31 бер. 2011 р.

ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОПЕРАЦІЇ У ВІЙНАХ

П.П. Черник, А.В. Шумка. Львівський інститут Сухопутних військ  Національного університету “Львівська політехніка“

© Черник П.П., Шумка А.В., 2008

ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОПЕРАЦІЇ У ВІЙНАХ
ТА ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ –
ПОЧАТКУ ХХІ ст.

Аналізується досвід проведення інформаційно-психологічних операцій у збройних конфліктах та локальних війнах другої половин ХХ – початку ХХІ ст. Наголошується, що передові держави світу приділяють надзвичайно велику увагу розвитку форм та методів ведення інформаційно-психологічного протиборства у війнах сучасності. Вивчено досвід роботи відповідних українських структур під час воєнної кампанії “Свобода Іраку” 2003–2005 рр.

The experience of information and psychological operations conduct in military conflicts and local wars in the second half of the XX-th – beginning of the XXI-st centuries is analyzed in this article. It is emphasized that the leading powers of the world pay extremely great attention to development of forms and methods of information and psychological confrontation in modern warfare. Experience gained by corresponding Ukrainian structures during “Iraq Freedom”2003-2005 military campaign is studied in the article.


Сучасний етап розвитку суспільства характеризується переорієнтацією провідних країн світу
на нові інформаційні принципи, обумовлює необхідність визначення нетрадиційних підходів до
проблем забезпечення національної безпеки держави і насамперед її складової частини –
інформаційної та воєнної безпеки.

Інформація перетворилася зараз на глобальний ресурс, використання якого дає змогу значно
збільшити ефективність керування усіма життєвими сферами.

Ефективність застосування методів і засобів інформаційної боротьби підтверджують фактично усі збройні конфлікти останніх десятиріч. Їх досвід свідчить про те, що сучасні методи інформаційної боротьби здатні призвести до таких наслідків, як: втрата національної ідеї, духовних і матеріальних цінностей; зміна суспільного ладу та політичного устрою; розпад держави та армії; розвал економіки; відток інтелекту за кордон та знищення науки; загострення етнічно-конфесійних суперечностей тощо. Виникнення та стрімкий розвиток наприкінці XX ст. нових засобів телекомунікації та потужної обчислювальної техніки обумовили бурхливий розвиток інформаційних технологій. Тотальна інформатизація сприяла появі термінів “інформаційна боротьба” або “інформаційна війна”, “інформаційно-психологічні операції” тощо.

Поєднання традиційних форм ведення інформаційної боротьби з останніми досягненнями в галузі інформаційних технологій почали істотно впливати на хід та результат розв’язання конфліктних ситуацій, досягнення поставлених цілей шляхом проведення інформаційно-психологічних операцій.

Тобто перевагами інформаційно-психологічних операцій є: практична відсутність людських втрат; порівняно невеликі витрати на проведення операції; відсутність ефекту помсти, оскільки
переможені не відчувають свого програшу.

У США, які займають провідні позиції у цьому напрямку діяльності, під терміном “інформаційна війна” розуміється комплексний вплив на систему державного та воєнного управління супротивної сторони, її політичне та воєнне керівництво, який ще за мирних часів призводив би до прийняття сприятливих для США рішень, а під час ведення війни повністю паралізував би структуру управління противника. Одночасно з наступальним впливом інформаційна боротьба передбачає забезпечення надійного захисту національної інформаційної інфраструктури США.

Останні події геополітичного характеру, які відбуваються у світі та регіоні, загалом свідчать
про те, що боротьба між різними світовими потугами за домінацію над стратегічними зонами
впливу виходить на якісно новий рівень. Війни в колишній Югославії та Іраку, збройний конфлікт між Грузією та Росією, низка резонансних терористичних актів дають підстави стверджувати, що провідні світові гравці активно використовують форми та методи інформаційно-психологічного протиборства з метою досягнення власних геополітичних цілей.

У цьому контексті вивчення досвіду проведення інформаційно-психологічних операцій для молодої української держави є надзвичайно актуальним, адже не таємниця, що Україна “потерпає” від багатьох зовнішніх інформаційно-психологічних атак певних геополітичних гравців. Тому вивчення передового досвіду в цій галузі сприятиме виробленню власних принципів інформаційної безпеки, розробленню способів та методів протистояння тим акціям інформаційно-психологічної агресії, які шкодять національним інтересам України.

З огляду на те, що найбільший досвід проведення інформаційно-психологічних операцій у
війнах та воєнних конфліктах останнього півсторіччя мають США. Саме аналізу їхнього досвіду
присвячено левову частину дослідження. Разом з тим автори не випустили з уваги й досвід
колишнього СРСР та його правонаступниці – Росії, які доволі активно здійснювали та здійснюють власну пропагандистську концепцію.

Отже, предметом дослідження є досвід проведення передовими державами світу інформаційно-психологічних операцій у війнах та локальних конфліктах другої половини ХХ – початку ХХІ ст.

Об’єкт дослідження – довести визначальну важливість інформаційно-психологічних операцій у війнах та збройних конфліктах сучасності.

Методологічним інструментарієм дослідження є такі методи історичної науки, як історико-
хронологічний метод, історико-порівняльний метод, системно-структурний, а також загально-
дидактичні методи аналізу та синтезу, дедукції на індукції.

Щодо аналізу попередніх досліджень, то звернемо увагу на те, що цій проблематиці як в зарубіжній, так і російській історіографії присвячено чимало літератури. Список авторів та праць
налічує багато десятків. Однак щодо української історичної науки щодо цього питання, то стан
досліджень, на нашу думку, бажає кращого. Звичайно, вже є багато захищених дисертацій з цієї
проблематики та певні інтелектуальні розвідки таких авторів, як Толубко В., [14] Попов М., [11]
Гудим В. [5], Фомін В. [15] та ін., однак така важлива тема потребує глибшого дослідження.

Отже, як зазначалось вище, найбагатший досвід проведення інформаційно-психологічних
операцій мають Сполучені Штати Америки. Перше випробування нові концепції і погляди на
ведення психологічної війни пройшли під час війни у Кореї (1950 – 1953 рр.), де американці
зіткнулися не тільки з рішучим збройним, але й активним ідеологічним опором. На стратегічному рівні психологічне забезпечення війни в Кореї велося з метою приховати справжні причини розв’язання війни шляхом прикриття вторгнення потребою відповідних заходів на “агресивні дії” з боку Північної Кореї. Крім того, здійснювався показ дій американських збройних сил як легітимної оборонної операції під егідою ООН.

Для ведення психологічної війни у Кореї були перебудовані апарат і структура відповідних
підрозділів. При відділі психологічної війни штабу збройних сил США на Далекому Сході була
створена Група радіомовлення і видання листівок, яка мала у своєму складі штаб і три роти –
штабну, репродукції і радіомовлення, та призначалася для розв’язання стратегічних завдань. Для
розв’язання тактичних завдань була сформована рота гучномовних установок і видання листівок.

Крім того, восени 1950 року зі Сполучених Штатів до Кореї був перекинутий тактичний загін [8, С. 340–343].

Основними формами ведення психологічної війни були друкована пропаганда, усне мовлення
і радіопропаганда. Меншою мірою використовувалася наочна агітація. 1-ша група радіомовлення і видання листівок щотижня випускала в середньому 20 млн. листівок, а 1-ша рота гучномовних
установок і видання листівок 8-ї армії – 3,5 млн. Тільки за перші три дні бойових дій американська сторона розповсюдила 100 млн. примірників [8, с. 343 – 344; 7].

Радіопропаганда велася як мобільними військовими радіостанціями, так і через цивільні передавачі. З цією метою використовувалося 19 радіостанцій у містах Сеул, Тегу, Пусан, Токіо.

Програми радіомовлення займали більше 2 год на добу. Усна пропаганда здійснювалася за допомогою гучномовців, монтувалися на різноманітних бойових машинах, у тому числі на танках [8, с. 343 – 344].

Під час війни у В’єтнамі в американській армії були створені нові формування з проведення
психологічних операцій – групи психологічних операцій. Група складалася із чотирьох батальйонів “психологічної війни”, до складу яких входили штаб зі штабною ротою, роти радіомовлення, роти друкованої пропаганди, а також спеціальний підрозділ з роботи серед населення окупованих районів противника або залежної країни. Загальна чисельність батальйону становила 50 офіцерів і 300 сержантів, солдатів і цивільних спеціалістів [2, с. 7–13].

За своїм призначенням батальйони “психологічної війни” поділялися на стратегічні й
тактичні. Перші були призначені для ведення пропаганди на усю країну противника і її збройні
сили. Метою других була організація пропаганди та інших ідеологічних диверсій у бойових умовах проти військ противника, а також населення прифронтової смуги. У питаннях організації
розповсюдження агітаційних матеріалів батальйони “психологічної війни” взаємодіяли з ракетно-артилерійськими підрозділами сухопутних військ, які мали на озброєнні агітаційні снаряди та міни, агітаційні бойові частини до ракет, а також з підрозділами ВПС, у складі яких були літаки і гелікоптери з потужними гучномовними пристроями.

Під час війни у В’єтнамі у складі американських військ були 4-та і 7-ма групи психологічних
операцій, які знаходилися безпосередньо в зоні бойових дій або поблизу від неї (в Японії, на
Філіппінах, в Таїланді), а також 6, 8 і 10-та групи, які були придані корпусам. 2-га група становила немовби стратегічний резерв, що дислокувався в США (гарнізон Форт-Брегг, штат Північна Кароліна). Крім того, підрозділи психологічних операцій були в усіх групах військ спеціального призначення, а також у піхотних дивізіях і військово-десантних дивізіях морської піхоти [3, с. 6–9].

Загалом частинами психологічних операцій збройних сил США і сайгонської армії в
Індокитаї було розповсюджено майже 50 млрд. примірників різних листівок, тобто по 1500 листівок на кожного мешканця Південного і Північного В’єтнаму. Радіомовлення в’єтнамською мовою в розпал бойових дій охоплювало 95 % населення країни і велося цілодобово.

Американці надали в’єтнамцям 3,5 тис. телевізорів і розробили програми для цивільної і військової аудиторії. У 1971 році вже 80 % місцевих мешканців мало змогу дивитися телепередачі. Обсяг усного мовлення через гучномовні пристрої перевищив 30 тис. год [7, с. 385–387]. Американці зазнали поразки у В’єтнамі, однак психологічні методи ведення війни зміцнили свої позиції. Так, за період бойових дій понад 250 тис. в’єтнамців добровільно перейшли на бік противника [13, с. 12–17].

Особливо яскраво ці методи були застосовані в обидвох війнах США проти Іраку (1991 р.,
2003 р.) та у воєнній кампанії НАТО проти Югославії у 1999 році.

На початку операції “Щит пустелі” (серпень 1990–січень 1991 рр.), метою якої була всебічна
підготовка до війни з Іраком, у тому числі перекидання в регіон і розгортання великої кількості
військ і військової техніки, командування збройних сил США у взаємодії з керівництвом збройних сил Великобританії і Франції, що брали активну участь у воєнній кампанії, розробило й чітко впровадило у життя комплекс заходів з психологічного оброблення противника.

Психологічна війна проти Іраку включала низку психологічних операцій, які мали стратегічне, оперативне й тактичне призначення. За даними зарубіжної преси, в період з серпня по грудень 1990 р. президент США Дж. Буш підписав три таємні директиви, які санкціонували здійснення “будь-яких заходів згідно зі спеціальними програмами”. Вони здійснювалися спеціальними службами військових відомств США і союзних країн з метою введення в оману не тільки збройних сил і населення Іраку, але й народів своїх держав, міжнародного суспільства.

При цьому особлива роль відводилася засобам масової інформації, чия робота будувалася на основі спеціальних інструкцій і настанов Пентагону для кореспондентського корпусу, реалізація яких фактично перетворила конфлікт у Перській затоці в “найбільш закритий у XX столітті” [10, с. 3–9].

Як основні були визначені такі завдання психологічних операцій: формування потрібної
громадської думки в США, в арабських країнах і у світі загалом; дезінформація командування
збройних сил Іраку і широкого суспільства стосовно планів бойових дій; підрив довіри населення Іраку до президента Саддама Хусейна; підтримка руху опору в Кувейті й надання допомоги опозиційним силам в Іраку; переконання в безперспективності опору багатонаціональним силам [4, с. 67].

Щодо переконання світової спільноти про необхідность заходів, які здійснювало керівництво
союзників, то основне навантаження впало на ЗМІ – пресу, радіо, телебачення. Вони поширювали чутки про наявність в Іраку величезних запасів хімічної зброї і плани щодо його застосування, повідомляли завищені дані про чисельність іракських збройних сил, про підтримку режимом Іраку терористичних організацій тощо. США та їх союзники змогли нав’язати міжнародним ЗМІ свою точку зору на розвиток подій. Крім того, для формування відповідної громадської думки широко використовувалися чисельні міжнародні політичні, суспільні, культурні та релігійні організації

Також завдяки жорстокій цензурі Пентагону вдалося маніпулювати громадською думкою і
поширювати дезінформацію [4, с. 77].

Безпосередніми виконавцями як стратегічних, так і оперативно-тактичних психологічних
операцій були 252-ге командування і 96-й батальйон по роботі з цивільним населенням, 8-й
батальйон 4-ї групи ПсО, який налічував понад 200 військовослужбовців і мав у своєму
розпорядженні теле- і радіостанції, гучномовні пристрої, мобільні друкарні, 66 груп спеціалістів з
гучномовними засобами зі складу 6-го і 9-го батальйонів, а також з п’яти резервних рот. За
допомогою сил і засобів психологічних операцій було розповсюджено майже 30 млн. листівок.

Листівки і радіомовлення підбурювали військовослужбовців іракської армії до дезертирства і
непокори. Під час війни у Перській затоці в полон здалися 83 962 іракських військовослужбовці.
70 % з них під час опитування підтвердили, що саме листівки вплинули на їхнє рішення здатися в полон [7, с. 436–438].

Комплексний вплив на населення й особовий склад армії Іраку в ході психологічних операцій
багатонаціональних сил сприяв успішному проведенню бойових операцій і досягненню
поставлених завдань з мінімальними втратами у живій силі і техніці. Так, за даними Пентагону,
40-ва добова повітряна операція у суто воєнному плані принесла доволі незначні результати: втрати іракців становили у літаках – 10 %, у бронетехніці – 18 %, в артилерії – 20 %, тоді як морально-бойовий дух упав на 40–60 % [7, с. 439].

Безпрецедентного успіху адміністрація США досягла і в другій війні проти Іраку у 2003 році.
Сам факт залучення до коаліції більш як 30 держав світу свідчить про якісний підхід до організації
стратегічних інформаційно-психологічних операцій. Американці найперше переконали фактично увесь світ, що Саддам Хусейн – велике зло, а вже потім розпочали “гарячу фазу” операції.

Особливістю інформаційно-психологічних операцій під час кампанії “Свобода Іраку” було те,
що, окрім суто військових цілей, ці структури ставили за мету реалізацію певних завдань
політичного та економічного характеру та були чітко структуровані за рівнями та обсягом завдань.

Також вперше у своїй новітній історії у війні в Іраку здобули певний досвід українські фахівці
інформаційно-психологічних операцій.

В поняття “інформаційний” американці переважно вкладають зміст роботи з місцевими
(загальнодержавними) та закордонними мас-медіа. Для цього існує спеціальна структура, яка
називається Information Operations (інформаційні операції – ІО). Її стратегічна мета – створення
позитивного іміджу коаліції в планетарних масштабах.

Наступна структура – Public Information Operations (структура по роботі з громадськістю –
РІО). Основне завдання структури полягає у зв’язках з місцевими органами влади, політичними, релігійними та громадськими організаціями, інтелектуальною елітою, бізнесменами тощо.

Ведеться постійна робота із вдосконалення видавничого процесу місцевих та загальнодержав-
них газет. Істотним аспектом діяльності структури РІО є робота із студентською молоддю та
дітьми. Практикується надання гуманітарної допомоги з обов’язковим висвітленням у засобах
масової інформації дитячим садкам, школам, університетам, інвалідним та професійним спілкам, громадським організаціям, відкриття парків відпочинку саме для дітей тощо. Особливо велика
увага звертається на підтримку та інформаційне забезпечення релігійних і національних свят.
Безпосередньо психологічними операціями (psychological operations, PSYOPS) займаються
психологічні групи (tactical psychological team – TPT), які присутні в усіх бойових підрозділах,
починаючи з батальйону.

Основним завданням груп є створення та впровадження в дію на противника (в нашому
випадку – екстремістські угруповання) чи місцеве населення таких мотиваційних установок, які б уможливили досягти максимального успіху під час проведення тієї чи іншої воєнної (гуманітарної) операції, які вигідні американській політиці та загальній стратегії коаліції [12, с. 69–84].

Загалом кінцева мета усіх структур, які займаються саме інформаційно-психологічним
впливом, – це, з одного боку, створення позитивної громадської думки про надання допомоги
великою та сильною державою, а з іншого, – створення передумов в інформаційному просторі для економічної інвазії в регіон.

Тепер спробуємо розглянути питання стосовно перебування українців в Іраку та безпосередньо української пропагандистської діяльності.

Стратегічним національним інтересом в Іраку могла бути перспектива економічного приходу
України передусім в ту зону, за яку українці несли пряму та безпосередню відповідальність. Для
цього на тактичному рівні було зроблено чимало. Так, завдяки тривалим та наполегливим зусиллям відділення інформаційно-психологічних операцій щодо висвітлення позитивного іміджу українського миротворчого контингенту та України загалом разом з відділенням взаємодії в інформаційному просторі створено передумови для можливої економічної діяльності українських фірм та підприємців на теренах Республіки Ірак, зокрема провінції Васіт.

Було отримано чимало листів від впливових шейхів провінції Васіт з проханням скерувати
цивільних інженерів з України з метою економічної оцінки потенціалу провінції та подальшої
участі українських підприємств в економічному відтворенні регіону [12, с. 69–84].

Проводилось багато інших заходів: налагодили тісний зв’язок з місцевими та закордонними
органами масової інформації м. Аль-Кут (телебачення, радіомовлення, місцева преса), вели постійні переговори з представниками більш як 20 місцевих політичних організацій, релігійних та громадських рухів; постійно взаємодіяли з місцевими органами державної влади, цивільною
тимчасовою адміністрацією провінції, місцевою поліцією, підрозділами національної гвардії,
багатьма середніми та вищими навчальними закладами м. Аль-Кут тощо [12, с. 69–84].

Проведено заходи щодо висвітлення у місцевих ЗМІ надання гуманітарної допомоги українським контингентом місцевому населенню, зокрема відкриття відремонтованих об’єктів: шкіл, лікарень, водоочисних споруд тощо.

Також організовувались постійні звернення командування українського контингенту до місцевого населення. Згідно з опитуванням, виступи командира української бригади викликали
велике зацікавлення у місцевого населення, що сприяло загальному позитивному іміджу
українського контингенту. Українські фахівці взяли безпосередню участь у створенні місцевої
телерадіокомпанії “Аль-Кут TV”, місцевого медіа-центру та газети “Васіт Алян” [12, с. 69–84].

Продовжуючи аналіз, звернемо увагу на кампанію НАТО проти Югославії на початку 1999
року, яка отримала назву “Союзницька сила”. Слід зазначити, що коли багатонаціональні сили
здійснювали операцію “Буря в пустелі” під егідою ООН, то психологічні операції на стратегічному рівні вписувалися у межі воєнної хитрості, обману противника та дезінформації.

В кампанії НАТО проти Югославії, яку не санкціонувала Організація Об’єднаних Націй, подібні дії можна трактувати як обман міжнародної спільноти у досягненні своїх політичних і економічних цілей.

На стратегічному рівні характерною особливістю військової акції в Югославії було активне
використання інформаційних структур НАТО як важливого фактора досягнення поставленої мети.

Ще у 1998 році найбільші інформаційні структури почали формування на міжнародному рівні
позитивної громадської думки стосовно згаданої акції з використанням військової сили. Широко й галасливо висвітлювався і коментувався масовий вихід косовських албанців за межі країни, наводилися факти геноциду з боку сербської влади та неймовірні цифри постраждалих,
формувалося поняття “гуманітарної катастрофи” тощо [1, с. 8–10].

У ході військової операції країни НАТО, щоб домогтися позитивної світової громадської
думки, здійснювали масовану пропагандистську кампанію, яка була скерована на формування
образу ворога, проти якого не тільки можна, але й необхідно застосовувати зброю. При цьому
активно використовувалися традиційні методи впливу на громадську думку: репортажі про те, що відбувалося, опис фактів геноциду албанського населення Косово, показувалися можливості
сучасного натовського озброєння та результати ракетно-бомбових ударів по Югославії,
коментувалися результати соціологічних опитувань, які були пов’язані з подіями на Балканах.

Одночасно замовчувалася інформація про прорахунки НАТО, загибель мирного населення, виступи громадськості Заходу проти продовження бойових дій.

Якщо психологічний вплив на стратегічному рівні, тобто на громадськість країн НАТО і
світове суспільство, здійснювали переважно державні інституції і провідні інформаційні агентства, то на оперативному і тактичному рівнях у впливі на населення Югославії були задіяні сили і засоби психологічних операцій Пентагону. Група, яка нараховувала понад 1200 військовослужбовців-спеціалістів з інформаційно-психологічних операцій, була основним формуванням збройних сил, яке відповідало за інформаційно-психологічне забезпечення бойових операцій американської армії.

Спеціалісти групи спрямовували свої зусилля на дестабілізацію внутрішньо-політичного становища в Югославії, деморалізацію населення і військовослужбовців, послаблення її суспільно-політичних структур тощо.

Об’єктами психологічного впливу командування НАТО визначило усі формування югославської армії, цивільне населення, різні неурядові організації, вимушених біженців і переміщених осіб. У своїй роботі підрозділи психологічних операцій використовували традиційні форми інформаційно-психологічного впливу: теле- і радіопропаганду, друковану пропаганду, передусім розповсюдження листівок. Над Югославією було скинуто майже 22 млн. листівок із закликами до сербів виступити проти президента С. Мілошевича і сприяти ефективному завершенню операції НАТО в Косово. За оцінками зарубіжних експертів, незважаючи на окремі недоліки, апарат психологічних операцій успішно справлявся із завданнями, вдосконалюючи набуті навики і розробляючи нові форми й методи інформаційно-психологічного впливу на противника [1, с. 8–10].

Щодо досвіду психологічного протиборства колишнього СРСР та теперішньої Росії, то
найбільш важливим в цьому аспекті є війна СРСР в Афганістані та Росії в Чечні.

З початку вторгнення радянських військ в Афганістан органи спеціальної пропаганди Збройних сил СРСР зосередили свої зусилля на ідеологічному забезпеченні бойових дій радянських військ. Незважаючи на те, що більшість населення Афганістану була неграмотною, однією з головних форм психологічного впливу на нього з боку радянської армії була друкована пропаганда.

До того ж більшість листівок друкували на території СРСР, внаслідок чого вони постійно
відставали від розвитку ситуації. Лише через 5 років після введення радянських військ в Афганістан було прийнято рішення про організацію і проведення радіопропаганди на території ДРА. Також був накопичений певний досвід телепропаганди.

Незважаючи на дуже низький рівень ідейно-політичного розвитку населення ДРА, його
національно-психологічні особливості, пропаганда була спрямована на нав’язування ідеологічних і класових постулатів. Так, досить часто в інформаційно-пропагандистських матеріалах траплялися гасла на кшталт “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, хоча робітників в Афганістані майже не було.

Агітаційні матеріали були багатослівними, декларативними, далекими від повсякденних потреб людей.

Хоч інколи вторгнення радянських військ в Афганістан називають “радянським В’єтнамом”,
роботу органів спеціальної пропаганди СРСР неможливо порівняти з результатами діяльності
підрозділів психологічних операцій збройних сил США у В’єтнамі. Так, за весь період перебування радянських військ в Афганістані було підготовлено й видано 233 назви листівок, загальним накладом 28 млн. примірників, проведено майже 3,5 тисячі сеансів радіомовлення, загальним обсягом близько 4 тис. год. З урахуванням чисельності населення Афганістану близько 19 млн. осіб в середньому за 10 років війни на кожну людину припадало по 3 листівки і одній передачі радіомовлення на добу в усій країні [7, с. 415].

Щодо чеченських кампаній Росії, то слід зазначити, що першу чеченську війну 1996 року Росія програла саме через слабкість організації інформаційно-психологічних операцій. Саме використання застарілих “пропагандистських технологій” дало негативний результат, що призвело до поразки Росії на власній території.

Друга чеченська кампанія в інформаційному аспекті мала цілком новий якісний формат як в
частині, що стосується роботи з власними військами та населенням, так і впливу на противника.
Безпосередньо психологічна робота у військах була спрямована на формування в особового
складу психологічної стійкості та готовності до ведення бойових дій, зниження психогенних втрат, здійснення психологічної допомогти та проведення заходів психологічної реабілітації. В результаті цього більш ніж 80 % особового складу угруповання на другу–третю добу бойових дій
пристосувались до бойових умов, навчились основним способам самозахисту. Але все ж таки після закінчення боїв 90 % військовослужбовців страждали невротичними недугами сну, у 60 %
відмічались неврози нав’язливого стану.

Досвід організації психологічної роботи в ході операції ще раз підтвердив необхідність її
проведення безпосередньо в бойових порядках на рівні батальйонів, а також удосконалення
системи взаємодії психологів виховних структур зі спеціалістами медичної служби, органів бойової підготовки, кадрів та комплектування.

Крім того, важливим аспектом успіху було те, що федеральна влада змінила акценти інформаційної політики з російської аудиторії на західну. Активно використовувалася західна
риторика боротьби з тероризмом. Конкретні матеріали про звірства чеченців, передусім проти
громадян західних країн. Росія намагалася домогтись постійного випередження в інформаційному протистоянні, одночасно використовуючи у власній пропаганді досвід західних країн у вирішенні курдської, баскської, корсиканської, іракської проблем тощо.

Інформаційно-пропагандиські заходи із захисту військ та населення супроводжували усі
етапи операції та проводились з такою метою: підтримка авторитету збройних сил Російської
Федерації; формування суспільної думки в підтримку дій об’єднаного угруповання військ;
інформування про повну згоду та взаєморозуміння місцевих органів влади, населення та силових структур, які беруть участь в операції; демонстрація бажання не допустити від’єднання Чечні від Росії; забезпечення захисту в інформаційній сфері, зокрема і виявлення потенційних загроз та вразливих точок у власній системі зв’язку, підтримка інформаційної безпеки; інформування населення Дагестану та Чечні про ті заходи соціального, гуманітарного, громадянського захисту, які мають бути прийняті урядом Російської Федерації після закінчення бойових дій.

Загалом під час військового протистояння на Північному Кавказі інформаційна війна велась активно як однією, так і іншою стороною. Різниця полягає лише в інтенсивності, можливостях та масштабах дій. Російська Федерація “виграла“ так звану “другу чеченську” війну якраз завдяки умілому веденню інформаційної війни і програла першу, через невдале використання наявних засобів інформаційного впливу. Чеченці ж завдяки умінню швидше аналізувати оперативну обстановку та вибирати найдієвіші методи змогли дискредитувати діяльність федеральних військ на початку конфлікту.

Звичайно це далеко не повний перелік усіх локальних воєн та збройних конфліктів, де активно застосовувались технології інформаційно-психологічних операцій. Після війни в зоні Перської затоки частини і підрозділи американської армії фактично постійно здійснювали інформаційно-психологічну підтримку контингентів збройних сил США, які залучалися до виконання гуманітарних і миротворчих операцій у різних країнах світу. Найбільшими з них були: “Спалах люті” в Гренаді (1983), “Праве діло” у Панамі (1989–1990) “Забезпечення спокою” в Іракському Курдистані (1991), “Морський янгол” з надання допомоги біженцям з Гаїті (1991), “Відродження надії” у Сомалі (1992–1993), “Підтримка демократії” з усунення від влади військових в Гаїті (1994), військово-гуманітарні акції в колишній Югославії (1991–1994), “Об’єднаний щит” з виводу військ ООН з Сомалі (1995) і миротворча операція “Суспільні зусилля” в Боснії і Герцеговині (1996) [9, с. 2–7]. Вважаємо, що ці теми ще чекають на своїх дослідників.

Підсумовуючи, зазначимо, що передові країни світу надають проведенню інформаційно-
психологічним операціям під час проведення воєнних миротворчих (стабілізаційних) кампаній одну з провідних ролей. Такий підхід свідчить про перспективність інформаційно-психологічних
операцій як одного з найважливіших чинників успіху у воєнних кампаніях ХХІ ст. Україна як одна з найбільших “миротворчих держав” планети має певний позитивний досвід проведення
інформаційно-психологічних операцій у зонах сучасних конфліктів, однак ця робота потребує
більшої уваги та систематичності проведення з боку усіх державних структур.

 Література:
1. Антокольский А. НАТО против Югославии: Бомбардировка гражданских объектов //
Зарубежное военное обозрение. – 2000. – № 7. – С. 8–10.
2. Белащенко Т. “Психологическая война” в планах империализма // Зарубежное военное обозрение. – 1977. – № 11. – С. 7–13.
3. Богданов Э. Пентагон и “психологическая война” // Зарубежное военное обозрение. – 1980. – № 8. – С. 6–9.
4.Война в Персидском заливе: Операция “Буря в пустыне”. – М.: ГлавПУР, 1991. – 88 с.
5. Гудим В. Розвиток інформаційної боротьби // Військо України. – 2002. – № 1–2. – С. 12–15.
6. Иванов Ф., Семенов С. Наглая агрессия США против Гренады // Зарубежное военное обозрение. – 1984. – № 1. – С. 24–26.
7. Крысько В.Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт) / Под общ. ред. А.Е. Тараса. – Минск: Харвест, 1999. – 448 с.
8. Лайнбарджер П. Психологическая война. – М.: Воениздат, 1962. – 350 с.
9. Михайлов Б. Психологические операции вооруженных сил США в конфликтах низкой интенсивности (на примере операций в Республике Гаити и Боснии // Зарубежное военное обозрение. – 1996. – № 8. – С. 2–7.
10. Печоров С. Дезинформация как метод “психологической войны” // Зарубежное военное обозрение. – 1991. – № 9. – С. 3–9.
11. Попов М.О., Лук’янець А.Г. До забезпечення воєнної безпеки в умовах загрози інформаційної війни // Наука і оборона. – 1999. – № 2. – С. 37–43.
12. Ткачук П.П., Черник П.П. Діяльність структур інформаційно-психологічних операцій (на прикладі воєнної операції в Іраку) // Україна на рубежі ХХІ ст.: суспільно-політичні трансформації – це геополітичні виклики сучасності: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції, присвяченої 14-річчю незалежності України. – Львів. – 2005. – 8 жовтня. – С.69–84.
13. Токов Е., Касюк А. Психологические операции вооруженных сил США в войнах и конфликтах XX века // Зарубежное военное обозрение. – 1997. – № 6. – С. 12–17.
14. Толубко В.Б., Рось А.О. Складові інформаційної боротьби // Наука і оборона. – 2002. – № 2. – С. 23–28.
15. Фомін В.О., Рось А.О. Сутність і співвідношення понять “інформаційна безпека”, “інформаційна війна” та “інформаційна боротьба” // Наука і оборона. – 1999. – № 4. – С. 23–32.

Джерело 

Варто ознайомитись з подібними матеріалами: 
Операція “Iragi freedom”. Післямова
Інформаційний вимір сучасних військових конфліктів
Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації 
Проблеми інформаційної незалежності держави
                       

25 бер. 2011 р.

Донбаські Кущі: кримінальні паралелі...

Артем Фурманюк,   Радіо Свобода

Частина 1. Страх і ненависть у донецькому Моспині

Кривава драма, що розігралася в сусідній із Донбасом Кубані 4 листопада минулого року, змусила здригнутися серця мільйонів росіян. У ту трагічну ніч в будинку одного з фермерів станиці Кущівській Краснодарського краю Російської Федерації жертвами бандитської різанини стали 12 осіб, у тому числі двоє дітей – дев’ять місяців і півтора року. Всі нещасні загинули жахливою смертю від багаточисельних ножових ран і ударів бейсбольними бітами.

Але найбільше громадськість потрясли факти, що розкрилися в ході детального розслідування злочину правоохоронцями й журналістами, які яскраво продемонстрували всю злочинну сутність нинішньої російської політики в масштабах цілої держави. Як з'ясувалося згодом, Кущівка протягом майже двадцяти років була удільним князівством банди братів Цапків, які тримали в страхові не лише 30-тисячну станицю, а й окремі частини Краснодарського краю і Ростовської області. У вотчині злочинного угруповання, що діяло під дахом сановних корупціонерів-чиновників, процвітало абсолютне беззаконня: тамтешні фермерські господарства платили данину бандитам, а вільнонаймані селяни (близько десяти з них – громадяни України – Автор) давно перетворилися на рабів, яких силоміць змушували працювати на одному з найбільших у країні сільськогосподарському підприємстві – ТОВ «Артекс-Агро», що належало ватажкам ОЗУ.

Більше того, пізніше з'ясувалося, що хвиля бандитського беззаконня, що активно покривається владою, поглинула майже всю країну.

Держави різні, а методи управління – однакові

«Угруповання на зразок кущівської сьогодні існують скрізь. І якщо в 90-их роках можна було говорити про те, що кримінал намагається проникнути у владу, то тепер йде процес злиття криміналу і влади. Ми спостерігаємо ситуацію, коли для місцевої влади у низці міст кримінал перетворюється на додатковий важіль впливу на населення.

«Я упевнений, що про ситуацію в Кущівській були прекрасно обізнані і міліція, і прокуратура» – так змалював ситуацію, що склалася, російський експерт, голова Національного антикорупційного комітету Кирило Кабанов.

Цікаво порівняти це висловлювання російського експерта з пам'ятними словами українського екс-міністра МВС. На думку останнього, найбільшу небезпеку для України сьогодні становить «комбінація адміністративного оточення Президента, який вирішує більшість політичних та економічних питань в країні, і кримінального середовища, яке також взяло на себе частину цих питань».

Нам, українцям, важливо знати, що процеси, подібні до вищеописаних, здавна відбувалися і відбуваються у справжній українській Сицилії – Донбасі. Сьогодні у донецького спрута, який обплутав своїми щупальцями всю країну, з'явився відмінний шанс закінчити розпочате, але вже в межах всієї держави. А в важкій справі асиміляції бандитської та адміністративної влади «донецьким» досвіду не позичати. Причому, перша подекуди практично повністю замінила другу. Поки верхівка кримінального айсберга в кінці 90-их – початку 2000-их успішно легалізувала свою могутність у великих містах шахтарського краю з прицілом на цілі області сходу і півдня України, донецьку глибинку віддали на розтерзання свавільникам і «відморозкам».

Стрімкий прихід до влади 

Наочним прикладом тому може послужити Моспине «допомаранчевого» періоду – містечко з населенням в 10-12 тисяч осіб, адміністративно підпорядковане Пролетарському району Донецька та Донецькій міськраді. Об'єктом непомірного бандитського інтересу тут, так само як і в краснодарській Кущівці, перш за все були колись колгоспні землі, не так вже й давно розпайовані між місцевими селянами і фермерами.

У 2000-2001 роках у Моспині з'явилася банда, яку місцеві незабаром охрестили «юріками». Кістяк формування складався з жителів Пролетарського і Будьонівського районів Донецька, а звучною назвою бригада спортивних хлоп’яг була зобов'язана двом тезкам-Юркам: ватажкові угруповання Салькову і одному з її членів – Єлістратову.

За свідченням джерела автора статті в правоохоронних органах, який побажав залишитися невідомим, запеклі чоловіки з самого початку і не думали приховувати свої більш ніж амбітні наміри, а тому якнайшвидше завітали прямо в Моспинський міськвиконком – до тодішнього мера Юрія Вибойщика, повідомивши тому, що «влада в місті міняється, тепер працюватимеш із нами».

Приголомшений такою зухвалістю, міський голова спочатку «послав» було непрошених гостей, проте пізніше йому дохідливо роз'яснили, хто в домі господар. Одного прекрасного дня Вибойщика, який повертався до рідного міста з робочої поїздки до Донецька, зупинили ДАІшники і настійно порекомендували пересісти в «круту» іномарку, що стояла неподалік. Там мера вже чекав Сальков, а між передніми сидіннями автомобіля як аргумент поблискував металом… автомат Калашникова.

Так чи інакше, але Вибойщик пішов у відставку достроково, а його місце зайняв Михайло Меренков, відомий своєю затятою відданістю ідеям рідної Партії регіонів, та ще на додачу лояльний до новоявлених «хазяїв» Моспина. Саме з приземленням Меренкова в мерське крісло дивним чином збігся розквіт беззаконня, що започаткували в місті «юріки».

Як будувалося нове місто: робота з населенням і новий «трудовий кодекс»

Заволодівши (при усілякому сприянні з боку місцевої влади) майном і більшістю земель колишнього радгоспу «Будьонівський», бандити змусили частину жителів міста (в основному з числа немічних та невдах) і навколишніх селищ працювати на них безкоштовно – «за їжу». Тих, що відмовлявся гнути спини, жорстоко били. Всім іншим забороняли без попиту ловити рибу в місцевих ставках, збирати хмиз в посадці, косити сіно і таке інше. Все це рішуче каралося «юріками» – насильство практикувалося повсюдно. Фактично, більшість жителів Моспина відразу опинилися в становищі кріпаків.

Із заяв потерпілих до правоохоронних органів 
(переклад з російської – Автор).

Колупаєв В'ячеслав Юрійович, 1959 р.н.:

«З 2000 року я працював в радгоспі «Будьонівський», директором був Пащенко В.Н., потім радгосп перейменували в ТОВ «АПК «Донецький». Пащенко пішов на пенсію, замість нього прийшов з м. Донецька Єлістратов Юрій Іванович, разом з ним прийшов Сальков Юрій Федорович. Єлістратов був директором. Я працював механіком, потім перейшов на ферму ел. слюсарем. У червні 2002 року у вихідний день я прийшов на ферму, щоб доробити насос… Коли я йшов додому, неподалік від ферми побачив автомобіль ВАЗ-2110, на якому їздить наше керівництво... З машини вийшов Микола, який возив Салькова ... Я підійшов до нього, тому що він мене покликав. Не встиг підійти до нього, як він ударив мене в обличчя кулаком, нічого при цьому не говорив. Я впав, втратив свідомість. Мене били гумовим молотком і ногами – Микола і Сальков Юрій Федорович. Як вони мене били, бачили сусіди. Вранці я не міг піднятися, боліла голова, рука і весь тулуб. Викликали «швидку», яка відвезла мене в травматологію 9 міськлікарні. Робили знімки. Були поламані ребра зліва, рука розпухла… всі суглоби боліли, були опухлі і сині. Лікувався у хірурга в Моспині приблизно місяць. Дільничний інспектор (Генадій Кліменко – автор) порадив зажадати відшкодування матеріального збитку, необхідного для лікування. Однак ті, що били, відмовилися це зробити. Звільнили мене заднім числом…

Підприємство повинне мені зарплати приблизно 500 гривень, але не видає. Мені відомо, що били не лише мене. Побили Ткаченка з вулиці Садової, він працював механіком або бригадиром у Верхніх Бирюках (моспинське селище – Автор), Наумчика Віталія (йому поламали руку, лікувався в лікарні), Задонського Михайла – ветлікаря, скотаря Віктора. На фермі в основному працювали без зарплати, за годування. Хто не хотів працювати, били».

Руденко Євгенія Миколаївна, 1954 р.н., різноробочий шахти «Моспинська»:
«10 листопада 2002 року увечері, приблизно о 17 годині я, разом із сином Віталієм, 1980 р.н., йшли по вул. Гагаріна, як в цей час з боку виконкому в нашу сторону на великій швидкості рухався легковий автомобіль, син не встиг відскочити убік... Я стала шукати сина в темряві. Потім з'явилася та машина, яка його збила... «Швидка» відвезла його в 9 міськлікарню, де він і помер… За кермом автомобіля, що збив сина, як мені відомо, сидів нібито Петров Ігор і з ним було ще двоє – вони з ВАТ «Донецький» (тут і далі мається на увазі ТОВ «АПК «Донецький» - Автор)… Мені вони дали 300 гривень на похорони сина і трохи м'яса… Автомобіль був ГАЗ-«Бобік», рухався з великою швидкістю і навіть не пригальмував… Потім під'їхав до нас. У міліції я була, мене опитували, але мій стан у зв'язку з тим, що сталося з сином, був жахливий, тому мене обіцяли викликати в інший день, але так більше ніхто і не викликав».

Осипова Віра Павлівна, 1949 р.н.:
«У грудні місяці 2002 року я випадково знайшла в лісопосадці недалеко від ферми ВАТ «Донецьке» старий, іржавий шматок транспортера. Я прийшла додому і сказала чоловікові, щоб піти узяти його і здати на металобрухт, оскільки удома не було грошей. Я і чоловік на санках привезли його додому, наступного дня здали його приймальникові на 30 грн. Цього ж дня блатні керівники ВАТ «Донецьке» зловили мого чоловіка на вулиці і побили… Я викликала швидку допомогу, приїхав доктор… Оглянув чоловіка і сказав, що у нього поламані 3 і 4 ребро. Коли йому сказали, що чоловіка побили блатні, доктор став на нас кричати. Був невдоволений… За цей метал мій син Євгеній, 1975 р.н. відпрацював безкоштовно на фермі скотарем. Більше вони мого чоловіка не били. Мені загрожували, але до побиття не дійшло».

І подібних випадків в Моспині зразка 2002-2003 років було багато. Частина з них мала смертельні наслідки. Лише у розпорядженні автора статті і редакції видання набереться добрий десяток копій заяв потерпілих. Адже не всі знаходили в собі мужність скаржитися в органи.

До речі, Анатолій Кирилович Бєлодєд – старий, 1941-го року народження, що також працював механіком на ТОВ «АПК «Донецький», остаток своїх днів провів на території місцевої лікарні, побоюючись помсти «братків», які розлютилися на нього за звернення до міліції. Перед тим «господарі» жорстоко побили діда з метою «профілактики» (!), і в підсумку лікарям довелося ампутувати обидві ноги нещасного  – через гангрену!

«Податкова» реформа

Нападок бандитів зазнавали також нечисленні моспинські фермери, що мали власні наділи землі. Тим із них, хто не бажав ділитися, «юріки» не тільки погрожували, а й неодноразово підпалювали господарське майно. Зокрема, від підпалів у свій час натерпілося підприємство місцевого аграрія Володимира Орлова. А на ділянку його колеги Віктора Демченка одного разу посеред білого дня заїхали відразу два комбайни, що належали хижому АПК, і зібрали чужий врожай соняшника.

«Поняття» як основа нової моспинської «конституціі»

                     Віктор Демченко

До речі, Володимир Демченко – відставний міліціонер, який у 80-ті роки минулого століття очолював управління карного розшуку Донецької міліції. Конфлікт із «юріками» змусив його кинути бандитам виклик і навіть почати допомагати жертвам бандитського свавілля домагатися реакції правоохоронців на їхні звернення, хоча йому самому погрожували вбивством.

На жаль, радянський досвід боротьби зі злочинністю в теперішніх умовах виявився абсолютно марним. Єдиним тимчасовим (до судових розглядів не дійшло) досягненням Демченка стала хіба що більш-менш позитивна реакція Донецького міськуправління міліції на факти, викладенні у одной із його заяв, вже після Помаранчевої революції, у 2005 році.



Заради справедливості відзначимо, що деяким особам вдавалося поставити «юріків» на місце. Але, попри те, що один із цих «героїв» був співробітником міліції, сина якого бандити одного разу силоміць скупали в ставку, а другий – відставним військовим, обидва вони вважали за краще вирішити конфліктні ситуації за допомогою методів, аналогічних тим, до яких вдавалися аграрні рекетири з Моспина. Місцеві жителі з погано прихованим задоволенням згадують ці два випадки, коли в гості до їхніх катувальників наїжджали міцні хлопці у формі міліцейських спецпідрозділів і жорстоко били «юріків» прямо на вулиці.

Активна діяльність керівників ТОВ «АПК «Донецький» на ниві криміналу не була для правоохоронців секретом, але співробітники Моспинської міліції і прокуратури Пролетарського району Донецька незмінно відмовляли в допомозі жертвам банди. Стражі закону наполегливо відмовлялися вбачати склад злочинів у діях мародерів.

Команда професіоналів

Практично всі потерпілі у своїх зверненнях до органів серед своїх мучителів згадували імена Салькова й Єлістратова. Але, якщо в Моспині ці персони були відомі під ім'ям «юріків», то жителі Пролетарського і Будьонівського районів Донецька називали їх інакше – «гівчиками». Один і другий, за версією екс-начальника міліції Донецької області Михайла Клюєва, входили до складу могутнього ОЗУ Гіві Немсадзе, діючого під дахом держслужбовців найвищого рангу. Оперативною розробкою бандформування у 2005-му році всерйоз займалися міліцейські шукачі.

За матеріалами слідства, до складу цього угруповання входив і Микола Іванович. Із заяв моспинців, його в місті боялися більше за інших і називали не інакше як «молотобійником» і Колєю Молотком – через велику любов останнього до перевірки кісток своїх жертв на міцність за допомогою однойменного інструменту, що у цивілізованому світі використовують для рихтування автомобілів. Ментам цей донецький «брат-близнюк» кущівського Вови Бєспрєдєла був відомий під ім'ям Миколи Дунайцева, який, разом із Сальковим, Кочетовим та Єзіком, був віднесений слідчими до розряду особливо небезпечних членів ОЗУ Немсадзе. У свою чергу, Єлістратов, за матеріалами справи, проходив як один із «зброєносців» банди: у нього оперативники вилучили величезний арсенал зброї, який обчислювався не лише автоматами Калашникова, про які згадував у своїх зверненнях до невіруючих «фомів» із місцевої міліції Віктор Демченко.

Моспине і Донецьк
для Людей. Стабільність і «баблобут»

Але все це, як кажуть, «було давно і неправда», а з приходом Вождя «регіоналів» до влади найгуманніші в світі Київський районний та обласний апеляційний суди у Донецьку повністю виправдали більше ніж два десятки «братків» з ОЗУ Немсадзе, включно з «ватажком банди», Немсадзе-середнім, Дунайцевим та Єлістратовим, з легкістю повісивши численні замовні вбивства бригади на їхніх вже покійних подільників.

Сьогодні «білі та пухнасті» не тільки насолоджуються свободою, а й вважаються визнаними жертвами «помаранчевих політрепресій». Коля Молотобійник, зокрема, спокійно собі торгує будматеріалами на ринку «Об'єднаний», а Єлістратов радіє життю, спостерігаючи, як обидва його сини колесять по району на «крутих» іномарках.

Сальков, мабуть, єдиний із них, хто на сьогоднішній день, з невідомих причин, не одержав відпущення гріхів від донецької Феміди. Але... За твердженням Віктора Демченка, Юрія Федоровича, який начебто досі значиться в міждержавному розшуку (№ РД 00-12 від 12.08.2005 року), за останній час не раз бачили, зокрема в Моспині. Судячи з усього, поквапилися ЗМІ його поховати.

На закінчення варто відзначити, що на минулих виборах до органів місцевого самоврядування нищівну перемогу в Моспині отримала Партія регіонів. Мером міста в черговий раз став Михайло Меренков, зображений на передвиборних блакитних агітках в обнімку з Донецьким міським головою Олександром Лук'янченком, а їхні однопартійці одержали 90% мандатів у оновленій міськраді.

Тобто, на східних фронтах країни без демократичних змін. Повна стабільність, кажучи мовою Віктора Януковича і його команди, а точніше – тихий вир. Що поступово засмоктує всю Україну...

(Далі буде)

Джерело

Кріпацтво в донецькій глибинці

25.03.2011   Артем Фурманюк, Радіо Свобода

Донбаські Кущі-2. 
Кріпацтво як звичайне явище в донецькій глибинці

Донецьк – У сучасній Україні прийнято вважати, що рекламні слогани багаточисельних партій і блоків у переважній більшості є нічим іншим, як передвиборним популізмом. Причому, частенько це визнають навіть самі виборці тієї чи іншої політичної сили, що не жаліє обіцянок під час чергової агітації за себе.

Так воно і є, але можна сказати, що гасла, вигадані штатними політтехнологами регіоналів, яких традиційно називають прагматиками в політиці, проти істини грішать менше за всіх. Суть в тому, що правда, як казали класики, у кожного своя. Навіть у вищій мірі амбітний намір однопартійців Віктора Януковича побудувати «Україну для людей» має мало спільного з порожніми обіцянками. Адже під словом «люди» представники Партії регіонів мають на увазі зовсім не тих «козлів, які постійно заважають їм жити». І не тих «овець», якими в недавньому інтерв’ю обізвав російський народ Тохтахунов – «Тайванчик», який зачастив із візитами до «братської» України з приходом до влади Віктора Януковича.

За словами кримінального авторитета, єдиним можливим політичним режимом в нинішній Росії є «особлива демократія», за якої «і вівці цілі, і вовки ситі». Що у перекладі на політичну мову чинної української влади називається «стабільністю» та потребою суспільства в «міцній» владі.

Шкода тільки, що дійсний сенс регіоналівських гасел почав доходити до нашого народу занадто пізно.

Великі плани маленької поміщиці

Днями Уанет буквально розірвала новина про життя селян Мар’їнського району, які за бажанням впливової односельчанки, депутата райради від «рідної» Партії регіонів втратили не тільки власні паї у майні колишнього колгоспного господарства, але й навіть свої будинки. Під загрозою виселення виявилося близько третини всіх тутешніх сімей, і про «кріпаків» із села Дальнє не змовчали навіть лояльні до влади телеканали.


«Прихватизувати» ціле село, включаючи 30 житлових будинків, земельні паї, будівлі дитячого садочку, магазинів і колгоспної контори, регіоналці Ларисі Радзишевській вдалося за всебічної допомоги чиновників Мар’їнського району, що також, звісно, представляють партію Януковича. Зокрема, після ліквідації колгоспу голова місцевої сільради, «регіонал» Сергій Столєтов відмовився прийняти будинки селян на баланс сільради і протизаконно передав житлофонд КСП «Дружба» підприємству, в яке Радзишевська у 2007 році трансформувала колишню колективну власність.

Надалі фірма Лариси Петрівни ще кілька разів змінювала назву, поки не перетворилася в ЗАТ «Дальнє». У число його акціонерів ніхто з пересічних місцевих, ясна річ, не потрапив.

Згодом рідня спритної підприємниці з БТІ швидкоруч допомогла її з оформленням необхідної документації на майно колишнього колгоспу і нерухомість, а знайомий нотаріус завірив договір купівлі-продажу між колишнім КСП і ЗАТ. У свою чергу кум Радзишевської, а, за сумісництвом, голова Мар’їнського райсуду Ігор Ступін почав задовольняти позови Лариси Петрівни про виселення «квартирантів» – тих бідняків, які живуть у будинках тутешньої «Салтичихи» і заважають здійсненню її планів!

Більшість же селян, котрих виселяють, в суді дізналися про те, що вони не є тепер власниками своїх осель. Й тому галас почали піднімати зовсім недавно. Частина з них змирилися зі свавіллям і погодилися викупити свої житла. За хатку, яка Ларисі Петрівні коштувала по 1-2 тисячі гривень, вони заплатили новій господарці по 10-20 тисяч. Серед дальненців є й такі, хто під погрозами підписали відмову від майнових паїв на користь Радзишевскої.

Ну, а тим, хто вирішив добиватися правди, дуже важко. Наприклад, однією з таких сімей, що складається з 8 членів, довелося оскаржувати незаконне рішення судді Ступіна в Апеляційному суді Донецької області. І що ж?

Жерці Феміди скасували рішення кума Лариси Петрівни, але ухвалили: позивачам слід укласти з Радзишевською договір і акуратно відносити квартплату в контору ЗАТ «Дальнє»!

Характерно також, що Радзишевській абсолютно все одно, кого залишати без даху над головою. Під її гарячу руку потрапляли й діти, й інваліди. У методах досягнення своїх цілей Лариса Петрівна настільки ж всеїдна: крім перерахованих вище махінацій Радзішевська вдавалася до таких хитрощів, як зміна адрес цікавих для неї будинків. Тут також не обійшлося без спільників при владі – тодішнього голови ліквідаційної комісії Володимира Бойчука і, вже згаданих, голови сільради Столєтова та начальника бюро технічної інвентаризації в місті Мар’їнка на прізвище Самуся.

Колишнім колгоспним багатством ЗАТ Радзишевської розпорядилося вельми своєрідно. Прибравши до рук майнові паї селян, нова господарка порізала і здала на металобрухт все, що можна було зруйнувати: трактори, нову водонапірну башту, маслоцех, автогараж, майстерні, 6 тваринницьких ферм. Знищила клуб та їдальню. Привласнила навіть дитячий садочок, який незабаром також розорила, а в уцілілій частині відкрила кафе.

Необхідно зазначити, що подібне ведення бізнесу взагалі притаманне переважній більшості «міцних донецьких господарників». Зауважимо, що згадувані автором у попередній статті «юрікі», які господарювали в донецькому Моспині, подібним же чином обійшлися з майном колишнього радгоспу «Будьонівський», що звалилося їм «з неба». Окрім здачі металобрухту, вони примудрилися десь подіти ціле стадо корів у більш ніж тисячу голів. Саме завдяки такій особливості менталітету «нових донецьких» нині вся донбаська глибинка представляє з себе суцільні депресивні території.

Прокуратура Мар’їнського району нарешті порушила кримінальну справу за фактом крадіжки майнових паїв селян. Але, незважаючи на це і навіть на той факт, що злочинна діяльність Радзишевської завдяки висвітленню в ЗМІ знижує і без того низький рейтинг Партії регіонів в очах громадськості, жителі села Дальнє мало вірять у сприятливе для них вирішення питання. Адже Радзишевська так часто хвалилася перед ними, що «свиней у неї на всіх вистачить» – і на міліцію, і на прокуратуру. Та й сама поміщиця здаватися не збирається. Більш того, вона подала мільйонний позов на тих 17 неслухняних односельців, які не хочуть здавати свої ділянки за копійки і наймитувати на її користь. А розглядом позову Радзишевської про «самовільно захоплені» селянами земельні наділи займеться відданий їй суддя Ступін!

«Кріпаки» зі села Дальнє кажуть, що Лариса Радзишевська, виправдовуючи свої вчинки, любить повторювати одну фразу: «Янукович всю країну купив, а я не можу одне село?» Треба визнати, амбіційній регіоналці майже вдалося досягти своєї мети.

Удільний князенко Великоновосілківського району: Радзишевська і поруч не стояла...

Однак, поміщиці з села Дальнє ще дуже далеко (вибачте за тавтологію) навіть до рівня донецьких васалів Януковича на зразок Валерія Шири. Більш того, змагатися в могутності з головою Великоновосілківської райради Донецької області навряд чи під силу навіть господарям станиці Кущівскій в Росії.

Валерій Петрович є, без перебільшення, справжнім удільним князем на території, що охоплює 73 населені пункти і налічує в цілому майже 50 тисяч людських душ. Така чисельність населення першої за площею адміністративно-територіальної одиниці області, що розташована на заході «біло-блакитної» вотчини.

                       Іван Хараман
Так-так, саме «душ», тому що, судячи з численних фактів з новітньої історії району, керівником якого і є Шира, саме він і його найближче оточення має право не лише привласнювати тисячі гектарів народної землі, але навіть відбирати життя в тутешніх селян та фермерів.

26 листопада 2009 року неподалік від свого будинку, розташованого в селищі міського типу Велика Новосілка, був по-звірячому вбитий директор і співвласник місцевого агропідприємства СТОВ «Євгенівське» – 57-річний Іван Хараман. Чоловік загинув від ударів залізним прутом, завданих йому невідомими. Але про те, хто був справжнім винуватцем вбивства, нехай навіть виконаного чужими руками, ще довго шепотіли колеги підприємця і навколишні жителі.

 Смерть керівника успішного сільгосппідприємства розбурхала жителів району тому, що напередодні СТОВ «Євгенівське» зазнало потужного рейдерського захоплення, організованого Олегом Шем’яковим, бізнес-повіреним голови Великоновосілківської райради Валерія Шири. Загиблий навіть попереджав правоохоронні органи про те, що його життю загрожують. Незадовго до смерті Хараман звертався за допомогою і до одного з народних депутатів. Ще 29 вересня будинок, в якому фермер проживав зі своєю родиною, закидали пляшками із запальною сумішшю. Пожежу вдалося загасити, однак винних не знайшли. У спробі заволодіти агрофірмою і тиску на дрібних засновників Хараман звинувачував жителя села Павлівка (того ж самого Великоновосілківського району) саме Олега Шем’якова. Причетним до рейдерства Хараман вважав і самого главу райради Валерія Ширу. Крім того Хараман заявляв, що він постійно піддається моральному і фізичному тиску, йому навіть пообіцяли, що якщо він не відмовиться від підприємства, то його «усунуть фізично».

«Батькові відкрито погрожували, що знищать. За вбивством стоять Валерій Шира і Олег Шем’яков. Шем’яков хотів прибрати батька, тому що він був принциповий керівник», – розповідав журналістам після вбивства Харамана його син Андрій. У той же час дружина загиблого заявила в суді, що напередодні вбивства Шира запрошував Харамана до себе на «дачу» у Нескучненський ліс, і коли останній повернувся додому, то приречено сказав, що йому кінець – голова райради погрожував смертю, якщо він не відмовиться від корпоративних прав на СТОВ «Євгенівське».

Показово також, що доньці Шири – Ларисі Дегтяренко належали 5% статутного фонду в ТОВ «Євгенівське», а 5 серпня 2009 року ще 44% підприємства таємничим чином були подаровані Шем’якову дрібними акціонерами.

Дивно, але ніяких питань у правоохоронців ні до Шири, ні до Шем’якова так і не виникло. Вони взагалі не розглядалися слідством у якості підозрюваних, хоча на бесіду в міліцію запрошувався навіть один із журналістів, які написали про трагедію. При цьому два згаданих суб’єкти були єдиними, чий наявний мотив до усунення Харамана було видно неозброєним оком.

Цікава деталь: 6 жовтня 2009 року, незадовго до першого замаху на Харамана, Шем’яков звернувся до Господарського суду Донецької області, висунувши однією з вимог позову усунення директора «Євгенівського» із займаної посади. Вже 7 жовтня суддя Донець частково задовольнив позовні вимоги Шем’якова. Причому слуга Феміди настільки поспішив, що датував постанову 2008-м, замість 2009-м роком. Івану Хараману заборонили проводити будь-які дії, в тому числі – реалізовувати швидкопсувну сільськогосподарську продукцію. І вже 8 жовтня позивач, потираючи руки, з’явився в кабінеті Івана Володимировича із держвиконавцем – на майно ТОВ «Євгенівське» було накладено арешт. Однак, підприємець здаватися не збирався, за що згодом і поплатився.

Загалом, у кримінальній історії Донбасу Великоновосілківський район займає не останнє місце, на відміну від його соціально-економічних показників. Свого часу невідомі молодики побили бейсбольними бітами до втрати свідомості у власному кафе одного з впливових на той момент підприємців району М. М. Кірьякулова, після чого він змушений був назавжди закрити усі свої справи в районі та виїхати. Прямо у власному житлі грабіжниками-«нальотчиками» були вбиті голова колишнього колгоспу «Правда» (село Старомайорське) М. П. Обрізан та начальник маслоцеху колишнього КСП «Нива» (село Старомлинівка) Н. В. Патрікац. У березні 2008 року невідомі підпалили автомобіль «Ніссан-Патрол», що належав підприємцю А. Потузі. Той відкрито опонував районній владі в судах.

Редактор місцевої газети Василь Пробачай в одній зі своїх статей писав, що після знаменитого указу Леоніда Кучми, коли колективні сільгосппідприємства за одну ніч перетворилися на СТОВ, розподіл земельних активів у Великоновосілківському районі відбувся за дуже простою схемою: тодішній голова райдержадміністрації Шира, і два його заступника Красьоха та Денисенко закрилися в кабінеті і протягом дня «розпиляли» район на трьох, ввівши в засновники практично всіх господарств або своїх родичів, або довірених осіб. Цим, на думку журналіста, і пояснюється те, що Великоновосілківський район залишається найбіднішим у Донецькій області, а по безробіттю – абсолютним рекордсменом в Україні.

Ця частина Донеччини є чисто аграрною – раніше наявні тут деякі промислові підприємства, після того, як перейшли під контроль структур, близьких до Валерія Шири, були або розорені і вивезені на металобрухт, або збанкрутовані і закриті. Єдиною цінністю залишається земля. І сьогодні місцевим маркізом Карабасом є голова та депутат (протягом трьох скликань) райради регіонал Шира. Колишній прокурор Донецької області Олексій Баганець свого часу вказував, що дочка Шири Лариса Дегтяренко є засновником 7-ми господарств. Виконувач у 2005 році обов’язків начальника Управління Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю МВС України в Донецькій області С. Степанов констатував: «Родичі Валерія Шири є засновниками 24 підприємств району...»

Природно, що прихватизація району Широю і його підопічними здійснювалася не завжди гладко. Стосовно господаря Великоновосілківського району свого часу порушували кримінальні справи по цілому букету статей КК України, але всі вони дивним чином розвалювалися ще до суду.

Хоча насправді все дуже просто: Валерій Шира водить дружбу з прокурором Донецька, вихідцем із Великоновосілківського району, Олександром Ольмезовим. У числі ще більш високих покровителів Валерія Петровича є екс-Генпрокурор та нардеп від Партії регіонів Геннадій Васильєв і його колишній протеже – нинішній заступник Генпрокурора Ренат Кузьмін. Але й це не головне. Валерій Шира відомий цілому району перш за все як наближена особисто до самого Віктора Януковича особа. Народна чутка навіть нагородила свого хазяїна гучним званням «банщика» Віктора Федоровича.

«Вітя і Валера зійшлися ще в 70-х роках. Після цього їхні шляхи нерозривні. В нагороду за роки невтомної праці пацани «підігнали» Ширі район. Мовляв, роби там, чого душа забажає, «старший» все дозволив. Підприємства можна забирати, поля чужі. «Старший» постійно спілкується з відданим йому банщиком. Частенько запрошує до себе в Межигір’я – попаритися, пополювати, просто так постріляти. Шира у разі необхідності дзвонить Януковичу безпосередньо, минаючи численну прислугу. Йому можна на «ти» – писало колись одне з українських інтернет-видань.

Хоча, як і мафіозі – герої книг Маріо П’юзо, Шира, який завжди вмів відділяти бізнес від особистого, успішно застосовував свою «підприємницьку» хватку і в політиці. У 2005 році, викинувши партквиток Партії регіонів, Валерій Петрович причепурив помаранчеву краватку і бурхливо аплодував Вікторові Ющенку, який прибув до Донецька після перемоги на виборах. Над цим «анекдотом» тоді реготали жителі Великоновосілківського району. Пізніше Шира побував і в лавах місцевого БЮТу, і в Партії промисловців і підприємців, що на той момент входила до блоку «помаранчевих» сил. А в донецьку «Нашу Україну» Шира впровадив свого протеже Шем’якова і саме завдяки старанням останнього «зачистив» у партії тих «помаранчевих» веліконовосілківців, які відкрито домагалися відсторонення голови району від влади і притягнення його до кримінальної відповідальності.

А таких сміливців спочатку було чимало. У березні 2005 року під стінами Донецької ОДА жителі Великоновосілківського району провели мітинг під гаслами: «Бандитам – тюрми! Ширу геть!» Новообраний Президент тоді ще прислухався до волі народу, і Шира був звільнений з посади голови райдержадміністрації за корупційні діяння. Але, як відомо, Ющенко згодом швиденько згорнув свою антибандитську програму І вже в кінці 2008 року... нагородив Валерія Ширу вищою державною нагородою – орденом Данила Галицького, якраз до 60-річчя Великоновосілківського феодала.

А менш ніж через рік був вбитий Іван Хараман, який, до речі, теж був членом Партії регіонів. На його похорон не ризикнули прийти представники тієї влади, яку Іван Хараман представляв у місцевій раді. І про яку незадовго до смерті, перебуваючи під тиском на своє підприємство, гірко сказав: «Моє село Євгенівка 95% голосів віддавало за Партії регіонів. Як людям в очі дивитися? Як далі голосувати за них?»

Україна Януковича як вона є

Люди зробили висновки самі і на президентських виборах-2010. Велика Новосілка віддала «своєму» кандидату Януковичу всього 57,3 відсотка голосів – на 19 відсотків менше, ніж тодішній сукупний рейтинг «біло-блакитного» кандидата по Донецькій області! Більш того, навіть найбільш демократично просунуті центральні райони Донецька, що традиційно мають тут найширший електоральний діапазон, не надали високого кредиту довіри чужому землякам Януковича кандидату – Юлії Тимошенко. Перемогла не вона, і вже на останніх виборах до місцевих рад Шира і його співтовариші, що значно зміцніли протягом року, зробили все, щоб виправити колишню помилку. Результат перевершив найсміливіші очікування: активніше за всіх у Донецькій області «голосував» саме Великоновосілківський район! Необхідна регіоналам як повітря явка виборців досягла в тут майже 75%, в той час, як середній показник по Донецькій області не перевищив навіть 50%.

Не так вже давно у Великоновосілківському районному суді почалися слухання у справі про вбивство Івана Харамана. Родичі покійного впевнені, що судять «терпилу», а не справжніх організаторів злочину. В обвинувальному висновку, направленому до суду майже за рік після скоєння злочину, голова Великоновосілківської райради не фігурує, і навіть не згадується, а ім’я Шем’якова присутнє лише у довідці про речові докази, що зібрані у справі. Серед них – договори дарування останньому власності колишніх засновників СТОВ «Євгенівське»...

Та й хіба могло бути інакше? Про те, що в Україні Януковича очевидні «засилля бандитів і непотизм», вже навіть за кордоном пишуть!

(далі буде)

Попередня публікація: Донбаські Кущі- 1. Страх і ненависть у донецькому Моспині

Джерело

24 бер. 2011 р.

Война без единого выстрела

Дмитрий Турлай Интернет-газета  «Единый мир»

Информация – это своего рода питание для разума и чувств человека. Отключить человека от непрерывного потока информации практически невозможно, с какой точки зрения на это ни посмотреть.  Кроме книг, новостей, рассказов, фильмов, все наши переживания, эмоции, чувства также остаются в нас в виде информации – четко формируя наше восприятие мира и модель отношения к нему.

Войны еще продолжают уродовать лицо цивилизации, нанося на него все новые безобразные рубцы, но физическое насилие постепенно уступает место психологическому. Процесс совершенствования средств противоборства людей друг с другом не прекращается.

Информационная война ведется с теми же целями: порабощение, подчинение, управление, материальная выгода, и в тех же формах - междоусобная, гражданская, "альянсовая". "Властители" мира поняли преимущества информационной войны и широко применяют ее. Хотя в большинстве случаев она предстает перед нами как система информационного давления, носящая случайный характер.

Все чаще обывателями принимаются кардинальные решения – отказаться вообще от источников информации, таких как телевидение, Интернет, радио, пресса. И к такому подходу более тяготеют представители наиболее развитых слоев общества. А тот, кто еще питает иллюзию формирования свободного и объективного личного мнения, пытается получать одну и ту же информацию из нескольких "независимых" источников.

Сегодня каждому ясно, что даже констатация факта в новостях "приправляется" так, как выгодно для формирования необходимого общественного мнения. А приправа, как известно, полностью меняет вкус любого блюда. Таким образом, происходит подмена понятий, искажение естественных жизненных приоритетов, изменяется система ценностей, мировоззрение. Чего стоит слоган известной телекомпании: "Мы делаем новости". Новости, перед тем как сообщить нам с вами, "делают", изготавливают.

И уже никого не интересует, почему учитель из Германии идет убивать русского инженера,а все думают только "Один народ, одна империя, один вождь", "Родина-мать зовет", "Бей насмерть", "Пусть вдохновляет вас в этой войне мужественный образ наших великих предков!".

Впрочем, в жизни встречаются и более тривиальные случаи, когда, например, прививается убежденность, что жевательная резинка способна защитить от кариеса, причем одна лучше, чем другая. При этом информационное программирование достаточно мощное оружие даже против скептически настроенных людей.

Если обратить внимание на состав потребительской корзины среднестатистического жителя, допустим, Европы, то мы найдем там массу товаров и продуктов питания, прошедших зачастую огромный путь (с затратой огромного количества энергоресурсов).

А как мы узнали о существовании "экзотических" товаров и как захотели их приобрести? Информационная атомная бомба - реклама. Также развивается и другая составляющая нашей жизни – шоу-бизнес. Мы как плюшевые игрушки, забитые информационной "мякиной", - и больше ничего. Вся наша потребность в информации заполнена. Обратите внимание на содержание новостей, если ничего важного в мире не произошло, покажут репортаж о жизни доярки из глубинки.

Кто-то скажет, что "идеология позволяет объединить народ, привить наилучшие ценности обществу", но как часто идеология давала сбой и приводила к глобальным конфликтам и катастрофам. Мы так жаждем и ищем свободы, что все более и более загоняем себя в рабство.

 И рано или поздно возникнет необходимость бороться за свою свободу, не поддаваться этому чудовищному давлению, которое заставляет нас работать вдвое больше, не думая о действительно важных вещах. И в результате деградировать, не получая никакого наслаждения от этой жизни.

Очевидно, что нам не избавиться от воздействия общества на нас. Мы созданы этим социумом. Вместе с этим нам нужно каким-то образом выйти из-под управления информационного воздействия.

Этого можно достичь только одним путем – развитием. Как когда-то мы считали, что самое важное в жизни – игрушки, затем, развиваясь и приобретая опыт, мы ставили перед собой более серьезные цели, так и теперь просто нужно почувствовать, что наше развитие не закончено, что все самое важное  для нас сегодня – это все те же игрушки.

Пустота и безысходность текущего состояния уже помогают нам осознать это. Созданы все условия, чтобы предпринять попытку вместе выйти за рамки всей окружающей нас действительности и стать выше всего управленческого воздействия мелочных эгоистических устремлений "сильных мира сего".

При этом обретенная мудрость позволит не только исключить анархию, но и найти одно направление к единой и неизменной цели нашего существования.

Как ребенок сначала ощущает нечто, затем познает форму и имя, понимает взаимосвязи и уже на заключительном этапе обретает знание в его полном, неограниченном временем, движением и пространством виде. Так и мы, поднимаясь выше уровня "информационного мусора", очищая его как кожуру, сможем найти истину, поймем причины всего существующего и без единого выстрела одержим победу в этой войне.

Джерело

Ползучая зомбификация

Олег Хлебников   Интернет-газета  «Единый мир»

Современная культура незаметно, но методично зомбирует население. Западные страны уже пожинают первые плоды самолюбивого невежества, возведенного в прописной идеал.

Издание "Калькалист" опубликовало весьма экстравагантную статью под названием "Атака зомби". Ее автор, генеральный директор двух бизнес-консалтинговых компаний, оставил поле своей деятельности, вторгся в социальную сферу и вышел на людную площадь с плакатом откровенно вызывающего содержания. Статья подняла целый шквал разноречивых откликов, однако практически никто не отрицал самого явления, о котором идет речь.

Зомби стали частью повседневной жизни "развитого" мира. У некоторых они поселились дома, другие сталкиваются с ними у друзей и знакомых. Зомби не состоят на учете в медучреждениях, не фигурируют в официальной статистике, не вписываются в четкие критерии. В отличие от криминальных драм и беспричинного насилия среди скучающей молодежи, зомбоэффект редко попадает в кадры, хотя распространен он намного шире.

Иногда это начинается уже со средней школы, а иногда молодому человеку удается дотянуть до выпускных экзаменов. Так или иначе, в какой-то момент его начинает "глючить", и окружающие сначала с тревогой, а потом с отчаянием наблюдают за тем, как рушится еще одна жизнь.

Зомби - живые мертвецы разных возрастных категорий от 15 до 30. Это и вправду новый "тренд", для которого только в наше время сложились подходящие условия: 400 телеканалов и реалити-шоу, транслирующиеся 24 часа в сутки.
Раньше уровень жизни был ниже, а культура труда - выше. Люди работали, даже если не получали от этого удовольствия, а в крайнем случае зарабатывать деньги их принуждала семья. Когда работа была необходимым условием выживания, мало кто проявлял терпимость к безделью и безучастности подрастающего поколения.

Однако, сегодня человек с малых лет попадает в зомбирующую атмосферу эгоцентричного общества. "Прогрессивный" образ жизни породил удивительное сочетание: идеалы всеобщего благоденствия, обеспеченные (хотя бы в меру) родители и современная культура, вернее культ с одной лишь святыней - саморекламой. Все это создает благодатную почву для новой поросли, которая увядает, не успев взойти.

Все больше людей не находят причин для роста и превращаются в угасших стариков задолго до того, как переступают полувековой порог. Классический зомби лежит на диване в доме своих родителей, уставившись на движущиеся картинки, которыми завораживают его специалисты по теледури.

Зомби становится все больше, и причина этого - в элементарном страхе. Еще не успев влиться в жизнь, человек обнаруживает, что он не в силах справиться с бешеным давлением конкуренции, которую навязывают нам во всех формах. Он заранее признает свое поражение и отказывается от участия в забеге. Ну а если ты неконкурентоспособен, значит, и неплатежеспособен. У тебя прочерк в графе "карьера", прочерк в графе "жилье", прочерк в графе "семья"...

Современные зомби - не столько отверженные, сколько отвергнувшие. Они отвергли стандартную модель в призрачной надежде на удачу, которая мерцает с плоских экранов. Порожденные культурой рекламы и самомнения, зомби мечтают о блеске славы за минимум усилий. Подобно Каю, попавшему во дворец Снежной королевы, они выкладывают из льдинок слово "вечность" (eternity), только выходит у них: "реалити" и "селебрити".

На небосклоне зомби-мира зажигаются звезды-пятиминутки. Их манеры грубы, а слова нечленораздельны, потому что им просто нечего выразить. Обман и интриганство самого низкого пошиба они называют "стратегией", а свою ничтожность делают примером для подражания.

Как видите, автор не жалеет слов. Досталось от него и программам типа "Большой брат", участие в которых становится для зомби чуть ли не делом жизни и в то же время убежищем от ее тягот. При этом за минутой славы, которая выпала одному, скрываются тысячи других, глядящих с диванов в тщетном ожидании своего часа.

У примерного зомби наших дней есть сознание и мечты, но нет энергии и ответственности. Он не чувствует необходимости зарабатывать себе на пропитание, он готов жить подачками родителей или родственников и довольствоваться остатками пищи из холодильника. Иногда его хватает на хрупкую связь с себе подобными, однако, как правило, он одинок. Лишенный окружения, подавленный, он подавляет и своих близких. А иногда пристращается к алкоголю, наркотикам или чему-то еще. Это - еще одна форма депрессии, перед которой мир бессилен.

Предоставим слово Биллу Косби, знаменитому американскому комику:
Я спросил парня:
- Скажи, чем так чудесен кокаин?
- Он подчеркивает качества твоей личности.
- Да, но что если ты - дерьмо?

Даже если в этих словах и есть правда, это всего лишь доля истины, фальшивая в отрыве от общей картины. Депрессия вызвана рознью между нами и сеет еще бóльшую рознь, подобно большинству современных проблем. Она передается через телевидение и рекламу, через новые социальные коды. Раньше от реальной жизни мы иногда убегали к экранному вымыслу, а теперь все наоборот.

Бремя человеческих взаимоотношений становится нестерпимым, порождает насилие, либо апатию, а иногда - и то, и другое вместе. Таковы симптомы общей беды - неспособность современного общества поставить адекватную цель и дать дело огромному числу людей, часть которых выбрасывает на обочину перебродивший в собственном соку эгоизм.

В поисках самоудовлетворения мир взял запредельный темп, и слабые уже не выдерживают. Они - негатив индивидуалистической палитры, так и не проявленный в цвете, молчаливое предупреждение всем остальным. Общество сегодня должно находить решения не только физическому существованию, но и более глубокой, часто неосознанной потребности - придать смысл своей жизни.

Экономическое процветание, мир, безопасность - все это вызовы вчерашнего дня, убежден автор статьи. Новый вызов уже здесь, и он представляет самую непосредственную угрозу. В погоне за псевдоценностями мы на глазах обрываем последние нити, связывающие нас друг с другом. В результате человек остается один, а один в поле не воин. При таком раскладе многим легче бежать от проблем, чем решать их.

Пока миллиарды в Третьем мире борются за выживание, в "благополучных" странах неудачники капитулируют перед системой оболванивания и разобщения. Чтобы остановить эту ползучую зомбификацию, обществу нужно приподняться над искусственными, надуманными противоречиями и снабдить "элитное" самомнение надстройкой, точнее тонкой настройкой. Это будет своего рода преобразователь, направляющий токи индивидуализма в русло взаимодействия. Если ты так хорош, если ты самый-самый, - докажи это реальной пользой другим. Ну а если нет, - выходит, Косби действительно прав?
Трудно сказать, какие страны больше страдают от этого явления, а какие - меньше. Однако о нем уже говорят и пишут. По большому счету, это еще один симптом масштабного кризиса, который вовсе не ограничивается финансами и экономикой. Его корни следует искать в характере человеческих взаимоотношений, которые насквозь пропитаны эгоцентризмом.

Современные зомби порождены миром, который превыше всех свобод ценит свободу от заботы друг о друге, от ответственности друг за друга. И это только начало. Хотим ли мы продолжения?

Проблеми інформаційної незалежності держави

http://www.politik.org.ua/images/logo.gif

Валентин Лисенко, магістр політології , (Київ) 
Становлення інформаційного суспільства, геополітичні перетворення та процеси глобалізації, криза національних держав і деполітизація глобального світу, маніпуляції з системами знаків, образів, смислів для вирішення тих чи інших політичних і соціальних проблем, можливості прихованого впливу на підсвідомість окремо взятого індивідуума і масштабного маніпулювання суспільною свідомістю актуалізують з’ясування ролі засобів масової комунікації в сучасному суспільстві, визнання нової форми протистояння і протидій – не-конвенціональних інформаційно-психологічних війн. 

Економічна, політична, інформаційна незалежність відповідає інтересам будь-якої держави. Саме вона забезпечує свободу й розвиток особистості, суспільства і держави, забезпечує їх життєздатність. Інтенсивний розвиток новітніх технологій у сфері комунікацій, глобальні інтеграційні процеси, становлення інформаційного суспільства викликають пильну увагу до можливостей впливу на індивідуальну і масову свідомість, актуалізують проблему інформаційної безпеки.
Застосування інформаційно-психологічних прийомів для захисту своїх інтересів, збереження власних чи здобуття додаткових ресурсів у протиборстві з протилежною стороною притаманне людству з давніх часів. Отже, історію людства цілком обгрунтовано можна розглядати крізь призму інформаційно-психологічних війн (ІПВ). Показово, що, попри об’єктивні процеси, які можна кваліфікувати відповідним чином, і досі чіткого визначення поняття інформаційно-психологічних війн не вироблено. Причини: традиційне сприйняття концепту „війна”; дискусії довкола питання щодо розрізнення понять „інформаційна війна”, „інформаційно-психологічна війна” і „психологічна війна”; проблема визначення пріоритетності інформаційного чи психологічного компонента, що міститься у даному феномені. Певно, ці поняття поєднує інформаційно-комунікативний простір суспільства, який піддається насильницькому спотворенню, та людська психіка, що зазнає впливу в інтересах протиборчих сторін, котрі прагнуть перерозподілу ресурсів. За означених позицій вважаємо за можливе ототожнювати ці поняття, водночас чітко розрізняючи технічний бік справи, тобто виокремлюючи інформаційно-комунікативні канали і засоби поширення інформації, а також інформаційно-психологічний вплив, що стає визначальним у протистоянні. Слід також зазначити, що в інформаційно-психологічній війні і сам інформаційний простір, і засоби впливу на нього, як технічні, так і суто інформаційно-психологічні (геополітичні, політичні, соціально-економічні, ідеологічні, релігійні доктрини), є ресурсом. Безпосередні ж військові сутички є сьогодні лише елементом інформаційно-психологічних війн, щось на зразок архаїчного „великого кийка”.
Розробки засобів і методів психологічного впливу під контролем і за безпосередньою участю спецслужб відомі ще з кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя. Їх активно використовували у Першій світовій війні і країни Антанти, і Німеччина. В СРСР вони пов’язувалися з працями В. Бехтерєва „Колективно-рефлекторне навіювання”, „Колективна рефлексологія”, „Навіювання і його роль в суспільному житті”, „Навіювання і натовп”; у Німеччині - з геббельсівською пропагандою; у США - зі спеціальними методами впливу на людську психіку першого директора створеного 1941 року Управління стратегічних досліджень США (попередника ЦРУ) генерала У. Донована. Одним із перших його кроків був запит до доктора У. Лангера про створення психологічного портрета А. Гітлера на предмет з’ясування, чим керується фюрер при прийнятті своїх рішень. Портрет фюрера було „зверстано”, до нього було додано й супроводжувальну записку. У. Лангер пізніше пишався, що його передбачення справдилися. Він пророкував: „З кожною поразкою Німеччини фюрер буде все частіше приходити в психічний розлад, на цьому грунті він скоріше може скоїти самогубство, аніж прийняти милість переможця і здатися в полон” [1, с. 163].
У. Донован продовжував активно досліджувати всі можливі варіанти впливу на мозок людини, прагнучи підкорити його своїй волі. Він віддав наказ розробити спеціальні тести, які б могли використовуватися для визначення характеристик особистості людини. Саме за цим наказом працював і Г. Мюррей, відомий розробник проективної методики - тематичної аперцепції тесту (ТАТ). Сьогодні підходи, вироблені Г. Мюрреєм і його колегами та послідовниками, з відповідними доопрацюваннями активно використовують фахівці з побудови психологічного профілю особистості за відео- і аудіоматеріалами для прогнозування поведінки індивідуума в певній ситуації. Керівники держав і державних установ, публічні політики, національна еліта опинилися під пильним оком фахівців спецслужб розвинутих країн, які вважають таку інформацію важливим ресурсом впливу на формування внутрішньої і зовнішньої політики держав.
Засоби інформаційного впливу безпосередньо на людину, соціальні групи та соціум в цілому почали розроблятися в межах концепції „психологічних війн”. (Цей термін вперше ввів у науковий обіг 1920 року британський історик Дж. Фуллер, який аналізував перипетії Першої світової війни.) Почали розроблятися теоретичні засади впливу на психологію людини, масову свідомість, апробовувались практичні методики в ході „психологічних операцій” [12, с. 65 - 66]. Всі ці розробки та їх випробування здійснювалися під контролем таємних спецслужб і військових. До роботи залучалися численні наукові та спеціалізовані структури. Такі дослідження здійснювалися не тільки в США, а й в СРСР, Великій Британії, ФРН, Франції та інших країнах. Використовувалися психотропні препарати, різновиди психологічного впливу, в першу чергу – гіпноз, психохірургічні методи. Активно досліджувалися методи впливу ЗМІ на масову аудиторію. Відбувалися пошуки в галузі психотропної зброї і так званого енергоінформаційного обміну. Про спроби встановлення телепатичного зв’язку і проведення сеансів телепатії (передачі інформації від індуктора до реципієнта) відомо чимало, проте ці дані дуже суперечливі. Це стосується, зокрема, американських досліджень серед африканських аборигенів, радянських в середовищі північних народів, знову ж таки американських на атомному підводному човні „Наутілус” та космічному кораблі „Aполлон” і радянські під керівництвом академіка В. Казначеєва („Полярне коло”) [10, с. 189] тощо. Уявити розмах досліджень можна за такими даними. До теми „промивання мізків” в США було залучено щонайменше 185 вчених і близько 80 установ – тюрем, фармацевтичних компаній, лікарень, 44 медичні коледжі й університети [14, с. 29]. Добре відомий проведений в СРСР наприкінці 1980-х років широкомасштабний екперемент телевізійних сеансів масового навіювання за участю А. Кашпіровського.
Термін „інформаційна війна” вперше з’явився 1976 року. Починаючи з 1994 року, в США проводяться офіційні наукові конференції з проблем інформаційних війн за участю провідних представників військово-політичного керівництва держави. Вже тоді в США створюється центр інформаційної стратегії і політики, завданням якого стає вивчення можливостей використання інформаційних технологій у військових конфліктах ХХІ сторіччя. У липні 1995 року Національний університет оборони у Вашингтоні здійснив випуск першої групи спеціалістів з інформаційних війн. Наприкінці 1998 року об’єднаний комітет начальників штабів збройних сил США ухвалив документ „Доктрина проведення інформаційних операцій” (Joint document of information operation) [7, с. 185 - 187]. Це і є концепція інформаційно-психологічної війни. До її елементів було віднесено: добування розвідувальної інформації, дезінформування, психологічні операції, фізичне руйнування інформаційних ресурсів противника (в тому числі і з використанням електромагнітного впливу), напади (фізичні, електронні) на його інформаційну структуру, зараження комп’ютерними вірусами обчислювальних мереж, проникнення в інформаційні мережі тощо, а також заходи для захисту власних інформаційних ресурсів [12, с. 64]. Відтак ризик дезорганізації суспільства через штучно створений інформаційно-організаційний керований хаос, через надлишок чи дефіцит інформації, дезінформацію, загальна керованість великих соціальних груп - справа досяжна.
Безумовно, феномен ІПВ дуже складний. Коли хочеш його „намацати”, то він вислизає з рук мов тінь, обриси якої постійно змінюються. На нашу думку, інформаційно-психологічне протиборство слід визначати у вузькому і в широкому розумінні. У вузькому розумінні розглядати його належить у сфері військового протиборства як інформаційно-технічні та інформаційно-психологічні складові комплексу ІПВ і збройного протистояння, що передують військовим діям і супроводжують їх, а в повсякденній практиці - як окремі інформаційно-психологічні заходи корпоративної конкуренції. У широкому розумінні ІПВ – політичний конфлікт в ситуації геополітичного протиборства держав, головною ознакою якого є насильницький вплив на супротивника.
Багатооб’єктність і багатоаспектність, масштабність покриття (ураження), поєднана з чітко визначеною спрямованістю і вибірковістю, невичерпність інформаційних ресурсів при їх безперервному поповненні, миттєвість долання великих відстаней, цілеспрямоване використання ресурсів супротивника – основні відмінності інформаційно-психологічних війн від усіх інших. Має місце багаторівнева, багатошарова мережева агресивна структура, „динаміка перетину централізації, децентралізації і транснаціоналізації” [3], якісно різноманітна за засобами і змістом інформаційно-психологічна війна. Вона не потребує легітимації та відповідає найвищим вимогам анонімності. Прихованість, скритність - іманентна характеристика інформаційно-психологічної війни у мирний час. Звідси – складність не тільки її упередження і протидії її проявам, а й визначення малих інформаційно-психологічних впливів, акторів протистояння. До того ж, як правило, спостерігається неузгодженість в діях кількох зовнішніх сил – учасників ІПВ, різновекторність і нашарованість впливів, що теж ускладнює детермінацію інформаційно-психологічних атак.
Латентність, притаманна інформаційно-психологічним впливам, складність визначення генезису та детермінації проявів, відносно низька вартість при значному ефекті, універсальність – все це посприяло тому, що ІПВ стають поширеним засобом досягнення певних завдань внутрішньої і зовнішньої політики.
Отже, інформаційно-психологічну війну можна визначити як спосіб захисту власних інтересів через збереження своїх ресурсів чи здобуття додаткових шляхом насильницького спотворення інформаційного простору з метою перерозподілу ролей, місця і функцій його суб’єктів для досягнення переваги у політичній, соціальній, економічній, культурній, релігійній та інших сферах.
ІПВ здійснюється у вигляді спеціальних інформаційно-психологічних операцій із застосуванням інформаційної зброї.
Інформаційно-психологічні операції (ІПО) – це сукупність (узгоджених за метою, завданням, часом та об’єктами) форм, методів і засобів інформаційно-психологічних впливів на структуру і процес прийняття рішень. Їх завданням є видозміна чи зрив інформаційного забезпечення супротивника, де особливе місце посідають розвідувальні операції, збирання, опрацювання і подача інформації особам, причетним до прийняття рішень щодо оперативних, тактичних чи стратегічних завдань, а також заходи щодо захисту власних інформаційних, інформаційно-технічних та інформаційно-психологічних ресурсів. Загалом ІПО можуть спрямовуватися на створення умов, які б ускладнювали прийняття рішень супротивником чи гальмували б цей процес, робили неможливим прийняття правильного рішення або ж змушували приймати рішення, вигідні атакуючій стороні.
ІПО можуть спрямовуватися проти населення загалом або проти окремих соціальних груп; проти політичної, фінансово-економічної, наукової, культурної еліти; проти певних політичних чи військових лідерів, релігійних діячів; проти осіб, відповідальних за прийняття тих чи інших суспільнозначимих рішень. Відтак, особлива увага надається складанню соціально-психологічних портретів цільових аудиторій впливу та психологічних профілів окремих фізичних осіб – об’єктів потенційного нападу. Для цього активно використовуються дані соціологічних опитувань, статистичні дані, вивчається менталітет, панівні стереотипи, традиції і забобони. Про осіб, відповідальних за прийняття рішень, збираються та аналізуються біографічні дані; дистанційно, за допомогою психовізуальних методів діагностики, складаються психологічні портрети; вивчаються схильності таких осіб, їх уподобання і звички; визначаються модель поведінки і спосіб прийняття рішень; вивчаються оточення й особливості міжособистісних стосунків. У підсумку складається досьє.
ІПО, як елемент ІПВ, можуть бути складовою військових операцій і традиційної війни в цілому, передувати їм і супроводжувати їх. Водночас спеціальні військові операції можуть бути складовою інформаційно-психологічної війни.
Під інформаційно-психологічною зброєю слід розуміти сукупність спеціальних засобів і технологій, що використовуються для насильницького спотворення інформаційно-психологічного простору супротивника для ураження індивідуальної і масової свідомості. Тобто, байдуже, що то є – технічні чи технологічні аспекти, головною мішенню інформаційно-психологічної війни стає людський розум.
Інформаційно-психологічна зброя може спрямовуватися на придушення, знищення, дезорганізацію, дезорієнтацію, дезінформацію, дезадаптацію об’єкта впливу; вона може порушувати психічне здоров’я, спонукати до спонтанних, немотивованих, агресивних (чи антисоціальних) дій, спричиняти тимчасові чи незворотні зміни в свідомості особистості, а то й самознищення її.
ІПЗ за формою впливу можна класифікувати умовно так.
Засоби радіоелектронної боротьби, тобто радіоелектронну розвідку, радіоелектронний захист та радіоелектронне придушення. Це пасивні і активні технічні засоби, що працюють в діапазоні електромагнітних хвиль від частки мікрометра до десятків тисяч кілометрів; радіоелектронні засоби інформаційного захисту і спостереження за різними об’єктами. Вони виконують завдання з виявлення та розпізнавання, радіопротидії системам супротивника, встановлення радіоперешкод, створення об’єктів-невидимців та вдаваних цілей з керованими радіолокаційними образами. Викривають, розпізнають та придушують радіоелектронні засоби супротивника.
Програмово-комп’ютерні технології. Це технічні засоби, алгоритми або технології, дія яких спрямовується на ураження комп’ютеризованих систем державного і військового управління супротивника, управління його енергосистемами, транспортом, загальною інфраструктурою життєзабезпечення через ініціалізацію та активацію в інформаційних системах спеціальних руйнівних програмових засобів (програмово-апаратних закладок, комп’ютерних вірусів, системних „хробаків”, інших шкідливих і руйнівних програм), знищення об’єктів збирання, доставки, опрацювання, нагромадження й зберігання інформації, руйнування інформаційних масивів тощо.
Психотронні засоби, які, через застосування відповідного випромінювання, порушують психічний чи психофізіологічний стан, впливають на сприйняття реальності, створюють неможливість адекватно реагувати на ситуацію.
Психотропні засоби, які через застосування певних біологічних чи хімічних реагентів впливають на психосоматику, змінюють загальний психофізіологічний стан особистості, погіршують її самопочуття і розумові здібності, викликають депресію чи панічний страх, галюцинації тощо.
Навіювання і гіпноз, НЛП (нейро-лінгвістичне програмування), інші техніки сугестивного впливу. Тут використовуються особливості людської психіки, завдяки яким особистість може піддаватися навіюванню і програмуванню. Передбачається директивність, тобто категоричність і обов’язковість виконання наказу (у випадку прямого навіювання) і неусвідомлене беззастережне виконання (під час гіпнотичного впливу). НЛП застосовує методики розщеплення свідомості, дисоціацію, збентеження тощо для позасвідомого введення в індивідуальну і масову свідомість певної інформації. Побудова асоціативних зв’язків і програмування через „якоріння”, використання метафор та інших методів „мови несвідомого”.
Лінгвістичні методи і засоби. Передбачається цілеспрямоване використання певних мовних особливостей, тих чи інших спеціальних зворотів, спеціальної термінології, семантично однозначно не визначеної інформації тощо.
Символьно-семантичний апарат впливу, в тому числі віртуальний символізм, передбачає використання справжніх і штучно сформованих символів, здатних активувати у суб’єкта (перш за все – підсвідомо) певні смисли.
Чутки, плітки. Використовується природність появи і поширення чуток і пліток, які за певних обставин у відповідному середовищі можуть не тільки скеровуватися, а й штучно поширюватися, в тому числі у форматі тривалості та ступеня впливу.
Анекдоти, приказки, прислів’я, що створюються штучно й націлюються на „ураження” суспільної свідомості, формуючи певні конвенції, які стають підгрунтям соціальних і культурних стереотипів, осідаючи в „підвалах” суспільної свідомості.
Технології створення натовпу і управління ним. Передбачають спрямування людей до утворення різних видів натовпу. Використовуються психологічні особливості поведінки людей у натовпі, що відзначаються емоційністю і збудливістю, зростаючим фактором навіювання, категоричністю сприйняття, деперсоналізацією і безвідповідальністю, що проявляється в стихійності й одночасній готовності до негайної дії, схильності до масової істерії і паніки, масової міграції, лжепатріотичного запалу. Виникає можливість спрямування дій людей.
Загальна система обмеженого доступу до інформації. Передбачає примусове відчуження певної категорії інформації з міркувань державної і суспільної необхідності. Обмеження доступу встановлюється грифами на кшталт „державна таємниця”, „особливо важливо”, „цілком таємно”, „таємно” тощо. Застосовується криптографія, тобто шифрування і дешифрування інформації.
Технології заданого інформування і дезінформації. Сукупність маніпулятивних дій з інформацією для здобуття переваги над об’єктом впливу через дозоване цілеспрямоване інформування, ініціалізація навмисних витоків інформації, введення опонента в оману тощо. Дезінформація, як правило, подається в достовірному контексті, семантично різноплановому; має певну ешелонованість, тобто глибину наповнення, що підвищує її вірогідність.
Цензура. Це система нагляду за діяльністю видавництв і ЗМІ. Передбачає загальне управління інформаційним простором з боку суб’єкта, наділеного владним ресурсом.
Пропагандистська діяльність. Націлюється на формування певного світосприйняття, морально-етичних норм, створення міфів та зразків наслідування через аудіо- і відеопродукцію, підручники, словники, енциклопедії тощо.
Засоби масової інформації.
Зрозуміло, що перелічені форми впливу лише до певної міри можна визнати самостійними, оскільки здебільш вони взаємозалежні і на практиці спостерігається їх перетинання, взаємопроникнення і взаємодоповнення. Виокремити можна хіба що засоби радіоелектронної боротьби та програмово-комп’ютерні технології з огляду на їх безпосередній вплив на технічну складову ергатичних систем, тобто на технічні, технологічні, фінансові, військові, організаційні, управлінські та інші комплекси держави.
Слід виокремити також психотронні і психотропні технології внаслідок винятковості їх впливу, водночас зауваживши, що розробки в галузі частотного кодування мозку, хімічних і біологічних засобів, здатних викликати у людини психічні, психофізіологічні чи психологічні порушення, нездатність до адекватних дій, все ж не можуть зрівнятися з можливостями засобів масової комунікації, тобто мас-медіа як різновиду формальної комунікації, агітаційно-пропагандистських засобів та засобів неформальної комунікації (в першу чергу – чуток, пліток, анекдотів, приказок). Ефективність засобів масової комунікації перевищує всі вищезгадані засоби, взяті разом. Масова свідомість завжди очікує підказки [9, с. 42], і роль головного підкажчика виконують засоби масової комунікації. Модифікація суспільної свідомості через їх вплив набуває значних масштабів [докладніше див. 5].
Інформаційно-психологічна війна – це гра тіней, де особливе місце належить мас-медіа. Нині суспільство і особистість, при зростанні пресингу глобальних інформаційних мереж, стають найпершим об’єктом маніпуляцій. Створюються принципово нові мас-медіа – „полімедіа”, які поєднують різні засоби масової комунікації в єдиний інформаційний ресурс, коли одна й та ж інформація у різному вигляді і за різних умов подається в онлайн-режимі в Інтернеті на веб-сайті та в анонсах на телеканалі, в короткому повідомленні на розважальному музичному радіоканалі, у ТВ-новинах, у вигляді статті в газеті чи в аналітиці спеціалізованого журналу, що забезпечує можливість масованого впливу на масову свідомість.
Важливим новим способом впливу на масову аудиторію, який все ширше використовується на теле- та в радіоефірі, став інфотейнмент (від англ. infotainment, тобто information + entertainment = інформація + розваги). Особливість його полягає в тому, що через поєднання різних жанрів такі передачі стають привабливішими для пересічного глядача і слухача, а відтак значно розширюють аудиторію. До того ж, таке поєднання сприяє зняттю критичності в оцінці інформаційного ряду споживачем інформації, внаслідок чого маніпулятивний вплив на аудиторію виявляється значно ефективнішим. Управління семіотикою і семантикою смислів і образів, активне застосування методів психолінгвістики, коли за спеціальним добором слів і словосполучень, фонетичних рядів, кольору і розміру різних шрифтів формуються і спрямовано використовуються певні асоціації, а то й афективні сліди – це тепер повсякденна практика ЗМІ.
У житті ми маємо справу не стільки з реальними об’єктами, скільки з інформацією про них, формами, патернами, процесами [4, с. 23]. Проникаючи у нашу свідомість і впливаючи на неї через особисте несвідоме, використовуючи нашу схильність до узагальнень та конформність, мас-медіа навіюють, вводять у масову свідомість певну псевдореальність. Створивши віртуальний вимір, ЗМІ залишається задати лише предметно-смислові відповідності, що визначають результат осмислення масовою свідомістю. Дискурси, що задаються мас-медіа, вибудовують процес мислення окремих індивідів (первинний елемент суспільної свідомості) в загальний процес мислення. Відтак виникає соціально-організоване мислення, яке формує „масову” людину (людину натовпу) [детальніше див. 2].
Найефективнішим знаряддям впливу на суспільну свідомість у просторі неформальної комунікації, на думку фахівців з ІПО, є анекдоти, прислів’я, приказки, поєднані певним механізмом їх організації, поширення і впливу. Їх життя довготривале завдяки їх емоційній виразності та образності.
Панівне місце у теорії і практиці ведення інформаційно-психологічних війн у площині неформальної комунікації посідають чутки. Вони можуть бути різними за змістом, типом ініціалізації і походженням (можуть бути актуалізацією певних очікувань, первинного штучного утворення, мати вторинну основу й активуватися через непряму дію), за рівнем достовірності інформації і співвідношенням з реальністю, за емоційною насиченістю, механізмом домінуючого розповсюдження і стійкістю. Зазвичай їх використовують у ситуації невизначеності чи в ситуації, коли цілі, норми і цінності, що декларуються, суперечать дійсності, або висвітлення ситуації мас-медіа не відповідає очікуванням аудиторії або незрозуміле їй, не співпадає з її відчуттям реалій [детально див. 6]. Чутки сприяють узгодженню індивідуальної свідомості з масовою, слугують засобом адаптації колективної свідомості до реальних чи удаваних загроз. Слід зазначити, що, на відміну від анекдотів і приказок, чутки належать до принципово іншої – неписьмової комунікації – через неможливість адекватно їх зафіксувати. Чутки доповнюють або підмінюють офіційні джерела інформації. Проте вони все ж можуть з’явитися і на шпальтах газет, у радіо- та телеефірі, в мережі Internet. Проте це не основний канал їх поширення.
Інтерес до анекдота обумовлюється його особливостями – наповненістю „енергетичним зарядом” темолептичної спрямованості, яскравій забарвленості та особливій лексично-семантичній побудові. За визначенням анекдот має бути незнайомим реципієнтові. На відміну від чуток він не передбачає обговорення, а його семіотична і семантична побудова не можуть бути змінені. А дотепність і влучність забезпечує анекдотові тривале життя.
Виникаючи як відгук на потреби суспільства, прислів’я і приказки формують відповідні стереотипи. Крилаті фрази, засвоєні з фольклорних, літературних джерел, а також афористичні вислови відомих політиків, філософів, письменників, влучні вирази персонажів літературних творів, фільмів, театральних вистав тощо стають важливим експресивним засобом мови. Фразеологізми передаються із вуст в уста, вони відповідають, з одного боку, менталітету певної спільноти, а з іншого – ситуації в суспільстві. Російська дослідниця Л. Ростовцева звертає увагу на те, що межа між прислів’ями і приказками вельми рухома: додав одне слово – і приказка перетворилася на прислів’я, вилучив – прислів’я перетворюється на приказку [11, с. 91].
Різноманітність форм впливу обумовлює можливості та ступінь вибірковості інформаційно-психологічної зброї щодо певних особистостей, вимагає формування принципу комплексності та інтеграції різновидів ІПЗ при плануванні та веденні інформаційно-психологічних війн. Отже, постає проблема формалізації самого процесу, де визначальним стає чітке окреслення та опис об’єкта впливу і рознесення в часі послідовності ІПО. Відповідно, ІПВ – це цілеспрямовані, системні, за часом узгоджені удари на всьому просторі – в зоні формальної і неформальної комунікації. Мішенню є самоідентифікація особистості, її соціальна і рольова ідентифікація, які задають загальну інтенціональність окремої особистості і суспільства в цілому; самоусвідомлення як усвідомлення особистістю власної самобутності, так і самобутності спільноти в соціумі, відображені в культурних традиціях, віруваннях, менталітеті, означені в мові; базові цінності людини, що лежать в основі її оцінок і суджень. Підхід зрозумілий: знаючи головні характеристики відповідної спільноти, від віково-демографічних і до соціоекономічних, визначивши панівні психотипи, розуміючи менталітет, можна на базі певних технологій активно впливати на цільову групу, модифікувати суспільну свідомість, формувати громадську думку, і, відповідно до мети, провокувати, спонукати, збурювати до певних дій або дезорієнтувати і дезінтегрувати як окремі соціальні групи, так і цілі народи, породжувати „суїцидальну пасіонарність мас” [8, с. 60].
Інформаційно-психологічна війна розглядає супротивника як систему. При цьому така війна є безперервною чергою інформаційно-психологічних операцій, які щоразу виводять систему (супротивника) в точку біфуркації, коли непрогнозованість усередині системи протиставляється заданості зовні.
Інформаційно-психологічна війна націлена на порушення чинного порядку і створення хаосу, прискорення біфуркаційного процесу у заданому напрямі задля формування певного постбіфуркаційного процесу. Незважаючи на величезну кількість управляючих параметрів, явних і неактуалізованих, різної нашарованості, глибини і тривалої прихованості, випадкових перемінних, певна формалізація процесу дозволяє через спрямовані інформаційно-психологічні впливи наділяти об’єкт впливу іншими змістами, значеннями, пов’язуючи в єдине ціле різні явища.
Синергетичний підхід передбачає необов’язковість домінування в його традиційному розумінні. Можливість тотального панування досягається шляхом з’ясування структурних елементів загальної системи простору інформаційно-психологічних війн – у політичному, економічному, фінансовому, соціальному, військовому та інших вимірах, її підсистем на всіх рівнях, де головним завданням стає визначення точок активного впливу (в управлінні – точок прийняття рішень) в зоні біфуркації, відносно незначним „натиском” на які можна змінити загальну систему, тобто конфігурацію об’єкта впливу. Здійснюється вимушений вибір однієї з цілого віяла тенденцій, породжуються зовсім інші закономірності розвитку, соціокультурне відтворювання збіднюється або взагалі припиняється.
Водночас належить розуміти, що, ставши на шлях ІПВ, цілеспрямована управлінська дія і результат, на який розраховує і який отримує суб’єкт дії, створюють когорту побічних результатів, що продовжують жити згідно з їх логікою. З часом вони створюють кумулятивний ефект, що потребує нового управлінського рішення. Звідси випливає, що ІПВ – це безперервний процес, який набуває якостей неврівноваженості, нелінійності, стохастичності і незворотності. Отже, одним із головних завдань, що вирішується в ІПВ, є реалізація наукової функції передбачення.
Глобальна дійсність вельми складна, нестабільна, нелінійна. Сьогодні навряд чи можна назвати державу, вилучену із загального інформаційно-комунікативного простору і незалежну від загальних інформаційних потоків. Життєдіяльність суспільного організму нині цілком визначається рівнем розвитку, якістю функціонування й безпекою інформаційного середовища [12, с. 68].
Очевидність зростання впливу ЗМК на динаміку соціальних і комунікаційних процесів вказує на необхідність створення ефективної системи управління інформаційним простором. До речі, незважаючи на велику кількість законодавчих і підзаконних актів, ухвалених в Україні, очевидною є не тільки невизначеність структури державної інформаційної політики, але й самого розуміння інформаційно-психологічної безпеки як одного з головних елементів національної безпеки.
Вимога часу – інший, неоінституціональний підхід до інформаційно-психологічної безпеки як окремої інституції в структурі національної безпеки, де провідне місце відводиться створенню системи управління інформаційним простором, спроможним протистояти викликам глобалізації та інформатизації, захищати національні інтереси в інформаційно-психологічному протистоянні.
Отже, перш за все, необхідна ініціалізація державного замовлення на дослідження в галузі ведення інформаційно-психологічної війни. Наступний крок – з’ясування й упорядкування уявлень про реальний стан речей та вироблення нових підходів, що відповідали б сучасним потребам. Визначальним тут є не тільки світовий передовий досвід, а й врахування власних соціокультурних норм, традицій і умовностей, ідейно-моральних настановлень, де особливе місце відводиться індивідуальній і масовій самоідентифікації, менталітету, релігійним обмеженням тощо, закріплення їх законодавчими нормами.
Звідси – необхідно чітко визначити саме поняття інформаційного простору та його основних критеріїв. Потребує вирішення проблема створення загальнодержавної інформаційної інфраструктури, відповідних організаційних структур, що формуватимуть систему збереження, опрацювання та поширення інформації, відповідатимуть за розробку, впровадження і супровід новітніх інформаційних технологій, здійснюватимуть контроль загальнонаціонального інформаційного простору і моніторинг інформаційно-психологічного впливу інформаційних ресурсів на теренах України. Особливого значення набувають проблеми управління національним комунікативним простором та законодавче закріплення за ЗМІ провідного ресурсу державного управління як основного інструмента застосування механізму протидій широкомасштабним інформаційно-психологічним атакам і повзучій інформаційній експансії.
На часі створення спеціальних підрозділів з проблем інформаційно-психологічної війни, які повинні захищати державні інтереси, здійснювати психологічний захист національної еліти і населення країни. Основним їх завданням має бути виявлення і кваліфікація інформаційно-психологічних впливів, визначення ступеня загроз, створення системи запобігання і протидії спеціальним інформаційним операціям проти держави, суспільства, певних соціальних груп чи особистостей, вироблення механізмів ліквідації наслідків та відновлення на випадок уражень під час інформаційно-психологічних атак. Структура інформаційної безпеки має відповідати таким сучасним викликам, як тероризм і політичний екстремізм, стояти на захисті індивідуума, суспільства, держави. Створення такої структури дозволить активно захищати наші національні інтереси в регіоні та у світі в цілому.
Література:
1. Асеевский А. И. ЦРУ: шпионаж, терроризм, зловещие планы. - 2-е изд., доп. - М.: Политиздат, 1988. - 271 с.
2. Бродская О., Лысенко В. Человек массы или массовый человек? // Персонал. – 2004. - № 3. – С. 56 - 61.
3. Вендт А. Четыре социологии международных отношений. // Международные отношения: Социологические подходы. М., 1998.
4. Данченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія – К.: Либідь, 2001. – 334 с.
5. Лысенко В. В. СМИ и общественное мнение: технологии манипулирования // Персонал. – 2004. - № 9. – С. 14 - 21.
6. Лисенко В. В. Чутки – активний засіб модифікації суспільної свідомості. // Політичний менеджмент. – 2004. - №6 (9). - С. 96 - 102.
7. Панарин И. Н. Технология информационной войны. – М.: „КСП+”, 2003. – 320 с.
8. Пригожин А. И. Особенности четвертой мировой войны // ВМУ. Сер. 18. Социология и политология. - 2004. - №3. - С. 54 - 63.
9. Почепцов Г. Г. Информация и дезинформация.– К.: Ника-Центр, Эльга, 2001. – 256 с.
10. Прокофьев В. Ф. Информационное единство мира / Геополитика и безопасность. - М.: „АРБИЗО”, 1996. №4, с. 186 - 189.
11. Ростовцева Л. И. Поведение потребителей в пословицах и поговорках // Социол. исслед. – М.: Наука – 2004. - №4 (240). – С. 90 - 93.
12. Требін М. Інформаційне суспільство. Війни нової епохи // Віче. – 2002. - №4 (121). – С. 64 - 68.
13. Хазен А. М. О возможном и невозможном в науке, или Где границы моделирования интеллекта. - М.: Наука. Гл. ред. физ.-мат. лит., 1988. - 384 с. (Проблемы науки и технического прогресса).
14. Чавкин С. Похитители разума. Психохирургия и контроль над деятельностью мозга // Пер. с англ. С. Пономаренко, И. Гавриленко / Под общ. ред. и с пред. д. ю. н. И. Б. Михайловской. - М.: „Прогресс” - 1982. - 240 с.

Джерело 

Подібні матеріали на цю тему:

Операція “Iragi freedom”. Післямова
Інформаційний вимір сучасних військових конфліктів
Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації