Демографічний донор

«Український тиждень»

Чисельність українців у Росії скоротилася від 2,9 млн до 1,9 млн осіб

Частка наших земляків серед українців Росії зменшилася від 2,1 до 1,4%. З одного боку, постає питання про те, куди за історично дуже стислий відрізок часу поділась більш як третина української громади. Із другого – з’являється сенс переглянути оцінку зіставного зменшення української діаспори в РФ у попередній міжпереписний період

Раніше зникнення півтора мільйона українців між переписами 1989 та 2002 років пояснювали майже виключно обміном населення між Україною та РФ після розпаду СРСР. Проте нещодавно опубліковані дані засвідчили, що темп скорочення чисельності наших співвітчизників (понад 1/3 за міжпереписний період) зберігся. Відтак стає очевидним, що й у 1989–2002, й у 2002–2010 роках він мав зовсім іншу природу – безпрецедентний за своєю інтенсивністю процес асиміляції. Унаслідок якого українці в РФ виконували роль біологічного матеріалу для поповнення втрат титульного народу, що останнім часом переживає повномасштабну демографічну кризу.

Глибший екскурс в історію засвідчує, що відповідна тенденція є давнім супровідником співжиття двох народів. За переписом 1926 року, на території Росії проживало 7,87 млн українців, а 1989-го, попри природний приріст та подальшу міграцію (як добровільну, так і примусову) наших співвітчизників до Сибіру, Далекого Сходу, Півночі та великих міст європейської частини РФ, їхня чисельність скоротилася до 4,4 млн осіб, а частка серед населення Росії – більш ніж удвічі.

Варто зазначити, що постійними демографічними донорами росіян увесь цей час були й інші європейські народи, розсіяні поза місцями свого компактного проживання. Це підтверджує аналіз останніх двох загальноросійських переписів на предмет зміни чисельності й частки серед населення інших етнічних груп. Йдеться насамперед про діаспори європейських християнських народів – білорусь­­ку, німецьку, польську, молдовську. Їх представники здебільшого розпорошені по РФ і внаслідок цього значно придатніші до асиміляції, аніж християнські народи європейської Росії, які мають досить компактні й часто інституційно оформленні у вигляді автономних республік ареали проживання (чуваші, марійці, мордвини, удмурти, карели, комі та ін.).

Проте серед усіх європейських християнських народів Росії найбільшим потенційним донором для поповнення титульної нації були й залишаються українці. Причина не лише в чисельності, а й у тому, що, на відміну від тих-таки німців, вони не виявили прагнення до масового повернення на історичну батьківщину після розпаду СРСР і, на відміну від, скажімо, білорусів, були об’єк­том ксенофобського цькування впродовж останніх десятиліть.

Особливо це стосується періоду після Помаранчевої революції, коли традиційні шовіністичні комплекси, вкоріненні в російській масовій свідомості, активно модерувалися на загальнодержавному рівні з пов­номасштабним використанням контрольованих Кремлем ЗМІ. А росіяни, як відомо, своє світобачення формують переважно на основі інформації, отриманої з кількох федеральних каналів, які, схоже, цілеспрямовано насаджують думку, ніби українці – «вороги», «зрадники» (незрозуміло лише, кого й чого?) або якісь «неповноцінні». У багатьох російських фільмах («Брат-2», «72 метри», «Ми з майбутнього-2» тощо) лунають українофобські вислови, формуються негативні стереотипи щодо нашого народу.

Наслідки цих зусиль яскра­­во демонструє динаміка зміни ставлення росіян до українців та України, яка дзеркально змінювалася впродовж малого проміжку часу – за два-три роки. Якщо в березні 2005 року позитивно трактували Україну 71%, а негативно – 22% опитаних «Ле­­вада-Центром» громадян РФ, то Інститут соціології РАН у доповіді «Чого бояться росіяни?» у грудні 2008-го констатував, що, за даними соціологічних досліджень, Україна викликала позитивні емоції лише у 23% російських респондентів, а 60% заявили про своє негативне ставлення до неї.

Останніми роками російська влада разом із тамтешніми нацистськими організаціями цькувала ті нечисленні українські освітньо-культурні заклади в РФ, які вдалося створити в попередній час. Йдеться про Бібліотеку української літератури, Український освітній центр при середній школі № 124 у Москві, рішення Верховного суду Російської Федерації від 24 листопада 2010 року про заборону діяльності Федеральної національно-культурної автономії українців в РФ («Українці Росії») тощо.

Зрозуміло, що за відсутно­­сті української освіти (в Росії немає жодної загальноосвітньої української школи, а в Москві діє лише три україномовні кла­­си), розгалуженої мережі закладів культури, в умовах переслідування національно-культурних організацій та потужної зливи антиукраїнської істерії в російському інформаційному просторі залишатися українцем ставало не просто не комфортно, а навіть небезпечно. Нещодавно перший президент Леонід Кравчук з обуренням зазначив, що в підручниках сусідньої держави для старших класів та вишів прямо стверджується, ніби Україна – «це неприродне державне утворення без історичної перспективи».

З іншого боку, внаслідок відсутності побутового вживання української мови російськими українцями (що є результатом цілеспрямованої асиміляційної політики усіх тамтешніх режимів за останні 300 років) етнічна належність російськомовних жителів РФ українського походження завжди обмежувалася самоідентифікацією. А останню в умовах її непопулярності дуже просто приховати. Це, власне, є прямим наслідком і небезпечною загрозою для подальшого українства у тих країнах, де українськість зводиться виключно до самоідентифікації і не передбачає таких ознак, як використання національної мови бодай у внутрішньородинному спілкуванні, читан­­ня чи перегляд/прослуховування українських ЗМІ, відвідування українських культурних заходів і закладів.

Зіставлення чисельності українців та осіб, які вважали рідною мовою українську серед жителів РФ у 2002 та 2010 роках, свідчить, що частка перших скорочується значно швидше, аніж других. Якщо кількість українців у РФ зменшилася від 2,9 млн до 1,9 млн осіб, тобто на 1 млн осіб, то людей, що вважають рідною мовою українську, – лише від 1,33 до 1,13 млн, тобто на 0,2 млн осіб. Таким чином, свою ідентичність продовжують визнавати насамперед ті мешканці РФ українського походження, які зберегли рідну мову, а відмовилися від неї переважно ті, хто раніше цю мову втратив.

Цей факт красномовно свідчить, що така специфічна ка­тегорія, як «російськомовний українець», не проіснує довго. Вона лише тимчасове явище. Досвід РФ підтверджує, що російськомовний українець уже в другому-третьому поколінні перетворюється на класичного росіянина українського походження, який про відповідне коріння згадує лише тоді, коли хоче, вважає це вигідним або принаймні безпечним. Але в бу­­дь-якому випадку це відчуття «походження» поволі стирається, атрофується й на певному етапі стає взагалі неважливим.

Джерело

Жінки, яким «за», в суспільстві, якому «до»

10 лютого 2012, Олена Савінова «Дзеркало тижня. Україна» №5

Фото annabellecosmetics.com

Вам, напевно, не раз доводилося бачити сцену, коли молоді жінки в компанії колег або колишніх однокурсників відмовляються фотографуватися, мотивуючи це тим, що вони зараз не у формі, втомилися, не нафарбовані і взагалі (о, жах!) матимуть вигляд на свій вік або й здаватимуться старшими? А вже сказати, скільки їм років, отак, не вагаючись, можуть, мабуть, одиниці. Я, наприклад, спостерігаю за однією вродливою і успішною телеведучою, моєю одноліткою, яка протягом останніх десяти років виявлялася відповідно, на п’ять, сім, десять років «молодшою» за мене, і тепер її декларований вік, схоже, остаточно завмер на цифрі 35.

Чому люди, особливо жінки, соромляться свого віку? Що змушує їх, талановитих фахівців, цікавих співрозмовниць, вродливих подруг, дружин, матерів, удаватися до найвитонченіших хитрощів — від різних самообмежень і тренувань до пластичних операцій, аби лишень зберегти зовнішні атрибути молодості?

 — Я почуваюся якоюсь неформатною, — скаржиться на прийомі симпатична сорокарічна Ольга. — От після п’ятирічної перерви (довелося залишитися вдома, коли народилася друга дитина) знову спробувала знайти роботу, але майже скрізь в оголошеннях вказано — до 40, рідко — до 45 років. Це страшно б’є по самолюбству, адже я хороший фахівець. 

До декретної відпустки Ольга працювала референтом-перекладачем у банку, але там поставили умову, щоб вона вийшла на роботу через рік, відтак місце вже зайняте. Щоправда, активна жінка, героїчно поєднуючи догляд за двома дітьми з навчанням, здобула другу освіту — юридичну. Але й це їй не допомогло. Співробітниця однієї з юридичних контор, де Ользі вкотре відмовили в роботі, вийшовши провести її, співчутливо пояснила: мовляв, ну хто ж із чоловіків-керівників юрфірми візьме собі в помічниці сорокарічну тітку з двома дітьми, коли он скільки юних свіжоспечених правознавців — тільки клацни мишкою. Благо, їх зараз випускають «пачками». От якби їй було хоча б років на десять менше… А так — тільки за знайомством.

Під час консультації Ольга, яка раніше не комплексувала з приводу свого віку, цілком справедливо вважаючи, що має чудовий вигляд, згадала, як у пологовому будинку її, тридцятип’ятирічну, вважали старою породіллею. А через дванадцятирічну різницю між її першою і майбутньою дитиною всіляко вмовляли зробити кесарів розтин. І тут-таки розповіла історію про знайому французьку пару, в якої первісток з’явився, коли дружині було 35, а двійнят вона народила в сорокарічному віці. Для Франції — це нормальне явище.

Спогад про пологові будинки практично у всіх наших співвітчизниць зберігається у файлах пам’яті під грифом «Це не повинно повторитися». А як жінці середнього віку знайти в собі сили не впасти в депресію у повсякденному житті в суспільстві, яке «за умовчанням» поклоняється культу молодості і краси?

Сорокатрирічна Катерина прийшла на консультацію зі скаргою на депресію. До психолога їй порекомендували звернутися в клініці пластичної хірургії, де вона хотіла «зробити нове обличчя», видалити зайвий, на її думку, жир зі стегон і талії, а також підкоригувати груди. Вона — власниця невеликого агентства нерухомості, тому з грішми проблем не має. 

 — В останні кілька років, а точніше — після сорока, — каже Катя, — у мене з’явилося відчуття, що переді мною одні за одними зачиняються двері, я стаю нецікавою, зайвою, чужою. Мені навіть сон такий снився — про лабіринт з одними ще відчиненими дверима, в які мені треба встигнути заскочити. 

Під час походу по магазинах я практично не можу знайти для себе модного елегантного одягу — усе якесь рожеве, молодіжне, зі звіриними принтами. А якщо і є щось відповідне, юна продавчиня, змірявши поглядом згори вниз, байдуже повідомляє, що таких розмірів у них немає. Як тут не відчути себе старою товстою коровою? — відчайдушно вигукує Катя. — Вихідні останнім часом дедалі більше проводжу вдома перед телевізором, але й там усі програми — переважно для молоді, і від цього стає ще сумніше. От і зважилася на розпачливий крок — під ніж хірурга.

Добре, що поки що хірурга, — подумала я, та й той трапився сумлінний, — відправив до психолога. Уявила, що коїться в душі Каті і багатьох її одноліток, так званих жінок постбальзаківського віку, коли з екрана, натужно роблячи розумне обличчя, щось промовляють молоденькі дівчатка, які класифікуються, за рідкісним винятком, за шкалою Михайла Жванецького «от милых глупышек до ужасных дур». Тоді як, наприклад, на європейських або американських каналах ми здебільшого бачимо елегантних дам і джентльменів мінімум за сорок. І — нічого! Усе цілком органічно.

Але наразі ми тільки про картинку говорили, а якщо копнути, вибачте на слові, контент усіх цих телешоу, де танцюють, співають, відчайдушно жартують, міряються силами... Шоу, вигаданих щоб розважати, проте які залишають у душах гнітючий осад їх недоречності та несвоєчасності на цьому веселому святі життя. Поцільте у ненависний ящик капцем, який пропонується замість прекрасних туфельок жінкам елегантного віку! Почитайте, наприклад, якийсь журнал. Стоп! Який? Адже з обкладинок численних жіночих журналів нам так само безтурботно посміхаються наші, трохи не сказала старі, ні — це непристойне слово! — молоді знайомі з казкового світу гламуру! У ньому немає ні хвороб, ні смерті, ні зайвої ваги, ні врослих нігтів, ні пігментних плям, а на всі випадки життя одна порада — запалити свічки й одягнути сексуальну білизну. Знаємо, вдягали, запалювали… Блаженний, як кажуть, хто змолоду був молодим. 

Що ж виходить, і достойної періодики для жінок навіть «срібного» віку, не кажучи вже про «золотий», теж немає? Змістовні видання на кшталт «Бабушкины советы», «Соседка», «Петровна» ми вважати такими поки що не готові. Тоді мені залишається порекомендувати цим дамам вийти прогулятися, вдихнути морозне повітря, злитися з природою й відчути себе частиною цього великого світу. 

Але й тут підстерігає чергова «гримаса» — такий собі тріумф молодості і краси у вигляді рекламних щитів і всіляких лайтбоксів. Хоч би що рекламували у нас — від пельменів до керамічної плитки — креативники все зводять до вигнутого у звабливій позі напівголого дівочого тіла. У цьому контексті страшно подумати, якою передбачуваною була б реклама бананів… 

Загалом, милі дами, якщо ви живете в Україні, вам за тридцять, ви не дочка (дружина, коханка) олігарха, не маєте модельної зовнішності, не депутат, не нобелівський лауреат, не міс чогось там, а також якщо у вас є діти і вища освіта (гірше — дві і більше), то, як каже наш президент, я вам не заздрю. «Як страшно жити», — сказала б своє фірмове «богиня» Рената Литвинова, яка зняла свого часу цикл інтерв’ю з прекрасними — ні, не бабами, — все ж таки дамами, для яких не було вже ні смерті, ні дріб’язкових торгів із часом, а тільки — вічна любов мільйонів. Сама Рената, до речі, теж обіцяла красиво старіти цілком природно.

Ну, а якщо серйозно — як допомогти жінці не почуватися загнаною в кут тотальною віковою дискримінацією? Цим повсюдним принизливим ейджизмом? Ну, по-перше, перестати драматизувати, вважати себе жертвою обставин і ображатися на суспільство молодих і зухвалих. Повірте, їм теж проблем вистачає. Адже коріння такого шаленого бажання виставити напоказ свою молодість і красу в тому, що в умовах загального ринку «…людина сама стає товаром на «ринку особистостей»... Оскільки успіх переважно залежить від того, наскільки вдало людина себе продає, вона… одночасно почувається і продавцем, і предметом торгу, річчю, виставленою на продаж. І тоді людина думає не про життя і щастя, а про свій товарний вигляд... Вона більше не має свого его. Бо міняє своє «я» постійно, виходячи з принципу «Я такий, яким ти хочеш мене купити». Людина такого типу постійно метушиться, у неї тільки одна мета: усім подобатися». (Еріх Фромм. «Мати» чи «бути»). 

Правда ж, як сучасно звучить, хоча й написано сорок років тому? Бо Америка, де жив філософ, переживала тоді аналогічні проблеми. От і ми переживемо ці дитячі хвороби зростання. І вже точно не житимемо за принципом «Я подобаюся комусь, отже, я існую».

А хотіли б ви знову стати двадцятирічною? Щоб знову пробиватися в житті, щось комусь доводити, долати побутову невлаштованість, шукати себе і своє місце в цьому світі? Ага, от уже й оцінили переваги свого віку у вигляді дому, сім’ї, дітей, професії, свого кола, своїх уже відомих і цінних для вас переваг, свого унікального життєвого досвіду нарешті. 

Безсумнівною перевагою зрілого віку є і те, що не треба «про всяк випадок» намагатися сподобатися всім, і ми нарешті можемо дозволити собі жити так, як ми хочемо і не шкодувати про втрачені можливості. Карл Юнг вважав, що в сорок років людина зустрічається зі своїм підсвідомим і нарешті починає реально оцінювати те, що відбувається. Американський психолог Гейл Шихі у своєму знаменитому бестселері «Вікові кризи. Щаблі особистісного зростання» писав: «Поруч з нами немає людини, яка б подбала про нас у цій ситуації. Ми самі — наша надія… Парадокс полягає в тому, що після виходу з кризи почуття депресії та апатії нас залишає, попри те що в нас залишається менше реального часу. Ми знову бачимо майбутнє в реальній перспективі, тому що в нас з’явилися віра й мета у житті». 

Рецепт один, він простий, як правда, — спокійно прийняти свій вік, не жити минулим, не квапити майбутнє, а жити сьогоденням, насолоджуючись кожним його днем, як ковтками чудового вина. Благо, тепер ви знаєте, чого насправді хочете.

Джерело

Українці помирають раніше за європейців

26.10.2011, Роман Лебедь, "Укр. служба БіБіСі"

Населення Землі сягає позначки 7 мілдьярдів і продовжує зростати. За прогнозами, впродовж наступних 60 років кількість людей збільшиться до 9,5 мільярдів людей. 

Водночас, кількість українців постійно зменшується на тлі загального світового приросту. За роки незалежності населення України, згідно зі Статистичною службою, зменшилося на шість мільйонів і нині становить приблизно 45 мільйонів.Чому так відбувається, кореспондент bbc.ua поцікавився у директора Інститут демографії та соцільних досліджень імені Птухи Елли Лібанової.

BBC Україна: Чому населення України зменшується?


Е. Лібанова: Меншає не тільки українців, стає менше представників всієї європеоїдної раси в цілому.

На загал доволі швидко зростає населення африканських, а також низки азійських та латиноамериканських країн. Там досі зберігається високий рівень народжуваності.

Тим часом, в усіх без винятку європейських країнах народжуваність не забезпечує навіть простого відтворення населення. Тобто, народжується менше, ніж потрібно, щоб покоління батьків чисельно замістилося поколінням дітей. Кожне наступне покоління хоч трішечки, але менше за попереднє.

А в таких країнах, як Україна, Росія, Білорусь, Сербія, Румунія, Болгарія, тобто, практично в усіх країнах Східної Європи, міграційний приплив або є доволі маленьким, або взагалі його немає. Водночас, навпаки, є відплив населення. Тобто, населення скорочується.

Втім, в Україні якраз ситуація не найгірша. Гіршою нині вона є, скажімо, в Болгарії. Принаймні ми очікуємо там дуже серйозні негативні зміни.

А в Україні так, як у всій Східній Європі. Однак, проблема нашої країни полягає не стільки в скороченні населення, скільки у високій передчасній смертності. Тому, в середньому від усіх причин смерті українці вмирають на 12-13 років раніше, ніж представники інших європейських країн.

BBC Україна: Виходить, що кількість населення не залежить ані від рівня життя, ані від медицини? Яке тоді цьому пояснення?

Е. Лібанова: Впливають інші речі. Впливає те, що діти, по-перше, перестали бути економічно необхідні, тому що господарська діяльність родини не залежіть від чисельності дітей. По-друге, діти перестали бути страховкою на старість, тому що є ціла система забезпечення людини на схилі років.

По-третє, вартість виховання, освіти, догляду за дітьми постійно зростає з різних причин. Зростає вартість послуг. Четверта причина – високий рівень освіти жінок, взагалі їх емансипація.

П’яте – смертність немовлят є дуже низькою, і дитина, яка народилась, скоріше за все, буде жити доволі довго. Раніше народжували багато дітей тому, що багато вмирало в дуже ранньому віці. Зараз такої "страховки" вже немає.

BBC Україна: Очевидно, що обличчя планети уже змінюється, а невдовзі зміниться ще більше. Європеоїдної раси стає все менше. А які зміни у зв’язку з цим можуть відбутись в Україні?

Е. Лібанова: Такі самі, як і в усьому світі. Україна – не ізольована територія, світ глобалізується, міграційні потоки ми не зупинимо, що б ми не робили. Тому, безперечно, сюди будуть приїздити люди з різних країн світу. Переважною мірою, приїздитимуть звідти, де рівень життя нижчий за український, і заробітна плата нижча за українську, умови життя гірші, де менш безпечно і таке інше.

Бі-Бі-Сі: Як потрібно ставитися до цих прогнозів?

Е. Лібанова: Спокійно. Готуватися, готувати населення, адаптувати політику, розробляти відповідні заходи аби цих людей адаптовували, щоб вони не перетворювалися на криміногенний осередок.



Джерело

Зворотній бік толерантності, або пусти свиню за стіл, а вона і ноги на стіл

За роки незалежності Україна втратила більше 6 мільйонів населення

21 серпня 2011, "Українська правда"

Станом на 1 липня в Україні проживає 45 мільйонів 675 тисяч осіб.

Такі дані опублікувала перед Днем незалежності Держслужба статистики, повідомляє в неділю "Сегодня".

Ця цифра на 6,27 мільйонів менше, ніж 20 років тому.

У містах мешкає понад 31 мільйон осіб (68%), в селах - більше 14 мільйонів (32%).

При цьому за півроку народилося 232 тисячі чоловік, померло 344 тисячі.

Приріст населення мають тільки три регіони: Київ (966 осіб, причому за рахунок народжуваності, а не за рахунок приїжджих), а також Рівненська (+793 людини) та Закарпатська області (+612 осіб).

А найбільше скоротилося населення найчисленнішої Донецької області (-17 656) та Дніпропетровської області (-10 300).

Демографи пояснюють таке різке (на 12%) зменшення кількості народу двома факторами: еміграцією, особливо в 1994-2002 роках до країн СНД і далекого зарубіжжя і природним спадом.

Втім, науковий співробітник відділу якості демографічних процесів Інституту демографії Світлана Аксьонова відзначає: дітей в 2011-му народилося приблизно стільки ж, скільки і в минулому році, а зменшення кількості населення відбувається в основному за рахунок збільшення смертності серед людей похилого віку.

Джерело