Україна, колиска моя: геноцид

Показ дописів із міткою геноцид. Показати всі дописи

24 лют. 2013 р.

Народну музику навмисно хочуть знівелювати, щоби не знав світ, хто ми є…»

20/08/2005 Ірина Бажал, "Дзеркало тижня"

Віктор ГУЦАЛ, генеральний директор — художній керівник Національного оркестру народних інструментів України

До невеличкого музею при Національному оркестрі народних інструментів хочеться прийти не один раз. Адже створені народом інструменти допоможуть простежити нашу історію і культурний розвиток не згірше за історичні літописи чи археологічні знахідки. Скажімо, гудок — струнно-смичковий інструмент, відомий ще з часів Київської Русі і намальований на фресках Софійського собору, — прообраз скрипки: у XI сторіччі в Італії, країні видатних скрипкових майстрів і скрипалів, її ще не було. Давня ліра, чотириструнна кобза, бандура — основа в оркестрі народних інструментів… На лірі переважно виконували церковну музику, бандура ж була більш демократичним інструментом — на ній можна було грати все. Сучасна бандура має 64 струни, тож щоб опанувати її, потрібне неабияке терпіння, бажання і любов. Але неповторне звучання і невичерпні художні можливості її — втіха як для виконавця, так і для слухача. Цікаво, що тисячолітню сопілку вмів в Україні вирізати кожен сільський хлопчик. Ну і , звісно, заграти на ній. Рубель, качалка, бербениця — взагалі-то предмети побуту, в останній, наприклад, роблять овечий сир, але в руках умілого музики ще й як заграють! Гуцульські цимбали, без яких не обходиться жодне весілля, цитра, трембіта… Козацька сурма XVI сторіччя — її відродили наші майстри за описом Гната Хоткевича, який побачив таку одну — чудом збережену — у Санкт-Петербурзі. Очевидно, саме неупокорене звучання цієї сурми наприкінці 80-х років минулого століття збентежило правителів і вони заборонили виконання «Запорізького маршу» — візитівки оркестру народних інструментів. Водночас і його автору та диригенту оркестру Віктору Гуцалу довелося на певний час перейти до іншого творчого колективу…

Але найцікавіше почути, як усі ці інструменти звучать у ансамблі. Близько 60 їхніх модифікованих й удосконалених пра-пра-…внуків створюють унікальний колорит Національного оркестру народних інструментів, створеного майже 36 років тому.

— І побачити, і почути народні інструменти можна прямо у нас, в репетиційній залі, — розповідає генеральний директор — художній керівник Національного оркестру народних інструментів України Віктор ГУЦАЛ. — Тобто цілком можливо силами нашого оркестру проводити уроки із наочною демонстрацією для школярів загальноосвітніх шкіл — тут вам і мистецтвознавство, і країнознавство, і народознавство, і музикознавство. Заразом діти й на репетиції побувають — теж цікаво. І організувати таке зовсім неважко, потрібне лише бажання з боку освітян. Народна інструментальна музика найкраща в тому плані, що через неї можна залучати молодь до більш серйозного мистецтва — до симфонії, до опери.

У нашого оркестру народних інструментів була дуже непроста історія створення. Уже всі радянські республіки такі оркестри мали, а Україна ні — влада робила все, аби його тут не було. При тому, що ми така музикальна нація і оригінальних народних інструментів — понад 60, не рахуючи підкласів і різновидів! У 1959 році на шпальтах «Молоді України» розгорнулася дискусія, чи потрібен нам такий оркестр. Ідею його створення підтримали М.Рильський, Л.Ревуцький, С.Людкевич, П.Козицький, М.Вериківський, П.Майборода, Г.Майборода… Проте знадобилося десять років, щоб ця ідея таки перемогла. Я переконався: то було політико-ідеологічне питання, а не мистецьке.

— Ну тепер, мабуть, вас навперебій запрошують виступати? Коли останній раз «Запорізький марш» звучав із високої сцени?

— Сьогодні Національний оркестр народних інструментів, утім, як і інші народні колективи, що мають статус національних (хор імені Г.Верьовки, ансамбль імені П.Вірського, капела бандуристів, хорова капела «Думка») не звучить по Державному радіо, його не показує Державне телебачення, вкрай рідко ми їздимо на гастролі.

— Ви так дорого коштуєте?

— Концерт нашого творчого колективу, який налічує 60 творчих одиниць, у Києві коштує 1250 гривень. Тобто коли у вас знайдуться такі гроші, запрошуйте, ми заграємо будь-де — на роботі, квартирі чи на дачі. На виїзді у Київській області ми коштуємо 1500 гривень, за межами — не більш ніж 2500 гривень. Такі у нас офіційні лімітні вартості. Але оркестр міг би навіть без цих концертних грошей працювати, адже ми отримуємо зарплату із бюджету і вважаємо, що це наша робота. Якби ж то держава нам ще давала кошти на олівець, лампочку, оплату телефону, не кажу вже про закупівлю нових чи підтримання у робочому стані наявних інструментів, більшість з яких унікальні…

— Ну а гастролі можуть якось цьому зарадити?

— Транспортні витрати, витрати на проживання нині такі, що їхати ми можемо лише за кошт приймаючої сторони. А приймають нас місцеві філармонії — теж «великі багатії». Сьогодні на гастрольну діяльність з бюджету нам виділяють 60 тисяч гривень на рік. Давайте підрахуємо: замовити два автобуси (їде 55—58 чоловік творчого складу), скажімо, в Одесу (де нас завжди залюбки приймають при повному залі філармонії). Один автобус коштує 2,5 тисячі грн. за добу. Плюс готель, добові. За нашими підрахунками, один концерт обходиться десь у 10—15 тисяч грн. Тобто 60 тисяч — це якраз на чотири концертних дні. Раніше, за часів «Укрконцерту», квитки по 3—5 карбованців покривали витрати приймаючої сторони на оренду залу. Сьогодні ціни на неї виросли страшенно. Звісно, при ціні квитка у 200—300 гривень можна відбити такі витрати навіть при незаповненому залі. Але цінитель класичного мистецтва не може заплатити за квиток більше 20—30 гривень — і то для нього забагато. Не кажучи вже, щоб прийти на концерт із сім’єю…

Фактично сьогодні гастрольна діяльність в Україні згорнута — що таке 4—5 гастрольних концертів на рік? Маючи колосальну народну музичну культуру, ми не використовуємо цю велетенську силу для консолідації, для виховання духовності, для піднесення моралі. Говоримо про державне мислення, духовність записана на скрижалях урядової програми — але не згадуємо, що саме народна музика здатна з легкістю справитися із цим завданням. Шотландці, наприклад, консолідуються навколо волинки: що тихіше вона звучить, то дужче відлунює в душі кожного патріота. Вона — заклик до свободи і духовної ідентичності цілого народу!

Я вважаю, людям потрібно дати можливість насолоджуватися власним мистецтвом. Чому ми за податки утримуємо армію, міліцію, а живитися своїм мистецтвом не маємо права?

— А чому, власне, за податки?

— А чому держава повинна відокремлюватися від основного? Ми сплачуємо податки в тому числі і щоб підтримувати духовність народу на якомусь певному рівні. Можна було б говорити про відокремлення від держави, якби ми жили у нормальному демократичному суспільстві, де всі олігархи настільки свідомі, культурно і морально розвинуті, що хтось би взяв Національний оркестр народних інструментів на повне забезпечення. У розвинених державах так воно і є — багато зарубіжних колективів і театрів утримуються окремими людьми. Але у нас до цього надзвичайно далеко, це ж вам не футбольний клуб.

Державі варто не забувати про те, без чого вона може припинити своє існування. У нас на 48 мільйонів населення — один державний оркестр народних інструментів, а у сусідній Росії на 148 мільйонів — 56 таких державних колективів, тобто у кожному обласному центрі. І річ не в тім, що грошей немає, а в тому, як вони витрачаються, які вибрано пріоритети.

— Але ж часи змінюються, і необхідно брати до уваги уподобання людей і дух епохи. Чи багато сьогодні любителів інструментальної народної музики?

— Ми проіснували майже 36 років, проїхали з гастролями всю Україну, нас слухала аудиторія, різна за віком і професіями, — і жодного разу я не чув після концерту поганого відгуку. Бо ми виконуємо музику, яка зрозуміла кожному. Нас почула майже вся Україна, великі міста й маленькі села. З нами виступали такі видатні співаки, як Солов’яненко, Мірошниченко, Гнатюк. Не боялися виступати по неопалюваних клубах, коли пара з рота йшла — 13 градусів, а у нас норма для інструментів — коли менш ніж 16 градусів у приміщенні, не маємо права грати… Десять років як перестали так інтенсивно їздити. Очевидно, й аудиторія забуває…

Але ж, здавалось би, Одеса, що могла би бути відсторонена від національного мистецтва, збирає повен зал філармонії? А цього року нас запросили у Херсон — саме п’ять концертів на ті 60 тисяч, які нам виділили.

— Скільки по радіо сьогодні, на ваш погляд, повинно транслюватися у відсотковому відношенні фолку, класичної музики, джазу, попси, року тощо?

— Звісно, я за те, щоби народно-інструментальний жанр звучав досить часто і багато. Але я розумію: це нереально. Тому у відсотковому відношенні хоча б не менше, ніж усі інші. А сьогодні ми чуємо тільки попсу. Можу я послухати по державному радіо симфонію чи народну інструменталку? Це ж тепер, як кажуть, не у форматі. По УТ-1 концерти класичної музики транслюються о 2—3-й ночі.

— Фолк не може бути масовою музикою, але його аудиторія досить стабільна. Коли, скажімо, відсторонитися від держави, і спробувати жити самостійним фінансовим життям, які кроки з власної розкрутки, піару ви бачите?

— Протягом шести років щороку випускаємо CD, серія називається «Мелодії України» — народна інструментальна музика, оброблена майстрами. Те, що найбільше, як ми тепер кажемо, осучаснено. Вони чудово продаються, випуски навіть повторюють. Робимо записи завдяки фірмі «Росток-рекордс». Але всі права належать їй.

З радіо й телебачення державного ми виключені. Але ж вони теж не живуть тільки з комерційної діяльності, а одержують державні кошти. Чому б не зустрітися двом колегіям — Мінкультури і туризму та Нацрадіо й телебачення й обговорити це питання? В принципі, якщо говорити про комерційні засади, це, мабуть, і правильно — записувати за гроші, але ж я свій музичний продукт вам віддаю для вашого ж використання... Хоча мені здається, що тепер, після підписання конвенції про авторські права, за кожне виконання нашого твору треба платити вже нам… «Запорізький марш» у Львові звучить при прибутті й відході поїзда. Уявляєте, скільки авторських не платять (сміється)? На Заході я був би мультимільйонером.

— А є ще такий вид самореклами, як фестивалі…

— Ми намагаємося брати участь у кожному — куди запрошують. От і на «Країні мрій», що проводить Олег Скрипка, могли грати танцювальної музики хоч цілий день підряд. Не запросили. Перед Євробаченням звернулися з листом до міністерства — пропонували, щоб наш оркестр перед Палацом спорту грав при вході, на вулиці або перед конкурсними виступами. Вирішили не залучати жодного професіонального колективу — нехай гості слухають вуличних музик, які грають у переходах.

Але ж що вони слухали? Часто я натикався на псевдонародників, імітаторів, дискредитаторів народної манери гри. Народне виконання надзвичайно складне, це ж імпровізація, всілякі ладові відхилення. Я з однієї ноти відчую, чи це грає вуйко з полонини, чи, вибачте, лабух, бо ж знаю народну манеру виконання як свої п’ять пальців…

— До речі, про іноземних туристів. Дорікають, що туристам у літній сезон у Києві немає чого показати з культурно-мистецьких колективів…

— А за радянських часів ми мали місячні гастролі у Києві саме для туристів. Інколи виїжджали у Ленінград. Туристи з таким захватом дивилися на нас, ми спеціальну програму їм показували, розповідали про інструменти. Нині заважає небажання, щоб це були наші колективи. А організувати неважко. Нам треба тільки дати кошти на транспорт — переїхати з місця на місце.

— На Захід погляди не спрямовували?

— Музика, яку ми виконуємо, інструменти наші унікальні — все це звучить на повну силу на рідній землі, прив’язує до коренів. Ми ніколи не жалілися, що нам зарплати не вистачає. І я сам, і всі наші музиканти все життя навчаються, ми так прониклися цим із середини, що вертаємося сюди, до витоків, які дають нам сили і грати, і жити. Ми є національний продукт, говорячи сучасною термінологією.

— Що ви робите і як художній керівник, і як композитор для того, щоби молоде покоління розуміло музичну мову оркестру народних інструментів?

— Велике запитання, що таке сучасна мова? Коли ми беремо народну пісню як джерело і намагаємося її викласти сучасною мовою, за допомогою сучасної гармонії, інтонаційного строю — як це робив Лятошинський чи Ревуцький, як це робить Станкович або Кирейко, це колосальна справа. Пісня не втрачає від такого «втручання» — її справді підносять до нового розуміння і до сучасної мови. Але якщо під пісню підставити жорсткий ритм, елементарно нашарувати підголоски, це не є обробка народної пісні, це є вульгаризація — шароварщина. Пісні Івасюка, Білаша, Поклада, Майбороди — самостійні прекрасні твори, максимально наближені до народної пісні, створені на засадах народної музики. Тому вони пішли в люди. Народна пісня, народна музика викарбовувалися і розвивалися століттями, там є свої специфічні лади, специфічна гармонія, ритмічний малюнок, а особливо — виконання. Коли грають троїсті музики — це ціле мистецтво. Негритянський джаз — те саме народне мистецтво, воно виникло не як американське досягнення, а тому, що негри, вивезені з Африки, так зберігали себе, свою самобутність. І не пропали, зберегли — тепер весь світ знає, що таке негритянський джаз або блюз. Хоч і в рабстві були, але вчинили мудро: аби вижити, треба мистецтво своє зберегти.

— Тобто ви вважаєте, що пристосування — це смерть?

— Це нівелювання, це зникнення. Зникне найголовніший, глибинний пласт. Коли розвалити у будинку фундамент, — чи стоятиме він?

— А як могла вижити народна музика на кілька століть раніше — в умовах заборони мови і за відсутності державного бюджету?

— Пісні не могли заборонити. Підсвідомо нація зберігала народну музику, інструменти. Ми не сприйняли те, що нам нав’язували поляки, Москва. До речі, кожна завойовницька нація намагається перш за все опанувати не економіку — мистецтво.

— Тоді треба проводити культурно-просвітницьку роботу…
— На кожному концерті я розказую про музику, яку ми виконуватимемо і про інструменти, на яких її виконуватимемо. Це людям настільки цікаво, що вони набагато краще потім слухають концерт.
А коли я ще був студентом, нас посилали на практику у загальноосвітні школи. Я організував шкільний оркестр у київській школі №78 — на Бессарабці. Дітям, які не вчилися у спеціалізованих музичних школах, які вперше взяли до рук народні інструменти, самим було цікаво, що вийде із нашої затії? І їм дуже подобалося творити. Чому сьогодні у школах не працюють хорові, оркестрові гуртки? Це ж і допоміжна зарплата для тих же музикантів, які нині бідують. А заняття у вигляді гри, імпровізаційні методи навчання дали б блискучі результати: залучення до музики сприяє розвитку обох півкуль мозку, тож одразу поліпшується успішність.
Виходжу із цілком конкретною пропозицією: у нас є напрацювання щодо розвитку і вдосконалення музичної освіти для різних вікових груп — починаючи із дитсадка і закінчуючи ВНЗ. Є відповідні записи народних пісень і музики. Цілком можливо створити CD для кожного класу загальноосвітньої школи за певною програмою. Розмови у Міносвіти про це були, ідею підтримали, а до конкретних кроків не дійшло. Тут і гроші невеликі потрібні…
А чи важко, скажімо, програмістам створити музичні комп’ютерні ігри, де музика складе конкуренцію жорстоким і кривавим розвагам? Гадаю, батьки б охоче купували такі ігри.
— Сто разів доведено, що виховання любові до чогось починається із сім’ї.
— Ставлю завжди за приклад свою сім’ю. Батько й мати, особливо мама, без пісні не могли жити. Батьки співають пісень, а ми — восьмеро — до них приєднуємося. Довгий час, доки була жива мама, ми спеціально збиралися у Львові, аби поспівати. Але в музиканти пішов я один. Можете навіть не питати, чи закінчила музичну школу моя донька. І моя внучка, я впевнений, піде вчитися до музичної школи. Хоча нині музична школа багатьом талановитим дітям просто не по кишені. Крім того, різко підвищилися ціни на духові інструменти, баян, скрипку, які завжди вважалися демократичними.

— Якщо дитина талановита, але з бідної сім’ї, чому б не робити фонди підтримки й фінансувати її навчання у музичній школі?
— Невже для держави так дорого утримувати сотню музичних шкіл по країні? Це ті суми, про які варто говорити? Виділяються шалені суми на якісь помпезні шоу, шалені заходи — хіба не з бюджету?
— А власний оркестр поповнюєте молоддю?
— Аякже! Я починав збирати наш оркестр, коли мені самому було 26 років (тоді головним диригентом був Яків Орлов). Я їздив по всій Україні, збирав кращих народників. Деякі грають і досі. Але загалом оркестр у нас молодий.

Я голова журі конкурсу «Нові імена України», який ось уже 13 років проводить Фонд культури, очолюваний Борисом Олійником. Талановиту молодь (віком від 6 до 22 років) шукають по всіх областях, потім ми їх прослуховуємо і дивимося у Києві. Останній раз у конкурсі взяли участь 150 дітей і юні: гра, вокал, живопис, скульптура, художнє читання… Переможці одержують невеличкі премії від меценатів, рекомендації, дипломи, а головне — впевненість і вибір життєвого шляху. За цей час дехто з тих, хто переміг у конкурсі, вже стали заслуженими і народними артистами… Прекрасні, талановиті, здібні діти — коли я три конкурсні дні відбуду, інакше дивлюся на світ, це наче ковток свіжого повітря…
— Сьогодні оркестр перебуває у такому собі періоді вичікування. Історія повторюється?
— Я пригадую слова міністра пані Оксани Білозір на слуханнях з культури у Верховній Раді, що ми починаємо з нового листка, культура стоїть на старті. Невже?
Ми, маючи музикальність, закладену на генному рівні, таку багатющу народну музичну спадщину, у тому числі таке розмаїття народних інструментів, — найбагатші люди у світі, ми повинні гордитися цим. Гастролюючи по Росії у рамках Днів України, даючи концерти у кожній області, де нас радо зустрічали, особливо у Курську, Орлі, ми це відчули. Показовий приклад: у Тамбові після концерту їхній губернатор, звертаючись до свого міністра культури, питає: «Ну почему украинский оркестр играет так мягко, нежно и выразительно?..». А міністр йому відповідає: «Понимаете, у них же совсем другие инструменты — они создают совершенно другой колорит. Так могут звучать только украинские народные инструменты…»
А що говорити про народну пісню, яка на кілька тисяч років старша за літературу, давніша за писемну історію? Тільки записаних народних пісень понад 200 тисяч. Який ще народ має стільки? Деякі наші пісні знає весь світ, багато народів вважають їх своїми власними, згадайте «Щедрик», «Їхав козак за Дунай» та інші… У цьому плані треба прокладати дорогу до Європи, а не нав’язувати американо-латинський стандарт. Бо будемо такі, як вони, по духовності, а житимемо у сто разів гірше…Тому у мене на схилі моїх літ виникає така думка: нас навмисно не дають слухати широкому загалу — раз не звучать, значить нема, — нас навмисно хочуть знівелювати якимось чином, щоби не знав світ, хто ми є…
Національний оркестр народних інструментів репрезентує не просто народно-інструментальну музику України, а основи нашої духовності. Оркестр живе, коли виступає для людей. А загатіть джерело — помиратимете від спраги…

Джерело

14 груд. 2012 р.

ЖУРНАЛІСТ ДЖОУНЗ УПЕРШЕ РОЗПОВІВ ПРО ГОЛОДОМОР

13.12.2012, Федір Сидорук

Федір Сидорук
Журналіст (Київ).
Лауреат почесної нагороди Amnesty International за внесок у боротьбу за права людини

Ґарет Джоунз - британський журналіст, який мандрував Україною на початку 1930-х, вперше описавши жахіття голоду. Його репортажі випадали з модних тоді на Заході симпатій до СРСР. Він був убитий за загадкових обставин у 1935-му.

"У своїх розслідуваннях він ніколи не боявся ризикувати. Я боявся, що якось його ризик виявиться надмірним. Ніщо не оминало його уваги. Він не дозволяв, щоб жодна перешкода відвертала його від шляху, який міг привести до пізнання потрібного йому факту. Він володів майже бездоганним умінням докопуватися до суті важливих речей".

Девід Ллойд Джордж, прем’єр-міністр Великої Британії

"Колосальні події - такі, як голод в Україні 1933 року, що привели до загибелі мільйонів людей, фактично пройшли повз увагу більшості англійських русофілів", - писавнепримиренний критик тоталітаризму, автор романів "1984" і "Ферма тварин" Джордж Орвелл.

Як мухи у павутинні

До цієї впливової когорти належали й вихідці з Фабіанського товариства. Назване на честь давньоримського державного діяча та полководця Фабіана Максима Кунктатора, який набув слави вичікувальною тактикою у переможній війні з Ганнібалом, воно проголошувало своєю метою перетворення Великої Британії на демократичну соціалістичну державу без революцій і насильства.

У всесвітньому літопису подій чимало парадоксів, одним з яких є згаданий британський феномен.

Під час економічної депресії 1930-х років, що охопила західний світ, консерватизм вийшов з моди і політичний маятник різко колихнувся ліворуч. Фабіанці, які за світоглядом були соціалістами-утопістами, звернули свій погляд у бік СРСР, враженого кризою іншого ґатунку, докорінним насильницьким зламом суспільних відносин.

Однак країна, де здійснювався безпрецедентно жорстокий соціальний експеримент, поставала в їхній уяві втіленням Утопії.

Засліплений ілюзіями погляд соціалістів-утопістів оминав масові жертви політичних репресій, винищення класів, виморених голодом через соціальну та національну належність мільйонів українських хліборобів. До вух фабіанців не долинали гасла "Кто не с нами, тот против нас" і "Если враг не сдается - его уничтожают".

Плакат із колекції радянської пропаганди, зібраної Ґаретом Джоунзом під час поїздки в СРСР у 1931 році. Колекція плакатів була знайдена у 1990-му році внучатим племінником Джоунза Найджелом Коллі у колишній спальні Ґарета під ліжком (на той час будинок належав старшій сестрі журналіста, 94-річній Ґвинет). Джерело: colley.co.uk

Дивує те, що в цих західних діячів не спрацьовував навіть інстинкт самозбереження. Якби насправді відбулася світова революція, що нею марили комуністичні вожді, саме вони неминуче стали б першими жертвами політичних процесів і екзекуцій.

Фабіанці взяли на себе роль "п’ятої колони", фетишизуючи - всупереч здоровому глузду та елементарній моралі - людиноненависницький експеримент, а його деспотичного вершителя звели в кумири.

Комуністичний режим влаштовував західним клевретам мандрівки до країни Псевдоутопії з червоними килимами та хлібосольними банкетами. Ті, хто хотів, щоб їх ввели в оману, легко потрапляли у тенета більшовицької пропаганди. Як мухи у павутиння.

Вебби, Веллс і Шоу

За лаштунками "потемкинских деревень" вони не бачили українських сіл, знелюднених Великим голодом 1932-1933 років. Видатні фабіанці Сідні Вебб (він навіть обіймав посаду міністра праці у лейбористському уряді) та його дружина й ідейна соратниця Беатрис подорожували Україною, коли масштабна трагедія була вже очевидною.

Але вони категорично відкидали існування голоду і приписували будь-які нагадування про нього підступам ворогів улюбленої країни Рад. Невипадково канадська дослідниця Венді Макелрой саркастично назвала їхні політичні тлумачення "павутиннням брехні" ["A Webb of Lies" - гра слів на різниці між прізвищем Webb і "павутиною" (web)].

"Ліві радикали на Заході аплодували радянському експерименту, - писала Макелрой. - Серед найгучніших були захоплені голоси британських соціалістів-утопістів Сідні та Беатрис Веббів. 1932-го вони подорожували до Росії. Того самого року, коли Сталін керував кампанією геноциду проти куркулів - мільйонів селян, переважно українських, які відмовлялися від колективізації.

Коли виявилося, що розстріли відбуваються надто повільно, він створив штучний голод, повністю перекривши доступ до шляхів і залізничних колій. Тоді у куркулів відібрали усі продукти харчування, паливо, худобу та насіння для сівби. Кількість загиблих оцінюється від 6 до 10 мільйонів.

Вебби їздили Україною у розпал голоду 1932-1933 років, брали інтерв'ю у радянських чиновників. Вони дійшли висновку, що голод придумали антикомуністи. У двотомнику "Радянський комунізм: нова цивілізація?" (1935 р.) Вебби повторили своє твердження, що ніякого голоду не було".

Особливо впливових на Заході гостей удостоював аудієнції особисто кремлівський диктатор. Так, у серпні 1934 року він приймав президента британського ПЕН-клубу фабіанця Герберта Веллса. Славетний письменник-фантаст, якому вдавалося проникати у таємниці далеких світів і робити унікальні наукові прогнози, виявив повну наївність на Землі.

Зберігся і запис їхньої розмови, що тривала майже три години і справляє дивне враження. Скромно назвавшись "звичайним громадянином", британський гість поставив Сталіна у роль вершителя долі людства. "Я приїхав запитати Вас, що Ви робите для того, щоб змінити світ", - проголосив він.

"Я зізнаюся, що ставився до Сталіна з деякою підозрою та упередженням, - писав Веллс. – У моїй свідомості був створений образ вельми обережного, зосередженого в собі фанатика, деспота, заздрісного, підозріливого узурпатора влади…

Усі непевні чутки й підозри назавжди перестали існувати для мене після того, як я поговорив з ним декілька хвилин. Я ніколи не зустрічав людини більш щирої, порядної та чесної. У ньому немає нічого темного й зловісного, і саме цими якостями слід пояснити його величезну владу в Росії".

Сталін використав західну інтелігенцію для власної пропаганди закордоном і в СРСР. Обкладинка видання 1935 року. Джерело: ebay.com

Фатальної помилки серед британських гостей припустився не тільки Герберт Веллс. Це стосується й Бернарда Шоу, котрого Сталін запросив з нагоди 75-річчя.

Всесвітньовідомий ірландський драматург, один з найвпливовіших інтелектуалів в елітарному колі фабіанців, був у захваті. "Я очікував побачити російського робітника, а побачив грузинського джентльмена", - заявить він, повернувшись до туманного Альбіону. Дійшло до того, що він пропонував висунути кремлівського диктатора на Нобелівську премію миру.

Він прогнозував: "Нова комуністична система спроможна вивести людство з теперішньої кризи"… Голод в СРСР? Це нонсенс. "Я ніколи не бачив, щоб десь годували так добре, як у Москві", - заявив Шоу з притаманним йому снобізмом. Про українців та про Україну, де в той час уже почався мор, він узагалі не згадував.

Торкнувшись цієї проблеми 1933 року у передмові до п’єси "На мілині", Шоу категорично заперечував існування голоду в Україні. При цьому посилався на авторитет колишнього прем’єр-міністра Франції соціаліста Едуара Ерріо, котрий після пишних прийомів на українській землі заявляв: "Голод – вигадка капіталістичної пропаганди".

"…Ліві – такі, як Джордж Бернард Шоу та Г.Дж. Веллс їздили до Росії й лизали чоботи Сталіну. Однак вони дуже помилялися, - вважає британський кінодокументаліст і журналіст Джон Свіні. – Сталін багато в чому не кращий за Гітлера. Адже від того голоду загинули 10 мільйонів [офіційна оцінка сучасних українських істориків - 4 млн - ІП]".

Один проти течії

У період економічної депресії ліберальна інтелектуальна частина британського суспільство повірила у міф про "радянський рай". Але цей плин захопив не всіх.

Ґарет Джоунз

Ґарет Джоунз - 25-річний журналіст-інтелектуал, випускник Кембриджського університету, помічник колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойда Джорджа, знавець мов і міжнародної політики після першої поїздки до СРСР надіслав у серпні 1930-го батькамтакого листа:

"Ура! Чудово, що я знову в Німеччині. Я у захваті, - писав він. - Росія у дуже поганому стані. Вона прогнила. Окрім хліба, їжі немає. Гноблення, несправедливість, бідність серед робітників. 90% невдоволених.

На півдні країни точаться розмови про нову революцію. Та вона ніколи не відбудеться: армія та ОДПУ надто сильні. Зима принесе одне з найбільших страждань.

Голод. Уряд тут найжорстокіший у світі. Селяни ненавидять комуністів. Цього року тисячі й тисячі кращих людей відправили до Сибіру та на Соловки. Люди відверто висловлюються проти уряду. На Донбасі умови нестерпні…"

Молодий валієць, як свідчить лист, дивився на речі без рожевих окулярів. Прагнучи розібратися в усьому до пуття, він виявив феноменальне вміння аналізувати події й робити прогнози.

Ґарет Джоунз незадовго до своєї загадкової смерті у 1935 році

Чи не вперше в англомовних текстах вжито поняття "масовий голод". На листі Ґарета Джоунза дата - 26 серпня 1930 року.

Розвінчуючи утопію фабіанців, Джоунз не утримався від закидів у їхній бік. "Я божеволію, коли думаю про те, що такі люди, як Вебби, котрі їздять до Росії, де їх добре годують і водять за носа, заявляють, що там рай", - обурювався він.

Недоторканних для нього не існувало. Наприкінці березня 1933-го він заявить: "Найбільше після Сталіна в Росії ненавидять Бернарда Шоу. Для багатьох, хто читав, як він описує достаток продовольства у країні, що вмирає з голоду, майбутнє ще безнадійніше, ніж теперішнє…". Це інтерв’ю, розповсюджене Reuters, опублікував ряд видань по обидві сторони Атлантики.

Скан із записника Джоунза. Ці записи зроблені в 1932-33 роках (з сайту colley.co.uk):

"The cattle has nearly all died. The horses also. I joined the Kolhkoz 3 weeks ago… They made us pay so many taxes that life became a burden".

Woman came out and started crying: "They’re killing us. In my village there used to be 300 cows and now we only have 30. The horses have died. How can I feed us all?" Man: "I have a family of 10 people. How can they live?"

Woman: "And the kulaks! Look at what they call kulaks. Just ordinary peasants who have a cow or two. They’re murdering the peasants, sending them away. Oppression, oppression, oppression!" They said: "How can the harvest be good? We haven’t horses and they don’t give us enough to eat."

Went on a bit further and spoke to a girl 19 and a man 18 years old. Both said: "We have nothing. If it were not for Moscow we would starve. No potatoes left".

Добре відомі подробиці полеміки про голод в СРСР між Ґаретом Джоунзом такореспондентом The New York Times у Москві Волтером Дюранті, який звинувачував його у вигадуванні "страшилки" і цинічно стверджував, що "росіяни голодують, але не вмирають з голоду".

Та є підстави твердити, що британський журналіст, не називаючи прізвищ опонентів, вів ще й інший диспут - проти фабіанців.

У березні 1933 року The Manchester Guardian опублікувала опублікувала написаний у стилі радянського агітпропу відкритий лист головному редактору за підписами Бернарда Шоу та двадцятьох інших британських прибічників СРСР.

Вони заперечували існування голоду в СРСР, засуджували "сліпу нерозсудливу кампанію" з дискредитації тамтешнього прогресу і всіляко вихваляли радянські здобутки.

Того ж місяця на шпальтах The Manchester Guardian Джоунз видрукував свій перший репортаж про голод в Україні, написаний на основі особистих вражень від зустрічей з приреченими на смерть мешканцями сіл Харківщини.

Замість "сповнених надії та ентузіазму" радянських людей поставали хлібороби, яких вже стискала за горло кістлява рука смерті.

Плакат жовтня 1933 року з оголошенням про один із Джоунзових лекційних турів про більшовицьку державу. "Розповідь про те, живуть люди під радянським правлінням - від того, хто гарно володіє російською". Вхід платний - Найджел Коллі припускає, що таким чином Джоунз хотів гарантувати свою фінансову незалежність як журналіста

У травні Джоунз, скориставшись тим жанром, що й Шоу, надіслав відкритого листаголовному редактору The Manchester Guardian. Він підняв голос на підтримку кореспондента цієї газети Малкольма Маґґериджа, який після поїздок на охоплені голодом Північний Кавказ і Україну анонімно опублікував за підписом "Нотатки оглядача" серію статей і став об’єктом нападок.

"Погляди Вашого кореспондента, - доводив Джоунз, - повністю підтвердили мої мандрівки селами та найнадійніші закордонні представники в Радянському Союзі".

Історія, зрештою, розставила все на свої місця. Апологетика фабіанцями сталінізму та їхній міф про радянську Утопію розцінюється як аномалія, що переросла у злочин.

Свого часу вони знехтували правдою про українську трагедію, яку розкрив Ґарет Джоунз. Та нині, попри усі перешкоди й політичні кульбіти у самій Україні, вона поступово торує шлях, сприяючи відродженню майже втраченої генетичної пам’яті.

Ще один розворот записника (починаючи від червоної крапки, з сайту garethjones.org):

"In the Ukraine. A little later. I crossed the border from Great Russia into the Ukraine. Everywhere I talked to peasants who walked past – they all had the same story;
“There is no bread – we haven’t had bread for over 2 months – a lot are dying.”
The first village had no more potatoes left and the store of буряк (beetroot) was running out.

They all said ‘the cattle is dying. Нечем кормить.

We used to feed the world now we are hungry. How can we sow when we have few horses left? How will we be able to work in the fields when we are weak from want of food? Then I caught up…"

Заслуги Ґарета Джоунза перед Україною та українцями з морального та інтелектуального поглядів унікальні. Він підняв завісу над нашою найжахливішою національною трагедією і однією з наймасштабніших гуманітарних катастроф у новочасній світовій історії.

Порушивши сувору офіційну заборону й ризикуючи свободою й життям, він кинув виклик більшовицькому режиму, мандруючи голодними українськими селами.

Репортажі Ґарета Джоунза були Антиутопією, створеною на основі реальних фактів. Опубліковані за його підписом в англійській, американській, німецькій та французькій пресі, вони лишаються унікальним першоджерелом історичної правди.

Одна з публікацій Джоунза у Manchester Guardian. Заголовок: "Немає хліба!" Ґарет Джоунз чує голоси голоду по всій Україні - колишній житниці Росії"

Перші статті Джоунза частково заповнили вакуум про українську трагедію навесні 1933 року у західній пресі. І це в той час, коли гурт західних кореспондентів у Москві уклав ганебну угоду з комуністичною владою.

В обмін на інформацію про влаштований Кремлем судовий "шпигунський" процес над британськими інженерами з електротехнічної компанії Metropolitan-Vickers, вони замовчували голод в Україні, що вже перейшов у стадію Голодомору.

Нечисті на руку репортери засудили й зреклися того, хто єдиний дотримувався професійної етики й людської порядності та був оголошений за це небажаною особою в СРСР.

Вже після того, як у листопаді 1933 року президент США Франклін Д.Рузвельт встановив дипломатичні відносини з СРСР, давши індульгенцію сталінському режиму, Джоунз 1935-го року написав серію матеріалів про Голодомор для The New York American. Мабуть, вона була б не останньою, якби невдовзі після цього його життя трагічно не увірвалося.

Ґарет Джоунз, який за вдачею був правдолюбом, загинув у Маньчжурії, викрадений і розстріляний за підозрілих обставин за день до свого 30-річчя.

Джоунз у Маньчжурії, незадовго до смерті. Фото: telegraph.co.uk

Є припущення, що він став жертвою ОДПУ-НКВС за те, що кинув виклик більшовицькому режиму. Німецька транспортна компанія Wostwag, послугами якої cкористався Джоунз, була даховою організацією НКВД- ОГПУ.

Післямова

Сповнений почуття відповідальності, Джоунз шукав Правду для себе й для суспільства. У статті "Прощавай, Росіє" він пояснює свій шлях так:

"Роками молодь у Британії була спантеличена. Здавалося, капіталістична система опинилася на краю безодні. Люди втратили роботу у кожному британському місті й селі.

Дивлячись на це, чимало хто з молодих казав: "Коїться щось не те. Можливо, слід повчитися у Радянського Союзу?". Я сам належав до тих мільйонів, які вважали, що Росія спроможна дати нам урок.

До поїздки в Росію ідеалізм більшовиків вражав мене. То була країна, керівники якої прагнули побудувати промисловість на благо робітників. З часом мала запанувати рівність, а класи зникнути. Несправедливість, притаманна капіталізму, більше не повинна була існувати. Освіта мала прийти до селян, усе мало служити інтересам мас".

Однак тональність статті різко змінюється, коли Джоунз змальовує те, що побачив в СРСР на власні очі.

"З людського погляду, - пише він, - більшовики проявили деякі чудові риси. У 1930-1931 роках багато з них продемонструвало великий ентузіазм та героїчну самопожертву.

Це – кредит. Але який дебет?

Передусім, швидке падіння рівня життя. 1930-й був поганим роком, та нині, навесні 1933-го, він здається часом процвітання. Країну переслідує голод. Певно, будівництво великих фабрик не відшкодує його.

Точиться жорстока класова війна. Це – не літературний образ, а реальна програма терору.

Класова війна призвела до нещадного знищення мільйонів людей, винних тільки у тому, що вони не робітничого походження. Її наслідком стало всевладдя ОГПУ і покарання тортурами.

Під класову боротьбу підпадає все. Придушення релігії – це не міф, а підтверджений факт, ще одна чорна мітка радянському режиму.

Лицемірство розплодилося у ширших масштабах, ніж будь-коли. Комуністи не наважуються критикувати політику партії. Хоча їм відомо про голод і про те, що п’ятирічка призвела країну до катастрофи, вони й досі говорять про славні досягнення і про підвищення рівня життя. Та ідеалізму 1930-1931 років більше не існує.

Головною спонукою став СТРАХ. Партієць боїться, що його виключать з партії. Селянин боїться померти від голоду. Робітник боїться, що втратить хлібну картку. Професор боїться звинувачень у тому, що його лекції - контрреволюційна пропаганда. Городянин боїться, що йому не видадуть паспорт. Інженер боїться звинувачень у саботажі.

Однак найбільший злочин, що його можна інкримінувати радянському режиму, - це знищення селянства. Від шести до семи мільйонів селян відправили з рідних осель у вигнання. Таку ж саму жорстокість виявлено щодо інших селян. У них відібрали землю та худобу й прирекли на становище кріпаків.

Тож який урок дає нам радянська Росія?

Держава не може існувати, спираючись на доктрину класової боротьби. Натомість ідеї особистої свободи і прав кожної людини, що панують у Британії, не такі вже й хибні. Тож їх потрібно захищати будь-якою ціною".

Ґарет Джоунз виявив інтелектуальну мужність, визнавши свої помилки й вирвавшись із полону Псевдоутопії.

Він зробив те, на що не спромоглися ліберальні інтелектуали, котрі претендували на роль провідників західного суспільства, а насправді вводили його в оману аж до часів холодної війни, в яку Сталін втягнув виморену голодоморами й репресіями маріонеткову Українську РСР.

Джерело

26 лист. 2012 р.

Рафаэль Лемкин: Советский геноцид в Украине

26.11.2012, «АРГУМЕНТ»

Сосюра «Любіть Україну»:
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!... [1]

Массовое истребление народов и наций, которым характеризовалось вторжение Советского Союза в Европу, не является новой чертой его политики экспансионизма, не является новой идеей, направленной просто на приведение к единообразию всего многообразия поляков, венгров, прибалтов, румын, ютящихся сейчас на окраинах империи. Напротив, это – долгосрочная внутренняя политика Кремля, имевшая многочисленные прецеденты и в царской России.

Советские лидеры считают, что это необходимые меры в процессе «объединения», которые, как они тщетно надеются, помогут создать «советского человека», «советский народ», и для достижения этой цели, единой нации, руководители Кремля охотно бы уничтожили все нации и культуры, которые уже давно проживают в Восточной Европе.

То [2], о чем я хочу сказать, возможно, является классическим примером советского геноцида, самого долгого и широкомасштабного эксперимента по русификации. Это – уничтожение украинской нации. Этот процесс, как я уже говорил, является лишь логическим следствием аналогичных преступлений царского режима, таких как утопление 10 000 крымских татар по приказу Екатерины Великой, массовые убийства, совершавшиеся «эсэсовцами» Ивана Грозного – опричниками, уничтожение национальных лидеров польских и украинских католиков Николаем I, а также многочисленные еврейские погромы, которые периодически случались в Российской истории.

Все это имеет свои аналоги в Советском Союзе – истребление ингеров, донских и кубанских казаков, уничтожение Крымско-татарской республики, прибалтийских наций в Литве, Эстонии и Латвии. Каждый такой случай – проявление долгосрочной политики по ликвидации нерусских народов путем ликвидации их отдельных частей.

Украина – территория в Юго-Восточной части СССР, равная по площади Франции и Италии, на которой проживают около 30 миллионов человек [3]. Украина является житницей России, а ее география сделала ее стратегическим ключом к нефти на Кавказе и в Иране, а также ко всему арабскому миру. На севере она граничит с Россией.

До тех пор, пока Украина будет сохранять свое национальное единство, до тех пор, пока ее народ будет считать себя украинцами и добиваться независимости, Украина будет представлять собой серьезную угрозу самой сути советской идеи. Поэтому не удивительно, что коммунистические лидеры придают большое значение русификации этого независимого члена «Союза Республик» и решили подогнать его под свои шаблоны единой русской нации.

Потому что украинцы не являются русскими и никогда ими не были. У них другая культура, другой темперамент, другой язык, другая религия. Живя совсем рядом с Москвой, они не приняли коллективизацию, несмотря на угрозу депортации и даже смерти. И поэтому особенно важно загнать украинский народ в прокрустово ложе идеального советского человека.

Украина очень чувствительна к выборочным расовым убийствам и поэтому тактика коммунистов там не совпадала со схемой, которую применяли немцы для уничтожения евреев. Народ слишком многочислен, чтобы его можно было полностью уничтожить. Тем не менее, число религиозных, интеллектуальных, политических лидеров народа довольно невелико, их легко устранить, и поэтому эти группы пали жертвой всей мощи советской машины, с ее испытанными средствами – массовыми убийствами, депортацией и принудительным трудом, голодом и изгнанием.

Эта атака имела систематический характер, причем весь процесс повторялся снова и снова, чтобы подавить свежие всплески национального духа.Первый удар предназначался интеллигенции, мозгу нации, чтобы парализовать остальные части ее тела. В 1920 и 1926 годах, и позже, в 1930–33 годах, учителя, писатели, художники, мыслители, политические деятели ликвидировались, арестовывались или депортировались. По данным журнала «Ukrainian Quarterly» за осень 1948 г., только в 1931 году 51 713 интеллектуалов-украинцев были сосланы в Сибирь; та же участь постигла минимум 114 крупных поэтов, писателей и художников. На Западной Украине, Карпатской Украине и Буковине по меньшей мере 75% интеллектуалов и специалистов было варварски уничтожено (там же, лето 1949).

Параллельно с уничтожением интеллигенции проводились репрессии против церквей и священнослужителей – души Украины. В 1926–1932 годах была ликвидирована Украинская Православная Автокефальная церковь; были убиты 10 000 священников и митрополит Липкивский. В 1945, когда Советы обосновались на Западной Украине, такая же участь постигла Украинскую Католическую Церковь. Единственной целью этих репрессий была русификация, о чём свидетельствовало предложение присоединиться к Русской Православной церкви Московского патриархата, политическому орудию Кремля.

Всего за две недели до конференции в Сан-Франциско, 11 апреля 1945 года, отряд войск НКВД окружил Собор св. Юра во Львове и арестовал митрополита Слипого, двух епископов, двух прелатов и нескольких священников [4]. Все студенты Теологической семинарии были исключены. Волна таких же акций прокатилась по всей Западной Украине и даже за линией Керзона в Польше [5]. Были арестованы по меньшей мере семь епископов. 500 священников, пытавшихся протестовать против ликвидации УКЦ, были арестованы, а многие – расстреляны; всего в регионе были убиты сотни людей, тысячи украинцев были сосланы в Сибирь.

Многие деревни опустели. При депортации намеренно разлучались семьи: отцов – в Сибирь, матерей – на каменоломни Туркестана, детей – в коммунистические детдома, на «воспитание». За преступление, состоящее лишь в принадлежности к украинской нации, Церковь была объявлена врагом, а ее прихожане занесены в черные списки «врагов народа». В результате Украинская католическая церковь, за исключением 150 000 ее последователей в Словакии, была полностью ликвидирована, ее служители арестованы, ее прихожане рассеяны и депортированы.

Эти репрессии против Духа оказали серьезное влияние на Мозг Украины, поскольку именно из семей духовенства традиционно происходила большая часть интеллигенции, в то время как сами священники становились лидерами в деревнях, а их жены возглавляли благотворительные организации. Религиозные ордена содержали школы и занимались благотворительностью.

Третий удар советского плана был направлен на фермеров, большую массу независимых крестьян, которые являлись хранилищем украинских традиций, фольклора и музыки, национального языка и литературы, национального духа. Оружие, использованное против этой группы, было, пожалуй, самым страшным из всех – голод. Между 1932 и 1933 годами, 5 000 000 украинцев были доведены до голодной смерти. Эта бесчеловечность была осуждена 73-им Конгрессом 28 мая 1934 года [6].

Советские лидеры пытались оправдать эту вопиющую советскую жестокость как необходимую экономическую меру, связанную с обобществлением посевных земель и ликвидацией кулаков – независимых фермеров. Однако в действительности крупных фермеров в Украине было немного. Советский писатель Косиор [7] заявил в газете «Известия» 2 декабря 1933 года: «Украинский национализм – наша главная угроза». Украинское крестьянство было принесено в жертву, чтобы искоренить этот национализм и установить пугающее единообразие советского государства. Методы, использованные в этой части плана, не ограничивались какой-либо конкретной группой. Страдали все – мужчины, женщины, дети.

Урожай в том году был достаточным, чтобы прокормить не только людей, но и скот в Украине, хотя и был немного меньше, чем в предыдущем году, что в значительной мере объясняетсяборьбой за коллективизацию. Но голод был необходим Советам, и они добились его путем небывало завышенных норм хлебозаготовок. Кроме того, тысячи акров пшеницы так и не были убраны и сгнили на полях. А то, что было собрано, отправилось в государственные закрома, до тех пор, пока власти не решат, что делать с урожаем. Большая часть этого зерна, жизненно необходимого украинскому народу, была вывезена на экспорт в качестве платы за иностранные кредиты.

В условиях голода в деревне, тысячи людей покинули сельские районы и переехали в город, чтобы добыть пищу. Когда их ловили и вновь отсылали в деревню, они отказывались от своих детей в надежде на то, что хотя бы они выживут. Так, в Харькове были оставлены 18 000 детей. В тысячных деревнях насчитывалось теперь не более сотни жителей; в других деревнях половина населения ушла, а смертность в таких местах была 20-30 человек в сутки. Людоедство стало обычным явлением.

Генри Чемберлен, московский корреспондент «Christian Science Monitor», писал в 1933 году:

«Коммунисты усматривали в этом апатию и лень, саботаж и контрреволюцию, и с беспощадностью, присущей идеалистам, считающим себя во всем правыми, решили, что пусть голод идет своим чередом, что это станет уроком для крестьян.

Колхозам была выделена помощь, но так мало и так поздно, что множество жизней уже нельзя было спасти. Независимые крестьяне были брошены на произвол судьбы, и крайне высокий уровень смертности среди них оказался самым мощным аргументом в пользу вступления в колхозы».

Четвертым шагом в этом процессе стала фрагментация украинского народа путем заселения Украины другими этническими группами и рассеяния украинцев по Восточной Европе. За период с 1920 по 1939 годы процентная доля украинцев в УССР уменьшилась с 80% до 63%. В абсолютных цифрах численность украинцев в УССР уменьшилась с 23, 2 млн. до 19, 6 млн., а количество не-украинцев выросло на 5, 6 млн. Если учесть, что на Украине была едва ли не самая высокая рождаемость в Европе – около 800 000 новорожденных в год, станет очевидным, что политика Советов принесла свои плоды.

Это были основные этапы систематического уничтожения украинской нации, ее постепенного поглощения новым советским народом. Примечательно, что не было попыток полного истребления, подобных попыткам Германии уничтожить евреев. Тем не менее, если советская программа будет реализована полностью, если интеллигенцию, священнослужителей и крестьян удастся уничтожить, то Украина будет мертва в такой же мере, как если бы были убиты все украинцы до единого, поскольку она потеряет ту свою часть, которая хранит и развивает ее культуру, чаяния, идеи, которая руководит ей и питает ее душу, которая, коротко говоря, делает ее нацией, а не просто группой людей.

Массовые, неизбирательные убийства украинцев, однако, тоже имели место, просто они не были столь систематичны, как убийства евреев гитлеровцами. Тысячи украинцев были казнены, несчетные тысячи сгинули в сибирских лагерях.

Город Винницу можно назвать украинским Дахау. Там, в 91 могиле лежат 9 432 жертвы советской тирании, расстрелянные в 1937-1938 годах. Среди могильных плит на обычных кладбищах, в лесах, и даже, по зловещей иронии, под танцплощадкой, лежали эти тела с 1937 года до тех пор, пока в 1943 году их не нашли немцы. О многих, расстрелянных здесь, Советы сообщали, будто они депортированы в Сибирь.

Украина также имеет свой Лидице – город Завадка, разрушенный польскими союзниками Кремля в 1946 году [8]. Трижды войска польской Второй дивизии нападали на город, убивая мужчин, женщин и детей, сжигая дома и уводя домашних животных. Во время второго рейда красный командир заявил оставшимся в живых жителям города:

«Такая же судьба ждет всех, кто откажется ехать на Украину. Поэтому я приказываю освободить поселок в течение трех дней, в противном случае, все будут казнены».

— «Смерть и разорение на линии Керзона», Уолтер Душник

Когда город был, наконец, принудительно эвакуирован, из 78 выживших осталось только 4 мужчины. В марте того же года, 9 других украинских городов подверглись нападению со стороны той же красной дивизии и примерно такому же обращению.

Сказанное здесь касается не только Украины. Этот план советской власти применялся и применяется снова и снова. Он является неотъемлемой частью советской программы по экспансии, ибо он представляет собой быстрый способ приведения к единому знаменателю многообразных культур и народов, составляющих советскую империю. Этот метод несет неописуемые страдания миллионам людей, которые не свернули со своего пути. Хотя бы поэтому, из-за этих человеческих страданий, мы должны признать такой путь к единству преступным.

Но есть и что-то большее. Это – не просто случай массового убийства. Это – акт геноцида, уничтожения не только людей, но и культуры и нации в целом. Если бы было возможно уничтожать народы, не причиняя им физических страданий, даже и в этом случае мы бы осудили такие действия, ибо союз умов, единство идей, языков и обычаев, которые и определяют нацию, жизненно важны для развития цивилизации. Да, это правда, что нации иногда объединяются, смешиваются и образуют новые нации – мы видим пример такого процесса и в нашей собственной стране, но такое объединение заключается в объединении достоинств и преимуществ каждой национальной культуры [9]. Это – путь развития мира. А что мы наблюдаем в советских планах в этой области, помимо человеческих страданий и попрания человеческих прав? Преступное разорение цивилизации и культуры. Советское национальное единство создается сейчас не путем создания союза идей и культур, а путем полного уничтожения всех культур и всех идей, за исключением одной – советской.

Перевод с английского: Харьковская правозащитная группа

Текст приводится по оригинальной машинописи, хранящейся в бумагах Рафаэля Лемкина. Отдел рукописей и архивов. Нью-Йоркская публичная библиотека. Фонды Астора, Ленокса и Тилдена. Ящик 2, Папка 16. За исключением явных опечаток, которые были выявлены и исправлены, авторская терминология и написание названий сохранены.

[1] Стихотворение В. Сосюры вписано карандашом. Сосюра написал патриотическое стихотворение в 1944 году, во время Великой Отечественной Войны. Сначала власти его одобрили, но в 1948 году обвинили в украинском национализме.

[2] Перед словом «То» - карандашная приписка «Начинать здесь»

[3] Когда Лемкин писал эту статью (в 1950-х годах), население Украины составляло около 40 миллионов.

[4] Хартия об образовании Организации Объединенных Наций была подписана на конференции 25-26 апреля 1945 г. делегатами из 50 стран, включая СССР и УССР.

[5] Линия Керзона была предложена Британией как граница между Польшей и Советским Союзом после Первой Мировой Войны. Позже она послужила основой для польско-советской границы после Второй Мировой Войны. Большая украинская диаспора осталась за границей, в Польше.

[6] 28 мая 1934 года конгрессмен Гамильтон Фиш из Нью-Йорка предложил резолюцию (House Resolution 399 73-го Конгресса). Этот документ гласил, что «несколько миллионов населения Украинской Советской Социалистической Республики… умерли от голода в 1932-33 годах». Резолюция обвиняла СССР в использовании голодомора «как средства уменьшения украинского населения и разрушения украинских политических, культурных и национальных прав», и призывала:

Чтобы Палата представителей выразила свое сочувствие всем тем, кто пережил голодомор в Украине, который принес страдания, бедствия и смерть миллионам мирных и законопослушных украинцев...

Чтобы... Правительство Союза Советских Социалистических Республик... предприняло активные шаги для смягчения ужасающих последствий этого голода...

Чтобы... Правительство Союза Советских Социалистических Республик... не чинило никаких препятствий американским гражданам, желающим оказать помощь деньгами, продовольствием или товарами народного потребления регионам Украины, пострадавшим от голода.

Резолюция была передана в Комитет международных связей, но так и не была принята Палатой представителей. (Резолюция напечатана в «The Ukrainian Quarterly» № 4 (1978), стр. 416-17.)

[7] В оригинале имя написано как «Kossies» – явная ошибка. Станислав Косиор был не писателем, а Генеральным секретарем Центрального комитета Коммунистической партии (большевиков) Украины — т.е. политическим руководителем республики. В номере «Известий» за 2 декабря напечатана трехстраничная речь Косиора, озаглавленная «Итоги и ближайшие задачи проведения национальной политики на Украине». Точная цитата, взятая из резолюции, переданной объединенным пленумом Центрального комитета и Центрального контрольного комитета Коммунистической партии (большевиков) Украины, гласит: «В настоящее время основная угроза Украине исходит от местного украинского национализма, связанного с интересами империалистов».

[8] 10 июня 1942 года, 173 мужчин старше 14 лет были расстреляны, женщины и дети – депортированы, а деревню Лидице сравняли с землей в качестве возмездия за убийство нацистского диктатора Моравии Рейнхарда Гейдриха. Завадка Морохивська, повет Сяник, Лемкивщина, теперь Завадка-Мороховска, повет Санок, Польша.

[9] Лемкин имел в виду Соединенные Штаты.

В тему:

P.S. Рафаэль Лемкин и дело его жизни

Рафаэль Лемкин родился 24 июня 1900 года в еврейской крестьянской семье в Безводном, деревне возле города Волковыска, в Гродненской области. Сейчас эта территория находится в Беларуси, до Первой мировой войны она принадлежала России, и стала частью Польши после распада царской империи [1]. В начале 1920-х годов Лемкин учился в львовском университете Яна Казимира, потом в Польском институте, сначала изучая лингвистику, а затем право [2]. Переход к изучению права был вызван убийством в 1921 году Талаат Паши, одного из турецких лидеров, ответственных за массовые убийства армян.

Лемкин считал поступок армянского студента Согомона Тейлеряна справедливым возмездием за преступление, но сожалел о том, что нет международного права, чтобы наказать виновных в массовом уничтожении. Он намеревался работать над созданием такого законодательства. После учебы в Германии, Франции и Италии он вернулся в Львовский университет, и в 1926 году получил степень доктора права. Его последующая работа помощником прокурора в районном суде в Бережанах (Тернопольский район Восточной Галиции, ныне Западная Украина) и в Варшаве, а затем частная юридическая практика в польской столице, не отвлекали Лемкина от разработки основ международного права, касающегося массового уничтожения.

В октябре 1933 он представил свои новаторские идеи на 5-й Конференции по унификации уголовного права в Мадриде [3]. Из пяти преступлений, о которых говорилось в его докладе, «акты варварства» станут позже основой для его концепции «геноцида». Живя в Львове, Бережанах или Варшаве, Лемкин не мог оставаться равнодушным к тому, что происходило с другой стороны польско-советской границы. Он самостоятельно перевел на польский язык советские уголовные кодексы 1922 и 1927 годов. Польское общество в целом было очень хорошо информировано о зле коллективизации, раскулачивания и депортации, и последовавшего голодомора в Советской Украине [4].

После вторжения в Польшу немецких и советских войск в 1939 году, Лемкин бежал в Вильнюс, а затем в Швецию, где он преподавал в Стокгольмском университете и собирал документы о германских репрессивных законах. В начале 1941 года он получил визу в СССР и через Японию и Канаду приехал в Соединенные Штаты. В апреле 1941 года он был назначен «специальным преподавателем» юридического факультета Университета Дьюка в Дареме, Северная Каролина. В 1944 году он опубликовал книгу «Принципы правления в оккупированной Европе» («Axis Rule in Occupied Europe») [5]. Это исследование представляет собой тщательно задокументированное разоблачение нацистских преступлений в Европе.

В книге впервые упоминается и развивается термин «геноцид». Опираясь на авторитет своей книги, Лемкин неустанно лоббировал делегатов во вновь созданной Организации Объединенных Наций. 9 декабря 1948 года Генеральная Ассамблея Организации Объединенных Наций, наконец, приняла Конвенцию о предотвращении и наказании преступлений геноцида. Лемкин посвятил следующие годы кампании за ратификацию Конвенции о геноциде государствами-членами и за включение ее принципов в национальные законы и конституции.

После ликвидации нацистского режима Лемкин обратился к коммунизму, который подмял под себя его родную Польшу и стал там главной разрушительной силой. Его убеждения встретили особую поддержку антикоммунистических общин Восточной Европы. С жителями Прибалтики и украинцами его связывали особенно тесные отношения, которые он поддерживал вплоть до своей безвременной кончины 28 августа 1959 года.

Рафаэль Лемкин был первым западным ученым, который изучал человеческую трагедию, которую мы теперь называем голодомором, в соответствии с духом и буквой Конвенции о геноциде 1948 года, и пришел к выводу, что это ужасное преступление было геноцидом против украинской нации. Свой удивительно глубокий анализ Лемкин изложил в коротком трактате, озаглавленном «Советский геноцид в Украине».

Выражение «То, о чем я хочу сказать», с которого начинается второй параграф, а также рукописная пометка «Начинать здесь» перед ним, указывают на то, что документ был подготовлен для устного представления. Эта речь, вероятно, была произнесена на одном из мероприятий в память голодомора, организованном Комитетом украинского конгресса Америки. Одно из таких мероприятий состоялось в Манхэттен-центре 11 сентября 1951 года и, согласно «Нью-Йорк таймс», четыре тысячи человек собрались там, чтобы услышать выступления мэра Нью-Йорка Винсента Импеллитери, профессора Филиппа Мозели из Колумбийского университета и профессора Рафаэля Лемкина из Йельского университета [6].

Более вероятно, однако, что текст о геноциде украинского народа датируется 1953 годом, когда Лемкин пытался поднять вопрос о советском геноциде перед Организацией Объединенных Наций. 18 января 1953 года «Нью-Йорк таймс» сообщила, что Лемкин призвал Организацию Объединенных Наций признать Советский Союз и его сателлитов виновными в нарушении Пакта [Конвенции о геноциде – Р.С.], в связи с их активными действиями по уничтожению меньшинств за железным занавесом [7].

Выдвигая обвинения в «преступлении геноцида», Лемкин специально упоминал «преследования евреев» –очевидный намек на так называемый «заговор еврейских врачей», «разоблаченный» газетой «Правда» пятью днями ранее [8]. Будучи польским евреем, который родился в регионе, бывшем тогда частью России, и который едва избежал Холокоста, Лемкин был несомненно озабочен судьбой своей родной общины. Но его озабоченность распространялась на все национальные группы, которые имели несчастье жить под коммунистическим правлением.

Два месяца спустя Лемкин вернулся к проблеме «советского геноцида», напечатав статью в газете «TheUkrainian Weekly». «Это – ирония истории», утверждал он, «что восемь миллионов украинцев должны были умереть от голода вследствие геноцида, что цвет украинского народа должен был быть истреблен в Виннице, и бесчисленное количество украинских мужчин, женщин и детей должны были погибнуть в соляных шахтах, чтобы мировое сознание было действительно потрясено».

Автор одобрил украинское общество за то, что оно «открыло миру трагический смысл геноцида» и за «просьбу о расследовании советского геноцида Организацией Объединенных Наций». Но усилия необходимо продолжать: «Мы должны использовать любую возможность, чтобы привлечь внимание всего мира к советскому геноциду. Грядущая годовщина искусственного голода 1933 года является хорошей возможностью для того, чтобы дополнительно осветить вопрос советского геноцида» [9].

Одна из таких возможностей представилась Лемкину на трехдневном двадцатом ежегодном съезде Украинской Молодежной Лиги Америки, проходившем в начале сентября 1933 года [10]. Резолюции, принятые 600 делегатами, осудили «Русский империалистический коммунизм» и коммунистическую «программу геноцида», которые привели к «гибели от голода 8 000 000 украинцев».

Эта цифра – восемь миллионов жертв, которая ранее приводилась Лемкиным и по сей день используется в одной из резолюций, может свидетельствовать о том, что Лемкин присутствовал на съезде, хотя краткий отчет в «Нью-Йорк таймс» не упоминал о нем. Другая возможность для Лемкина изложить свои идеи представилась через две недели, когда он был приглашен на двадцатую «Мемориальную Манифестацию» в память о жертвах Голодомора.

В воскресенье, 20 сентября 1953 года, «10 000 американцев украинского происхождения... собрались на площади Вашингтона, как их соотечественники 18 ноября 1933 года, и прошли маршем протеста по Пятой авеню и Тридцать четвертой улице к месту встречи на Восьмой авеню», писала «Нью-Йорк таймс» [11]. Среди участников марша были представители Украинской Православной Церкви в Америке и люди в украинских народных костюмах.

Позже, 3000 человек заполнили Манхэттен-центр, в то время как «сотни людей стояли на тротуарах на Тридцать четвертой улице». Украинцы собрались, чтобы вспомнить, «темный час в истории Украины, когда 6 000 000 жителей «российской житницы» были заморены голодом для подавления сопротивления независимого народа советскому режиму». Конгрессмен Артур Г. Клайн, отмечала «Таймс», призвал «к продолжению борьбы за освобождение украинского народа», в то время как Рафаэль Лемкин «заявил, что огромное преступление было совершено 100 лет назад против ирландского народа». «TheUkrainian Weekly» более подробно изложил речь Лемкина:

“С вдохновляющей речью выступил на митинге профессор Рафаэль Лемкин, автор Конвенции Организации Объединенных Наций по борьбе с геноцидом, то есть преднамеренным массовым убийством людей их угнетателями. Профессор Лемкин рассказал о судьбах миллионов украинцев до и после 1932-33 годов, которые пали жертвами советского русского плана по истреблению максимального их количества, с тем, чтобы сломить героическое украинское национальное сопротивление советскому русскому правлению, оккупации и коммунизму” [12].

Несомненно, репортер «UkrainianWeekly» кратко изложил «Советский геноцид в Украине» Лемкина.

Статья Лемкина об украинском геноциде хранится в Отделе рукописей и архивов Нью-Йоркской публичной библиотеки [13]. Восемь страниц машинописного текста хранятся вместе с работами автора о других массовых зверствах, которые он собирал для издания трехтомной «Истории геноцида». В машинописных набросках Лемкина к его глобальному труду перечислены случаи актов геноцида от античности до наших дней, но не упоминается украинский голодомор.

Однако, как предположил Джон Купер, «возможно, на более позднем этапе он собирался включить его в проект». Но так как книга не была опубликована, взгляды Лемкина на украинский геноцид оставались неясными в течение 55 лет. Его тщательный анализ украинской трагедии оставался практически неизвестным, и вряд ли когда-либо фигурировал в публикациях о голоде 1932-1933 годов или в исследованиях, касающихся геноцида [14]. Этот текст был доведен до сведения общественности только в 2008 году [15]. Целостный подход Лемкина к систематическому уничтожению украинской нации советским режимом был весьма новаторским в свое время и не потерял своего значения и сегодня.

Обсуждение голодомора традиционно сосредоточено на голоде среди украинского крестьянства. Определение геноцида, данное ООН, признает только четыре категории жертв геноцида: национальную, этническую, религиозную и расовую. Основной вопрос в связи с геноцидом украинского народа таков: украинские крестьяне истреблялись как украинцы (национальная или этническая категория) или как крестьяне (социальная категория)? Если украинские крестьяне трактовались как социальная группа, то они не подпадают под действие Конвенции ООН о геноциде. По личному мнению Лемкина, геноцид включает умышленное уничтожение политических и социальных групп. В своем анализе украинской трагедии, однако, он избежал традиционного упора на крестьянство и фактически опроверг тезис, впоследствии названный «крестьянской интерпретацией» и связывавший уничтожение украинского крестьянства «с коллективизацией... и ликвидацией кулачества» [16].

Лемкин представил украинский геноцид как намерение режима уничтожить украинский народ в ходе четырех этапов: 1) истребление национальной элиты, 2) ликвидация национальной церкви, 3) уничтожение значительной части украинского крестьянства, и 4) перемешивание украинского народа с другими национальностями путем переселения. На всех четырех этапах уничтожения, национальный характер этой операции был очевиден, поскольку даже главные жертвы геноцида – голодающие украинские крестьяне –представляются «хранилищем» «национального духа» и черт, которые делают их «культурой и нацией».

Этот анализ четырех направлений уничтожения украинской нации был основным вкладом Лемкина в исследование геноцида в Украине. Что касается вопроса о намерениях, второго важнейшего элемента определения геноцида – этот вопрос хорошо проиллюстрирован недавно опубликованными советскими документами [17].

Роман Сербин. Перевод с английского: Харьковская правозащитная группа

[1] Библиографические данные взяты из книг Ryszard Szawlowski, “Raphael Lemkin (1900-1959) - The Polish Lawyer Who Created the Concept of ‘Genocide’”, The Polish Quarterly of International Affairs2 (2005), стр. 98-133; Jean-Louis Panné, “Rafaël Lemkin ou le pouvoir d’un sans-pouvoir,” introduction to Rafaël Lemkin. Qu’est-ce qu’un génocide? (Monaco: Édition du Rocher, 2008), стр. 7-66.

[2] Опубликованная информация о жизни и деятельности Лемкина до и во время начала войны неопределенна и часто противоречива.

[3] “Acts Constituting a General (Transnational) Danger Considered as Offences Against the Law of Nations” на www.preventgenocide.org (на 2 января 2009 г.)

[4] Подтверждается последними публикациями: Robert Kusnierz, Ukraina w latach kolektywizacji i Wielkiego Glodu (1929-1933) (Torun: Grado, 2005); Robert Kusnierz, ed., Pomór w “raju bolszewickim”: Glód na Ukrainie w latach 1932-1933 w swietle polskich dokumentów dyplomatycznych i dokumentów wywiadu (Torun: Wydawnictwo Adam Marszalek, 2008); Jan Jacek Bruski, ed., Holodomor 1932-1933. Wielki Glód na Ukrainie w dokumentach polskiej dyplomacji i wywiadu (Warsaw, 2008).

[5] Raphael Lemkin, Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation, Analysis of Government, Proposals for Redress (Washington, D.C.: Carnegie Endowment for International Peace, 1944).

[6] “Anti-Red Rally Held by Ukrainian Group,” The New York Times, 12 November 1951.

[7] “Lemkin Calls Soviet Guilty of Genocide,” The New York Times, 18 January 1953.

[8] Английский перевод статьи в «Правде», обвиняющей советских врачей с еврейскими фамилиями в заговоре с целью убийства Сталина см. www.cyberussr.com (на 2 января 2009 г.).

[9] Проф. Рафаэль Лемкин “Investigation of Soviet Genocide by U.N.,” «The Ukrainian Weekly», 7 марта 1953 г. Винница стала местом массового захоронения украинских граждан, казненных советскими органами во время больших чисток. Место захоронения было раскопано во время немецкой оккупации в 1943 г. См. Ihor Kamenetsky, ed., The Tragedy of Vinnytsia: Materials on Stalin’s Policy of Extermination in Ukraine During the Great Purge, 1936-1938 (Toronto-New York: Ukrainian Historical Association in cooperation with Bahriany Foundation and Ukrainian Research and Documentation Center, 1989).

[10] “Ukrainians Attack Reds. Youth League Assails Genocide and Soviet ‘Imperialism’,” «The New York Times», 8 сентября 1953 г.

[11] “Ukrainians March in Protest Parade. 10,000 Here Mark Anniversary of the 1933 Famine—Clergy Join in the Procession,” «The New York Times», 21 сентября 1953 г.

[12] «Более 154000 американцев украинского происхождения участвовали в марше протеста в честь годовщины советского искусственного голода 1932-1933 годов в Украине», «The Ukrainian Weekly», 26 сентября 1953 г. Неделей раньше газета объявила о проведении в Манхэттен-центре массового митинга «с участием выдающихся ораторов, включая профессора Лемкина, автора Конвенции о геноциде». См. “Great Manifestation in New York To Mark 20th Anniversary of Moscow-Made Famine in Ukraine», The Ukrainian Weekly, 19 сентября 1953. Выражается благодарность Роме Лисовичу, хранителю Украинской Национальной Ассоциации, за предоставление ссылок на вырезки из The Ukrainian Weekly и The New York Times.

[13] Документы Рафаэля Лемкина. Отдел рукописей и архивов. Нью-Йоркская публичная библиотека. Фонды Астора, Ленокса и Тилдена. Ящик 2, Папка 16.

[14] Редким исключением является Jean-Louis Panné’s, “Rafaël Lemkin ou le pouvoir d’un sans-pouvoir,” in Rafaël Lemkin, Qu’est-ce qu’un génocide?, pp. 7-66. (I wish to thank Stéphane Courtois, research director at the CNRS in Paris, for sending me this informative study.) For the most recent commentary devoted wholly to Lemkin’s text on the Ukrainian genocide see Steven Jacobs, “Raphael Lemkin and the Holodomor: Was It Genocide?” in Lubomyr Luciuk, ed., Holodomor: Reflections on the Great Famine of 1932-1933 in Soviet Ukraine (Kingston, Ontario: Kashtan Press, 2008), pp. 159-70. Однако, настаивая на том, что голод был направлен на кулаков, Якобс опускает главный пункт анализа Лемкина, поскольку последний применял понятие геноцида ко всему украинскому народу, а не только к кулакам, которые, как было верно замечено, «были немногочисленны и рассредоточены».

[15] В октябре 2008 г. выдержки из статьи Лемкина были размещены в Интернете, а месяц спустя полный текст статьи появился на английском языке [https://maidanua.org/static/mai/1227337113.html] и на украинском языке [http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1349371.html]. Издаваемый в Киеве журнал «Сучаснисть» напечатал украинский перевод в ноябре 2008 года (Рафаэль Лемкин «Советский геноцид в Украине», Сучаснисть№ 11 (2008), стр. 40-45), а английский оригинал был опубликован в Luciuk, ed., Holodomor: Reflections on the Great Famine, pp. 235-42.

[16] О «крестьянской интерпретации» см. Terry Martin. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939 (Ithaca and London: Cornell University Press, 2001). См. также его статью “Famine Initiators and Directors: Personal Papers: The 1932-1933 Ukrainian Terror: New Documentation on Surveillance and the Thought Process of Stalin,” in Wsevolod W. Isajiw, ed.,Famine-Genocide in Ukraine 1932-33: Western archives, testimonies and new research (Toronto: Ukrainian Canadian Research and Documentation Center, 2003), pp. 97-114.

[17] В первую очередь: Переписка Сталина и Кагановича. 1931-1936 гг.. (Москва: РОССПЕН, 2001); Трагедия советской деревни, Том 3, Конец 1930-1933гг. (Москва: РОССПЕН, 2001);Советская деревня глазами ОГПУ, Том 3, 1930-1934 (Москва: РОССПЕН, 2003); Руслан Пыриг, ред., Голодомор 1932-1933 годов в Украине. Документы и материалы (Киев: Издательский дом «Киево-Могилянская Академия», 2007); Рассекреченная память. Голодомор 1932-1933 годов в Украине в документах ГПУ-НКВД (Киев: Стилос, 2007).

Джерело

В тему:

24 лют. 2013 р.