Показ дописів із міткою шлюб. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою шлюб. Показати всі дописи

8 лип. 2015 р.

Брак по любви

Игорь Лебедев

Л. Толстой. "Крейцерова соната"

"...Адвокат говорил о том, как вопрос о разводе занимал теперь общественное мнение в Европе и как у нас все чаще и чаще являлись такие же случаи. Заметив, что его голос один слышен, адвокат прекратил свою речь и обратился к старику.
— В старину этого не было, не правда ли? — сказал он, приятно улыбаясь.

Старик хотел что-то ответить, но в это время поезд тронулся, и старик, сняв картуз, начал креститься и читать шепотом молитву. Адвокат, отведя в сторону глаза, учтиво дожидался. Окончив свою молитву и троекратное крещение, старик надел прямо и глубоко свой картуз, поправился на месте и начал говорить.
— Бывало, сударь, и прежде, только меньше, — сказал он. — По нынешнему времени нельзя этому не быть. Уж очень образованны стали.
Поезд, двигаясь все быстрее и быстрее, погромыхивал на стычках, и мне трудно было расслышать, а интересно было, и я пересел ближе. Сосед мой, нервный господин с блестящими глазами, очевидно, тоже заинтересовался и, не вставая с места, прислушивался.
— Да чем же худо образование? — чуть заметно улыбаясь, сказала дама. — Неужели же лучше так жениться, как в старину, когда жених и невеста и не видали даже друг друга? — продолжала она, по привычке многих дам отвечая не на слова своего собеседника, а на те слова, которые она думала, что он скажет. — Не знали, любят ли, могут ли любить, а выходили за кого попало, да всю жизнь и мучались; так, по-вашему, это лучше? — говорила она, очевидно обращая речь ко мне и к адвокату, но менее всего к старику, с которым говорила.
— Уж очень образованны стали, — повторил купец, презрительно глядя на даму и оставляя ее вопрос без ответа.
— Желательно бы знать, как вы объясняете связь между образованием и несогласием в супружестве, — чуть заметно улыбаясь, сказал адвокат.
Купец что-то хотел сказать, но дама перебила его.
— Нет, уж это время прошло, — сказала она. Но адвокат остановил ее:
— Нет, позвольте им выразить свою мысль.
— Глупости от образованья, — решительно сказал старик.
— Женят таких, которые не любят друг друга, а потом удивляются, что несогласно живут, — торопилась говорить дама, оглядываясь на адвоката и на меня и даже на приказчика, который, поднявшись с своего места и облокотившись на спинку, улыбаясь, прислушивался к разговору. — Ведь это только животных можно спаривать, как хозяин хочет, а люди имеют свои склонности, привязанности, — очевидно желая уязвить купца, говорила она.
— Напрасно так говорите, сударыня, — сказал старик, — животное скот, а человеку дан закон.
— Ну да как же жить с человеком, когда любви нет? — все торопилась дама высказывать свои суждения, которые, вероятно, ей казались очень новыми.
— Прежде этого не разбирали, — внушительным тоном сказал старик, — нынче только завелось это. Как что, она сейчас и говорит: «Я от тебя уйду». У мужиков на что, и то эта самая мода завелась, «На, говорит, вот тебе твои рубахи и портки, а я пойду с Ванькой, он кудрявей тебя». Ну вот и толкуй. А в женщине первое дело страх должен быть.
Приказчик посмотрел на адвоката, и на даму, и на меня, очевидно удерживая улыбку и готовый и осмеять и одобрить речь купца, смотря по тому, как она будет принята.
— Какой же страх? — сказала дама.
— А такой: да боится своего му-у-ужа! Вот какой страх.
— Ну, уж это, батюшка, время прошло, — даже с некоторой злобой сказала дама.
— Нет, сударыня, этому времени пройти нельзя. Как была она, Ева, женщина, из ребра мужнина сотворена, так и останется до скончания века, — сказал старик, так строго и победительно тряхнув головой, что приказчик тотчас же решил, что победа на стороне купца, и громко засмеялся.
— Да это вы, мужчины, так рассуждаете, — говорила дама, не сдаваясь и оглядываясь на нас, — сами себе дали свободу, а женщину хотите в терему держать. Сами небось себе все позволяете.
— Позволенья никто не дает, а только что от мужчины в доме ничего не прибудет, а женщина-жено — утлый сосуд, — продолжал внушать купец.
Внушительность интонаций купца, очевидно, побеждала слушателей, и дама даже чувствовала себя подавленной, но все еще не сдавалась.
— Да, но я думаю, вы согласитесь, что женщина — человек, и имеет чувства, как и мужчина. Ну что же ей делать, если она не любит мужа?
— Не любит! — грозно повторил купец, двинув бровями и губами. — Небось полюбит!
Этот неожиданный аргумент особенно понравился приказчику, и он издал одобрительный звук.
— Да нет, не полюбит, — заговорила дама, — а если любви нет, то ведь к этому нельзя же принудить.
— Ну, а как жена изменит мужу, тогда как? — сказал адвокат.
— Этого не полагается, — сказал старик, — за этим смотреть надо.
— А как случится, тогда как? Ведь бывает же.
— У кого бывает, а у нас не бывает, — сказал старик.
Все помолчали. Приказчик пошевелился, еще подвинулся и, видимо не желая отстать от других, улыбаясь, начал:
— Да-с, вот тоже у нашего молодца скандал один вышел. Тоже рассудить слишком трудно. Тоже попалась такая женщина, что распутевая. И пошла чертить. А малый степенный и с развитием. Сначала с конторщиком. Уговаривал он тоже добром. Не унялась. Всякие пакости делала. Его деньги стала красть. И бил он ее. Что ж, все хужела. С некрещеным, с евреем, с позволенья сказать, свела шашни. Что ж ему делать? Бросил ее совсем. Так и живет холостой, а она слоняется.
— Потому он дурак, — сказал старик. — Кабы он спервоначала не дал ей ходу, а укороту бы дал настоящую, жила бы небось. Волю не давать надо сначала. Не верь лошади в поле, а жене в доме.

------

Только что старик ушел, поднялся разговор в несколько голосов.
— Старого завета папаша, — сказал приказчик.
— Вот Домострой живой, — сказала дама. — Какое дикое понятие о женщине и о браке!
— Да-с, далеки мы от европейского взгляда на брак, — сказал адвокат.
— Ведь главное то, чего не понимают такие люди, — сказала дама, — это то, что брак без любви не есть брак, что только любовь освящает брак и что брак истинный только тот, который освящает любовь.
Приказчик слушал и улыбался, желая запомнить для употребления сколько можно больше из умных разговоров.

В середине речи дамы позади меня послышался звук как бы прерванного смеха или рыдания, и, оглянувшись, мы увидали моего соседа, седого одинокого господина с блестящими глазами, который во время разговора, очевидно интересовавшего его, незаметно подошел к нам. Он стоял, положив руки на спинку сиденья, и, очевидно, очень волновался: лицо его было красно, и на щеке вздрагивал мускул.
— Какая же это любовь... любовь... любовь... освящает брак? — сказал он, запинаясь.
Видя взволнованное состояние собеседника, дама постаралась ответить ему как можно мягче и обстоятельнее.
— Истинная любовь... Есть эта любовь между мужчиной и женщиной, возможен и брак, — сказала дама.
— Да-с, но что разуметь под любовью истинной? — неловко улыбаясь и робея, сказал господин с блестящими глазами.
— Всякий знает, что такое любовь, — сказала дама, очевидно желая прекратить с ним разговор.
— А я не знаю, — сказал господин. — Надо определить, что вы разумеете...
— Как? очень просто, — сказала дама, но задумалась. — Любовь? Любовь есть исключительное предпочтение одного или одной перед всеми остальными, — сказала она.
— Предпочтение на сколько времени? На месяц? На два дни, на полчаса? — проговорил седой господин и засмеялся.
— Нет, позвольте, вы, очевидно, не про то говорите.
— Нет-с, я про то самое.
— Они говорят, — вступился адвокат, указывая на даму, — что брак должен вытекать, во-первых, из привязанности, любви, если хотите, и что если налицо есть таковая, то только в этом случае брак представляет из себя нечто, так сказать, священное. Затем, что всякий брак, в основе которого не заложены естественные привязанности — любовь, если хотите, — не имеет в себе ничего нравственно-обязательного. Так ли я понимаю? — обратился он к даме.
Дама движением головы выразила одобрение разъяснению своей мысли.
— Засим... — продолжал речь адвокат, но нервный господин с горевшими огнем теперь глазами, очевидно, с трудом удерживался и, не дав адвокату договорить начал:
— Нет, я про то самое, про предпочтение одного или одной перед всеми другими, но я только спрашиваю: предпочтение на сколько времени?
— На сколько времени? надолго, на всю жизнь иногда, — сказала дама, пожимая плечами.
— Да ведь это только в романах, а в жизни никогда. В жизни бывает это предпочтение одного перед другими на года, что очень редко, чаще на месяцы, а то на недели, на дни, на часы, — говорил он, очевидно зная, что он удивляет всех своим мнением, и довольный этим.
— Ах, что вы! Да нет. Нет, позвольте, — в один голос заговорили мы все трое. Даже приказчик издал какой-то неодобрительный звук.
— Да-с, я знаю, — перекрикивал нас седой господин, — вы говорите про то, что считается существующим, а я говорю про то, что есть. Всякий мужчина испытывает то, что вы называете любовью, к каждой красивой женщине.
— Ах, это ужасно, что вы говорите; но есть же между людьми то чувство, которое называется любовью и которое дается не на месяцы и годы, а на всю жизнь?
— Нет, нету. Если допустить даже, что мужчина и предпочел бы известную женщину на всю жизнь, то женщина-то, по всем вероятиям, предпочтет другого, и так всегда было и есть на свете, — сказал он и достал папиросочницу и стал закуривать.
— Но может быть и взаимность, — сказал адвокат.
— Нет-с, не может быть, — возразил он, — так же как не может быть, что в возу гороха две замеченные горошины легли бы рядом. Да кроме того, тут не невероятность одна, тут, наверное, пресыщение. Любить всю жизнь одну или одного — это все равно, что сказать, что одна свечка будет гореть всю жизнь, — говорил он, жадно затягиваясь.
— Но вы всё говорите про плотскую любовь. Разве вы не допускаете любви, основанной на единстве идеалов, на духовном сродстве? — сказала дама.
— Духовное сродство! Единство идеалов! — повторил он, издавая свой звук. — Но в таком случае незачем спать вместе (простите за грубость). А то вследствие единства идеалов люди ложатся спать вместе, — сказал он и нервно засмеялся.
— Но позвольте, — сказал адвокат, — факт противоречит тому, что вы говорите. Мы видим, что супружества существуют, что все человечество или большинство его живет брачной жизнью и многие честно проживают продолжительную брачную жизнь.
Седой господин опять засмеялся.
— То вы говорите, что брак основывается на любви, когда же я выражаю сомнение в существовании любви, кроме чувственной, вы мне доказываете существование любви тем, что существуют браки. Да брак-то в наше время один обман!
— Нет-с, позвольте, — сказал адвокат, — я говорю только, что существовали и существуют браки.
— Существуют. Да только отчего они существуют? Они существовали и существуют у тех людей, которые в браке видят нечто таинственное, таинство, которое обязывает перед Богом. У тех они существуют, а у нас их нет. У нас люди женятся, не видя в браке ничего, кроме совокупления, и выходит или обман, или насилие. Когда обман, то это легче переносится. Муж и жена только обманывают людей, что они в единобрачии, а живут в многоженстве и в многомужестве. Это скверно, но еще идет; но когда, как это чаще всего бывает, муж и жена приняли на себя внешнее обязательство жить вместе всю жизнь и со второго месяца уж ненавидят друг друга, желают разойтись и все-таки живут, тогда это выходит тот страшный ад, от которого спиваются, стреляются, убивают и отравляют себя и друг друга, — говорил он все быстрее, не давая никому вставить слова и все больше и больше разгорячаясь. Все молчали. Было неловко.

5 лип. 2015 р.

О невозможности женской любви

Игорь Лебедев


Если речь идёт о взаимной любви, то давайте, я Вас немного шокирую. Настоящей женской любви добиться практически невозможно. В женщине очень сильна животная природная составляющая, и она может по настоящему любить лишь кровных родственников. То есть лишь трёх мужчин: отца, брата и сына. Муж в этот список, увы, чаще всего не попадает. Своего мужчину любят исключительно редко, причём предпочитают называть "любовью" самые разные переживания - например, восхищение, надежду выйти замуж, бурные оргазмы, доверие, чувство защищённости, и так далее и тому подобное. Чаще же всего, женщина путает любовь с восхищением - которое, согласитесь, любовью в прямом смысле слова не является. 

Вообще-то, настоящая любовь - это годы, прожитые вместе. Но здесь для простоты мы назовём любовью некий усреднённый вариант, нечто среднее между влюблённостью (которую часто испытывают культурно развитые мужчины) и любовью, которая приходит через много лет брака, когда люди становятся единым целым. Так вот.

Женщина с самого начала чувствует, подходит ли ей мужчина. То есть - готова ли с ним совокупиться. Женские "чувства" почти полностью замешаны на размножении. Женщины в подавляющем большинстве примитивно физиологичны. Они даже просто дружить не будут, если мужчина не вызывает некие физические желания - прикоснуться, например. Если мужчина подходит (прежде всего, генетически, что определяет вомероназальный орган), то на его чувства готовы ответить. То есть, если называть вещи своими именами - позволить себя любить. Ибо ответ на мужское чувство также любовью не является. 

В этом случае с женщиной и следует связываться. И проблема выбора тактики домогательств - возвышенного ухаживания или грубого напора - здесь глубоко вторична. Если женщина определилась с кандидатурой, то, в сущности, всё равно. Решает-то она. И решение в пользу вас уже принято. Какая разница, как там мужчина будет прыгать на задних лапках - поворачиваясь налево, или направо? Муха попалась в паутину, остаётся выпить кровь. 

Впрочем, анонимная читательница пишет: "Очень часто девочки из полных семей, у которых папа такой защитник, или старший брат, которые ото всего оберегают, именно что клюют на напор. На мой взгляд, у них менее развито чувство опасности и чувство ответственности. Или включается такая историческая программа, когда молодец похищает девицу из семьи. То есть привычка к пассивности срабатывает.
Понимают, что мужчина, ведущий себя нерешительно, смущающийся вначале, почти наверняка влюблён девушки жесткие, ответственные, уверенные в себе, имеющие привычку к размышлениям, к познанию, к самостоятельности, и да, к равенству.
Романтичные, возвышенные, наивные, неопытные, оберегаемые легко (очень легко!) поддаются напору, и между активно ухаживающим и робким выберут активно ухаживающего , с которым огребут по первое число..."


Ещё добавлю сюда патологическое тщеславие женщин. Точнее - их противоестественную зависимость от мнения подруг и вытекающую отсюда потребность постоянно хвастаться перед ними. Если есть чем хвастать - она будет считать, что любит. Выбирая тактику достижения, всегда надо это иметь в виду. 

Простейший индикатор - горящие глаза. Думаете, она восхищается вами? Вовсе нет, проигрывает сцену в своём воображении - как ей будут завидовать подруги. До вас ей, скорее всего, и дела нет. Тем более, что вы уже, считай, окольцованы. Это мы можем, по молодости и глупости, считать женщин ангелами, неземными существами, живущими возвышенными чувствами. Женщина, практически в любом возрасте оперирует образами "хищник - жертва". Угадайте, по какой вы пойдёте категории? А субъективно можете думать всё, что угодно... 

Многие утверждают, что в современном обществе грубым напором добиться легче. Соглашусь. Но будет ли женщине потом о чём вспомнить? То есть, опять же, похвастаться? Они ведь и в глубокой старости сидят на лавочках и хвастаются друг перед другом, как у них всё было. 

Поэтому с грубым напором не всё так просто. Обязательно должны быть широкие и романтичные жесты, которые удовлетворяют женскому тщеславию. Тёткам обязательно нужно, чтобы всё было красиво - и подруги потом позавидовали. Кстати, впоследствии, при семейных конфликтах, воспоминание о том, как всё шикарно и необыкновенно было вначале, позволит женщине легче идти на мировую. Возможно, интуитивно она понимает, что повторения не будет - хотя обычно и убеждает себя, что "ещё лучшего найдёт". 

В любом случае, нормальные отношения - когда чутко ориентируются на потребности женщины. Насколько она созрела для того, чтобы перейти к следующему этапу. Нам, мужикам, в этом смысле проще)) Мы примитивны. Не думаю, что будет хорошо, когда перескакивают сразу к самому главному)) Тогда обоим нечего будет вспомнить. Нормальный кот сначала наиграется а уже потом съест мышь. 

В этом тексте рассматривается некая усреднённая культура, то есть не только либеральная, превращающая женщин в шалав, но принимается во внимание и традиционное общество. А там всегда был ритуал ухаживания. Тётки, трахающиеся в первую-вторую встречу после попойки в баре в журнале попросту не рассматриваются. Ну, неинтересно это. Ну, я про журнал)) 

Основное, что отличает женское отношение к мужчине - это постепенное разочарование. Потому что женщины требуют от избранника всего. Отношение к мужчине, таким образом, амбивалентно: с одной стороны женщина всё более как бы прорастает в него, он становится единственным и незаменимым. Той самой настоящей "половинкой". С другой, она всё более разочаровывается. "Сближение уменьшает уважение", по меткому выражению Микеланджело. Это самая главная формула описывающая динамику отношения к мужу большинства жён. 

И чем серьёзнее намерения женщины, чем более она готова соединить с нами свою судьбу, тем более она требовательна. У нас, мужчин, в точности наоборот. Если мы любим по-настоящему, то обычно прощаем мелкие (и не только) недостатки избранницы. А вот чем серьёзнее относится женщина, тем более придирчива ко всем нашим недостаткам. Это кажется невероятным, но это правда. Данный тезис детально обсуждался у меня в ЖЖ, подавляющее большинство думающих читательниц с ним согласилось. 

Отсюда мы делаем самый главный вывод: женская любовь бескорыстной не бывает. Иначе как объяснить сие возрастание требовательности? Собственно, всё это не есть плохо, так и должно быть. Однако приходится расставлять точки над "i", чтобы вы не ждали от женской любви какого-то особенного бескорыстия. Супружеский путь усеян терниями, а не розами. 

Ещё встречается влюблённость - но только у совсем молодых и неопытных девушек, и, как правило, в вымышленных персонажей. То есть влюбляются не в реального парня, а в свою фантазию по поводу него. Реализовывают душевные потребности - чаще всего, на неподходящем материале. Либо влюбляются в звёзд - это самый надёжный и безопасный вариант. Потом, естественно, разочаровываются. 

Разочарование - вообще основная женская эмоция по поводу мужчин. Не разочарованных женщин не бывает. "Уж мало ль бился я, как ястреб молодой, В обманчивых сетях, раскинутых Кипридой: а не исправленный стократною обидой, Я новым идолам несу мои мольбы..." - так только мужчина может сказать. После того, как женщина первый раз обожглась, она становится совершенно другим человеком. Предпочитает позволять себя любить, а не отдавать любовь. 



Женщина как бы сразу, в юности, взлетает на самый высокий пьедестал, а потом постепенно сходит с него вниз. И чем больше было мужчин, тем быстрее сходит. А если мужчин было совсем мало, то тараканы плодятся в геометрической прогрессии. И недовольство тем, что её долго никто не возжелал, будет - чаще всего в превращённой форме - выплёскиваться на законного мужа. А чего его беречь-то? Женщины берегут только кровную родню... 

Именно поэтому зрелые женщины так легко отдаются в первую встречу - все идеалы, чистоту души они подрастеряли. Классический вариант, когда "дают секс, в надежде получить любовь". Мужчину, искушенного в этой проблематике от них тошнит. Сами тётки объясняют это себе так: мол, "мужчины боятся зрелых женщин", типа они же имеют своё особенное и уникальное мнение, развитые взгляды, интеллект, эрудицию, и всё такое прочее. И, мол, потому не смотрят в рот, как "молодые дурочки". На самом деле, развитым мужчинам нравится чистота души. Которая только у молодых и бывает. Впрочем, если в молодости повезло, и удалось выйти замуж за "каменную стену", то чистота души сохраняется на всю жизнь. И даже дочерям передаётся. 

Каждому своё. От мужчины ждут силы и состоятельности, от женщины - чистоты души, ясности переживаний, способности верить и доверять. Для нас исключительно важно, чтобы в нас верили. Вера - вообще основная категория человеческого бытия. 

Для мужчины чистота души не обязательна, хотя и желательна. Развитие у мужчины и женщины идёт как бы в противоположных направлениях - мужчина с годами становится всё более интересным и состоятельным, а женщина интересна лишь в юности, а затем постепенно деградирует. Сама она, субъективно разумеется, считает, что становится всё лучше и лучше. Уместно вспомнить и гоголевское: "Да и вообще, что можно сказать хорошего о женщине в 40 лет?" 

И чем больше мужчин было, тем больше поводов для разочарования в нынешнем избраннике. Тем труднее поверить в него, тем меньше доверия (основы брака), тем больше и дольше присматриваются - как бы не обжечься в очередной раз? Нас это, как правило, расхолаживает. 

В идеале, следует брать в жёны невинную девушку, но, к сожалению, в либеральной культуре это невозможно: её со временем замучает любопытство, "а как это будет с другим?" Опять же, подруги-то нагулялись, а ей похвастать нечем... Так что невинная девушка, как ни парадоксально, будет иметь больше соблазна изменять. Ещё и для того, чтобы не ударить лицом в грязь перед подругами. О, женщины! Тщеславие вам имя! 

Очень хорошая поговорка есть у французов. "Женщина любит лишь своего первого мужчину, во всех последующих она любит лишь любовь к себе". Не забывайте её, пожалуйста. 

Поэтому, если Вам так важна настоящая любовь - женитесь и заведите себе дочку. Лишь в этом случае Вы получите женскую любовь в самом трепетном, чистом и бескорыстном варианте. Ведь настоящая любовь всегда бескорыстна, не правда ли?

4 лип. 2015 р.

КРАСИВАЯ И УМНАЯ

28.04.2015, storyofgrubas

Обедали с женой в кафе.
За столиком позади меня расположился маленький девичник.
Хоть было любопытно, но  из приличия, я так ни разу и не оглянулся, поэтому даже не знаю - сколько там было барышень и каковы они с виду, зато прекрасно слышал их звонкие, чуть пьяненькие голоса:

- Ну, не грусти, Марина, найдешь и ты себе хорошего мужика. За тебя, дорогая.

(Хрустальный звон)

- Хорошо вам говорить, у вас у всех мужья, а я четвертый год без отношений. Хоть на улицу выходи и кричи: - «Ау, мужчины, я здесь!»
- Если сидеть на попе ровно, мужик сам не придет к тебе и не постучит. Шустрить надо.
- Аня, тебе хорошо говорить - «шустрить», у тебя есть Витя, а кстати, почему у тебя Витя есть, а у меня ни одного Вити нету? Ну, что в тебе такого, чего нет у меня?
- Ха-ха! Ну, во первых я красивая и умная.
- А я что, не красивая и не умная?
- Что ты, Марина, ты у нас самая красивая и самая умная.
- Я знаю. А что толку? Одна как дура. Аня, а ты как с Витей познакомилась? Просто на улице что ли?
- Ну, нет, конечно. Я когда разошлась со своим бывшим, то, наверное, целых два месяца папины машины продавала: семерку БМВ и Гелендваген.
- Ну, и че, и че?
- Ну, что, в один прекрастный вечер пришел по объявлению Витя: «Здравствуйте, вы Анна? Гелендваген продаете?»
«Да, продаю, пойдемте, он с той стороны дома стоять должен. Отец его туда припарковал»
Подошли к машине, Витя обошел вокруг – «Ну, что, не битая не крашенная - это хорошо, теперь давайте заведем, движок послушаем»
Я позвонила папе, а у него телефон, как назло, не доступен. Говорю – «Извините, Виктор, но к сожалению ключи и документы у отца, он должен быть с минуты на минуту. Телефон, видимо, разрядился у него. Давайте подождем немного»
«Ну, ладно, не вопрос, только давайте хоть в кафе зайдем, кофе выпьем, а через окно увидим, не прозеваем, когда ваш отец подойдет»
Так мы и посидели, познакомились, потом я позвонила маме, узнать – где папа, а она сказала, что отец срочно улетел в Болгарию и по ошибке прихватил с собой все документы и ключи от «Гелика»
Такая вот история.
- Постой, постой, Аня, а откуда у твоего отца семерка БМВ и Гелентваген, если он всю жизнь на заводе вкалывал и пенсия у него ниже плинтуса? Ты же сама говорила.
- Марина, я думала что ты красивая и умная, а оказывается, что ты только красивая. Объясняю еще раз, специально для тебя:  у нас во  дворе стояла чья-то БМВ и чей-то «Гелик» вот я и дала объявление о продаже, чтобы Витю своего встретить…
- Ах ты, Аня и хитру-у-у-ушка…


Мне очень захотелось оглянуться, чтобы хоть одним глазком посмотреть на хитрушку Аню, но я напоролся на ироничный взгляд жены и не стал этого делать…

8 лип. 2013 р.

Впливові гомосексуалісти Європи

Тиждень.ua спробував порахувати політиків нетрадиційної орієнтації, які перебувають на високих посадах у своїх країнах.



Прем’єр-міністр Бельгії Еліо Ді Рупо, який перебуває при владі з 2011 року, став першим геєм, що очолив національний парламент в наш час. Ді Рупо ще в 1996 році оголосив про свою орієнтацію. Він відомий тим, що завжди носить червоний метелик або шарф.



Серед визначних політичних постатей в Фінляндії гомосексуалістом є лідер провідної політичної партії «Зелена Ліга», колишній міністр екології та нинішній депутат Пекка Хаавісто. З 2002 року він перебуває в одностатевому цивільному «партнерстві» з Нексаром Антоніо Флоресом, який працює стилістом в одному з перукарських салонів Гельсінки.



Ще один гомосексуаліст - мер Парижу Бертран Деланое через свою сексуальну орієнтацію ледь не пішов з життя. 2 жовтня 2002 року він брав участь у щорічному міському фестивалі та став жертвою маніяка-гомофоба, який заявив, що ненавидить політиків-соціалістів (Деланое є членом Соціалістичної партії Франції) і геїв. Злочинець завдав Деланое кількох поранень. Втім, вже через два тижні мер Парижу почувався добре і покинув лікарню.



Найвідомішим політиком нетрадиційної сексуальної орієнтації в Німеччині є нинішній міністр закордонних справ і голова однієї з провідних партій - Партії вільних демократів Гідо Вестервелле. Про його орієнтацію громадськість країни дізналась у 2004 році, коли він прийшов на прийом з приводу дня народження Ангели Меркель зі своїм партнером Міхаелем Мронцом. А 17 вересня 2010 року вони зареєстрували цивільне партнерство.



Так само геями є мери Берліну Клаус Воверайт і колишній мер Гамбурга та президент Бундесрату Оле фон Бойст.
Воверайт є автором крилатої характеристики Берліна «бідний, але сексуальний». З 1993 року він живе з нейрохірургом Йорном Кубіцкі.



Першою лесбіянкою-очільницею уряду у 2009 році стала прем’єр-міністр Ісландії Йоганна Сігурдардоттір. У свій час вона навіть була заміжня і народила двох дітей. Розлучившись з чоловіком у 1987 році, у 2002 році вона почала жити з журналісткою Йоніною Леосдоттір. Зразу ж після легалізації одностатевих шлюбів 12 червня 2010 року ісландським парламентом пара побралася.



Станом на травень 2013 року польський політик Анна Гродска є єдиною транссексуалкою-депутатом парламенту. Народилась Гродска чоловіком на ім’я Кжиштоф, а у 2010 році в Таїланді зробила собі операцію зі зміни статі.



Гомосексуалістом є також мер іспанського міста  Лас-Пальмас-де-Гран-Канарія (Канарські острови) і колишній президент Канарських островів Херонімо Сааведра.



У Швеції серед провідних політиків бісексуалом є міністр з питань міграції і біженців Тобіас Білстрьом.



Відомим політиком-жінкою нетрадиційної орієнтації в Швейцарії є мер Цюріха Коріне Маух. Нині Маух живе зі своєю подругою, музикантом Джуліаною Мюллер. 




Матеріали за темою:

7 лип. 2013 р.

Одностатеві шлюби дозволені в 11 країнах світу

13.02.2013, Український тиждень

Нідерланди стали першою країною світу, яка у 2000 році дозволила одностатеві шлюби. Відповідний закон, прийнятий голландським парламентом, дозволив одностатевим парам одружуватися, розлучатися і всиновлювати дітей.
Ще починаючи з 1998 року бельгійський парламент надав окремі права одностатевим парам. Вони могли реєструватися у місцевого клерка і формально спільно володіти будинком. Через п’ять років у 2003 році парламент Бельгії легалізував одностатеві шлюби, надавши гомосексуальним парам такі ж податкові права і права спадкування як і гетеросексуальним.
У 2005 році однакові права для пар будь-якої статі затвердив окремим законом парламент Іспанії. Закон спровокував масові протести в Мадриді і різку критику з боку офіційних осіб Ватикану та Католицької конференції іспанських єпископів. Після того, як закон вступив в силу, Конституційний суд країни скасував рішення двох муніципальних суддів, які відмовилися видати дозволи на шлюб одностатевим парам.
Одностатеві пари в Канаді отримали більшість правових переваг для шлюбу ще у 1999 році, а у 2005 року парламент прийняв спеціальний закон.
Парламент Південної Африки легалізував одностатеві шлюби у листопаді 2006 року, через рік після того як вищий суд країни ухвалив рішення, що попередній закон про шлюби порушує гарантії Конституції Південної Африки про рівні права.
З січня 2009 року одностатеві пари в Норвегії офіційно мають право вступати в шлюб, всиновлювати дітей і здійснювати штучне запліднення.
У квітні 2009 року парламент Швеції проголосував переважною більшістю за легалізацію одностатевих шлюбів. Втім ще з 1995 року гомосексуальні пари в Швеції мали право реєструвати «цивільні союзи».
У червні 2010 року Португалія стала восьмою країною, яка дозволила одностатеві шлюби. А у 2010 році подібний закон прийняла Ісландія. Після того, як новий закон набув чинності наприкінці червня 2010 року, прем'єр-міністр країни Йоханна Сігурдардоттір і її давній партнер Йоніна Леосдоттір стали одними з перших людей країни, які офіційно вступили в одностатевий шлюб.
У липні 2010 року Аргентина стала першою країною в Латинській Америці, яка дозволила  одностатеві шлюби. Незважаючи на енергійну протидію з боку католицької церкви та євангельських протестантських церков закон схвалили обидві палати парламенту.
У 2012 році список країн, де дозволені гомосексуальні шлюби, поповнила Данія, а 12 лютого 2013 року – Франція.
В той же час у Мексиці і США одностатеві шлюби дозволені в окремих регіонах.

Джерело

Гомосексуальні шлюби: французькі винятки?

19.05.2013, Філіпп де Лара, Український тиждень

І ось навесні 2013 року до цього переліку приєднались Уругвай та Франція. То чому ж говорити про французьку винятковість? А власне, тому що гомосексуальні шлюби дозволено було без великих труднощів усюди, де поставало це питання, – завдяки загальній згоді або з огляду на те, що релігійну опозицію там представляли нечисленні ізольовані групи. Скрізь, окрім Франції. Опір церкви та християнських консерваторів може бути могутнім і резонансним. У Сполучених Штатах цьому завадив Барак Обама, перевівши same sex marriage на федеральний рівень (його прийняли вже дев’ять штатів). Але ніде, окрім Франції, це не провокує ніяких дебатів, ніяких політичних конфліктів.

«Шлюб для всіх» (так названо закон від 23 квіт­­ня 2013 року) має в країні непримиренних і неоднорідних супротивни­­ків. Саме питання от-от може спровокувати політичну кризу. Звичайно ж, у мобілізації суспільства проти гомосексуальних подружніх союзів важливу роль відіграють католики, але у Франції, на відміну від інших держав, вони не самотні. Політичні й інтелектуальні дебати мобілізували представників різних сфер і спричинили розмову на широкому національному рівні, яка розпочалася після голосування за закон, із приводу його соціальних та правових наслідків, наприклад усиновлення дітей одностатевими парами. Юристи, психоаналітики, педагоги, соціологи, філософи висловлюються за й проти «шлюбу для всіх», не вписуючись у межі лобістів LGBT (лесбіянки, геї, бі, транс) і католицького лобі. Громадська думка змінилась і змінюватиметься надалі в ході цих дебатів. Шлюб для всіх є частиною президентських обіцянок Франсуа Олланда під час виборів 2012 року. Наприкінці 2012-го 54% французів були прихильні до одностатевих союзів, а 48% – до усиновлень. У квітні 2013 року більшість виявилася так само прихильна, однак лише до шлюбів (53%), але до усиновлень 56% віднині ставляться вороже. Це ознака того, що дебати є відкритими. Американці теж розділилися у своєму ставленні до таких шлюбів, але їхній поділ прогнозований і стабільний: якщо ви проти, то ви гомофоб і реакціонер. У Франції, навпаки, ліві політики, інтелектуали, відомі своїми симпатіями до світськості, до ідей 1789 року, освітяни висловлюють сумніви й критику. Праві ліберали також не підтримують цієї реформи, і не лише найконсервативніші з них.

Закон, за який голосували 23 квітня, передбачає однакову процедуру шлюбу для всіх, як і той самий статус батьків, а також ті самі права усиновлення для пар гомосексуальних, що й для різностатевих, але не розглядає медичної допомоги при зачатті, яка нині передбачена для гетеросексуальних подружжів, ані сурогатного материнства, що є єдиною можливістю для чоловічих пар мати дитину, генетично пов’язану з одним із партнерів. Сурогатне материнство у Франції заборонене, і така ситуація зберігатиметься, пообіцяв президент Франсуа Олланд. Одначе, хоча закон прийнято, дебати тривають, ба навіть посилюються, і тему шлюбу в них заступають проблеми родинних зв’язків. Чи передбачає рівноправність права дитини? Чи небезпечна плутанина в питанні всіх форм батьківства? У Франції немає необхідності шанувати «природу» або «традицію», щоб ставити ці запитання. Їм приділяють величезну увагу як у пресі, так і в родинних дискусіях. Гадаю, причина цього у місцевій республіканській культурі, певній системі поглядів соціуму. Громадянський шлюб, громадянське суспільство, кровна спорідненість є основою ідентичності політичної спільноти, це не царина індивідуальних прав. Такий стан розуму, який ставить загальні інституції над індивідуальним вибором, чи має він майбутнє, а чи це минуле, яке вже зникає? Французький виняток бачиться несподіваним.

Але не думайте, що лише французький. Конфлікт між безмежним індивідуалізмом, типовим виявом якого є «шлюб для всіх», та загальними інституціями пронизує всі модерні суспільства. Є точка дотику між пострадянізмом та старими демократіями, які сповзають від рівності як основи громадянської спільноти до рівності, що знецінюється ринком прав, можливостей, суперництвом і конкуренцією.
Зло західної демократії (як-от вибух індивідуалізму) дуже відрізняється від небезпек і викривлень, які загрожують новим демократіям на Сході. Але мені здається, що зближення ліберального індивідуалізму з посттоталітарним є тією гіпотезою, яка заслуговує на вивчення. Постдемократичні й посттоталітарні суспільства можуть багато чого навчити одне одного.


Джерело

Читайте також: 

6 лип. 2013 р.

Союз нерушимый?



Генрі Девід Торо, американський письменник, мислитель, натураліст
Споры вокруг легализации однополых браков — это и наш завтрашний день

Союз нерушимый?

Сотни тысяч демонстрантов на улицах Парижа, полиция со слезоточивым газом, горячие споры в парламентах европейских стран — и все это совсем не по поводу кризиса еврозоны, исламского терроризма или иных угроз. Причина — легализация однополых браков, придание законного статуса для того, что еще недавно считалось уголовным преступлением по всему миру, включая, как ни трудно в это поверить, Нидерланды (статья УК отменена в 1971 году). Значит, это действительно важнее.
Еще в 2000-х по Европе прошла волна легализации однополых браков — скоро такой закон примут во Франции, его уже приняли в Испании и Португалии, некогда самых католических и консервативных странах континента.
В США на общефедеральном уровне статья о гомосексуализме была исключена только в 2003 году, но однополые браки уже признаются в некоторых штатах, а в Калифорнии это предмет жаркого спора: в 2004-м их начали заключать явочным порядком, потом уже заключенные отменили, в 2008-м заключать разрешили и тут же снова запретили по результатам референдума: за запрет высказались 52% проголосовавших. Понятно, что новый референдум в любой момент может дать другой результат.
Но какой вопрос был вынесен на референдум? Вовсе не «Можно ли лицам одного пола вступать в брак?» Он звучал иначе: «Считать ли брак союзом мужчины и женщины?» Разница огромна, хотя на первый взгляд не очевидна. Заметим, что в свое время острый спор вызвала такая же формулировка в законодательстве Латвии — она была принята в 2005 году вопреки давлению Евросоюза, членом которого страна только что стала. Совсем недавно аналогичная поправка была внесена и в Конституцию Венгрии. Бывший социалистический Восток тут оказался консервативнее передового Запада.
Логика тех, кто выступает за признание однополых браков, вполне понятна: это постоянное расширение прав человека. Каждый имеет право на все, чего захочет, пока он не мешает остальным, а задача государства — обеспечить ему это право. Но какова логика противников? Она вытекает из формулировки венгерского референдума: наше общество основано на вполне определенных представлениях о браке как союзе одного мужчины и одной женщины, и отказываться от него означает разрушать самые основы этого общества. Начав с союза «двух граждан произвольного пола», мы рискуем со временем прийти к союзу неопределенного числа живых организмов с произвольными целями.
Казалось бы, ну и что такого, если им так нравится? А вот тут как раз и кроется огромная, но, как правило, необсуждаемая разница между легализацией определенных форм сексуального поведения и признания этих форм обществом в качестве безусловной нормы. Немного найдется людей за пределами Ирана и Саудовской Аравии, которые считают, будто государство должно контролировать, в какие отношения вступают меж собой по доброй воле его взрослые граждане. Более того, в большинстве западных стран есть своего рода формы для обеспечения «юридического сопровождения» таких любовных отношений – это civil partnership или civil union, аналог нашего «сожительства», но без оттенка осуждения. У людей, состоящих в таком партнерстве, есть определенные обязательства друг перед другом, они могут иметь общее имущество и т.д.
Но признание браком однополого союза влечет за собой куда более серьезные последствия. Это, в частности, означает, что однополые пары могут усыновлять детей, и им никто не вправе отказать. Так, в Великобритании католические приюты, которые принципиально отдавали детей на усыновление только состоящим в браке мужчинам и женщинам, отныне не могут отказывать остальным, не нарушая законодательства — а следовательно, им приходится вовсе отказываться от практики усыновления. Так борьба за право быть геем на практике приводит к отрицанию права другого быть добрым католиком.

Каждый имеет право на все, чего захочет, пока он не мешает остальным, а задача государства — обеспечить ему это право

Но дело даже не в этом. В борьбе за права усыновлять, похоже, никто не задумывается о правах детей быть усыновленным обычной семьей, состоящей из папы и мамы — самой естественной для вида homo sapiens. Исследования о том, как чувствуют себя дети, выросшие в однополых семьях, пока только начинаются, материала не слишком много, и делать уверенные выводы рано. В 2005 году Американская ассоциация психологов провела исследование и пришла к выводу, что дети, выросшие в таких семьях, ни в чем не уступают остальным — но в последнее время все чаще слышны сомнения в добросовестности таких исследований. Оказалось, что среди исследуемых родителей большинство были белыми, образованными и достаточно обеспеченными — а вот сравнивали успехи их детей с общенациональной выборкой, куда входят семьи совсем иного уровня образования и достатка.
Кто в данном случае прав, мы пока точно не знаем. Но объявлять наперед, что дети однополых родителей ничего не лишились в сравнении с обычными детьми — значит подгонять факты под заранее заданные оценки. Во всяком случае, мне бы лично хотелось, чтобы у моих детей и внуков были мамы и папы, а не «родитель 1» и «родитель 2», как вполне официально все это называется в документах.
Зато есть вполне достоверные данные других исследований, которые показывают, например, что для практикующих гомосексуалистов риск заражения СПИДом в десятки раз (!) выше, чем для натуралов. Для курильщиков риск заболеть раком легких в десять раз выше, чем для некурящих — и нас об этом постоянно предупреждают, а на курение вводят драконовские ограничения, исходя из интересов общественного здоровья. А тут приходится, наоборот, замалчивать подобные факты, опасаясь попасть под обвинение в дискриминации — и более того, учителя обязаны объяснять детям на уроках, что есть разные варианты нормы и т.д., не предупреждая о возможных последствиях каждого из них.
И если счесть, что свобода выбирать лично для себя определенное сексуальное поведение обязательно должна получить государственную поддержку и общественное признание, то мы, полагаю, в скором будущем увидим подобную же борьбу за права садомазохистов, вуайеристов и многих других. Они-то чем хуже? Встает неизбежный вопрос: где остановиться?
Казалось бы, все это очень далеко от России, где крепнут державность и духовность, — но ведь маятник, отведенный в одну сторону, обязательно качнется и в другую. И тогда может оказаться прав Рабинович из анекдота, который собирался эмигрировать по причине гомосексуализма. Его спрашивали: как же так, ведь теперь никаких проблем? «Вот именно, — отвечал он, — позавчера за это сажали, вчера запрещали, сегодня разрешили — значит, завтра это станет обязательным!»
Джерело

Шлюб і мораль

Бертран Рассел 

Передмова                                                                                                                                   Книга «Шлюб і мораль» вийшла в світ дуже давно, понад сімдесят років тому. Дещо в ній, безсумнівно, застаріло, деякі оцінки Рассела (відношення до християнства і середньовіччя) викликають справедливу критику, оскільки погляди Рассела в цих та деяких інших питаннях типові для послідовника позитивізму. Проте книга викликає і зараз живий інтерес як тим, що це ще одна непереказу раніше на російську мову книга всесвітньо відомого філософа і гуманіста, так і тим, що в ній порушені питання, що стосуються життя кожної людини. Бертран Рассел не один раз нагадує читачам цієї книги, що саме існування роду людського, тобто існування на планеті Земля біологічного виду homo sapiens, залежить від того, наскільки глибоко почуття любові, що з'єднує духовно і тілесно чоловіка та жінку. Залежить воно також від того, наскільки серйозно вони усвідомлюють свою відповідальність, беручи на себе турботи про виховання своїх дітей. У книзі багато говориться про статеві стосунки, про вільне кохання, про право кожного з подружжя на зраду - автор підтримує фрейдистів, для яких секс - головний чинник, що визначає психологію і навіть інтелект людини, хоча він як логік і математик не згоден з ними в усьому , що пов'язано з наукою і почасти літературою.

Всім давно і добре відомо, що насправді існують два види любові, які відрізняються між собою, як небо і земля. Про це чудово сказав М.М. Пришвін.
Одна як у тварин: отримав і відіпхнув ногою або жбурнув, як Стенька жбурнув у Волгу свою княжну, як величезна більшість чоловіків уявляє собі любов до жінки.

І є інша любов, в якій приходить своє твердження нікому не веденим, якимось прекрасним рисам коханої людини; ця любов як визнання, як вихід самотньому в «люди». Ми вимірюємо любов у справах їх (людей), спрямованим на щастя нової людини (дитини). У такому розумінні любов називається шлюбом.
Ясно, що та любов, яка зводиться до задоволення сексуального бажання, не може бути довговічною; людям, яких на одну або дві ночі з'єднує постіль, противна сама думка про дітей. Народ, нічого не знає про норми моралі у відносинах між статями (sexual morality по Расселу), називає таку любов безпутністю і розпустою. Це означає, що народ розглядає любов та, вужче, статеві відносини з точки зору норм традиційної моралі, хоча вона так не подобається Расселу, - критиці цієї моралі він присвятив багато сторінок у своїй книзі. Рассел, безсумнівно, правий, коли таврує ханжів і лицемірів, самозвано привласнили собі титул захисників «моралі» і користуються своїм становищем у суспільстві для того, щоб забороняти що не сподобалися їм книги, спектаклі та фільми. У той же час дещо комічно виглядає його переконання, що дітям від двох до п'яти років треба розповісти (цікаво, в якій формі?) Про статеві стосунки. Запитання статевого виховання, які підняв Рассел у книзі «Шлюб і мораль», були вирішені на Заході після Другої світової війни, а у нас в 70-80-і рр.. Тепер ми раз у раз чуємо по радіо і телебаченню слова «повія», «трахнути» і т. д. По телебаченню діти, якщо їм не перешкоджають дорослі, можуть навіть бачити статевий акт.

Суспільство нагадує живий організм в тому відношенні, що воно бажає якомога довше продовжувати своє існування і відтворювати свою структуру. Ці основні функції суспільства виконують цивілізація і культура. Статеві стосунки для всіх живих істот пов'язані з основним біологічним законом відтворення виду завдяки передачі з покоління в покоління генетичного коду, характерного для даного виду.

Але людське суспільство відрізняється від будь-якої біологічної популяції тим, що воно живе за своїми законами, які наказують членам суспільства певні норми поведінки в залежності від положення в суспільстві. Ці норми визначають становище чоловіка і жінки і їх обов'язки і права у відносинах один з одним. Ці норми являють собою закони і звичаї, якими визначаються шлюб і сім'я в суспільстві на даному відрізку історії.

Безумовно, праві ті антропологи, які доводять, що спочатку була сім'я, потім виникло об'єднання пов'язаних загальним спорідненістю сімей, потім племена об'єдналися в союз - так виникло первісне суспільство з його зачатками і культури, завдяки яким тільки й могло бути забезпечено збереження виду homo sapiens. Адже якщо тварина, завдяки інстинктам, майже відразу після свого народження стає цілком самостійним, то людське дитя треба виносити, виняньчила, навчити говорити і ходити і потім протягом майже двох десятків років проробити разом з ним роботу щодо її виховання та освіти для того, щоб з народжену дитину вийшов чоловік, хоча, звичайно, в первісному суспільстві цей процес проходив швидше. Рассел дуже точно відзначив той факт, що інстинкти не грають майже ніякої ролі в психології людини і навіть статевий інстинкт вимагає певного періоду навчання і практики. Мабуть, це пов'язано з об'ємом головного мозку людини. Процентне відношення маси мозку людини до маси його тіла максимально в порівнянні з таким же відношенням у інших біологічних видів. Крім того, тільки людині властиво вміння висловити думку через слово або символ. Очевидно, саме тому процес оволодіння знаннями (сюди відносяться всі види культури і певні види ремесел і техніки) розтягується на довгі роки. Але тільки завдяки довгому періоду учнівства новим поколінням стають зрозумілими Гомер і Данте, Рабле і Сервантес, Шекспір, Гете і Пушкін. Всі вони і ще сотні не назвав мною великих людей є кращими представниками людства, без яких існування сучасної цивілізації і культури було б неможливо.

У житті кожного з нас випадковість грає дуже значну роль. До числа випадкових подій відносяться як зачаття дитини, так і генетичні дані, отримані ним від своїх батьків. У книзі «Шлюб і мораль» є глава під назвою «Євгеніка». Коли Рассел читав у 20-і рр.. в Америці лекції, які потім склали окрему книгу, євгенікою займалися багато генетики. У «Великої медичної енциклопедії» (перше видання, 1929-1936 рр.., В 35 томах) є стаття «Євгеніка», написана відомим генетиком Ю. Філіппченко. У мене немає ніяких даних про те, що в Радянському Союзі проводилися якісь дослідження, пов'язані з євгенікою, проте відомо, що такі дослідження проводилися у нацистській Німеччині. Більше того, вже під час війни були створені спеціальні будинки, де чистокровні арійці (питання про чистоту крові або раси відноситься до числа важко вирішуваних) зустрічалися з чистокровними арійка, щоб зачати дитини з арійської кров'ю. Таким чином, те, про що Рассел писав в гол. XVIII як про фантастичну гіпотезі, намагалося здійснити в дійсності відомство рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера. Правда, невідомо, за якими критеріями (євгеніка визначає такі критерії) робився підбір пар для експериментів і зовсім невідомо, що стало з народженими дітьми.

На початку 50-х рр.. був відкритий біохімічний механізм передачі генетичної інформації, і в даний час широко проводяться експерименти, в результаті яких можлива зміна генетичної інформації в процесі її передачі. По суті справи генетика зачіпає вже ту область, якої намагалася займатися євгеніка. Вже з'явилися люди, народжені «у пробірці». Гостро стоїть питання про етичну сторону цих експериментів. У зв'язку з загальною кризою моралі, який вже зазначав Рассел, навряд чи можна чекати, що ці експерименти принесуть людству користь.

Але повернемося знову до випадковості та її ролі в житті кожного з нас. Шлюб і сім'я - такі ж випадкові явища, як і стать дитини. Правда, сучасна генетика вже може змінити стать новонародженого, але яка ціна таких експериментів покаже лише майбутнє. Про те, яка роль випадковості у шлюбі і, отже, в характері знову виниклої сім'ї, добре сказав Бернард Шоу.
Коли жінка, - писав він, - обирає собі чоловіка або коли чоловік вибирає собі дружину, вони повинні гарненько обміркувати, що за людина, якого вони обрали собі в чоловіки або в дружини: егоїст він чи альтруїст, люблячий наказувати або слухняний, грубий і владний або ангел у плоті, скупий або марнотрат, обачний або безтурботний, лагідний або мстивий, потайний або товариська, приємний співрозмовник або зануда - і ще безліч відмінностей і відтінків, завдяки яким шлюби так сильно відрізняються один від одного.
Але ж всі ці відмінності і відтінки є результатом випадкових подій, з одного боку, пов'язаних зі спадковістю чоловіка або дружини, а з іншого - з тим життєвим досвідом і звичками, які чоловік або дружина придбали на своєму життєвому шляху, починаючи від дитячого садка і до сивого волосся, і які також є результатом випадкових обставин. Багато, прочитавши це, бути може, скажуть: виходить, по-вашому, шлюб - це лотерея, а де ж розум і воля тих, хто вступає у шлюб?

Питання поставлене правильно, і відповідь на нього раніше шукали в родоводів нареченого і нареченої, тому що сто і більше років тому шлюби укладалися між сім'ями, котрі жили в одному селі чи місті не менше ста років. Згоди дівчини або хлопця на шлюб навіть і не питали. У художній літературі такі шлюби розглядаються як нещасливі, але художню літературу, тобто письменника в першу чергу, цікавлять лише виняткові випадки, такі як, наприклад, шлюб Емми Боварі чи Анни Кареніної. Більшість шлюбів не можна назвати ні щасливими, ні нещасливими, тому що в них поступово, завдяки взаємному вихованню і спільної долі, виникає глибоке почуття взаєморозуміння і дружби, яке дорожче романтичної любові, яку вихваляє Рассел.

Всі випадки романтичної любові, які наводить у приклад Рассел, належать до літератури. Наприклад, Трістан та Ізольда, Ромео і Джульєтта. Але вже в разі, послужившем сюжетом для романтичної трагедії Шеллі «Сім'я Ченчи», історики не бачать нічого піднесеного, а тільки прояв низьких пристрастей і користолюбства. Що ж до великих постатей романтичного руху, то про них можна сказати словами Бернарда Шоу: «Байрон, Шеллі і Мері Вулстонкрафт розглядалися за життя як абсолютно аморальні особистості. Але через півстоліття після їх смерті вони стали кумирами читаючої публіки ». Пушкін знав про те, що «серед дітей незначних світу, бути може, всіх нікчемний він [поет]». Саме цим пояснюється такий характерний для епохи романтичного руху розрив між поетичною творчістю і життям поетів і письменників того часу. У літературі та мистецтві залишаються тільки твори, а їх автори цікавлять лише немночісленних істориків літератури та мистецтва. Втім, романтичний рух, крім поезії, створило ще й велику музику. В історію музики назавжди увійшли імена Шуберта, Шопена і Ліста.

Одним з важливих і злободенних питань, порушених у книзі «Шлюб і мораль», було питання про проституцію. Все, що було висловлено Расселом з цього приводу »залишається в силі. Проте з часом все на світі змінюється і, як правило, далеко не в кращу сторону. Якщо раніше, до Другої світової війни, проституція носила обмежений характер, то тепер це вже масове явище. Більше того, це такий же бізнес, як і будь-який інший. Повії не тільки чатують на вулиці перехожих - це самі жалюгідні створення серед повій, - вони знімають квартири, де приймають клієнтів, які в змозі оплатити сексуальні послуги; вони знаходяться на хорошому платню (рівному зарплаті менеджера або директора великої компанії) в транснаціональних компаній і спецслужб . Професія повії стала престижною і дуже вигідною. Соціологічними дослідженнями встановлено, що проституцією займаються навіть заміжні жінки, які не відчувають потреби. Разом з венеричними захворюваннями, якими можна заразитися від повій, з'явилося нова грізна хвороба - СНІД, від якої поки не знайдено засобів захисту.

Масова культура, що почалася з сентиментальних фільмів про продавщиці універмагу (але тільки не про повію!), Що вийшла заміж за мультимільйонера, звела на свій п'єдестал спочатку Елвіса Преслі, потім «Біттлз», а потім музикантів і бардів, від яких Шуберт і Шеллі перевертаються в своїх трунах. Всі вони стають мільйонерами, живуть з черговою дружиною на який-небудь віллі і зароджують в головах юних неуків думка, що і ті можуть стати такими ж. Мало хто задумався над тим, які доходи приносять вони господарям show-business. Все це, разом узяте, руйнує основи гуманістичної культури, в основі якої була загальнолюдська, століттями створювана мораль, неминущі цінності буття. Якщо людство не схаменеться, воно прийде до фіналу, описаному Оруеллом в романі-утопії «1984» (мається на увазі рік; роман виданий в 1949 р.). Оруелл помер в самому початку 1950 р. і міг тільки здогадуватися, куди приведуть суспільство тенденції аморалізму, вседозволеності та public relations (скорочено PR або по-російськи піар). У романі Оруелла піар - основна функція Міністерства Правди, співробітники якого, як і сучасні піарники, створюють імідж політичним діячам, видаючи їх за абсолютно чесних і порядних особистостей, і інтерпретують події, що відбуваються таким чином, що чорне стає білим і навпаки.

У книзі Рассела ми, на жаль, не знайдемо розгляду такої важливої ​​проблеми, як норми моралі, і sexual morality зокрема, залежать від системи цінностей, прийнятою в суспільстві на даному етапі його розвитку. Однак можна показати, що система цінностей впливає як на економічні відносини, так і на державний апарат, точніше, на чиновників, зайнятих на державній службі. Зрозуміло, що моральний клімат у сім'ї і навіть саме її існування залежать і від стану економіки, і від державної політики в питаннях, пов'язаних з працевлаштуванням, здоров'ям і освітою населення, і, нарешті, від екології середовища проживання.

Немає нічого дивного в тому, що для масового виробництва з його новітніми технологіями, потрібні ресурси всієї земної кулі. Саме цим пояснюється глобалізація. Рассел у своїй книзі не раз згадує ідею світового уряду, який, як йому здається, вирішить всі наболілі проблеми. Як відомо, Бертран Рассел був прихильником соціалізму, але в такій формі, коли капіталісти діляться своїми прибутками з трудящими. Бути може, серед сучасних олігархів і знайдеться коли-небудь новий Роберт Оуен, але навряд чи його доля буде відрізнятися від долі Оуена, капіталіста-філантропа, який на початку XIX ст. намагався забезпечити для робітників та їх сімей нормальні умови існування. Інші капіталісти були обурені тим, що їм доведеться витрачати частину свого прибутку на потреби робітників, яких вони вважали бидлом, і об'єднаними зусиллями «допомогли» Оуену розоритися.
Глобалізація означає, що світовий уряд (мрія Бертрана Расселла і деяких інтелектуалів) складатиметься з чиновників, що знаходяться на службі у транснаціональних монополій. Однак ще до того, як такий уряд могло б бути створене, вибухне екологічна катастрофа, яка відкине людство в печерний вік, а потім вид homo sapiens зникне з лиця Землі. Правда, залишається, як завжди, сподіватися на те, що знайдуться розумні політики, капіталісти, вчені та діячі культури, які спробують відродити традиційні цінності, лише завдяки яким можливе існування сім'ї і, отже, людства. 

                                                               ***

В історію XX в. назавжди увійдуть не тільки імена політиків, диктаторів і полководців, а й імена великих учених, філософів і письменників. Серед них ім'я Бертрана Рассела сяятиме як зірка першої величини.

Бертран Рассел народився 18 травня 1872 р., в одній з аристократичних сімей Великобританії, корені якої йдуть в далеке минуле, в часи норманського завоювання. У віці чотирьох років він залишився круглим сиротою і до вісімнадцяти років виховувався в будинку свого діда по батькові лорда Джона Рассела, прем'єр-міністра Великобританії. Дід помер, коли онукові виповнилося шість років, і Берті залишився під опікою бабки, леді Френсіс. Виховання було суворо пуританським, але лише завдяки такому вихованню у Рассела могли з'явитися риси характеру, які залишилися незмінними до останніх років життя: самодисципліна, висока порядність, любов до порядку і завзятість у досягненні поставленої мети. Крім того, леді Френсіс подбала, щоб онук ріс здоровим і міцним - його день починався з холодної ванни і фізичних вправ, - і це допомогло йому зберегти протягом всього довгого життя бадьорість духу і здоров'я.

Леді Френсіс, маючи перед очима приклад старшого онука Френка - він був на сім років старше Берті, навчався в одній з приватних шкіл і неприязно ставився до своєї бабці, - твердо вирішила, що Берті ніколи не переступить поріг приватної школи, хоча це і порушувало традиції британської аристократії. На щастя, в цьому їй ніхто не міг перешкодити. Вчителі приходили до нього додому, і він міг задовольнити свою допитливість, читаючи книги з величезної бібліотеки свого діда, в якій були не тільки книги з історії, політиці та економіці, але і книги англійських поетів і письменників. Старий одноповерховий особняк, що стояв на схилі пагорба у великому занедбаному парку, одного разу відвідала королева Вікторія, заглянувши до свого ушедшему на спокій прем'єр-міністру. Кажуть, що Берті, якому йшов п'ятий рік, сидів у неї на колінах, але, скоріше за все, це одна з легенд. Хлопчик гуляв по зарослих травою стежках - парк займав площу в кілька гектарів - і любив дивитися, як сідає сонце, далеко блищить стрічка річки Темзи і на самому краю горизонту видніється Віндзорський замок. Все життя Рассел прагнутимуть жити там, де є можливість побродити по зелених галявинах, послухати спів птахів і бачити в небі сонці, не закрите від погляду стінами будівель.

Коли почалися заняття з математики, стало ясно, що у хлопчика великі здібності до цього предмету. Після того як він здав іспити в школі, де учні проходили протягом року курс, необхідний для складання іспитів, він вирішив вступати до Кембриджського університету, в знаменитий Трініті-коледж, де навчався великий Ньютон і працювали багато видатних англійські математики. Здавши в 1889 р. вступний іспит, Рассел став студентом і незабаром подружився з одним з викладачів, молодим математиком Альфредом Нортом Уайтхедом, який був старший Рассела всього на десять років. Через десять років Уайтхед і Рассел почали працювати над одним з видатних в історії математики праць, книгою «Principia Mathematica», в якій автори, насамперед Рассел, спробували створити несуперечливу аксіоматичну теорію математики, побудовану на логічній основі і за допомогою символічної (математичної) логіки .

Навчання в університеті, знайомство і дружба з молодими людьми, які стали згодом видатними вченими і філософами, допомогли Расселу позбутися скутості і закомплексованості, які були результатом суворого домашнього виховання. Разом з тим гострота розуму, здатність мислити строго логічно і велика ерудиція допомогли йому бути на рівних у будь-якій компанії і аудиторії. Однак заборони на все, що пов'язано з сексом, розбудили в ньому пристрасне бажання любити і бути коханим.

Це сталося, коли він уже був студентом. Одного разу влітку він і його старший брат пішли прогулятися і вирішили зайти до знайомих Френка. В одному із заміських будинків жила сім'я американців Пірсол-Сміт: мати, батько і троє дорослих дітей. Старший син Логан став згодом досить відомим письменником. Старша дочка Мері була вже заміжня за подавали великі надії адвокатом, але незабаром розлучилася з ним, щоб вийти заміж за Бернарда Беренсона, молодого американського єврея, який став згодом видатним критиком й істориком мистецтва. Молодша дочка Еліс була ще незаміжня, вона була старша Берті на п'ять років. Всякий раз, як в університеті починалися канікули, студент Рассел неодмінно з'являвся у вітальні будинку Пірсол-Смітів, і всім стало ясно, що він по вуха закоханий у Еліс. Вона прийняла це як належне, але її ставлення до нього було стриманим і досить холодним. Вона підозрювала - і не помилилася в цьому, - що в грудях Берта Рассела кипить любовна пристрасть.

«Для мене, як і для Гете, - писав Рассел через багато років, - Америка здавалася романтичної землею свободи. Завдяки їм (тобто Пірсол-Смітів. - Перекл.) Я звільнився від багатьох забобонів, які так заважали мені вдома. І перш за все мені було приємно, що вони були абсолютно позбавлені того, що називають добрим смаком ». Однак для Пірсол-Смітів і насамперед для матері сімейства Берті Рассел був представником далекого їм класу, про який місіс Пірсол-Сміт одного разу сказала: «Якби я жила в Англії, я хотіла б належати до аристократії». У будинку своєї майбутньої дружини Рассел познайомився з Джорджем Сантаяной, іншому Френка, американцем іспанського походження. Він вже закінчив Гарвардський університет за філософським відділенню, видав збірку віршів і обдумував свої філософські праці, завдяки яким він став одним з видатних філософів XX століття, що володіє ще й великим літературним даром. «Дивно було бачити Берті, - писав Сантаяна через півстоліття, - і особливо його брата, обідають у цих американських квакерів, і чути, як сестри звертаються до старшого брата, називаючи його Френк. Я жодного разу не чув, щоб його так називали друзі або його дружини. Але розселити ніколи не усвідомлювали своє справжнє місце у світі, тому що для них було характерне поєднання геніальності з дурістю і безтурботністю ».

Закінчивши восени 1893 з відзнакою університет, тобто здавши так званий математичний tripos, який викликав у Рассела дивне почуття відрази до математики, він залишився в університеті ще на рік, щоб прослухати деякі філософські курси. Філософія все більше привертала його увагу, і оскільки в кінці XIX ст. в англійській філософської думки панувала гегельянська філософія, правда досить своєрідно інтерпретується, Рассел прилучився до гегельянцями і спеціально їздив в Оксфорд, щоб познайомитися з Бредлі, автором знаменитої книги «Видимість і реальність». У 1894 р. він взяв участь у конкурсі, який у разі перемоги давав Расселу можливість стати fellow Трініті-коледжу. Fellow - це щось подібне аспіранта, але тут є і істотна відмінність: fellow, тобто офіційно визнаний член колективу вчених коледжу, отримує від коледжу стипендію, живе поза гуртожитки для студентів, йому надається квартира для викладачів, і він зобов'язаний у Протягом шести років щорічно виступати перед вченими коледжу з викладенням якої наукової роботи. Рассел представив на конкурс роботу з підстав геометрір1, яку Уайтхед вважав спірною і сумнівався, що вона допоможе Расселу перемогти на конкурсі. Проте все виявилося інакше, і Рассел відчув новий приплив сил.

У вересня 1894 року р. він нарешті зважився зробити Еліс пропозицію, яка була, звичайно, прийнято. У травні минулого року він став повнолітнім. Вступивши в права спадщини, він отримав досить велику суму, заповідану йому батьком. Тепер він і Елліс могли жити одним будинком.

Леді Френсіс косо дивилася на відносини її дорогого онука з якимись вульгарними американськими квакерами. Знаючи, якими блискучими здібностями володіє Берті, вона вже бачила його на дипломатичній службі, за якою повинні були слідувати членство в парламенті і потім пост прем'єр-міністра. Вона вирішила зробити все, що було в її силах, щоб перешкодити цьому дивному шлюбу. Звичайно, вона скористалася своїми зв'язками, - як хтось сказав, всі аристократи в спорідненості один з одним, - і домоглася того, що Берті отримав місце секретаря в британському посольстві в Парижі. Правда, без платні і на обмежений термін. Він покірно поїхав до Парижа, але заявив бабці, яку почав ненавидіти, що він все одно одружується на Еліс, коли повернеться.

Шлюбна церемонія відбулася 13 грудня 1894 в молитовному будинку квакерів в Лондоні. Боярином був Чарлз Тревіліян, один з кембриджських друзів Рассела, на церемонії не було нікого з його родичів. За два дні до цього він отримав листа від леді Френсіс, в якому містився сумний докір. «Коли ти був дитиною і потім підлітком, мені було так приємно бачити, як ти завжди був готовий принести вибачення за поганий вчинок, з вдячністю приймав осуд або попередження і легко відмовлявся від своїх вимог, якщо вони були неприємні іншим. Ми вірили в тебе, і ти виправдовував нашу довіру, і ми всі були щасливі і любили тебе ».

Наречені вирішили здійснити подорож до Берліна, де Еліс збиралася познайомитися з жіночим рухом і його підтримкою з боку соціал-демократичної партії Німеччини. Рассел хотів прослухати курс політекономії в Берлінському університеті і позайматися в бібліотеках, щоб підготуватися до свого доповіді в Трініті-коледж. Разом з неослабним інтересом до математики та філософії його все більше починали залучати до себе соціальні та етичні проблеми. Після повернення з Берліна він написав свою першу книгу «Німецька соціал-демократіям, яка вийшла у світ в 1896 р. У ній він цитує Енгельса і. пише, що «соціальна демократія не просто одна з політичних партій і не тільки економічна теорія; це повна і самодостатня філософія людського суспільства і його розвитку, іншими словами, це релігія і етика. Розглядати праці Маркса або цілі й переконання його послідовників лише з вузькою економічної точки зору, значить не помітити ні суті, ні духу цих великих трудів ». Цікаво, що Рассел зустрічався з вождями партії Вільгельмом Лібкнехта та Августом Бебелем.

Сталося так, що його приятель Мак-Таггарт, що згодом став відомим філософом, просив Рассела прочитати замість нього курс лекцій, оскільки сам повинен був за сімейними обставинами поїхати до Нової Зеландії. Лекції були присвячені філософії Лейбніца, якого Вольтер сатирично представив в образі доктора Панглоса у своїй повісті «Кандид». З цих лекцій народилася третя книга Рассела «Критичне пояснення філософії Лейбніца», що побачила світ в 1900 р. У процесі роботи над книгою Рассел прийшов до переконання, що ідеалізм як філософський світогляд несумісний з ідеєю математичної істини. Він починає скрупульозне дослідження підстав математики, яке зазначено виходом у світ книг: «Есе про підстави геометрії» (1897), «Принципи математики» (1903) і нарешті тритомної праці «Principia Mathematica» (1910-1912), написаного разом з Уайтхед. Завдяки цій праці ім'я Рассела було назавжди вписано золотими літерами в історію математики.

Тим часом здавалася спочатку щасливою сімейне життя подружжя стала поступово захмарюватися відмінністю характерів і інтелектів, яке передбачала леді Френсіс, померла в 1898 р. У жовтні 1899 почалася англобурская війна. «До цієї війни, - писав Рассел, - ми добре ладнали з Еліс. Коли почалася війна, я прийняв її дуже близько до серця. Еліс не могла цього зрозуміти - для неї як для іноземки ця війна була чужою. На початку війни я був більш-менш імперіалістом. Але в ході війни в мені відбулася різка зміна: в мені прокинулися любов до людей і жах перед застосуванням насильства - і несподівано для себе самого я став на сторону бурів. Еліс була здивована і обурена такою зміною. Одного разу під час нашої бесіди з друзями вона раптом сказала, що не хотіла б мати від мене дитину. Ймовірно, розрив наших відносин ніяк не пов'язаний з цією війною, але насправді він почався саме тоді ». Але до розриву було ще далеко.

Вони продовжували жити разом, разом їздити влітку на відпочинок, роблячи вигляд, ніби нічого не сталося, і обманюючи навіть близьких друзів, які не здогадувалися про те, що їх любові прийшов кінець. «Вважаю, вона (Еліс. - Перекл.) Ніколи не усвідомлює, що у людей є набагато важливіші інтереси, ніж добре одягатися і смачно поїсти, - писав він і далі додавав: Я знаю, що я поступаю кепсько, змушуючи її страждати; мені стає дуже боляче щоразу, як я подумаю про її самотньому існування, коли я кину її ». У початку 1905 р. Рассел записав у щоденнику: «Я, мабуть, переміг почуття розпачу і навчився вести modus vivendi з Еліс. Я намагаюся не дивитися на неї, і мене не чіпають її нещирі слова та незграбні рухи ».

Так проходив рік за роком, і для Рассела стала звичною думка, що його особисте життя не вдалася. Це настрій виражено в начерку, названому «Навіщо люди продовжують жити?». Рассел запитує: «Для того, хто не вірить в« інший світ »на небесах або ж у містичну трансфігурація цього світу, чи існує можливість посилити спрагу життя за допомогою чогось на кшталт надії або переконання, які можна було б назвати релігійними ? На це питання існує, - підсумовує він, - лише негативну відповідь ». Від цього похмурого настрою було, як завжди, тільки одні ліки - робота. І пророблена Расселом разом з Уайтхедом робота була вище людських сил. Протягом дев'яти років вони працювали, не знаючи відпочинку, над тритомним трактатом, де були сотні сторінок, змережаних символами, зрозумілими лише присвяченим і ще більш чужими, ніж навіть нотний запис музики. Закінчення роботи викликало у Рассела не почуття полегшення, а відчуття порожнечі. «У моєму особистому житті, - писав він, - не було нічого, крім помилок. Я зрадив свої ідеали і не зміг принести ні собі, ні іншим щастя. В результаті я звик ставитися цинічно до людей і особистого щастя. І у мене залишився тільки один ідеал - моя робота. Принаймні, в ній одній я не розчарувався і не пішов на компроміси, які згубні для віри ».

Навесні 1911 у Рассела почався роман з Оттолін Моррел, дружиною члена парламенту Філіпа Моррела, з яким Рассел був знайомий через своїх друзів. Оттолін була молодшою ​​Рассела всього на рік. Її сімейне життя було щасливим, у подружжя підростала донька Джуліан. Рассел, познайомившись з Оттолін, дізнався від неї, що вона зустрічала його в дитинстві у знайомих і потім ще раз, коли він був уже студентом. Тепер, що спалахнула як пожежа, любов Рассела трохи злякала її, але завдяки зустрічам і особливо бесідам з Расселом, він все більше подобався їй, і вона зрештою закохалася в нього. Звичайно, зіграло свою роль і те, що її відносини з чоловіком були вже чисто дружніми, і вона ще не втратила здатність любити. Їх оточував натовп родичів, друзів і знайомих, так що приховати любовний зв'язок не було ніякої можливості. Першим здогадався про неї Логан Пірсол-Сміт, старший брат Еліс і близький друг Філіпа Моррела. Він був в люті, і, не соромлячись у виразах, висловив усе, що він думає про Расселі своєму другові Філіпу Моррель. Як не дивно, той дуже спокійно сприйняв цей донос і дав зрозуміти, що знає про роман своєї дружини з Расселом і не збирається влаштовувати через це скандал для публіки. І Еліс і Логану довелося змиритися з фактом. Еліс погодилася жити окремо, отримуючи від Рассела гроші на життя і час від часу з'являючись разом з ним на публіці, щоб люди не подумали, ніби їх сімейне життя закінчилася крахом.

Для Рассела всі передвоєнні роки були щасливими. Хоча йому і Оттолін доводилося зустрічатися уривками, але іноді, під час літніх канікул, вони могли проводити разом кілька днів. Оттолін в перші дні знайомства відчувала трепет перед гострим, як бритва, інтелектом Рассела, але поступово вона стала на рівних вести з ним дискусії з філософських питань. Вона вчилася в Оксфорді в жіночому коледжі і прослухала там курс філософії і логіки, так що їй неважко було врешті-решт зрозуміти Рассела. Але і йому спілкування з Оттолін дало дуже багато. Високе почуття краси природи, музики і поезії, яким Оттолін володіла найвищою мірою, і її релігійні почуття виявилися для Рассела заразними, і зміна, давно назрівала в ньому, стала помітною для всіх.

Деяким стало здаватися, що з'явився якийсь новий Рассел, більш людяний, більш поблажливий і терпимий до дурощів і протиріччям людей. Звичайно, Оттолін намагалася пробудити в Расселі, як їй здавалося, неактивний релігійне почуття. Рассел дуже любив Оттолін і дуже хотів піти їй назустріч, але любов до істини виявилася сильнішою любові до Оттолін, і це ледь не призвело до розриву. На щастя, вони помирилися, залишившись кожен зі своїми поглядами і переконаннями,

У самий перший рік їх любовних відносин Рассел почав працювати над книгою з філософії, замовленої йому видавництвом, в якому виходили книги для найширшої публіки і продавалися за найнижчою ціною, всього за один шилінг. Звичайно, книга могла бути тільки популярною. Вона вийшла улітку 1912 р. під назвою «Проблеми філософії», відразу витримала десятки перевидань і видається до цих пір. У ній Рассел виклав дуже простою і доступною мовою свої відкриття в галузі математичної логіки. Ось невеликий фрагмент з цієї книги, що характеризує кредо автора, якому він буде слідувати до кінця життя.
Життя людини, що живе інстинктивно, замкнута в колі його приватних інтересів: сюди відносяться його сім'я та його друзі, але зовнішній світ залишається поза нього, якщо тільки світ не вторгатися в це коло, допомагаючи або заважаючи інстинктивним бажанням. Є в такий житті щось гарячкове і обмежене в порівнянні з життям філософа, спокійною і вільною. Цей приватний світ інстинктивних інтересів - дуже маленький. Його оточує величезний і всесильний світ, який повинен рано чи пізно перетворити на руїни наш приватний маленький світ. Якщо тільки ми не поширимо наші інтереси на весь навколишній світ, ми будемо перебувати в стані гарнізону обложеної фортеці, знаючого, що ворог не дозволить покинути фортецю і що, отже, капітуляція неминуча. У такого життя не може бути спокою, але тільки постійна боротьба між імпульсивними бажаннями і повною бездіяльністю волі. Щоб зробити наше життя великою і вільною, ми повинні тим чи іншим шляхом покінчити і з цією в'язницею і з цією боротьбою.
У роки, що передують Першій світовій війні, академічна кар'єра Рассела тривала досить успішно. Він брав участь у Міжнародному конгресі філософії, логіки та історії науки, де зустрівся з Пеано, італійським математиком, також, як і Рассел, який займався підставами математики, читав лекції в Сорбонні і нарешті в травні 1908 р. був обраний членом Королівського товариства. Коли він вже не міг через закінчення терміну більш залишатися fellow, керівництво Трініті-коледж запропонувало йому посаду лектора на дуже вигідних умовах: 250 фунтів на рік, квартира в будівлі коледжу і дві лекції на тиждень з нерегулярними семинарскими заняттями. Рассел читав курс математичної логіки, використовуючи і спрощуючи матеріал «Principia Mathematical. Курс відвідували п'ять-шість студентів, але всі вони потім зробили прекрасну академічну кар'єру.

У жовтні 1911 р. з серед учнів Рассела з'явився довготелесий студент з Австрії, погано говорив по-англійськи, але відмовлявся говорити німецькою. Це був Людвіг Вітгенштейн, якому було тоді 22 роки.

Він був сином багатого єврея-підприємця, отримав професію інженера і, до незадоволення батька, який вважав бажання сина стати філософом дурощами, виїхав у Кембрідж до Расселу. Спочатку питання, які задавав новий учень, і його впертість змусили Рассела думати, що той просто дурний. Однак дуже скоро бесіди зі студентом призвели до того, що він переглянув своє рішення. Учень звернув на себе увагу й інших викладачів, в їх числі Джорджа Мура, автора знаменитої праці «Printipia Ethica». У червні 1912 комітет коледжу з присудження наукового ступеня звернувся до Расселу з проханням стати науковим керівником студента Вітгенштейна Всього через півроку відносини між Расселом і його учнем набули характеру дискусії рівного з рівним, причому Рассел все чаші став прислухатися до думки учня про свої роботи.

Початок XX в. було відзначено як рожевими надіями лібералів і соціалістів, так і похмурими прогнозами песимістів, до числа яких належав і Рассел. Він з жахом чекав, коли вибухне війна, і засуджував політику британського уряду, яка уклала військовий союз з Францією проти Німеччини. У березні 1914 р. він відправився до Америки читати лекції і повернувся до Англії в червні того ж року. Рассел вирішив виступити проти війни, а це означає, що він став займатися політикою, яку раніше зневажав. Правда, він брав участь у виборній кампанії на користь кандидата в члени парламенту Філіпа Моррела. Але це був лише незначний епізод. Зараз все було набагато серйозніше, тому що противники війни могли зібратися в невеликому залі, тоді як її прихильники налічували мільйони, практично все населення Великобританії. Рассел міг допомогти противникам війни тільки одним способом - своїм пером. Спочатку їм був написав памфлет «Війна - джерело страху», потім в одному з престижних американських журналів «Атланта до - мансли» з'явилися статті «Чи можливий перманентний світ?», «Війна і непротивлення» та ін, які звернули на себе увагу уряду і з захопленням читалися в Кембриджі. Між іншим, рада університету в лютому 1915 р. вирішив обрати його fellow з правом вести дослідницьку роботу, оскільки закінчився його договір на читання лекцій. У жовтні того ж року йому знову було дано право читати лекції.

Крім статей у пресі, Рассел почав виступати на зборах противників війни. Чим далі йшла кровопролитна війна, тим більш численною ставали ці збори. Ораторське мистецтво дається небагатьом, але Рассел, безсумнівно, володів ним, і цьому, очевидно, допомагало вміння логічно мислити і будувати докази, яке було необхідно йому як лектору. Пропагандистська діяльність Рассела викликала все більше невдоволення уряду. Незабаром знайшовся привід застосувати до нього адміністративні заходи. У березня 1916 був засуджений до тюремного ув'язнення на два роки один з тих, кого стали називати conscientious objector, тобто людина, що відмовляється брати участь у війні з етичних міркувань. У квітні Рассел написав текст листівки, в якій викладалися факти, пов'язані з вироком суду. Противники війни почали роздавати листівку на вулицях Лондона. Влада заарештувала кілька людей, розкидали листівки, і Рассел написав замітку в газету «Таймі», в якій говорилося, що текст листівки написаний ним і він один повинен нести відповідь перед законом. Це вже був виклик уряду, і Рассел був притягнутий до суду. Він був засуджений до штрафу в розмірі ста фунтів або ж до тюремного ув'язнення на два місяці. Потім судові виконавці з'явилися на квартиру Рассела в Кембриджі і вивезли з неї всі його речі, які повинні були бути продані з аукціону, щоб покрити суму штрафу. Колеги Рассела зібрали потрібну суму, і від розпродажу були врятовані книги, дещо з меблів та особисті речі. Влада визнали це занадто м'яким покаранням і, мабуть, чинили тиск на керівництво коледжу, яке розірвало свій договір з Расселом щодо читання лекцій. Це викликало бурю протесту в академічних колах, оскільки вперше у Великобританії професор університету був вигнаний з нього на догоду уряду. Це було тим більше обурливо, що подібні випадки мали місце в Німеччині, але там керівництво університету наполегливо відстоювала свої права на незалежність.

Тоді ж Рассел отримав запрошення від ректора Гарвардського універ ситету прочитати курс лекцій, але Міністерство закордонних справ зажадало, щоб йому було відмовлено у видачі закордонного паспорта.

Рассел захоплено вітав Лютневу ре волюцией в Росії і очікував, що Тимчасовий уряд укладе сепаратний мир з Німеччиною, який міг би стати поштовхом для припинення війни. Якби це сталося, ймовірно, не було б Другої світової війни, яка стала, по суті справи, наслідком війни 1914-1918 рр.. Жовтневий переворот Рассел зустрів насторожено, але привітав укладення Брестського миру. Експеримент, затіяний більшовиками, дуже цікавив його.

Тим часом війна, що брала затяжний характер, втягнула у свою орбіту Сполучені Штати, що залишалися до квітня 1917 нейтральною державою. На Західному фронті з'явилися американські та канадські (серед них було багато американців) війська. Рассел продовжував виступати на зборах з промовами проти війни від імені всіх незадоволених політикою уряду. На початку 1918 р, в лівій газеті «Трібюнал» з'являється стаття «Пропозиція укласти мир з боку Німеччини», написана на прохання редакції газети. У статті не було нічого кримінального, крім однієї необачною фрази про те, що уряд скористається знаходяться в Англії американськими військами у випадку антивоєнних страйків. Цю фразу можна було розуміти як гротескне перебільшення, але для влади вона була як подарунок долі. Рассел отримав повістку до суду за звинуваченням в образі Його Величності, т. к. невірно витлумачив його відносини зі Сполученими Штатами Америки. Суд засудив Рассела до шести місяців тюремного ув'язнення другого ступеня, тобто без права листування, без права читати і писати, але без залучення до примусової праці. Спочатку Рассел прийняв рішення суду дуже спокійно - він втомився від промов, від зустрічей з людьми і думав, що в'язниця буде свого роду чернечої келією, де він зможе спокійно обміркувати свої майбутні філософські праці. Але коли він дізнався про умови утримання у в'язниці, його охопив страх. На щастя, вдалося за допомогою зв'язків домогтися пом'якшення рішення суду, і Рассел став відбувати ув'язнення у в'язниці першого ступеня, де дозволялося читати, писати і харчуватися за свій рахунок. Расселу дозволили жити за своїм розпорядком і писати більше листів, ніж належить, але вже через місяць він відчув, що йому важко переносити самотність - бесіди з друзями та подругами завжди були для нього великим стимулом у роботі, - до цього ще додалася неможливість здійснювати прогулянки за містом, Рассел пробув у в'язниці менше п'яти місяців - він вийшов на свободу в кінці вересня 1918 р., тобто раніше терміну, за «хорошу поведінку» і, звичайно, під тиском громадськості. Тюремне ув'язнення стало для Рассела вододілом, за яким починалася друга половина життя. Хоча він все ще був повний енергії і збирався написати кілька філософських праць, але прийшов до сумного для себе висновку, що вже не зможе зробити ніяких відкриттів в улюбленій їм математики.

Весною 1920 року Расселу стало відомо, що Радянську Росію збирається відвідати делегація Лейбористської партії. Він домігся, щоб його включили до її складу. Ні для кого не було секретом, що Рассел співчуває більшовикам, а консерватори і реакціонери, по простоті душевній, навіть вважали його більшовиком. Рассел зустрівся в Петрограді з AM Горьким і з деякими представниками університетської інтелігенції. Прибувши до Москви, він відразу потрапив у Великий театр на оперу «Князь Ігор». Тут його познайомили з Л.Д. Троцьким, і від його гострого погляду не вислизнуло, що той «дивиться в Наполеони», а його лексикон складається з банальних фраз. 19 травня він був прийнятий в Кремлі В.І. Леніним. Розмова тривала більше години. Рассел зазначив, що Ленін дуже простий в обігу - в ньому немає і сліду зарозумілості Троцького, що він чудово говорить по-англійськи і дуже нагадує одного з кембриджських професорів своєю фанатичною впевненістю у правильності марксистської теорії і бажанням поширити її якомога ширше. Дещо пізніше Рассел був прийнятий Л.Б. Каменєвим, тодішнім головою Мосради, який видався йому звичайним бюрократом.

Члени делегації - як це було прийнято і пізніше - проводили час на банкетах, де стіл ломився від вин і закусок, і в концертних і театральних залах. Потім делегацію посадили на пароплав, який відправився вниз по Волзі-ріці. Тут картини страшної убогості на межі голодної смерті показали Расселу, якою дорогою ціною обходиться народу більшовицький експеримент. Відразу після повернення з Росії він взявся писати невелику книгу «Практика і теорія більшовизму», яка вийшла в кінці того ж року. Настрій, що володіла автором книги, було виражено в двох фразах: «Той, хто, як і я, вірить, що вільний інтелект є головним двигуном прогресу людства, не може не ставитися до більшовизму кардинально вороже, точно так само, як і до римської католицької церкви. Надії, які поселив в людях комунізм, гідні захоплення, як і ті, що були порушені Нагірній проповіддю, але їх здійснення проводиться так само фанатично і, ймовірно, принесе так само багато шкоди ».

Восени 1920 Рассел отримав запрошення від ректора Пекінського університету прочитати лекції для студентів і викладачів. У поїздці його супроводжувала Дора Блек, університетська викладачка, з якою у Рассела вже був роман. Китайці дуже добре прийняли Рассела та його супутницю. Ймовірно, вони здогадувалися про їхні стосунки, але брали її за його дружину. Лекції пройшли з великим успіхом, але перед самим від'їздом до Англії Рассел несподівано захворів. У нього почалося двостороннє запалення легенів, і лікарі вважали, що немає ніякої надії на одужання. На щастя, знайшовся молодий лікар, який продовжував лікування, і незабаром Рассел почав одужувати.
Тільки на початку липня 1921 р., прочитавши прощальну лекцію, Рассел і Дора, яка була вже вагітна, відбули з Китаю до Англії через Тихий океан - із зупинкою в Японії, - через Американський континент і потім через Атлантику. Вони прибули в самому кінці серпня, і Рассел почав квапити адвокатів з офіційним отриманням розлучення, який Еліс погодилася дати йому ще до поїздки в Китай. Це було необхідно зробити якомога швидше, щоб народжена дитина була законним. Адвокати все влаштували, наприкінці вересня між Расселом і Дорою був зареєстрований шлюб, і через півтора місяці у нього народився син Джон Конрад, який успадкує після смерті батька титул earl, третій в ієрархії англійської аристократії, але історично перший, відповідний французькому титулу comte (граф ). Бертран Рассел отримає його в 1931 р. після смерті старшого брата Френка. Слідом за сином в 1923 р. у нього від Дори народилася дочка Кетрін Джейн.

У 20-30-і рр.. Рассел повністю присвятив себе лекційної, викладацької та публіцистичній діяльності. За цей період їм було написано 26 книг, з них тільки дві - «Аналіз свідомості» («The Analysis of Mind», 1921) і «Дослідження проблеми сенсу й істини» («The Inquiry into Meaning and Truth», 1940) - були по-справжньому філософськими. Всі інші були написані для широкої публіки і в типовому для Рассела напористий стилі намагалися залучити читача на свій бік. До їх числа відноситься і книга «Шлюб і мораль» («Marriage and Morals», 1929), написана на основі лекцій, прочитаних Расселом в Америці в 1924, 1927 і 1929 рр..

Після того як закінчився термін, наданий йому для читання лекцій з математики в Трініті-коледж, Рассел вирішив присвятити себе питанням педагогіки. Разом з Дорою він організував школу для дітей у віці від двох до семи років у Бікон-хілл на південному узбережжі Англії в графстві Сассекс. Дора і він викладали математику, природознавство, історію та географію. Викладалася також французька мова, були запрошені й інші вчителі. Для самих маленьких була підготовча (дитсадкові) група. Умови були дуже хорошими (сонце і море), а зарплата вчителів цілком стерпним. Крім того, у кожного з них була своя кімната. У цій школі навчалися і його діти, Джон і Кетрін. Расселу довелося вкладати в школу свої кошти (з цією метою він їздив до Америки), тому що плата за навчання була помірною, та й багаті люди не поспішали віддати своїх дітей до школи Рассела, соціаліста і атеїста (і навіть більшовика; небагато прочитали його книгу про більшовизм; між іншим, Уїнстон Черчілль її дуже хвалив, але Расселу було неприємно це чути).

Ідея свободи статевих відносин для кожного з подружжя, яку Рассел пропагував у книзі «Шлюб і мораль», виявилася на практиці не прийнятною для нього. Коли влітку 1930 у Дори народилася дочка, батьком якої був молодий американський журналіст, Рассел відчув, що він не може любити дитину так само, як своїх дітей. Через два роки у Дори народився син від того ж молодої людини, і Расселу і їй стало ясно, що розлучення не уникнути. Влітку того ж 1930 року в школі в Бікон-хілл з'явилася молода красива дівчина, закінчує навчання в Оксфорді. Всі називали її Пітер. Це була Марджорі Спенс, що змінила ім'я Марджорі на Патрицію. Джон і Кетрін дуже полюбили її і говорили, що вона їм подобається більше, ніж всі інші викладачки. Між нею і Расселом почався роман. На початку 1935 Рассел отримав розлучення. Після шлюборозлучного процесу лікар констатував у нього гостре нервове виснаження і рекомендував Расселу повний спокій, принаймні, протягом трьох місяців. Лише у вересні 1935 року Рассел зміг повернутися до роботи. Він розумів, що йому треба зробити вибір: чи провести залишок днів на самоті або ж ще раз женитися? У середині січня 1936 між лордом Бертраном і Патріцією (Пітером) Спенс був зареєстрований шлюб, а на початку наступного року у нього народився від неї син, якого він назвав Конрад Себастьян Роберт.

Після приходу до влади Гітлера, після громадянської війни в Іспанії всім стало ясно, що війна в Європі неминуча. Вона вже йшла в Африці і в Азії. В Африці фашистська Італія напала на Абіссінію, в Азії мілітаристська Японія окупувала північ і південь Китаю і мала намір захопити англійські колонії. Для своєї нової сім'ї і для Джона і Кетрін порятунок від катастрофи, що насувається, вважав Рассел, можна було знайти тільки у втечі до Америки. Він почав листування з американськими університетами, пропонуючи свої послуги. У березні 1938 р. він отримав запрошення від ректора університету Чикаго зайняти посаду професора філософії протягом 1938/1939 навчального року. Коли Рассел прибув на пароплаві в Нью-Йорк, почався мюнхенський криза, яка призвела потім до захоплення нацистами Чехословаччини.

Влітку 1939 р. закінчився навчальний рік, але ректор університету, хоча це було їм обіцяно, не продовжив договір, і Рассел виявився знову в скрутному становищі. На щастя, прийшло запрошення з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Тут майже весь час світило сонце, відразу за містом була пустеля і в декількох кілометрах від центру міста - узбережжя, яке омивав Тихий океан, та й університет перебував за межею міста, в Санта Барбара. Здавалося, все владналося на найближчі три роки (протягом цього періоду Рассел міг займати посаду професора університету). Але дуже скоро між ним і ректором почалися тертя (останній вважав університет своєю вотчиною), і Расселу це почало діяти на нерви. У лютому 1940 р. він отримав запрошення з міського коледжу в Нью-Йорку і подав прохання про відставку, яке було з радістю прийнято. Тільки після цього Рассел зрозумів, що запрошення не носило офіційного характеру. Все, що відбулося далі, було якимось кошмаром. Расселу довелося звернутися до суду. Тим часом у пресі почалася істерична кампанія: у кожній газеті день у день повторювалося одне й те ж - Рассел атеїст, соціаліст і розпусник. Газети публікували листи матерів сімейств, в яких говорилося, що вони не бажають, щоб їх дочок навчав це порочне тип. Незважаючи на підтримку американських науковців та викладачів (був створений комітет для захисту Рассела), він програв судовий процес, і його наступні апеляції були відкинуті.

Знову він опинився в безвихідному становищі. Крім того, що у нього на руках були дружина і маленький син, йому ще треба було платити за навчання Джона і Кетрін. І знову доля виявилася до нього прихильною. Мультимільйонер Альберт Барнс, засновник фонду свого імені і власник безцінної колекції французького живопису, прочитавши газети, зрозумів, що у нього є реальна можливість роздобути Рассела в якості лектора для свого коледжу в Меріон, передмісті Філадельфії. Рассел з радістю прийняв його запрошення, і між ним та Барнсом був укладений договір на п'ять років, згідно з яким Рассел зобов'язувався прочитати курс лекцій з історії філософії, причому він міг читати лекції і в інших місцях, якщо вони не завадять виконанню його обов'язків за договором. Расселу та його родині був наданий невеликий котедж (Барнс пропонував зайняти цілий особняк, але Рассел відмовився). Його гонорар повинен був скласти 24000 доларів за весь період.

У Альберта Барнса, як і у багатьох багатіїв, були невикорінна схильність до самодурства і звичка ставити всіх на своє місце і чіплятися по дрібницях. Коли Рассел почав читати лекції в Меріон, йому вже пішов сьомий десяток »і йому, звичайно, була потрібна допомога секретаря. Цю роль взяла на себе Пітер, і вона стала іноді з'являтися в аудиторії на той випадок, якщо вона буде потрібна Расселу. Сидячи десь на задньому ряду, вона коротала час, займаючись в'язанням. Саме цей факт Барнс поставив у провину Расселу і, звичайно, подумав собі сюди читання лекцій в інших місцях. Він оголосив Расселу, що розриває з ним договір. Зрозуміло, це було протизаконно, і Рассел звернувся до суду, але котедж довелося покинути і влаштуватися в маленькому будиночку без ванни і гарячої води. Знову Рассела врятував його літературний дар (у 1950 р. він отримає Нобелівську премію з літератури) - видавництво «Саймон і Шустер» уклало з ним договір на видання знаменитої книги «Історія західної філософії» і надало аванс. Всі залишився до повернення до Англії час Рассел писав цю книгу, робота над якою почалася з читання лекцій в Меріон.

Весною 1944 р. Рассел з родиною повертається до Великобританії, щоб зайняти професорське крісло і квартиру самого Ньютона в Aima mater, тобто в Трініті-коледж. Справа в тому, що вчена рада і master (ректор) переглянули більш ніж двадцятирічної давності рішення позбавити його професорської посади. Майже шістнадцять років Рассел залишається фігурою, яка чудово вписується в establishment, пробачив йому навіть розлучення з третьою дружиною і одруження на Едіт Фінч в 1952 р. не в останню чергу за його чітко виражену антикомуністичну позицію. Проте випробування термоядерної зброї змусили Рассела примкнути до тих, хто вимагав заборонити ядерну зброю. Рассел пише Альберту Ейнштейну, який гаряче приймає його ідею об'єднання вчених усього світу - і західного, і комуністичного - у боротьбі проти ядерної загрози людству. З'являється маніфест Рассела-Ейнштейна і слідом за ним Пагоушское рух, що об'єднує всіх учених, які виступають за заборону ядерної зброї. Одним з ініціаторів цього руху був видатний французький фізик-ядерник Фредерік Жоліо Кюрі, комуніст за своїми переконаннями.

На початку 60-х рр.. рух »вимагає заборонити ядерну зброю, стало в Великобританії масовим. 6 серпня 1961, в день, коли над Хіросімою шістнадцять років тому була висаджена атомна бомба, на Трафальгарській площі в Лондоні відбувся великий мітинг, на якому сивий як лунь Рассел виступив з промовою. У вересні того ж року він і його дружина Едіт за рішенням суду - вони звинувачувалися у пропаганді громадянської непокори - були засуджені до двомісячного тюремного ув'язнення. Всім було ясно, що влада здійснили чергову дурість, але Расселу було вигідно для поширення своїх ідей виступати в ролі мученика. Він і Едіт відбували ув'язнення в тюремному лазареті - адвокати домоглися пом'якшення рішення суду - протягом двох тижнів.

Останні роки життя Рассел вперше знайшов сімейний спокій і працював над своєю останньою книгою, яку він назвав - «Автобіографія Бертрана Рассела». Перший том вийшов у світ в 1967 р., другий - в 1968 р. і третій - в 1969 р. Рассел почав робити нотатки про своє життя ще в 1911 р., більш велика рукопис було завершено на початку 30-х рр.. після розриву з другою дружиною Дорою. Остаточна редакція разом з доповненнями у вигляді цитат з своїх листів і відповідей адресатів склала опублікований текст книги.

Рассел помер у своєму заміському будинку 2 лютого 1970.


Ю.В. Дубровін

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22  23   24   25 

Джерело