Автономна Республіка «Люкс»

19.03.2014, Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

Як корінний донеччанин – і, думаю, зі мною погодиться переважна більшість мешканців шахтарської столиці – можу стверджувати: для того, щоби, нарешті, припинити сепаратистський шабаш у Донецьку треба відправити за ґрати лише одну людину. Ця людина вже багато років хазяйнує на Донеччині, їй підпорядковані голова обласної ради Шишацький та міський голова Донецька Лук’янченко, вона керує новопризначеним начальником обласного управління МВС Пожидаєвим. А безпосередні організатори шабашу – тобто народний депутат України Микола Левченко та секретар Донецької міськради Сергій Богачов – без дозволу цієї людини, як кажуть, навіть у туалет не ходять.

Те безумство, що зараз Ахметов коїть у Донецьку за допомогою завезених з Росії «туристів Путіна» й місцевого криміналітету, організоване злочинне угруповання «Люкс» (якщо хто не в курсі – свою назву це ОЗУ отримало по найменуванню нинішньої резиденції Ахметова в Ботанічному саду Донецька) вперше влаштувало 31 жовтня 2003 року. Того дня в Донецьку – заручившись обіцянкою Ахметова не заважати – мав відбутись партійний з’їзд «Нашої України». Але Рінат Леонідович, як відомо, хазяїн свого слова: захотів – дав, захотів – узяв. Саме тоді поплічники Ахметова – перший заступник голови Донецької облдержадміністрації Василь Джарти та голова обласної ради Борис Колесніков – вперше зігнали під будинок обласної державної адміністрації бюджетників з російськими прапорами та вивели на вулиці міста гопників з каменюками.

 
Цій фотографії 11 років. 31 жовтня 2003 року організоване злочинну угруповання «Люкс» уперше зігнало людей з російськими прапорами на площу перед Донецькою облдержадміністрацією

Слово «тітушки», яким нині позначають дрібний криміналітет, що використовується для нападів на журналістів і громадських активістів під час масових заходів, увійшло в обіг недавно – у травні 2013-го. Але саме це явище започаткував аж ніяк не мешканець Білой Церкви Вадим Тітушко на прізвисько «Румун». Авторство також належить «люксівцям», які 31 жовтня 2003 року вперше вивели на вулиці Донецька гопників і вихованців боксерського клубу ім. Єлісєєва з арматурою та каменюками.

Сплине рік, і «орли Ріната» будуть молотками бити учасників «помаранчевого» мітингу біля пам’ятника Шевченку в Донецьку та заснують «Антимайдан» у Маріїнському парку…

Донецький паханат

Для мене найбагатша людина України назавжди буде не «Рінат Леонідович» і не «Уважаємий», як нині модно його називати, а просто «Рінат». І не тому, що я старший від Ахметова. А тому, що пам’ятаю Ріната рудим відморозком, який приїздив на «стрілки» з ланцюгом у руці, наводячи жах на численних свідків його подвигів.

Власне, і Ахатя Брагіна, засновника організованого злочинного угруповання «Люкс», відомого під кримінальним прізвиськом «Алік Грек», 15 жовтня 1995 року замочили не в останню чергу через жорстокість Ріната – найближчого соратника скаженого Грека. Чимало замахів було й на самого Ахметова (особливо пам’ятна стрілянина по його автомобілю з гранатомета), однак йому вдалось не тільки вижити в буремні 90-ті, але й перетворити Донецьку область на кримінальний анклав, який впродовж шести років – з 1999 по 2005 – взагалі перебував у складі України суто номінально.

Власні суди, власна міліція, власна прокуратура, власна держподаткова адміністрація – ось що отримало угруповання «Люкс» на теренах Донецької області завдяки підтримці на президентських виборах 1999 року кандидатури Леоніда Кучми.

Для Кучми, який балотувався на свій другий президентський термін, результати голосування на Донеччині мали вирішальне значення, оскільки його політтехнологи вирішили скопіювати успішну виборчу кампанію російського президента Єльцина. Маючи лише 6% електоральної підтримки, Єльцин тоді переміг завдяки тому, що вийшов у другий тур голосування разом з комуністом Зюгановим. Після чого вся ліберальна Росія проголосувала проти «меншого зла».

Під аналогічну технологію в Україні був терміново сформований Конституційний Суд, який реанімував Комуністичну партію (щоправда, без повернення їй майна, конфіскованого в 1991 році постановою Президії Верховної Ради). А колосальні грошові вливання, державна підтримка, пресинг реальних опонентів Кучми й примітивні фальсифікації в ході виборів гарантовано забезпечували керівникові Компартії Петру Симоненкові вихід разом з Кучмою в другий тур виборів.

За таких умов можна було не сумніватись, що Західна Україна проголосує хоч за Кучму, хоч за чорта лисого, але тільки не за Симоненка, який на гроші олігархів проголосив себе «продовжувачем великої справи Леніна». Одначе Донецька область була традиційно «червоною», де комуністична риторика знаходила відгук серед чималого прошарку люмпенізованого пролетаріату. Тож мавпування російського досвіду могло призвести до блискучої поразки Кучми голосами тутешніх виборців.

І тоді Кучма домовився з донецьким бандформуванням про те, що «Люкс» усіма доступними способами забезпечить необхідні результати голосування, а Кучма віддасть Донецьку область на поталу Ахметову та Януковичу, перетворивши її, по суті, на автономну республіку. «Люкс» впорався з завданням, а до берега Азовського моря хвилі ще довго прибивали мішки з бюлетенями – такими дурницями, як підрахунок голосів на Донеччині з тих пір більше не переймались.

Форму державного управління, запроваджену Януковичем і Ахметовим у Донецьку, гострі на слово журналісти охрестили «донецьким паханатом». Це квазі-державне утворення, що проіснувало впродовж 6 років, не тільки мало власну армію (боєвики «Люксу») чи поліцію (у формі української міліції), але й власну ідеологію. За останню відповідали дві особи: це офіційний ідеолог Борис Колесников (голова Донецької обласної ради, згодом – народний депутат України, міністр інфраструктури й знову народний депутат України) та головний піарник Микола Левченко (секретар Донецької міської ради, нині – народний депутат України). Офіційну позицію угруповання в засобах масової інформації представляла народний депутат України Олена Бондаренко.

Коли кажуть, що організована злочинність не знає кордонів і є безнаціональною, це велика помилка. Угруповання «Люкс» завжди сповідувало й пропагувало ідеологію, в основі якої лежить патологічна ненависть до всього українського. Розроблена під керівництвом Колесникова «теорія» про особливий донбаський народ, який завжди протистояв хохлам за допомогою одномовних братів з Росії, мала ідеологічно закріпити окремішність донецького паханату та право угруповання «Люкс» встановлювати в Донецькій області свої власні закони.

Також помиляються ті, хто вважає, що Ахметов та його зграя є завзятими противниками Росії та протистоять експансії російського капіталу, позаяк розуміють, що безкарно набивати кишені вони можуть лише на теренах України. Насправді російський капітал давно вже панує в Донецькій області – урешті-решт, корпорація ІСД, очільник і співвласник якої Сергій Тарута нині очолює обласну державну адміністрацію, на половину належить державному «Внешэкономбанку», головою наглядової ради якого є прем’єр-міністр Російської Федерації.

Насправді на Ахметова в демократичній Україні чекає безрадісне майбутнє, що показали події 2005 – 2006 років, коли після перемоги «помаранчевої революції» з закинутих шахт підняли понад 50 трупів, жертв ОЗУ «Люкс». До речі, тоді в числі перших за ґрати мав потрапити не тільки бойовик «Люксу» Гіві Немсадзе, але й нинішній начальник ГУМВС України в Донецькій області Костянтин Пожидаєв. Але любов, яка раптом виникла між тодішнім президентом Ющенком і прем’єр-міністром Януковичем звела нанівець всі плани по розкриттю злочинів «Люксу».

Ба більш того: для Ахметова зараз є життєвоважливими, як мінімум, добрі стосунки з Росією. По-перше, його угруповання має чималі активи на території Російської Федерації – достатньо лише згадати кондитерські підприємства, що належать Борису Колесникову і які, на відміну від аналогічних підприємств Петра Порошенка, аж ніяк не потерпають від антиукраїнської політики Путіна.

По-друге, через анексію Криму Керченська протока наразі перебуває (і ще невідомо, скільки перебуватиме) під російським контролем. А, між тим, Ахметову належить Маріупольське пароплавство та порт на Азовському морі, через яке вивозиться за кордон левова частка продукції його металургійних комбінатів. Чи варто говорити, наскільки бізнес Ахметова залежить від прихильності російського керівництва?

По-третє, Ахметов має в Криму колосальні активи, нерухомість, компанію з перевалки морських вантажів у Севастополі, якій виділена земля для будівництва терміналу. Якщо найбагатша людина Україна відмовиться активно підтримувати сепаратистів, все це буде елементарно конфісковано «в доход кримського народу».

В обіймах Росії

Вже тиждень, як у Донецьку мусора (називати тамтешніх «правоохоронців» міліцією язик не повертається) знову катують людей за синьо-жовтні прапорці, знову переслідують активістів Майдану, знову передають «тітушкам» для розправи адреси тих, хто має нахабство мітингувати за державний суверенітет.

Нині вся імперія «Люкс» працює на влаштування в Донецьку сепаратистських заколотів. Безпосередньо організацією погромів займаються Микола Левченко та Сергій Богачов – колишній на нинішній секретарі Донецької міськради. Саме вони керують завезенням автобусами «туристів Путіна» через Луганську область, розселяють їх у готелях та гуртожитках, виплачують «добові», пишуть сценарії погромів, планують вбивства.

 

Микола Левченко та Сергій Богачов

Влучну характеристику цим двом персонажам з числа найближчого оточення Ахметова дав відомий донецький блогер pauluskp: «Эти гниды в новую реальность вписываться не хотят, поэтому из воров и коррупционеров превращаются в изменников и сепаратистов — чтобы и дальше оставаться ворами и коррупционерами. Путин им гарантирует».

До речі, Богачев інколи попереджає знайомих правозахисників та активістів донецького майдану, щоби в той чи інший день вони не брали участь у масових заходах. Так і каже – заплановано труп, тож краще сьогодні на мітинг не ходити. Це не жарт і не перебільшення – недавно Богачев врятував від неминучої смерті кількох моїх друзів, завчасно попередивши їх про те, що учасників проукраїнського мітингу будуть забивати арматурою. Довідавшись про таке, активісти вирішили взагалі на мітинг не йти. Але бійку було заплановано та оплачено, тож привезені Богачовим «тітушки» урешті-решт натовкли пики один одному.

 

Керівник піар-компанії Левченко отримав посаду секретаря Донецької міської ради за організацію в 2003 році проросійських мітингів під феєричним гаслом «Русофобство – это черная зависть к Великим москалям!»

Втім, якою не є важливою для Ахметова діяльність Богачова й Левченка, без підтримки міліції погроми в Донецьку влаштувати неможливо. Хоча б тому, що «туристів» з Росії багато не завезеш. Тож по міліцейських картотеках підлеглі Пожидаєва (новопризначений начальник ГУМВС України в Донецькій області – колишній керівник служби безпеки належної Ахметови «Донецкой топливно-энергетической компании») набирають «тітушек» з числа раніше судимих мешканців області. Окрім того, у мусорів є ще чимало роботи: по-перше, вони супроводжують на місце мітингів легкові автомобілі без номерів, що привозять для «тітушек» арматуру, біти, піротехніку. По-друге, захищають щитами сепаратистів під час погромів, як це було 16 березня в ході штурму «тітушками» обласної прокуратури, щоби ніхто не кинув у гопників каміння. І, саме приємне, донецькі мусора разом з «тітушками» катують активістів Майдану прямо в Донецькому міському управлінні міліції.

Наприклад, зараз у вкрай важкому стані у відділенні нейрохірургії перебуває 30-ти річний донеччанин Євген Демченко, за професією – будівельник. 13 березня він брав участь мітингу на підтримку державного суверенітету України. Вже по завершенні мітингу на активістів напали бандити, привезені Богачовим і Левченком під охороною мусорів. Озвірілі гопники, набрані за розпорядженням Пожидаєва з числа місцевого криміналітету, а також завезені з Ростовської області, вбили одну людину й покалічили кілька десятків. Ось, як це відбувалось.

https://www.youtube.com/watch?v=_fa_765bdWU

Євгенові бандити розбили голову, після чого його підібрали мусора, кинули в машину та привезли в Донецьке міське управління міліції. Тут, прямо в черговій частині, двоє мусорів разом з якимсь «тітушкою» в масці катували хлопця за те, що він «бандера», ледь не забивши його до смерті. Після того, як мусора проломили Демченку голову, вони викинули його з міліції помирати. Чудом хлопця вдалось врятувати.

Це було в ніч з 13 на 14 березня 2014 року. Лише 17 березня Євген, в якого пошкоджено центр мовлення в головному мозку, зміг розповісти лікарям, що з ним робили в міліції.

Втім, мусора катують не всіх. Наприклад, Сергія Голубчикова, який надавав на донецькому майдані медичну допомогу як волонтер і якого в ніч на 14 березня також побили «тітушки», «правоохоронці» пожаліли. Калічити не стали. Натомість відібрали в нього мобільний телефон, переписали контакти всіх його знайомих і пообіцяли, що тепер всім цим «бандерам» гаплик.

Від погромів до погромів

Чого, власне, домагається Ахметов, заливаючи кров’ю тротуари в своєму рідному місті та влаштовуючи погроми адміністративних будівель? – Він хоче в Росію разом з Донбасом? – Ні, звісно. Йому потрібні гарантії власної безпеки, а найкращою гарантією для нього є федералізація України. Тоді Донецька область знову перетвориться на паханат, обласна рада називатиметься «законодательное собрание» (звісно, російською мовою, бо ненависну Ахметову українську тут заборонять) й буде ухвалювати закони, підготовлені менеджерами «Уважаємого». Прокурори, судді, міліціонери та всілякі відповідальні чиновники призначатимуться за парканом Донецького ботанічного саду. Ну, а Києву – так вже й бути – Рінат Леонідович залишить право приймати вірчі грамоти від послів іноземних держав.

Загнаний у глухий кут, Ахметов буде зараз битись за федералізацію до останнього патрону. Тим більше – після арешт у Відні Дмитра Фірташа, внаслідок чого стало зрозумілими, що в Європі від правосуддя не заховаєшся. Федералізація України для Ахметова – завдання максимум. Завдання мінімум – поставити на чолі обласної прокуратури та облуправління СБУ своїх людей (міліцію Ахметов вже прикупив, суди й так давно належать «Люксу»). Саме тому 16 березня, отримавши дозвіл адміністративного суду Донецької області на проведення сепаратистських мітингів, мусора повели гопників спочатку штурмувати прокуратуру, потім – СБУ, а потім – офіс давніх ворогів Ахметова, корпорації ІСД.

До міліції, завдяки Авакову, у сепаратистів претензій не має, але їм, виявляється, заважає присланий з Києва без погодження з Ахметовим прокурор Франтовський та поставлений на управління СБУ колишній керівник служби безпеки ІСД Іванов. А ще Ахметову не подобається мер Маріуполя Юрій Хатлубей, який відмовився в лютому їхати на збіговисько сепаратистів у Харків. Тож найближчим часом слід очікувати на погроми в Маріуполі. Якщо, звісно, в Києві, нарешті, не зрозуміють, що з сепаратизмом в Україні можна покінчити за допомогою лише однієї ракети класу «земля-земля» — за умови, якщо вона поцілить на територію Донецького ботанічного саду.

В тему: Миллиардер Ринат Ахметов, на предприятиях которого работает более 300 тысяч человек, фактически срывает мобилизацию в украинские вооруженные силы. Об этом сообщает в Facebook Валерий Тудвасев из Павлограда.
“Сегодня я узнал, что у Ахметова своеобразное видение помощи украинской армии в условиях оккупации. Сегодня работникам шахты им. Героев Космоса компании ДТЭК Павлоградуголь было заявлено, что если их по повестке мобилизуют в армию, то рабочее место за ними будет сохраняться только 21 день, после чего их уволят. Также добавили, что они смогут претендовать на свое рабочее место только если оно нет будет занято.
Даже не знаю как это назвать, сознательный срыв мобилизации армии, саботаж, добавьте сами…”

Джерело

Канадський ідеаліст і українські реалії

15.12.2011, Галина Терещук, Meest-Online.com


Ігор Бардин

21 рік тому пан Бардин, канадський адвокат українського походження, започаткував Канадсько-українську парламентську програму (Canada-Ukraine Parliamentary Program) обміну студентів. За цей час стажування в парламенті Канади пройшли 700 молодих людей. Як зазначив Ігор Бардин, програма діятиме й протягом 20 наступних років. Доки в Україні не постане нова еліта, яка змінить державу.

— Пане Бардин, позаду — 21 рік вашої праці, зусиль і, мабуть, надзусиль. Ви, успішний адвокат у Канаді, присвятили цьому проекту багато часу й переконували друзів і знайомих, що для України дуже корисно та важливо, щоби молодь стажувалась у парламенті Канади. Чому ви взялися за цю справу?
— Зараз можна почути від багатьох канадійців українського походження: мовляв, нам не потрібна Україна, а мусимо будувати Україну в Канаді. Але я запитую: «А що то таке — будувати Україну в Канаді?» Програма виникла тому, що мене цікавила співпраця з університетами й молоддю. Я активно займався університетськими справами, був засновником кафедри українознавчих студій при Торонтському університеті, першим секретарем фундації при створенні інституту в Едмонтоні, був причетний і до діяльності Інституту Шептицького в Університеті Святого Павла. 1989 року приїхав в Україну, познайомився з багатьма людьми й зрозумів, що студентський обмін був би дуже корисним і потрібний для України. Спершу була ідея, щоб і канадські студенти стажувались у парламенті України. Але я не знайшов жодної фінансової підтримки ні від українського, ні від канадського урядів. Мене це шалено розізлило, і я, як адвокат, звернувся до своїх клієнтів. 22 родини дали гроші, аби молоді люди могли стажуватись у парламенті Канади. Ми зібрали 1 млн CAD, і цей «залізний фонд» рятує нас дотепер. Уклали договір із канадським урядом, і вже навесні 1991 року, до проголошення незалежності української держави, троє студенток з України стажувались у канадському парламенті. Із року в рік число молодих людей зростало.
— Коли рік-два тому виникли фінансові труднощі, ви зверталися до українських багатіїв — Рината Ахметова, Віктора Пінчука, у фонд Леоніда Кучми. Чи знайшли розуміння?
— Україна нічого нам не дала на програму. Ми апелювали до пана Ахметова, мали навіть зустрічі із представниками його фонду, але проект видався їм нецікавим.
— Чому?
— Вони не зрозуміли, що та програма дає студентам певну життєву відвагу, якої вони ніколи не здобудуть удома, і будує патріотизм.
— Чимало молоді, яка повертається після навчання, праці, стажування за кордоном, не може знайти себе в Україні, перед ними зачинені всі двері, бо посади зайняті дітьми високих і маленьких чиновників, олігархів і політиків. Люди почуваються непотрібними, хоч мають гарну освіту, і тому намагаються покинути Україну…
— Один із наших випускників був народним депутатом, чимало є в місцевих органах влади, один балотувався в мери Львова й надалі має намір боротися за цю посаду, а йому допоможуть його друзі, які також стажувались у Канаді. Вони стають активнішими, і, власне, тут є криза. Бо ці молоді люди приїжджають в Україну (а із 700 осіб усі повернулись на Батьківщину) і хочуть за все братись і змінювати багато речей. І в тому полягає проблема. Вони — гарячі — падають у крижане озеро й отримують шок. Бо для них немає місця, не використовується їхній потенціал, талант і ентузіазм, що дуже важливо. Я хотів би програму обміну продовжити ще як мінімум на 20 років. Бо за цей час в Україні має народитися нова еліта. На моє місце прийдуть люди, які продовжать цю програму без хабарів і домовленостей. Бо за ці роки намагалися вдаватись до всіляких способів. Але ці люди думають, даруйте, по-дурному, бо всього не можна купити за гроші. Річ не в грошах. Я хочу, щоб у парламенті Канади стажувалася здібна молодь, яка не була за кордоном по 20 разів, яка має інше мислення. За­охочую молодих людей їхати вчитись і працювати за кордон і повертатись на Батьківщину. Наші випускники працюють у Світовому банку у Вашинґтоні, й один молодий чоловік із Луганська має намір повернутися в Україну. Він любить свій донецький край і відкрито про це говорить. Але водночас це добре, що українці працюють у банку чи інших установах, бо вони були би гарними порадниками для своєї країни, бо вони є українцями й зацікавлені в Україні, бо тут залишилися їхні рідні, і вони хочуть кращої країни.
— Протягом 21 року ви щороку буваєте в Україні, що за цей час вразило найбільше?
— Найбільше — не те, що багато моїх знайомих з України, які творили Світовий конґрес юристів, знайшлись у таборі Віктора Януковича, як те, що вони виправдовують свій крок. А це — уже молодше покоління українців. Я дуже цим розчарований, гадаю, що їх могли підкупити якимись забавками. Не розумію молоді, чому вона так скоро приймає цю ситуацію в країні. Невже молодь так збайдужіла? Вона мало знає про минуле й не думає про майбутнє. Але позитивне — те, що залишилось багато людей, які мають і відстоюють власну позицію, хочуть бачити Україну правовою державою, що ґрунтується на принципах демократії та верховенства права. В 1990-х відбувався перерозподіл майна. Щоразу менше того майна залишається, багато з нього розкрадено. Може, це й добре. Бо як зникне можливість роздавати майно та будинки дітям людей влади, тоді вони звернуть увагу на важливіші справи щодо розвитку країни. Але це все не від тих людей, що при владі, залежить, а від нової еліти.

Джерело

Корупція та історія, українські аналогії
Український неофеодалізм
ХТО КЕРУЄ УКРАЇНОЮ?
Опозиція чи імітація?
Україна приречена: корінь проблем
Любомир Гузар: інтелігенція – це не гриби, що ростуть по дощі
Украинские интеллектуалы - струны без скрипки
Які посади "дарують" вітчизняні можновладці своїм дітям
Чи любимо Україну як Тарас Шевченко?
Що заважає європейській перспективі українців?
З нас людей не буде?!

Все будет Донбасс!

 16.09.2011 Олег Базар Главный редактор Lb.
 

Фото: ukrbb.net

В то время как несознательные киевляне издевательски благодарят жителей Донбасса за их земляка Виктора Януковича, обитатели Донецка и окрестностей наверняка говорят о нем исключительно с теплотой, уважением и благодарностью.

Ведь благодаря ему у каждого выходца из сурового горняцкого края появился шанс изменить свою жизнь к лучшему.

Представители Партии регионов до сих пор любят вспоминать о том, как Виктор Ющенко в первый год своего президентства уволил 18 тысяч чиновников. Мол, увольняли профессионалов, чтобы трудоустроить активистов оранжевой революции. Хотя на самом деле Виктор Андреевич, скорее всего, ляпнул о тех 18 тысячах просто так, для красного словца – кто б считал всех уволенных по всей стране! Но даже если сказанное экс-президентом правда, масштаб тех «чисток» меркнет по сравнению с великим расселением жителей Донбасса по городам и весям Украины после воцарения Виктора Януковича на Банковой.

Помните анекдот?

По опустевшему Донецку бродят милицейские патрули и ловят бомжей:
– Читать, писать умеешь?
– Умею.
– Значит, ты нам нужен в Киеве…

Самая многолюдная область Украины пока далека от опустения, но в остальном анекдот практически стал былью. «Донецкие» методически занимают все мало-мальски хлебные места в стране – начиная от центральных органов власти, крупных госпредприятий и заканчивая ЖЭКами. И это не шутка: в Крыму, где поголовное большинство местной элиты – представители ПР, не нашлось достойных людей, чтобы руководить работой тамошними троллейбусным депо или даже кладбищем. Пришлось срочно привозить компетентных руководителей из Донбасса. А в Житомире не оказалось специалиста по водному хозяйству – тоже довелось импортировать из Донецка.

Острый дефицит руководящих кадров испытывал Львовско-Волынский угольный бассейн, где промышленная добыча угля ведется с 1950 года, – тоже на помощь местным специалистам были переброшены люди из Донбасса. Причем, не только опытные горняки, но и бухгалтеров!

Каждый сам может ощутить масштаб происходящего, набрав в Google фразу «возглавил выходец из Донбасса». А ведь это лишь отдельные примеры, иллюстрирующие тенденции. А что касается масштабов...

Вот показательной пример еще одной «бело-голубой» области, обделенной качественными кадрами: на Одессчину в течение последнего года прибыло свыше 300 «шахтеров», занявших должности в ГНАУ, МВД и прокуратуре. И это еще не все – но, подсчитать всех трудоустроенных в «автодоры», «экоинспекции», службы занятости и прочие госструктуры просто не представляется возможным. Заметьте – аналогичные по количеству десантные группы высадились во всех регионах страны. Hичего подобного по масштабам не было ни при одной предыдущей украинской власти!

Подобная управленческая логика характерна для некоторых азиатских промышленных гигантов, которые все руководящие должности в своих представительствах по миру комплектуют исключительно за счет привезенных соотечественников.

Фото: Макс Левин

Как уверяют знающие люди, на одной из встреч с Владимиром Путиным Виктор Янукович в ответ на некие пожелания российского гостя заявил: «Россия – ваш бизнес. Украина – мой».

При такой логике расстановка своих кадров везде по стране – действительно имеет смысл:
– «донецкие» кадры умеют работать в необходимом «корпоративном стандарте», им в отличие от местных кадров не надо объяснять что куда кому и сколько;
– свои не предадут, не переориентируются на конкурентов, более того, в случае чего будут защищать родную «корпорацию» до последнего – на верности ей зиждится их благополучие, да и пощады в случае проигрыша им ждать не стоит;
– присутствие «своих» не только на стратегических высотах, но и на низовом уровне гарантирует «корпорации» максимальную прибыль.

Как это работает на практике? В одном из «козырных» районов Киевской области за год сменилось две трети судей и больше половины руководящего состава в органах милиции и прокуратуры. Надеюсь, не надо повторяться, объясняя откуда прибыли на Киевщину новые кадры? Следом за ними из Донбасса прибыли представители власти неформальной с характерной наружностью и повадками а-ля «лихие 90-е». Последние занялись переделом земельного рынка района. И где прикажете искать на них управу – в «донецкой» прокуратуре или «донецкой» же милиции? Или же сразу обращаться в «донецкий суд»?

...Кроме азиатских корпораций, логика «везде свои кадры» присуща еще и колонизаторам, оккупационным властям. На оккупантов или колонистов донеччане не тянут – все ж соотечественники. Но про один момент им все ж стоит помнить: любая власть рано или поздно сдает свои позиции. И тогда те из представителей «оккупантов», кто не успел вовремя убежать, платят по счетам – и не только лично за себя.

Джерело

Крик волаючого в пустелі (6 відео)

kobzar1814: Роздуми над статтею "ДЕШЕВИЙ ЕКСПОРТНИЙ ТОВАР?"

Прочитав цю статтю й дивуюся, що з людьми сталося! 
Невже не розуміють, що відбувається в Україні? 
Бандитська зараза пустила метастази в тіло країни.
На перший погляд сказано все дуже добре, але при умові, що Україною керує українець і патріот своєї держави (в цьому випадку навіть не було би потреби говорити на цю тему, бо український патріот і так би все робив як слід: закони б приймалися та виконувалися для покращення життя народу).

Урка, який і на російській мові не може висловити свою думку, бо він все життя говорив на злодійському сленгу, тепер розбудовує Україну?!

Це ж абсурд!!!

Тепер подивимось, що кажуть факти:

Боротьба з корупцією 

Зміни до ЗУ "Про здійснення державних закупівель"фактично легалізували корупцію в цій сфері.

Дозвіл змінювати ціну договору та інші істотні умови (збільшення терміну дій договору та виконання його зобов'язань) після проведення тендеру та визначення його переможця повністю нівелює саму тендерну процедуру, адже дозволяє укласти з переможцем абсолютно інший договір без будь-якого конкурсу.

Крім того, суттєво обмежений громадський контроль за державними закупівлями, шляхом зменшення кількості документації, яка повинна оприлюднюватися в обов'язковому порядку, зокрема документація конкурсних торгів, а також протоколи розкриття конкурсної документації. 

Суттєва кількість підприємств, які контролюються державою, взагалі виключені з переліку, які підпадають під дію закону. 

При цьому були знехтувані вимоги Європейського Союзу, який у відповідь на попередні спроби прийняття даних змін весною цього року офіційно заявив про оцінку їх як корупційних та повідомив Україну про припинення бюджетної допомоги органам державної влади. 

Все це свідчить про те, що всі заяви Януковича про боротьбу з корупцією не більше, ніж спроби відвести очі від своїх справжніх намірів - безкарно грабувати країну. Янукович не може боротись з корупцією по одній простій причині: він її очолює.

В цих змінах є лише один позитивний момент. Легалізація відвертого розкрадання бюджету свідчить про усвідомлення того, що досить скоро за це доведеться відповідати. 

Дорогий "наш" президент

Корреспондент підрахував, що до кінця 2011 року кожен день перебування Віктора Януковича на посаді глави держави буде коштувати держбюджету $ 170 тис. За два роки ці витрати потягнуть на $ 124,5 млн - це півтора бюджету Хмельницької області, в якій живе 1,3 млн осіб. 

Причому $ 50 млн із цієї суми підуть на додаткові потреби українського лідера, яких не було у його попередників, - оренду літака, вертольота, будівництво дороги до його резиденції в Межигір'ї та інше.

Офіційні витрати на один день роботи Президента України складають стільки ж, скільки за місяць отримують 675 українців з середньою зарплатою. У господаря Білого дому цей показник становить 1275, а у господаря Кремля - ​​977.

Показово, що навіть Ніколя Саркозі, номер четвертий у рейтингу абсолютних витрат від Корреспондента, обходиться французам значно дешевше, ніж українцям їх Президент: вартість утримання одного дня господаря Єлисейського палацу дорівнює 169 середнім зарплатам його співгромадян.

Межигір'я 

Словосполучення "Резиденція "Межигір'я" поступово перетворюється на синонім не лише неприхованої корупції, але і непомірної розкоші.

Цей об'єкт перестав бути державною власністю в 2007 році - у дні, коли прем'єрство Віктора Януковича добігало кінця.

Після кількох етапів відмивання "оборудки", через фіктивні судові позови, перепродаж і банкрутство, зрештою майно опинилося на балансі донецької фірми "Танталіт", пов'язаної з Віктором Януковичем.

Після відчуження резиденції з власності держави всі об'єкти там були зруйновані, а на їх місці побудована справжня феодальна вотчина.

З того часу навколо "Межигір'я" складають легенди. Про страусів та кенгуру, яких розводить Янукович. Про ексклюзивну німецьку "обналічку" всередині маєтку площею декілька тисяч метрів, створеного майстрами фінської фірми "Хонка". Про двері з ліванського кедра за півмільйона гривень. Про люстру за 50 тисяч доларів. Про манеж для коней, марину для яхт і майбутній гольф-клуб. Про майданчик для вертольота, який обладнаний не гірше, ніж в аеропорту - що дозволяє Януковичу приземлятися навіть за нульової видимості.

У травні цього року до "Української правди" надійшла інформація, що Віктор Янукович обзавівся новою радістю в житті.

Отже, за ексклюзивним замовленням для "Межигір'я" було виготовлено унікальний в своєму роді "Палац на воді".

Після оприлюднення президентом декларації про доходи можна легко вирахувати, в яку суму Януковичу обходиться недешева земля колишньої урядової резиденції.

Президент Віктор Янукович платить за оренду колишньої державної резиденції "Межигір'я" трохи більше 3 гривень за сотку. Про це свідчить декларація про доходи за 2009 рік, оприлюднена главою держави.

Золота сотня

У 2010 році загальний гаманець 100 мільйонерів важив $ 66,5 млрд, у нинішньому - $ 82,9 млрд.

Золота сотня продемонструвала, мабуть, і найбільш тривожний тренд часу, а саме монополізацію економіки. Рідко в якій країні можна знайти таку концентрацію капіталу в руках кількох людей. Вся важка промисловість багатомільйонної держави тепер перебуває в руках чотирьох-п'яти бізнесменів.

Практично половина всього капіталу Золотої сотні ($ 39,5 млрд) належить двом фінансово-промисловим групам – СКМ (власник Рінат Ахметов, № 1) і Приват (власники Геннадій Боголюбов, № 2, Ігор Коломойський, № 3, й Олексій Мартинов, № 9).


24 учасники Золотої сотні родом з Донецька і Донецької області. Їхній внесок у Золоту сотню - $ 34,95 млрд. У списку 12 дніпропетровців з сумарним капіталом $ 22,48 млрд. Шість мільйонерів родом з Харкова, їхні статки важать $ 2,5 млрд. Корінних киян у списку дев'ять, на їхню частку припадають скромні $ 1,77 млрд.

Партія регіонів за капіталізацією має тотальну перевагу перед усіма суспільно-політичними об'єднаннями України. 25 осіб, тобто кожен четвертий із Золотої сотні, - члени правлячої партії. У минулому році їх було 17.

БЮТ зазнав багатомільйонних втрат, сукупний внесок Партії регіонів у Золоту сотню становить $ 31,1 млрд, фракції БЮТ - $ 3,2 млрд (Костянтин Жеваго, № 5, й Олександр Слободян, № 100).

Мова цифр яскрава й влучна. Вона без зайвих емоцій показує, хто в домі господар і на чиїй вулиці свято.

Сумарні активи двох найбільших корпорацій країни, донецької СКМ і дніпропетровської Приват ($ 39,9 млрд), у цьому році перевищили золотовалютний запас України, основу фінансової безпеки економіки.

Середня зарплата в Україні - $ 280. Це означає, що людині з таким доходом треба пропрацювати більше 13 тисяч років, щоб потрапити в Золоту сотню. А для того щоб очолити рейтинг, їй довелося б потерпіти 7,62 млн років (два роки тому достатньо було "всього" 3,5 млн років).

Концентрація капіталу в Україні вдвічі перевищує зосередження фінансових ресурсів у сусідній Росії, де, на думку багатьох українців, великий розрив між бідними і багатими.

Сумарні активи 100 найбагатших українців становлять $ 83 млрд, що дорівнює 61% ВВП країни. Сумарні ж статки 100 найбагатших росіян досягли $ 432 млрд, що становить лише 29,4% російського ВВП. Відповідальні за таку статистику в першу чергу четверо найбагатших українців. Їх активи ($ 44,4 млрд) перевищують сумарний капітал інших 96 мультимільйонерів, разом узятих.

Українці "проїдають" свої доходи

Згідно із даними Державної служби статистики, українці "проїдають" свої доходи - в прямому та переносному сенсі.

За підсумками 2010 року, середній українець витрачає на споживання 90% своїх доходів.

При цьому на кінець 2010 року понад половину (51,6%) доходів українців "поглинала" їжа. Це є найвищим показником у Європі. Утім, 10 років тому мешканці України, яку традиційно називали "житницею Європи", витрачали на харчі ще більше - понад 60% своїх доходів.

Це відбувається, радше, через високі ціни на харчі та низькі доходи, ніж через те, що українці їдять більше за інших європейців. Клацнути Подробиці тут

При цьому згідно із прийнятою у Європі класифікацією, до заможних верств населення можна віднести лише осіб, які витрачають на харчі менше 20% своїх доходів.

Британці витрачають на їжу до 8,5% своїх доходів, німці - майже 10%, росіяни - майже третину.

Наступною найбільшою статтею витрат українців є оплата комунальних послуг - на це витрачається кожна десята гривня доходів.

Водночас, пояснюючи потребу у підвищенні комунальних тарифів, українські урядовці зазвичай послуговуються аргументом про те, що вартість комунальних послуг в Україні - одна із найнижчих у Європі. За даними тої ж таки Державної служби статистики, середня зарплата українця нині складає 2494 гривні.

Геноцид 

Чимало гарних слів за останні два роки набуло різко негативного змісту.

Саме це стосується слівця «оптимізація», однокорінного з «оптимізмом». Воно мало б вказувати на поліпшення, пов’язане з обранням найкращого варіанту. Але в українських реаліях значення цього слова зовсім інше – «скорочення».

Наприклад, «оптимізація системи охорони здоров’я» – ніщо інше, ніж скорочення кількості лікувальних закладів та чисельності медичних працівників.

Те ж означає і «оптимізація системи освіти».

А «оптимізацію транспортної системи» українські пасажири відчули на власних ногах та гаманцях. Це коли транспортні маршрути раптом змінилися так, що виникла необхідність або платити додаткові гроші на пересадці, або бити чоботи, пішки долаючи «оптимізовані» кілометри. Складається таке враження, що влада просто оголосила народу війну.

Утім, слова «реформи» та «оптимізація» – нерозривні супутники. Адже всі реформи здійснюються не просто так, а саме заради оптимізації. Тобто передбачається, що після реформ стане краще, ніж до них. Так було і в часи античності, коли внаслідок знаменитих реформ Солона вперше з’явилася демократія. Так було і в часи Відродження, коли реформація церкви автоматично призвела до демократизації та бурхливого розвитку науки, техніки та економіки західноєвропейських країн та вступу світу в епоху Нового часу.

Для Російської імперії дещо подібне означали реформи 1861 року, тоді світовий феодалізм остаточно втратив свої позиції.

Взагалі, досвід реформ у цивілізованому світі був позитивним. Країни отримували стимул для економічного розвитку, а їх громадяни – додаткові соціальні гарантії. В результаті, на сьогодні маємо цілу низку країн, життя у яких дуже близьке до найсміливіших мрій про ідеальне суспільство з високим рівнем достатку, низьким рівнем агресії та рівними можливостями для всіх громадян.

Саме тому виникає запитання: то чому ж лише в Україні кожна нова реформа означає зміни не на краще, а на гірше? Тобто, не оптимізацію, а значне погіршення умов життя для абсолютної більшості громадян. Тобто, як би то сказати, песимізацію? Недаремно у результаті цих реформ сумарний показник народжуваності (на одну жінку) різко зменшився.

За цей десятилітній період відбулися найголовніші реформи, в результаті яких держава втратила вплив на більшу частину національних багатств. А саме: в результаті таких реформ без жодної користі для економіки у приватні руки обмеженого кола осіб потрапила промисловість, природні багатства – ліси, надра, а також об’єкти інфраструктури – обленерго, готелі, санаторії. Апофеозом цієї чорної смуги стало директивне руйнування структур агропромислового комплексу – горезвісний указ Леоніда Кучми 03 грудня1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки».

Слід зазначити, що, починаючи з 2001 року, реформи в Україні фактично припинилися. І результат не забарився. Почала збільшуватися народжуваність. У 2003-2005 – показник сумарної народжуваності склав вже 1,2 дитини на жінку щороку. А в 2008-2009 зріс до цифри 1,5.

Прибічники будь-якої наукової школи погодяться, що зростання народжуваності у короткотерміновій перспективі – чіткий показник поліпшення рівня життя народу. А, отже, це і є об’єктивним свідченням того, що процеси у державі протікають у правильному руслі. Тут уже діють суто об’єктивні закони: поліпшуються умови життя – збільшується чисельність населення. При цьому найвідчутніше зростання спостерігалося у сільській місцевості – з 1,4 до 1,8.

Оптимізація як різновид демагогії

Здавалося, ці тенденції мали б радувати і громадян України і її керманичів? Стосовно народу – зрозуміло. А щодо керманичів, то є великі питання.

Згадаймо: якщо у період зростання чисельності населення в Україні спостерігалося розмаїття стратегій та підходів у межах демократичної «філософії» влади, то у 2010 році ситуація докорінно змінилася.

Усю повноту влади захопила сила, згуртована ідеями, прямо протилежними передвиборчим обіцянкам та програмним цілям. І в контексті гасла «покращення життя вже сьогодні» ця сила заходилася піднімати нову хвилю каламутних реформ.

Зрозуміло ж, з метою оптимізації. Але як ми вже і згадували, усе обернулося на свою протилежність, при цьому з явною спрямованістю проти сільського населення. І результат не забарився. Навіть якщо користуватися лише офіційними цифрами, озвученими офіційним пропагандистом реформ Тігіпком, зниження народжуваності у 2010 році, порівняно з 2009, склало 14800 дітей, що означає зниження сумарного показника народжуваності до 1,45. І це за один неповний рік (з урахуванням певного «запізнення реакції»).

Виникає питання, чи це випадково (хотіли як краще, а вийшло як завжди), чи навмисне, цілеспрямовано? Відповідь (і це зрозуміло навіть школяреві) лежить на поверхні.

Можновладці ж одразу попередили: реформи будуть «болісними» (Азаров), (Литвин), «непопулярними» (Тігіпко). І взагалі, як «чесно» визнав сам Янукович, усім доведеться затягти паски.

То в ім’я чого затіваються такі апріорі згубні реформи? Невже заради процвітання, яке за словами Азарова, настане лише через 10 років?

Як не дивно, тут теж проглядає дуже проста відповідь. Сутністю та метою усіх реформ є, звичайно ж, оптимізація. Але це не проста оптимізація. Це «оптимізація» чисельності населення. Тобто, його скорочення. І в першу чергу сільського, яке стало останніми роками давати надто високий приріст.

До такого разючого висновку призводить аналіз економічної діяльності нової влади за останній рік. А цілі тут очевидні. Це остаточний перерозподіл активів, які на сьогодні ще перебувають у розподіленій власності. Тобто, підприємства, що досі залишаються у власності держави (а, отже солідарно усіх громадян) та земля, розподілена у вигляді паїв, право на які, хоча б формально, досі належить селянам. І мета стоїть цілком чітка.

Півтора десятки років тому за безцінь зкупили «ваучери», тобто розпайовані шахти, хімічні та металургійні комбінати. А тепер хочуть перетворити селян на повних банкрутів, виморити або зігнати з місця. А в їхніх, нащадків, відірваних від землі, вже за безцінь забрати і її.

Отже, очевидно, що нинішній владі, що відкрито позиціонується як влада олігархів, власники цих активів заважають фізично. Так само, як об’єктивно заважають цій владі і ті, перед ким вона має соціальні зобов’язання – пенсіонери, інваліди, діти, пільговики. А відтак, будь яка «оптимізація», з точки зору цієї влади, об’єктивно має скеровуватися саме проти цих категорій населення, а також проти розподілених власників землі.

Саме це ми сьогодні й спостерігаємо. І найкращим підтвердженням сказаному стають справді дикі випадки, приклади яких останнім часом виявилися на Донеччині. Скажімо, село Дальнєє разом із будинками та ділянками людей стало належати впливовій представниці нинішньої партії влади Радзишевській. І подібні випадки, коли люди фактично стають кріпаками у місцевого криміналу перетворилися у цьому регіоні на систему. Нові феодали відчули право не лише на власність людей, але й на їхні життя, безкарно знищуючи електорат своєї партії. То ж, кріпацтво стає звичайним явищем в донецькій глибинці. А новітні феодали хизуються так, як це робить «Салтичиха» Радзишевська: «Янукович всю країну купив, а я не можу одне село?». І це не можна визначити по-іншому, ніж «кримінально-олігархічна окупація», яка поступово охоплює Україну.

До речі, цивілізована Європа пройшла подібні речі іще до настання Нового часу – до XVII сторіччя. З історії відомо, що в тогочасній Англії проходили процеси під назвою «обгороджування»: коли великі землевласники зганяли селян із общинних земель. І землероби перетворювалися на пауперів – жебраків та бродяг. Після того землевласники або самі експлуатували селян, наймаючи батраків, або здавали їх в оренду крупним фермерам. У такій ситуації часто спалахували повстання, які жорстоко придушувалися. Зокрема, за допомогою кримінальних елементів та… закону. Лилася кров. Лише в результаті таких земельних «реформ» кількість сільського населення була «оптимізована» приблизно на третину. Отакі історичні паралелі.

Але принаймні тепер нам стає очевидним, що під димовою завісою демагогії насправді криється мета «оптимізації чисельності українців вже сьогодні». Та цього, власне кажучи, ніхто вже й не намагається приховувати.

Важливо, аби це зрозуміли люди, до підтримки яких владці звертаються лише раз у п’ятирічку.

В Голодомор знищили 7 мільйонів. Пам'ятати про Голодомор треба, але за 20 років незалежності Україна втратила населення на 6,27 мільйонів написала 21 серпня 2011, "Українська правда". 

Отже геноцид українського народу триває, от про що треба говорити і діяти світовому українству, а не перейматися чому межигірський цар не прийшов на V Всесвітній форум українців. 

Який консенсус може бути у вовка та ягня?

Хто спасе Україну? 

Що твориться в Україні,

Душа болить, друже.

Ти ж говориш про духовність,

Бандюкам - байдуже!

Бачиш, як вони плюндрують

Неньку Україну!

Давно Путін фінансує

Бандитськую зміну!!

Вибрав гідного васала,

Що продасть і маму,

А державі - Україні,

Викопає яму.

На іконі присягав:

Путіну й Кирилу.

Всім покажуть бандюки,

Яку мають силу.

Януковича в парламент

Двері не пускали,

Ніби зраду України

Вже передбачали.

Він з трибуни до народу

На Біблії клявся.

Україну об’єднати

Він пообіцявся.

Роз’єднав і продає

У московську зону (вливу),

А ти кажеш про мораль

З Божого закону.

Про що, брате, ти говориш?

Про яке кадило??

Ти поглянь яке в бандитів

Проросійське рило!!!

А ти знову про духовність,

Про попів, кадила!

Та бандитів лиш зупинять

Із тризубом вила!!!

Українці всього світу!

Об’єднайтесь і в трембіту

Протрубіть: нам не байдуже!!

З нами Бог, ганьба їм друже!!!

Тільки негайне хірургічне втручання може врятувати Україну!

Донбаські Кущі: кримінальні паралелі...

Артем Фурманюк,   Радіо Свобода

Частина 1. Страх і ненависть у донецькому Моспині

Кривава драма, що розігралася в сусідній із Донбасом Кубані 4 листопада минулого року, змусила здригнутися серця мільйонів росіян. У ту трагічну ніч в будинку одного з фермерів станиці Кущівській Краснодарського краю Російської Федерації жертвами бандитської різанини стали 12 осіб, у тому числі двоє дітей – дев’ять місяців і півтора року. Всі нещасні загинули жахливою смертю від багаточисельних ножових ран і ударів бейсбольними бітами.

Але найбільше громадськість потрясли факти, що розкрилися в ході детального розслідування злочину правоохоронцями й журналістами, які яскраво продемонстрували всю злочинну сутність нинішньої російської політики в масштабах цілої держави. Як з'ясувалося згодом, Кущівка протягом майже двадцяти років була удільним князівством банди братів Цапків, які тримали в страхові не лише 30-тисячну станицю, а й окремі частини Краснодарського краю і Ростовської області. У вотчині злочинного угруповання, що діяло під дахом сановних корупціонерів-чиновників, процвітало абсолютне беззаконня: тамтешні фермерські господарства платили данину бандитам, а вільнонаймані селяни (близько десяти з них – громадяни України – Автор) давно перетворилися на рабів, яких силоміць змушували працювати на одному з найбільших у країні сільськогосподарському підприємстві – ТОВ «Артекс-Агро», що належало ватажкам ОЗУ.

Більше того, пізніше з'ясувалося, що хвиля бандитського беззаконня, що активно покривається владою, поглинула майже всю країну.

Держави різні, а методи управління – однакові

«Угруповання на зразок кущівської сьогодні існують скрізь. І якщо в 90-их роках можна було говорити про те, що кримінал намагається проникнути у владу, то тепер йде процес злиття криміналу і влади. Ми спостерігаємо ситуацію, коли для місцевої влади у низці міст кримінал перетворюється на додатковий важіль впливу на населення.

«Я упевнений, що про ситуацію в Кущівській були прекрасно обізнані і міліція, і прокуратура» – так змалював ситуацію, що склалася, російський експерт, голова Національного антикорупційного комітету Кирило Кабанов.

Цікаво порівняти це висловлювання російського експерта з пам'ятними словами українського екс-міністра МВС. На думку останнього, найбільшу небезпеку для України сьогодні становить «комбінація адміністративного оточення Президента, який вирішує більшість політичних та економічних питань в країні, і кримінального середовища, яке також взяло на себе частину цих питань».

Нам, українцям, важливо знати, що процеси, подібні до вищеописаних, здавна відбувалися і відбуваються у справжній українській Сицилії – Донбасі. Сьогодні у донецького спрута, який обплутав своїми щупальцями всю країну, з'явився відмінний шанс закінчити розпочате, але вже в межах всієї держави. А в важкій справі асиміляції бандитської та адміністративної влади «донецьким» досвіду не позичати. Причому, перша подекуди практично повністю замінила другу. Поки верхівка кримінального айсберга в кінці 90-их – початку 2000-их успішно легалізувала свою могутність у великих містах шахтарського краю з прицілом на цілі області сходу і півдня України, донецьку глибинку віддали на розтерзання свавільникам і «відморозкам».

Стрімкий прихід до влади 

Наочним прикладом тому може послужити Моспине «допомаранчевого» періоду – містечко з населенням в 10-12 тисяч осіб, адміністративно підпорядковане Пролетарському району Донецька та Донецькій міськраді. Об'єктом непомірного бандитського інтересу тут, так само як і в краснодарській Кущівці, перш за все були колись колгоспні землі, не так вже й давно розпайовані між місцевими селянами і фермерами.

У 2000-2001 роках у Моспині з'явилася банда, яку місцеві незабаром охрестили «юріками». Кістяк формування складався з жителів Пролетарського і Будьонівського районів Донецька, а звучною назвою бригада спортивних хлоп’яг була зобов'язана двом тезкам-Юркам: ватажкові угруповання Салькову і одному з її членів – Єлістратову.

За свідченням джерела автора статті в правоохоронних органах, який побажав залишитися невідомим, запеклі чоловіки з самого початку і не думали приховувати свої більш ніж амбітні наміри, а тому якнайшвидше завітали прямо в Моспинський міськвиконком – до тодішнього мера Юрія Вибойщика, повідомивши тому, що «влада в місті міняється, тепер працюватимеш із нами».

Приголомшений такою зухвалістю, міський голова спочатку «послав» було непрошених гостей, проте пізніше йому дохідливо роз'яснили, хто в домі господар. Одного прекрасного дня Вибойщика, який повертався до рідного міста з робочої поїздки до Донецька, зупинили ДАІшники і настійно порекомендували пересісти в «круту» іномарку, що стояла неподалік. Там мера вже чекав Сальков, а між передніми сидіннями автомобіля як аргумент поблискував металом… автомат Калашникова.

Так чи інакше, але Вибойщик пішов у відставку достроково, а його місце зайняв Михайло Меренков, відомий своєю затятою відданістю ідеям рідної Партії регіонів, та ще на додачу лояльний до новоявлених «хазяїв» Моспина. Саме з приземленням Меренкова в мерське крісло дивним чином збігся розквіт беззаконня, що започаткували в місті «юріки».

Як будувалося нове місто: робота з населенням і новий «трудовий кодекс»

Заволодівши (при усілякому сприянні з боку місцевої влади) майном і більшістю земель колишнього радгоспу «Будьонівський», бандити змусили частину жителів міста (в основному з числа немічних та невдах) і навколишніх селищ працювати на них безкоштовно – «за їжу». Тих, що відмовлявся гнути спини, жорстоко били. Всім іншим забороняли без попиту ловити рибу в місцевих ставках, збирати хмиз в посадці, косити сіно і таке інше. Все це рішуче каралося «юріками» – насильство практикувалося повсюдно. Фактично, більшість жителів Моспина відразу опинилися в становищі кріпаків.

Із заяв потерпілих до правоохоронних органів 
(переклад з російської – Автор).

Колупаєв В'ячеслав Юрійович, 1959 р.н.:

«З 2000 року я працював в радгоспі «Будьонівський», директором був Пащенко В.Н., потім радгосп перейменували в ТОВ «АПК «Донецький». Пащенко пішов на пенсію, замість нього прийшов з м. Донецька Єлістратов Юрій Іванович, разом з ним прийшов Сальков Юрій Федорович. Єлістратов був директором. Я працював механіком, потім перейшов на ферму ел. слюсарем. У червні 2002 року у вихідний день я прийшов на ферму, щоб доробити насос… Коли я йшов додому, неподалік від ферми побачив автомобіль ВАЗ-2110, на якому їздить наше керівництво... З машини вийшов Микола, який возив Салькова ... Я підійшов до нього, тому що він мене покликав. Не встиг підійти до нього, як він ударив мене в обличчя кулаком, нічого при цьому не говорив. Я впав, втратив свідомість. Мене били гумовим молотком і ногами – Микола і Сальков Юрій Федорович. Як вони мене били, бачили сусіди. Вранці я не міг піднятися, боліла голова, рука і весь тулуб. Викликали «швидку», яка відвезла мене в травматологію 9 міськлікарні. Робили знімки. Були поламані ребра зліва, рука розпухла… всі суглоби боліли, були опухлі і сині. Лікувався у хірурга в Моспині приблизно місяць. Дільничний інспектор (Генадій Кліменко – автор) порадив зажадати відшкодування матеріального збитку, необхідного для лікування. Однак ті, що били, відмовилися це зробити. Звільнили мене заднім числом…

Підприємство повинне мені зарплати приблизно 500 гривень, але не видає. Мені відомо, що били не лише мене. Побили Ткаченка з вулиці Садової, він працював механіком або бригадиром у Верхніх Бирюках (моспинське селище – Автор), Наумчика Віталія (йому поламали руку, лікувався в лікарні), Задонського Михайла – ветлікаря, скотаря Віктора. На фермі в основному працювали без зарплати, за годування. Хто не хотів працювати, били».

Руденко Євгенія Миколаївна, 1954 р.н., різноробочий шахти «Моспинська»:
«10 листопада 2002 року увечері, приблизно о 17 годині я, разом із сином Віталієм, 1980 р.н., йшли по вул. Гагаріна, як в цей час з боку виконкому в нашу сторону на великій швидкості рухався легковий автомобіль, син не встиг відскочити убік... Я стала шукати сина в темряві. Потім з'явилася та машина, яка його збила... «Швидка» відвезла його в 9 міськлікарню, де він і помер… За кермом автомобіля, що збив сина, як мені відомо, сидів нібито Петров Ігор і з ним було ще двоє – вони з ВАТ «Донецький» (тут і далі мається на увазі ТОВ «АПК «Донецький» - Автор)… Мені вони дали 300 гривень на похорони сина і трохи м'яса… Автомобіль був ГАЗ-«Бобік», рухався з великою швидкістю і навіть не пригальмував… Потім під'їхав до нас. У міліції я була, мене опитували, але мій стан у зв'язку з тим, що сталося з сином, був жахливий, тому мене обіцяли викликати в інший день, але так більше ніхто і не викликав».

Осипова Віра Павлівна, 1949 р.н.:
«У грудні місяці 2002 року я випадково знайшла в лісопосадці недалеко від ферми ВАТ «Донецьке» старий, іржавий шматок транспортера. Я прийшла додому і сказала чоловікові, щоб піти узяти його і здати на металобрухт, оскільки удома не було грошей. Я і чоловік на санках привезли його додому, наступного дня здали його приймальникові на 30 грн. Цього ж дня блатні керівники ВАТ «Донецьке» зловили мого чоловіка на вулиці і побили… Я викликала швидку допомогу, приїхав доктор… Оглянув чоловіка і сказав, що у нього поламані 3 і 4 ребро. Коли йому сказали, що чоловіка побили блатні, доктор став на нас кричати. Був невдоволений… За цей метал мій син Євгеній, 1975 р.н. відпрацював безкоштовно на фермі скотарем. Більше вони мого чоловіка не били. Мені загрожували, але до побиття не дійшло».

І подібних випадків в Моспині зразка 2002-2003 років було багато. Частина з них мала смертельні наслідки. Лише у розпорядженні автора статті і редакції видання набереться добрий десяток копій заяв потерпілих. Адже не всі знаходили в собі мужність скаржитися в органи.

До речі, Анатолій Кирилович Бєлодєд – старий, 1941-го року народження, що також працював механіком на ТОВ «АПК «Донецький», остаток своїх днів провів на території місцевої лікарні, побоюючись помсти «братків», які розлютилися на нього за звернення до міліції. Перед тим «господарі» жорстоко побили діда з метою «профілактики» (!), і в підсумку лікарям довелося ампутувати обидві ноги нещасного  – через гангрену!

«Податкова» реформа

Нападок бандитів зазнавали також нечисленні моспинські фермери, що мали власні наділи землі. Тим із них, хто не бажав ділитися, «юріки» не тільки погрожували, а й неодноразово підпалювали господарське майно. Зокрема, від підпалів у свій час натерпілося підприємство місцевого аграрія Володимира Орлова. А на ділянку його колеги Віктора Демченка одного разу посеред білого дня заїхали відразу два комбайни, що належали хижому АПК, і зібрали чужий врожай соняшника.

«Поняття» як основа нової моспинської «конституціі»

                     Віктор Демченко

До речі, Володимир Демченко – відставний міліціонер, який у 80-ті роки минулого століття очолював управління карного розшуку Донецької міліції. Конфлікт із «юріками» змусив його кинути бандитам виклик і навіть почати допомагати жертвам бандитського свавілля домагатися реакції правоохоронців на їхні звернення, хоча йому самому погрожували вбивством.

На жаль, радянський досвід боротьби зі злочинністю в теперішніх умовах виявився абсолютно марним. Єдиним тимчасовим (до судових розглядів не дійшло) досягненням Демченка стала хіба що більш-менш позитивна реакція Донецького міськуправління міліції на факти, викладенні у одной із його заяв, вже після Помаранчевої революції, у 2005 році.

Заради справедливості відзначимо, що деяким особам вдавалося поставити «юріків» на місце. Але, попри те, що один із цих «героїв» був співробітником міліції, сина якого бандити одного разу силоміць скупали в ставку, а другий – відставним військовим, обидва вони вважали за краще вирішити конфліктні ситуації за допомогою методів, аналогічних тим, до яких вдавалися аграрні рекетири з Моспина. Місцеві жителі з погано прихованим задоволенням згадують ці два випадки, коли в гості до їхніх катувальників наїжджали міцні хлопці у формі міліцейських спецпідрозділів і жорстоко били «юріків» прямо на вулиці.

Активна діяльність керівників ТОВ «АПК «Донецький» на ниві криміналу не була для правоохоронців секретом, але співробітники Моспинської міліції і прокуратури Пролетарського району Донецька незмінно відмовляли в допомозі жертвам банди. Стражі закону наполегливо відмовлялися вбачати склад злочинів у діях мародерів.

Команда професіоналів

Практично всі потерпілі у своїх зверненнях до органів серед своїх мучителів згадували імена Салькова й Єлістратова. Але, якщо в Моспині ці персони були відомі під ім'ям «юріків», то жителі Пролетарського і Будьонівського районів Донецька називали їх інакше – «гівчиками». Один і другий, за версією екс-начальника міліції Донецької області Михайла Клюєва, входили до складу могутнього ОЗУ Гіві Немсадзе, діючого під дахом держслужбовців найвищого рангу. Оперативною розробкою бандформування у 2005-му році всерйоз займалися міліцейські шукачі.

За матеріалами слідства, до складу цього угруповання входив і Микола Іванович. Із заяв моспинців, його в місті боялися більше за інших і називали не інакше як «молотобійником» і Колєю Молотком – через велику любов останнього до перевірки кісток своїх жертв на міцність за допомогою однойменного інструменту, що у цивілізованому світі використовують для рихтування автомобілів. Ментам цей донецький «брат-близнюк» кущівського Вови Бєспрєдєла був відомий під ім'ям Миколи Дунайцева, який, разом із Сальковим, Кочетовим та Єзіком, був віднесений слідчими до розряду особливо небезпечних членів ОЗУ Немсадзе. У свою чергу, Єлістратов, за матеріалами справи, проходив як один із «зброєносців» банди: у нього оперативники вилучили величезний арсенал зброї, який обчислювався не лише автоматами Калашникова, про які згадував у своїх зверненнях до невіруючих «фомів» із місцевої міліції Віктор Демченко.

Моспине і Донецьк – для Людей. Стабільність і «баблобут»

Але все це, як кажуть, «було давно і неправда», а з приходом Вождя «регіоналів» до влади найгуманніші в світі Київський районний та обласний апеляційний суди у Донецьку повністю виправдали більше ніж два десятки «братків» з ОЗУ Немсадзе, включно з «ватажком банди», Немсадзе-середнім, Дунайцевим та Єлістратовим, з легкістю повісивши численні замовні вбивства бригади на їхніх вже покійних подільників.

Сьогодні «білі та пухнасті» не тільки насолоджуються свободою, а й вважаються визнаними жертвами «помаранчевих політрепресій». Коля Молотобійник, зокрема, спокійно собі торгує будматеріалами на ринку «Об'єднаний», а Єлістратов радіє життю, спостерігаючи, як обидва його сини колесять по району на «крутих» іномарках.

Сальков, мабуть, єдиний із них, хто на сьогоднішній день, з невідомих причин, не одержав відпущення гріхів від донецької Феміди. Але... За твердженням Віктора Демченка, Юрія Федоровича, який начебто досі значиться в міждержавному розшуку (№ РД 00-12 від 12.08.2005 року), за останній час не раз бачили, зокрема в Моспині. Судячи з усього, поквапилися ЗМІ його поховати.

На закінчення варто відзначити, що на минулих виборах до органів місцевого самоврядування нищівну перемогу в Моспині отримала Партія регіонів. Мером міста в черговий раз став Михайло Меренков, зображений на передвиборних блакитних агітках в обнімку з Донецьким міським головою Олександром Лук'янченком, а їхні однопартійці одержали 90% мандатів у оновленій міськраді.

Тобто, на східних фронтах країни без демократичних змін. Повна стабільність, кажучи мовою Віктора Януковича і його команди, а точніше – тихий вир. Що поступово засмоктує всю Україну...

(Далі буде)

Джерело

Кріпацтво в донецькій глибинці

25.03.2011   Артем Фурманюк, Радіо Свобода

Донбаські Кущі-2. 

Кріпацтво як звичайне явище в донецькій глибинці

Донецьк – У сучасній Україні прийнято вважати, що рекламні слогани багаточисельних партій і блоків у переважній більшості є нічим іншим, як передвиборним популізмом. Причому, частенько це визнають навіть самі виборці тієї чи іншої політичної сили, що не жаліє обіцянок під час чергової агітації за себе.

Так воно і є, але можна сказати, що гасла, вигадані штатними політтехнологами регіоналів, яких традиційно називають прагматиками в політиці, проти істини грішать менше за всіх. Суть в тому, що правда, як казали класики, у кожного своя. Навіть у вищій мірі амбітний намір однопартійців Віктора Януковича побудувати «Україну для людей» має мало спільного з порожніми обіцянками. Адже під словом «люди» представники Партії регіонів мають на увазі зовсім не тих «козлів, які постійно заважають їм жити». І не тих «овець», якими в недавньому інтерв’ю обізвав російський народ Тохтахунов – «Тайванчик», який зачастив із візитами до «братської» України з приходом до влади Віктора Януковича.

За словами кримінального авторитета, єдиним можливим політичним режимом в нинішній Росії є «особлива демократія», за якої «і вівці цілі, і вовки ситі». Що у перекладі на політичну мову чинної української влади називається «стабільністю» та потребою суспільства в «міцній» владі.

Шкода тільки, що дійсний сенс регіоналівських гасел почав доходити до нашого народу занадто пізно.

Великі плани маленької поміщиці

Днями Уанет буквально розірвала новина про життя селян Мар’їнського району, які за бажанням впливової односельчанки, депутата райради від «рідної» Партії регіонів втратили не тільки власні паї у майні колишнього колгоспного господарства, але й навіть свої будинки. Під загрозою виселення виявилося близько третини всіх тутешніх сімей, і про «кріпаків» із села Дальнє не змовчали навіть лояльні до влади телеканали.

«Прихватизувати» ціле село, включаючи 30 житлових будинків, земельні паї, будівлі дитячого садочку, магазинів і колгоспної контори, регіоналці Ларисі Радзишевській вдалося за всебічної допомоги чиновників Мар’їнського району, що також, звісно, представляють партію Януковича. Зокрема, після ліквідації колгоспу голова місцевої сільради, «регіонал» Сергій Столєтов відмовився прийняти будинки селян на баланс сільради і протизаконно передав житлофонд КСП «Дружба» підприємству, в яке Радзишевська у 2007 році трансформувала колишню колективну власність.

Надалі фірма Лариси Петрівни ще кілька разів змінювала назву, поки не перетворилася в ЗАТ «Дальнє». У число його акціонерів ніхто з пересічних місцевих, ясна річ, не потрапив.

Згодом рідня спритної підприємниці з БТІ швидкоруч допомогла її з оформленням необхідної документації на майно колишнього колгоспу і нерухомість, а знайомий нотаріус завірив договір купівлі-продажу між колишнім КСП і ЗАТ. У свою чергу кум Радзишевської, а, за сумісництвом, голова Мар’їнського райсуду Ігор Ступін почав задовольняти позови Лариси Петрівни про виселення «квартирантів» – тих бідняків, які живуть у будинках тутешньої «Салтичихи» і заважають здійсненню її планів!

Більшість же селян, котрих виселяють, в суді дізналися про те, що вони не є тепер власниками своїх осель. Й тому галас почали піднімати зовсім недавно. Частина з них змирилися зі свавіллям і погодилися викупити свої житла. За хатку, яка Ларисі Петрівні коштувала по 1-2 тисячі гривень, вони заплатили новій господарці по 10-20 тисяч. Серед дальненців є й такі, хто під погрозами підписали відмову від майнових паїв на користь Радзишевскої.

Ну, а тим, хто вирішив добиватися правди, дуже важко. Наприклад, однією з таких сімей, що складається з 8 членів, довелося оскаржувати незаконне рішення судді Ступіна в Апеляційному суді Донецької області. І що ж?

Жерці Феміди скасували рішення кума Лариси Петрівни, але ухвалили: позивачам слід укласти з Радзишевською договір і акуратно відносити квартплату в контору ЗАТ «Дальнє»!

Характерно також, що Радзишевській абсолютно все одно, кого залишати без даху над головою. Під її гарячу руку потрапляли й діти, й інваліди. У методах досягнення своїх цілей Лариса Петрівна настільки ж всеїдна: крім перерахованих вище махінацій Радзішевська вдавалася до таких хитрощів, як зміна адрес цікавих для неї будинків. Тут також не обійшлося без спільників при владі – тодішнього голови ліквідаційної комісії Володимира Бойчука і, вже згаданих, голови сільради Столєтова та начальника бюро технічної інвентаризації в місті Мар’їнка на прізвище Самуся.

Колишнім колгоспним багатством ЗАТ Радзишевської розпорядилося вельми своєрідно. Прибравши до рук майнові паї селян, нова господарка порізала і здала на металобрухт все, що можна було зруйнувати: трактори, нову водонапірну башту, маслоцех, автогараж, майстерні, 6 тваринницьких ферм. Знищила клуб та їдальню. Привласнила навіть дитячий садочок, який незабаром також розорила, а в уцілілій частині відкрила кафе.

Необхідно зазначити, що подібне ведення бізнесу взагалі притаманне переважній більшості «міцних донецьких господарників». Зауважимо, що згадувані автором у попередній статті «юрікі», які господарювали в донецькому Моспині, подібним же чином обійшлися з майном колишнього радгоспу «Будьонівський», що звалилося їм «з неба». Окрім здачі металобрухту, вони примудрилися десь подіти ціле стадо корів у більш ніж тисячу голів. Саме завдяки такій особливості менталітету «нових донецьких» нині вся донбаська глибинка представляє з себе суцільні депресивні території.

Прокуратура Мар’їнського району нарешті порушила кримінальну справу за фактом крадіжки майнових паїв селян. Але, незважаючи на це і навіть на той факт, що злочинна діяльність Радзишевської завдяки висвітленню в ЗМІ знижує і без того низький рейтинг Партії регіонів в очах громадськості, жителі села Дальнє мало вірять у сприятливе для них вирішення питання. Адже Радзишевська так часто хвалилася перед ними, що «свиней у неї на всіх вистачить» – і на міліцію, і на прокуратуру. Та й сама поміщиця здаватися не збирається. Більш того, вона подала мільйонний позов на тих 17 неслухняних односельців, які не хочуть здавати свої ділянки за копійки і наймитувати на її користь. А розглядом позову Радзишевської про «самовільно захоплені» селянами земельні наділи займеться відданий їй суддя Ступін!

«Кріпаки» зі села Дальнє кажуть, що Лариса Радзишевська, виправдовуючи свої вчинки, любить повторювати одну фразу: «Янукович всю країну купив, а я не можу одне село?» Треба визнати, амбіційній регіоналці майже вдалося досягти своєї мети.

Удільний князенко Великоновосілківського району: Радзишевська і поруч не стояла...

Однак, поміщиці з села Дальнє ще дуже далеко (вибачте за тавтологію) навіть до рівня донецьких васалів Януковича на зразок Валерія Шири. Більш того, змагатися в могутності з головою Великоновосілківської райради Донецької області навряд чи під силу навіть господарям станиці Кущівскій в Росії.

Валерій Петрович є, без перебільшення, справжнім удільним князем на території, що охоплює 73 населені пункти і налічує в цілому майже 50 тисяч людських душ. Така чисельність населення першої за площею адміністративно-територіальної одиниці області, що розташована на заході «біло-блакитної» вотчини.

                       Іван Хараман

Так-так, саме «душ», тому що, судячи з численних фактів з новітньої історії району, керівником якого і є Шира, саме він і його найближче оточення має право не лише привласнювати тисячі гектарів народної землі, але навіть відбирати життя в тутешніх селян та фермерів.

26 листопада 2009 року неподалік від свого будинку, розташованого в селищі міського типу Велика Новосілка, був по-звірячому вбитий директор і співвласник місцевого агропідприємства СТОВ «Євгенівське» – 57-річний Іван Хараман. Чоловік загинув від ударів залізним прутом, завданих йому невідомими. Але про те, хто був справжнім винуватцем вбивства, нехай навіть виконаного чужими руками, ще довго шепотіли колеги підприємця і навколишні жителі.

 Смерть керівника успішного сільгосппідприємства розбурхала жителів району тому, що напередодні СТОВ «Євгенівське» зазнало потужного рейдерського захоплення, організованого Олегом Шем’яковим, бізнес-повіреним голови Великоновосілківської райради Валерія Шири. Загиблий навіть попереджав правоохоронні органи про те, що його життю загрожують. Незадовго до смерті Хараман звертався за допомогою і до одного з народних депутатів. Ще 29 вересня будинок, в якому фермер проживав зі своєю родиною, закидали пляшками із запальною сумішшю. Пожежу вдалося загасити, однак винних не знайшли. У спробі заволодіти агрофірмою і тиску на дрібних засновників Хараман звинувачував жителя села Павлівка (того ж самого Великоновосілківського району) саме Олега Шем’якова. Причетним до рейдерства Хараман вважав і самого главу райради Валерія Ширу. Крім того Хараман заявляв, що він постійно піддається моральному і фізичному тиску, йому навіть пообіцяли, що якщо він не відмовиться від підприємства, то його «усунуть фізично».

«Батькові відкрито погрожували, що знищать. За вбивством стоять Валерій Шира і Олег Шем’яков. Шем’яков хотів прибрати батька, тому що він був принциповий керівник», – розповідав журналістам після вбивства Харамана його син Андрій. У той же час дружина загиблого заявила в суді, що напередодні вбивства Шира запрошував Харамана до себе на «дачу» у Нескучненський ліс, і коли останній повернувся додому, то приречено сказав, що йому кінець – голова райради погрожував смертю, якщо він не відмовиться від корпоративних прав на СТОВ «Євгенівське».

Показово також, що доньці Шири – Ларисі Дегтяренко належали 5% статутного фонду в ТОВ «Євгенівське», а 5 серпня 2009 року ще 44% підприємства таємничим чином були подаровані Шем’якову дрібними акціонерами.

Дивно, але ніяких питань у правоохоронців ні до Шири, ні до Шем’якова так і не виникло. Вони взагалі не розглядалися слідством у якості підозрюваних, хоча на бесіду в міліцію запрошувався навіть один із журналістів, які написали про трагедію. При цьому два згаданих суб’єкти були єдиними, чий наявний мотив до усунення Харамана було видно неозброєним оком.

Цікава деталь: 6 жовтня 2009 року, незадовго до першого замаху на Харамана, Шем’яков звернувся до Господарського суду Донецької області, висунувши однією з вимог позову усунення директора «Євгенівського» із займаної посади. Вже 7 жовтня суддя Донець частково задовольнив позовні вимоги Шем’якова. Причому слуга Феміди настільки поспішив, що датував постанову 2008-м, замість 2009-м роком. Івану Хараману заборонили проводити будь-які дії, в тому числі – реалізовувати швидкопсувну сільськогосподарську продукцію. І вже 8 жовтня позивач, потираючи руки, з’явився в кабінеті Івана Володимировича із держвиконавцем – на майно ТОВ «Євгенівське» було накладено арешт. Однак, підприємець здаватися не збирався, за що згодом і поплатився.

Загалом, у кримінальній історії Донбасу Великоновосілківський район займає не останнє місце, на відміну від його соціально-економічних показників. Свого часу невідомі молодики побили бейсбольними бітами до втрати свідомості у власному кафе одного з впливових на той момент підприємців району М. М. Кірьякулова, після чого він змушений був назавжди закрити усі свої справи в районі та виїхати. Прямо у власному житлі грабіжниками-«нальотчиками» були вбиті голова колишнього колгоспу «Правда» (село Старомайорське) М. П. Обрізан та начальник маслоцеху колишнього КСП «Нива» (село Старомлинівка) Н. В. Патрікац. У березні 2008 року невідомі підпалили автомобіль «Ніссан-Патрол», що належав підприємцю А. Потузі. Той відкрито опонував районній владі в судах.

Редактор місцевої газети Василь Пробачай в одній зі своїх статей писав, що після знаменитого указу Леоніда Кучми, коли колективні сільгосппідприємства за одну ніч перетворилися на СТОВ, розподіл земельних активів у Великоновосілківському районі відбувся за дуже простою схемою: тодішній голова райдержадміністрації Шира, і два його заступника Красьоха та Денисенко закрилися в кабінеті і протягом дня «розпиляли» район на трьох, ввівши в засновники практично всіх господарств або своїх родичів, або довірених осіб. Цим, на думку журналіста, і пояснюється те, що Великоновосілківський район залишається найбіднішим у Донецькій області, а по безробіттю – абсолютним рекордсменом в Україні.

Ця частина Донеччини є чисто аграрною – раніше наявні тут деякі промислові підприємства, після того, як перейшли під контроль структур, близьких до Валерія Шири, були або розорені і вивезені на металобрухт, або збанкрутовані і закриті. Єдиною цінністю залишається земля. І сьогодні місцевим маркізом Карабасом є голова та депутат (протягом трьох скликань) райради регіонал Шира. Колишній прокурор Донецької області Олексій Баганець свого часу вказував, що дочка Шири Лариса Дегтяренко є засновником 7-ми господарств. Виконувач у 2005 році обов’язків начальника Управління Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю МВС України в Донецькій області С. Степанов констатував: «Родичі Валерія Шири є засновниками 24 підприємств району...»

Природно, що прихватизація району Широю і його підопічними здійснювалася не завжди гладко. Стосовно господаря Великоновосілківського району свого часу порушували кримінальні справи по цілому букету статей КК України, але всі вони дивним чином розвалювалися ще до суду.

Хоча насправді все дуже просто: Валерій Шира водить дружбу з прокурором Донецька, вихідцем із Великоновосілківського району, Олександром Ольмезовим. У числі ще більш високих покровителів Валерія Петровича є екс-Генпрокурор та нардеп від Партії регіонів Геннадій Васильєв і його колишній протеже – нинішній заступник Генпрокурора Ренат Кузьмін. Але й це не головне. Валерій Шира відомий цілому району перш за все як наближена особисто до самого Віктора Януковича особа. Народна чутка навіть нагородила свого хазяїна гучним званням «банщика» Віктора Федоровича.

«Вітя і Валера зійшлися ще в 70-х роках. Після цього їхні шляхи нерозривні. В нагороду за роки невтомної праці пацани «підігнали» Ширі район. Мовляв, роби там, чого душа забажає, «старший» все дозволив. Підприємства можна забирати, поля чужі. «Старший» постійно спілкується з відданим йому банщиком. Частенько запрошує до себе в Межигір’я – попаритися, пополювати, просто так постріляти. Шира у разі необхідності дзвонить Януковичу безпосередньо, минаючи численну прислугу. Йому можна на «ти» – писало колись одне з українських інтернет-видань.

Хоча, як і мафіозі – герої книг Маріо П’юзо, Шира, який завжди вмів відділяти бізнес від особистого, успішно застосовував свою «підприємницьку» хватку і в політиці. У 2005 році, викинувши партквиток Партії регіонів, Валерій Петрович причепурив помаранчеву краватку і бурхливо аплодував Вікторові Ющенку, який прибув до Донецька після перемоги на виборах. Над цим «анекдотом» тоді реготали жителі Великоновосілківського району. Пізніше Шира побував і в лавах місцевого БЮТу, і в Партії промисловців і підприємців, що на той момент входила до блоку «помаранчевих» сил. А в донецьку «Нашу Україну» Шира впровадив свого протеже Шем’якова і саме завдяки старанням останнього «зачистив» у партії тих «помаранчевих» веліконовосілківців, які відкрито домагалися відсторонення голови району від влади і притягнення його до кримінальної відповідальності.

А таких сміливців спочатку було чимало. У березні 2005 року під стінами Донецької ОДА жителі Великоновосілківського району провели мітинг під гаслами: «Бандитам – тюрми! Ширу геть!» Новообраний Президент тоді ще прислухався до волі народу, і Шира був звільнений з посади голови райдержадміністрації за корупційні діяння. Але, як відомо, Ющенко згодом швиденько згорнув свою антибандитську програму І вже в кінці 2008 року... нагородив Валерія Ширу вищою державною нагородою – орденом Данила Галицького, якраз до 60-річчя Великоновосілківського феодала.

А менш ніж через рік був вбитий Іван Хараман, який, до речі, теж був членом Партії регіонів. На його похорон не ризикнули прийти представники тієї влади, яку Іван Хараман представляв у місцевій раді. І про яку незадовго до смерті, перебуваючи під тиском на своє підприємство, гірко сказав: «Моє село Євгенівка 95% голосів віддавало за Партії регіонів. Як людям в очі дивитися? Як далі голосувати за них?»

Україна Януковича як вона є

Люди зробили висновки самі і на президентських виборах-2010. Велика Новосілка віддала «своєму» кандидату Януковичу всього 57,3 відсотка голосів – на 19 відсотків менше, ніж тодішній сукупний рейтинг «біло-блакитного» кандидата по Донецькій області! Більш того, навіть найбільш демократично просунуті центральні райони Донецька, що традиційно мають тут найширший електоральний діапазон, не надали високого кредиту довіри чужому землякам Януковича кандидату – Юлії Тимошенко. Перемогла не вона, і вже на останніх виборах до місцевих рад Шира і його співтовариші, що значно зміцніли протягом року, зробили все, щоб виправити колишню помилку. Результат перевершив найсміливіші очікування: активніше за всіх у Донецькій області «голосував» саме Великоновосілківський район! Необхідна регіоналам як повітря явка виборців досягла в тут майже 75%, в той час, як середній показник по Донецькій області не перевищив навіть 50%.

Не так вже давно у Великоновосілківському районному суді почалися слухання у справі про вбивство Івана Харамана. Родичі покійного впевнені, що судять «терпилу», а не справжніх організаторів злочину. В обвинувальному висновку, направленому до суду майже за рік після скоєння злочину, голова Великоновосілківської райради не фігурує, і навіть не згадується, а ім’я Шем’якова присутнє лише у довідці про речові докази, що зібрані у справі. Серед них – договори дарування останньому власності колишніх засновників СТОВ «Євгенівське»...

Та й хіба могло бути інакше? Про те, що в Україні Януковича очевидні «засилля бандитів і непотизм», вже навіть за кордоном пишуть!

(далі буде)

Попередня публікація: Донбаські Кущі- 1. Страх і ненависть у донецькому Моспині

Джерело