Україна втрачає на офшорних схемах 100 мільярдів

31.10.2012, Економічна правда

На офшорних схемах Україна втрачає близько 100 млрд гривень.

Про це заявив в інтерв'ю "Інвестгазеті" голова Державної податкової служби Олександр Клименко.
"Ми підрахували, що на офшорних схемах Україна втрачає близько 100 млрд гривень, і підготували дві позиції щодо боротьби з ними на вибір. Один варіант - додаткова ставка податків. Другий - законопроект з трансфертного ціноутворення, який був розроблений спільно з PricewaterhouseCoopers", - зазначив Клименко.
За його словами, зараз проводиться підготовка до його обговорення з великим бізнесом та представниками громадських організацій.
"У листопаді він буде внесений до парламенту", - повідомив головний податківець.
Нагадаємо, Клименко раніше заявив, що ДПС спільно з Нацбанком будуть створювати перешкоди для незаконного виведення в офшори і країни з пільговим оподаткуванням до 10 млрд доларів щорічно.
Як повідомлялося, Кіпр залишається головною країною-інвестором України, обсяг інвестицій якої становить 14,5 млрд доларів.

Джелеро 

Дефіцит держбюджету виріс на 46,4%

30 жовтня 2012, ЕП

Дефіцит державного бюджету України в вересні 2012 року збільшився на 7,73 млрд гривень, або на 46,4%, і склав за підсумками дев'яти місяців 24,38 млрд гривень.
Про це повідомляє Міністерство фінансів, передає "Інтерфакс-Україна".
Згідно з його даними, дефіцит загального фонду збільшився у вересні на 7,9 млрд гривень, або на 55,6%, - до 22,11 млрд гривень.
Як повідомлялося, в серпні держбюджет був зведений з профіцитом 0,28 млрд гривень після дефіциту 10,23 млрд гривень в липні.
Держбюджет на 2012 рік з урахуванням поправок, внесених у цьому році, збільшений за доходами до 372,3 млрд гривень, по видатках - до 404,3 млрд гривень, що, відповідно, на 18,3% і 21,2% більше, ніж в 2011 році.
Граничний дефіцит держбюджету-2012 встановлений на рівні 31,13 млрд гривень, у тому числі загального фонду – 27,24 млрд гривень, тоді як минулого року держбюджет був зведений з дефіцитом 23,56 млрд гривень, у тому числі загального фонду - 20, 94 млрд гривень.

Джерело

Українці перевдягаються всупереч кризі

31.10.2012, Данило Нестеров, ЕП

Фото tochka.net

Цієї осені кожен третій українець збирається оновити свій гардероб.
Ритейлери хоча і очікують невеликого зростання обсягів продажів порівняно з минулим роком, однак вважають, що ринок залишається стабільним.
Загалом цієї осені робити покупки в магазинах взуття та одягу збираються трохи менше третини інтернет-користувачів. Про це свідчить опитування, проведене компанією iVOX Ukraine для ЕП.
Відповідаючи на питання "Чи будете ви обновляти гардероб до осіннього сезону", 32% респондентів висловили впевненість, що будуть купувати нові речі.
Ще більше респондентів - 38% - сказали про намір частково поновити гардероб, а близько 17% опитаних сумніваються, чи зможуть вони щось придбати.

Ритейлери вважають ці цифри цілком нормальними. На думку бренд-директора Calvin Klein (Україна, РФ) Дениса Шундровського, дані показники можуть відрізнятися в різні періоди. За його словами, існує кілька категорій покупців.

Найпершими в магазинах опиняються "піонери", які у липневу спеку купляють пуховики, бо "вони модні". Далі, десь у серпні, навідуються ті, хто цікавиться модою, але не надають цьому надто великого значення.

Наступними є "практики", які заходять до магазину при зниженні температури нижче нуля. Останніми прибувають ті, хто чекають розпродажів.
Залежно від сегментів ринку кількісні характеристики груп змінюється, каже менеджер.
Наприклад, в мас-маркеті - H&M, Zara - в основному покупці приходять на початку сезону. Це торговельні марки, які конкурують з ринками: ціна схожа, але при цьому пропонується брендовий одяг. На преміальному ж ринку на початку приходить менше покупців. Це клієнти, які доросли до певного рівня споживання.
Звісно ж, більшу готовість до оновлення гардеробу можна простежити у молодої аудиторії. Серед тих, кому зараз 16-29 років, понад 35% обов'язково сходять в магазин за одягом і взуттям. Старші люди, від 30 до 44 років та від 45 до 59 років, говорять лише про часткове оновлення вмісту своїх шаф.
Цікаві результати опитування в розрізі регіонів. Виявляється, Київ - далеко не перше місто за кількістю людей, готових до повної або часткової зміни гардеробу.
Так, південь країни випередив столицю одразу за двома показниками, а схід опинився попереду столиці щодо готовності до обов'язкового оновлення речей.
Однак у роздрібних торговців нема надто великих очікувань від результатів цього року. Незначні зміни на краще у секторі вони пояснюють швидше зміною психологічного стану покупців, ніж загальним економічним зростанням.
"Продажі будуть кращими, ніж минулого року. В покупців уже з'явився імунітет до різних потрясінь у нашому суспільстві", - вважає керівник відділу маркетингу та розвитку CARLO PAZOLINI Group Ukraine Олексій Граков.
За його словами, якщо у 2008 році люди "економили на собі", то зараз вони розуміють, що "треба жити". До того ж, на фоні зростання цін на товари та послуги "взуття в Україні протягом останніх чотирьох років не дорожчає".
На переконання Шундровського, хоча показники бренду Calvin Klein зростають щорічно на 15-20%, не можна сказати, що за останні роки росте сам ринок. Це, скоріше, наслідок знецінення грошей та перерозподілу позицій між брендами.
Втім, роздрібний ринок ще може приростати за рахунок переходу частини споживачів від придбання одягу та взуття на ринках до так званого цивілізованого роздробу.
Як відзначає фахівець, в Україні великою проблемою залишаються сильні позиції відкритих ринків, тому навіть брендові магазини більшою мірою конкурують не з іншими торговельними марками, а з "нецивілізованим" сегментом. "Люди часто не усвідомлюють, що на ринках вони купують підробки", - зазначає експерт.
Так, за даними дослідження, проведеного компанією TNS в Україні навесні 2012 року, 54,1% респондентів заявили, що вони купують одяг на ринках та базарах, а 50,6% - взуття. Всього було опитано 5 тис респондентів у віці 12-65 років, що проживають в містах з населенням 50 тис осіб і більше.
Однак перетікання покупців можливе за умови збільшення доходів або появи на ринку більш доступної пропозиції, кажуть роздрібні торговці. Втім, додають вони, споживачі вже звиклися з нестабільною ситуацією в економіці і купують жвавіше.

Фото second-hand-usa.ru

"Показники 2012 року виростуть на 5-10% порівняно з попереднім. Але в своєму виборі покупці ще більше розділилися за сегментами "масс-маркет" та "середній+". Суспільство розшаровується дуже швидко", - констатує Граков.
За таких умов продавцям одягу і взуття буде складніше знаходити нових покупців серед прибічників ринків. Можна сказати, що при наростанні даної тенденції конкуренція з секонд-хендами та нецивілізованим роздробом буде наростати серед тих, чиї статки залишаються невисокими.

* * *

Опитування проводилося за допомогою онлайн-платформи Socratos та спеціальної методології. Структура вибірки відповідає складу користувачів інтернету України за віком, статтю та регіоном. Дослідження тривало сім днів, опитано 1 тис респондентів.

Джерело

 

Що заважає європейській перспективі українців?

23.10.2012, Сергій Дмитриченко, «Аратта-Україна»

Українцям напевно лестить, коли їх називають «європейською нацією» і розповідають, що ось-ось ми станемо частиною «європейської сім’ї». Та під ці навіювання високопосадовців, нас потрошку, але настирливо штовхають у протилежний бік. До «оновленого» чи сурогатного совкового союзу.

Проте, проблема не стільки в тому, що нас хтось кудись штовхає, а головне, що ми дозволяємо себе штовхати у будь-який бік. Наприклад, ми кажемо, що влада робить не те й не так, але коли настає час змінити «не ту» владу – більшість, та сама більшість, яка казала «не туди й не так» залишає більшість з «не тих» при владних портфелях. Чи зробили б так справжні європейці? Досвід європейських демократій дає однозначну негативну відповідь.

Сумна традиція: Президент проти тих, хто фактично був його командою

Візьмемо іншу ситуацію. Припустимо що в країні N більшість виборців на виборах у парламент проголосувало за партію «жовтих». Хто буде формувати правлячу більшість, у випадку, коли у переможця не вистачає мандатів? Само собою зрозуміло, що «жовті» і створена ними коаліція й буде правлячою. І навіть у президентській республіці, Президент повинен зважати на цей факт і разом із цією більшістю сформувати уряд. А якщо ця коаліція розвалиться? Тоді «жовті», як переможець виборів, мають або сформувати нову коаліцію, або Президент об’являє позачергові вибори. Звісно, якщо країна N – європейська.

А тепер повернемося в Україну. Хто набрав більшість на минулих парламентських виборах? Фактичну більшість – 34, 37% отримала Партія регіонів, БЮТ – 30, 71%, НУ-НС – 14, 15%, КПУ – 5, 39%, Блок Литвина – 3, 96%. Отже, за канонами демократії саме ПР мала б формувати більшість, у разі якщо БЮТ і НУ-НС не йшли на вибори єдиним блоком. Теоретично так і було. На позачергові вибори 2007 року БЮТ і НУ-НС пішли публічно задекларувавши, що утворять коаліцію. Фактично, їхня кількість мандатів дозволяла отримати 226 депутатських голосів. Але… сталося, що сталося: вже після виборів у складі НУ-НС частина нардепів увійшла у нову партію Єдиний центр, яка не була ні формальною частиною міжпартійної угоди блоку, ні частиною угоди з БЮТ. Враховуючи, що ЄЦ очолив керівник Секретаріату Президента Віктора Ющенка Віктор Балога, можна з певністю запідозрити у цій інтризі керівну роль гаранта. І почалося те, що називається ревізією волевиявлення виборців, бо якщо проаналізувати результати голосувань правлячої коаліції та те, що частина нардепів НУ-НС так і не увійшла до її складу, то побачимо очевидне: ЄЦ активно працював проти уряду, сформованого цією коаліцією, провокуючи парламентську кризу. Що, врешті, й сталося. Аби врятувати ситуацію, коаліція, точніше її залишки, вмовили Литвина приєднатися ціною посади спікера. Отже, цю частину історії з натягом можна назвати майже європейським парламентаризмом.

Можна, якщо не враховувати активні спроби деяких політиканів з НУ-НС одразу ж після виборів «киданути» виборців і утворити так звану «широку коаліцію» ( народна назва «ШИРКа») з ПР. І напевно, у відповідь на це, деякі політиканчики з БЮТу також підштовхували Тимошенко до подібної коаліції ( народна назва «ПРиБЮТ»). Але підсумок цих недолугих інтриг був невтішний: під час світової кризи 2008 року і газовї війни з Росією, уряд, нагадаю, сформований «демократичною коаліцією» фактично опинився без парламентської підтримки. І хоча сталося майже диво – Україна вийшла з кризи навіть без дефолту, з працюючою економікою, що можна вважати мінімальними втратами, - у подальшому цей «коаліційний» негатив відіграв суттєву роль у перемозі лідера опозиційної на той час ПР Віктора Януковича на виборах Президента.

Отже, підсумовуючи цю частину історії, як спроби «європейськості» українського парламенту, можна сказати, що «європейські штанці» виявилися не того розміру для більшості українських політиканів. Чи була в тому виключна провина інтриганів з Банкової? Однозначно ні. Бо очевидно, що народні обранці з «демкоаліції» загратися у «велику політику», з’їхавши у відверту демагогію взаємних звинувачень та дрібного «гетьманства», зведення особистих рахунків, забувши при тому, навіщо і за для чого народ виявив їм довіру. Якими б благими намірами вони не керувалися, але були й очевидні й неприпустимі у європейському парламенті вчинки, зокрема, голосування «за себе й за того хлопця», спроби протягнути сумнівні, з правової точки зору, або протекціоністські законопроекти, безпідставне блокування антикризових урядових ініціатив тощо. Правди ніде діти – і це треба визнати. Хоча б для того, щоб показати громадянам, що гіркий урок засвоєно і висновки зроблено. Щиро хочеться вірити, що це саме так.

«Реформи» Януковича

Як тільки Віктор Янукович став Президентом, у парламенті стали коїтися «дива». Почалося з того, що «демкоаліція» остаточно розвалилася, оскільки Блок Литвина її покинув, а кількості депутатів у трьох фракціях; ПР, КПУ та Блоку Литвина не вистачало для утворення нової правлячої коаліції і, відповідно, формування уряду. За класичною європейською практикою, Президент мав би залишити існуючий уряд і з причини парламентської кризи, тобто неможливості жодної фракції утворити правлячу коаліцію, провести процедуру дострокового припинення повноважень парламенту і нових виборів. Що, до речі, й передбачалося чинною на той момент Конституцією. Але, очевидно, у розумінні гаранта та його однопартійців, такий шлях був би занадто ризикований: хто знає той електорат: за кого він проголосує? Бо ж на президентських виборах Тимошенко програла з мізерним відривом. А якщо БЮТ і те, що йменувалося НУ-НС об’єднаються і отримають 50% голосів? Бути Президентом з фактично опозиційною більшістю у парламенті – це нормальна європейська практика. Але не українська. Тим більше – не регіоналів, комуністів і литвинівців. Тим паче, як на той момент, вже було зрозумілим, що литвинівцям на нових виборах нічого не світить, що означало – замість них пройде хтось інший ( не дай Бог «Свобода», яка вже набирала бали на тлі кризи та розчарування у демократах). А створювати новий партлохотронний проект під вибори не було часу.

Так було відроджено суто українське парламентське явище, через яке трапилися позачергові вибори і яке отримало народну назву «тушкування». У той чи інший спосіб, і як свідчать факти, оприлюднені самими нардепами, який не можна назвати законним, почалася «міграція». Проте без жодних ризикованих виборів хутко було зібрано правлячу коаліцію трьох фракцій плюс перебіжчики-тушки, які формально вважалися позафракційними. Такі дрібниці, як невідповідність народному волевиявленню, народних обранців від влади мало цікавили.

Так було сформовано уряд. До речі – другий за історію України, який так і не оприлюднив програми своє діяльності, як це належить за законом. І цей факт аж ніяк не бентежить ні гаранта, ні нардепів більшості, ні, тим більше громадян-виборців європейської держави.

Але у порівняні з тим, що називається «реформи» влади – це дійсно дрібниця.

Взяти хоча б зміну тексту Конституції. Спочатку поміняли тих, хто мав би це зробити, тобто судів Конституційного Суду, а потім, як подейкують, після профілактичної «обробки» оновленого складу, КС ухвалив рішення, яке шокувало не тільки думаючу частину громадян України, а й європейські інституції – одним вердиктом замінив текст Основного закону. Хоча, згідно з обох текстів – ухвалення Конституції, внесення в неї поправок і змін є виключним повноваженням Верховної Ради України. Очевидно, що мотивацією такого сумнівного, з точки зору правосудності, рішення була банальна відсутність можливості зібрати 300 голосів нардепів.

І знову, громадяни, абсолютно спокійно сприйняли таку собі зміну державного ладу власної країни. Чого у жодній країні Європи просто неможливо навіть уявити.

Далі – більше. Вже «потужна, як ніколи» владна більшість парламенту «в єдиному пориві» проголосувала судову реформу, Податковий кодекс, Пенсійний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс і ще сотні «реформаторських» законів. Чого вартий тільки закон про державні закупівлі, який перетворив нормальну, здавалося б, функцію держави у справжній «Клондайк» для чиновників та наближених до них осіб. І це одразу стало аж дуже помітно зі стрімкого зростання кількості вітчизняних мультимільйонерів. Парадоксальному, слід зазначити, зростанню на тлі дуже скромних показників економічного зростання, які нині, за оцінками експертів з провідних західних інституцій – буквально на межі статистичної похибки. За дивним збігом обставин чи з невизначеної комунікативної причини Рахункова палата, яка власне й здійснює публічний контроль за виконанням закону про бюджет країни, просто замовкла чи пішла у підпілля. Принаймні, її звіти, які раніше оприлюднювалися регулярно, десь пропали.

І ця обставина – теж аж ніяк не занепокоїла ні нардепів, ні більшість платників податків.

Щоправда, не можна сказати, що окремі групи громадян так вже спокійно сприймають реалії життя, які додають адреналіну. Так, був і Податковий майдан, який мав наслідком певне пом’якшення формулювань Податкового кодексу і масові репресії бунтівних підприємців. Навіть кримінал за «псування» плитки на Майдані «особливо активним» навісили. Були бунти чорнобильців, афганців, студентів, таксистів, фермерів, освітян тощо, але в кінцевому підсумку, всі вони закінчувалися практично нічим. Якщо сказати прямо – імітацією поступок влади, за якими були рішення, явно не на користь народу. Чи не єдине, що поки вдалося призупинити – це криміналізацію відповідальності за наклеп. І то не факт, що назавжди. Подейкують, що після виборів влада до цієї «ініціативи» повернеться, як і до законопроекту про мирні зібрання громадян, який фактично унеможливлює акції протесту.

Отже, підсумовуючи цю частину історії, можна сказати, що нині український парламент навіть віддалено не нагадує жоден з європейських. Фактично, левова частина законів взагалі ухвалюється «за скороченою процедурою», тобто без належної дискусії у парламентській залі. Більшість законів прийнято з очевидним порушенням конституційного принципу: один депутат – один голос, часто-густо навіть за відсутності реального кворуму в залі засідання. «Тушкування» депутатського корпусу мало наслідком не тільки самочинну ревізію народного волевиявлення під час виборів, а перетворення парламенту у такий собі орган машинального голосування «за помахом руки» парламентського «диригента». Відтак, закономірно, що вищий орган народовладдя став ухвалювати рішення не тільки не зрозумілі виборцям, а й такі, що так чи інакше порушують конституційні гарантії. Не кажучи про те, що народні депутати, «проковтнувши», м’яко кажучи, сумнівне рішення КС, фактично усім складом порушили Присягу, яка є елементом легітимізації депутатського мандату. Можна, на підставі численних соціологічних досліджень, вважати що парламент вже давно трансформувався з органу народовладдя в орган всевладдя новітньої керівної номенклатури. Чи можливе щось подібне у будь-якому парламенті Європи навіть здогадуватися не варто: очевидно, що громадяни без будь-яких революцій, в абсолютно мирний і законний спосіб домоглися б його переобрання. Навіть за умов пасивності Президента, як гаранта їхніх конституційних прав. І без сумнівів, той, хто у зухвалий спосіб спробував би зазіхнути на волю народу – раз і назавжди з довічною ганьбою потрапив би на смітник історії.

Про європейські цінності

Європейська спільнота живе у системі чітких демократичних цінностей, головними з яких є право людини, право громадянина. Це фундаментальні права, які власне, й є критерієм існування громадянського суспільства. Ці права чітко сформульовані у міжнародно-правових актах і закріплені конституціями і законодавством всіх європейських країн.

Практично від набуття державної незалежності Україна, як держава, законодавчо зафіксувала саме обов’язок дотримуватися цих цінностей і це відзеркалено у чинній Конституції. Більше десяти років тому курс на євроінтеграцію, тобто поступове набуття повноцінного членства в ЄС та інших загальноєвропейських інституціях було проголошено стратегічною метою нашої держави. Ця мета й зараз закріплена законом, тобто є обов’язковою до виконання всіма інститутами влади України.

Що означає? Це означає, що держава Україна проголосила у Конституції неможливість повернення до тоталітарного минулого: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.»(ст. 1). Ст.. 5 Конституції визначає: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».

Основний закон повною мірою визначив фундаментальні права і свободи громадянина, повноваження органів влади, які повністю відповідають європейським принципам, що, власне, й відкрило для нашої держави можливість двостороннього руху до Європейської спільноти.

І цей шлях не безкінечний у часі. Сьогодні вже практично готова до підписання Угода по Асоціацію та Зону вільної торгівлі з ЄС. Однак, коли буде і чи буде підписана та ратифікована ця Угоди – великий знак питання.

Чому? В даному випадку справа не у прискіпливості європейських чиновників, а у дотриманні українською владою тих міжнародно-правових зобов’язань, які наша держава прийняла добровільно.

Фундаментальним правом, закріпленим у Конституції, а значить і безумовним обов’язком влади є проведення вільних і демократичних виборів. І це, є однією з вимог європейських чинників до підписання і подальшої ратифікації Угоди. З свого боку і Президент і інші державні керівники публічно наголошують, що вибори гарантовано відбудуться вільно і демократично.

А що насправді? Насправді новини про перебіг виборчої кампанії нагадують зведення з території бойових дій. Порушення виборчого законодавства, конституційних прав і свобод громадян, вже зафіксовані спостерігачами виміряються сотнями: від знищення наглядної агітації опозиційних кандидатів та порушення рівності права на передвиборчу агітацію та проведення зборів виборців, до відвертого криміналу: нанесення тілесних ушкоджень кандидатам, агітаторам, персоналу штабів до винесення неправосудних рішень про заборону агітації чи арештів громадських активістів за контрагітацію. Переслідування громадських активістів взагалі має ознаки кримінального злочину, оскільки громадянин визначений законом як суб’єкт виборів і насправді має і конституційне, і законне право на публічне висловлювання своєї позиції. Як міжнародні, так і українські спостерігачі вже публічно зазначили, що під час виборчої кампанії масовий характер мали: порушення принципу рівності можливостей агітації кандидатів та маніпуляції при формуванні виборчкомів.

Отже, тільки ці вже зафіксовані порушення – цілком справедливо дають підстави для сумнівів у щирості декларацій влади, і як наслідку – невизнання легітимності виборів.

Окрім цього, ув’язнення лідерів опозиції Юрія Луценка і Юлії Тимошенко, фактичне ігнорування владою вердикту Європейського суду з прав людини щодо арешту Луценка – не додають шансів визнання вибрів демократичними.

До речі, всі вже чомусь «забули», що у 2005-2006 роках, коли під слідством знаходилися лідери тоді опозиційної Партії регіонів ті ж самі європейські інституції і політики вимагали від української влади припинення їхнього переслідування, яке, на думку європейців, мало політичну мотивацію. Навіть попри те, що існував вердикт Верховного Суду, який визнавав факт масових фальсифікацій під час виборів Президента у 2004 році. Отже, чому лідери ПР про це не згадують, коли публічно заявляють на неприпустимість зовнішнього тиску?

Окремо, з точки зору європейських цінностей, варто зупинитися на найпоширенішому порушені – підкупі виборців. Чого тільки не роздавали кандидати у депутати під час цієї виборчої кампанії: від продуктових наборів і готівки до велосипедів і машин медичної допомоги, придбаних за громадський кошт. До речі, саме за роздачу медичного транспорту, придбаного за бюджетні гроші, під час виборів Президента, ГПУ порушила кримінальну справу проти екс-прем’єра Юлії Тимошенко. Цікаво, чим прем’єр Тимошенко відрізняється від прем’єра Азарова, який балотується під №1 партійного списку ПР? Мабуть, партійністю і тим, що той кандидат у нардепи, а не президенти. Але справа навіть не в цьому. Як ви думаєте, якою була б реакція громадянина ФРН чи Франції, якби під час виборів кандидат у той чи інший спосіб намагався придбати його голос? Поза сумнівом, цей європейський громадянин миттю б повідомив поліцію, а поліцейський – вжив би кроків, передбачених законом. Принаймні, горе-кандидат точно б закінчив вибори у кримінальному суді. То чому, ми українські громадяни, європейці, шикуємося в черги за цими жебрацькими подачками? Чому ми так запросто торгуємо своїм конституційним правом? А потім, після цього плюємося на владу, фактично сформовану підкупом? Невже не можна уторопати, що той, хто нечесно прибав владний мандат – буде абсолютно чесно піклуватися лише про свій інтерес. Бо вважатиме, що купив це право чесно і задешево. Хіба не так? Бо фактично, той хто продає своє право, опинившись на місці покупця-кандидата вчинив би так само.

Чому сумною, якщо не сказати, ганебною традицією українських виборів стали фальсифікації? Адже, якщо чесно, то поки що в Україні жодні вибори не відбулися без підтасовок протоколів голосування, різноманітних «каруселей», виборчого «туризму», голосувань пачками бюлетенів, технологій «надомників», «мертвих душ» тощо. Фактично у всіх звітах ЦВК про вибори присутня стандартна фраза «були зафіксовані порушення, які не вплинули на результат голосування». Це формулювання, як на здоровий глузд, – абсурдне. Як можуть бути одночасно і порушення, в тому числі – фальсифікації, і які «не вплинули». Скажіть, будь ласка, де саме, в якому законі про вибори визначено конкретний процент чи кількість порушень, які «впливають» чи не «вливають» на результат? Такого не існує й не може існувати. Бо рахується кожен голос, бо за кожним голосом, за кожним бюлетенем – волевиявлення конкретного громадянина. Його конституційне право. І це право – священне й недоторкане. Ніким. Ні іншим громадянином, ні членом виборчкому, ні будь-яким чиновником, ні нардепом, ні Президентом. Такий закон. Це фундаментальний принцип демократії. Хто порушує цей принцип? Кандидати власноручно? Ні. Його порушують громадяни: ті, хто за копійки організовує злочинні мережі і бере в них участь, члени виборчкомів, які по-дешевці підробляють протоколи і умисно псують бюлетені, щоб отримати «правильний» результат для замовника. Хто їм сприяє? Посадовці правоохоронних органів, які мають виконувати не волю начальства чи того ж замовника, а закон. Невже, ті з нас, хто за копійки фальшує голосування, після цього спокійно дивиться в очі своїм дітям і друзям? Невже важко зрозуміти, що вчиняючи цей злочин – не тільки ризикуєте опинитися за ґратами, а й перекреслюєте не тільки своє майбутнє, а й своїх близьких, друзів, їхніх дітей? Невже не зрозуміло, що якщо ми будемо елементарно мати гідність - цієї влади, яку ви ж самі не сприймаєте, не буде. Чи краще отримати «30 срібників», але зараз і готівкою?

На жаль, і цим нерозумінням банальних істин ми відрізняємося від європейців. Бо вони просто не розуміють, як ми власними руками перекреслюємо своє майбутнє. Вони не розуміють, як можна знати, що твій родич, сусід чи знайомий сплюндрував твоє право на гідне життя і при цьому вітатися з ним, дивитися йому в очі. Повірте, - вони цього не розуміють. Можливо тому й дивляться на нас з підозрою. І дійсно, чого можна чекати від того, хто не поважає ні себе та нікого навколо? Того, хто живе в світі блюзнірства і брехні.

І повірте, там, у Європі, все вирішують не уряди, не парламенти, а громадяни. Ті самі громадяни, які не тільки обирають владу, а й пильно, «під мікроскопом» стежать за кожним депутатом, кожним міністром, кожним Президентом. І ті, хто у владі добре усвідомлюють, що у разі найменшої підозри у непорядності – краще піти самому. Бо зметуть.

І коли ми так само будемо це розуміти, як й те, що право не дають, бо воно природне і його, щоб не було спокус відібрати – треба відстоювати. Тоді ми, матимемо і гідність, і честь, і громадянське суспільство, і нормальну, процвітаючу державу заможних громадян. Європейців. Рівних серед рівних. І наша влада, яку ми, більшість, навіть не поважаємо - зникне, як смердюча примара. Назавжди. 

Джерело

Зоряна Кушплер: у Відні я - вдома

САША ЯМКОВИЙ

ЗОРЯНА КУШПЛЕР | ZORYANA KUSHPLER

Я розмовляв з відомою, дуже талановитою оперною співачкою з України, Зоряною Кушплер.

Крім неймовірно красивого голосу, Зоряна - прекрасний, дуже позитивна людина і дуже гарна жінка. І повірте, слово «дуже» в даному контексті не для посилення ефекту. Це саме так і є.

Зоряна Кушплер народилася у Львові, її батьки - музиканти. Закінчивши школу по класу скрипки, а потім і Львівську музичну академію, переїхала вчитися в Гамбург. Одна з перших перемог - у конкурсі Баварського радіо і телебачення у 2000 році. За час своєї кар'єри, виступала на кращих сценах не лише Європи, Америки та Азії. Солістка Віденської Опери з 2007 року.

Ви приїхали до Відня тому, що це частина Вашої кар'єри або Ви переїхали б з України в будь-якому випадку?

Я виїхала з України ще 14 років тому, щоб продовжувати вчитися і це було заради кар'єри.

Ви не бачили своєї кар'єри в Україні?

Я не бачила її в тому обсязі, в якому я хотіла б, щоб вона відбулася. У тому числі й тому, що я дочка відомих батьків. Мій батько був оперним співаком, народним артистом України, професором, дуже відомою людиною. Це завжди не просто, коли йдеш по професії своїх батьків і намагаєшся досягти успіху, перебуваючи в статусі «дочка». Адже відомо багато прикладів, коли у дітей відомих батьків не виходило досягти успіху і самореалізації, так би мовити - вийти з тіні. Мені хотілося самій досягти певного рівня в житті і я вважаю, що мені це вдалося.

Чи важко Вам було переїхати з України, з місця, де Ви виросли?

Я була дуже юною, коли я поїхала. Була абсолютно вільною людиною і сама за себе відповідала. Студентські роки закінчилися в консерваторії Львова, і я переїхала до Німеччини, в місто Гамбург і продовжила там навчання. Звичайно, були певні труднощі, але мені не довелося працювати, наприклад, офіціанткою або прибиральницею, хоча якби така необхідність виникла - я б це робила. Це теж певний життєвий досвід. Але так сталося, що у мене була стипендія і я відразу ж почала працювати за своєю професією.

Якби Ви залишилися в Україні до сьогоднішнього моменту, як Ви вважаєте, було б у Вас бажання переїхати жити до Європи?

Мені важко відповісти на це питання. Я живу тут і не живу в Україні вже багато років. І мені важко Вам відповісти, щоб я хотіла, якби жила в Україні. Мені подобається просто приїжджати в свій Львів, до його тихими вуличками. Але я не шкодую, що свого часу виїхала з рідного міста. Львів залишився в моєму серці і ніхто його в мене не відніме. А у Відні я себе комфортно почуваю. Займаюся улюбленою справою, співаю те, що хотіла і з тим, з ким хотіла. І це не випадково. Власне, до цього я і йшла.

Розкажіть, з позиції людини досить тісно інтегрованої в європейське суспільство, що в Європі є такого, чого немає в Україні, і що варто було б перейняти українцям?

Відповідь дуже простий і очевидний - дотримання Закону. В Україні з цим досить погано.А тут Закон працює. На мій погляд - це найбільша проблема в Україні. Тому, що люди не відчувають себе захищеними. Тут людина знає, що якщо він звернувся в поліцію, до адвоката, до суду - то він може розраховувати на справедливість. А в Україні з цим досить складно.

Це що стосується держави. А в ставленні суспільства є якісь відмінності? До чого слід було б прислухатися?

Мені здається, що в Україні проблема в якихось нереальних стереотипах рівня життя.Наприклад, в Австрії ви не побачите дівчину з сумкою Луї Віттон (я маю на увазі оригінал, а не дешеву підробку), яка при цьому знімає кімнату в гуртожитку. Або тут нікому не прийде в голову залізти в борги і на останні заощадження купити собі Лексус, при цьому дружина і діти не знають за що купити шкільну форму. В Австрії, якщо хтось їздить на дорогій машині - він може собі це дозволити і купує її зовсім не на останні гроші. Більш того, якщо він може собі таке дозволити, то, швидше за все він собі її не купить.

Розкажіть про свій Відень. Яким Ви його бачите? Як Ви себе в ньому відчуваєте?

Неймовірно комфортне місто. Відень для мене - як великий Львів, тобто Львів мені дуже нагадує Відень. Тому, що Галичина довгий час перебувала у складі Австро-Угорської імперії, тому й схожість, у тому числі, і в архітектурі. Приїхавши до Відня, я себе відразу відчула як вдома. Так я себе тут і відчуваю - це мій дім.

Інфраструктура тут, звичайно, ідеальна. Транспорт - метро, ​​трамваї, автобуси тут просто дивовижно працюють. Машина тут взагалі не потрібна, хоч я і користуюся. Але, коли немає такої необхідності - то на метро або пішки. Але тут немає неймовірних пробок, є чим дихати. На машині набагато дорожче їздити, ніж на міському транспорті, а люди тут дуже ревно ставляться до особистої економіки. Ну і зелений фактор, звичайно, екологія. Тут багато їздять на велосипедах. Мені теж подобається, але я люблю на природі покататися.

Вода. Ми п'ємо її тут прямо з-під крана. Відкрив і можеш спокійно пити. У Львові це - не можливо.

Взагалі, до Відня я вперше приїхала в 1998 році, влітку. Це була поїздка з ансамблем «Галичина» на Сицилію. У цій поїздці я була перекладачем з італійської мови (на сьогоднішній день володію сімома мовами - особливості професії). По дорозі у нас була зупинка на кілька годин у Відні. Тоді я вперше побачила будинок Віденської Опери і залишилася під великим враженням. В Опері є магазинчик, в якому я побачила диск Ірини Маланюк . Я дивлюся на цей диск і думаю - це ж українка і вона досягла такого рівня, що тут продається її диск. Я уявила собі свій диск в цьому ж магазині. Минув час, і тепер в цьому магазині продається мій диск. Мрії збуваються!

Чого українського Вам не вистачає у Відні?

В принципі, немає такого. У мене є дуже хороші друзі зі Львова. Українською мовою я розмовляю щодня. З мамою по телефону, з друзями. Що стосується української кухні: колись було модно, щоб жінка була, як то кажуть - «Взявши у руки - маєш річ», але на сьогоднішній день вареники, ковбаски, голубці, пампушки - це просто катастрофа для фігури. Але зовсім від цього блаженства відмовлятися теж не можу. Коли приїжджаю до Львова, то ці наїдки все ж собі трохи дозволяю.

Люблю український традиційний одяг. Не те, щоб збираю, але у мене є п'ять вишитих сорочок з різним типом вишивки і є навіть цілий лад. Три вишиванки бабуся моя ще вишивала, дві я купила, одну, буковинську, бісером вишиту, мені подарували мої дорогі батьки. Завжди, коли на Великдень йду в церкву - одягаю.

А скажіть, які відносини між артистами-українцями в Опері?

Ми дуже дружні. З України тут чотири соліста-Мар'ян Талаба, Олена Бєлкіна, Ольга Безсмертна і я. Ще є два хлопці з хору. Багато в балеті - Денис Черевичко, наприклад, прекрасний соліст, дуже гарний мій друг. Взагалі в Опері дуже хороша атмосфера.

Джерело

Плюсы и минусы двойного гражданства

Артур Ризнык, Новости Украины – From-UA

Вопрос двойного гражданства периодически поднимается в нашей стране, при чем, силами разного масштаба и политической направленности. То ли широкой украинской душе стало тесно в рамках одного правового поля, то ли сказывается желание разместить свою хату не просто с краю, а еще дальше от всего происходящего в стране, но в то же время не покидать насиженного места. В таком случае кому-то может и пригодиться своя «родина прозапас». Обратной стороной монеты может считаться риск оказаться между молотом и наковальней, вместо одновременного сидения на двух стульях.

Как бы там ни было, теперь среди наших географических соседей на официальное признание двойного гражданства решилась еще и Польша, так что теперь, чтобы стать поляком, абсолютно не обязательно лишаться украинского паспорта, правда в самой Украине у такого бипатрида могут возникнуть проблемы с законом. Так может и нам легализовать двойное гражданство? Тем более, что множество украинцев и так хранят у себя нелегальные российские, румынские и венгерские паспорта.

Стоит ли Украине ждать введения двойного гражданства на своей территории? Какими могут быть плюсы и минусы такого решения, и не является ли запрет на двойное гражданство осколком «железного занавеса» бывшего СССР? На эти вопросы изданию Новости Украины – From-UA отвечали компетентные эксперты.

«Можно было провести это решение, и проблем не было бы, потому что на сегодня в государстве есть соответствующий властный ресурс. Но опять-таки, мудрость власти состоит в том, чтобы использовать его, не накаляя страсти», - считает народный депутат Украины, зам. председателя фракции ПР Михаил Чечетов.

«Двойное гражданство, - продолжает политик, - есть во многих странах. Вы знаете, это внутренний выбор каждой страны – вводить его, или не вводить. Я думаю, что с точки зрения общей глобализации, мы не уйдем никуда, мы не закроемся на своем хуторе. Рано или поздно мы тоже придем к историческому, я бы сказал, консенсусу в своей стране в части понимая введения двойного гражданства».

«Но, к сожалению, у нас есть «хуторянско-национально-озабоченная» часть политикума, которая обязательно воспользуется этим и начнет кричать на весь мир, что это сдача национальных интересов, начнет подогревать страсти, сталкивать восток с западом и т.д. Поэтому, чем быстрее этот "хуторянский маразм" в головах у политиков в Украине пройдет (а я думаю, что он мешает Украине продвигаться в демократический мир), тем быстрее мы станем в разряд цивилизованных государств», - уверен Михаил Чечетов.

«Мир идет вперед – еще пройдет 10, 15, 20 лет, и границы будут чисто условными, как в Европе. Одно дело, когда был Советский Союз, и были границы. Я сам был пограничником, - вспоминает депутат, - и с автоматом Калашникова защищал СССР на южных рубежах, но тогда была совсем другая система, и потому что все было огорожено колючей проволокой».

В свою очередь, народный депутат Украины Вадим Колесниченко считает, что «Польша имеет свой вид на это дело. А у нас пока тема двойного гражданства не обсуждалась, потому что нужно понять цель и смысл таких шагов. Двойное гражданство, - прдолжает политик, – это проблема, которая обсуждается во всем мире, и в принципе «бипатриды» не приветствуются. Есть большие сложности с определением и обеспечением этого статуса. Ключевые моменты – это вопрос налогообложения и службы в армии, третье – это вопрос собственности и недвижимости».

По словам Вадима Колесниченко, после принятия закона «Об основах языковой государственной политики» для подавляющего большинства русскоязычных граждан актуальность проблемы двойного гражданства спадает. «Для жителей Западной Украины – румыно-, венгероговорящих (а это практически 70 %), я полагаю, тоже спадает. Хотя там ведется двойная паспортизация даже за рамками закона».

«Вопрос двойного гражданства – очень тонкий, очень щепетильный, - продолжает депутат. И нужно осознавать не только последствия, а и цели и причины. Если человек хочет защищаться от диктатуры государства, то, наверное, нужно менять внутригосударственное отношения к человеку, чтобы он чувствовал себя защищенным», - считает народный депутат.

А вот народный депутат Украины Олесь Доний считает, что «Двойное гражданство может действовать только в стабильных государствах, к которым не имеют территориальных претензий, против которых не ведутся информационные кампании, и нет попыток переориентировать граждан на интересы третьей стороны».

«Первые, кто высказал эту идею, были выходцы из Украины, которые жили за рубежом. Так называемая диаспора. Это было начало 90-х. Но дальше они сами, эти патриотично настроенные люди, отказались от нее, когда увидели, какую опасность это несет» - вспоминает депутат.

Олесь Доний убежден, что к Украине существуют территориальные претензии со стороны других государств: «В некоторых регионах Украины могут компактно проживать граждане других государств. В том числе больше 50 процентов, в условиях наличия территориальных претензий, двойное гражданство теоретически могло бы быть угрозой для национальной безопасности Украины».

«Потому на данный момент для Украины этот вопрос не просто не стоит поднимать, а это является небезопасным. Те, кто пропагандирует двойное гражданство – они пропагандируют и мечтают о возврате к СССР. Мечтают об усилении влияния Москвы на его территории. Те, кто за сохранение национального суверенитета, наоборот, выступают против этой деструктивной идеи», - уверен народный депутат.

«Конституция не предусматривает двойного гражданства, - напоминает народный депутат Украины Роман Зварыч, - а закон о гражданстве является хоть и достаточно гибким, но в тоже время «тесным». В том смысле, что когда человек хочет получить украинское гражданство, он обязывается лишиться любого другого, но это достаточно сложно проверить».

По мнению Романа Зварыча, человек, скрывающий свое российское гражданство, и находящийся в статусе гражданина Украины имеет на то свои причины. «Они могут быть менее значимые и более значимые, но этот человек чувствует причастность к той самой Российской Федерации».

«Если исходить из интересов государства, - продолжает политик, - то перспективы введения двойного гражданства должны быть нулевые, так как это угроза национальной безопасности. Сильный северный сосед со всей очевидностью ведет не совсем честную политику по отношению к Украине, пытаясь вторгнуться в ее внутренние дела, и засылает своих «агентов» влияния.

«Я не совсем согласен с тем, что запрет на двойное гражданство – это пережиток советского прошлого, ведь мы имеем очень много более опасных рецидивов советской эпохи. Одна из самых важных проблем – это полное отсутствие национального сознания на значительной части территории Украины. Мне кажется, что это намного больше значимая проблема, которая препятствует возможности консолидировать нацию в политическом смысле этого понятия», - считает депутат.

По мнению же политолога Игоря Попова, «Польша давно к этому шла. Сначала была выдана Карта поляка, которая принимала некоторое количество украинских граждан, которые могли передвигаться по польской стране. И второй этап – это двойное гражданство. Польша позиционирует себя как регионального лидера, она претендует на некоторые пограничные территории, которые она теряла после трех разделов Польши и двух мировых войн. И поэтому в перспективе – это заявка на влияние и на расширение границ».

Политолог обращает внимание, что так же поступает и Румыния. «Не смотря на запрет, несколько десятков тысяч украинских граждан имеют дополнительные румынские паспорта. И это несет определенную перспективную угрозу. Если в местах компактного проживания румынских граждан вдоль границы с Румынией, возникнут какие-то проблемы, то Румыния может заявить о своем желании защититься. Это вопрос ближайших нескольких лет, и это нужно прогнозировать».

Как рассказал Игорь Попов, в России также для своих соотечественников вводится Карта россиянина и право добровольного переселения. «Но, к сожалению, ни одна из украинских властей не заявила про такие амбиции: ни про системную работу с этническими украинцами, ни про системную работу с украинскими гражданами, которые работают за границей в ближайших странах. Именно поэтому вопрос двойного гражданства пока что у нас не стоит. Хотя де-факто все желающие имеют либо панамский, либо израильский, либо румынские паспорта».

«У нас преемником советской эпохи есть Российская Федерация, у которой есть двойное гражданство, и они не переживают» - заметил политолог.«Я считаю, что двойное гражданство - это прекрасно, потому что ты сможешь проживать не только в одной стране, но и в той стране, где ты работаешь» - уверен украинский дизайнер одежды Андре Тан. Дизайнер признался нашему изданию, что рассматривает один из таких вариантов, так как очень много работает с Италией и Гонконгом.

«И, кто знает, может лет через пять мне тоже придется иметь двойное гражданство, и я буду все для этого делать. Не потому, что я хочу уехать из Украины, или я не верю в эту страну. Нет, я просто считаю, что каждый раз выстаивать в очередях и получать эти визы мне достаточно сложно и проблематично. Поэтому я считаю, что это прекрасный шанс для людей, у которых каждая минута на счету» - уверен модельер.

«Я согласен, что запрет на двойное гражданство – это пережиток прошлого. Если бы у нас была еврозона, или объединение нескольких стран…. А так, каждый раз приезжая в Италию на закупку тканей, ввозя в страну свои деньги, я каждый раз должен доказывать им, что я не идиот: вот оборотная компания, вот я 12 лет на рынке и т.д. Я вынужден каждый раз тратить свое время», - посетовал дизайнер.

Джерело

Хто він, Лакшмі Міттал?

02.11.2005, Олександр Шиманський, Україна Молода

Лакшмі Міттал з дитинства звик рахувати свої гроші щовечора — бо невідомо, що буде завтра

   

   Постать індійського, міжнародного, а ще точніше — глобального магната на світовому ринку сталі Лакшмі Міттала добре відома фахівцям ливарної галузі. Після придбання ним металургійного комбінату «Криворіжсталь» Міттал викликає зрозумілий інтерес і серед українців. Як поведеться нова мітла на нашому подвір'ї — передбачити важко. Але можна робити певні прогнози на підставі дій Міттала на ринках інших країн. А ще цікаво, як стають магнатами, починаючи із забитого села в індійській глибинці.

МІТТАЛева біографія: рахуй прибутки щовечора

      Лакшмі Міттал народився 15 червня 1950 року в селі Садулпур, штат Раджастхан, що на північному заході Індії, в родині заможного чоловіка. Ім'я йому дали... жіноче. Лакшмі — саме так звуть у брахманізмі й індуїзмі богиню вроди, щастя, кохання, дружину Вішну. А ще так називалася індійська героїня, княгиня, яка керувала народним повстанням 1857—59 рр. i загинула в бою.

      Лакшмі якось визнав: «Я завжди вірив, що здатен зробити щось унікальне. Відчував, що мої можливості в Індії є обмеженими. Але бути індійцем є великою перевагою, коли ти робиш бізнес в інших країнах. В Індії люди навчаються долати розбіжності та досягати компромісів, оскільки інакше в країні з більш ніж 300 мовами та етнічними групами неможливо».

      Міттал із дитинства навчився долати перепони, оскільки село, в якому він народився, розташоване в пустелі й до початку 1960-х років там навіть не було електрики. В цьому селі століттями зберігалася практика щодня увечері рахувати прибутки, оскільки люди ніколи не знали, що буде завтра. Такий самий звичай щоденного підрахунку доходів пан Міттал згодом запровадив серед менеджерів своїх підприємств.

      Його батько Мохан ще у 50-х роках минулого століття заснував сталеварну фірму Ispat. Міттал-молодший після здобуття в університеті Калькутти диплому фахівця в комерційній та бухгалтерській справах (1970 р.) продовжив батьківську справу — відкрив перший сталеливарний завод у Калькутті та наступний — у Бенгалуру. Але якби він діяв батьківськими методами, то й надалі був би успішним бізнесменом лише в масштабах своєї країни. Лакшмі ж розвинув свій бізнес до гігантських розмірів передусім завдяки вдалим махінаціям на міжнародних ринках та біржах. Оскільки виробництво сталі в Індії наштовхувалося на невигідні законодавчі обмеження та оподаткування, то 1976 року Міттал за сприяння батька переніс виробничу й бізнесову діяльність до Індонезії, де організував компанію Ispat Indo. На той час йому виповнився лише 21 рік.

      У намаганнях знайти вигідніші умови для бізнесу та придбати щось цінне за невеликі гроші у 1989 році він потрапив до Тринідаду і Тобаго, де велика державна металургійна компанія Iscott перебувала в такому занепаді, що давала щоденні збитки в 100 тис. доларів. Міттал бере це збиткове державне підприємство в лізинг (оренду), проводить на ньому значну структурну реорганізацію, переобладнує за останнім словом сучасних технологій — і вже через рік воно дає прибутки. І саме з Тринідаду розпочалося десятиліття стрімкої міжнародної експансії індуса.

      Заснована ним компанія LNM через дочірні компанії з іменем Ispat отримувала у свою власність чергові металургійні комбінати в Мексиці (1992), Канаді («Сідбек-Доско», 1994), Німеччині («Гамбургер стальверке», 1995), Казахстані (Карагандинський комбiнат 1995), Ірландії («Айріш стіл»), Польщi.

      Мітталова компанія має свій власний океанський флот, який може доставити її продукцію у будь-який куточок світу.

      Стратегія Міттала — скуповувати майже за безцінь збанкрутілі державні підприємства в країнах із дешевою робочою силою та сировиною — виправдовувала себе майже завжди. Втім його також важко назвати стерв'ятником, який наживається на чужій біді. Наприклад, 1992 року він придбав за 220 мільйонів доларів мексиканський металургійний комбінат «Сікарста», який перебував на межі банкрутства. Уряд Мексики за десять років до цього вклав у будівництво «Сiкарста» 2 мільярди доларів. Ніби приклад зухвалого здирництва? Так. З іншого боку, без втручання індійського магната підприємство збанкрутувало б, а всі його працівники втратили б роботу. Міттала в цьому випадку важко звинувачувати в аморальній «прихватизації», оскільки після придбання комбінату він на півроку переїхав жити до Мексики і особисто розробляв плани реконструкції підприємства з метою зробити його прибутковим.

      Лакшмі Міттал здійснив у сталеварній промисловості приблизно те ж, що Білл Гейтс та його фірма «Майкрософт» — у галузі комп'ютерних технологій. Міттал і сам без зайвої скромності говорить: «Я звик думати про себе як про Білла Гейтса Індії». Більшість підприємств, які потрапляють до рук Міттала, нарощують виробництво середніми темпами 25 відсотків упродовж кожного з перших п'яти років перебування у його власності.

Усі шляхи ведуть до Лондона

      Попри те, що в Тринідаді й Тобаго Лакшмі Міттал мав більш ніж сприятливі умови для ведення бізнесу, але він усвідомлював, що великі гроші можна робити лише у великому фінансовому центрі, хай навіть за умов більш жорстких обмежень та під пильним оком закону. У 1995 році штаб-квартиру фірми було перенесено з Індонезії до Лондона. Лакшмі Міттал вважає саме це місто фінансовою та бізнесовою столицею світу. І саме в британській столиці найяскравіше засяяла зірка Міттала.

      У 2000 році британська газета «Санді таймс» оцінює його статки сумою в 2,2 млрд. фунтів стерлінгів, з якою він посідає четверту сходинку в списку найбагатших британців. Та у всіх бувають злети і падіння. У наступному списку газети в березні 2001 року Міттал «сповзає» на 17-те місце. На загальмуванні його бізнесу (і прибутків) мали вплив як загальні тенденції у світовій економіці, так і нерентабельність окремих підприємств його групи. У серпні 2001-го індус закриває металургійний комбінат «Айріш стіл» фірми Ispat в Ірландії, оскільки місячні збитки там сягнули 750 тис. фунтів стерлінгів на місяць. Варто зазначити, що Міттал купив «Айріш стіл» за символічний один фунт, виплатив багатомільйонні борги цього підприємства і вклав у його модернізацію сотні тисяч фунтів. Але і в його практиці бувають несподівані «проколи»...

      Утім магнат відразу ж компенсував втрачене більш ласим шматочком. У листопаді 2001 року він умовив уряд Румунії сприяти йому на аукціоні з продажу найбільшого державного металургійного комбінату «Сідекс». Ця угода мала трохи недобрий запах з огляду на те, що відповідну «роботу» з урядом Румунії в лобіюванні інтересів Міттала провів прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер.

«Мітталгейт», він же «Сміттєгейт»

      Великий бізнес і велика політика є нероздільними, бо їхня взаємна любов грунтується на взаємній вигоді. Шкода, що часто вона не на користь звичайному люду та малому і середньому бізнесу. Лакшмі Міттал не зміг би розбудувати свою імперію з маленького родинного бізнесу в Калькутті до найбільш динамічної сталеварної компанії світу без допомоги відомих та впливових людей. Iз самого початку він уміло використовував стратегію «готівка за впливи», зазначає Бі-Бі-Сі. Завдяки підтримці впливових людей він випереджав представників середнього бізнесу у змаганнях за найбільш ласі об'єкти. Не завжди в цьому контексті йдеться про політичне лобі. Скажімо, в рідній Індії Міттал користується підтримкою кіномагната Кішора Лулли. Але головну роль відіграють усе ж політики. У Британії — прем'єр-міністр Блер та його Лейбористська партія.

      На початку 2002 року на Островах вибухнув скандал, який називали «Гарбиджгейт» («Сміттєгейт»), або ж «Мітталгейт». Британські ЗМІ з'ясували, що Лакшмі Міттал переказав на виборчу кампанію Лейбористської партії 125 тис. фунтів стерлінгів. Як можна здогадатися, не з великого захоплення лейбористськими ідеями. Місцева преса рясніла заголовками з одним запитанням: «Хто кому допомагає?!». Тепер преференції уряду Тоні Блера для компанії «Міттал стіл» не є таємницею. Як і розмір його вливань у фонди Лейбористської партії: останнє цьогорічне надходження від Міттала становить аж 2 мільйони фунтів стерлінгів. Відомо, що Міттал та Блер багаторазово мали приватні зустрічі.

Мільярдер може дозволити собі трохи розкоші

      Лакшмі Міттал публічно незмінно декларує свою любов до Великої Британії, хоча зберігає за собою індійське громадянство. «Відданий син» двох країн у 1998 році організував весілля свого сина Адітьї в Меморіалі перемоги міста Калькутта. «Перемога» в даному випадку означає звільнення Індії від британського колоніального правління. Того ж року він гучно відзначив в Індії день народження своєї доньки Ванiшi на позиченій йому з цієї нагоди вже згаданим кіноділком Луллою велетенській яхті.

      Та все ж і Британія Мiтталу вже не чужа. Ймовірно, Лакшмі надовго пустив коріння на берегах Туманного Альбіону, оскільки відразу після переїзду до британської столиці придбав за 9 мільйонів фунтів один із найкращих особняків Лондона, розташований на Бішоп-авеню в облюбованому британськими ЗМІ розкішному районі Хемпстед на півночі столиці. Будинок настільки відомий, що навіть не має нумерації, а пошту до нього доставляють за адресою: Лондон, Літній палац. До речі, власниками двох сусідніх будинків є султан Брунею та король Саудівської Аравії.

      У квітні 2004 року Міттал організував для себе чергове гніздечко в Кенсінгтон Пелес Гарденз — нібито найдорожчому будинку Лондона і світу. Цю нерухомість із 12 спальнями Лакшмі придбав за 70 млн. фунтів стерлінгів, тобто 127 млн. доларів.

      Свого часу Міттал мав у власності будинок у Гонконзі, який продав у 1997 році за 62,7 млн. доларів. На той час цей дім фігурував у Книзі рекордів Гіннесса як найдорожчий у світі.

Його йога, діти та інші звички

      Невідомо, чи пан Міттал взяв до уваги висловлене ще 10 років тому в інтерв'ю британському тижневику «Економіст» застереження його батька Мохана, який філософськи зауважив: «День, коли ти стаєш відомою публічною особою, стає першим днем твого падіння». А про Лакшмі, як і про кожну всесвітньовідому зірку, відомо досить багато.

      Як і більшість світових магнатів, він є дуже дисциплінованою людиною. Щодня Лакшмі виділяє одну годину заняттям своєю улюбленою йогою, намагається стільки ж часу виділити плаванню у своєму критому басейні.

      Зараз він дуже рідко виїздить за кордон, так що відвідини українського конкурсу з продажу «Криворіжсталі» стали одним із рідкісних винятків.

      Дружина Лакшмі Міттала — Уша — рідко з'являється на публіці. Їхнiй 29-річний син став третім із покоління Мітталів у сталеливарному бізнесі. Він працює в компанії батька й брав участь у купівлі Криворізького меткомбінату. 24-річна Ваніша, випускниця Лондонської школи східних та африканських студій, минулого року отримала від тата посаг у сумі 60 млн. доларів (вінчалася вона у Версалі, замку французьких королів, а сам шлюб відбувся у замку XVII ст. за 55 км від Парижа, який вважають найкрасивішим у Франції). На початку цього року Міттал розпочав зводити для дочки гніздечко вартістю кілька мільйонів фунтів стерлінгів. Дім спроектували найкращі архітектори з Індії та США, а під час будівництва використовують матеріали з багатьох країн світу.

      Та рука Міттала вміє давати не лише своїм. Магнат є активним філантропом і членом багатьох благодійних фундацій. 1998 року при його компанії було засновано LNM Group Foundation, завданням якого є надавати допомогу бідним людям, особливо в Індії. Але не лише там. Фонд, зокрема, надав допомогу в поліпшенні енергопостачання та системи опалення в казахському місті Теміртау. Інший фонд LNM Group Scholarship Program спільно з Лондонською школою економіки роками допомагав у навчанні студентів та їхньому наступному працевлаштуванні у тих країнах, де Міттал має свої підприємства.

      «Сталевий магараджа» також є членом наглядових рад кількох британських та американських університетів.

Джерело

Уроки украинской приватизации

23.10.2012, Антон Дальский, Новости Украины - From-UA

Cемь лет назад легендарный комбинат «Криворожсталь» был продан за $4,8 млрд.

На этом была пресечена славная 70-летняя история комбината, построенного в 1934 году на народные средства. Есть повод подвести итог деятельности «эффективного собственника», и не только.

«Криворожсталь» “for sale”
До развала Советского Союза на меткомбинате работало более 60 тысяч человек. Металлургический гигант был градообразующим предприятием, на плечах которого покоилась большая часть соцкультбыта 650-тысячного города.

Меняются времена, и ветры капитализма нашептали хуторянам, получившим в пользование индустриальную державу, что частная собственность на порядок более результативная и прогрессивная форма хозяйствования. Вот придет владетель - и враз заколосится благосостояние трудящихся, сходу модернизируются производства, рентабельность сиганет в дали небесные, а от всех этих капиталистических красивостей изрядно припадет и стальграду «Кривой Рог».

Население, развесив уши, внимало реформаторам про чудеса, которые может мастерить животворящая приватизация. А для пущей уверенности, что «держи карман шире» не пустословие, а реализуемая явь, Фонд государственного имущества Украины (ФГИУ) во главе с социалисткой Семенюк выписал «развитой социализм» в требованиях к конкурсантам на звание владельца бывшего народного достояния.

Коробейники из ФГИУ и Министерства промышленной политики аж взопрели, когда формулировали 19 пунктов соцобязательств под договор купли-продажи. Корпели так, словно вспомнили манифест Коммунистической партии, где пролетариат объявлялся гегемоном на долгую историческую перспективу.

Чего туда только не напихали. Помимо кондовых требований не требушить рабочий класс, урезая его численно, нового хозяина "Криворожстали" обязали в течение пятилетки с момента оформления купчей сохранить социальную сферу предприятия в полном объеме: санаторий-профилакторий, оздоровительные комплексы, дворец культуры, пригородные базы отдыха, «проводить ежегодные программы оздоровления трудящихся комбината и членов их семей в пансионатах и детских оздоровительных лагерях».

Водрузили и положения, прямо списанные с программы КПСС: «покупатель обязывается продолжить строительство жилых домов и бесплатно передавать жилье работникам предприятия, которые стоят на квартирном учете, а также создать поликлинику для проведения профосмотров и лечения работников металлургического и коксохимического производств и шахтоуправления и др.». Из акулы капитализма пытались лепить коммуниста. Миттал снисходительно улыбнулся и подмахнул все, что ему подсунули на подпись чудаковатые реализаторы.

Справедливости ради надо сказать, что «Криворожсталь» продали за вполне приличную сумму долларов. Все же $4,8 млрд. не сравнить с $800 млн., за которые Кучма в 2004 году загнал, было, комбинат Ринату Ахметову и своему зятю Виктору Пинчуку.

Неслыханная выручка якобы пошла на затычку прорехи в госбюджете, а на самом деле она бесследно растворилась в хлябях розбудовы.

Здесь не уйти от вопроса о качестве процесса приватизации в Украине. 

Легитимный грабеж средь бела дня
В 1989 году Академия наук СССР по заданию правительства сделала скрупулезный расчет национального богатства Советского Союза. Оказалось, что только активы империи тянули на $1,5 трлн. И это в тех долларах, которые весомее нынешних по меньшей мере в 2 раза. 

Если учесть, что доля Украины в Союзном ВВП равнялась 22%, то можно прикинуть, что украинское «майно» накануне «великого дерибана» должно было стоить не менее 320 млрд. «бакинских рублей». Однако с 1994 по 2005 годы госбюджет заработал на распродаже 3/4 собственности около $8 млрд.

Бывалоча, что и безвозмездно отдавали предприятия в очумелые ручонки «эффективных собственников». Всем должна быть памятна схема бесплатного и беспошлинного переоформления в 2010 году Мариупольского металлургического комбината имени Ильича, находившегося во владении трудового коллектива, на Рината Леонидовича. Теперь 88,191 % акций (аптечная точность, хозяин, однако) комбината принадлежат компании Метинвест Холдинг.

Но вернемся к «нашим баранам», в прямом смысле слова, уверовавшим в гармоничное капиталистическое преображение действительности.

Итог ошалелой приватизации домнохозяйства опустошителен для державы: производство металлопродукции из стали по сравнению с 1989 годом снизилось на 51%, а рационально мыслящие «володари» активов резво стали уклоняться от налогов (о чем ниже).

«Блаженная глупость»
Разумеется, железный Миттал не собирался делать из «Криворожстали» образец социальной справедливости. Наоборот, посчитал оскорбительным для себя играть роль доброго папы Карло в коллективе Буратин с короткими деревянными мыслями.

Результативный собственник похерил всё, что желала душа воротилы. И начал, естественно, с прополки работников меткомбината. Местные Пинокио грезили внедрением энергосберегающих технологий в доменном хозяйстве, а эти мероприятия, кроме прочего, всегда резко сокращают количество работников. За последние 30 лет, постоянно совершенствуя техпроцесс и приноравливаясь к условиям глобализации, британские капиталисты отправили за ворота меткомбинатов 82% персонала, их французские коллеги – 75%.

Наш ИНДУСтриевич пошел своей тропой и без техперевооружения подверг утруске и усушке трудовой коллектив: в начале 2005 года на комбинате трудилось около 56 тысяч человек в данный момент порядка 33 тысяч. И как пишут на форумах сами холопы: «Миттал еще года два назад заявил, что в конечном итоге на заводе останется 12 тысяч». Ему верится. Он - не туземные вожди-балабоны, слов на ветер не бросает.

Чтобы чего-нибудь не напутать, пересказывая крик души экс-главы ФГИУ, лучше дать обширную цитату из интервью самой Семенюк-Самсоненко.

«В 2008 году мы проверили, как выполняются обязательства. Результаты шокировали: цеха новые не построили, реконструкцию не провели, очистные сооружения не сделали. Выносится вопрос на заседание специальной контрольной комиссии во главе с коммунистом Мармазовым. И коммунист Мармазов рассказывает на заседании комиссии, что Семенюк давит самого лучшего инвестора в Украине. Более того, при помощи коммуниста Мармазова ставится вопрос об увольнении главы Госимущества, и 26 декабря меня увольняют, потому что я отказалась переписывать условия конкурса.

Судите сами, предприятием владеет один из самых богатых людей планеты. А в цехах вода ночью отсутствует. Чай перестали давать. В туалетах люди забыли, что такое туалетная бумага и что такое вода. Медицинское обслуживание на самом низком уровне – вместо пяти врачей работает один, и то в полсмены», – полыхает праведным гневом Валентина Петровна, наивная, аки девочка Мальвина. 

А после отставки добровольно заблуждающейся Семенюк «процесс пошел» по накатанной колее. Условия конкурса по купле «Криворожстали» были резко смягчены.

Семенюк-Самсоненко, ныне будучи в пустом чине члена профсоюза предприятия, пытается давить на руководство комбината, но, с её слов, «управляющий, держа пальцы веером, заявил мне: не исполняли и исполнять не будем, вы слишком многого хотите, это очень затратно». 

«Я думаю, он еще пожалеет об этом. В 2010 году я подала ряд исков в суды о возвращении «Криворожстали» государству», – силится Валентина Петровна грозить кулачком, похожим на никотиновую каплю, которая убивает лошадь, но не «честных» олигархов.

Конечно, никакие судебные инстанции уже не поддержат блажь расстриги-председателя ФГИУ. Поезд давно умчался в смутные дали. Вернуть «Криворожсталь» в лоно государства или сменить одного пахана на другого не получится. Где найти $5 млрд. плюс ещё несколько млрд., которые Миттал присовокупит к выкупным как инвестиции в своё хозяйство, чтобы выдернуть «Криворожсталь» из цепких лап барыги? К тому же правительству, прозябающему в рамках дырявых бюджетов, мечтающему о процентных подаяниях МВФ, заказано качать права в международных судах.

У Льва Гумилева есть интересное высказывание на тему «блаженной глупости»: «Глупость – такой же источник людских несчастий, как и злая воля. Даже, может быть, иногда глупость хуже, потому что она требует для себя права на безответственность: «Я, мол, так думал, значит, я не виноват». И тут злая воля получает необходимый ей простор. Она может действовать не прямо, в чем всегда есть доля риска, а опосредствованно, через обманутых дураков, которые уверены в своем праве не продумывать того, что они творят, а действовать по чужой указке».

Это о наших керманычах, чистосердечно включающих дурака. А может, действующих вполне осмыслено, повинуясь злой воле и краткосрочным мыслишками про быстрое обогащение за счет своей страны?

Но не будем чересчур допекать ИНДУСтриевича. Стальной магнат действует в соответствии с классической формулой капитала: «при 100 процентах прибыли он попирает все человеческие законы…» и договоренности. Украинские по паспорту буржуины функционируют не менее хищно, чем залетный Лакши Миттал.

Нерентабельные буржуины
Вторым по значению налогом в Украине является налог на прибыль – 18% (52,8 млрд. грн.) от всей доходной части госбюджета-2012 г. Державные мужи спят и видят, как хозяева металлургических мощностей обильно ущедряют бюджет сим налогом. Для пущей наполняемости казны с 1 апреля 2011 г. ставка налога на прибыль в Украине снижена с 25% до 23%. Всё для того, чтобы олигархи заценили государственную заботу и ответили ему сторицей. Но сколько серого ни корми…

Как уберечь прибыль от наездов мытарей в Украине, знает любой бухгалтер, который хотя бы раз составлял годовой балансовый отчет. Наиболее распространенным приемом у крупных мажоров является т.н. «трансферное ценообразование», когда производители отпускают готовую продукцию по ценам ниже себестоимости аффилированным конторам вроде «Рогов и копыт», зарегистрированным на незатейливом Кипре или на бананово-лимонных Каймановых островах. В результате сравнительно честной комбинации прибыль переносится на торговые фирмы, по-научному именуемые трейдинговыми структурами. Соответственно, уплата налога на прибыль в стране, где находятся производства, становится избыточным действием, т.к. предприятия показывают в отчетах убыток.

Например, прославленный комбинат «Азовсталь», входящий в состав Металлургического дивизиона Группы Метинвест, в 2010-2011 г. (если кто забыл - время, когда Азаров запустил «маховик роста»), не перечислил ни копейки в госбюджет в виде налога на прибыль. Причина проста, подобно портянке старика Ромуальдыча, от которой того регулярно колдобило – по официальной финотчетности «Азовсталь» сработала себе в убыток. В 2010 году чистый ущерб составил 178,57 млн. грн. при том, что доход вырос с 21,5 млрд. грн. до 35,8 млрд. грн.

Чугун рекой льется в ковши, стальной лист весело катается в трубы, афроукраинские футболисты без особого напряга ногами заколачивают в месяц больше, чем могут заработать врачи и учителя за всю свою беспорочную службу, а прибыли нет! И главное, никто из топ-менеджеров не замечен среди продавцов петрушки на блошиных рынках или в подземных переходах с протянутой дланью. А мы ещё и поможем правящей тусовке дурковать дальше, дружно сходив в избирательную урну 28 октября. 

Джерело