30 лист. 2014 р.

Самый разыскиваемый русскими снайпер в Украине

11.11.2014, Илария Морани и Сальваторе Гарцилло,

Inopressa

Шведский снайпер Майк Скилт приехал в Украину, чтобы воевать за идею, пишут Илария Морани и Сальваторе Гарцилло в репортаже, опубликованном на сайте газеты Corriere della Sera.

 
"В Украине его знают все, особенно в восточных областях, контролируемых пророссийскими формированиями. Майкл Скилт, швед, 47 лет, профессиональный снайпер. Говорит, что "по работе" убил, по меньшей мере, 150 человек. Он наемник, хотя предпочитает слово "контрактник". За его голову назначена награда в миллион долларов, и пока он самый разыскиваемый российской армией человек. Он не прячется, не носит балаклаву: мы встретили его на одной из площадей Киева, в баре, где он пил чай. Он показывает свою страницу в Facebook и Twitter с фото и комментариями. Все в открытую, настолько, что возникает подозрение в том, что сложная машина пропаганды, управляющая войной между Украиной и Россией, использует снайпера, чтобы показать зубы", - пишут авторы репортажа. 

 
Майкл говорит, что не боится тех, кто его ищет ("я стреляю быстрее"), что приехал в Украину, исходя из идеологических соображений: "Это не моя война, но это моя Европа, и я выступаю за единую Европу против империализма". Поэтому он на время отложил поездку в Сирию, потому что сначала следует завершить работу на Востоке ("мне еще надо убить нескольких русских"). В Швеции он был солдатом, потом стал участвовать в иностранных конфликтах как снайпер, говорится в статье. Шведское правительство опровергло сведения о его нахождении в Украине: "Мы интересуемся только нашими соотечественниками, участвующими в деятельности, связанной с терроризмом".


В штаб-квартире батальона "Азов" в Киеве Майкл - один из инструкторов новобранцев, но на поле боя он - член специального подразделения, состоящего из нескольких десятков человек, которых направляют на передовую для "зачистки зоны" после применения тяжелой артиллерии. Майкла привлекли принципы, изложенные командиром "Азова" Андреем Билецким: "Подготовить Украину к освобождению всей белой расы от гнета капитализма и карать все сексуальные извращения и любые межрасовые контакты, приводящие к вымиранию белого человека". "Я воюю здесь за то, во что верю, поэтому я соглашаюсь на оплату в 2000 гривен в месяц (около 110 евро), жалованье обычного украинского солдата", - говорит снайпер.
"Он не опасается за свою жизнь. Быть может, это самоконтроль, быть может, дерзость. Он признался, что у него всегда с собой граната на случай, если его будут брать в плен", - говорится в статье.
По словам Майкла, из России в ДНР постоянно поступают боеприпасы и подкрепления. "Сначала русские танки разъезжали с открытыми опознавательными знаками, теперь поверх этих знаков они нарисовали флаг новой республики, но солдаты говорят по-русски, у них русские документы. Кроме того, они применяют оружие, которое имеется только у русских. Это уже больше не секрет, наш враг известен, Путину больше не стоит отрицать очевидное", - говорит снайпер.

Сповідь розвідника


28.11.2014, Юрий Касьянов, для УП 
Фото прес-центр АТО

Мы разговариваем в пустом, холодном здании закрытой на время войны школы. Почти в полной темноте, подсвечивая неярким фонариком.
Окна заклеены плакатами и школьными картами, сквозь которые каждые несколько минут пробиваются яркие вспышки разрывов. Противник начинает традиционный ночной обстрел. Мой собеседник – командир группы спецназа. Названия населенных пунктов и фамилии, названные в его рассказе, я преднамеренно забываю…




Работа
На Донбассе живут наши люди, в регионе у нас достаточно большая поддержка. Заблуждение говорить, что население Донбасса настроено пророссийски. Больше всего развединформации мы получаем именно от патриотов, которые собирают сведения военного характера, дают точные координаты целей.
Раньше мы передавали эту информацию в штаб. Но пока информация о противнике дойдет по цепочке до высокого начальника, пока он примет решение, пока это его решение спустится по цепочке до исполнителя – от противника и след простыл… Артиллерия бьет по пустому месту. Или вообще не бьет, если решение о поражении целей не принято… Получается, человек рискует жизнью, собирает разведанные, передает их нам, и все это – впустую…
 У патриотов опускаются руки. Поэтому мы стали работать напрямую с артиллеристами и командирами воинских частей, которые заинтересованы в развединформации на своем участке фронта.
Наши люди – патриоты – вхожи в кабинеты сепаратистов, их штабы. Они видят и слышат, что там происходит. Один наш патриот, который разносил чай в штабе сепаров, просто взял и нарисовал нам на карте стрелки, откуда и как они будут наступать на наши позиции. Он запомнил наизусть и количество войск противника, и количество единиц бронетехники. Это была очень точная информация.
Есть много людей, которые готовы с оружием в руках бороться за украинский Донбасс на оккупированной территории. Они соединяются в группы, и готовы устраивать диверсии, добывать важные документы, брать "языка". Для такой партизанской работы нужно бесшумное оружие, нужна взрывчатка, нужны яды… Нужны средства связи. Но никто не хочет этим заниматься. Может что-то делает СБУ – мы не знаем.
С помощью местных жителей мы могли приблизиться к известным полевым командирам, таким как Вампир, Бэтман, захватить их и доставить на нашу территорию.
Мы докладывали по команде, что у нас есть люди в тылу противника, готовые нам помочь в проведении такой операции. Надо только все грамотно спланировать, обеспечить агентов оружием, обеспечить отход всей группы, но эта идея не нашла поддержки…
Через наших людей в штабе боевиков стало известно имя сепарского "почтальона" - человека, снабжающего шпионской информацией противника. Мы стали его контролировать. Почтальонов было несколько, цепочка передачи информации была длинной. "Наш" почтальон брал листик бумаги с разведданными в условленном месте, перевозил в другой район и оставлял в замаскированной "закладке". После чего донесение забирал очередной "почтальон". Мы аккуратно доставали листик из закладки, и заново его переписывали, меняя информацию и координаты…
Командование регулярных войск Российской Федерации, российское ГРУ пытались наладить взаимодействие между всеми бандитскими формированиями на оккупированных территориях.
 От нашей агентуры мы узнали, что созывается большая сходка главарей под эгидой российских спецслужб. Поводом для собрания был день рождения одного и з полевых командиров. Боевики захватили школу, устроили там банкет…
Мы установили точное время, когда начнется это мероприятие, чтобы все бандиты находились внутри задания. И попросили нанести удар. Запросили "Смерч". В результате этой операции никто из мирных людей не пострадал. Было уничтожено более пятидесяти главарей бандформирований, выжило только 15, из которых 10 - тяжелораненные. Погибло так же три представителя Главного разведывательного управления России.
Когда мы уходим на ту сторону, то никак не поддерживаем связь с командованием, штаб не знает, где мы находимся. Если есть покрытие мобильной сети – звоним по телефону. Рации не достают. Во время Второй мировой войны были дальнобойные радиостанции у спецназа, а сейчас ничего нет. Если группе нужна поддержка: попали в засаду или надо эвакуировать раненого – надеяться не на кого. Нет ни связи, ни сил и средств у командования это сделать. И вертолеты не летают - запрещено Минскими соглашениями.
Выдвинувшись в заданный район, сразу налаживаем взаимодействие с командирами подразделений, с артиллерией. Мы уходим на задание, находим цели, докладываем по команде, и передаем информацию командирам на местах.
Командиры подразделения, артиллеристы принимают решение о поражении выявленных целей. Это, конечно, неправильно.
 Взаимодействие на местах должен организовывать штаб. В штабе должны принимать решение о поражении целей по результатам нашей работы. Но это в идеале. В американской или немецкой армии. У нас же половина времени уходит на установление рабочих контактов с командирами на местах, чтобы тебя не обстреляли, когда ты пойдешь на ту сторону…
Самое страшное не то, что тебе готовит противник; страшнее попасть под свой же "дружественный огонь", потому что свои не знают, где ты находишься…
Война в штабах идет одна, а на местах – другая. Однажды нам нужна была БМП для прикрытия – мы пошли и договорились с командиром соседнего подразделения. Конечно, так нельзя делать – без ведома своего командования. Но если действовать по уставу, пройдут минимум сутки, когда ты получишь эту бронемашину или не получишь ее вообще. А она тебе нужна срочно, и от этого зависит успех всей операции…
По целям, находящимся в стратегии, мы взаимодействуем с начальником разведки сектора. Единого разведывательного органа в рамках сектора не существует. Что-то там есть, на бумаге. Но оно не работает. Никто не занимается сбором и анализом информации от всех силовых структур, развитием агентурной сети, партизанского движения.
Мы фиксируем переход войск и техники из Российской Федерации через нашу границу, следим за тем, куда она направляется. В самом начале войны, когда через границу переходили только отдельные подразделения РФ, мы установили, что в станице М. был построен целый укрепрайон, в котором находилось большое скопление войск.
По нашим координатам артиллерия отстрелялась, но очень осторожно, не сильно… А я думаю, что если бы мы тогда уничтожили базу противника полностью, сжигали бы их колонны, как только они пересекают границу, мы бы остановили агрессию. Никакой путин не справится с таким потоком гробов.
Если к нам заходят российские колонны, а обратно отправляются цинковые гробы – значит, мы начали побеждать. Мы не одолеем врага, если не будем воевать. Наша задача – уничтожение противника. Это нормально для страны, против которой совершена агрессия. Война должна стать всеобщим народным делом, должно быть тотальное уничтожение всех, кто с оружием в руках пришел на нашу землю.
Еще одна проблема - бюрократия. Ты заехал на базу – бегом взять продукты, пополнить БК и тебе надо ехать срочно назад. Но ты не можешь этого сделать. Тебе нужно маршрутные листы отдать, подписать, отчет написать… Столько головной боли… Тебе надо действовать, а тебе говорят: стоп! – садись и пиши. Для чего это во время войны?..
Я первый свой отчет написал три недели назад. Я должен был бы писать отчет каждую неделю, но разве у меня есть время для этого?..
Я должен заниматься противником, находить координаты целей, чтобы мы по ним работали. Если бы я постоянно писал отчеты, это были бы мемуары. Но сколько бы целей тогда не было выявлено и уничтожено?..

 Предательство
Однажды мы обнаружили укрепленный лагерь, где находилось несколько сотен боевиков, были там "Грады", бронетехника. Это место надо было сравнять с землей. Чтобы они боялись украинской армии. Чтобы они видели, что умеем воевать. По нашим координатам артиллерия нанесла удар… После чего противник пригнал экскаваторы и два дня закапывал трупы в общих могилах. У сепаратистов руки тряслись от страха. Многие просто сбежали. К нашим постам боялись на километр подойти…
…Группировка в аэропорту находилась в полном окружении. Мы пробивали коридор, чтобы доставить туда боеприпасы, топливо и продукты. Операцией руководил генерал К.. Перед нашей группой стояла задача выявить силы противника, его огневые средства на пути следования колонны.
Мы свое дело сделали – дали точные координаты: где неприятельские пушки, танки, где устроены засады…
По ним должна была отработать артиллерии. И только после нее колонна на прорыв. Но артиллерия сделала всего несколько залпов… А колонна уже пошла, ее обстреливают, жгут…
Мы выходим на связь узнать что за ерунда происходит? Нас никто не слушает, потому что уже дана команда идти вперед. Потому что еще за день до прорыва министр обороны доложил президенту, что аэропорт разблокирован. И это попало в СМИ.
Колонна добралась до аэропорта с потерями. После чего кольцо окружения снова закрылось. В западне оказались и гарнизон аэропорта, и колонна, и две группы спецназа.
Началось методичное уничтожение войск внутри котла. Необходимо было срочно восстановить коридор. Тогда весь наш отряд, все кто находились на базе, взяли свое штатное оружие и пошли в штаб. Мы пришли и поставили ультиматум: если вы ничего не сделаете, чтобы прорвать кольцо окружения, мы вас всех расстреляем. Здесь же. На следующий день они разработали план операции по деблокированию аэропорта.
План был неплохой, и сначала все шло по нему… Коридор восстановили, бОльшая часть войск вышла из окружения. Как вдруг поступила команда сворачивать коридор, по которому отходили войска…
В этом коридоре ключевым был блокпост, который стоял на дороге, в низине между двумя населенными пунктами, занятыми боевиками и российскими десантниками. Блокпост держал дорогу, ведущую в аэропорт. Мы находились рядом, когда вдруг поступила команда отходить. В это время противник яростно атаковал блокпост, и мы решили присоединиться к его защитникам.
Там стоял "Айдар", взвод 80-й бригады, и три танка первой танковой бригады. Эти танки вскоре удрали…
Враг подошел очень близко, на расстояние двух десятков метров. Кричали "Сдавайтесь!". Кидали в нас гранаты. А в это время рядом, в километре от поста на господствующей высоте находился наш командир полка с отрядом спецназа.
Мы просили помощи – подкрепления, боеприпасов, а он просто развернулся и уехал. В спешке забыли одного солдата. Он спрашивал, что ему делать, поскольку все сбежали…" Очень трудно ответить на такой вопрос солдата, когда поле боя оставил командир…
Во время того боя было уничтожено 78 человек живой силы противника. Мы отстояли блокпост; и взяли одного пленного. Нас обещали наградить, но не дали ничего. После боя мы поехали в штаб к генералу К., и сказали все, что думали. О дурацком размещении блокпоста в низине, когда на соседних господствующих высотах можно было организовать огневые точки и контролировать дорогу; о внезапном сворачивании коридора; о преступных командах отступать…
Генерал посоветовал держать эмоции при себе… А потом "зарезал" наши награды.
В летние месяцы войны группа постоянно находилась на задании. Войска шли вперед, нужна была развединформация. В районе аэропорта группа работала на износ. Почти не ели и не спали. Неделями. Зато мы знали, где находится противник, какие у него силы и огневые средства…
Мы знали, какие колонны и где переходят нашу границу; мониторили информацию в Краснодоне, в Ровеньках, в Красном Луче, Стаханове, Алчевске. И тут говорят, что засекли в этом районе непонятно чью разведгруппу, скорее всего противника… Разрешите открыть огонь на поражение? И генерал Б. спрашивает нашего командира: не ваши ли это люди в этом районе? А он смотрит на карту, и я не понимаю, где он сам находится…
Однажды мы получили ценные разведданные о сосредоточении крупной группировки войск противника, докладываю командиру. Он говорит: это хорошо, но меня это мало интересует; мне поставлена задача разведать совсем другой район. Что на это можно возразить?
Наш командир очень высокого мнения о себе. Мы, простые бойцы, для него никто. У нас нет связей, нет денег. За нами никто не стоит.
В мирное время, чтобы стать командиром элитного полка спецназа, надо было иметь хорошие связи. Армия тогда никому была не нужна, и эта должность была карьерной, статусной, хлебной...
 Но началась война, и оказалось, что наш командир - человек некомпетентный. Сначала мы этого не понимали, потому что с ним даже не встречались, не имели собственного представления об этом человеке. Потом вдруг он приезжает, отдает приказ отходить в сторону противника, бросает тебя на поле боя… - все это выглядит более, чем странно…
Задача командира спецназа – развивать его, заниматься боевой подготовкой, идти в ногу со временем, идти на шаг впереди противника… Командир должен организовывать боевую работу, обеспечивать подразделение снаряжением и оружием, постоянно учиться сам, и учить воевать подчиненных…
Командир должен подбирать людей, жить и воевать с этими людьми. Спецназовцы не должны листья собирать, и заниматься хозработами… Они должны постоянно учиться воевать. Люди должны бежать из полка не потому, что они ерундой занимаются, а потому что в полку большие требования, потому что им тяжело, и они не справляются. Должна быть каждодневная физическая подготовка, огневая подготовка, специальная подготовка… Все это обеспечивает, и за все это отвечает командир.
Командира нет в подразделении – в прямом и переносном смысле. Нет на фронте уже полтора месяца. Такое ощущение, что ему все равно – где ты есть и что с тобой происходит. И мне уже тоже все равно и что он делает. Главное, чтобы не мешал заниматься нам своей работой - воевать.
От нашей работы противник несет большие потери. Как-то нам поступило письменное предложение от сепаров "работать вместе" за большие деньги. Хотели заплатить несколько десятков тысяч долларов за план размещения наших войск. Мы – люди вежливые. Ответили залпом "Смерча" по штабу этих сепаратистов.
Спасибо артиллеристам.

Третий Рим будет разрушен!

27.11.2014, Олександр Сінілов


Возможные варианты и неопровержимые догадки, почему всё-таки в Донбассе останавливались военные колоны ВСУ «мирными» так сказать жителями, которым сейчас пенсии видите ли подавай и другие украинские блага! Мой ответ им следует незамедлительно: «Смотрите роковые пункты своей жизни в марте-апреле-мае-июне…, 2014 года, а также своё отношение к Украине за этот период, сейчас, кстати, тоже! Я не сказал смотреть своё отношение к «новой старой» власти – Я сказал к Украине, которая, вам, лично, ничего плохого не сделала, в отличии от тех, кого вы проводили во власть от Донецкой и Луганской областей (Харьковская область включительно) – вот с них и ответ держите, а Украину, маму мою, не троньте – порву за неё!!!».

Весной, а также в начале лета этого года, когда путиноидно-пророссийское местное население выходило на трассы и не впускало (а также не пропускало через свои населённые пункты – это касается в основном жителей Приазовья, потому как военная техника в Донбасс шла в основном с того направления) в свои города и посёлки украинские танки и БТРы, почему-то тормозились, а ВСУ не предпринимали никаких прорывных военных манёвров – вы не находите, что весь этот цирк был странным, а если более сконкретизировать этот вопрос, то постановочным? Чем больше смотрю видео и читаю материалов об этом – тем больше вопросов возникает. Вот несколько из них:

1) Все эти остановки военных колонн, как правило (за редким исключением), происходили за чертой города. А в «операции» принимали участие 20-50 человек. Тут же сразу возникает вопрос – откуда эти 20-50 человек узнали, где и когда проедет украинская военная тяжелая техника? Разведка? Соцсети? Но, это совсем не так точно… Как они сумели быстро организоваться и дружно одновременно выехать на трассу? А главное – откуда эти 20-50 человек узнали, что колонну можно будет остановить и их не арестуют, не раскидают военные, не будет уголовных дел? Ответ напрашивается сам – людей наняли заранее, вывезли в нужное место и дали четкие инструкции, что делать и, как поступать. И те, кто это делал, знал – где и когда поедет украинская армия. А значит эти люди были в курсе действий силовиков.

Скорее всего – руководители этой самой операции и являлись частью генштаба АТО, которые сливали всю информацию боевикам и провокаторам за определённое денежное вознаграждение от российского кукловода, которое не заставило себя долго ждать в генеральских закромах, и тут же начало всплывать показателями в улучшении качества жизни «служителей на благо Украины» – Мерседесы, Бентли, Порше, после Хюндаев и Волг – элитные квартиры и загородные дома в элитных заповедных местах, после «двушек и трёшек» малогабаритных квартир, – и это всё на одну зарплату!??? И в придачу куда более весомый бонус, который позволил многим генералам, офицерам высшего состава, а также некоторым политиканам, не понести за это ни одного наказания по украинскому законодательству, которое предусматривает государственную измену в интересах других стран или террористических организаций. Но об этом позже (как сдавали Донецк и, кто из высших военных и политиков понёс за это наказание).

2) Знакомые не системные офицеры, которые много лет прослужившие в армии, просматривая видео с этими остановками техники, задавали один и тот же вопрос: почему колонны ВСУ ехали без охранного сопровождения (ДАЇ или другой государственной армейской охраны). По правилам, закону и по уставу, военная колонна должна сопровождаться. Впереди колонны, за километр-два, должны двигаться машины сопровождения, которые в случае обнаружения помехи – в нашем случае поджидающего их автобуса с людьми, или же просто массовое скопление людей – должны передать колонне приказ остановиться. И уже на месте принять решение – устранить помеху или изменить маршрут следования колонны. Это не позволило бы снять дурацкие, деморализующие видео с маргиналами, бросающимися под танки и БМПшки. Но даже после того, как произошел первый случай блокировки техники, военные продолжали передвигаться с нарушениями устава и всех воинских норм. Почему?

3) Все участники этих «акций» были уверены в своей безнаказанности. Хотя сотрудникам милиции, для того, чтобы скрутить эти несколько десятков (а часто и того меньше) человек, понадобилось бы несколько минут – но... Мне кажется, что их не нужно было бы и скручивать – они сами бы убежали, поняв, чем дело закончится. Но милиция не вмешивалась и, ни одного дела по этому поводу не было заведено. Мы понимаем сегодня, что местная милиция работала на сепаратистов, но и Киев, глядя на бездействие местных правоохранителей – безмолвствовал и бездействовал. Почему?

Напомню, что уже в это время на посту государственной власти стояли так сказать «патриоты» Украины, а в мае месяце был у нас уже новый президент, который назначил на ответственные места своих доверенных людей, которые также отвечали за ход и подавление ВОЙНЫ на востоке Украины, но эти доверенные лица, включая «самого», только ухудшили ситуацию, которая позволила русским войскам и отмороженным их боевикам захватить новые стратегически объекты и города, так важные для удержания врага на своих незначительных позициях – заранее проигрышных при определённых наступательных действиях со стороны ВСУ.

4) Во всех случаях, когда местное население тормозило войска ВСУ, те разворачивались и уезжали. Получается, что военные получали приказ – от кого? Ребята не сами принимали решение: «нас не пускают, тогда поехали домой!». Они докладывали подробно о всей ситуации, и, как я уже точно знаю – им говорили «назад!». Я в соцсетях как-то читал интервью офицера, который был в колонне, у которой местные жители якобы отобрали БТР – эту статью можно отыскать в интернете. Это что, конфета, или боевая бронетехника, чтобы её вот так взять и отжать при помощи хотя бы охотничьего ружья? Но дело было так. Он рассказывал, что получил приказ отдать машину и несколько раз переспрашивал, потому что не мог поверить в столь предательский приказ. Замечу, что по приказу из Киева было вооружено попервах всё разъярённое дикое племя коллаборационистов, которым по приказу свыше никто не препятствовал грабить оружейные склады, воинские части, и те места, которые принадлежали МВД и СБУ.

Ребята имели достаточно сил, чтобы отогнать нападающих баб с хилыми мужичками наркоманами и алкашами, в конце концов, генштаб мог послать им в подмогу военных, или скоординировать эти вопросы с добровольческими батальонами, которым только дай... Но было приказано подарить нищим алкоголикам машину стоимостью в несколько миллионов гривен – народных гривен, то есть налогоплательщиков Украины. Вершиной маразма было то, что эти голозадые «повстанцы» даже не умели водить бронетехнику, и парням приказали отогнать БТРы туда, куда скажут эти бомжи, а там уже встречали всю технику русские спецы, а также «кадыровские» боевики, которых, на начальном этапе войны недолжно было быть нигде на широкой публике.

5) В свете всего вышесказанного является тот факт, что все эти «бунты мирного населения против наступающей хунты» обязательно снимались на видео, а часто несколькими профессиональными операторами – это сейчас уже вообще не удивляет. Эти акции были спланированы – одни и те же люди выдвигали в нужное место колонну военных, выставляли там пикет из одного – реже двух автобусов наемных людей, приказывали военным в нужный момент отступить. И снимали нужные видео, создавая таким образом миф о якобы взбунтовавшемся востоке. Так формировалось общественное мнение, что люди в Донбассе восстали против Киева. И, чтобы позже появление российских диверсантов, формирующих отряды ополченцев казалось вполне логичным.

Опять же добавлю, что всё это промедление Киева позволило Владимиру Путину пустить свои террористические метастазы вглубь Донбасса, и тут, сейчас, даже не поможет химиотерапия – тут поможет только реальное хирургическое вмешательство в больной организм, и с помощью точного микроскопа отделить эту русско-раковую опухоль от украинского Донбасса и Луганщины – СРОЧНО! Эти все промедления только играют на руку Путину: зима, морозы, плохая экономическая ситуация в Украине, злые и обездоленные люди, напряг от банков заёмщикам (Альфа банк, Дельта банк – одним словом, большая часть банков рэкетиров, которые напрямую зависят от России, которой в этом направлении сопутствует и симпатизирует голова НБУ Валерия Гонтарева – сама призналась в стадии у Савика Шустера), которые потеряли работу и бизнес, социально не защищённый слой населения, который сейчас не замечаем властями, у которых своих проблем хватает (формирование новой коалиции и оппозиции – передел собственности, а тут ещё ОНО, народ лезет со своими проблемами).

Путин однозначно не может не воспользоваться данными проблемами в Украине и совершать в ней массу кровавых терактов, которые отвлекут на какое-то время украинских политиканов и народ, что позволит ему с накопившейся на востоке Украины и со стороны Крымского полуострова тяжелой военной техникой, а также новым личным составом, которого после осеннего призыва на России скопилось у нас тьма-тьмущаяя, начать полномасштабное наступление с продвижением не только российских войск навстречу друг другу по приазовскому кряжу, но и совершить прорыв ближе к Киеву и дальше на запад. Путину терять уже нечего!

P.S. По теме задержки военной техники вспомнился вот такой момент. Да вы и сами посмотрите на эту ситуацию с разных сторон: Если всё вспомнить, как всё сливалось, сдавалось и продавалось «новой старой» властью, это было тогда, когда только первые наркоманы начали захват административных зданий и военных складов, у которых в наличии было в лучшем случае биты да пару пистолетов, то тут и к бабке не надо ходить, чтобы усмотреть во всём этом полное предательство и сдача национальных интересов, в придачу с частью Украины внешнему оккупанту и агрессору Путину. Так что – наша песня хороша начинай сначала!

Украинские «генералы», которые позволили террористам захватить главный город Донбасса, они в годы Великой отечественной войны уже были бы все, или в лагерях, или разжалованы и направлены в штрафбаты на передовую смывать вину кровью – или по закону военного времени… Потому как первое лицо государства СССР товарищ Иосиф Сталин, думал о стране, её целостности, и народе! А может быть так и надо уже делать, для приведения всех в чувство ответственности перед украинским народом и Родиной? Но думаю, всё же основная единица воинского начальства совершенно не при чём – они просто выполняют приказы продажных политиканов, с которых и надо начать отсчёт истребления. Ориентир всем известен: Центр, Киев – Москва – зрада и дура!

P.P.S. Если украинские власти так легко сдали Донецк, значит было заранее всё оговорено, договорено, спланировано и утверждено – значит, опять предательство в интересах внешнего врага? Напомню, расстояние от Славянска до Донецка, которое беспрепятственно прошли террористы, примерно 120 километров – и что, ничего нельзя было предпринять чтобы остановить эти колонны!? А сказки про захваченных заложников, это пусть они рассказывают сами себе – там не было, ни заложников, ни случайных людей, так же, как и нет нормальных людей рядом со сценой в дни пророссийских митингов, которые расположены на центральной площади Донецка, и других центральных площадях населённых пунктов, которые контролируются Путиным!

29 лист. 2014 р.

Розповідь партизана

26.11.2014, Віка Ясинська, Цензор.НЕТ

З метою безпеки героя цієї історії, а також його родини, ми вирішили змінити його ім’я. Сергій живе на Львівщині. Він батько чотирьох доньок, двоє з них хворіють на цукровий діабет. Був активістом Майдану, хоча до цього переніс операцію на серці. Але усі ці обставини не заважають йому добровільно йти на фронт. Ми розмовляли з ним, коли він приїздив до Києва, а зараз Сергій вже вдруге з друзями перебуває на сході, під Маріуполем.

Неможливо сидіти вдома і дивитися, як гинуть зовсім молоді хлопці. Ми з друзями вирішили теж іти воювати. Ми могли піти в добровольчі батальйони, але не пішли, бо різні чутки є, наприклад, про той же "Айдар". Хоча воюють вони дуже добре. Вирішили спробувати в 24-ту бригаду. Нам підполковник один сказав, щоб ми приїхали туди і там це питання можна буде вирішити. Приїхали на фронт без зброї, написали рапорти, здали воєнний білет. Довго чекали, тиждень у них просиділи, а в результаті нам сказали, що ми не виконали процедуру мобілізації. А коли були ще в воєнкоматі, там виявилось, що ми не потрібні, бо більшість з наших хлопців - старші за 45 років.

Так вийшло, що стали партизанською групою. Нас приїхало 12 чоловік на звичайному автобусі, вікна в ньому позамальовували фарбою, номери змінили на місцеві.
Під Маріуполем на блокпості нас зупинила Нацгвардія, перевірила документи і запитали якось так з ухмилкою: "зачем вы сюда едете?". Ми сказали, щоб допомогти вам. В нас там на Львівщині поки що тихо, але тут ми зможемо хоча б окопи рити, хоч чимось допоможемо. Вони сказали, що ми їм не потрібні і що вони самі впораються.
Тоді ми звернулися до брата одного з наших хлопців, що жив там в посьолку. І він нас прийняв. Там і машину в сараї залишили, бо ми хоч і причепили донецькі номери, але паспорти ж не змінимо, якщо перевірять. З собою у нас було кілька касок, продукти, пальне і бронежилети. Коли до 24-ки приїхали поробили карти докладні. Там скрізь - дуже недобра місцевість, одні посадки і поля, усе просвічується. Якщо місячна ніч, то тебе видно за півкілометра. А якщо хмарно, то ти сам нічого не бачиш. Нам хлопці допомагали, намалювали розташування військ. Ми фактично не думали там якусь диверсію робити чи ще щось подібне, проти росіян. В них просто неграмотно караульна служба поставлена, тому що в таких випадках, коли йдуть якісь бойові дії, у караулів повинен бути плаваючий графік. А у них все було чітко в один і той же час. І нам легко було їх вичислити. Караул - це 8- 10 озброєних чоловік і з ними не поборешся. Ми поділилися на групи і три ночі виходили у розвідку, слідкували за ними, записували собі в якій годині вони міняються. З собою мали один звичайний бінокль, який я купив на базарі в Англії. Одного разу побачили, що караульний розмовляв по телефону, звісно, що вичислити його було легко, бо він світився. Вийшло так що ми до нього підкралися і зв' язали. Просився, щоб ми його не вбивали, але у нас такого на думці навіть не було. Ми лише забрали зброю, бо мали лише пляшки з горючою сумішшю, які навчилися робити під час Майдану.
Там ще стояли танки. Хоча й темно було, але ми помітили, що в одного танка відкритий люк. Це якийсь просто фарт був. Ми до нього підібралися ближче і закинули всередину коктейль.
Від нього купа диму валила й на наступний день, тому що вибухнув боєкомплект, вони ж укомплектовані. А потім нам місцеві розказували, що наша авіація розгромила танкову роту.
Ми там ще ніч пробули, а на другу виявилося, що ми вже на території окупантів, що скрізь їздять і ставлять свої блокпости ДНРовці. Неждано-негадано лінію фронту вирівнювали. І куди наші поділися - було не зрозуміло. Ми опинилися кілометрів на 20, а може 15 в глибині. Коли про це дізналися - це був шок, бо треба було якось вибиратися звідти. Нам дехто з місцевих пропонував стареньку "Ниву", "Жигуля", щоб могли виїхати. Але виїхати - нереально. Нас зупинять - і зрозуміють, хто ми і звідки. А пропавшим безвісти, чесно кажучи, не дуже хотілось бути.
Дорогами ми не стали вибиратися, тому що розстріляють. Ховалися по посадках. Але вночі часто натикалися на машини, вони зупинялися, бо здалеку приймали нас за своїх. При світлі фар можна було зрозуміти, що ми не регулярні війська: форма врізнобій. А коли ми приймали бій, то розбігалися і викликали допомогу. Але не чекали, що хтось приїде і намагалися скриватися, хоча там це зробити було важко. Вдень, бувало, включу швидко телефон, подзвоню дочці, скажу, що все нормально і вимкну, але руки трусилися. Ми виходили протягом трьох ночей. Якщо натикалися на когось - далі не йшли, бо в них і рації були і телефони, вони б нас перехопили. Однієї ночі ми десь кілометрів 20 просунулися на північ.. Ми йшли до тих пір, поки не натикалися на когось, але щоночі з кимось перестрілювались Якби в них були прилади нічного бачення - нас би було так само легко вичислити, але ні вони нічого не бачили, ні ми. Це нас і рятувало. В нас було таке відчуття, що нас якась сила охороняє і це нам додавало якогось духу. Правда, в останню ніч виходили, то одному з хлопців, Віталіку, осколком від гранати руку заділо, ми мали з собою целокс-бінт, перемотали. Рана була рвана, кістку не заділо.
Коли ми пересікли трасу Маріуполь-Донецьк, вже знали точно, що на нашій території. Ту зброю, що ми мали - заховали, тому що коли ми приїхали, нам би потрібно було її здати. Нас втрьох разом з пораненим забрав брат Віталіка і на машині повіз додому.
А взагалі ті солдати, що звідти їхали, платили за автобус. Я здивувався, що армія не вивозить людей. Вони їдуть на 10 днів у відпустку і платять за дорогу. 49 чоловік по 350 грн, хтось собі непогано заробляє. Хоча я розумію, що не кожен автобус поїде туди, щоб забрати людей.
партизан
У нас у владі щось твориться незрозуміле. Весь світ називає це війною, а у нас - операція АТО. Росіяни в нас стріляють, але чомусь - це не називають конфліктом з Росією.
Дуже нарікають хлопці на наше керівництво. Ми з різними батальйонами спілкувалися. Коли підписали указ про особливий статус Донбасу - думки порозбігалися. Одні сказали, що буде, може, спокійніше, тому що дуже хотілося б щоб більше не гинуло людей. От мене хлопці просили: "поїдеш в Київ запитай, чому українське вугілля вивозять в Росію, а потім Україна у Росії ж це вугілля купляє?" Це ж маразм. Спитати у Сталіна, небіжчика, чи він купляв би у Гітлера під час війни нафту, чи вугілля?!
Фактично - ми дуже маленька одиниця. І щось відвоювати дуже важко. Але чому, коли всі кричали в один голос: "дайте нам наказ - і ми відвоюємо…" -, це коли Росія ввела війська, тоді наказа не було. Його і зараз немає, але зараз це вже не так реально. Це не стрілкова війна, а війна важкої артилерії. Потрібна техніка, яка вичислює координати і далекобійна артилерія.
Ніби ми були на Майдані, ніби зробили нову революцію, але стало якщо і не гірше, то топчеться на тому самому місці. І тому у людей різні настрої. А ми готові покласти життя, якщо це буде не безглуздо, якщо в цьому буде сенс. А не просто померти, а нічого так і не зміниться. Ці дані про загиблих, що об' являють, - вони не правдиві. Я суджу по тому, скільки у нас с 24-ки, та з інших батальйонів загинуло. Я розумію, що точних цифр ніхто не знає, але ж вони й не такі смішні, як їх оголошують. В мене знайомий з другого батальйону зараз захворів. Він пакував останки солдатів у мішки і важко отруївся трупним ядом. Лежав в госпіталі. Він багато тіл бачив і теж у ці офіційні цифри не вірить.
А ідентифікацію як проводять? Був у нас в місті такий випадок: привезли одного хлопця в цинковій труні, поховали, а він через тиждень дзвонить. Живий.
Мати його ледь інфаркт не получила. А для когось іншого, ті останки, що поховали - це буде безвісти зникла людина.
В нас є люди, що поїхали, повернулися і кажуть: " Я не поїду більше", - а є й такі, що самі рвуться. Наприклад Саша, 23 роки, він зі Львова. Високий такий, неуклюжий, десь метр дев' яносто на зріст. Він єдиний син в батьків, видно такий хаяний-лєлєяний. Але захотів йти добровольцем. Ми йому ще привозили наколінники.
Зараз там холодно, ми мали з собою спалні мішки, а вони літні. Бушлати трохи гріють, а в ноги холодно. В бліндажах - дуже сиро. Я казав хлопцям про термобілизну, а вони не знають, що це таке. Про водонепроникні носки лижні теж розказував, що можна в тазік стати з водою, а вони не можуть повірити, що таке може бути. Хлопці в тому навіть не орієнтуються, дивляться на мене, наче я Європу відкрив. Добре, що волонтери багато чого привозять. По накладних продукти закінчуються, наприклад, а вони їжу ще мають.
А взагалі - армія гола.
Ми не хочемо, щоб обстріли дійшли й до нас, на захід, тому їдемо боронити країну. Але якщо б і в нас почалося, то в нас простіше. В нас не буде такого, що люди розділяться. Навпаки, всі будуть допомагати. А ще в нас багато лісів, є де сховатися.
Якби була чітка лінія влади - треба перемогти, то питання їхати туди чи ні не виникали б взагалі. А от коли там воюють, а тут продовжують збагачуватися, купувати машини, будувати особняки і немає нормальних наказів, - тут починаєш думати .
Я розумію, що війна - це жертви. Але цей заморожений конфлікт, це перемир'я - це так само жертви щодня.
Вже після запису інтерв'ю стало відомо: партизанський загін, в якому воює Сергій, знешкодив групу бойовиків і лідера так званої "Казачьей Гвардии" Маршала.

Почему не нужно играть в толерантность с россиянами

 
Олеся Яхно-Белковская сражалась как лев на Первом канале и очень хорошо показала, что вести дискуссию с россиянами не нужно. Рациональные аргументы находить не нужно. Ездить в Москву, чтобы что-то доказать - не нужно. Им в принципе не нужна дискуссия.

Формат таких передач, где включают неких альтернативных спикеров, преследует одну цель - держать в тонусе свою аудиторию, а не дать ей альтернативную точку зрения.

Было бы удивительным, если в 1942 году вас из Москвы приглашают выступить в Берлин на Имперское радио? Представляете себе такую ситуацию? Очевидно, нет.


Реальность такова. Сегодня Россия является нашим врагом. Их риторика вражеская. Их действия вражеские. Их идеология вражеская. Их телевидение вражеское. И население в массе своей настроено вражески. Поэтому воспринимать мы должны их соотвествующим образом. И свою стратегию выстраивать в отношении как к нашему самому смертельному врагу.

Поэтому, друзья мои, не нужно ездить в Москву, чтобы что то доказывать. Не нужно помогать создавать им картинку, которая разрушает наше государство. Не нужно давать российским пропагандонам ездить в Украину. Они не должны иметь возможностей давать отсюда картинку. Не нужно с ними дискутировать, для этого было 23 года. Время дискуссий закончилось. ?#‎КРМДБР? в общем.

27 лист. 2014 р.

Польське самоврядування

26.11.2014, Маркіян Желяк, УП
Навряд чи хтось заперечить тезу про пострадянську ментальну близькість українців та поляків.
Та чому ж одні після виходу з "соцтабору" спромоглись на реальні реформи, а інші від 1991 року лише говорять про реформування та організовують малорезультативні революції "заради реформ"?
Не претендуючи на істину в останній інстанції, хочу поділитись особистими враженнями від польських реалій.
Коли я приїхав до Польщі в 1997 році, мене найбільше вразили дві речі: вулиці та громадський транспорт. Всі вулиці (та тротуари) були прибраними, в тому числі від снігу, а вночі - завжди яскраво освітлені.
Після бруду напівтемного тоді рідного Львова я відчував себе в іншій реальності.
Громадський транспорт з його похвилинним розкладом тоді вразив мене ще більше.
Та пізніше я дізнався про інші, не менш цікаві речі. Приміром, про те, що школи в провінційних містечках чи селах часто бувають багатшими, сучаснішими і краще обладнаними, ніж в деяких великих містах.
Що там є новенькі спортзали та басейни.
Окремо скажу про відомі українцям сільські клуби!
Наприклад, про останній з побачених українськими службовцями, яких ми возили в серпні 2014 року до Нижньої Сілезії в рамках навчального візиту. Село Щепанув - 1700 мешканців. Новозбудований клуб (поєднаний з дитсадочком, весільним залом, бібліотекою) вартістю 1,5 млн євро з’явився за рахунок власних коштів громади, а не завдяки дотації ЄС.
"Рятівна допомога" ЄС
Питаннями самоврядування та державного управління я професійно займаюсь вже понад десять років.
Досить часто доводиться чути, що це мовляв "полякам Європа гроші дала, збудувала"...
Не хочу нікого образити, але, вибачте, це таке дуже "совкове" мислення – хтось згори мусить дати. Мовляв, як інакше?!
Але цифри говорять про інше.
За період 2006-2013 років Польща одержала з фондів ЄС біля 67 млрд. євро. Сума вражає, правда?
Та вражає вона лише якщо не знати обсяг бюджету публічного сектора польської держави.
В сумарному бюджеті ці 67 млрд євро становили... 3%. Прописом: три (!) відсотки.
Польські громади вийшли на реальну фінансову та майнову самостійність від початку нового устрою, в 1990 році, коли до уряду прийшла команда реформаторів на чолі з прем’єром Тадеушем Мазовецьким.
Всі чули прізвище тодішнього міністра фінансів Лєшека Бальцеровича.
Якщо Вам цікаві чисті відремонтовані, прибрані вулиці, надійний громадський транспорт та сучасні школи, варто знати прізвище іншого реформатора: Єжи Регульського.
Професора Регульського по праву називають батьком польської реформи самоврядування.
Це він очолював групу експертів, які у підпіллі – ще до приходу "Солідарності" до влади – підготували реформу громад.
Це він був уповноваженим прем’єра Мазовецького з питань реформи самоврядування, з червня 1989 року керував підготовкою пакету реформаторських законів.
А після їхнього ухвалення у березні 1990  Регульський від імені уряду Польщі представляв інтереси новостворених самоврядних громад у конфліктах з центральною адміністрацією (яких, як здогадуєтеся, не бракувало).
То що було зроблено?
По-перше, місцеві громади отримали право власності на землю, більшість державних будівель та об’єктів. Включно з правом здавати їх в оренду, продавати, заставляти в банку, вносити майно в якості статутного фонду до ТОВ та АТ.
Ця нечувана лібералізація стала поштовхом до розвитку ринку комунального нерухомого майна та банківських послуг для громад.
До слова, польське законодавство вимагає від громади вибирати банк для обслуговування через тендер.
По-друге, за місцевими громадами законодавчо закріпили гарантовані доходи, адекватні до виконуваних завдань.
Це – як власні надхождення, так і трансфертні платежі з центру.
Серед власних джерел коштів було три основні наповнювачі бюджету:
а) податок на нерухомість (землю, будинки та споруди);
б) частину податку на прибуток підприємств на території громади – приблизно 17 злотих з кожних 100 злотих сплаченого податку;
в) частину податку з доходів фізичних осіб, зареєстрованих в даній громаді – приблизно 36 злотих з кожних 100 злотих сплаченого податку.
Серед трансфертів найважливішою є дотація на освіту. І найбільшою. Сумарно по країні вона складає третину бюджетних коштів громад. Нині це – близько 1000 євро на учня протягом року.
По-третє, усвідомлено та перенесено в практичну площину розуміння того факту, що фінансова та майнова незалежність є необхідними, але недостатніми передумовами реального самоврядування.
Тому повноваження та ресурси закріплено за громадами таким чином, щоб жодні інші рівні та гілки влади не могли втручатися  в самоврядування.
Дублювання сфер відповідальності не існує!
 Місцеві громади стали незалежними юридичними суб’єктами, з правом захищати власні  інтереси в суді (в тому числі – перед урядом). І вони це право успішно використовують.
Прикладом може бути справа "Громада Стшельце Опольські проти уряду". Предметом справи було несвоєчасне перерахування освітньої дотації на рахунок громади, через що громада була змушена взяти кредит в банку. За позовом громади суд зобов’язав уряд сплатити банківські відсотки.
Польська реформа самоврядування була успішною тому, що вона була добре підготовленою, швидкою і комплексною.
Але така реформа не могла б відбутися, якби не було відповідного політичного моменту та політичної волі.
Парламент був готовий голосувати за сміливі закони, а уповноважений уряду зі своєю командою не були політиками, тобто не концентрувалися на результаті найближчих виборів.
Що з польського досвіду 
можна використати в Україні?
Польський досвід не може бути перенесений на український ґрунт механічно.
Головні перешкоди цьому - інший адміністративний поділ, суспільно-економічні умови та політична ситуація в країні.
На початку 1990-х у Польщі не було необхідності зміни адміністративного поділу. Кількість та кордони громад (їх було близько двох з половиною тисяч) не змінилися, змінилася їх сутність.
В Україні ж, при порівняльній кількості населення, сьогодні є понад 11 тис. громад.
Але лише  650 з них могли б самостійно та ефективно виконувати завдання, типові для найнижчого рівня самоврядування.
Стартові суспільно-економічні обставини для проведення реформи самоврядування також є іншими. В Польщі самоврядні громади з’явилися  в момент демонтажу соціалістичної держави.
В Україні ж за двадцять три роки незалежності сформувалася олігархічно-кланова економіка, а корупція глибоко вкорінилася в усіх гілках влади.
Олігархат та корупціонери не є зацікавленими в децентралізації ані владних повноважень, ані фінансових потоків.
І цю перешкоду важко буде подолати без сильного консолідованого тиску з боку суспільства, яке має отримати найбільшу вигоду від децентралізації.
Важко – але можливо.
Потрібно пам’ятати, що серед всього іншого реформа є політичним процесом. А українська політична конфігурація, хоча значно прогресивніша, ніж рік тому, є далеко непростою.
І вже зараз надходять є певні тривожні сигнали.
Та незважаючи на відмінності, польський досвід дуже чітко показує, яких принципів треба дотримуватись для створення реального сильного самоврядування.
Ці принципи є такими:
-       чіткий поділ повноважень різних рівнів та гілок влади;
-       рівень майнових та фінансових прав, адекватний до компетенції;
-       судовий захист (дійсно незалежним судом) громад від будь-якого обмеження їхніх прав або втручання з боку центральної влади.
Відсутність будь-якої з цих трьох складових неминуче призводить до того, що інші дві також не працюватимуть.

 
Автор:
Маркіян Желяк - економіст, фінансист.
В 2004-2014 роках займав посаду Голови правління польської асоціації "Центр Європейської Співпраці", в 2013-2014 рр. - член правління Форуму громадянського суспільства східного партнерства.
В даний момент координує роботу польсько-української групи експертів-радників уряду України з питань реформи самоврядування та децентралізації.

17 лист. 2014 р.

Звернення Левка Лук’яненка до Порошенко

10.11.2014, Левко Лук’яненко, Голос народу



 Шановний пане президенте! 29 жовтня через екран телевізора Ви заявили, що вважаєте за своє завдання переконати західних державних діячів не визнати виборів у ДНР та ЛНР. Ну й що з того, що Ви і наші західні союзники не визнаєте виборів?

Ви і вони вже не визнали загарбання Криму і юридичне Державною Думою РФ, тобто законне включення його до складу території РФ?

Завдання президента України, як Ви його виклали громадянам України через телевізор 29 жовтня, свідчить, що головним для себе Ви вважаєте дипломатичну підтримку Заходу в засудженні незаконних виборів, а не зрив цих виборів, які стануть першим кроком для здійснення кримського сценарію вилучення в України і включення до РФ ще двох українських областей.

Чи Ви припускаєте, що Ваше з нашими союзниками невизнання виборів і обрання в ДНР і ЛНР своїх влад зупинить Москву бодай на один день щодо включення Державною Думою цих територій до складу РФ, або перетворення їх в друге Придністров'я?

А якщо Ви розумієте послідовність і мету дій нашого історичного ворога, тоді Ваші слова 29 жовтня викликають сумніви щодо Ваших справжніх намірів, бо якщо розумієте Москву, то чого не протидіяли проведенню виборів?

Телевізійні канали, у тому числі й Ваш 5-тий, навіюють громадянам України уявлення про війну як війну проти терористів та бандитських груп. І назвали війну Антитерористичною операцією.

Ви також воюєте проти терористів, а не проти Російської імперії?

Ви розумний дипломат і добре знаєте, що очолюєте війну проти Кремля, то чого ж не назвете війну війною, бо ж словоблудіє українських державних верхів збиває українців з пантелику й поширює безпідставні надії щодо оборони рідного краю.

Постійно підкреслюєте свою прихильність до миру і не кажете, що дорога до миру одна – перемога на нашій землі над московським загарбником.

Спочатку перемога, а потім мир. Отже годиться надихати народ на війну, на бажання воювати, а не уникати війни. Боїтеся леґалізувати війну – вже леґалізовану парламентом Росії – і дати Москві зачіпку застосувати авіацію проти України?

Політика боягузства ніколи не зупиняла агресорів. Навпаки, заохочує до наступу. Боягузлива поступка Криму, Донецької й Луганської областей не зупинить Москву.

Навпаки, ці території Москва використає як бази для підготовки подальшого просування в Україну. Відкупитися від Путіна неможливо, бо московська політична еліта прагне відновити велику імперію, а вона, як відомо, без України неможлива.

Ось що думають московські ідеологи. Партія "Євразія" вважає Володимира Путіна народним президентом, який опирається на 73% населення. Того "Євразія" підтримує Путіна "повністю і радикально".

Лідер партії "Євразія" Олександр Дугин пише: "Великая Россия" в будущем не должна быть меньше, чем "Великая Россия" в прошлом".
І заявляє просто: "Если Россия не будет великой, ее не будет вообще… Величие – наша великоросская сущность. Но тогда пусть лучше ничего не будет. Без России мировая история немыслима. Тогда пусть кончается мир".


Так думає не тільки Дугин і партія "Євразія", так думає 73% московитів, які схвалюють війну проти України.


Якщо вони задля відновлення імперії готові вдатися до будь-якої зброї і поставити світ на грань світової катастрофи, то я не думаю, щоб українці зі страху впали на коліна перед хижим агресором.


Українські воїни вже довели, що краще вмерти, ніж повернутися в московське рабство.


Пане президенте, маленька Фінляндія сміливо воювала проти величезного СССР, Українська повстанська армія, що була утворена тільки п'ятою частиною України, після Другої світової воювала за свободу України без жодної зовнішньої допомоги до 1956року – 11 років!


Тепер воює не тільки західна частина, а вся Україна – це зовсім інше співвідношення сторін у цій війні. І не вся Росія проти України.


За 23 роки життя в умовах демократії українці відчули смак свободи і вже нізащо не повернуться в московське колоніальне ярмо. Як засвідчила Революція гідності і війна на Сході, в народу проснувся дух свободи і він безстрашно тримає над головою високо народно-державний синьо-жовтий стяг.


Ви це бачили в період Революції та майже беззбройного опору проти Путінських спецназівців у перші дні війни.

Наш народ справді перетворився в націю і готовий боронити незалежність України до загину, того відчуйте гордість за українську націю, відкиньте ворожу байку про українську нездатність до державотворення, поборіть у собі радянського раба і станьте на повен національний зріст – скасуйте назву АТО, назвіть війну війною і волю більшій ініціативі нашим воїнам!


Україна всупереч своїй волі майже триста років допомагала московитам будувати Російську імперію. І зазнала неймовірно великих людських втрат та нищення нашої мови, духовності й культури.


Тепер історія підвела Московію до розплати за всі імперські злочини, і через цю Путінську війну Україна прискорює дезінтеграцію Російської Федерації та сприяє звільненню десятків її суб’єктів-колоній від диктату Москви та будівництва своїх незалежних держав.


А в ході війни хай кожен український вояк гартує сталеву волю для перемоги над дикою московською ордою.


Ви, пана президенте, і в умовах парламентсько-президентської республіки маєте в руці важку гетьманську булаву, служіть же Україні, а не олігархам.

Порвіте матеріальні пута, що тягнуть Вас униз і підніміться у сферу українського національного духу, бо Україна – це духовне космічне явище і тільки на її інформаційному полі досягають безсмертя!

15 лист. 2014 р.

Інформаційна війна, європейський фронт

14.11.2014, Катерина Андрєєва, для Європейської правди


"Громадянська війна" в Україні? "Майдан – лігво бандерівців"? Ходорковський – "не політв'язень, а просто злодій", якого слід посадити?
Ні, це не слова російського пропагандиста Дмитра Кисельова. Це висловлювання чинного чеського президента Мілоша Земана.
Цей перелік цитат можна продовжувати, і не лише з Чехії. Словацький прем'єр Роберт Фіцо, наприклад, називав Путіна лідером, гідним наслідування.
Багато хто в цих країнах сприймає слова своїх політиків за чисту монету. І ця проблема має глибоке коріння.
"Європейська правда" починає підготовку серії публікацій про те, як виглядає Україна в мас-медіа країн ЄС. Про те, яку картину України може побачити пересічний житель Євросоюзу, і про те, чи можливо змінити цю картину на краще.
Адже в період інформаційної війни, яку відкрито ведуть проти нашої держави, західний фронт не менш важливий, ніж східний.
* * * * *
"Якщо у тебе не було особистого досвіду в Україні, то ти не зрозумієш, що там відбувається насправді", – каже словацький експерт з безпеки Радован Бланік в ефірі нічного дискусійного ток-шоу Pod lampou ("Під лампою") на державному телеканалі Dvojka.
Pod lampou – одна з останніх інтелектуальних програм на території колишньої Чехословаччини, продовження існування якої – під великим питанням. Зараз вона виходить у слоті 22.00 по четвергах – не найкращий час для серйозної 2,5-годинної дискусії.
Але глядач, який хоче отримати серйозну інформацію про Україну, не має вибору.
Лише в цій програмі телеглядачі змогли нарешті отримати глибокий аналіз ситуації в Україні з перших рук – від журналістів Чехії та Словаччини, які працюють в гарячих точках і їздять до нас кожен місяць.
Дістати таку інформацію з місцевих телевізійних новин практично неможливо.
Після підписання Мінської угоди наша країна зникла з екранів. До українського питання телеканали повернулися тільки напередодні парламентських виборів і лише в контексті цих виборів.
Щоденні жертви, поранені, волонтери, героїзм, від якого у нас захоплює дух – інформація про все це до чеських глядачів не потрапляє.
Заради справедливості зазначу, що і в мирний час Україна в телевізійних новинах з'являлася вкрай рідко – лише в разі екстраординарних подій: вибух житлового будинку, жертви на шахті, бійка у парламенті, суд над українською мафією в Словаччині, п'яний український водій, заарештований у Празі.
Інформаційна картина, думаю, зрозуміла.
Газетний світ
Велику частину інформації чехи і словаки отримують через жовті газети й інтернет, де стандарти якості інформації можуть бути нижчими, формулювання – оціночними і авторськими, а під статтями рясніють всілякі коментарі.
Ви обурені засиллям жовтої преси в Україні? Та годі вам, у нас її ще не так багато.
При цьому на Заході вважається цілком нормальним, що жовта преса пише не лише про життя зірок, але і про міжнародну політику – з відповідним зміщенням акцентів.
Кольорові таблоїди Blesk (Чехія) і Nový Čas (Словаччина), що належать Ringier Axel Springer і видаються вже більше 20 років – найпопулярніші газети в цих країнах.
Тираж Blesk – понад 430 тис. примірників щодня (у країні з населенням 10,5 млн). Тираж Nový Čas – понад 110 тис. примірників (населення Словаччини – 5,4 млн).
Повнокольорова газета – чтиво не для однієї людини, вона ходить з рук в руки.
Згідно з дослідженнями медіаринку, аудиторія одного числа Blesk – понад 1 600 000 осіб.
Тому середньостатистичний чех і словак щоранку отримують інформацію з цих і подібних видань, дізнаючись новини з дуже коротких заміток з примітними заголовками.
Це те, що люди читають дорогою на роботу і за чашкою ранкової кави.
Українці в таких газетах – це лише кримінальна хроніка та надзвичайні події.
Для порівняння, у серйозних чеських щоденних газет Mladá fronta DNES і Právo тиражі складають 260 тис. примірників, у найстарішої щоденки Lidové noviny – 41 тис., у економічного видання Hospod noviny – 56 тис.
Тираж словацьких Hospodárske noviny – 17 тис., щоденки SME – 70 тис., Pravda – 78 тис.
Це менше, ніж у таблоїдів, але все одно – це чудові тиражі, яким може позаздрити будь-яка українська газета. До нашої країні є цікавість у населення, і його зростанню останнім часом сприяють гострі висловлювання чеського і словацького керівництва – ті, з яких починається наша стаття.
Але в суспільно-політичних ЗМІ також є суттєва проблема з висвітленням українських подій.
Тут біда не в тому, що нас показують некоректно, тенденційно чи неповно, а в тому, що українські новини в більшості випадків зовсім не потрапляють на їхні сторінки.
Тому думку народу – тобто виборців – формують все ж таки таблоїди.
Адвокати України
Останнім часом почастішали спроби молодих і амбітних журналістів писати репортажі про Україну з місця подій, але всі вони, звичайно ж, обмежені незначними редакційними бюджетами.
Лише у кількох професійних репортерів є можливість регулярно висвітлювати українські події.
Зовсім небагато журналістів глибоко обізнані з предметом. І хоча вони намагаються розбити неправдиву картину, формовану жовтими ЗМІ і політиками, зробити це непросто.
"У чеського суспільства великі проблеми з тим, щоби правильно інтерпретувати і зрозуміти ключову інформацію про події в Україні. Це внутрішня чеська проблема, яку ми повинні вирішити самі", – говорить закордонний кореспондент České televize Йозеф Паздерка (Josef Pazderka).
Він висвітлює події в Україні з 2006 року, з тих пір, як став працювати в корпункті ČT в Москві. Останні два роки Йозеф працює у Варшавському корпункті, в зону відповідальності якого перемістилася Україна, і приїздить до нас кожного місяця.
Його репортажі та прямі включення виходять на державних телеканалах ČT1 і ČT24.
"Головна проблема – необізнаність, – стверджує редактор закордонного відділу Mladá fronta DNES Лубош Палата (Luboš Palata), що висвітлює події в Україні з початку своєї журналістської кар'єри в 1991 році. – Україна аж до Майдану 2013-2014 років була "попелюшкою", якою, за винятком короткого періоду Помаранчевої революції, ніхто особливо не цікавився".
Лубош підкреслює, що "не надто висока якість чеської журналістської спільноти грає на руку російській дезінформаційній кампанії".
Лубош Палата володіє і російською, і українською. Він має декілька журналістських нагород різних країн ЄС і є, мабуть, єдиним з журналістів чеських друкованих медіа, хто відвідує Україну кожного місяця.
Його колонки і репортажі про Україну щотижня друкують MF DNES і Lidové noviny, а також німецькі, польські та словацькі ЗМІ.
Але – повернімося до накладів – основним формувачем громадської думки залишаються таблоїди.
А там просто не зацікавлені в аналітиці. Ані про Україну, ані на інші теми.
Але чи означає це, що треба скласти руки і просто змиритися з тим, що відбувається? Зовсім ні.
Дипломати без роботи
Посольства України мають важелі впливу на ситуацію, але наша закостеніла дипломатична служба, як правило, просто не використовує наявні можливості.
Ключова проблема, звичайно ж, пов'язана з лідерами розглянутих нами країн (у Чехії ключовим виразником "антиукраїнської позиції" є президент, у Словаччині – прем'єр).
"Основною проблемою є діяльність президента Мілоша Земана і екс-президента Вацлава Клауса на підтримку російської дезінформаційної машини, – каже Лубош Палата. – Необхідно особисте втручання українських дипломатів, їхня реакція на конкретні випадки дезінформації в чеських медіа.
Потрібні чіткі публічні заяви, адресовані двійці Земан-Клаус. Але їх немає..."
Очевидно, таку ж роботу слід було б вести і в Словаччині, політики якої також багато "наговорили" у році, що минає.
Журналісти, які займаються Україною, теж мають чимало ідей про те, як впливати на громадську думку в Чехії і Словаччини.
Є також готові рецепти того, як потрапити з позитивними новинами на сторінки таблоїдів.
Біда в тому, що нашим посольствам, схоже, ці шляхи не надто цікаві.
"Я б зосередив сили на двох ключових речах, – радить Йозеф Паздерка. – По-перше, вкрай не вистачає появи конкретних українців, розповідей про їхні долі в чеських медіа і на публіці.
Це може бути хто завгодно – письменниця, журналіст, представник громадської організації, поранений військовий, звичайна людина з цікавою долею.
По-друге, дипломатам варто спробувати швидко й точно реагувати на заяви впливових чеських політиків щодо України: це має бути або підтримка, або, навпаки, спокійна, заснована на фактах полеміка з ними. Але це повинно бути швидко, щоб реакція Києва не пропадала і потрапляла в ЗМІ".
Про те, як працює наша дипломатична служба в інформаційному просторі і який образ українця системно формує телебачення Чехії і Словаччині – у другій частині статті на сторінках "Європейської правди".