26 черв. 2012 р.

Мовне небуття

Що буде з країною років через 10, якщо запрацює мовний закон регіоналів


Мовна «проблема», через котру штучно лихоманить Україну, має багато рис, що не вельми привертають до себе увагу

Мовна «проблема», через котру штучно лихоманить уже два тижні Україну, має багато рис, що не вельми привертають до себе увагу. Значною мірою тому, що «лінгвістичний» простір, котрий намагаються врегулювати сумнозвісним законом Колесніченка – Ківалова (напрочуд вдало поіменованим нещодавно КаКа), має набагато важливіше значення, аніж статусний елемент національної гідності й тотожності. За нинішніх обставин, коли реальний статус офіційної мови лишається, м’яко кажучи, декоративним, будь-які рішення, спрямовані проти повноцінного функціонування української, фактично дорівнюють профанації самої державності, котрої досі не наповнено конструктивним і дієвим змістом. Отже, обираючи мову, суспільство де-факто робить цивілізаційний вибір, бо ж вона засіб не просто комунікації, а ще й творення певних понять, цінностей і правил суспільної гри. Тиждень спробував уявити картину такого цивілізаційного «поступу», якщо закон КаКа запрацює.

СОЦІУМ
Усе, з чим ми стикаємось у щоденному спілкуванні, є мовою соціальних символів. Кожен із нас обирає лексикон, відповідний до його пріоритетів і статусу. Мовна КаКа, котра маргіналізує вживання української, відкриє шлюз, яким суспільство плавно перетече до утвердження російсько-совкових соціальних норм і практик, які, наприклад, домінують на зросійщеному Донбасі. Країна й досі не змогла їх позбутися, але нині вони мають цілком реальні шанси вкорінитися ще більше, але, власне, не в есересерівському варіанті, а в цілком деградованій і потворній його версії. Стандартним уявленням про соціальні норми й цінності стане огидна картина, зображена в нещодавній кінострічці Якоба Пройса «Інший Челсі». Секретар Донецької міськради поєднує там свій статус «слуги народу» з відвертою зневагою до люду, котрий існує для нього як натовп «лохів», чия вершина щастя – випускати пару на стадіонах під акомпанемент шансону й дешевого алкоголю. Територія юрби, селекціонованої службою в армії та середньою школою, – це завод, пивничка, будівельний майданчик, базарчик (для шмаркачів-«інтелігентів» як варіант – якийсь виш із копійчаною зарплатою), ну а на гірший випадок – слідчий ізолятор, бо ж межа між свободою та місцями позбавлення волі стане дуже умовною. В такому суспільстві людина не здійснює вибору. Його роблять за неї природа й випадок, решта в руках «вишестоящіх». Креолізований соціум повернеться до регульованих народжуваності й охорони здоров’я. Остання, зокрема, остаточно перетвориться з охорони на контроль, відтак збереження доброго фізичного стану людини буде залежним від доступу до ієрархізованих рогів достатку.

КУЛЬТУРА
Цієї опції вже років через п’ять узагалі можна серйозно не обговорювати. Україна остаточно закріпить за собою світову першість у дотриманні абсурдного й потворного прямого співвідношення між статистично фіксованим «зростанням духовності» (вже нині чиновники додумалися обстоювати цю тезу, виходячи з кількості охрещень дітей і частотності відвідин вірянами храмів!) та чисельністю злочинів, скоєних того самого часу. Захист нібито упослідженої російськоїавтоматично призведе до: а) неминучої деградації власне самої російської, яка й надалі руйнуватиметься в совково-суржиковому дусі; б) «гламуризації» всього культурного простору країни. Власне, процес уже пішов: достатньо подивитися на змістове наповнення російськомовних серіалів і шоу, які за останні два роки монополізували вітчизняний телепростір. Оскільки панівним механізмом культури лишаться шоу-бізнес і реклама, варто чекати визрівання в населення нових «культурних» пріоритетів, котрі Міхаіл Зощєнко свого часу окреслив цирком, лазнею та велосипедом. А відтак архівний та музейний фонди у зв’язку із незрозумілістю самого статусу національних будуть «фахово» визнані неліквідами й підлягатимуть розпродажу за демпінговими цінами. Останнім бастіоном в обороні «батьківської» культури на деякий час лишиться пісенний конкурс Михайла Поплавського та ешелонована мережа фолк-ресторанів «Кропива». Нинішнім радникам президента з питань культури вкупі з членами численних рад доведеться поступитися крутішим професіоналам на кшталт Філіппа Кіркорова, Надєжди Бабкіной та Сєрґєя Звєрєва.

ЕКОНОМІКА
Тотальна русифікація впровадить свої правила гри не тільки в соціальній сфері, а й в економіці. Як? Дуже просто. Внутрішній ринок функціонуватиме з усією меншовартістю, властивою провінційному базарчику, як за совка. Тотальною рисою, котра визначатиме структуру виробництва й розподілу, стане кастова належність, визначена «понятіямі», а отже, й відсутність будь-якої конкурентності. Ринкова економіка остаточно перетвориться на симулякр, здатний не рухати країну вперед, підвищуючи стандарти життя, а виконувати роль доїльного апарата, який нещадно висмоктує геть знекровлене й деградоване виробництво. Вищим показником ефективності такої моделі стане мовчазний акт про ненапад між олігархами та чиновниками, а решті суспільства запропонують іще дужче затягти паски й пишатися короткочасними «досягненнями». Повернення почесних грамот і перехідних вимпелів для «передовиків виробництва» сигналізуватиме початки колапсу, як свого часу вже було.
Інфраструктура – це щоразу модерніші бляшані кіоски, перелатані дороги й шість годин щодоби відносно справного водопостачання. Навряд чи можна серйозно обговорювати появу в такій країні талановитих учених, винахідників та інтелектуалів, котрі в усьому світі рухають процеси модернізації. Там, де усталена звичка мити руки прищеплюється лише в періоди епідемій, не варто чекати розвитку високих технологій, якщо вони справді претендують на рівень, вищий від санвузла.

ЕЛІТА
Мовна КаКа матиме цілком конкретні наслідки й для майбутнього так званих еліт та контреліт. Власне, йдеться про те, що вони, зрештою, перестануть дратувати електорат своєю присутністю, елементарно зникнувши як політичний клас. Владна еліта стане неактуальною через поступову асиміляцію країни як такої, а опозиційна їй контреліта теж утратить свою функцію як «професійного оборонця» національних цінностей та ідентичності. Не важко передбачити, що першими за непотрібністю ліквідують міністерства освіти, культури й решту гуманітарних відомств. Наприклад, щойно спрофанований призначенням гламурного головного редактора журнал «Українська культура» доведеться просто закрити, а самому очільникові Мінкульту залишитися хіба що при якомусь тепленькому ресторанчику в якості акомпаніатора. Не позаздриш і невсипущим «володарям думок» та «інженерам людських душ» із кола інтелігенції, зокрема творчої. На них, здається, чекає справжня катастрофа, адже замість ворогів у владному таборі, котрі служили мішенями для фейлетонів, гнівних філіппік та букетів, з’явиться порожнє місце. А, як відомо, солдат, котрий втрачає лінію фронту, перетворюється на старця. І навряд чи в цій ситуації на всіх сварливих і бундючних жебрачків вистачить папертей.

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ
Один із найзаяложеніших, фальшивих аргументів мовного законопроекту регіоналів – дотримання прав розвитку мов та культур нацменшин. Навіть у районах компактного проживання греків, татар, болгар та інших етносів уже зараз відбувається істотне переважання «вєлікого і моґучєго» вкупі з невмирущою совковою злиденністю. В цій ситуації російська мова рішуче почне домінування, остаточно маргіналізувавши культурні анклави, мешканцям яких випадатиме згадувати про власні традиції та ідентичність хіба що на «шароварних» святах урожаю та сільських весіллях. Регіонали ж бо не приховують: реалізація їхньої мовної політики не спричинить бюджетних витрат, про що чітко вказано в пояснювальній записці до законопроекту КаКа. Тобто, як вони чесно зізнаються, ніхто й не збирається витрачатися на розвиток мов нацменш (кримських татар, румунів тощо), хоча на практиці реалізація норм закону КаКа справді потребує багатомільйонних витрат. Головне для них – зберегти нинішній мовний статус-кво, тобто тотальну русифікацію, яка успішно провадиться (навіть без законодавчих нововведень) останніми роками. Барвистий етнографізм швидко засимілює навіть етнічні відмінності, звівши всіх «нацменів» до чітко русифікованого знаменника. Відтак різниці між українськими, скажімо, болгарином та угорцем згодом ми просто не помітимо.
Читайте також:

23 черв. 2012 р.

Українці, до збр... до мови!

18 червня 2012, Світлана Єременко спеціально для УП

Я скоро буду виходити на вулиці Києваз траурною пов'язкою на рукаві
умирає мати поезії мого народу!Все називається Україною
універмаг, ресторан, фабрика.Хліб український,телебачення теж українське.На горілчаній етикетціекспортний гетьман з булавою.І тільки мова чужа у власному домі.У шовінізму кігті підсвідомі.Ліна Костенко, "Зоряний інтеграл"

Насамперед зауважу: у заголовку я звертаюсь не тільки до українців за національністю, а до українців – громадян України.

У своїй попередній статті я писала, що ми досі безмовні саме тому, що у влади української незалежної держави не вистачило політичної волі, щоб по-справжньому впровадити державну мову в життя. Але існує ще один аспект цієї проблеми – це наша пристосуванська позиція, наша власна байдужість і неповага до української мови й, відповідно, до самих себе. 

Тому й дозволяють собі всілякі "діячі" пропонувати антиукраїнські закони, коментувати матчі Євро-2012 російською, істерично репетувати про неіснуюче "порушення прав російськомовного населення", розраховуючи, що ми в черговий раз "проковтнемо".

Мене завжди дивує фраза: "Я не знаю украинского, но я патриот Украины". Коли ж цей вислів звучить із вуст українців, він мене дратує.

Я не вірю в щирість цих людей, і не вірю в їхній патріотизм.

Натомість я вірю Мустафі Найєму, який вивчив українську й навіть веде нею телепередачу. Беззаперечно вірю Віталію Портникову. Вірю Вахтангу Кіпіані, який народився в Тбілісі, виріс у російськомовному Миколаєві, але робить для України більше, ніж багато українців.

Я вірю Андрієві Куликову, росіянину, чия вишукана мова спонукає до вдосконалення навіть тих, для кого українська рідна. Юрію Макарову, який дуже інтелігентно апелює до здорового глузду, свідомості, намагаючись розбудити в громадян України повагу до себе й до своєї країни.
Я вірю Марійці Бурмаці, яка виросла в російськомовному Харкові, але стала голосом Майдану, і "Крихітці" Саші Кольцовій. Вірю Ользі Мусафіровій, яка чесно заявила, що ніяких утисків своїх прав не відчуває.

І сотням не-українців за національністю – але справжнім громадянам держави Україна, які, поважаючи країну й народ, серед якого живуть, вивчили українську мову. Вірю тим, хто прийшов до українства у вже свідомому віці й почав із того, що досконало вивчив мову.
Але я не можу зрозуміти й поважати тих українців, хто добре знає мову, але не спілкується нею!

...Запізнюючись на конференцію, зупинила таксі. У салоні водія досі висить помаранчева стрічка. Для мене це означає: "Ми з тобою однієї крові". Розмовляємо, знайомимось. Віталій говорить російською, але через деякий час переходить на майже чисту українську. Я не можу промовчати, хоча наперед знаю відповідь: "Віталію, у вас така гарна мова, чому ви не розмовляєте українською?" – "Так никто ж не разговаривает!.."

Мені важко осягнути це пояснення.

Добре, а як же власне "Я"? Як щодо поваги себе як особистості? Чи можна в такому разі говорити про громадянську позицію, незалежні погляди, внутрішню свободу?

Чи розуміє кожен, хто послуговується цією фразою, що виправдовує власну безхарактерність, слабкість і безпринципність та навіть боягузтво? Вочевидь, у нашій свідомості досі панує дух колективізму, натовпу, який виховувався піонерською організацією, комсомолом, партією.
Ми все ще оглядаємось на інших за принципом: як усі, так і я. Ніхто не розмовляє – і я не говоритиму.

Найбільше мене дивує, коли це повторюють освічені культурні люди, які вважають себе інтелігентами. Вони ж не можуть не усвідомлювати, що така позиція веде в безвихідь? Киваючи один на одного, ми й далі гратимемо блюзнірську роль, а в нашій країні й далі звучатиме мова чужої держави.

Мені буває страшенно соромно перед іноземцями, коли вони запитують, чому в Україні, зокрема й у столиці, переважно говорять російською. Починаю пояснювати, що "так історично склалось", що Україна 70 років була під владою комуністів, які проводили русифікаторську політику, що людей репресували за українську мову, вишиту сорочку та українську пісню.

"Все це зрозуміло, – каже мені британець Ейдан, – але ви вже 20 років живете в незалежній державі!" І розповідає, що приїхав до Києва з твердим наміром вивчити українську мову. З великим зацікавленням та ентузіазмом почав учити й розмовляти. Але із часом переконався, що його не розуміють, бо й самі кияни не знають української.

У таких випадках мені нема чим крити. Я почуваюся загнаною в кут. Мені просто соромно.
Бо так і є: ми не знаємо рідної мови! І лінуємось, на відміну від Ейдана, вивчити. А якщо й знаємо, то не спілкуємось "потому что все говорят на русском".

...Перебуваючи на стажуванні у США, у Джексоні, розмовляла з рідними по телефону. І раптом звернула увагу на те, що моя господиня Лінда уважно прислухається до розмови. Здивувалась: ані української, ані російської вона не розуміє. "Якою мовою ти розмовляєш?" – запитала вона англійською, коли я закінчила. Відповіла, що українською. Виявляється, у гостинній родині Лінди та Кірбі в різний час проживало близько п'ятнадцяти осіб з України, але вона вперше почула – і розрізнила! – українську мову!

...В екскурсійному автобусі по Чорногорії гід говорить англійською, російською і польською, хоча в автобусі відсотків 80 українців! Цікавлюсь, чому не українською. "Так все ж украинцы говорят на русском!" – щиро переконаний гід і дивується моєму запитанню. Що ж тут заперечиш? Адже очевидно, що аргументи для переконання йому надали наші туристи. Якщо ми самі себе не поважаємо, то чому з нами повинні рахуватися інші?

День у день я стаю свідком таких абсурдних ситуацій.

Позад мене в маршрутці молода пара спілкується українською. На наступній зупинці вони зібрались виходити й просять водія: "Остановите на остановке".

Дві касирки супермаркету між собою розмовляють українською, але ось до каси підходить покупець: "Здраствуйте, у вас есть карточка, вам нужен пакет?"

Із приятелем заходимо до кав'ярні. На роботі він спілкується українською, з батьками, які живуть у Запорізькій області, також. Щойно ми розмовляли українською, але ось підходить офіціант, який швидше всього приїхав з якогось села на Київщині або Житомирщині і добре знає українську, але мій інтелігентний самодостатній приятель каже: "Принесите нам, пожалуйста..."

Коментарі зайві.

Останнім часом з'явилось іще одне, нове, пояснення: "Не хочу разговаривать на украинском, чтоб не калечить мову как Азаров". Так пояснюють російськомовні кияни. Багато жителів Києва, що приїхали із сіл та містечок різних областей України, розмовляють суржиком. Але замість того, щоб покращити свою українську, переходять на погану російську. Знову ж, "потому что все говорят на русском".

Я ніяк не можу зрозуміти логіки – а чому ж тоді не вивчити мову, щоб не виглядати таким недолугим, як деякі представники влади?

...Алла Горська, душа шістдесятників, художниця, свідомо прийшла до українства. Народилась в російськомовній родині в Ялті, шкільні роки провела в Ленінграді, після Другої Світової війни потрапила до вщент зросійщеного Києва. У тридцять один рік Алла принципово перейшла на українську, а перед цим наполегливо вивчала мову, не соромлячись виписувати незрозумілі слова до кишенькового словника, писати диктанти під диктовку Надії Світличної та працювати над помилками.

Коли в 90-х в Україну почало приїздити багато українців з Америки, Канади, США, мене найбільше вразив їх патріотизм, знання історії, наших традицій, яких ми не знали! А ще вони знали по дві, а то й чотири мови: англійську, німецьку, французьку – але, у першу чергу, українську.

Читаю в газеті "День" про відомого співака 20-30-х років минулого століття Петра Лещенка, якого органи безпеки соціалістичної Румунії знищили в таборах у середині 60-х. Цитую дослівно: "Петро Костянтинович досконало володів українською, румунською, російською, французькою та німецькою мовами".

То ми що, вибачте, дурніші, бо не можемо вивчити одну: українську?

На одному з останніх ефірів "Свободи слова" професор Олексій Гарань, сказав, що прийшов до мови в зрілому віці, і тепер у родині намагаються виховувати дітей українською. І це дуже непросто. Вірю, це справді дуже складно, бо ж мої діти народились й виросли в Донецьку. Але мусимо, бо хто ж, як не ми, виховає в майбутніх громадян України ту, за Ліною Костенко, "високовольтну лінію духу", якої так не вистачає в суспільстві сьогодні!

Моя донька принципово перейшла виключно на українську після відвідин міжнародного молодіжного табору в Литві, куди нашу студентську молодь запросили розповісти про Майдан через півроку після Помаранчевої революції. Крім вихідців із колишнього Союзу, там були литовці, датчани, поляки та білоруси. Вона повернулась із запитанням: "Чому ми так себе не поважаємо.."

Зараз ми справедливо звинувачуємо регіоналів за антиукраїнський законопроект, опозицію за те, що не завадили голосуванню, але...

Почнімо із себе!

Джерело

22 черв. 2012 р.

Україну розколює не мова, а політики

06 червня 2012, УП
Світлана Єременко, журналіст, експерт з проблем ЗМІ та розвитку громадянського суспільства, Український освітній центр реформ

У вівторок була біля Верховної Ради. Гірко. Соромно за нашу опозицію. А між тим…
Так склалось, що після закінчення Київського університету ім. Т. Шевченка мені довелося довгий час жити і працювати у Донецьку. Тому, виходячи з власного досвіду, можу стверджувати, що українська мова не є проблемою для пересічних громадян, це проблема, яку створюють і роздмухують виключно політики.
І, фактично, ми досі безмовні саме тому, що у влади української незалежної держави не вистачило політичної волі, щоб по-справжньому впровадити державну мову у життя.
Я маю щодо цього абсолютно переконливі аргументи.
Коли у 1990 році свідома громадськість виборола першу у Донецьку україномовну школу, конкурс на одне місце складав 10 чоловік! Причому, у списку бажаючих віддати свою дитину до української школи були не тільки українці, а й євреї, росіяни, вірмени, греки.
Батьки розуміли: якщо вони хочуть дати хорошу освіту своїй дитині у майбутньому, треба, щоб вона добре знала українську. Школа № 65 не тільки вижила, вона набула авторитету та стала доказом зацікавленості жителів Донецька у навчанні саме українською, а діти приїздили навіть з віддалених районів.
Шістдесят п’ята довела перспективність навчання українською мовою й необхідність відновлення українських шкіл, яких до Першої світової війни у Донецьку були десятки.
На початку дев’яностих мені, редактору відділу студентської молоді донецької обласної молодіжки, довелося брати інтерв’ю про реформу вищої школи у ректора Донецького університету В. П. Шевченка.
Тоді Володимир Павлович мене переконував, що створення україномовного ліцею при Донецькому університеті – ще не на часі. Мовляв, студенти не знають української мови, немає викладачів, відсутні підручники і т. п.
Я ж доводила шанованому ректору, що діти у Донецьку не є ізольовані. Вони їздять до бабусь у село, слухають передачі по радіо, читають книги та й багато батьків розмовляють українською. Тобто, мова у них є у пасиві, потрібна тільки практика.
Моє інтерв’ю мало назву за словами ректора: "Лицей на украинском – это нереально". Але завдяки тиску патріотичної громадськості, за підтримки відомих представників інтелігенції ліцей при університеті відкрили таки з українською мовою викладання.
І він став першим україномовним ліцеєм на Східній Україні. Через деякий час (і досі) навчатись у ньому стало престижно! Кращі і найталановитіші учні Донеччини, які мріють вчитись в університеті, спочатку вступають до ліцею. І нікому не заважає українська.
Коли у 1995 році ми з професором Білецьким заснували у Донецьку україномовний аналітично-інформаційний журнал "Схід", метою якого було виховання нової української еліти, нам ледве що не показували пальцем біля скроні.
Спочатку автори приносили в редакцію статті російською. Мені як головному редактору довелося тактовно пояснювати, що журнал виходить державною мовою і рекомендувати фахових перекладачів.
Через рік ми досягли того, що "Схід" став ваківським у чотирьох номінаціях: економіка, філософія, політологія та історія, а редакція журналу стала осередком патріотично налаштованих однодумців, серед яких були і росіяни, і євреї.
Щодо статей, то їх нам подавали тільки українською, і ні в кого не виникало жодних запитань: ні у аспірантів, ні у академіків.
Весною 2000 року ми з колегами, за підтримки Українського освітнього центру реформ, створили громадську організацію "Донецький прес-клуб", який мав за мету об’єднати журналістів, надавати колегам важливу суспільно-значиму інформацію та забезпечити доступ до сучасних технологій: комп’ютерів, Інтернету.
На першому засіданні прес-клубу довелося почути: "А почему это на украинском?". Довелося пояснити: прес-клуб працює державною мовою. Такі репліки ще можна було чути з півроку, а далі всі звикли, що у прес-клубі спілкуються українською і ніякого спротиву, непорозумінь, протестів це не викликало.
І редакція журналу і прес – клуб тісно співпрацювали з владою. Тож мені часто доводилось вирішувати якісь питання в обладміністрації. Розмовляла завжди українською і чиновники, спілкуючись, також намагались переходили на державну.
В когось це була майже літературна мова, в когось – суржик. Але не в тому суть. Головне, вони були готові до того, щоб розмовляти українською, принаймні, на державній службі.
Та й взагалі, існує ґрунтовна помилка щодо українства на Донеччині. Чомусь, коли говорять про Східну Україну, зокрема й Донецьк, то уявляють, що там живуть виключно росіяни або російськомовні українці. Насправді це не так.
У Донецьку дуже багато україномовних українців з Центральної та Західної України , які приїхали туди після закінчення Київського державного університету, Львівського поліграфічного інституту, Дніпропетровського гірничого та металургійного інститутів та ін.
Крім того, величезна кількість юнаків та молодих чоловіків – українців приїздили за вербуванням у пошуках кращого життя на шахти та металургійні заводи.
Інша справа, що в умовах русифікаторської політики радянської влади, яка формувала "єдиний совецкий народ", вони почувалися меншовартісними і швидко русифікувалися. Це щодо приїжджих. А у всіх тих Олександрівках, Мар’їнках, Андріївках, Оленівках, і навіть у селі Красному, де народився Прокоф’єв, звучить українська мова.
Проголошення незалежності дало цим людям можливість повернутися до рідної мови, згадати історію, традиції, відчути себе повноцінними громадянами власної держави. Та й більшість росіян, євреїв, греків за виключенням деяких ликових, болдирєвих, колісніченків, корнілових і бондаренок, що до них долучились останнім часом.
Ця більшість, і навіть чиновники різних установ, як даність сприйняли українську мову як державну і готові були спілкуватись.
Але, в української влади навіть після прийняття Конституції, не вистачило рішучості довести справу до кінця: впровадити державну мову.
Не дійшли до цього руки у першого президента Кравчука, про Кучму годі й говорити, про Ющенка гірко згадувати. Не вистачило політичної волі. Побоялись жупела українізації, який при нагоді піднімали як прапор шовіністично налаштовані болдирєви.
А справа стояла за малим: організувати курси української мови для держчиновників, запровадити екзамен з української мови та історії при отриманні українського громадянства, як це робиться у країнах, громадяни яких себе поважають, а найголовніше - зобов’язати виконувати положення Конституції.
Особисто у мене таке враження, що українська влада у цьому напрямку протягом 20 років незалежності робила півкроку вперед, а два кроки назад, оглядаючись на те, а що скаже Росія, боячись, що шовіністи піднімуть черговий репет про неіснуючу "насильну українізацію", або просто діючи за принципом "якось воно буде". От сьогодні і маємо результат!
"Противники української ідеї, української держави вигадали і активно підтримують міф про "дві несумісні України" – Західну і Східну. Вони немов би то зовсім різні…
Стара притча говорить: "Розділяй і владарюй". Тут мабуть і "собака заритий". Розділена Україна, розшматована, ослаблена не буде загрозою для сусіда, її легше буде по шматочках проковтнути.
Не буде злагоди – ослабне держава, не буде єдності – зачахне, зникне у міжусобицях і сам народ. Ці істини, ці аксіоми, на жаль, багато разів спрацьовували у нашій історії. І не на нашу користь…
Їх же хочуть зексплуатувати наші недоброзичливці й зараз. Але, мабуть, на сьогодні зась!" – це абзац з книги "Ми йдемо", професора, доктора наук В. Білецького про діяльність Донецького товариства української мови. Книга видана у 1998 році!
Пройшло 14 років, а у нас ті ж самі проблеми. Ворожа Україні та народові влада, яка не змогла забезпечити "покращання життя вже сьогодні", щоб відволікти народ від болючих проблем, обтрусила від нафталіну і витягнула на поверхню стару проблему мови. І аж заходяться прислужники режиму, розпинаючись про " порушення прав російськомовних громадян".
Все до болю знайомо.
Такі нісенітниці смішно слухати і навіть не хочеться обговорювати, якби не… проект закону "видатних діячів сучасності" Колєснікова-Ківалова прийнятий у першому читанні.
То, може, таки прийшов час сказати: "Зась!" !?

Джерело

16 черв. 2012 р.

Українській армії загрожує перетворення на "купку озброєних людей"

26.03.12, Надія Майна, «Главред»  
 
Експерти побоюються, що реформа української армії буде неефективною, і військові втратять залишки своєї сили.
Україна постала на порозі масштабної військової реформи. Розроблена Міністерством оборони програма реформування Збройних сил України містить низку сміливих новацій, які закріплені в проекті Концепції реформування та розвитку Збройний сил України (документі, що визначає основні напрямки змін в українській армії до 2017 року). Зокрема, документ передбачає суттєве скорочення чисельності ЗСУ протягом найближчих п’яти років – зі 192 тисяч до 70 тисяч осіб. Також пропонується до 2017 року поступово перейти на комплектацію армії виключно на контрактній основі, тобто строкову службу планується скасувати.
Крім того, документ пропонує переглянути функції армії та звести їх до мінімуму. Фактично Збройним силам відводитиметься єдина функція – локалізації та нейтралізації збройного прикордонного конфлікту. Про інші загрозі для держави (чи то терористичну, чи то техногенну тощо) в документі не йдеться.
Радикальне переозброєння армії відповідно до Концепції заплановано на 2014 рік. В рамках переозброєння війська має відбутися модернізація і закупівля бойових літаків, вертольотів, боєприпасів, ЗРК та ракет для них тощо. Загалом на реалізацію запланованої реформи війська, за оцінками авторів Концепції, знадобиться 155 мільярдів гривень. Автори документу посилаються на європейську практику та обіцяють довести рівень витрат на армію до 1,4% ВВП.
Опитані «Главредом» експерти без коливань і одностайно погодилися із необхідністю реформування української армії, оцінивши її стан як загрозливий та катастрофічний, ба навіть більше. «Збройних сил в Україні фактично не існує», - вважає Валентин Зубов, член профільного парламентського комітету.
Провину за плачевне становище української армії експерти покладають на всіх президентів країни, оскільки ті недооцінювали важливість належного фінансування та модернізації ЗСУ. До того ж кожна попередня програма реформування армії припиняла реалізовуватися щойно змінювався міністр оборони. Крім того, на думку фахівців, керівники держави особливо не переймалися питаннями армії, оскільки були відсутні прямі загрози виникнення збройних конфліктів та необхідність захищати збереження державності та території.
Виходячи з досвіду України, експерти налаштовані досить скептично щодо справжнього реформування Збройних сил України та втілення засад Концепції в життя. Проте вони наголошують на тому, що Україні вкрай необхідно створити сильну та добре оснащену армію, нехай і нечисленну, в умовах, коли держава заявила про свою позаблоковість. Проголошення такого статусу означає, що країна лише власними зусиллями має забезпечувати власну безпеку, не очікуючи допомоги з того чи іншого боку, пояснюють експерти.
Крім того, експерти наголошують, що реформа Збройних сил України може бути проведена, але тільки в разі її належного фінансування – на рівні 2,5-5% ВВП. В іншому випадку, якщо відбудеться тільки скорочення кількості військовослужбовців, тобто реформа буде виконана частково, це тільки зашкодить державі, не залежно від її участі чи неучасті у військово-політичних блоках. Зокрема, такої думки дотримується керівник дослідницьких програм Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Сергій Згурець. В разі такого часткового проведення реформ ЗСУ можуть перетворитися не на армію, а на «купку озброєних людей, причому озброєних далеко не сучасною технікою», вважає Віктор Чумак.
Експерти поділилися з «Главредом» оцінками сучасного стану української армії, прокоментували новації Концепції реформування та розвитку Збройний сил України та поділилися прогнозами щодо ефективності такої реформи ЗСУ.
 
Валентин Зубов, заступник голови Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони, народний депутат України:
Ситуація у Збройних силах України напружена і загрозлива. Її у жодному разі не можне залишати такою, як вона є. Майже двадцять років українське військо не отримувало нової техніки та озброєння і трималося виключно на запасах озброєння, створених ще за радянських часів.
Всі президенти України ставилися до вирішення проблем збройних сил «за залишковим принципом» – коли не було чого робити, вони згадували про армію. Саме тому сьогодні в українському війську склалася катастрофічна ситуація. Наша здатність провести військовий парад не значить, що у збройних силах немає проблем. Це – просто показуха і прагнення замилити очі виборцям. Адже насправді озброєння немає, курс взятий на радикальне скорочення війська, а соціальний захист військовослужбовців ніякий. Підкреслюю, ситуація просто катастрофічна – фактично збройних сил просто немає. Нинішнє керівництво держави недооцінює значення армії для молодої незалежної держави.
Так, ми можемо говорити про загальну спокійну ситуацію у світі, що Україні не загрожують військові конфлікти. Але це поки що. Я б не виключав можливість локального військового конфлікту в Україні. Теза про те, що якщо народ не хоче годувати свою армію, він годуватиме чужу, сьогодні має пряме відношення до України.
Я не вірю, що до 2017 року в Україні вдасться створити сильну та потужну армію, яка мала б існувати в позаблоковій країні. Подібних програм приймалося чимало. Якщо влада хотіла відвернути увагу громадськості від певної проблеми, заспокоїти суспільство, вона розробляла тривалу програму розвитку, реалізація якої мала б здійснюватися протягом багатьох – аби був великий термін, і всі про неї забули.
Кажу з впевненістю, що ця програма не буде виконана, спираючись на досвід попередніх років. Неодноразово створювалися програми реформування, але коли приходив черговий міністр оборони, він починав пояснювати, чому ця програма не може бути виконана.
Тому зараз важливо, аби президент і уряд зрозуміли, що ситуація у світі значно погіршилася і що дуже зросла ймовірність локального конфлікту. Сьогодні Україні потрібно мати, як мінімум, стотисячну армію. Причому не строкової служби, а професійну армію, за контрактом, де б солдати та офіцери отримували належну зарплату, де б щороку оновлювалася військова техніка. Натомість ми дожилися до того, що продаємо наші останні танки «Булат» іноземним арміям, а за минулий рік на озброєння, смішно сказати, поступив тільки один сучасний танк.
Якщо вище керівництво армії та держави не зрозуміє проблему і не вирішуватиме її, ми годуватимемо чужу армію.  
 
Віктор Чумак, директор Українського інституту публічної політики:
За нинішніх умов позаблоковість – не зовсім правильна позиція для України, оскільки світ рухається до створення блоків у сфері оборони. До того ж, колективна оборона є набагато дешевшою, ніж самостійна, і надає переваги в озброєнні, оснащенні технікою та в доступі до необхідної інформації.
Україна зараз опинилася між двох блоків – НАТО і ОДКБ (військово-політичного союзу країн СНД). Якщо країна обирає європейський вектор зовнішньої політики (а більшість країн Європейського Союзу є членами НАТО), то рано чи пізно їй доведеться обрати блоковість у військово-політичній площині. І, скоріше за все, це буде НАТО. Колективна оборона дала б Україні можливість утримувати невелику, але мобільну і добре оснащену армію, при цьому частину зобов’язань щодо оборони могли б взяти на себе союзники по блоку.
Але оскільки сьогодні Україна не має прямої військової загрози, вона неспішно проводить модернізацію і скорочення армії. Але будь-яка реформа буде ефективною за наявності належних ресурсів: політичної волі для проведення реформ, кадрового потенціалу, фінансових і матеріально-технічних ресурсів.
Українська армія вкрай відстала від сучасних армій інших країн світу. Ми використовуємо техніку другого і третього покоління, коли світ переходить на техніку п’ятого покоління. Тому якщо не буде переглянутий військовий бюджет, говорити про ефективність реформи відповідно до Концепції розвитку ЗСУ до 2017 року не буде сенсу. А в результаті запланованого скорочення в 2,5 рази утвориться не армія, а просто певна сукупність озброєних людей, причому озброєних далеко не сучасною технікою.
Інша проблема українських збройних сил – відсутність належної фінансової підтримки особового складу, тобто низькі зарплати, неконкурентність спеціальності військового тощо. Причому люди просто не хочуть працювати із застарілою технікою, їм не цікаво мати справу з технікою вчорашнього дня.
Якщо фінансування армії не підвищиться до рівня 2,5-3% ВВП, то немає сенсу навіть розпочинати дії відповідно до Концепції реформування та розвитку ЗСУ до 2017 року. Така реформа захлинеться, як і всі попередні.
Загалом, до 2017 року створити в Україні армію, яка мала би бути у позаблокової країни – просто нереально.
 
Сергій Згурець, керівник дослідницьких програм Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння:
В Україні вже існувало кілька програм реформування Збройних сил, які мали на меті і в 2005, і в 2011 році створення боєздатної нечисленної сучасної армії. Але програми жили одним життям, а країна – іншим. В результаті сьогодні, попри існуючі попередні програми розвитку, ситуація в українській армії залишається вкрай складною.
Враховуючи досвід попередніх 20 років військового реформування, я схильний оцінювати нинішні плани, про які йдеться в Концепції реформування та розвитку ЗСУ до 2017 року прагматично, а не оптимістично. Підходи, закладені в Концепцію, матимуть під собою адекватне підґрунтя в разі належного фінансування. Але необхідно ще дочекатися ухвалення Державної програми реформування ЗСУ та прогнозних показників фінансування Концепції та Програми.
Всі попередні програми та концепції провалилися. І поки що немає жодних аргументів, які свідчили б про те, що ця програма реформування не зазнає аналогічних проблем. Аби цього не сталося потрібен жорсткий контроль над процесами з боку Президента, РНБО та міністра оборони. Саме за наявності їх волі та розуміння проблеми ми зможемо отримати нормальні Збройні сили. Поки що важко робити загальні висновки. Ми маємо побачити Концепцію та Державну програму реформування ЗСУ до 2017 року, які в результаті будуть ухвалені, адже поки що ці документи тільки обговорюються. А вже після цього стане зрозумілим, яка армія будується новою українською владою. Крім того, поки що складно робити висновок про те, наскільки ця концепція відповідає потребам позаблокової країни. Адже вимоги до армії ґрунтуються на трьох китах – бойових дух, арсенал і навички. Концепція ж не містить інформації про те, яким шляхом передбачається зміцнення бойового духу війська, яким чином і в які терміни переозброюватимуться арсенали, що буде з бойовими навичками особового складу в рамках даних змін. Тобто кожен напрямок потребує окремого обговорення.
У будь-якому разі за нинішніх фінансово-економічних умов українська армія потребує суттєвого реформування. Цей болісний крок відкладався всіма попередніми міністрами оборони. Готовність нинішньої влади зробити його можна тільки вітати, але за умови, що водночас із суттєвим скороченням чисельності війська проводитиметься переоснащення війська та підніматиметься соціальний статус військових. Якщо зроблять лише частину (скоротять військо), то спровокують соціальну напругу в суспільстві і відвернуть чоловіків від служби в армії як такої. А це, звісно, зашкодить державі в цілому, не залежно від її зовнішньополітичних курсів і приналежності до військово-політичних блоків.
 
Микола Сунгуровський, керівник військових програм Центру Разумкова:
Про ймовірність реформування армії завдяки заходам, запропонованим у Концепції, можна було б говорити, якби всі вихідні дані були відкритими. У документі всі кроки пропонуються, виходячи зі сценаріїв протистояння загрозам, які визначені як актуальні. Цей документ виглядає непереконливим, а актуальні загрози визначені якось по-дитячому. Адже для збройних сил та обороноздатності держави визначаються не найбільш актуальні загрози, а загрози, пов’язані з ризиком великих втрат. Тобто навіть якщо загроза малоймовірна, але вона може мати складні наслідки (втрата державності, території тощо), все одно потрібно створювати силові засоби, аби мати змогу протистояти їй.
Подібні нюанси так само не аргументовано були описані у попередній концепції 2009 року. І вже в 2010 році вже мали з’явитися стратегія й концепція, але відбулася законодавча зміна зовнішньополітичного курсу – Україна заявила про свою позаблоковість. Такий статус вимагає створення нової моделі збройних сил. Оскільки загрози залишаються тими ж, а сили для протистояння ним мають бути значно більшими. Адже Україна вже не може розраховувати на допомогу того чи іншого блоку.
По суті, Концепція не передбачає жодних суттєвих змін. Тобто реформ як таких вона не пропонує. Немає новацій, крім скорочення чисельності. Але це – не реформа і навіть не модернізація, а всього-на-всього косметичний ремонт і не більше того. Скорочення кількості військовослужбовців має бути чітко аргументовано. За умов закупівлі озброєння старих радянських зразків та збереження нинішньої структури ЗСУ проводити таке масштабне скорочення – це божевілля. Адже ті функції, які мала виконувати армія, відтепер виконуватися не будуть. Проведення реформ слід починати зі зміни структури збройних сил, причому змінювати їх слід таким чином, аби невелика кількість військових дозволяла покрити якомога більший спектр загроз і викликів.
Даний документ важко назвати концепцією, а тим більше – реформою.

ВМС України: життя чи виживання?

2 липень, 2010 p, Олександр Шталтовний для Бі-Бі-Сі, Севастополь

У Севастополі розпочинаються урочистості з нагоди професійного свята працівників морського і річкового флоту та військовослужбовців Військово-Морських Сил України. Попри свято, експерти передрікають українським ВМС занепад, а ЧФ Росії «друге дихання».

Флот

Об'єднати свята цивільних та військових моряків в одне, що тепер офіційно зветься День флоту України, було вирішено ще за президентства Віктора Ющенка. Він також прагнув відокремити українське флотське свято від російського -- Дня ВМФ РФ, що протягом десятиліть проводиться в останню неділю липня одночасно на чотирьох флотах Росії.

Лейтенантам - погони та …2 тис. гривень
Поки у військово-морській академії завершуються останні репетиції урочистої церемонії випуску молодих офіцерів, на флоті очікують, що 4 липня президент України особисто вручить лейтенантам їхні перші погони та морські кортики. Більш досвідчені офіцери і розраховують на більше - на квартири. Коли ж уривається терпець, дружини морських офіцерів телефонують Віктору Януковичу просто у севастопольський телеефір.
Одна така жінка повідомила Віктора Януковича, що зарплатня її чоловіка складає 2 тис. гривень на місяць. Маючи двох дітей та не маючи житла, подружжя змушено знімати квартиру. У прямому ефірі жінка запитала, «Коли в Україні зміниться ставлення до армії та до її офіцерів?»
«Ви знаєте, це, звичайно неприпустимо. Те, що ми маємо сьогодні у наших збройних силах, це проблема, яку ми будемо вирішувати не один рік. Але держава зобов'язана забезпечити офіцера, як мінімум, службовою квартирою, на початку служби, яка після завершення служби, повинна стати власністю офіцера», -- сказав на місцевому телебаченні Віктор Янукович.
Через соціальну незахищеність та відсутність перспектив технічного переозброєння ВМС, молоді офіцери йдуть з флоту. Досвідчені ж, рахують місяці до завершення, по суті, примусового контракту із оборонним відомством та до мінімального пенсійного віку.

Здобутки
На флоті є і добрі новини.
Намітилось якесь пожвавлення у морській авіації, тримається морська піхота, іноземну технічну допомогу отримали флотські рятувальники, потроху переозброюються органи управління - штаби. Але всім їм бракує практики.
І головне -- старіє радянська зброя, у тому числі і кораблі.

Флот

Втрати
Експерт центру армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь каже, що без реального та системного переозброєння, особливо за проголошеної позаблоковості, Україні буде важче тримати зазіхання на її економічну морську зону.
«Наведу єдину цифру: 2011 рік - це останній рік, коли українські збройні сили, за збереження нинішньої негативної тенденції зможе якось відповісти навіть на провокацію. Далі - повний розвал. Бо завершуються всі ресурси всієї військової техніки, яка в нас є, включаючи і військово-морські сили», -- каже експерт.
Тим часом на флоті пишаються періодичною участю ВМС в антитерористичній операції НАТО «Активні зусилля». І це, на думку експертів, дійсно великий середземноморський успіх українців, але за умови реалізації плану щодо повної інтеграції із силами Альянсу.
Після ж перекреслення північноатлантичних перспектив України та її зближення з Росією, участь ВМС в патрулюваннях поблизу грецького острова Кріт, на думку спостерігачів, втратила практичний сенс і перетворилась на замилювання очей Брюсселю, якого керівництво України насправді не хоче дратувати зближенням з Росією.
Справді для моряків залишився ще один сенс -- долати піратство. Але депутат Верховної Ради Криму Єфім Фікс визнає, що Україна не спроможна приєднатись до російських кораблів, що разом із натовцями висліджує піратів поблизу Сомалі.
«Коли країни, дійсно серйозні країни відряджають свої кораблі до Сомалі захищати судноплавство від піратів, Україна не може відрядити туди хоч щось. Хоча більше за всіх страждають саме українські цивільні моряки. Ось що турбує та викликає здивування», -- бідкається Єфім Фікс у кримському телеефірі.

Переваги для ЧФ Росії
Військові аналітики відмічають, що продовження терміну перебування ЧФ Росії в Криму була для Москви визначальною умовою для перспективного переозброєння Чорноморського флоту. Керівництво Міноборони та ВМФ Росії вже оприлюднило план оновлення корабельного складу ЧФ.
Перебуваючи у Севастополі Віктор Янукович теж обіцяв не відставати від Росії. Але спостерігачі переконані, що насправді преференції отримав саме російський «орендатор».
«Я вважаю, що український флот, що базується поруч із російським, він як мінімум не має бути гіршим. Ми не маємо ганьбити прапор нашої держави. В нас є чудові верві у Миколаєві. На щастя ми їх ще не втратили. І флот ми піднімемо, -- сказав Віктор Янукович у Севастополі.

Флот

У заручниках російського бізнесу
Натомість експерт центру армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь вважає, що розроблена кілька років тому програма побудови низки перспективних українських корветів може стати заручником російського бізнесу, який дуже зацікавлений у потужних українських підприємствах.
«Будуватись ці корвети будуть скоріш за все у Миколаєві. Зараз виникло питання, до речі. Чорноморський суднобудівний завод - ЧСЗ -- знаходиться у приватних руках. Завод імені 61 комунара належить державі, але він банкрот. Натомість ЧСЗ може будувати кораблі. Але є однин момент: власники ЧСЗ пов'язані із російським капіталом. Хоча вони запевнюють, що готові будувати корвети. Тут - цікавий момент, коли програма будівництва українських корветів залежатиме від російських бізнесменів», -- заключив експерт.

Замість нових кораблів - нові кашкети
Отже, побудову нових кораблів відкладено, старі у море виходять не часто, офіцери втратили патріотичні настрої 90-х, серед контрактників недобір.
Реальність є такою, що серед нового за останній рік українські моряки отримали лише нові кашкети, пошивши їх за власний кошт і дві розважальні масові акції з красномовними назвами «Українському флоту -- козацький мед» та «Масляна на флоті», під час якої у Севастополі спекли найбільший у світі млинець для моряків.

Українська анімація: коли повернуться герої дитинства?

14 червня, 2012, Роман Лебедь, BBC Україна

Мультяшні козаки стали одними із головних героїв українського інтернету останніми днями. Герої виготовленого в Києві радянського мультфільму змусили нагадати про себе тим, що 40 років тому "напророчили" перемогу українській футбольній команді спершу над Швецією, а тоді на Францією та Британією.


Саме такий порядок матчів збірної України вже у реальній турнірній таблиці Євро-2012. При чому, у шведів козаки виграли із рахунком 2:1, пропустивши перший гол - так само в понеділок  розгорталися події на НСК "Олімпійський". 

Вже цього року козаки можуть повернутися із новою серією
Після тріумфального повернення в інтернеті козаки обіцяють повернутися і на телеекрани - із 12-ма новими серіями про свої пригоди. Реінкарнувавши їх та інших героїв дитинства цілих поколінь, ентузіасти сподіваються почати відродження української анімації - після паузи у понад 20 років.

Державі - не до мультиків

"Ми тут розмовляємо чорт знає, про що", - Давидові Черкаському нелегко стримувати емоції. У 1960-80-их роках, працюючи художником Творчого об'єднання "Київнаукфільм", він створив мультфільми "Як козаки куліш варили", "Лікар Айболить", а за "Пригоди капітана Врунгеля" в 1978 році отримав Диплом Всесоюзного телефестивалю в Єревані.
Один з останніх пунктів його фільмографії - "Острів скарбів", завершений у 1988 році. З тих пір ні він, ні вся українська мультиплікація численними здобутками похизуватися не може:

"Взагалі немає мультиплікації - хіба не зрозуміло? Ніякої абсолютно, немає абсолютно ніякого фінансування. З дев'яностого року мультиплікація просто вмерла", - навідріз констатує митець.

Попри ці слова, творче об'єднання, у якому він колись працював, діє і донині, хоча й називається тепер Державна студія "Укранімафільм". Але її нинішній доробок важко порівнювати із радянськими часами, коли майстри об'єднання випускали більше десятка мультфільмів на рік.

Найуспішнішим результатом її роботи останніх років є мультиплікаційний фільм "Йшов трамвай дев'ятий номер", який в 2003 році відзначили на Берлінському кінофестивалі. А взагалі в 2000-их були роки, коли студія не випускала жодного мультфільму. Це означає лише те, що з бюджету не виділяли грошей. Держава є єдиним замовником студії із дорогим обладнанням та досвідченими майстрами. А коли замовлення немає - втриматися на плаву нелегко.

Як результат - в 2009 році студія опинилася на межі банкрутства, хоча зараз все ж продовжує роботу над кількома проектами.

Візитівка української анімації

Але, попри тривалий занепад галузі, українські мультики не залишають у спокої ентузіастів, які досі вірять у їхнє відродження.

Вже в грудні, за словами представників ініціативної групи українських аніматорів, до виходу на екрани підготують перший фільм із нового циклу мультфільмів "Як козаки..." - про пригоди Грая, Ока та Тура.
"Козацька серія про пригоди трьох запорожців є візитівкою української анімації. Перший фільм із цієї серії вийшов у 1967 році, а остання серія вийшла вже після розпаду Союзу - в 1995 році. Але, що дивно, попри такий тривалий період часу, ця серія користується надзвичайною популярністю і серед дитячої аудиторії, і серед дорослих", - розповів аніматор Олександр Вікен, який в радянські часи створив персонажа Петрика П'яточкіна, а тепер куруватиме новий проект про козаків.
За його словами, в 2007 році вже був готовий сценарій фільму "Як козаки в Тридев'яте царство ходили", але тоді справа так і не рушила далі. Тепер у планах - підготувати 12 серій із абсолютно новими історіями. Серед запропонованих сценаріїв - "Як козаки Атлантиду шукали", "Як козаки слонові допомагали", "Як козаки кориду заборонили" - за задумом, історичні персонажі потраплятимуть у смішні ситуації вже в 21-му столітті.
Нових козаків виконають у техніці класичної анімації.

Врунгель - і в 3D Врунгель

Інша справа із капітаном Врунгелем, та його друзями - Ломом і Фуксом. Цих персонажів мають намір повернути на екрани у вигляді повнометражного мультиплікаційного фільму, до того ж - у форматі 3D. Його творець - Давид Черкаський - переконаний, що новітні технології зовсім не нашкодять старим героям, а навпаки - дадуть їм нове життя:
"У Врунгеля вже є основа - батькам, які поведуть дітей на перегляд, він уже добре відомий. І тут є великий шанс одразу отримати хорошу реакцію", - у коментарі ВВС Україна сказав Давид Черкаський, який наглядатиме за роботою над новим мультфільмом.

Врунгель
Капітана Врунгеля хочуть вбрати у нову "одіж"

Митець нагадує, що в старих серіях "Капітана Врунгеля" у кадрі було справжнє живе море, оскільки з тодішніми технологіями було складно передати через анімацію хвилі. Тепер це можливо, і взагалі, працювати із 3D надзвичайно цікаво, каже Давид Черкаський.

Досвід роботи із 3D-анімацією в Україні вже є - зараз фактично готові 10 серій "Пригод компаса і будильника", які студія AFS виконала саме в такому форматі. До того ж, до роботи над "Врунгелем" планують залучити Сергія Кушнірова - українського мультиплікатора, який працював над "Алладіном" студії Волта Діснея.

"Цей персонаж має дуже хороший міжнародний потенціал. Море, капітани, пригоди", - пояснює Едуард Ахрамович, генеральний продюсер продюсерського центру "Барабас", який займатиметься проектом.

Створювати мультики у 3D, за словами фахівців, зараз навіть дешевше, ніж у класичному стилі, але загалом цей процес недешевий. Хвилина анімації, за словами Едуарда Ахрамовича, коштує 8-10 тисяч доларів.

І без державної підтримки "Врунгеля" оживити не вдасться, тому в міністерстві культури вже подали заявку на отримання грошей із бюджету. Якщо все вдасться - мультфільм обіцяють випустити в 2014 році.

Діамант, який слід зберегти

Хоча, щоб створювати мультики в Україні - не потрібні величезні суми грошей. Тут це значно дешевше, аніж за кордоном, важливо лише, аби суми, які виділяють, витрачали за призначенням. Та навіть більшою проблемою, за словами Едуарда Ахрамовича, є те, що нині існує значний скепсис стосовно можливостей української анімації:
Українська мульція 
На місце українських мультиків прийшли іноземні, 
але митці кажуть, що своє - краще
"Важливо, щоб була створена анімаційна індустрія в Україні, аби всі компанії, продюсери режисери і мультиплікатори спілкувалися між собою, щоб всі розуміли, що це можна зробити тут".

Втім, найсуттєвіша складова успішного національного продукту в Україні все ж є: "Все змінюється, все йде вперед, але головне в анімації - це творчість художника. Вона завжди залишається. Якими б не були комп'ютери і програми, персонажа потрібно вигадати," - каже заступник директора студії "Украніма" Олексій Пружанський, який керує там курсами анімації.

"Українська анімація - це колосальний діамант, який треба зберігати. Для цього потрібні інші покоління, вони повинні приходити, йти тим же шляхом, знаходити власний шлях, але все ж на базі того, що вже було створено".

За його словами, зараз надзвичайно важливо перейняти досвід від носіїв української традиції в анімації - а таких людей, які починали творчий шлях ще в 1960-их роках є достатньо. Цього року школу Олексія Пружанського закінчили 10 людей. Серед їхніх наставників - визнані майстри, як Олександр Вікен, Едуард Кіріч, або ж, на приклад, Володимир Гончаров і Ірина Смірнова.


"Треба, щоб росла молодь. А для цього необхідно, аби вона мала роботу, аби держава замислювалася, чи потрібна їй анімація і яка анімація - українська, чи може достатньо американської. Будь-ласка, візьміть "Том і Джеррі" - там 5 тисяч серій, їх можна показувати роками", - розповідає пан Пружанський.



На тому ж наголошує Давид Черкаський - за 20 років відсутності своїх персонажів та образів вакуум заповнили чужі. Вони, за словами автора, теж непогані, але своє кіно - рідніше і ближче. Його відсутність - велика проблема, яку зараз треба вирішити:
"Мати свій національний мультфільм - це головне. Тому що уряд не розуміє, хто їм прийде на зміну - ці дітлахи, які зараз ще в пелюшках, або 8-10 років їм. Ось це виховання, туди гроші вкладати треба!".

Джерело

8 черв. 2012 р.

Що заважає дитині стати успішною

Алевтина Шевченко «Дзеркало тижня. Україна»

Дослідження, проведені в різних країнах, свідчать про відсутність взаємозв’язку між успішністю в школі та рівнем щастя або доходу у пізнішому віці. Важливіше добре вміти робити ті деякі речі, яких ми справді хочемо або які любимо. Попри це, тема шкільної успішності продовжує залишатися актуальною. Батьки все ще марять ідеєю якогось універсального, абстрактного успіху своїх дітей, найчастіше не розуміючи, що правила успішності у кожної людини свої власні. 

Усі в сад 
У багатьох сім’ях вечір починається з перевірки щоденників та домашніх завдань, а закінчується виснажливими спробами зрозуміти зміст параграфа або зубрінням правил. Нерідко батьки просто виходять із себе, дають волю рукам та образам. Відтак потерпає найголовніше — стосунки між дітьми і батьками, взаємоповага поступається місцем образі, нерозумінню, обману та посиленню ненависті до школи у дитини. «Не хочу читати! Нам цього не задавали! Не піду завтра до школи! Ненавиджу математику!» — це ще не найгірше, що ми чуємо від дітей. Гірше, коли проблема виявляється загнаною усередину і позначається на здоров’ї дитини. Або коли школярі, набираючи шкідливої звички не осмислювати свою діяльність, погано розуміють, навіщо щоранку вони ходять до школи.
Порівнявши, як виховуються діти індіанців і білих американців, американський психолог Ерік Еріксон дійшов висновку, що кожній культурі притаманний свій стиль виховання, і він завжди сприймається батьками як єдино правильний. Тоталітарні традиції зовнішнього контролю особистості, що впеклися в плоть і кров травмованого суспільства, пустили глибоке коріння і в сім’ї. Батьки, які мріють бачити свою дитину в майбутньому самодостатньою людиною, — підсаджують її на голку залежності від зовнішнього контролю, несумісного ні з успіхом, ні зі здоров’ям, ні з щастям. Їх підтримують учителі старої школи: контролюйте домашні завдання, оцінки, перевіряйте щоденник, зошити, зібраний портфель! А коли ні — то ярлик недостатньо хороших батьків загрожує будь-кому!
Від дитини очікують доброго навчання, найчастіше не розуміючи, що пріоритети можуть бути зовсім іншими. Завдання, які поставить перед дитиною доросле життя, не обов’язково лежатимуть у сфері науки, — але ж школа, нагадаємо, дає наукові знання. Якщо таланти сина або дочки лежать поза цією сферою, то школа їх наче не помічає. Проте мусять помічати батьки. 
Набагато важливіші за освітню інформацію відчуття повноцінності та віра в себе. Коли дитина відчуває розчарування батьків, добитися повного використання ресурсів своєї особистості їй важче. 
Якщо, замість прийняття і підтримки, батьки нав’язливо проектують на дітей своє марнославство або тривогу про власну інтелектуальну чи батьківську спроможність, відбувається так звана фіксація — надмірне, хворобливе зациклення на питанні навчання. Це відбувається, якщо батько не в змозі впоратися з власною тривогою з приводу виховання. Життєво необхідно відокремити свою дорослу тривогу за майбутнє дитини від реалій її життя. 
В явищі фіксації психологи відзначають насамперед захисну тенденцію шукати задоволення потреб простішими або дитячими способами, а не методами, характерними для дорослих людей. Найяскравіший приклад фіксації — анорексія, коли для втілення ідеї схуднення задається психічна програма відмови від їжі, що відключає навіть природну програму самозбереження. Надмірна фіксація на питаннях успіху і досягнень у навчанні може загрожувати відключенням розумного, природного для кожної дитини прагнення до розвитку. Ось така інтелектуальна й мотиваційна анорексія. Постійні «проробляння» теми майбутнього життєвого успіху можуть  стати для дитини непосильним тягарем, і вона взагалі відмовиться від успіху, від розвитку, від досягнень у навчальній сфері. Набагато важливіші від нотацій — спільна діяльність, розширення конкретних життєвих навичок, створення можливостей для набуття нового досвіду. Тобто погуляти з дитиною в лісі, попрацювати разом у саду важливіше, ніж вивчити уроки, — і це не полемічне загострення, а реальний педагогічний, сімейний щоденний вибір пріоритету.
Учити, учити і ще раз учити?
Завдання розвитку, до яких належить і шкільне навчання, завжди посильні для дитини. Вона може їх виконувати цілком самостійно. Більше того, дорослим слід пам’ятати, що дитина — самостійна особистість, яка формується, і в неї є власні бажання та прагнення. Добре вчитися хочуть абсолютно всі діти і без наших із вами нотацій та нагадувань. Обов’язок батьків — створити відповідні умови для навчальної діяльності. І все! 
Неможливо навчитися плавати на суші, неможливо повірити у свій успіх, якщо жодного разу не бував у ситуації успіху, якщо не пережив, не відчув — у мене виходить! Тому ще один обов’язок батьків — створювати ситуацію успіху, мотивацію для досягнень. Як це зробити? 
Багатолітній проект «школа» можна розділити на маленькі досяжні цілі. Досягнення кожної мети — окремий успіх, чи то вивчений вірш, чи самостійно розв’язана задача.  
Необхідно враховувати вікові та індивідуальні особливості, — адже в кожному віці у дітей свої стимули. Для початкової школи стимулом до навчання є оцінки та похвала. У молодших школярів щире прагнення до пізнання ще не згасло, — саме тому серед учнів початкової школи, як правило, мало неуспішних. Старші школярі вже націлені на вступ до вузу, зацікавлені в конкретних галузях науки з огляду на природні здібності. Предмети, які їх не цікавлять і не важливі для вузу, часто закидаються. Практично це норма вже й для вчителів-предметників, які в старших класах налаштовані працювати з тими, хто цікавиться предметом. Середні школярі — найбільш ризикована група в сенсі цілей і мотивів освіти. Дитяче радісне ставлення до школи скінчилося, а до вступу у вуз ще далеко. Вони зовсім не уявляють, навіщо вчаться, отримуючи масу інформації. Саме на цьому рівні вкрай високий ризик втратити в дитині особистість, спраглу зростання. Якщо додати до цього нудний підручник, важкі теми, суворого або байдужого вчителя, то ситуація погіршується в рази. Причини індивідуальні й потребують розслідування. 
Так, дітям будь-якого віку потрібні зовнішні обмеження. Їм бракує досвіду, і завдання дорослих — позначити межі, за які виходити не можна. Обмеження, рамки, умови — це ваш, зовнішній контроль, який допоможе перебувати дитині в «рамках безпеки». Але не більше! Зовнішній контроль потрібен лише для того, щоб допомогти дитині виробляти внутрішній контроль — коли вона сама перевіряє себе, відповідає за свої вчинки. Тобто починає виробляти самоконтроль замість постійних ін’єкцій батьківського контролю. 
Якщо ви не тримаєте своїх дітей на голці зовнішнього контролю — ви не наказуєте, а домовляєтеся, обговорюєте умови. Якщо необхідно — йдете на взаємні поступки. Дитина має розуміти розумність ваших вимог та обмежень, внутрішньо погоджуватися з вами. Їй важливо вчитися ставити межі і рамки у відносинах з іншими людьми і у вимогах до самої себе, — адже всі ми, як циркові акробати, балансуємо між принципами розумності й задоволення. Порівнюйте дитину тільки з нею самою — сьогодні краще, ніж учора, чи, навпаки, учора краще вийшло. Якщо не та компанія — не треба нотацій, просто допоможіть їй знайти іншу. 

Локальні війни за контроль
Програмування на успіх робиться аж ніяк не словами. Виховання — це, по суті, трансформоване прагнення до наслідування, яке ми спостерігаємо у тварин. Поведінка, дія тут відіграють значно важливішу роль, ніж слова. Так, важливо транслювати віру в дитину, позитивне ставлення, але все добре в міру. 
Нас усіх дратує контроль, навіть якщо ми визнаємо його необхідним. Надмірний зовнішній контроль — одна з повсякденних форм гіперопіки. Існує поняття локусу контролю. Це ступінь незалежності людини, її активності, самостійності й одна з найбільш значущих характеристик особистості. Локус контролю відображає рівень відповідальності людини в досягненні конкретних цілей. Він може бути зовнішнім і внутрішнім. Якщо в людини сформувався зовнішній локус контролю, то причиною більшості ситуацій вона бачить не себе, не свої дії і вчинки. Запевняючи маленьку дитину, що «двері погані, вони тебе вдарили», ми сприяємо саме такому розумінню подій. А ось коли людина вважає причиною ситуації переважно власні дії, то тут можна говорити про внутрішній локус контролю. 
У процесі експериментальних досліджень стало зрозуміло, що люди з переважанням зовнішнього локусу контролю найчастіше реагують на непередбачувані ситуації з переляком, сторожко. Тоді як особистості з більш розвиненим внутрішнім локусом сприймають це ж саме завдання адекватніше, внутрішньо спокійно. Погляньте, як ваша дитина реагує на нову інформацію — з побоюванням чи, навпаки, з інтересом? 
Люди з зовнішнім локусом пристосовуються, підлаштовуються під думку групи, намагаючись відповідати далеко не власним потребам і очікуванням. Інші ж, із внутрішнім локусом, не бояться висловлювати свою думку й часто домагаються цим неабияких успіхів. 
Таким чином, внутрішній локус супроводжує зрілих особистостей, а зовнішній, навпаки, заважає процесові особистісного дозрівання. 
Батьки мріють про успішних дітей, що означає особистість із внутрішнім локусом контролю, але марнують велетенські зусилля на формування особистості із зовнішнім локусом.
Приписуючи очевидну вину іншим людям або предметам, людина позбавляє себе певної істотної частки відповідальності і в майбутньому цілком здатна перестати розуміти взаємозв’язок між вчинками та наслідками. Звинувачувати себе завжди і у всьому теж небезпечно, але перевага внутрішнього контролю над зовнішнім дає все-таки більшу надію на зрілість вчинків і звичок. У нормі самоконтроль з’являється в дитини під кінець дошкільного віку, а зовнішній контроль має поступово випадати з процесу керування поведінкою дитини. 
Перефразовуючи класика, можна сказати, що кожна неуспішна у навчанні дитина нещаслива по-своєму. Тобто початкова причина шкільного збою в кожної дитини індивідуальна, але потім ставлення до навчання переходить у звичку. І, як будь-яку звичку, змінити її буває нелегко. Хоча й цілком можливо.





6 черв. 2012 р.

Неслухняні діти, нечемні дорослі...

Роксолана Гнатюк «Дзеркало тижня. Україна»

Кожен з батьків мріє, що його діти будуть здоровими, розумними, хорошими і в будь-якій ситуації поводитимуться як маленькі леді й джентльмени. Але досить часто нащадки раптом наїжачуються і поводяться дуже нечемно. Мало хто з батьків знає, що дитячий непослух дуже часто залежить саме від поведінки дорослих.


Психолог Р.Дрейкурс вважає, що погана поведінка дитини — це всього лише помилкова ціль, яку можна переорієнтувати. Він виділив чотири цілі дитячого непослуху: увага, ухилення, влада й помста. Психолог рекомендує батькам прислухатися до власних відчуттів, аби визначити, чому саме ваша дитина не слухається. Якщо її поведінка викликає у вас роздратування — дитина потребує уваги. Якщо відчуваєте відчай, то, скоріш за все, дитина втратила віру в себе. Якщо мама і тато зляться — дитина хоче показати свій вплив у сім’ї, а коли ображаються — дитина мститься. 

Якось за кордоном, я побачила соціальну відеорекламу, яка вразила до глибини душі. Маленька дівчинка в рожевому платтячку простягає аркуш зі своїм малюнком і просить: «Мамо, мамо, подивись!». Але мама, зайнята чимось важливим, не звертає на донечку уваги. Ось мала вже трохи підросла й катається на велосипеді по яскраво-зеленій траві. Вона щаслива, що навчилася кататися, і радісно гукає: «Тату, тату, подивися на мене!». Але батько дуже зайнятий, він розмовляє по мобільному телефону і навіть не повертає голови до дитини. А ось дівчинка — вже підліток. Вона сидить, притулившись спиною до сірої стіни і застиглим поглядом дивиться перед собою. Поруч — використаний шприц зі слідами каламутної рідини. Їй уже не потрібна увага тих, кого вона так довго кликала... 

Найчастіше непослух, а згодом і асоціальна поведінка дітей бувають спричинені дефіцитом уваги батьків. Маленькі дітки можуть мочитися у штанці, молодші школярики починають погано вчитися й бешкетують на уроках, підлітки пробують алкоголь або наркотики. Але все це спрямоване на одне — привернути увагу батьків. 

Дівчинка, яка гарно вчилася, раптом почала приносити погані оцінки. Батьки сварили дитину, але ситуація час від часу повторювалася. В розмові з дитячим психотерапевтом, до якого звернулися стурбовані батьки, дівчинка сказала: «Коли я добре вчуся і чемно поводжуся — вони мене наче не помічають. Ніколи не хвалять за гарні оцінки, ніби так і має бути. А от коли отримую погані оцінки, то тато і мама починають мене сварити, намагаються допомогти з уроками, приділяють мені більше часу. Тому «двійки» отримую навмисне, коли хочу, щоб мама хоч трохи побула зі мною, щоб разом почитали книжку».

Чимало захворювань у дітей, особливо малюків, також зумовлені браком уваги і любові. Коли, приміром, батьки сконцентровані лише на матеріальній турботі — нагодувати, вдягнути дитину, — але не приділяють їй належної душевної ласки. Коли син чи донька почуваються емоційно обділеними через завантаженість батьків. Ось приклад досить типової ситуації: малюк іде до дитячого садочка, бо мама після декретної відпустки повертається на роботу. Більшість дітей першого ж тижня починає хворіти. І річ не тільки в тому, що у великому колективі так легко підхопити якусь інфекцію, а в тому, що мама, яка завжди була поруч, раптом зникає на цілий день. А дитина мусить бути серед незнайомих дітей і дорослих, які не завжди привітно зустрічають новачка. Хвороба — це один з підсвідомих способів повернути втрачений рай, коли найрідніша людина була поруч. Адже коли дитина хвора — мама бере лікарняний, залишається вдома, готує смачний бульйон з курочки, купує нові іграшки. Разом вони читають книжку, складають конструктор, малюють... Коли дитина одужує, мама знову повертається до роботи і знову не приділяє доньці чи синові достатньої уваги. Потім чергова хвороба — і мама знову залишається вдома. Дитина починає хворіти частіше й частіше, щоб відчути любов, яку батьки недодають їй, коли вона здорова. Дехто переносить цей тип поведінки в доросле життя. Такі люди ладні надовго «втекти у хворобу», аби лише відчувати турботу рідних і знайомих. Тому даруймо більше любові й уваги здоровій дитині, замість згадувати про свої батьківські обов’язки лише тоді, коли доня чи син захворіють. 

Психотерапевти вважають, що психологічні проблеми в дітей (тривога, страхи, непослух) — не що інше, як відбиток проблем батьків. Часто батьки повертаються з роботи в поганому настрої, роздратовані. Діти помічають це на невербальному рівні (міміка, жести, поведінка) і віддзеркалюють поведінку батьків. Тому спілкуватися з дитиною слід тільки тоді, коли мине втома. Не варто обговорювати при дітях фінансові проблеми, негаразди на роботі, конфліктні ситуації, епідемію чи економічну кризу в країні, негативно висловлюватися про інших людей. Це може спричинити наростання тривоги в малюків. Крім того, не дивуйтеся, коли в день народження шефа ваш син раптом запитає: «То це той старий козел, якому давно вже час на пенсію?».

Є батьки, які настільки часто й не завжди справедливо критикують свою дитину, що вона поступово втрачає впевненість у своїх можливостях і силах. Через якийсь час перестає виконувати звичні речі — не робить домашнього завдання, відмовляється читати, не хоче прибирати в кімнаті тощо. І все через те, що дитина боїться, що її знову критикуватимуть. «Їм не подобається мій почерк? То й не старатимусь або взагалі не писатиму! Хай думають про мене що хочуть». Дитина підсвідомо намагається перебільшити свої слабкі місця, аби переконати батьків у своїй неспроможності, незграбності, беззахисності. «Хіба можна очікувати від мене успіхів? Ви ж самі переконали мене, що я ні на що не здатний...» 

Сварити й критикувати (як звикли батьки) в цій ситуації немає сенсу, це може лише поглибити проблему. Батьки повинні якнайшвидше змінити свою поведінку. Якщо є хоч найменший привід — хваліть малюка. Нехай дитина почне з найпростіших справ, а далі — до складніших з вашою допомогою. Перші успіхи і ваша підтримка підбадьорять малюка і нададуть упевненості у власних силах. 

Якщо батьки занадто контролюють дитину, постійно роблять зауваження, то настає час, коли вона починає боротися за своє місце в сім’ї. Малюк (чи підліток) намагатиметься відстояти себе як особистість, довести свою самостійність. І батьки повинні дати дитині шанс показати свою самостійність. Наприклад, перекладіть на підлітка виконання уроків. «Ти достатньо дорослий, щоб самому робити уроки й вирішувати, скільки часу можеш приділяти своєму хобі. Якщо уроки зроблено — можеш грати на гітарі скільки хочеш. Але, якщо це позначиться на навчанні, домовленість анулюється, і займатися музикою почнеш лише після того, як дорослі перевірять домашнє завдання». Як правило, підліток старатиметься виконати ці умови, оскільки відчуватиме себе головним і намагатиметься зберегти цю позицію. 

Діти можуть ображатися на батьків за несправедливе покарання або за невиконання обіцяного. Часто образу малюки переживають у душі, а зовні це проявляється в поганій поведінці й постійних протестах. «Ви погані! Піду від вас жити до дідуся і бабусі», «От захворію, помру, а ви за мною побиватиметеся». Батьки повинні переглянути свою поведінку. Чи завжди справедливо караємо дитину за пустощі й погані вчинки. Можливо те, що вчинили ваш син чи донька, не настільки й погане. Найчастіше ми караємо дитину, коли роздратовані, змучені, або відчуваємо власну безпорадність і нездатність бути хорошими батьками. Перш ніж черговий раз сварити дитину — подумайте, чи буде її провина так само важлива і через кілька днів. Порване платтячко можна зашити, а забруднену футболку — випрати. Пригадайте, скільки тарілок ви самі перебили за своє життя. Якщо вчинок дитини був небезпечний для її життя, тим більше не слід кричати й звинувачувати її. Спокійно поясніть, чому не можна стрибати у воду на мілководді або чому треба бути уважною на дорозі. 
Як бачимо, погана поведінка дітей — це лише своєрідний спосіб знайти  контакт із батьками чи дорослими. Пригадуєте слова відомого французького актора Алена Делона «Важка дитина — це нещаслива дитина»? Тому чим щасливішою буде ваша дитина, тим легшим буде ваше з нею спілкування. Даруйте дітям свій час і любов — у відповідь вони подарують вам багато приємних і радісних хвилин.

Джерело