Тайны финской войны

Фильм "Тайны финской войны" (О. Шиловский, К. Набутов), посвященный исследованию причин, началу и ходу советско-финской войны. 



В фильме используется множество ранее не публиковавшихся документов и кадров кинохроники, показываются реконструированные по моделям тех лет образцы вооружения и снаряжения.Согласно спискам, составленным уже после Великой Отечественной, с финского фронта в 1939—1940 годах не вернулось 131 476 человек. По некоторым данным, в эти списки не попало до 20—25 процентов погибших, так что истинное число погибших достигает, возможно, 170 тысяч человек. В плену оказалось около 5655 советских военнослужащих (по некоторым оценкам — до 6000). Из них более 5,5 тысячи были репатриированы на Родину, 111 человек (по другим данным — 113) умерли в плену от ран и болезней, а более 20 человек (по другим оценкам— более 100) остались в Финляндии. От 150до 450 советских пленных записались в антисоветскую Русскую Народную Армию, которая под руководством бывшего секретаря Сталина Бориса Бажанова собиралась бок о бок с финнами бороться против большевиков, но так и не успела вступить в бой. Судьба военнослужащих этой армии не вполне прояснена и сегодня. Было ли большинство ее бойцов репатриировано в СССР, получила ли часть из них тайное убежище в Финляндии, помимо тех, кто официально оставался на финской территории до середины 1941 года, или их по финским документам переправили в третьи страны, точно определить пока не представляется возможным. Потери Красной армии ранеными и больными, по всей вероятности, превысили 500 тысяч человек. Автобронетанковые войска Красной армии безвозвратно потеряли в боях с противником 650 танков, около 1800 было подбито, а более 1500 вышли из строя по техническим причинам. В качестве трофеев финны захватили 131 танк. Безвозвратные потери советской авиации составили не менее 522 машин (из которых 182 разбились в авариях). Финны безвозвратно потеряли 67 самолетов и 27 танков.

Финские потери составили 22 810 погибших в бою и умерших от ран, болезней и в плену военнослужащих. Кроме того, во время боевых действий, главным образом вследствие воздушных бомбардировок, погибло 1029 гражданских лиц. Из 11 370 иностранных добровольцев (в том числе 8042 — из Швеции), прибывших в Финляндию, погибло 43 человека и 190 было ранено. Потери финской армии ранеными достигли 43 557 человек (из этого числа примерно 200 раненых оказались в плену).

Якимович К. В. На фланге линии Маннергейма. Битва за Тайпале. Военные тайны XX века

2010, DjVu/ PDF, RUS     60.6 МБ

Скачать torrent

На фланге линии Маннергейма. Битва за Тайпале
Год: 2010
Автор: Якимович К. В.
Издательство: Вече
ISBN: 978-5-9533-4926-0
Серия: Военные тайны XX века
Язык: Русский
Формат: DjVu/ PDF
Качество: Отсканированные страницы + слой распознанного текста
Количество страниц: 338
Описание: Издание представляет собой подробное и наиболее полное описание истории трехмесячного сражения советско-финской войны 1939-1940 года в районе реки Тайпалеен-йоки (ныне р. Бурная), на самом восточном фланге линии Маннергейма. Книга основывается на многочисленных архивных и документальных источниках и дает широкое представление об условиях военного быта как советских, так и финских войск.

 

Фінляндія. Розплата за егоїзм

Олександр Крамар, Український тиждень

Держави на захід від Росії були приречені на тісний оборонний союз, проте не змогли переступити через власні вузьконаціональні інтереси

Порівняно невеликі народи досить давно зрозуміли, що єдиною можливістю зберегти власну свободу є об’єднання зусиль для захисту від великих та агресивних сусідів. У традиційній творчості більшості країн популярними є різні модифікації притчі про пучок хмизу, який зламати майже неможливо, тоді як зробити це з однією гілкою труднощів не становить. Утім, досвід не лише України, а й інших держав, що звільнилися від гніту Російської імперії 1917 року та СРСР на початку 1990-х, демонструє, що вони не повністю усвідомили значення цієї добре відомої їм мудрості.

Від Балтії до Чорномор’я
Перші спроби згуртувати представників українського, польського, фінського, литовського, естонського, грузинського та різних мусульманських народів Російської імперії знайшли свій вияв у створеній 1916 року «Спілці поневолених Росією народів» (діяла до 1918-го). Її учасники розраховували, об’єднавши зусилля та скориставшись підтримкою Німеччини, визволити свої країни від іноземної окупації. Проте подальший досвід показав безпідставність сподівань звільнитися від поневолення з допомогою одного агресивного сусіда коштом іншого. Ще більшого удару перспективі згуртування держав Балтії та Причорномор’я завдала експансіоністська позиція Польщі, яка після розпаду Австро-Угорської імперії та поразки Німеччини в Першій світовій війні зробила ставку на завоювання земель сусідніх народів: українських Галичини та Волині і литовської Віленщини.
Негативний вплив військово-політичної нестабільності 1919 року на долю молодих держав Центрально-Східної Європи поглиблювався відсутністю узгодженої позиції держав Антанти щодо перспектив регіону. У той час коли затиснута між трьома фронтами (польським, білим та червоним російським) Україна перебувала на межі втрати державної незалежності під загрозою інтервенцції з боку Радянської Росії, уряди Естонії, Латвії, Литви та Фінляндії, об’єднавши зусилля, шукали можливостей для збереження власної державності. Восени 1919-го три конференції цих держав колишньої «Спілки поневолених Росією народів» завершились утвердженням у їхніх політичних колах переконання в безальтернативності міцного союзу задля виживання. На кінець 1919-го керівництво згаданих країн було одностайним щодо необхідності тісного політичного об’єднання з метою захисту від німецького та російського реваншизму.
У цьому самому контексті розглядались і перспективи взаємодії з Україною. У зверненні до МЗС Фінляндії 11 квітня 1919 року колишній посол в Україні Г. Гумерус наполягав: «Незважаючи на те що зараз в Києві при владі більшовицький уряд, який за допомогою російського війська підкорив собі більшу частину країни, нам не слід нехтувати українським національним рухом. Адже і наша країна, в якій суспільний лад набагато міцніший і національні почуття більш розвинені, ледь не потрапила під іго російського більшовизму».

Під тиском небезпеки
В умовах зростання загрози російської інтервенції до відповідних ініціатив прислухалося керівництво Фінляндії. У серпні 1919 року глава уряду Карл Маннергейм та міністр закордонних справ Рудольф Холсті виступили з ініціативою створення Балто-Чорноморського союзу для захисту від імперської агресії. На початку 1920 року Холсті вже заявив, що його країна готова сприяти тому, щоб й інші народи Росії, які хочуть звільнитися від її поневолення, приєдналися до союзу держав Балтії. У знекровленої боротьбою на три фронти України з’явився новий шанс для відстоювання власної незалежності.
Можливості для розвитку ідеї Балто-Чорноморського об’єднання держав, що раніше були поневолені Російською імперією, значно зросли у зв’язку з переростанням її агресії проти України в наступ проти Польщі. У жовтні 1919-го за умов виснажливої війни з російськими більшовиками та білогвардійцями глава Української Народної Республіки Симон Петлюра також почав схилятися до гуртування з Польщею, Латвією, Литвою та Естонією. Укладення квітневих угод (1921) у Варшаві між Україною та Польщею відкрило шлях для замикання дуги союзних держав. Як тільки українські війська за допомогою Польщі звільнили Київ від окупації, уряд Фінляндії 11 червня 1920 року ухвалив рішення підтвердити де-факто визнання УНР та відновити дипломатичні відносини з нею.
У відповідь на підтримку української державності уряд Фінляндії 1 липня одержав ноту протесту від маріонеткового уряду УСРР. Місцеві проросійські сили розпочали акції протесту. Проте це не завадило подальшому зближенню країн міжмор’я. У конференції в м. Балдурі (під Ригою) у серпні – вересні 1920 року окрім делегацій Фінляндії, Естонії, Литви та Латвії взяли участь польські та українські представники. Присутність України трансформувала союз у Балто-Чорноморський й давала надію на залучення й інших держав, що раніше входили до «Спілки поневолених Росією народів», насамперед Азербайджану та Грузії (які до 1920 та 1921 років відповідно також вели нерівну боротьбу з російською інтервенцією). Його програма, яку розробив глава МЗС Латвії Зіґфрід Мейєровіц, містила плани оборонного союзу, інтеграції економічних систем, спільну банківську та монетарну політику, політичну конвенцію про взаємну підтримку та спільну зовнішню політику, забезпечення вільного шляху від Балтійського до Чорного морів.

Один у полі не воїн
Доля успішного об’єднання Балто-Чорноморських країн визначальною мірою залежала від існування незалежної Української держави. Її поразка об’єктивно зумовлювала різке посилення агресивної складової в зовнішній політиці Росії, розривала єдину смугу Балтійських та Чорноморських держав та полегшувала їх підкорення поодинці. З цього приводу фінський посол в Україні тоді писав: «Українці були нашими очевидними та природними союзниками. Якби ця велика та багата країна стала незалежною, це б послабило сили Росії і таким чином сприяло б звільненню Фінляндії та збереженню її свободи». І не тільки Фінляндії, а й усіх Балто-Чорноморських країн.
На жаль, тоді цього не розуміло керівництво найвпливовішої ланки можливого об’єднання – Польщі. Попри успішність конференції та укладення договору про створення союзу Балто-Чорноморських держав, підписаного 31 серпня 1919 року всіма учасниками, він так і не був ратифікований. Причиною цього стали сепаратні дії польського керівництва, котре, спираючись на підтримку Франції, повернулося до згубного агресивного курсу на побудову «Другої Речі Посполитої» ціною зради партнерів. 9 жовтня Польща розпочала війну проти Литви та окупувала Вільнюс з околицями, 12 жовтня уклала перемир’я з Росією, поділивши з нею Україну. В цих умовах три країни Балтії (Естонія, Литва та Латвія) обрали курс на самостійне формування оборонного союзу, що завершилося 1923 року. Через спровоковані окупацією Польщею частини території Литви протиріччя подальші вісім конференцій за участю п’яти балтійських держав завершилися безрезультатно.
Через неповних два десятиліття всі ці країни потраплять під чергову російську окупацію. У вересні 1939-го Сталін і Гітлер поділять Польщу (так само як 19 років до цього, у жовтні 1920-го, Польща та Росія поділили між собою Україну), взимку 1939–1940-го Радянський Союз нападе на Фінляндію, до кінця 1940-го одну за одною російські  війська окупують Естонію, Латвію та Литву. Ці країни сповна заплатять за егоїзм та нездатність об’єднатися задля гарантування безпеки в регіоні.
Спроби загравання з путінською Росією, які останнім часом знову робить Польща, та посилення проросійських настроїв в країнах Балтії свідчать про те, що цього досвіду вони все ще не засвоїли.

Джерело

Історик Тімо Вігавайнен: радянсько-фінська війна є найголовнішою подією в нашій історії

3.12.2012,Ганна Трегуб,Український тиждень

Фінський історик Тімо Вігавайнен про особливості фінсько-російського сусідства, феномен фінляндизації та місце його країни у Другій світовій війні

Межування впродовж тривалого часу Фінляндії з Росії стало дуже специфічним феноменом на тлі інших країн регіону, що зазнали помітної русифікації та піддалися значному цивілізаційному впливу з боку свого східного сусіда. Фіни й росіяни не змішувалися між собою, насадити в перших якісь елементи російської моделі розвитку не вдалося, а національного підкорення загалом вдалося уникнути.
Так званий східний фінський кордон був майже тим самим, що й Великий Китайський мур, – прозорою, але дуже відчутною лінією розмежування між двома народами, яка допомогла фінам зберегти власну національно-культурну та політичну ідентичність. Про особливості фінсько-російського сусідства в історичній ретроспективі та його сучасний стан Тиждень спілкувався з відомим істориком Тімо Вігавайненом.
У. Т.: Яка особливість історичного буття (існування) Фінляндії поруч із Росією?
– Якщо подивитися на історію фінсько-російських взаємин, то можна подумати, що вони були дуже близькими. Два народи проіснували понад сто років у складі однієї держави. Можна міркувати ось яким чином: якщо два народи сусідують понад тисячу років, то між ними відбувається чимало різних контактів – вони знають мову один одного, цікавляться один одним. Але це не так. Хоч як це дивно, кордон між Фінляндією та Росією був дуже глибоким і непрозорим. У 1897-му, коли Фінляндія вже майже сто років була у складі Російської імперії, там мешкало 2 млн 700 тис. осіб, із них росіян – тільки 6 тис., тобто 0,2 % – напрочуд мало. Це була свідома політика зі сторони фінів, які відчужувались і боялися дуже близьких відносин із росіянами. У Великого князівства Фінляндського був митний кордон із рештою Російської імперії, крім того, існувало власне громадянство, якого не могли так просто отримали російські піддані. Фіни боялися релігійного й культурного злиття, асиміляції в такий спосіб. Релігія – це головний фактор, який розділив нас і росіян. Спочатку фіни були католиками, а згодом, починаючи від XVIстоліття під впливом шведів – лютеранами, оскільки були частиною Швеції на той час.
У. Т.: Чи існують у фінському суспільстві табу щодо певних аспектів російсько-фінських відносин? Як вони впливають на сучасні відносини між країнами?
– Не певен, що нині існують якісь табу. У царині історії немає особливих питань, тут радше все спокійно. Нещодавно, втім, ми спостерігали дивну кампанію з боку російських медіа, які поширювали чутки, що у Фінляндії влада насильно забирає в тамтешніх росіян їхніх дітей і селить їх до сиротинців, нібито має місце якесь переслідування за національною ознакою. Нічого такого насправді не відбувається. У Фінляндії дитину в батьків представники влади можуть забрати лише за умови, що для неї в родині існує безпосередня загроза. Але це стосується всіх громадян Фінляндії, і росіян, і фінів. Тож ситуація є дуже дивною. Складається враження, що такі чутки поширювали навмисно, аби нашкодити репутації держави.
Є кілька соціологічних опитувань, результати яких свідчать про те, що більшість фінів ставляться до росіян позитивно або нейтрально. Лише близько 6% моїх співвітчизників трактують південно-східного сусіда негативно. Народ, мови та звичок якого людина не розуміє, – це трішки страшно.
Нині досить багато росіян придбали нерухомість на сході Фінляндії. В регіоні наростає невдоволення цим, адже у фінів із росіянами щодо цього питання немає взаємності: вони не можуть придбати нерухомість у Росії. Крім того, є пам’ять про сто років співіснування й побоювання, що нині таким чином уможливлюється проект русифікації більшості фінських територій, так, як це відбувалося на початку ХХ століття. Тоді росіяни купили землю на Карельському перешийку для своїх дач. Тож десь глибоко в душах фінів є таке побоювання. Річ у тім, що режим Путіна може використовувати й такий засіб, як акумулювання земельної власності в руках російських резидентів за кордоном, у своїй політиці. Зокрема, йдеться про подвійне громадянство.
У. Т.: Чим специфічною була політика царської Росії щодо фінів у ХІХ – на початку ХХ століття? Чи можна її назвати винятком із загального правила?
– Правда, що політика Романових стосовно Фінляндії – це своєрідний виняток із їхньої усталеної практики колонізації. Польське повстання 1863 року Алєксандром ІІ було жорстоко придушене, але того самого року цей російський імператор надав права фінській мові, бо фіни були лояльні до російського царату. І такими вони залишалися до кінця ХІХ століття. Тоді Ніколай ІІ почав щодо них нову політику. В 1899-му він видав маніфест, у якому йшлося про те, що він, як самодержець, змінюватиме фінські закони. У самій Фінляндії це вважали віроломством, адже коли він вступав на престол, то обіцяв, що буде поважати фінське внутрішнє законодавство, як до того робили всі великі князі фінські. Такі дії останнього російського імператора фіни сприйняли як державний переворот.
У.Т.:Яке місце в історичній пам’яті росіян та фінів займає радянська-фінська війна 1939-1940 років? Наскільки різняться моделі пам'яті про неї у двох сторін?
– Можливо, для Фінляндії ця війна є чи не найголовнішою подією в її національній історії. Можна говорити про те, що фінський народ одностайно тоді став проти радянської інвазії. Довгий час в СРСР і Росії подавали офіційну версію цієї війни, згідно якої Фінляндія, нібито, спровокувала Кремль. І тільки у 1989 році було визнано, що йшлося про радянський напад. Після цього були окремі спроби (і сьогодні вони стають дедалі більш поширеними) довести, що так, радянські війська напали, але це було необхідно, так як фіни також планували напад. Це прикро, тому що був певний консенсус на суспільному рівні, який зараз похитнувся. Деякі російські націоналісти вражають, що Росія не здійснювала цього нападу і що це якийсь виняток. Ніякого винятку не було – на Фінляндію напали, і ми були змушені відповісти на такі агресивні дії у відповідний спосіб. Однак на рівні історіографічного дискурсу великих розбіжностей я не бачу. Я цілком спокійно можу спілкуватися зі своїми російськими колегами на ці теми.

У.Т.: Участь Фінляндії у Другій світовій війні представляє унікальний випадок країни, яка будучи союзником гітлерівської Німеччини у війні проти СРСР, єдиною серед сателітів Берліна не була окупована після війни радянськими військами. Який є образ Фінляндії у цій війні у сучасній фінській та російській історіографії та колективній пам’яті?
Дійсно, існувала співпраця і був союз Фінляндії і Німеччини. Цей союз існував у тому сенсі, що й альянс СРСР та західних союзників. У нас були різні цілі у цій війні. У Фінляндії не було антисемітизму. Єврейські солдати, що, як і інші, служили у фінському війську, мали дві польові синагоги. Це вагома відмінність. Також не було у нас шалених планів зі знищення росіян чи слов’ян взагалі тощо.
Фінляндія не була окупована СРСР з тієї причини, що у Сталіна було величезне бажання її захопити, проте він не зміг цього здійснити. Спротив фінів був дуже жорстким. Радянські війська у північній Карелії зазнали дуже серйозних втрат. Звичайно, Червона армія могла б знайти достатньо сил, щоб захопити Гельсінкі, проте на той час це не була справа першої необхідності. У Європі закінчувалася Друга світова війна, і для СРСР важливо було захопити Берлін. Сталін колись сказав Бєрєжкову (радянський дипломат, перекладач Сталіна – Ред.), що війна буде вирішена не в Гельсінкі, а у столиці Третього Рейху, і треба рухатися саме туди. Якби не було жорсткого спротиву фінської армії, то Фінляндію, безперечно, було б окуповано радянськими військами. 
Вагомим питанням для обох сторін є блокада Ленінграду. Російський історик Ніколай Барижніков вважав, що це була спільна німецько-фінська операція, в якій Фінляндія відігравала активну роль. Це не зовсім так, тому що фіни відмовилися напасти на Ленінград та від усіх активних операцій. Фінська авіація не бомбардувала місто, не було артилерійських обстрілів тощо. Фінські війська стояли на кордоні. Це не була тотальна війна. Проте фінські війська перекрили Мурманську магістраль, по якій СРСР отримував обладнання і різні товари від західних союзників.
До того ж Фінляндія не була у стані війни з США. Сталін тоді вимагав, щоб Великобританія оголосила війну Фінляндії. Черчиллю довелося виконати вимогу Сталіна, оскільки останній був важливим союзником, хоча йому це дуже не подобалося. Але це оголошення війни було фактично формальним. Йшлося про те, що Великобританія давала Сталіну дозвіл воювати з фінами, аби звільнити шлях постачання із Мурманська. Це трохи дивно в умовах тієї війни.
Одразу ж після війни Фінляндія мала виплачувати величезні репарації, передати кілька тисяч кораблів, локомотивів та іншої техніки. Для фінської промисловості сплачувати репарації продуктами власної металургії та машинобудування було вигідно, бо створювалися робочі місця і відбувся перезапуск національної економіки після воєнної розрухи.Формально це було компенсація СРСР тієї шкоди, яку фіни завдали йому під час військових дій. У Гельсінки була Союзна контрольна комісія, яка головним чином складалася з росіян та британців. Була ще низка політичних вимог, як-от заборона однопартійності. Також Фінляндії заборонялося мати на своїй території бомбардувальники, торпеди тощо. Репарації були виплачені до 1952 року. Після цього Фінляндія встановила з європейськими країнами нормальні дипломатичні взаємини.
У.Т.: Тобто мова зброї вирішила це питання краще, ніж мова дипломатії?
Зброя у цьому випадку, я думаю, була головним аргументом. Фінляндія підписала мирний договір у Москві під тією умовою, що буде воювати проти Німеччини. Так воно і сталося. Коли німців виганяли з Лапландії, загинуло близько тисячі фінів і декількох тисяч німців. Але це вже була трохи інша війна, фінсько-німецька, чи лапландська, як її ще називають.
У.Т.: Який вплив на російсько-фінські відносини мала політика фінляндизації? 
 – Поняття фінляндизації використовувалося у проміжку між 60-80-ми роками  минулого століття. Під ним розуміли політику Гельсінки, яка обслуговувала російські ініціативи і була подібною до низькопоклонства перед радянською державою. Я написав на цю тему книгу. У політичній культурі Фінляндії були дуже своєрідні риси в той час, проте, як на мене, це була досить обдумана політика. Фінляндію треба порівнювати з країнами Східної Європи. Вони були на рівних після війни, але східноєвропейські країни втратили свою незалежність, і там встановилася комуністична диктатура, а Фінляндія формально зберегла свій суверенітет, але була змушена іти у фарватері Москви протягом тривалого часу. Фінляндизація мала меншу  ціну, порівняно зі згаданими країнами.
У 1980-х роках вважалося, що Фінляндія не є цілковито вільною країною, а такою, що рухається туди, куди їй скаже Москва. Загалом у Фінляндії існує політична традиція, яка не виявляє бажання відкритого спротиву Росії. Всі знають, що Москві не сподобається, якщо моя країна вступить в НАТО, і більшість сучасних фінів виступають проти такого приєднання. Це спадок тих післявоєнних десятиліть. Якщо порівнювати з балтійськими державами, різницю у цьому питанні між нами і ними видно чітко.                               
У.Т.: Які були особливості майже 40-річного “дружнього нейтралітету” між Фінляндією та СРСР в період холодної війни і як вони впливають на сучасні відносини між країнами?
Тут треба підкреслити найголовніші моменти. Інколи можна почути думку, що фіни отримали травму, боялися СРСР і були змушені йти на поступки. Але я іншої думки. Радше за все йдеться про внутрішнє опанування, самоцензуру тощо. Фіни пішли на такі взаємини самі. СРСР мінімально втручався у фінську політику. Все це чинилося за кулісами, і відкрито ніхто нічого не робив. Фінські партії намагалися зберегти довіру СРСР. На той час ситуація була такою, що якщо хтось з фінських політиків втрачав таку довіру, то він переставав бути політиком.

Біографічна довідка:
Тімо Югані Вігавайнен(народився 1947 року) – професор університету Гельсінкі, фахівець з історії Росії та Фінляндії. Член Фінської академії наук від 2009-го. Автор книжок: «Розпластана нація» (1991), «Сталін і фіни» (2000), «Внутрішній ворог. Боротьба з міщанством як моральна місія російської інтелігенції» (2004), «Загибель Заходу» (2009).

Джерело

Зимняя война 1939 - 1940 года

МАЙЯ БЕЛЯЕВА, Хельсинки

Судьба Финляндии решена! 

Так думали многие, узнав о начале военных действий на советско-финляндской границе 30 ноября 1939 года. И, действительно, соотношение только в живой силе на разных участках границы было в лучшем случае один к двум, а в худшем — один к ста. Финнам катастрофически не хватало артиллерии и противотанковых средств. Орудия достались им в основном еще с 1918 года от нашей бывшей царской армии. Мало было и боеприпасов. Колонны призывников двигались по дорогам в «гражданке», башмаках на тонкой подошве, с фанерными чемоданами в руках — всем не хватало обмундирование. Все скорняки и портные свои запасы отдали фронту… Но время шло, а на фронте особых перемен не наблюдалось. Части Красной Армии, пытавшиеся с ходу и в лоб преодолеть «линию Маннергейма» на Карельском перешейке, несли тяжелые потери. Севернее, вдоль границы от Ладоги к Баренцеву морю, финская оборона была намного «прозрачнее» — ее держали не регулярная армия, а резервисты. Здесь финны мощного удара не ожидали, полагаясь на почти полное бездорожье. Однако удар все таки был нанесен. Замысел Красной Армии стал ясен, когда в финском генштабе прочертили линию от Суомуссалми до Оулу (Улеаборг). Это был самый короткий путь от восточной границы Финляндии до ее западного побережья. Самое выгодное и заманчивое как с военной, так и с политической точки зрения направление, позволявшее стремительным броском разрезать Финляндию надвое.

 …163-я стрелковая дивизия под командованием Зеленцова наступала с севера (через местечко Юнтусранта) и с юга (по дороге Раате). За первые четыре дня дивизия, несмотря на сложный рельеф местности, прошла 50 километров в глубь финской территории. Но из Москвы торопили. 

Передо мной копия документа от 2 декабря 1939 года: 

Немедленно. 
Копия телеграммы переданной шифром Через начштаба. 
Ленинград. Комвойск ЛВО — МЕРЕЦКОВУ тт. КУЛИКУ, МЕХЛИСУ. 
Продвижение наших войск на фронте 9 и 8 армий, несмотря на значительные силы финских войск, проходят недопустимо медленно и нерешительно. Мы не можем долго болтаться в Финляндии, двигаясь по 4-5 километров в сутки. Нужно поскорее кончить дело решительным наступлением наших войск. 
ПРИКАЗЫВАЮ: 1. 9 армии всемерно форсировать продвижение наших войск на УЛЕАБОРСКОМ направлении, категорически потребовав от командующего армией, командиров и комиссаров дивизий решительных и боевых действий по овладению районом УЛЕАБОРГА. Для помощи командованию армий по ускорению продвижения войск тов. Мехлису немедленно выехать на фронт 9 армии… К. ВОРОШИЛОВ, Б. ШАПОШНИКОВ  (В телеграмме, кстати, есть примечательный пункт 5, где говорится, что «при действиях авиации категорически и безусловно воспрещается бомбардировка городов и мирного населения, о чем довести до сведения каждого летчика и штурмана»). 

8 декабря 1939 года красноармейцы взяли деревню Суомуссалми и вынудили финнов (их было около полутора тысяч) отступить к озеру Киантаярви. На «освобожденной» территории, откуда местное население не успело эвакуироваться, части Красной Армии вовсю развернули пропагандистскую работу. Финны сзывались на сходы, на которых избирались комитеты трудового народа — трудкомы. У некоторых жителей подобное не вызывало отрицательных эмоций. Жили здесь бедно, и наступление советских войск вселяло надежды на перемены к лучшему. Вера в возможность установления, как казалось тогда, более справедливого порядка, по воспоминанию старожилов, была вполне искренней. Директивы советского командования призывали красноармейцев не обижать и не грабить местное население. Трудкомовцы и сочувствующие им налаживали торговлю и обучение детей в школах. Порывались даже незамедлительно начать строительство дорог, дабы облегчить продвижение Красной Армии в глубь Финляндии. В книге об истории коммуне Суомуссалми мне удалось разыскать выступление одного активиста-трудкомовца. 

Процитирую:  

«Мы ждали бойцов Красной Армии. Прежнее правительство не заботилось об интересах народа. Новое народное правительство (имелось ввиду созданное в самом начале войны в Терийоки промосковское правительство во главе с Отто Куусиненом. -Прим.авт.) наверняка гарантирует нашему народу работу и хлеб». Правда, после войны «строители новой жизни» угодили под суд. Развернуть свою деятельность трудкомы так и не смогли, энтузиазм быстро иссяк, что не в последнюю очередь было связано с контрнаступлением финских войск в конце декабря 1939 года — начале января 1940 годов. Ситуация коренным образом изменилась с прибытием в район Суомуссалми подкрепления — боевой группы, сформированной в основном из резервистов во главе с полковником Хьялмаром Сииласвуо, который получил приказ от самого главковерха Маннергейма. Тактика была избрана простая: рассекать силы противника на части и постепенно уничтожать их. У финнов было пять батальонов, а у красноармейцев два полка дивизии Зеленцова. Заняв узловые пункты дороги Раате и отрезав для дальнейшего продвижения 163-й дивизии практически все направления, полковник Сииласвуо начал штурм Суомуссалми. После недели ожесточенных боев к финнам подошло подкрепление. Появились даже артиллерийские и противотанковые орудия. 

…Наступление 163-й дивизии, срочно переброшенной к границе по неизвестной финской разведке трассе из Ухты, шло по намеченному плану. Надо было занять деревню Суомуссалми, выйти к развилке дорог и, соединившись с 44-й дивизией, двигаться на Оулу. Наступление не предвещало никаких осложнений. Но получилось так, что операция в Суомуссалми разом стала и трагической, и малоизвестной страницей «той войны не знаменитой». 

Из телеграммы от 19 декабря 1939 года командующему 9-й армией: 

НЕМЕДЛЕННО по прямому проводу. 
Дело в СУОМУС-САЛМИ ухудшается. 
Приказываю принять все меры и срочно без промедления бросить все силы 44 сд для того, чтобы не дать противнику окружить и взять в плен два полка 163 стрелковой дивизии. Бросить всю авиацию для помощи 163 стрелковой дивизии… Непосредственное руководство и ответственность за проведение боевых действий по оказанию помощи 163 стр. дивизии возлагается лично на Вас. 
Предупреждаю, что за возможную катастрофу 163 стр. дивизии лично будете отвечать вы. Немедленно донести о Ваших действиях и распоряжениях. ГЛАВНОКОМАНДУЮЩИЙ — К. ВОРОШИЛОВ ЧЛЕН ГЛАВНОГО ВОЕННОГО СОВЕТА — И. СТАЛИН НАЧАЛЬНИК ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБА — Б.ШАПОШНИКОВ

 В это время финская радиоразведка уже перехватила данные о спешившей на помощь окруженцам 44-й дивизии Виноградова. И тогда полковник Сииласвуо пошел на большой риск. На узкой перемычке между озерами Куйваярви и Куоманярви на пути двигавшейся по дороге Раате дивизии он выставил заслон, а из ближайших лесов стал наносить упреждающие удары силами отрядов лыжников. 28 декабря командование 163-й дивизией неожиданно приняло решение, не дожидаясь подхода 44-й дивизии, выходить из окружения. Но весь трагизм ситуации заключался в том, что две дивизии в это время отделяло друг от друга всего 10 километров. Несмотря на интенсивный обстрел, 163-й дивизии удалось в организованном порядке начать отступление по льду озера Киантоярви под прикрытием бронетехники и авиации и благодаря арьергарду, который вызвав огонь на себя, позволил основным силам отойти обратно к границе. Дивизия Зеленцова ушла на северо-восток, потеряв около 30 процентов личного состава. Среди бойцов было много обмороженных. Потери военной техники составили около 15 процентов. Тем временем полковник Сииласвуо все силы направил на окружение и постепенную ликвидацию 44-й дивизии, которая, продвигаясь на соединение со 163-й, растянулась и оказалась зажатой между лесов и болот на дороге Раате. Ночь с 3 по 4 января 1940 года была одной из самых холодных за все время «зимней войны». Запасы продовольствия и боеприпасов быстро таяли. Не было возможности отправить в тыл больных и раненных. В радиограмме от 4 января, перехваченной финнами, отмечалось, что продуктов осталось на один день, бойцы голодают, а лошади не кормлены около недели, серьезная нехватка боеприпасов. К тому же финнам удалось уничтожить приграничный мост, полностью отрезав дивизию от тыловых коммуникаций.

Трагедию усугубляла и полная неподготовленность 44-й дивизии к ведению боевых действий в условиях суровой зимы. До войны местом ее постоянной дислокации был Житомир. Дивизия была переброшена на север, не имея ни теплых полушубков, ни валенок, ни рукавиц. 

Много позднее финские историки, основываясь на документальном материале, отмечали, что «жуткая темнота Приполярья, где зимнее время превращается в одну сплошную мглу без утра и вечера, лишала многих красноармейцев, приехавших с Украины, рассудка. А красота северного сияния воспринималась ими как зловещие призрачные огни». С 5 по 7 января дивизия Виноградова вела тяжелейшие бои, пытаясь вырваться из западни всеми возможными способами. Отдельные перестрелки и столкновения продолжались до 10 января. Таким образом, планы советского командования по соединению двух дивизий и их стремительному броску по самому короткому пути к западной границе Финляндии были сорваны. Остатки 163-й дивизии ушли обратно на север и до конца войны закрепились в местечке Юнтусранта, а 44-я (численностью около 17 с половиной тысяч человек) была разгромлена. (Потери личного состава дивизии превысили 70 процентов, 1200 бойцов и командиров попали в плен.) Выйти из окружения удалось лишь немногочисленным группам и одиночкам, которые сразу попали в руки НКВД. 

Этот документ хочу привести полностью:
СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО 
НАЧАЛЬНИКУ ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБА КРАСНОЙ АРМИИ т. ШАПОШНИКОВУ. 
(для ставки) 
Докладываем: суд над бывшим командиром 44 сд ВИНОГРАДОВЫМ, начальником штаба ВОЛКОВЫМ и начполитотдела ПАХОМЕНКО состоялся 11 января в ВАЖЕНВАРА под открытым небом в присутствии личного состава дивизии. Обвиняемые признали себя виновными в совершенных преступлениях. Речи прокурора и общественного обвинителя были одобрены всеми присутствующими. Суд тянулся пятьдесят минут. Приговор к расстрелу был приведен в исполнение немедленно публично взводом красноармейцев. После приведения приговора в исполнение состоялось совещание начсостава, на котором намечена дальнейшая разъяснительная работа. Выявление всех предателей и трусов продолжается. В 44 сд работает комиссия Военсовета, на обязанности которой лежит детальное расследование всех причин и обстоятельств поражения 44 сд. 
11 января ЧУЙКОВ, МЕХЛИС 

Через восемь дней последовал приказ Главного Военного совета Красной Армии за номером 01227. В нем говорится: «В боях 6-7 января на фронте 9-й армии в районе восточнее СУОМУССАЛМИ 44 стр. дивизия, не смотря на свое техническое и численное превосходство, не оказала должного сопротивления противнику, позорно оставила на поле боя большую часть ручного оружия, ручных и станковых пулеметов, артиллерию, танки и в беспорядке отошла к госгранице. Основными причинами столь постыдного для 44 стр. дивизии поражения были: трусость и позорно-предательское поведение командования дивизии в лице командира дивизии комбрига ВИНОГРАДОВА, начальника политотдела дивизии полкового комиссара ПАХОМЕНКО И.Т. и начальника штаба дивизии полковника ВОЛКОВА А.И., которые вместо проявления командирской воли и энергии в руководстве частями и упорства в обороне, вместо того, чтобы принять меры к выводу частей, оружия и материальной части, подло бросили свою дивизию в самый ответственный перод боя и первыми ушли в тыл спасая свою шкуру. Основные виновники этого позора понесли заслуженную кару Советского закона. Позорный отход 44 стр. дивизии показывает, что не во всех частях Красной Армии у командного состава развито чувство ответственности перед Родиной, что в тяжелом, но далеко небезнадежном положении, командиры иногда забывают свой долг командира, и у них иногда берут верх шкурнические интересы. Позорный отход 44 стр. дивизии показывает, далее, что в бойцах также не развито чувство ответственности за вверенное им Родиной оружие и они при первом серьезном нажиме со стороны противника бросают оружие и из бойцов Красной Армии, которые обязаны бороться за Родину с оружием в руках до последнего вздоха, превращаются в безоружную толпу паникеров, позорящих честь Красной Армии…» В общей сложности финские войска потеряли в Суомуссалми около 800 человек, наши — около 23 тысяч. Гибель почти целой дивизии в маленьком приграничном районе Финляндии почти полвека оставалась в нашей историографии «белым пятном». Ни абзаца ни строчки, ни слова… Трагедия, остававшаяся только в памяти чудом вырвавшихся из этого снежного ада участников сражений, узкого круга военных специалистов и безмолвных стеллажей государственных архивов. 

Рассказывать о победах легче, чем о поражениях, тем более о поражениях, которые были предрешены военно-политическими просчетами. Финские специалисты, рассматривая причины разгрома 44-й дивизии, особое внимание уделяют психологическим факторам. На дороге Раате столкнулись два военных образца мышления, один из которых безоглядно верил в технику, другой — в более эффективного в здешних условиях легковооруженного бойца. …С экспозицией музея «зимней войны» (он расположен в местечке Рааттеенпортти, у той самой дороги Раате, которой суждено было стать дорогой смерти для 44-й дивизии) меня познакомил Лео Карттимо, краевед из Суомуссалми. Этот на вид очень скромный и застенчивый человек многие годы все свое свободное время посвящает изучению событий «зимней войны»: собирает домашний архив, встречается с российскими и финскими ветеранами — участниками боев, записывает их воспоминания. Им собрана уникальная коллекция экспонатов, хранящаяся здесь в музее. Интерес к тем далеким событиям пробудился у Лео давно. Много о той страшной зиме рассказывал его отец, воевавший в этих местах. Сам Лео долгое время служил на погранзаставе, а с 1987 года — на пенсии. — Это мое увлечение, — говорит он. — Я не профессиональный историк и не претендую на научную значимость своих трудов. Собираю факты и сопоставляю их, чтобы восстановить подробности трагических событий без гнева и пристрастия. Мы переходим с Лео от витрины к витрине музея. — В оформление экспозиции и отборе материалов мы придерживаемся принципа равноправия, — продолжает он. — Например здесь представлены обмундирование и вооружение советских и финских бойцов. Хочу обратить внимание на одежду финнов. Это именно одежда, а не униформа. Многим резервистам не хватало обмундирования, они шли воевать в своих тулупах, полушубках, теплых свитерах и носках домашней вязки. Называлась такая неуставная форма «каяндеровки» по имени тогдашнего премьер-министра Каяндера. Он так экономил, что денег хватало на ремни да кокарды. В конечном счете эта теплая одежда ручной выделки в лютые морозы очень пригодилась и грела куда лучше казенных полушубков. Красноармейцы же теплой одежды были фактически лишены. Фрагменты экспозиции музея зимней войны. …Тонкие шинелишки, буденовки, обмотки. Счаслив был тот, кому достались ватники, полушубки и валенки. Но таких было по пальцам пересчитать. Зато были тоненькая «Инструкция по предупреждению обморожений» и книжечка А.Жданова «Изменения в Уставе ВКП (б)». Не было маскхалатов, но, разбирая после разгрома дивизии ящики с имуществом, финны обнаружили тюки белой ткани. Тяжелая советская техника проламывала хрупкий лед (озера здесь промерзают только к середине января), вязла в болотной топи. Финны перевозили свое легкое вооружение и боеприпасы на удобных санках-волокушах, на них же отправляли в тыл раненых. На одном из стендов мое внимание привлекли офицерская планшетка и исписанная по-русски тетрадка с аккуратными конспектами лекций. Ее владелец явно покинул студенческую скамью незадолго до войны. Бросилась в глаза и небольшая брошюра «Лыжная подготовка в РККА». — После боев на дороге Раате таких книжек было найдено множество, — говорит Лео. — Большая часть так и осталась лежать в ящиках. У тех же, для кого предназначались эти пособия, не было не только опыта бега на лыжах, но и самих лыж, а если и были, то очень низкого качества, совершенно не пригодные для здешних условий. Лео показывает диапозитивы и фотографии. Изможденные лица пленных, пепелища, руины церковного прихода, человеческие и лошадиные трупы — страшный лик войны. Рядом под стеклом — почтовая открытка, адресованная куда-то в Одесскую область. — Там только две строчки, — тихо говорит Лео. — «Спасибо, мама, за весточку, пишу тебе ответ». Письмо так и осталось недописанным… Новый стенд — новые подробности зимней трагедии. Карты, имевшиеся в распоряжении советских частей, были настолько не точными, что приходилось пользоваться финскими туристскими. На наших картах отсутствовали даже обозначения шоссейных дорог. На одном из стендов — сооружение из двух ведер. Это — самодельные печки красноармейцев. В жести вырезалось отверстие, в которое подбрасывали топливо. Дальше — ложки, кружки, миски. Словом, все нехитрое солдатское добро. — Причин трагедии ваших войск было несколько, — говорит Лео. — 44-я дивизия была перенасыщена тяжелой техникой, которую нельзя было использовать при таком высоком снежном покрове. Не хватало и опытных военных специалистов после сталинских чисток в РККА. Командиры и бойцы плохо ориентировались на местности. А что касается защитников Суомуссалми, то деревню обороняли те, кто здесь вырос. Они знали каждое деревце, каждый пригорок. Для красноармейцев эта земля была чужой. Но надо признать, сражались они мужественно, стойко, до конца. Фрагменты экспозиции музея зимней войны Память о прошлом — самый точный индикатор человеческой порядочности. На территории коммуны Суомуссалми находится более сотни безымянных захоронений советских воинов. До недавних пор над могилами высились покривившие вешки. Теперь к могилам проложены деревянные настилы. А на аккуратных дощечках надписи — «79 российских солдат», «7 воинов России». Еще несколько лет назад сама идея установления здесь памятника нашим воинам или хотя бы памятного знака встречалась в штыки. Но время изменилось. Сейчас заканчивается работа над созданием мемориального комплекса, который объединит музей «зимней войны», братские захоронения и памятник финским воинам. Занимался комплексом известный архитектор и скульптор Алвар Аалто. В настоящее время ведется работа и в российских государственных архивах по составлению книги памяти, в которой будут собраны имена наших воинов, погибших в Суомуссалми… В финскую историографию «зимняя война» вошла как «финское чудо» — легенда, повествующая о том, как маленькая, недавно получившая независимость страна проявила невиданную стойкость, мужество и военное мастерство в схватке с сильным противником. Наши историки более сдержанны в оценках — незнаменитая, хоть и увенчанная победным итогом, но бесславная война. Хочется к этим скорбным эпитетам добавить еще один — забытая...

                                                                                                                                       

До сих пор не установлено точное число наших потерь. Называемую нашими историками цифру — около 60-70 тысяч — их финские коллеги считают заниженной раза в четыре. 
Пройдет много лет. Подробности той страшной зимы отойдут еще дальше в прошлое. Но останется под мертвой, высохшей сосной у обочины дороги Раате на гранитном постаменте женщина, в скорби склонившая голову над могильным крестом…

Джерело