І мертвим, і живим...Т. Г. Шевченко

Тарас Шевченко - провидец бурных времен современной Украины - Абзац! - 0...

Тарас Шевченко пророкував події в Україні

І мертвим, і живим...Т. Г. Шевченко

Приурочено 200-річчю з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка.
Задумано і реалізовано активістами ГО "Рух Світанок":
Богданом Бутковським - режисер
Володимиром Демковичем - відеомонтаж
Особлива подяка всім хто підтримав даний проект колективу ІНТБ, в тому числі оператору: Роману Луциків.
Актору Тернопільського драматичного театру Юрію Черненко
За щиру підтримку Ігорю Баконю

Чим відрізняється Західна Україна від Східної?

Мені однаково, чи буду 
Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині 
Однаковісінько мені. 
В неволі виріс між чужими 
І, неоплаканий своїми, 
В неволі, плачучи, умру. 
І все з собою заберу, 
Малого сліду не покину 
На нашій славній Україні, 
На нашій — не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином, 
Молися, сину, за Вкраїну 
Його замучили колись. 
Мені однаково, чи буде 
Той син молитися, чи ні... 
Та неоднаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
Її, окраденую, збудять... 
Ох, не однаково мені.

17.05.2012, Северин НАЛИВАЙКО, ГПУ

Донеччанин Владислав Кириченко став мільйонером у Москві. Чотири роки тому повернувся в Україну
Народився я в місті Горлівка на Донеччині. Три роки жив з дідом-бабою, потім батьки забрали у Донецьк. Там тоді вже не говорили українською. Українська на Донбасі зникла після війни. Мої баби ще не розмовляли російською. Я по мамі в п'ятому поколінні донецький. Справжній донецький. І говорю так, як говорили баба, прабаба і прадід. Українською.

В мені замолоду була дивна суміш комуністичного ідеалізму з українським націоналізмом. Тата викликали в школу, казали: "Що ж ви - комуніст, а дитина ваша сповідує якісь націоналістичні погляди?". А мені, дитині, було дивно, чому моя баба вживала незрозумілі українські слова. У років 6 мене взагалі заклинило, коли вона сказала: "На Різдво тітка приїде". Яке Різдво? Що за Різдво? Хрін його знає. Я знав 7 Листопада, Новий рік, 8 Березня.

Я сформувався як російськокультурна людина. Донецьк у 1970-х - цілком російськомовне місто, жодної української школи.

В 16 років поїхав у Москву, бо хотів бути космічним біологом, наукою займатися. А київський університет випускав тільки вчителів біології і хімії.

Заснував фірму Helicon - геноміка, генетика, біохімія, діагностика. Починаючи, частину комплектухи для лабораторій робив в Україні. Але тут це здохло набагато раніше. В Росії теж майже ніхто вже нічого не виробляє. Сировинна економіка і відсутність стратегії розвитку вбиває все, не кажучи вже про повний брак мізків і моралі.

В інституті була майстерня, а там - чоловік із 20 алкоголіків, з якими мусив пити гідролізний спирт. Приходжу: "Мені потрібні такі-то деталі". Вони: "Спочатку випий з нами". Розпадався Совок, нічого не було, а спирт - був.

У Росії зараз бізнесу не маю - тусуюсь там, приїжджаю ковтнути інтелектуального повітря. Акції переписав. Заробив і роздав у борг стільки, що можу спокійно не працювати дуже довго. Коли в Росії мав "вид на жительство" й офіційну роботу, щоб продовжити цей "вид на жительство", раз на рік мав здавати всілякі довідки про доходи. Тоді цілий відділ паспортного столу збігався на маю анкету: "У вас що, зарплата вища, ніж у Путіна?"

1985-го було в Москві нормальне українське життя. Зараз його нема. Якщо люди і їдуть зараз до Росії вчитися - то з прицілом лишитися. Ми були останньою хвилею міграції туди, з якої хоч хтось повернувся додому.

1997 року думав у Росії школу українську створити нормальну. Ніяк не міг порозумітися ні з посольством, ні з українським культурним центром у Москві. Плюнув, зрозумів: аби займатися українською організаційною діяльністю - треба їхати додому. Займатися українськими проектами в Москві - те саме, що Шухевич 1946-го зібрав би рештки своїх загонів - і на Красну площу. Який сенс?

Кононенка Юру три роки тому депортували з Росії - за розбудову української бібліотеки. Звинуватили, що тягає бандерівську літературу, "фашистську". У нього дружина й діти - росіяни, 40 років у Москві, а його тупо з потяга зняли, депортували - і все.

Я вважаю, що ніякої української діаспори в Росії бути не може. Росія - цивілізаційний проект на 1/6 території земної кулі. Вимагати від них, щоб були інакшими, неможливо. Тигр - хороша тварина, але харчується кроликами. Така його природа. Росія - тигр. Хворий, старий, розкладається, гієни його з'їдять, але він - тигр. У них свій шлях. Там треба докладати суперзусиль, щоб дитина говорила українською. В Америці простіше. І то вдома діти говорять українською, а тільки батьки відступили на два кроки - переходять на англійську. При тім, що діаспора в Канаді-Америці бандерівська, а в Росію ж комсомольці поїхали.

Росіяни люблять українців тільки як молодших братів, із салом, горілкою. Справжні українські герої - Шухевич, Бандера, Петлюра - це "фашизм". Найтолковіші мої друзі московські досі мучаться фантомними болями з приводу України. Риболовля чи полювання - після другої чарки завжди виринає українське питання. "Мы вашего Шухевича, конечно, понять можем. Простить - нет". 

Коли чую креольський варіант російської мови - що в Києві, що в Донецьку - дратуюся. Бо сам можу говорити російською нормального розливу - московсько-пітерським діалектом. Колеги приїжджають з Москви і чують, як кияни, особливо молодь, балакають м'явкаючим діалектом. Один москаль каже іншому: "Слышь, чувак, они типа по-русски говорят?". - "Думают, что по-русски".

Чим відрізняється Західна Україна від Східної? Нічим. Ще б одне покоління - і було б те саме, що в нас у Донецьку. Я бачу зараз на Галичині те, що було 40 років тому на Донбасі в етно-мовно-культурній ситуації. Майже всі пруться від шансону й не читають книжок. Для того, щоб позбути їх мови батьків, не вистачило рівно одного покоління.

Не вірю в демократію у здеградованих суспільствах. Демократичним шляхом в Україні нічого доброго не відбудеться. Ніколи. Рагулі за горілку та гречку завжди обиратимуть парламент, в якому більшість становитимуть свинорили. Янукович - те, чого хотіла більшість цього народу.

Перевіз родину в Україну з Москви 2008 року - після того, як старша донька розповіла, що Ющенко поїхав у гості до Саакашвілі, разом придумали Голодомор, а потім напали на Росію.

Якось зайшов у кімнату доньки. Дивлюся: 200 штук аудіокниг - усі російською. Дружина жартує: "Да вы ж индейцы, у вас даже аудиокниг нет". Тоді я викупив у Києві студію, що спеціалізувалася на запису аудіокниг. І почав робити український продукт.

Три альбоми Сашка Лірника випустили. Побачили: не продається, бо нема мережі дистрибуції українського контенту. Вирішили робити структуру, мережу розповсюдження - свої магазини, чужі магазини, пхатися на радіо. Це - проект, в якому я найбільше обламався в Україні. Недооцінив масштаби проблеми. Рівня деградації. Коли нема ринку, то ймовірність того, що "Наш формат" не буде збитковий - примарна.

За п'ять років видав під 200 аудіокниг. 300 тисяч доларів на цьому втратив.

Навіть якби не було торентів - все одно не пішов би бізнес. Якщо в нас такого хіта як Ліна Костенко продають 70-80 тисяч екземплярів, це - діагноз. У країні, з 50-мільйонним населенням, 1 відсоток - це півмільйона. Можете собі уявити якість популяції?

Мені дзвонять: "Така класна книжка "Холодний Яр", я от скачав, послухав. Чому ще не випускаєте?". Кажу: "Тому що ви скачали на шару, тому й не випускаю". Якби ви заплатити за український продукт 15 - 20 гривень, ми випускали б удвічі більше. Там 19 годин звуку. Дорогуща книжка, в кілька тисяч доларів обійшлася. Як вона може окупитися, коли купили 600 штук?

Неправда, що українці не купують, бо бідні. У мене є знайомі олігархи, які ніколи нічого не купують. Качають тому, що це - принцип. Просто патологічно жадібні.

В постіндустріальному суспільстві почалася економіка знань, але кожен народ обирає своє. Ізраїльтяни 2000 років очікували, коли з'явиться шанс реалізувати свої компетенції. Вони кажуть: "Усе, що в нас цінне - між вухами". Я колись був шокований. Був час, коли Україна становила третину населення імперії. Але, проаналізувавши етнічний склад професорів Московського університету, цілу ніч малював таблиці, графіки - і плакав, що в цього народу було настільки непопулярне навчання. Ми билися з усіма - Польщею, турками, Росією, - а тепер нас 50-мільйонна біомаса без політичної, моральної та інтелектуальної еліти. "Та що там дітям вчитися? Чоловік має мати коні, корову, город. То хай жиди вчаться".

Робимо переклад Генрі Форда. Мені кажуть: "Ти - божевільний, Форда 200 мовами вже переклали!" А я вважаю, що це - світоглядна книжка, яку має кожна людина читати своєю мовою. Те саме з книгою про сингапурського правителя Лі Куан Ю.

У Німеччині видають чотири книжки в рік на людину, в Україні - менше однієї. Коли ви у Франкфуртському аеропорту сидите - бачите, що троє з чотирьох щось читають - книжку чи з айпада. У Польщі - кожен другий.

Ніхто з родини не хотів повертатися в Україну. Старша дитина в школу ходила в Москві. Дружина взагалі росіянка. Людина, яка 20 років прожила в Москві, важко собі уявляє, що можна жити десь в іншому місці. Москва - третій Рим, і всьо.

Старша донька Дарина - чемпіон України зі сноубордингу. Грає на гітарі, математика, фізика - вихідних нема. Не дивиться телевізор. По приїзді віддав її в понтову школу 171-шу. А там син Бродського і решта, які на уроках гроші рахують. У того п'ять папірців по 200, а в того - 10. Вчителів матюкають. У Москві є притомні школи для дітей середнього класу, які читають книжки, в Києві - нема. Тільки для олігархів.

Я можу на амбразуру лягати, але дітей своїх робити такими аж патріотами - не впевнений, що варто.

Приїжджаю на заправку в Галичині. За три кілометри від музею, бляха муха, Романа Шухевича, серіал "Мєнти" крутять. "Передайте, - кажу, - власникові, що наступного разу приїду, лишу 200 доларів і розіб'ю вам телевізор".

Якщо Галичина слухає шансон, то їхні діти забудуть співати українських пісень на весіллі. Співатимуть Ґалкіна. Ситуація набагато гірша, ніж у Росії, бо в них є частина нормального інформаційного потоку. В Україні все просто лайно. Якщо дітей з дитинства годують лайном, то вони ніколи не зможуть споживати нормальну їжу. 

Нема жахливого українського націоналізму, який цькує все російське. Навпаки, толерантність у Львові та Франківську до росіян набагато вища, ніж у Донецьку, Одесі та Харкові - до українського. Комплекс старшого брата ми і створили. Бо вважали, що вони мають рацію, коли кажуть, що українці - рагулістичні, сільські, жлобуваті, тупі. Як із цим боротися? Вчитися. Бути розумними, дієвими, компетентними, професійними, конкурентними.

Не бачу великого прошарку людей, яким треба змін. Викладачі продають заліки, ректори - торгують "бюджетом". Податківці, міліціонери, олігархи, пенсіонери - в нас усі на всіх наживаються. Є синергійні суспільства - Японія, США. Україна - типовий приклад суспільства паразитарного.

У нас суцільна імітація - нема армії, нема медицини. Грець уже з наукою, але ж освіти немає! Зате півтора мільйона людей якогось біса отримують із моїх податків, кредитів МВФ стипендію й ліжко на п'ять років, а потім - довідку. А після цього їх не беруть на роботу, бо нічого не вміють.

Нігерія, Афганістан, Папуа Нова Гвінея вже ніколи не будуть в обоймі "золотого мільярда", так і залишаться сировинним придатком. Для мене найболючіше питання - чи ми цю точку неповернення також пройшли? Люди, які виїхали в Америку, вважають, що пройшли, що Україна - випалена земля.

Україна не здійснилася, бо ми не створили національної еліти. Пристосуванство і життя на хуторі виплекали містечкову свідомість, жлобський індивідуалізм. Американці - індивідуалісти конструктивні, а наш індивідуалізм - це агресивна форма рагулізму.

Європа за 25 років має дуже великий шанс загнутися через політику мультикультуралізму. Америку теж це накриє. А Китай і Японія лишаться супердержавами, бо не мають таких проблем. Поляків не накриє, вони в цьому плані озвірілі - українців депортували, євреїв депортували. Польща була у 1980-х на 98 відсотків польською. В них проблема мультикультуралізму не постане. І в нас її поки що нема. У Росії - є.

Якісними харчами Європу ми навряд чи забезпечимо. Я знаю ціну цьому населенню. Ти прокладаєш їм дорогу в селі, привозиш під город машину гравію - воно не вийде з лопатою розрівняти. А потім ще буде кричать, що сусіду вдвічі більше насипали.

В Україні від'ємна селекція дала такі плоди, що деколи стає страшно. Був такий Євген Чикаленко - український меценат. Деколи мені здається, що я - його реінкарнація, на жаль. Він видавав нещасну газету першу українську в Києві. Тягнув її кілька років, скільки грошей ставало, землю свою продавав. А винниченки-грінченки вважали його жлобом, який їм недоплачує за статті.

Людина має бути досконалою. Не в плані користування золотим унітазом. За дві тисячі років людство сформувало набір соціальних вимог та ідеалів. Треба бути розумним, досвідченим, соціально-відповідальним, любити батьківщину, ставити інтерес суспільства вище за особисте. Це в Україні дуже на часі. Коли треба - взяти в руки зброю, коли треба - вийти на демонстрацію, на толоку. Наш "Уніж" - це мекка соціал-перфекціонізму. Ми будуємо мікромодель України, в якій не бридко жити. Одна з місій "Кузні" - мрія мого життя: створити адекватне середовище небайдужих людей.

Коротка довідка:

Владислав КИРИЧЕНКО, 43 роки Народився в місті Горлівка Донецької області. 1992-го закінчив біологічний факультет Московського університету імені Михайла Ломоносова, 2005 року - Master of Business Administration Вищої школи економіки в Москві. Заснував 1997-го біотехтологічне товариство Helicon, що є лідером на російському ринку комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології.

Фінансував українську недільну школу в Москві, українські рок-фестивалі "Уніж", "Арт-Поле", "Мазепа-Фест", свято 65-річчя Української повстанської армії в Києві.

2006-го викупив аудіовидавництво "Книга вголос" і, перейменувавши в "Наш Формат", випустив близько 200 українських аудіокниг. Крамниці з такою назвою у Києві, Львові, Калуші продають українські книжки, музику, фільми, одяг, сувеніри. Також "Наш Формат" є найбільшим інтернет-магазином українського контенту.

Створив 2007 року Український науковий клуб, що гуртує вітчизняних вчених світового рівня. Тоді ж долучився до створення гуманітарно-інвестиційного проекту "Хмелева". В селі над Дністром із такою назвою діє зелений резорт і розсадник декоративних рослин. Там гостювали і творили Сашко Положинський, Олег Скрипка, Роман Коваль, Юрій Андрухович, Тарас Житинський, Оксана Забужко, Фома, музиканти Karbido, "ДахаБраха", PortMone.

2008-го у прикарпатському селі Уніж заснував союзівку "Кузня". Там відбуваються волонтерки, вишкільні табори й семінари. Мають постати конференц-зал, спортивний центр, бібліотека, музична студія, кампус.

Фінансує видання українською мовою світоглядної літератури.

З дитинства захоплюється тракторами, "у вільний час" керує агрофірмою. Через свою діяльність у різних країнах Європи, постійно перебуває в роз'їздах.

Дружина Юлія 1995-го закінчила Московський державний університет, кандидат біологічних наук. Подробиць особистого життя не розголошує.
 

Джерело

Урок ювілею Шевченка

09.03.2012, Історична Правда
Володимир Жаботинський

За цими містами гойдається суцільне тридцятимільйонне українське море. Є села, де по один бік річки живуть "хохли", по інший - "кацапи". Живуть споконвіку і не змішуються. Кожен бік розмовляє по-своєму і зберігає свій звичай: одружуються тільки на своїх, цураються одне одного, не розуміють і не шукають взаєморозуміння.

9 березня 1814 року народився Тарас Шевченко. "Історична Правда" друкує текст ідеолога і практика сіонізму, одесита Володимира Жаботинського, написаний напередодні 100-річчя з дня народження поета, в 1911 році.

--------------------------

Удивительно, до чего люди непоследовательны. Когда мы произносим А, то по большей части и не думаем о том, что надо же в таком случае произнести и Б. Подходим к общественному факту так. как будто он изолирован, вырван из жизни и за собою никаких последствий не влечет.
Вот теперь мы чествуем память Шевченко или, по крайней мере. откликаемся на чествование. Но при этом - никаких выводов. Не только у слушающих и у читающих, но иногда у самих пишущих незаметно, чтобы они хорошо вдумались, к чему обязывает признание этого юбилея.
Ведь одно из двух: или Шевченко есть культурное недоразумение, филологический курьез и раритет, и тогда нет никакого смысла устраивать ему юбилеи; или Шевченко есть закономерное и характерное явление развивающейся жизни, симптом чего-то грядущего, и тогда каждому из нас необходимо. сказав А, произнести и Б, т. е., признав этот юбилей. определить свое отношение к тому огромному явлению, о неизбежности которого пророчествует нам этот юбилей. А об этом, кажется, мало кто думает.
Может быть, объясняется это тем, что внутренне еще многие, многие из нас и впрямь потихоньку считают Шевченко за филологический курьез.
Что греха таить, многие так рассуждают. Им это кажется причудой, капризом: знал человек прекрасно по-русски, мог писать те же самые стихи на "общем" языке, а вот заупрямился и писал по-хохлацки.
Другие идут еще дальше и спрашивают: да разве есть какая-нибудь серьезная разница между обоими языками? Одно упрямство, одно мелочное цепляние за отдельные буквы.
Что за причуда - писать непременно так: "Думы мои, думы мои, лыхо мини з вамы! Чому сталы на папери сумнымы рядамы?" - Когда можно было с таким же успехом написать вот как: 
                                     Ах вы думы мои, думы, 
                                     Ах, беда мне с вами! 
                                     Что стоите на бумаге 
                                     Грустными рядами?
Один господин недавно взял при мне в руки томик стихов Олеся и стал доказывать наглядно, что стихи эти можно читать сразу по-русски и выйдет почти все в полном порядке: и размер не изменится. и почти все рифмы сохранятся.
Может быть. он и был прав: я его не дослушал до конца и. пока он декламировал на московский лад: "Ой, на що ж малу дитину доручала ти степам?" - я задумался о другом. Я вспомнил, что Шевченко писал что-то такое и по-русски.
Литераторы из газеты "Киевлянин" ставят ему это в великую заслугу и стыдят теперешних мазепинцев: видите, он не то. что вы, он "не чуждался общерусского языка"! Допустим: но за то странным образом "общерусский" язык чуждался украинского поэта, и не склеилось у него ничего путного на этом языке.
И Шевченко - не единичное явление. В [18]40-х годах жил в Риме большой поэт Белли: о нем. кажется. есть где-то упоминание у Гоголя. Он писал главным образом на римском диалекте.
Римский диалект, не в пример другим местным наречиям Италии, почти совершенно совпадает с итальянским языком: если бы не скучно было для читателя, я бы взялся исчерпать все различие ровно в пятнадцати строчках.
Но Белли писал на диалекте великолепные вещи, а на итальянском языке - вещи совершенно бездарные. Его сонеты на romanesko изумительны, его итальянские элегии водянисты, риторичны и позабыты.
Тоже, очевидно, крепко заупрямился человек: так заупрямился. что и сам Бог его покидал, как только он в своем творческом порыве переступал через какую-то едва заметную межу - и Белли, по сю сторону межи большой поэт милостию Божией, по ту сторону внезапно превращался в жалкого писаку... 
Родной язык! Нужна вся наша российская наивность, неопытность, социальная необразованность, вся наша пегасовщина, весь грубо эмпирический площадной практицизм, исповедуемый нами по отношению ко многим священным вопросам духа, чтобы так делать большие глаза и недоумевать. зачем это нормальному человеку, при пол ном уме и здравой памяти, непременно упираться и настаивать на том. что говорится "свiт", а не "свет".
Дурь, причуда! Мадьяры сколько лет ведут борьбу за мадьярскую команду в венгерской армии, а всего-то язык команды состоит ровным счетом из 70 слов. Из-за 70 слов падают министерства, откладываются важнейшие реформы, трещит по шву реки Лейты политическая карта Европы.
В венгерском парламенте, среди четырехсот с лишком мадьяр, сидят сорок депутатов из Кроации и свято хранят свое право говорить с трибуны по-хорватски, т.е. на языке, которого никто, кроме них, не понимает и употребление которого в парламенте поэтому, казалось бы, не только бесполезно, но даже вредно для самого хорватского дела.
Эти же хорваты подняли бунт, когда венгерское начальство попыталось завести в некоторых правительственных учреждениях Загреба, рядом с хорватскими вывесками, также и мадьярские: были уличные демонстрации, столкновения с войсками, лилась кровь...
Дурь, причуда! - говорим мы, мы, захолустные обыватели захолустной страны, мы, с высоты нашего политического ума и опыта. А не гораздо ли правильнее было бы взглянуть на дело с другой стороны и понять, что с фактами  не спорят?
Ведь тут пред нами целый ряд ярких фактов, то массовых, то еще более характерных, индивидуальных. Вот беснуются чуть ли не целые на роды из-за семидесяти слов или десяти вывесок на чужом языке: вот большие поэты, мгновенно теряющие дар Божий, как только попытаются сделать внутри себя маленький, крохотный, невинный подлог: сказать "свет" вместо "свiт", "buona sera" вместо "bоna sera".
Это все факты, непреложные явления жизни, которые не изменятся оттого, что мы будем их порицать или одобрять. Не порицать и не одобрять их надо, не ставить двойки или пятерки мировому порядку и его проявлениям, а скромненько учиться из них уму-разуму: брать жизнь такою, какой она есть в основе своей, и на этой основе строить наше мировоззрение. 

Тарас Шевченко на першому варіанті дизайну купюри у 100 гривень

Мимо факта шевченковского юбилея мы проходим с почтительным поклоном, и нам даже не приходит в голову, что это - факт исключительной симптоматической важности, пред лицом которого, если бы мы были разумны, опытны и предусмотрительны. следовало бы пересмотреть некоторые существенные элементы нашего мировоззрения.
Что такое Шевченко? Одно из двух.
Или надо смотреть на него как на курьезную игру природы, нечто вроде безрукого художника или акробата с одной ногою, нечто вроде редкостного допотопного экспоната в археологическом музее. Или надо смотреть на него как на яркий симптом национально-культурной жизнеспособности украинства, и тогда надо открыть пошире глаза и хорошо всмотреться в выводы, которые отсюда проистекают.
Мы сами здесь на юге так усердно и так наивно насаждали в городах обрусительные начала, наша печать столько хлопотала здесь о русском театре и распространении русской книги, что мы под конец совершенно потеряли из виду настоящую, осязательную, арифметическую действительность, как она "выглядит" за пределами нашего куриного кругозора.
За этими городами колышется сплошное, почти тридцатимиллионное украинское море. Загляните когда-нибудь не только в центр его, в какой-нибудь Миргородский или Васильковский уезд: загляните в его окраины, в Харьковскую или Воронежскую губернию, у самой межи, за которой начинается великорусская речь, - и вы поразитесь, до чего нетронутым и беспримесным осталось это сплошное украинское море.

Убити народ. Як Голодомор змінив світогляд українського села

Есть на этой меже села, где по сю сторону речки живут "хохлы", по ту сторону - "кацапы". Живут испокон веков рядом и не смешиваются. Каждая сторона говорит по своему, одевается по-своему, хранит особый свой обычай: женятся только на своих; чуждаются друг друга, не понимают и не ищут взаимного понимания.
Съездил бы туда П.Б. Струве, автор теории о "национальных отталкиваниях", прежде чем говорить о единой трансцендентной "общерусской" сущности. Такого выразительного "отталкивания" нет, говорят, даже на польско-литовской или польско-белорусской этнографической границе. Знал свой народ украинский поэт, когда читал мораль неразумным дивчатам: 
                               Кохайтеся, любитеся, 
                               Та не з москалями, 
                               Бо москалi - чужи люде...
Я не разделяю теории П. В. Струве и не думаю, чтобы "отталкивания" принадлежали к необходимым и нормальным жизнепроявлениям национальности; во всяком случае полагаю, что легализировать (в научном смысле) эти "отталкивания" следовало бы только с большими и суровыми оговорками.
Я не считаю ни нормальным, ни вечным явлением тот антагонизм между великороссом и малороссом, который окристаллизован  в простонародных кличках "хохол" и особенно "кацап"; уверен, напротив, что при улучшении внешних условий не только украинство, но и вообще все народности России прекрасно уживутся с великороссами на почве равенства и взаимного признания; даже верю, что большую и благотворную роль в этом сыграет именно великорусская демократическая интеллигенция - и недавно, в одной киевской лекции, подчеркнул эту веру настолько резко, что встретил даже несочувствие со стороны некоторых украинских слушателей.
Но нельзя отрицать, что "отталкивание" от инородца есть один из признаков присутствия национального инстинкта, особенно там, где национальная индивидуальность, из-за внешнего гнета, ни в чем ином, ни в чем положительном выразиться не может.
В таких случаях "отталкивание", наблюдаемое на этнографических границах, остается поневоле лучшим доказательством того, что угнетенная народность стихийно противится перелицовке своего естества, что истинные пути ее нормального развития тянутся в другом направлении.
Таково стихийное настроение всякой большой и однородной массы; таково и стихийное настроение тридцатимиллионного украинского простонародия, сколько бы ни лжесвидетельствовали о противном разные эксперты из национальных оборотней. Эксперты этого рода столько же компетентны в оценке национальных чувств того народа, от которого они отстали, сколько компетентен дезертир в оценке патриотизма и боевого духа той армии, из которой он сбежал.
Украинский народ сохранил в неприкосновенности то, что есть главная, непобедимая опора национальной души: деревню. Народу, корни которого прочно и густо впились на громадном пространстве в сплошную родную землю, нечего бояться за свою племенную душу, что бы там ни проделывалось в городах над бедными побегами его культуры, над его языком и его поэтами.
Мужик все вынесет, все переживет, всех переспорит и медленно, шаг за шагом, но неуклонно и непобедимо со всех сторон втиснется в города, и то, что теперь считается мужицким говором, будет в них через два поколения языком газет, театров, вывесок - и еще больше. 
Вот что значит юбилей Шевченко для всякого, кто умеет последовательно мыслить и заглядывать в завтрашний день. Мы, к сожалению, этими талантами не богаты. Украинское движение, растущее у нас под носом, считается у нас чем-то вроде спорта: мы его игнорируем, игнорировали до этого юбилея и будем. вероятно, игнорировать и после юбилея.
Не то слепота самодовольства, не то косность человеческой мысли руководит нашими действиями, и в результате мы допускаем грубую, непростительную политическую ошибку: вместо того, чтобы движение, громадное по своим последствиям, развивалось при поддержке влиятельнейших кругов передового общества и привыкало видеть в них свою опору, своих естественных союзников, - мы заставляем его пробиваться своими одиночными силами, тормозим его успехи замалчиванием и невниманием, раздражаем и толкаем в оппозицию к либеральному и радикальному обществу.
Роста движения это не остановит, но исковеркать этот рост, направить его по самому нежелательному руслу - вот что нетрудно, и вот чего следовало бы остерегаться.
Самые тяжелые последствия для будущих отношений на огромном этом юге России могут отсюда родиться, если мы вовремя не спохватимся, не поймем и не учтем всей громадности того массового феномена, о котором напоминает нам юбилей Шевченко, и не сообразуем с ним всей нашей позиции, все нашей тактики в делах местных и государственных. 
Выскажу одно соображение, которое давно у меня сложилось и подкреплено изучением западно-европейского опыта, но в ответ на которое читатель, должно быть, пожмет плечами.
Наш юг стал излюбленной ареной черносотенства, и подвизается у нас оно, особенно в городах и местечках, с солидным успехом. И до сих пор мы себе не дали отчета, можно ли бороться против этого явления, и если можно, то как, каким оружием.
А между тем вопрос этот имел бы право на всяческое наше внимание, потому что при нынешних настроениях не впрок нашему краю ни городское самоуправление, ни даже право посылать депутатов в Государственную Думу. Депутаты юга - главная опора реакции, и так было еще до изменения избирательного закона, до третьей Думы.
Чем же можно бороться против этого настроения мещанских масс юга? Чистый, отвлеченный либерализм какой угодно марки им недоступен: мещанство не идет за либералами, если те не догадаются дать ему в придачу еще нечто.
На социалистическую пропаганду мещанство органически не способно откликнуться: экономические идеалы этой среды всегда неизбежно реакционны и вращаются в лучшем случае вокруг средневековых идеалов цехового строя, в худшем - это мы видим в Вене, в Варшаве, на последнем ремесленном съезде - вокруг хозяйственного и правового вытеснения инородцев.
Единственный идеальный лозунг, который, в данных условиях, способен поднять городские мещанские массы, очистить и облагородить их мировоззрение, - это лозунг национальный.
Если они идут теперь за правыми, то ведь не потому, что правые проповедуют бараний рог и ежевые рукавицы, а только потому, что правые сумели задеть в них националистическую струнку. Но не струнку творческого, положительного национализма, а струнку "отталкиваний" от инородца.
И никакие на свете яркие знамена не отвлекут наше южное мещанство от лозунгов ненависти, кроме одного знамени: собственного национального протеста. Я не компетентен судить о том, насколько готова какая-нибудь Слободка-Романовка к восприятию украинского национального сознания: утверждаю только одно: выжить оттуда союзников удастся или украинскому движению, или никому.
Повторяю: все это так далеко от сегодняшнего положения вещей, что читатель, я знаю, пожмет плечами и скажет: гадания, фантазии. Я же думаю, что гадают и фантазируют те, которые видят только то, что торчит на переднем плане, и не заглядывают ни в статистику, ни в историю, ни в опыт мудрого Запада. Поживем - увидим. А может быть, если не изменится вовремя наша тактика, то и почувствуем... 
Когда приходится, по долгу службы, чествовать юбилей Шевченко, мы стыдливо рассказываем друг другу, что покойник, видите ли, был "народный" поэт, пел о горестях простого бедного люда, и в этом, видите ли, вся его ценность. Нет-с, не в этом.
"Народничество" Шевченко есть дело десятое, и если бы он все это написал по-русски, то не имел бы ни в чьих глазах того огромного значения, какое со всех сторон придают ему теперь.
Шевченко есть национальный поэт, и в этом его сила. Он национальный поэт и в субъективном смысле, т.е. поэт-националист, даже со всеми недостатками националиста, со взрывами дикой вражды к поляку, к еврею, к другим соседям...

Володимир Жаботинський на купюрі в 100 шекелів

Но еще важнее то, что он - национальный поэт по своему объективному значению. Он дал и своему народу, и всему миру яркое, незыблемое доказательство, что украинская душа способна к самым высшим полетам самобытного культурного творчества. За то его так любят одни, и за то его так боятся другие, и эта любовь и этот страх были бы ни чуть не меньше, если бы Шевченко был в свое время не народником, а аристократом в стиле Гете или Пушкина.
Можно выбросить все демократические нотки из его произведений (да цензура долго так и делала) - и Шевченко останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса. Это значение хорошо уразумели реакционеры, когда подняли накануне юбилея такой визг о сепаратизме, государственной измене и близости столпотворения.
До столпотворения и прочих ужасов далеко, но что правда, то правда: чествовать Шевченко просто как талантливого российского литератора № такой-то нельзя, чествовать его значит признать все то, что связано с этим именем.
Чествовать Шевченко - значит понять и признать, что нет и не может быть единой культуры в стране, где живет сто и больше народов: понять, признать, потесниться и дать законное место могучему собрату, второму по силе в этой империи. 
[1911]

Володимир Жаботинський
Уродженець Одеси (1880). Журналіст, публіцист, поет. Писав російською та на івриті. Лідер правого сіонізму, співтворець Єврейського легіону, організацій "Бейтар" і "Іргун". Помер 1940 р. у Нью-Йорку, перепохований у Єрусалимі.

Джерело

Шевченко неполіткоректний: москалі, німота і "полукацапи"

09.03.2011, Історична правда
Підготував: Олексій УСЕНКО (Суми)

"Як побачите Табашникова, то заплюйте йому всю його собачу морду. Диво мені, що таку подлую, гнусную тварь земля носить..." У своїх листах середини XIX сторіччя Тарас Григорович не соромився міцних слів і неполіткоректних означень.

did_yurko _ 10.03.2013 10:44

"Як побачите Табашникова, то заплюйте йому всю його собачу морду. Диво мені, що таку подлую, гнусную тварь земля носить..."
------
Чи не про нашого міністра освіти писав Кобзар? Навіть прізвище майже збігається. Згоден з кожним словом геніального пророка. Наче в наш час заглянув.

Якби ті борці з націоналізмом, котрі вручають Шевченківську премію, прочитали листи Тараса Шевченка, вони б вжахнулися, скільки там "літературної тягнибоківщини". "Історична Правда" наводить вибрані уривки з листування Великого Кобзаря.

1840 рік.

До М.Г. Шевченка.

Санктпетербург - марта 2 - 1840.

Брате микито треба бъ тебе полаять, та я не сырдытый.
Не хай буде такъ якъ робыця, бачъ защо я тебе хочу лаять, чомъ ты якъ тилько получивъ мое письмо до мене не написавъ, бо я тутъ турбувався, трапляеця шо письма зъ гришми пропадають, - а вдруге зате шо я твого письма невторопаю, - чорт зна по якому ты его скомпонувавъ ни понашому ни по московскому - ни се ни те а я ще тебе просыв шобъ ты писавъ по своему шобъ я хочъ съ твоимъ письмомъ побалакавъ на чужій сторони языком людскимъ.
Ну та за те спасыби, а теперъ ще ось що. Просышъ грошей билшъ меншъ чи багато тоби ихъ треба. - Ну та гроши якъ матимешъ така ричъ що хочъ и сто рубливъ то не пошкодять, а колы ихъ у мене не трапылось - то возьмы поки 50 руб. асигнаціи а колы треба буде ще то напиши, та знай шо мыни грихъ позычать братамъ гроши - колы трапляця то такъ дамъ а колы ни то выбачайте.
Шото якъ маляръ - товже скризь понамалевуе всякои всячинины.
выбачай забувъ шо письмо до тебе тай ну малювать - задумуюсь иноди не тоби кажучи.
Поцилуй старого дида ивана за мене, и поклонысь всій ридни нашій яка есть, доглядай сестру марусю та колы можна помагай и бидный ярыни - а малярови поганому скажи колы винъ не схаменеця то опыныця тамъ де ему и ны снылось.
Кланяйся Сестри Катерини и Антонови, братови есыпови.
И всим хто мене не забувъ. може я литомъ прииду побачиця колы матыму часъ, та наврядъ. Треба першъ добре вывчиця малювать.
Скажи иванови Федерци не хай винъ до мене напише письмо окреме - та тилько не по московскому а то читать не буду - Кланяйся ему.
Оставайся здоровъ - Твій братъ тарасъ Шевченко.
Якъ тилько получишъ мое письмо заразъ пиши до мене та поклоныся Ивану станиславичу Дымовскому.

До Г.Ф. Квітки

С: Петербургъ 8 декабря 1841.

выбачайте батычку, що найшлося те и посилаю, Ганнусю сегодня на швыдку скомпонувавъ та и самъ не знаю чи доладу чи ни. Подывиця вы на неи гарненько тай скажить щиру правду.
Якъ побачите шо вона дуже безецна (бо вона мени такъ здаеця) то не давайте й дрюкувать. Нехай иде видкиль взялася. Ще посылаю вамъ кацапськи вирши своеи роботы. Колы доладне що то дрюкуйте, а колы ни то закурить люльку колы люльку курыте.
Це бачте писня з моеи драми, Невъста, що я писавъ до васъ, трагедія Никита Гайдай. Я перемайструвавъ иі въ драму.
Я ще одну драму майструю - назовеця Слипая красавица. Не знаю, що зъ неи буде: боюсь, шобъ не сказалы москали mauvait suget, бо вона бачте зъ Украинского простого быту. Ну та цуръ имъ москалямъ. посылаю вамъ билеты на Гайдамаки роздайте будьте ласкавы якъ уміете. воны вже надрюковани.
Та... ей богу соромъ сказать нема чимъ выкупить з дрюкарни. малюю вашу панну Сотникивну. Хотивъ кончить до риздва, тай не знаю, бо тутъ теперъ ни день ни ничъ такъ чорзна-що прокиныся рано тилько шо заходыся малювать дывыся вже й ничъ. отаке то лихо. тилько пензли мыешъ билшъ ничого.
Спасыби вамъ и панови Артемовскому за ласкаве слово. И спасыби всимъ тымъ хто пыше по нашому або про наше. Покланяйтеся имъ кого знаете. и хто чувъ про мене. Оставайтеся здоровы, незабувайте. а васъ николы незабуде
Т.Шевченко.

1843 рік

До Г.С. Тарновського

С:П: бург. 25 января 1843.

Спасыби вамъ Григорій Степановичъ шо вы мене таки не забуваете, ще разъ спасыби. а я вже думавъ шо мене вси вже одцуралысь, ажъ бачу ни. есть ще на свити хочъ одинъ щирый чоловикъ, Чув я шо вы не здужали, але думавъ шо такъ тилько звычайне попанському ажъ якъ росказавъ мени Дараганъ то я ажъ злякався.
Слава Господови шо минуло, цуръ ему шобъ и незгадувать, а ось що шкода шо вы сю зиму не прыихалы, у насъ була выставка въ Академіи и дуже добра. а теперъ черезъ день дають русланъ и Людмилу , Та що то за опера такъ ну! а надто якъ артемовскій спива руслана то такъ шо ажъ потылицю почухаешъ далеби правда! добрый спивака ничого сказать, отъ вамъ и все шо тутъ робыця.
Bасилый ивановичъ вернувся изъ Италіи ще товщій якъ бувъ и розумнишый и добришій, дякую (sic!) вамъ и кланяется! Карлъ Павловичъ байдыки бье соби на здоровья а осада Пскова жде лита. Михайловъ кончивъ вашу картыну добре. Штернберг пише мыни шо винъ нездужавъ Але теперъ вычунявъ. и вамъ кланяется бо винъ дума шо вы въ Петербургъ. а я... чорт-зна що ни то роблю, що ни то гуляю сновыгаю по оцему чортовому болотови, та згадую нашу Украину.  
Охъ якъ би то мыни можна було прыихать до Соловья, весело-бъ було та не знаю спиткалы мене прокляти кацапы такъ шо не знаю якъ и выпручаця. Та вжежъ якъ небудь вырвусь хочъ писля выликодня. и прямисинько до васъ а потимъ уже дальше. ще ось що, намалювавъ я се літо дви картины и сховавъ думавъ шо вы прыидете - бо картыны бачте наши, то я ихъ кацапамъ и не показувавъ, але Скобелевъ таки пронышпорывъ и одну вымантачивъ, а друга ще въ мене, а шобъ и ця не помандрувала за якимъ небудь москалемъ (бо це бачте моя Катерына) то я думаю послать іи до васъ, а шо вона буде коштувать то це вже ваше дило, хочъ кусокъ сала то й це добре на чужини....

До О.М. Бодянського

13 мая 1844 року, у суботу.

Мабуть такого ледачого до письма чоловика и на свити нема якъ я. Третій тыждень лыжать оци кныжки у мене и я всякій день думаю писать до васъ, потурбуйтесь будьте ласкавы отдать ихъ у ту кантору що вы говорылы бо я иі не знаю адреса, а въ васъ тойди не спытавъ; отдайте Тризну по копи а Гамалію по пивкопы серебромъ, проценты таки яки винъ положить.  
Гамалія не поправленый якъ мы звамы тойди поправлялы, бо безъ мене надрюкованый полукацапомъ.
Ще ось що чи я вамъ росказувавъ, що я хочу рисовать нашу Украйну, колы не росказував то слухайте. Я иі нарисую въ трехъ кныгахъ, въ першій будуть виды чи то по краси своій, чи по исторіи прекметни; въ другій теперишній людскій быть, а въ третій - исторію.
Тры эстампы уже готови - печерска Кіевска крыныця, судня въ сели рада и дары Богданови и Украинскому народови. У тимъ мисяци прышлю в Москву съ билетами на подписку, в годъ буде выходыть 10-ть картынъ. На виды и на людскій бытъ текстъ буду самъ писать, або Кулиша просытыму, а на исторію потурбуйтесь будьте ласкавы вы писать, тры лысточки въ годъ, тилько по нашому щобы тямилы безглузди кацапы.
Текстъ думаю выпускать разъ въ годъ, а картыны тричи. Послав бы вамъ Кобзаря свого и Гайдамакивъ, иа ей Богу и въ себе нымаю ни одного экз.; не здывуйте що я такъ мало пишу вамъ, далеби николы, иду въ академію малювать, а колы матемете часъ и охоту, то пышить до мене въ Спб. въ импер. акаде. худож. Тарасу Григоровичу Ше. Бувайте здорови, згадуйте инколы щирого до васъ Т.Шевченка.

До Я.Г. Кухаренка.

Друже мій! ей богу й досі не знаю, що я за погань на сімъ світі? сказать би ледащо, такъ же ні бо бьюсь якъ овечій хвістъ по пи...сказать гордий, такъ ты жъ мене знаешъ.
Тай після чого мині кирпу драть? далебі а чортъ зна що. Оце другій рікъ якъ я съ тобою не балакаю друже мій, а чому? і самъ не знаю. Вертися ти у мене всякій день на думці і на серці, а ти може думаешъ?...Та цуръ йому не думай братіку про мене нічого паганого. Далебі я не поганіший межъ людьми.
Ей богу не знаю съ чого й начинать і що тобі росказувать. Бувъ я уторікъ на Украіні - бувъ у Межигорского спаса, и на Хортиці, скрізь бувъ і все плакавъ, сплюндровали нашу Украіну, катової віри, німота зъ Москалями; - бодай вони переказилися.
Заходився оце вернувшеся въ Питеръ, гравировать і іздавать въ картинахъ остатки нашоі Украіни. На тімъ тижні вийде 6-ть картинъ і тобі пришлю. Я на те літо буду у Таганрозі, напиши, будь ласкавъ якъ тамъ найти шляхъ до тебе, отъ набалакаемось!
На риздвянихъ святкахъ наші земляки отутъ компонують театръ у медіцинскій академіи такъ я думавъ шобъ ушкварить твій Чорноморскій побытъ, али теперъ уже пизно, а якъ би ти його звелівъ переписать гарненько та приславъ къ великодню то бъ це такъ. А теперь вони вже розучують Москаля чарівника, Шельменка, сватання на Ганчарівці і мого Назара Стодолю.
Зъ поганими черкесами я частенько отутъ зострічаюсь але про тебе ніодинъ нічого мині не казали, хочъ я іхъ і роспитувавъ. Шамрай собі хлопиць якъ того треба. Але воно здаеця сирота і не пашчикуе собі на лихо.
Оставайся здоровъ друже мій низенько кланяюсь твоій жінці. Гулакъ і все товариство здраствуе. Хтодотъ нівроку йому въ Полтаві ожинився та й байдуже, а я тимъ часомъ бурлакую. Чого ти самъ собі хочешъ то й я тобі желаю.
1844 ноября 26
С.П.б. Т. Шевченко.

До Я.Г. Кухаренка.

Отамане! Будьте ласкові пришліть Чорноморскій побитъ до мене въ академію.
Отамане якби ти знавъ, шо тутъ робиця. Тутъ робиця [закреслено: ой щоб] таке що цуръ іому і казать. Козацтво ожило!!!
Оживуть Гетьмани
Въ золотімъ жупані
Прокинеця доля
Козакъ заспіва
Нема въ краю нашімъ
Ни німця....
Ш.

До О.І.Хропаля.

[26 ноября].

Щиро шануемій и многоуважаемый Алексій Иванович!
Мени оце прішлось до скруту: сегодни цензура выпустыла изъ своихъ пазуривъ мои безталанніи думы, та такъ проклята одчыстыла, що я ледве пизнавъ свои диточкы, а издатель, кацапська душа (Кожанчиковъ) половины не дае того, що я прошу и що мени прытьмомъ треба.
Зъ такымъ моимъ лыхом я оце до васъ зъ Платономъ Федоровичемъ: вышлить мени, будьте ласкави, 1100 карбованьцивъ, и я вамъ зъ велыкою дякою прышлю къ новому року экземпляривъ кныгы на такую сумму, або черезъ рикъ грошы з невелыкымъ процентомъ. Зробить якъ знаете и якъ вамъ Богъ на розумъ положе.
Поклонться одъ мене тричи Кондрату Михайловичу, Федору Степановичу и всимъ, и всимъ! Титаривну жъ тричи поцилуйте за мене, нехай воно здорове росте, та щаслыве буде!
Оставайтесь здорови! Нехай вамъ Богъ помагае на все добре!
Не забувайте искренняго вашого Т.Шевченка.
P.S. Якъ побачите Табашникова, то заплюйте ему всю его собачу морду. Дыво мени, що таку подлую, гнусную тварь земля носыть. Другымъ разомъ я вамъ напышу, що винъ хотивъ зо мною зробыть.
-------------------------------------------------------------------------
Видано в 1929 році Всеукраїнською академією наук, комісією для видання пам'яток новітнього українського письменства, під редакцією академіка С.Єфремова. (Повне зібрання творів Тараса Шевченка том ІІІ. листування).
В тексті збережено стилістичні та орфографічні особливості. Сучасного правопису тоді не існувало і Шевченко користувався тодішнім.

Джерело 

Моя Україно...

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

09.03.2013,  kazatin.com

Читач написав на сайті: В цей момент, коли люди переходили, на очах у всіх, молодий хлопець підсковзнувся і впав коло рейки, але добре що не на рейку і добре що без травм і залишився живим....хто за це відповідав би ???

Так на вокзалі м.Козятин шепетівської платформи, пасажири з дітьми на руках, та люди похилого віку з візками та сумками які приїхали електричкою на 16.00 з Вінниці в Козятин. Пасажири вже як півроку  переходять кожний раз з електрички до шепетівської платформи, вірніше не переходять а перелазять, в обхід поїзда Ковель - Сімферополь, який стоїть близько півгодини.



    Хочу зауважити, що чомусь диктор вокзалу Козятин, не об’являє, щоб провідники відкрили двері для переходу пасажирів, які приїхали електричкою з Вінниці в Козятин. Багато пасажирів з дітьми та похилого віку стукають в двері ковельського поїзду, але від провідників можна почути одне, «що ми не зобов’язані вам відкривати, тому що диктор нам не об’явив, щоб ми це робили».



І тому близько тисячі пасажирів ідуть маршем, і як ви бачите, перелазять через колію в обхід ковельського поїзду, і це при тому, що поїзд стоїть близько півгодини. Цього разу, при переході колії людьми, на очах у всіх , молодий хлопець підсковзнувся і впав коло колії, добре що не на колію і залишився живим.
  Хочу задати питання всім громадянам міста, а також начальнику і робітникам вокзалу Козятин, невже треба чекати, щоб не дай Бог, хтось впав на рейки і розбив голову або щось гірше..? Невже ніхто з робітників вокзалу не бачить цієї проблеми? А може ніхто й не хоче бачити?. Адже потрібно  зробити дуже мало, тільки щоб Ковельський поїзд дотягнув останній вагон ще хоч на п’ять метрів, аби люди змогли перейти через перехід, чи  диктор дав команду провідникам щоб вони відкрили двері поїзду, для переходу пасажирів, які приїхали електричкою Жмеринка-Козятин.

Невже така дешева ціна життя пасажирів: п’ять метрів чи об’ява диктора?… Невже ніхто не бачить, а може не хоче бачити? А може ми вже звикли і цього не помічаємо? А може це нормально?..

Джерело

Що заважає європейській перспективі українців?
Чи любимо Україну як Тарас Шевченко?
Неукраїнська держава
Демократична українська держава – присуд на загибель

Малеча приходить до дідуся та питає
- дідуню, а чим відрізняються русские від "москалів"?
- русские - добрі люди, живуть в Росії, дають нам нафту, газ, а "москалі" живуть в Україні, жеруть сало, п'ють горілку та намагаються побудувати українську Державу.
- а чим відрізняются євреї від "жидів"?
- євреї живуть в Ізраїлі, вірують у Бога, воюють в Палестині, а "жиди" - живуть в Україні, жеруть сало, п'ють горілку та намагаються побудувати українську Державу.
- а чим відрізняються українці від хохлів?
- українці - тихі та законослухняні громадяни, живуть в Канаді, США та в інших країнах світу, а хохли - живуть в Україні, жеруть сало, п'ють горілку та заважають "жидам" і "москалям" будувати українську Державу...