Калина ВАТАМАНЮК: «Люби мене, так непросто бути Спасителем»

Марта Войцехівська-Павлиш, Регіональна газета «Західний кур’єр»

«Про душу теперішнє покоління майже не думає як про живу сутність. Нема на такі дурниці часу. Може, тому не думає, що її ніхто не бачив, як не бачив образ Бога, не бачив образ Смерті. І хоч усі ми чуємо, відчуваємо, що вона є носієм нашого тіла, або, як кажуть святі старці, наших шкіряних одеж, та кожен чомусь розуміє інакше, простіше: то «я», а не душа моя», – 

Калина Ватаманюк

– Шановна Калино Миколаївно. Нещодавно ви подарували людям вже п’яту свою книгу – «Очима душі». В ній, як і в попередніх, знову глибока, довірлива, проста і в той же час небуденна розмова про нас самих, про сенс життя, про святе в нім і неминуще. Як збирали матеріал? Чим ця книга інакша від попередніх?

– Ніяких завдань перед собою ніколи не ставила і не ставлю. Пливу день від дня у духовних потоках – у них думки, помисли, дії самі спрямовуються у певне русло, і це, як показало життя, іде завжди на благо мені і близьким. Це той випадок, коли святі отці завжди радять: віддай себе Богу і Бог через тебе творитиме Свої діла на землі. Болить мене цей світ уже давно. Цей біль, бува, спалює дотла – тоді тікаєш від світу, від людей в самотність, в глибоченні білі сніги Карпат, в дрімучі ліси. Вони оновлюють сили, повертають снагу до життя. Думаю, що люди, які живуть серцем на землі, мало мають спокою.

Як збираю матеріал? Нічого такого я не роблю. Життя само його збирає, разом з сотнями листів-розповідей, які лягають на мій письмовий стіл.

– Чи з’явилися в даному часі для вас якісь нові теми, бачення, які були менш характерними ще вчора? Як нинішній стан наших церков по-вашому готовий відповідати на нові виклики часу? Який найбільший клопіт нинішньої людини? Чи піднімає церква питання, на які ще має бути дана відповідь?

– Щодо нових тем, на які ще вчора не так виразно звучали для суспільства, то це, певно, питання екології душі, екології землі, людських помислів… З останніх, тобто, з помислів наших, починається не лише благополучне чи неблагополучне життя особисте, але й життя родини, сім’ї, країни.

Щодо того, чи наші церкви готові відповідати на нові виклики часу, нові проблеми людини, яка все більше віддаляє себе гріхами від Бога? Думаю, що, на жаль, в цілому – не готові. Знаю дуже мало справжніх духовних осіб, які б відповідали власним способом життя, мисленням, способом конкретних дій високому покликанню священика. Є такий у Криворівні протоієрей Іван Рибарук. Ця особистість – величезна глиба мудрості, світла і тепла, розуміння людського болю, поради… А ще він організатор багатьох духовно-освітніх заходів. При своїй церкві випускає журнал «Виноградна лоза», є ініціатором видання і перевидання сакральних творів глибокої старовіччини Гуцульщини. Щосуботи Гуцульщина слухає по хвильовому радіо його духовні бесіди. Послухали би всі, які це розмови! Це не затерті, не заштамповані проповіді, які ми здебільшого чуємо з церковних амвонів, – це новий погляд на духовний стан людини, на християнство. Від його слова загорається серце. А це головне, це найголовніше у християнстві. Звідки у о. Івана Рибарука цей талант? Спочатку була потужна, титанічна праця над собою, над своєю духовною освітою, потім пішло переродження душі, а потім, думаю, благодать Духа Святого осіла в його серці, в його розумі, в житті, в служінні людям. Тому, думаю, церква на ділі повинна бути відділена від держави і займатися суто духовними питаннями – це сіяння по людських душах зерен Божої правди, це виховання живими прикладами, власним життям духовенства глибокої християнської моралі, внутрішньої чистоти, совісності, праведності, особливо у молодого покоління.

Перебирати зернятка вервиці, повірте, легше, ніж допомогти реально сусіду, віддати йому у нужді останню гривню і не чекати за це подяки. Не чекати оплесків, нагород від світу навіть за велике добро, зроблене людям. Сьогодні настав час, коли ми можемо оцінювати людей, політиків, друзів, рідних, навіть власних дітей, зрештою, і самих себе не по умінню красиво говорити, красиво одягатися, красиво дивитися розфарбованими очима, а по наших ділах, по тому, як ми живемо, як ми відреаговуємо на щастя чи нещастя ближнього свого.

Питаєте, який найбільший клопіт нинішньої людини? Молодих – аби добре виглядати, знайти дохідну роботу, але найлегшу і найчистішу. Жінок – аби схуднути, перемінити свій образ так, аби сам Бог не впізнав Свою дитину, яку посилав з неба на землю для Своєї великої роботи; аби вийти заміж – хай навіть за старого, аби тільки грошовитого. Скільки скалічених назавжди доль ридає з конвертів, присланих мені! Люди, люди, та не такими, бісівськими, завжди програшними, методами будується щасливе благополучне життя. Та й, зрештою, що таке щастя? Звичайно, це не красиве молоде обличчя – завтра ви не захочете дивитися на себе у дзеркало, бо життя біжить галопом по судьбі – і ще ніхто не зумів ні не зістаритись, ні не вмерти. 



Щастя – це внутрішня гармонія сама з собою. Це такий стан душі, коли вона прозріла і виросла у ту міру, про яку казав апостол Павло: все мені можна, та не все для мене корисно. Тобто людина іде життям впевнено, не боячись ніяких труднощів, ніяких несподіваних поворотів у долі, бо з нею Бог і вона з Богом – то ж іде Князь світу цього і немає у ній він нічого. Немає, бо така людина чиста, як Божа сльоза в оливковому городі. Ось це щастя – жити, у чистоті, у правді Ісусовій, у праведності. А дари? А дари – від Неба. Бог знає коли і скільки дати нам, і те, що нас не опоганить, а збудує у Його істині і Його Любові.

– Світ розділився в думках, як має вести себе людина в інтимному житті. 



Викликали спротив заклики Папи Римського Бенедикта XVI щодо припинення практики застосування протизаплідних засобів. В той же час людство пожирає СНІД. Страшна статистика абортів. 



Криза економічна зараз ускладнила цю ситуацію – багато матерів відмовляються народжувати, адже і без кризи пересічна сім’я відчуває проблеми через низьку підтримку державою дитинства і материнства. З іншого боку – сама цінність людини як Божого творіння применшена, коли людство також прагне нині узаконення практики евтаназії. Чи маєте ви досвід в обговоренні таких проблем, чи виробилася власна позиція сприйняття та трактування цих болячок часу?

– Думаю, що у такій сокровенній справі ніякі заклики, навіть Папи Римського, ніякі закони, ніякі нагайки, моралізм не можуть вплинути на повернення цього розгнузданого процесу у зворотний бік. 



Світ котиться у прірву – і це ми бачимо не з екранів телевізора, а поруч, тут у цю ж хвилину. Заклики церкви, священичі проповіді, батьківська мораль, заборони уже не діють. Не діє і християнська етика у школах. 



Розкажу вам такий приклад. Чи то по іронії долі, а чи по невезінню одна вчителька, уже пенсійного віку, вела в загальноосвітній школі (не важливо в якій) уроки християнської етики і була вихователем у пришкільному інтернаті. І ось минулого теплого вересневого вечора вона ішла через невеличкий парк, який розмістився у центрі селища. З сусідніх будинків, магазинів, кафе проливалося світло у цей позолочений вереснем куточок. Далі вона з жахом розповіла: «Іду мимо лавочок, а на кожній з них, уявляєте, на кожній, молоді люди займаються без сорому любов’ю. 

Чую наче знайомі голоси: «Дура стара». Я зупиняюся і чую таке, чого за прожите життя не чула: «Ганно Іванівно, а вас що жаба тисне? Ви що заздрите нам, що стоїте отут, як… Марш, стара суко, звідси…» І тут я побачила своїх вихованців, своїх учнів… Уявляєте, що зі мною сталося?! На мене світ обвалився, я ледь пам’ять не втратила. А на другий день при зустрічі зі своїми школярами я очей вгору не можу підняти, а вони… вони регочуть з мене…»

Ми опустили час, коли треба було і ще можна було захистити молоде покоління від деморалізації, від руйнування духу його. Але цим ніхто не займався. Як і землею нашою, лісами і взагалі екологією, не займаються. Наплювали в ріки, вирубали реліктові дерева. Карпати, як голови у бритоголових крутіїв, лисинами світять, усю живність повистрілювали. А один, розумний, сидить цілий день на порозі, стріляє у горобців, навіть у мух і метеликів, у все, що літає і має крила. Побив усіх собак у навколишній окрузі, а тепер у себе вдома розводить собак, аби потішити себе їхньою смертю – «…о, каже, який у мене кайф, коли ці пси скавчать, мучаться скалічені кулею, а смерті нема і нема. Чим довше мучаться, тим мені веселіше, тим більшу насолоду маю від того…» Така правда нашого сьогоднішнього життя. Хтось скаже, що так не всюди є, що є між нами й добрі діти, добрі люди. Є одиниці. А ви просто не потрапляли у таку халепу, як Ганна Іванівна, бо ночами не ходите. І взагалі ми мало що знаємо про своїх чад. У них подвійне лице, подвійне життя: одне – для людей, для батьків, друге – для самого себе. А не може суспільство зі всіма своїми мудрими кадровими інституціями поправити мораль, це уже почав робити Бог. Він чистить нас, наших дітей злоякісними хворобами, СНІДами, буревіями, потопами, трагедіями на дорогах, в повітрі… Іде велика планетарна чистка землі і всього живого на ній. Це Отець Неба просіває не на ситі, а на решеті Правди Своєї безпутніх землян. Скажімо, від минулорічної липневої повені в горах люди мали б винести великий духовний урок. Держава допомогла багатьом горянам. Але як і повінь зносить з землі усе добре і недобре, так і в допомозі люди з різним мисленням, з різною совістю навалом відвойовували собі шмат тої допомоги. І вийшло так, що ті, які дійсно постраждали, але не уміли довоюватися, не мали доступу до розпридільників допомоги, отримали її не в повному обсязі. А хто взагалі не постраждав, бо живе високо в горах, отримали її. Каже сусід до сусіда:

– Федю, а ти, дурний, чого за допомогою не йшов. Ади наш свекор Петро, як і ми живемо високо на горах, але стіни пообливав водою, відлупав кавалок стіни, пустив лицемірну сльозу перед комісією і знаєш скільки тисяч йому дали?

– Та де би я сусіде здогадався, що повінь пливе не низом, а вгору уже пливе, вгору. То таки направду треба бути не дурним, а безбожником, аби таке придумати…»

Ось такі ми люди, навіть у біді не боїмося образити Бога своєю внутрішньою огидою. І найстрашніше те, що багато навколо мовчать: навіщо собі життя ускладнювати?

– Чи вважаєте, що є в нас проблема сектантства, яка дає підміну Бога замість Бога. Чи є підстави так говорити? Чи маєте практику зустрічей з людьми неканонічної церкви? Чому так багато з’явилося сект, чим спровокована така ситуація?

– Ніякої практики зустрічей з людьми нетрадиційної церкви не маю. Ні з ким ніколи не сперечаюся. Якщо не питають, не відповідаю. І взагалі, на полосі життя, через яку зараз переходжу, у мене немає внутрішньої потреби поринати у скупчення людей, не говорячи уже про натовп, про юрбу, яка викликує гасла, ставить вимоги. Можливо ці люди роблять добру роботу – вони борються. Можливо, це їх місія, можливо, вони для цього прийшли на землю. Але це не моє.

А знаєте, чому сектантство так напористо прокладає собі дорогу у наше християнське життя? Чому так багато церков з’явилося їхніх поруч наших, канонічних? Чому миряни сьогодні уже нерідко відходять від нас? Бо люди шукають живу церкву, у якій би жив живий Бог, у якій би горіло їхнє серце, де б вони душею відчували Духа Святого. Я не знаю, чи вони у сектантських церквах знаходять Його. Я знаю, що Дух дихає де хоче і на кого хоче. І не можна сказати, і це ніхто не може підтвердити, а чи заперечити, що Святий Дух не навідує Євангельські церкви. До речі, Святий Антоній Чернігівський казав, що в останні часи відродяться в Україні храми, вони золотом будуть сяяти під небесами, їх буде у десятки разів більше, ніж до руйнування. Та Духу Святого у них не буде. Дух Святий покине церкву, бо духовенство і їхня паства говоритимуть красиві слова, але діла їх будуть противні Богу. Тому той, хто справді буде служити Христу, усамітниться у себе в домашньому куточку і через праведне життя та молитви стягатиме благодатні потоки Духа Святого – і в царстві Божому предстане першим. Так сказав святий старець Антоній Чернігівський. І не лише він. Сьогодні люди усі грамотні, розумні, освічені – і втручатися у світ їхніх думок, їхніх духовних пошуків, устремлінь, думаю, безглуздо. Кожна церква повинна стати не будовою з золоченими куполами, товстезними стінами, досконалими євангельськими іконами і т. ін., а надпотужним магнітом Світла Христового, Любові Христової, великої Науки Христа нести у собі Його Правду, Його милість, Його терпіння, устремління бути Його присутністю на землі. І ця висока місія покладена на священство, духовенство, яке повинно іти служити у храм Богу, спасати людські душі через глибинні проповіді слова Божого, а не здобувати професію попа, купувати престижні, дохідні парафії. Як казала одна мати: «Володьку, не йди у стоматологи – там люди кричать, як зуби будеш виривати; іди, синку, вчитися на священика – і гроші будеш мати, і то так файно у золотих ризах будеш сіяти між народом». І Володька став священиком. Отримав парафію – а люди ходили, ходили на Служби його, тай покинули церкву: одні пішли у Євангельську, інші їздять до Єговістів і тепер уже самі проповідують. Розумієте, про що я кажу? Людина сама вибере, куди їй іти. А вона піде туди, де більше світла, де більше любові буде литися, де вона відчує, що ось тут її справжнє спасіння. І їй в цьому ніхто не заборонить. Церква – це корабель спасіння. І кожна здравомисляча людина захоче сісти на той корабель, який довезе її до Христа, до місць світла, відпочинку, спокою і вічної любові.

– Що рятує наше грішне людське життя, робить його щасливим?

– У всіх своїх п’ятьох духовних книгах я даю відповіді на ці злободенні питання. Написано про це п’ять книг, у яких простежується закон сіяння і жнив. Бог дав нам Закон, як жити, аби відчувати себе у цій Долині Сліз затишно. Можна собі образно уявити цей закон, як надійний паркан, як міцну огорожу певної Божої території. На ній, на цій території, ви живитеся Божими енергіями і ніколи не відчуваєте недостатку в чомусь. Тут вам і в голову не прийде просити в Отця Небесного того, що надміру, що буде вас позитивно вирізняти з-поміж інших братів і сестер. Тут ми діти Божі і тут ми самодостатні і перебуваємо в енергіях позитиву. За парканом – територія уже Сатани. Там діють інші закони – зваб насолодами, успіху, блиску, вивищеності, наддостатку – і все це у красі, у легкості. Людина спочатку дивиться через шпарину паркана у світ диявола і бачить, що там усе можна і тобі за це нічого не буде. Тоді вибиває дошку і через отвір переходить на територію тьми. Так зробили наші прародичі Адам з Євою, коли спокусилися райським забороненим Богом яблуком. І що? Вони вигнані з раю і смерть та біди стали їхніми супутниками через усе життя. А тепер подивімося на того, Кого Отець Неба послав спасти нас. В час сорокаденного посту до Христа в пустелі підходить диявол і обіцяє йому усі царства світу. Прочитуймо частіше цей уривок з Євангеліє – він щораз додає нам свіжі сили у доланні спокус. Ісус показав нам, як треба діяти у власному житті. А як ми діємо? Моя книга «Очима душі» відкривається такими словами: «Добро, яке робили людям, світу ваші батьки, діди, прадіди, буде берегти вас і ваших нащадків від усього того, що ми називаємо злом, трагедіями і нещастями. Життя іде по колу – тож залишаймо і ми за собою Мости Світла і Спасіння для прийдешніх поколінь». Цим сказано все.

– Що думаєте з приводу того, якої преси, чтива, журналістики потрібно нині українському суспільству, просто людству?

– Скажу так: Христос приніс нам благу вість, благу новину. Наша преса сьогодні несе здебільшого погані новини. Може я живу в інших часових вимірах, але як журналіст не можу позитивно оцінити все те сміття, ті вбивства, ґвалтування, корупцію – всю ту чорноту, якою живлять, годують читача засоби масової інформації. Таке враження, що ти відкриваєш газету і поринаєш у хаос, де діють і правлять бал темні сили. Вся ця погань згромаджується граблями (якими, чиїми граблями) на сторінки газет, на екрани телевізорів, аби шокувати читаючого. Журналістика зараз захворіла злоякісною пухлиною. Цією заразою ми формуємо світогляд людський, якось, але таки впливаємо, на його думки, вчинки, на його моральне лице. Мало світла, мало духовного простору, мало Христової любові проливається зі сторінок наших газет, з інших інформаційних рупорів. Україні, народу українському потрібен позитивний приклад-портрет сім’ї, родини, окремої людини, нам треба шукати і показувати людей з духовною красою, показувати, як їхня чистота діє на їх життя, на життя їх дітей. Нам потрібні сяючі обличчя, на які можна орієнтувати і своє, може й загублене грішне життя. Через життєві історії, які вигранюють небесною чистотою, казати світові і людям, що ще не все втрачено, ще є серед нас такі, які тримають цей світ, нашу Україну на чистоті своїх сердець. І саме таке життя найправильніше, найвиправданіше і воно має продовження у вічності.

Для довідки.

Калина Миколаївна Ватаманюк – відома на Гуцульщині і далеко за її межами журналістка і духовна письменниця. Крім цього, є однією з фундаторів Духовно-екологічного центру християнської злагоди і любові «Здвижин» на місці з’яви Матері Божої в с.Кобаки, що на межі Гуцульщини і Покуття. Цей єдиний у своїй новітній формі християнського життя центр, яким молитовно опікується Коломийська єпархія УПЦ КП, розпочав своє життя з публікації «Хрест» у першій книзі пані Калини «Від Лиця Твого, Господи, судьба моя іде…».

Джерело