виїзді у Київській області ми коштуємо 1500 гривень, за межами — не більш ніж 2500 гривень. Такі у нас офіційні лімітні вартості. Але оркестр міг би навіть без цих концертних грошей працювати, адже ми отримуємо зарплату із бюджету і вважаємо, що це наша робота. Якби ж то держава нам ще давала кошти на олівець, лампочку, оплату телефону, не кажу вже про закупівлю нових чи підтримання у робочому стані наявних інструментів, більшість з яких унікальні…

— Ну а гастролі можуть якось цьому зарадити?

— Транспортні витрати, витрати на проживання нині такі, що їхати ми можемо лише за кошт приймаючої сторони. А приймають нас місцеві філармонії — теж «великі багатії». Сьогодні на гастрольну діяльність з бюджету нам виділяють 60 тисяч гривень на рік. Давайте підрахуємо: замовити два автобуси (їде 55—58 чоловік творчого складу), скажімо, в Одесу (де нас завжди залюбки приймають при повному залі філармонії). Один автобус коштує 2,5 тисячі грн. за добу. Плюс готель, добові. За нашими підрахунками, один концерт обходиться десь у 10—15 тисяч грн. Тобто 60 тисяч — це якраз на чотири концертних дні. Раніше, за часів «Укрконцерту», квитки по 3—5 карбованців покривали витрати приймаючої сторони на оренду залу. Сьогодні ціни на неї виросли страшенно. Звісно, при ціні квитка у 200—300 гривень можна відбити такі витрати навіть при незаповненому залі. Але цінитель класичного мистецтва не може заплатити за квиток більше 20—30 гривень — і то для нього забагато. Не кажучи вже, щоб прийти на концерт із сім’єю…

Фактично сьогодні гастрольна діяльність в Україні згорнута — що таке 4—5 гастрольних концертів на рік? Маючи колосальну народну музичну культуру, ми не використовуємо цю велетенську силу для консолідації, для виховання духовності, для піднесення моралі. Говоримо про державне мислення, духовність записана на скрижалях урядової програми — але не згадуємо, що саме народна музика здатна з легкістю справитися із цим завданням. Шотландці, наприклад, консолідуються навколо волинки: що тихіше вона звучить, то дужче відлунює в душі кожного патріота. Вона — заклик до свободи і духовної ідентичності цілого народу!

Я вважаю, людям потрібно дати можливість насолоджуватися власним мистецтвом. Чому ми за податки утримуємо армію, міліцію, а живитися своїм мистецтвом не маємо права?

— А чому, власне, за податки?

— А чому держава повинна відокремлюватися від основного? Ми сплачуємо податки в тому числі і щоб підтримувати духовність народу на якомусь певному рівні. Можна було б говорити про відокремлення від держави, якби ми жили у нормальному демократичному суспільстві, де всі олігархи настільки свідомі, культурно і морально розвинуті, що хтось би взяв Національний оркестр народних інструментів на повне забезпечення. У розвинених державах так воно і є — багато зарубіжних колективів і театрів утримуються окремими людьми. Але у нас до цього надзвичайно далеко, це ж вам не футбольний клуб.

Державі варто не забувати про те, без чого вона може припинити своє існування. У нас на 48 мільйонів населення — один державний оркестр народних інструментів, а у сусідній Росії на 148 мільйонів — 56 таких державних колективів, тобто у кожному обласному центрі. І річ не в тім, що грошей немає, а в тому, як вони витрачаються, які вибрано пріоритети.

— Але ж часи змінюються, і необхідно брати до уваги уподобання людей і дух епохи. Чи багато сьогодні любителів інструментальної народної музики?

— Ми проіснували майже 36 років, проїхали з гастролями всю Україну, нас слухала аудиторія, різна за віком і професіями, — і жодного разу я не чув після концерту поганого відгуку. Бо ми виконуємо музику, яка зрозуміла кожному. Нас почула майже вся Україна, великі міста й маленькі села. З нами виступали такі видатні співаки, як Солов’яненко, Мірошниченко, Гнатюк. Не боялися виступати по неопалюваних клубах, коли пара з рота йшла — 13 градусів, а у нас норма для інструментів — коли менш ніж 16 градусів у приміщенні, не маємо права грати… Десять років як перестали так інтенсивно їздити. Очевидно, й аудиторія забуває…

Але ж, здавалось би, Одеса, що могла би бути відсторонена від національного мистецтва, збирає повен зал філармонії? А цього року нас запросили у Херсон — саме п’ять концертів на ті 60 тисяч, які нам виділили.

— Скільки по радіо сьогодні, на ваш погляд, повинно транслюватися у відсотковому відношенні фолку, класичної музики, джазу, попси, року тощо?

— Звісно, я за те, щоби народно-інструментальний жанр звучав досить часто і багато. Але я розумію: це нереально. Тому у відсотковому відношенні хоча б не менше, ніж усі інші. А сьогодні ми чуємо тільки попсу. Можу я послухати по державному радіо симфонію чи народну інструменталку? Це ж тепер, як кажуть, не у форматі. По УТ-1 концерти класичної музики транслюються о 2—3-й ночі.

— Фолк не може бути масовою музикою, але його аудиторія досить стабільна. Коли, скажімо, відсторонитися від держави, і спробувати жити самостійним фінансовим життям, які кроки з власної розкрутки, піару ви бачите?

— Протягом шести років щороку випускаємо CD, серія називається «Мелодії України» — народна інструментальна музика, оброблена майстрами. Те, що найбільше, як ми тепер кажемо, осучаснено. Вони чудово продаються, випуски навіть повторюють. Робимо записи завдяки фірмі «Росток-рекордс». Але всі права належать їй.

З радіо й телебачення державного ми виключені. Але ж вони теж не живуть тільки з комерційної діяльності, а одержують державні кошти. Чому б не зустрітися двом колегіям — Мінкультури і туризму та Нацрадіо й телебачення й обговорити це питання? В принципі, якщо говорити про комерційні засади, це, мабуть, і правильно — записувати за гроші, але ж я свій музичний продукт вам віддаю для вашого ж використання... Хоча мені здається, що тепер, після підписання конвенції про авторські права, за кожне виконання нашого твору треба платити вже нам… «Запорізький марш» у Львові звучить при прибутті й відході поїзда. Уявляєте, скільки авторських не платять (сміється)? На Заході я був би мультимільйонером.

— А є ще такий вид самореклами, як фестивалі…

— Ми намагаємося брати участь у кожному — куди запрошують. От і на «Країні мрій», що проводить Олег Скрипка, могли грати танцювальної музики хоч цілий день підряд. Не запросили. Перед Євробаченням звернулися з листом до міністерства — пропонували, щоб наш оркестр перед Палацом спорту грав при вході, на вулиці або перед конкурсними виступами. Вирішили не залучати жодного професіонального колективу — нехай гості слухають вуличних музик, які грають у переходах.

Але ж що вони слухали? Часто я натикався на псевдонародників, імітаторів, дискредитаторів народної манери гри. Народне виконання надзвичайно складне, це ж імпровізація, всілякі ладові відхилення. Я з однієї ноти відчую, чи це грає вуйко з полонини, чи, вибачте, лабух, бо ж знаю народну манеру виконання як свої п’ять пальців…

— До речі, про іноземних туристів. Дорікають, що туристам у літній сезон у Києві немає чого показати з культурно-мистецьких колективів…

— А за радянських часів ми мали місячні гастролі у Києві саме для туристів. Інколи виїжджали у Ленінград. Туристи з таким захватом дивилися на нас, ми спеціальну програму їм показували, розповідали про інструменти. Нині заважає небажання, щоб це були наші колективи. А організувати неважко. Нам треба тільки дати кошти на транспорт — переїхати з місця на місце.

— На Захід погляди не спрямовували?

— Музика, яку ми виконуємо, інструменти наші унікальні — все це звучить на повну силу на рідній землі, прив’язує до коренів. Ми ніколи не жалілися, що нам зарплати не вистачає. І я сам, і всі наші музиканти все життя навчаються, ми так прониклися цим із середини, що вертаємося сюди, до витоків, які дають нам сили і грати, і жити. Ми є національний продукт, говорячи сучасною термінологією.

— Що ви робите і як художній керівник, і як композитор для того, щоби молоде покоління розуміло музичну мову оркестру народних інструментів?

— Велике запитання, що таке сучасна мова? Коли ми беремо народну пісню як джерело і намагаємося її викласти сучасною мовою, за допомогою сучасної гармонії, інтонаційного строю — як це робив Лятошинський чи Ревуцький, як це робить Станкович або Кирейко, це колосальна справа. Пісня не втрачає від такого «втручання» — її справді підносять до нового розуміння і до сучасної мови. Але якщо під пісню підставити жорсткий ритм, елементарно нашарувати підголоски, це не є обробка народної пісні, це є вульгаризація — шароварщина. Пісні Івасюка, Білаша, Поклада, Майбороди — самостійні прекрасні твори, максимально наближені до народної пісні, створені на засадах народної музики. Тому вони пішли в люди. Народна пісня, народна музика викарбовувалися і розвивалися століттями, там є свої специфічні лади, специфічна гармонія, ритмічний малюнок, а особливо — виконання. Коли грають троїсті музики — це ціле мистецтво. Негритянський джаз — те саме народне мистецтво, воно виникло не як американське досягнення, а тому, що негри, вивезені з Африки, так зберігали себе, свою самобутність. І не пропали, зберегли — тепер весь світ знає, що таке негритянський джаз або блюз. Хоч і в рабстві були, але вчинили мудро: аби вижити, треба мистецтво своє зберегти.

— Тобто ви вважаєте, що пристосування — це смерть?

— Це нівелювання, це зникнення. Зникне найголовніший, глибинний пласт. Коли розвалити у будинку фундамент, — чи стоятиме він?

— А як могла вижити народна музика на кілька століть раніше — в умовах заборони мови і за відсутності державного бюджету?

— Пісні не могли заборонити. Підсвідомо нація зберігала народну музику, інструменти. Ми не сприйняли те, що нам нав’язували поляки, Москва. До речі, кожна завойовницька нація намагається перш за все опанувати не економіку — мистецтво.

— Тоді треба проводити культурно-просвітницьку роботу…
— На кожному концерті я розказую про музику, яку ми виконуватимемо і про інструменти, на яких її виконуватимемо. Це людям настільки цікаво, що вони набагато краще потім слухають концерт.
А коли я ще був студентом, нас посилали на практику у загальноосвітні школи. Я організував шкільний оркестр у київській школі №78 — на Бессарабці. Дітям, які не вчилися у спеціалізованих музичних школах, які вперше взяли до рук народні інструменти, самим було цікаво, що вийде із нашої затії? І їм дуже подобалося творити. Чому сьогодні у школах не працюють хорові, оркестрові гуртки? Це ж і допоміжна зарплата для тих же музикантів, які нині бідують. А заняття у вигляді гри, імпровізаційні методи навчання дали б блискучі результати: залучення до музики сприяє розвитку обох півкуль мозку, тож одразу поліпшується успішність.
Виходжу із цілком конкретною пропозицією: у нас є напрацювання щодо розвитку і вдосконалення музичної освіти для різних вікових груп — починаючи із дитсадка і закінчуючи ВНЗ. Є відповідні записи народних пісень і музики. Цілком можливо створити CD для кожного класу загальноосвітньої школи за певною програмою. Розмови у Міносвіти про це були, ідею підтримали, а до конкретних кроків не дійшло. Тут і гроші невеликі потрібні…
А чи важко, скажімо, програмістам створити музичні комп’ютерні ігри, де музика складе конкуренцію жорстоким і кривавим розвагам? Гадаю, батьки б охоче купували такі ігри.
— Сто разів доведено, що виховання любові до чогось починається із сім’ї.
— Ставлю завжди за приклад свою сім’ю. Батько й мати, особливо мама, без пісні не могли жити. Батьки співають пісень, а ми — восьмеро — до них приєднуємося. Довгий час, доки була жива мама, ми спеціально збиралися у Львові, аби поспівати. Але в музиканти пішов я один. Можете навіть не питати, чи закінчила музичну школу моя донька. І моя внучка, я впевнений, піде вчитися до музичної школи. Хоча нині музична школа багатьом талановитим дітям просто не по кишені. Крім того, різко підвищилися ціни на духові інструменти, баян, скрипку, які завжди вважалися демократичними.

— Якщо дитина талановита, але з бідної сім’ї, чому б не робити фонди підтримки й фінансувати її навчання у музичній школі?
— Невже для держави так дорого утримувати сотню музичних шкіл по країні? Це ті суми, про які варто говорити? Виділяються шалені суми на якісь помпезні шоу, шалені заходи — хіба не з бюджету?
— А власний оркестр поповнюєте молоддю?
— Аякже! Я починав збирати наш оркестр, коли мені самому було 26 років (тоді головним диригентом був Яків Орлов). Я їздив по всій Україні, збирав кращих народників. Деякі грають і досі. Але загалом оркестр у нас молодий.

Я голова журі конкурсу «Нові імена України», який ось уже 13 років проводить Фонд культури, очолюваний Борисом Олійником. Талановиту молодь (віком від 6 до 22 років) шукають по всіх областях, потім ми їх прослуховуємо і дивимося у Києві. Останній раз у конкурсі взяли участь 150 дітей і юні: гра, вокал, живопис, скульптура, художнє читання… Переможці одержують невеличкі премії від меценатів, рекомендації, дипломи, а головне — впевненість і вибір життєвого шляху. За цей час дехто з тих, хто переміг у конкурсі, вже стали заслуженими і народними артистами… Прекрасні, талановиті, здібні діти — коли я три конкурсні дні відбуду, інакше дивлюся на світ, це наче ковток свіжого повітря…
— Сьогодні оркестр перебуває у такому собі періоді вичікування. Історія повторюється?
— Я пригадую слова міністра пані Оксани Білозір на слуханнях з культури у Верховній Раді, що ми починаємо з нового листка, культура стоїть на старті. Невже?
Ми, маючи музикальність, закладену на генному рівні, таку багатющу народну музичну спадщину, у тому числі таке розмаїття народних інструментів, — найбагатші люди у світі, ми повинні гордитися цим. Гастролюючи по Росії у рамках Днів України, даючи концерти у кожній області, де нас радо зустрічали, особливо у Курську, Орлі, ми це відчули. Показовий приклад: у Тамбові після концерту їхній губернатор, звертаючись до свого міністра культури, питає: «Ну почему украинский оркестр играет так мягко, нежно и выразительно?..». А міністр йому відповідає: «Понимаете, у них же совсем другие инструменты — они создают совершенно другой колорит. Так могут звучать только украинские народные инструменты…»
А що говорити про народну пісню, яка на кілька тисяч років старша за літературу, давніша за писемну історію? Тільки записаних народних пісень понад 200 тисяч. Який ще народ має стільки? Деякі наші пісні знає весь світ, багато народів вважають їх своїми власними, згадайте «Щедрик», «Їхав козак за Дунай» та інші… У цьому плані треба прокладати дорогу до Європи, а не нав’язувати американо-латинський стандарт. Бо будемо такі, як вони, по духовності, а житимемо у сто разів гірше…Тому у мене на схилі моїх літ виникає така думка: нас навмисно не дають слухати широкому загалу — раз не звучать, значить нема, — нас навмисно хочуть знівелювати якимось чином, щоби не знав світ, хто ми є…
Національний оркестр народних інструментів репрезентує не просто народно-інструментальну музику України, а основи нашої духовності. Оркестр живе, коли виступає для людей. А загатіть джерело — помиратимете від спраги…

Джерело

23 лют. 2013 р.

Три года с Януковичем

25 февраля 2010-го Виктор Янукович официально стал президентом. Судя по рейтингам авторитетных международных организаций, за последние три года Украина не приблизилась к когорте развитых стран мира
Инфографика: Три года с Януковичем. Украина в мировых рейтингах
Джерело

На захист української мови



Підготував Нагорний Д.




Феодальна роздробленість і татаро-монгольська навала завдали нищівного удару по культурі й всьому життю давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Списки творів письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та Псковській землях, які не зазнали повного розгрому. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Але, незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припиняється. Писемні пам’ятки цього періоду: “Галицько-Волинський літопис”, “Слово о погибелі Руської землі”, “Києво-Печерський патерик”. Для мови творів цього періоду характерна образність, урочистість стилю, народно-поетичні вислови, афоризми.
Ослаблені південноруські та західноруські землі в XIV ст. потрапляють у нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля, Волинь аж до ХVІ ст. перебувають під владою Великого Литовського князівства; Галичина з 1387 p.— під Польщею, Закарпаття — з XIV ст. входить до складу Угорщини, а Буковина — до Молдавського князівства. Рівень культури держави-завойовниці був нижчим, ніж на завойованих нею землях. Тому, незважаючи на велику військову могутність, Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови, яку було визнано за державну. Про це свідчать пам’ятки ділового письменства, грамоти XIV — ХVІ ст., “Судебник” Казимира Ягайла 1468 p., “Литовський статут” 1566, 1588 pp.
Ось що написано в “Литовському статуті” про мову: “А писар земський маєть по-руску літерами і словы руськими вси листы, выписы и позовы писати, а не иным языком и словы”
.
У рукописному примірнику “Литовського статуту” вміщено вірш Яна Казимира Пашкевича про руську мову:

Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною,
Без той в Польше не пробудешь,
Без сей в Литве блазнем будешь.

Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: “Литовський літопис”, “Люцидарій”, “Четья-Мінея”.
Люблінська унія 1569 p. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові українських грамот з’являється чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш, голдаваньє (у знач. “присяга”) тощо, а також латинізмів: маистат, привильє тощо. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалась із слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських форм: король — круль, волость — влость, добровольне — добровульне та ін. Найбільш стійким залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої української народної мови та пам’яток Київської Русі.
Отже, польська мова, яка з XIV — ХV ст. користувалася латиницею, а мова діловодства була виключно латинською, не могла значно вплинути на мову українських пам’яток, як це може здаватися на перший погляд.
Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з числа буковинців. Ось для прикладу зразок мови молдавської грамоти: “... Герге, уставши ся з добрыми людьми, перепросиль пана Костю, абы его простиль на тое село и на домы, и пань Косте ся смиловаль на него...” .
Боротьба православ’я з католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам’яток. Оборонці православ’я вважали, що треба писати старослов’янською, а католики ганьбили старослов’янську як непридатну для церковного письма. Так Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: “із слов’янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди”. У відповідь на його книгу “Про єдність церкви Божої” виникає багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов’янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського та ін.

Потреба зберегти старослов’янську мову в культово-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови.
Оскільки старослов’янська мова уже в ІХ ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються словники, які подають переклад з старослов’янської на українську народну мову. Так у ХVІ ст. був написаний “Лексись с толкованісмь словенскихъ словъ просто” невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово — без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба української мови. Ось приклади перекладів: абиє — заразъ, бращася — боролися, возискаю — шукаю, благодару —дякую, лщерь— дочка, заемлю — позичаю, усп^>ю,— устигну тощо.
Першим друкованим словником став “Лексись сиреч речення, въкратце собраны и изъ словенскаго языка на просты рускій діялект истолкованы” Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Тут пояснено всього 1061 слово: авва — тато, отсцъ; баснъ — казка, слово, байка; юноша — парубок, младенець; виновны — тот, который єсть чему причиною тощо.
Видатною пам’яткою староукраїнської мови с “Пересопницьке євангеліє”, написане в 1556—1561 pp. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.
Протестантські рухи ХVІ ст. сприяли тому, що до писемної мови все більше залучалися слова з простонародної української мови. Взагалі епохи Ренесансу та Бароко в Україні внесли живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.
Іван Франко вважав, що ця епоха була “порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література”, коли писали “мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України” .

З’являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою.
За свідченням сучасників тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов’янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 p.) 10. Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ’яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою с думка Івана Франка, що “Енеїда” Котляревського “не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції” 11.
Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксують живе мовлення свідків і підсудних, адже для точності документів була потреба в дослівному записі свідчень. Тому в них спостерігаються мовні риси різних соціальних верств українського народу.
У другій половині ХVІ ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький.
Тут видаються книжки й формується книжна українська мова, яку розвивали письменники ХVІІ ст.

Ось як про це писав Павло Житецький: “Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави; це була то українська, то білоруська мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в ХVІ віці неможливо було не тільки у нас, а й у Європі”.
Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися знайти ту книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх.

Українська мова ХVІІ — ХVІІІ ст. та правописні шукання ХІХ ст.

До пам’яток письменства цього періоду належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов’янських виразів та фразеології. А ті, що хотіли писати церковнослов’янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов’янською і народною.
У Києві на початку ХVІІ ст. виник другий культурний осередок, який об’єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов’янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія переходить на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, витравивши з їхніх творів національні риси.

У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького “Грамматики словенския правилное синтагма”. Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов’янською чи церковнослов’янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов’янській мові, Мелегій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов’янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською.
Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем’янці 1638 p. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі ХVІІ — ХVІІІ ст. Цінним в його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери Ґ замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже “неживих” літер (ё, ы, ъ та ін.).
Найдосконалішим серед словників цього часу став “Лексиконъ славєноросскій и имень тлёкование...”, що вийшов друком 1627 p. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов’янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть “проізвольники”. “Лексиконъ славєноросскій” відіграв велику роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів; просто переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий з сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного типу, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, нафта, граматика.
Українською книжною, народною або близькою до народної мови писали у ХVІІ — ХVІІІ ст. Семен Климовський. Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Агапон, Григорій, Іван Паніковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі з них писали українською й польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Дуже близькою до народної української мови користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони в своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні “світські пісні” створювалися за зразками народних пісень, з яких пізніше постали українські романси.

Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків — недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами. Іноді вони створювали високі зразки поезії, яка була названа “нищинською” за те, що об’єктом їхнього зображення були “нищі школьні” (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з “високим” стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з “Енеїди” Івана Котляревського.
Блискучі зразки “нищинської” поезії залишив подільський мандрівний дяк Петро Попович-Гученський.
На початку ХVІІІ ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі Московської держави, прийняла петрову “гражданку” (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися кирилицею.
Взагалі, становлення української літературної мови в західноукраїнських землях було складним. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна в 1772 p. потрапила до складу Австрії, а пізніше Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, запроваджувалася німецька та польська мови. Щоправда, у Львівському університеті та Львівській семінарії вивчалася руська мова, але це тривало недовго. У 1833 р. у Львівській семінарії утворився гурток ентузіастів під назвою “Руська трійця”: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Вони склали програму з народознавства, за якою збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди; записували назви сіл, річок, озер, одягу; складали описи свят Купала, Коляди, весіль, похоронів; вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 p. з’явилась їхня перша книжечка “Русалка Дністровая”, яка на повний голос заявила про існування української народної мови, про нерозривний зв’язок “західних” українців зі “східними”. І це в той час, коли між Західною і Східною Україною пролягав кордон двох держав. Книги з Великої України потрапляли до Маркіяна Шашкевича та його друзів з труднощами, але вони були провідниками на шляху творення спільноукраїнської мови.

Австрійський уряд намагався впровадити на українських землях латинську абетку — “абецадло” і рекомендував своїм підданим вивчати німецьку мову “ради їхньої особистої вигоди”. “Руська трійця” виступила проти переведення руської мови на польське абецадло; Маркіян Шашкевич написав статтю “Азбука і абецадло”, де обгрунтував неприпустимість такої заміни. Вже з ХVІІІ ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису. Московити обурювалися, що українці літеру Ъ вимовляють як і, а літеру И читають як Ы. Почався тиск на українську школу і церкву. Наприклад, за московським наказом замість “Світ Христов просвіщаєт всіх” мусили вимовляти “Свєт Хрістов просвєщаєт всєх”. Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як читають у Московії. Ці “традиції” насаджувані кілька століть церквою і школою, виявилися такими живучими, що й нині серед науковців давньоруські тексти часто читаються по-російськи. Звідси й помилкове враження, що давньоруська мова ближча до російської. Де ж тут довести українське походження староруських текстів?
Серед письменників початку ХІХ ст. ще була жива узвичаєна українська вимова Ъ та И. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Він користувався правописом, який мовознавці назвали етимологічним. Так писали і вчені-філологи Осип Бодянський, Михайло Максимович. Але школа, яка постійно навчала читати Ъ як Є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку (в російський вимові) для передачі українських слів: “добре робы”, “билый”, “блызькый” тощо. Це давало змогу простому людові, який вчився в церковних школах, читати так, як йому було звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова.
Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий “кулішівкою”. Він скасував літеру Ы, а замість Ъ впровадив І, замість йотованого Е — Є. Але літера Ъ не зразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: “бьємь” (б’єм). Для звука ЙО вживали запозичене зі шведської Ё (ёго, до нёго). Літери Ї ще не було.
Корректива “кулішівки” зроблена в 1870 p. Було відкинуто Ъ у кінці слова і залишено тільки в середині (для роздільної вимови), а також додано літеру І.

Московський цар Олександр ІІІ заборонив “кулішівку” і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис назвали “ярижкою” (від назви російської літери ы — “єры”). У 1905 p. ця заборона була скасована і українці відмовилися від “ярижки” та повернулися до своєї “кулішівки”.
На Західній Україні реформу “кулішівки” зробив у 1885 p. Євген Желехівський: він позначив літерою Ї не тільки йотоване і, але й вживав її для пом’якшення приголосних, наприклад: “дїло”, “сїрий” тощо. Цей правопис був запроваджений з 1893 р. у школах Та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо в творах старших науковців початку ХХ ст., зокрема у Михайла Грушевського.
Остаточні поправки до українського правопису зробив Борис Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:
“1. Не треба писати дід з двома крапками.
2. Не треба одділяти ся в дієсловах.
3. Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р’я од ря, з’я од зя і т. ін.
4. Не треба писати м’який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт)” .
Поступово й галичани визнали переваги такої виправленої “кулішівки”. І тепер українці користуються цим правописом.


Українська мова під московським ярмом
Ставлення великоросів до української мови не було однозначним. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом; він, перебуваючи в Україні й навчаючись в Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною від московської. Цариця Катерина повторювала слідом за Ломоносовим, що “малороссийское наречие” — це ні що інше, як “российское, на польский лад примененное”. Тому й приклад цариці наслідували всі вчені Московії, як її сучасники, так і пізніші “ученые мужи” Росії.

Упереджено ставився до української мови і Микола Карамзін, називаючи її “варварским языком”. Формуванню негативного ставлення до української мови сприяв також професор кафедри слов’янських мов Московського університету Михайло Каченовський, який поширював такі думки серед своїх студентів .
Не зміг об’єктивно оцінити української мови й літератури російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: “мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия” .
Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його “Кобзар” оцінив лише після смерті великого поета.
Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він вмістив у “Колоколі” некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросивши дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру .
Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам’ятки, західно-руську літературу. Ось що він писав у своїй праці “Изь лекцій по исторіи русской литературы” (Казань, 1913.— С. 493—494): “Собственные литературные силы Москвы на первыхъ порахъ крайне незначительны,— вЪрнЪе сказать, ихъ совсем нет: и в области литературы до самого конца ХV века Москва живетъ чужимъ добромъ...”. Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам’яток, проф. Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: “... не только въ XIV, но и въ ХV вв. въ отношеніи литературномъ Москва несравненно ниже Киева ХІІ вЪка”.

Російський уряд, керуючись великодержавними, шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, заборони української мови.
У 1784 p. Київській академії було приписано читати лекції “с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии”, а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так поступово курс навчання в Київській Академії було повністю русифіковано.
Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та найганебнішим став “Валуєвський циркуляр” 1863 p. який мав підзаголовок “Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. просв.” Як бачимо, російському урядові було навіть соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік після виходу (“Правда”, 1894).
Ось кілька цитат з цього циркуляру: “... Обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах южнорусского языка нигде не допущено”. “Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши”. “Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне Духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета”. “Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться”.
Циркуляр було подано на розгляд цареві, і “Его Величеству благоугодно было удостоить оное Монаршего благоволения”.
У 1876 р. цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави; запроваджувалися також дві цензури: крайова і головна — Петербурзька.

Законами 1869 і 1886 pp. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. У 1899 р. у Києві відбувся археологічний з’їзд, на якому читалися реферати всіма слов’янськими мовами, а українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з’їзді. У міністерстві ніби схаменулись, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, тільки у закритому приміщенні, щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.
Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві 1903 p. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, що іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб “преподать народу кое-какое поученіє по части сельского хозяйства, вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных и нужных простолюдину”,— як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914р. (Іван Огієнко).
Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: “Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському... Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” співати “Ой, не хади, Гришка, да и на пикник”.
У 1908 р. указом Сенату культурну й освітню діяльність в Україні визнано шкідливою, “могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности”.
Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови — це сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму.
Уже за радянських часів витворилися антинаукові теорії “злиття націй”, “двох рідних мов”. Нехтувалося значення мови як системи мислення, забувалося, що рідна мова невіддільна від рідної землі, народу, рідної історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, “мова цілого народу, виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)” .

У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеосіблення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відомий також припис захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклору.

Порівняння історичного розвитку російської та української мов
Українці розвинули свою мову на грунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці — безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.
Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: “Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків” (Франтішек Палацький);
“Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма літерами” (Ельвія Челебі, 1657); “Українці — це нащадки Київської Русі” (Мальт-Брюн, 1807); “Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови” (Шафарик).
Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): “Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії” .

Питанням порівняльної лексикографії української і російської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад,’ професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності: слов’яноруси (українці) і фінноруси (московити). Він пише, що в кінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов’янського. Тому процес ослов’янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини — величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, а фінно-угри, татари та інші народи.
Але офіційною мовою стала мова великоруська, яка формувалась на базі церковно-слов’янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської верхівки), і яка до того ж була значною мірою спотворена фонетично, адже місцеві угро-фіннські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, “цокання”, “акання”, проривний Ґ, “ковтання” голосних, що особливо поширене в Московській обл. Крім того, фінноруси (за Карлом Абелем), приймаючи слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов’яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін.
Наприклад: українське лихий — злий, поганий, у московитів лихой — смелый, удалой; українське лаяти — сварити, у московитів лаять — гавкати: українське дитина, у московитів детина — здоровий чоловік; українське запам’ятати,— у московитів запамятовать — забути; українське вродливий — красивий, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч.
Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосовно української.
Такої ж думки дотримувався і академік Микола Марр. У праці “Скифский язык” 19 він писав, що українська мова належить до “окаючої” групи мов, як і скіфська мова. 74

У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме спотворення ними “панівної” мови.
Філологи відзначають, що російська мова у “післяжовтневі” роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного словника інших мов, як це було наприкінці ХІХ ст. 20. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.
Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавче зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.


Поняття “Рідна мова”
Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? Хоч один підручник української мови для шкіл дасть відповідь на це питання? Не знайдемо ми відповіді на нього ні в підручниках мовознавства, ні в багатьох словниках. Визначення рідної мови є у Д. Розенталя і М. Теленкової “Язык, усваиваемый ребенком в раннем детстве путем подражания окружающим его взрослым” . Але воно не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, багато мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитини . То чи маємо ми право байдуже ставитись до свого національного генетичного коду?

Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: “... учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у ХVІІІ ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє” .
Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на грунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті: “Мова — це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова — це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитись на зміні антропологічного типу. Зменшується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна — просто “сніг”, і просто “крига”, то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу” .
Теза про існування двох “рідних мов”, що насаджувалися всім поневоленим народам, за своєю сутністю є антилюдською і протиприродною. Двох рідних мов не існує, як не існує двох рідних матерів. Отож, “не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови; бо рідна Мова і Звичай зберігає енергію нації” .
Ось що таке рідна мова. Пам’ятаймо про це!

Джерело