25 черв. 2013 р.

Webmoney стало жертвой политики НБУ

13.06.2013,  Газета по-киевски


Webmoney стало жертвой политики НБУ и его главы Игоря Соркина

11 июня 2013 года для Webmoney Украина начался новый отсчет времени. Офис представителя системы в Украине подвергся внеплановой проверке налоговой милиции Украины, заблокированы счета «Укргаранта», некоторых компаний, работавших с Webmoney, счета пользователей в системе. В распоряжении Миндоходов Украины оказалось более 60 млн. грн., принадлежащих пользователям. После Webmoney в опалу НБУ попала платежная система QIWI (которая имеет большое количество терминалов по всей Украине и на сегодняшний день работает), а также Яндекс.Деньги к удивлению их российского руководства, так как российская платежная система не имеет представительства в Украине и, соответственно, не может быть вне закона.

Разногласия Webmoney и НБУ состоят в следующем. Нацбанк утверждает, что Webmoney является платежной системой, оперирующей электронными деньгами. Webmoney в свою очередь заявляет, что они действительно являются платежной системой, но виртуальной, оперирующей не электронными деньгами, а титульными знаками для удобства, привязанными к валютам. Тем временем, существует и постановление украинского суда, где действительно сказано, что Webmoney не являются электронными деньгами, так как не имеют обеспечения. То есть Webmoney не требуется лицензия НБУ, это нелицензируемый товар, который пользуется спросом – покупается и продается пользователями за реальные деньги.

Система GlobalMoney как государственная альтернатива Webmoney                                                                                         Наряду с акцией налоговой против Webmoney, стоит упомянуть о еще одном событии – о появлении внутригосударственной платежной системы GlobalMoney, которая накануне, а именно – в апреле, получила лицензию НБУ №1. СМИ уже связали новую систему с семьей Виктора Януковича, утверждается, что GlobalMoney принадлежит Януковичу-младшему, однако этот факт является недоказанным. Пресс-служба GlobalMoney заявила, что не имеет бизнес-связей с семьей Президента Украины. Электронные деньги GlobalMoney обеспечивает Ощадбанк, находящийся в управлении НБУ.

Финансовая стратегия Игоря Соркина                                   Команда Виктора Януковича пополнилась новыми лицами – молодыми амбициозными людьми, которые претендуют на профессиональность. Речь идет об Игоре Соркине – главе НБУ, которого Верховная рада утвердила только с третьего раза, а также Наталье Королевской, получившей от Виктора Януковича должность социального министра.

Одним из существенных претензий оппозиции был тот факт, что Вячеслав Соркин – отец главы НБУ – является одним из топ-менеджеров «Газпрома». Влада Долгих, сестра Соркина, возглавляет юридический отдел "Южного научно-исследовательского института по проектированию объектов газовой промышленности", одним из акционеров которого является опять же «Газпром». Но косвенные связи с «Газпромом» не являются определяющими. Сам Игорь Соркин по первому образованию является инженером бронетанковой техники, стал банкиром только в 2006 году и сделал головокружительную карьеру всего за 6 с лишним лет от обычного госслужащего до главы НБУ, что изложено в автобиографии Игоря Соркина.

В настоящий момент опубликован ряд материалов на сайте НБУ и в СМИ, свидетельствующих о серии действий, направленных на стабилизацию гривны. Цель НБУ максимально сократить наличное обращение и перевести все деньги в безналичную форму – это позволит увеличить объем виртуальной гривны, не включая печатный станок, тем самым, стимулируя инфляцию. По мнению Игоря Соркина, это даст дополнительный денежный ресурс банковской системе Украины, необходимой для экономического роста. В результате ограничения наличного обращения ожидается повышение ВВП на 0,2%, напомним, что ВВП в Украине уже второй год имеет отрицательную динамику, также в этом году значительно в 4 раза вырос дефицит бюджета по сравнению с ростом доходов (21% против 5%). Социальные программы требуют финансовых затрат, но на этом не ограничиваются цели НБУ. Общая цель правительства – активизация экономики и повышение ВВП.

Платежные системы, действующие в Интернете, являются частью рынка наличного обращения, поэтому в рамках действующей стратегии все операции должны быть ограничены и замкнуты на банковской системе Украины, именно для этой цели создана система GlobalMoney, чтобы обеспечить альтернативу действующим платежным системам – Webmoney, Яндекс.Деньги и т.д.. Согласно информации СМИ, в сентябре ожидается и ограничения по объему расчетов с банковских счетов украинцев. Упоминается о цифрах 150, 100 и 40-50 тыс. гривен.

Все действия НБУ направлены не только на снижение амортизационного давления на гривну – как известно, в настоящий момент в Верховной Раде Украины обсуждается законопроект о введении государственных векселей, призванных заменить реальные финансовые расчеты. А векселя, в свою очередь, должны быть чем-то обеспечены для последующей монетизации получившими их предприятиями.

По заявлению Натальи Королевской в программе «Шустер.Live» – это «серия профессиональных мер… для насыщения финансовым ресурсом реального сектора экономики». Таким образом, в настоящий момент, если примется законопроект о государственных векселях, нет предпосылок для позитивного разрешения вопроса с Webmoney. Опять заложниками «профессиональных» действий Правительства стали обычные граждане.

Что же ожидает?                                                                               В настоящий момент на украинском домене Webmoney зарегистрировано около 2,5 млн. человек. Оборот электронных денег в Украине за последний год увеличился в два раза и превысил 500 млн. долларов. НБУ, конечно, не может оставить без внимания этот сектор экономики и пытается распространить свое влияние на Интернет, однако для этих целей не существует законодательной базы, учитывающей особенности формирования виртуальной финансовой системы. Традиционные инструменты не могут быть применены для веб-систем, при этом они уже стали достаточно крупными, чтобы считаться макрорегуляторами в реальном секторе экономики.

Заметим, что только на украинском домене Webmoney зарегистрировано около 2,5 млн. человек, постоянно пользующихся этой системой, соизмеримое количество украинских граждан имеют кошельки в российской части Webmoney. Большая часть пользователей занимается бизнесом в Интернет и, тем самым, обеспечивает свой доход с помощью этой системы. Предложенная замена как Globalmoney, это жалкая замена существующим системам.

Проблемы с Webmoney будет способствовать потери поддержки Партии Регионов электоральными группами. Правительство Украины все чаще идет на непрофессиональные скандальные меры с неясными и недостижимыми целями, игнорируя макро- и микроэкономические тенденции. Очевидно, что столь «профессиональное» управление финансовой системой свидетельствует о низком квалификационном уровне молодых кадров команды Виктора Януковича. Очевидно, что Webmoney мог запретить в Украине только глава НБУ с 6-ти летним банковским стажем.

Джерело

Яндекс.Деньги в Украине также вне закона

13.06.2013,  Газета по-киевски


Яндекс.Деньги в Украине также вне закона
Украинских интернет-пользователей хотят заставить платить налоги по новой схеме (не соответствующей текущему законодательству) и существенно ограничить их финансовую свободу. Многие пользователи из Украины вполне успешно работают дистанционно на территории России и, соответственно, получают оплату за свою работу с помощью электронных платежей. Украинское правительство объявило войну интернету и интернет-деньгам «Яндекс.Деньги», QIWI и Webmoney.

12 июня 2013 года в офисе Webmoney Украина прошла выемка документов, были изъяты и компьютеры, но не серверы самой системы Webmoney. При этом, несмотря на надежды украинской стороны, работа системы Webmoney не прекращена. Арестованы средства на банковских счетах компании, которая представляла интересы Webmoney Украина и занималась обменом электронных денег на реальные. Система Webmoney работает без сбоев.

В Украине работает несколько обменников, возможно, некоторые из них открыты банками, например, ПриватБанком. Учитывая, что Игорь Коломойский играет на стороне БЮТ и наиболее активно работает с Webmoney после Webmoney Украина, то непонятно, в чьи ворота играет украинское правительство. Согласно постановлению НБУ, выпуск электронных денег является исключительно банковской юрисдикцией. Платежи должны проводиться исключительно в гривнах.

13 июня НБУ заявил, что платежные системы «Яндекс.Деньги» и QIWI также находятся вне закона. Банк сослался на Меморандум «О платежных системах и переводе средств в Украине», все платежные системы должны согласовывать правила, действующие для пользователей, с НБУ. В настоящий момент соответствующим образом зарегистрировано и авторизовано 13 организаций, но Webmoney, «Яндекс.Деньги» и QIWI к ним не относятся.
НБУ также предупредили, что использование незарегистрированных платежных систем частными и юридическими лицами также вне закона.

«Яндекс.Деньги» прокомментировали эту ситуацию в лице пресс-секретаря Аси Мелкумовой, что их компания является российской компанией и предоставляет услуги в интернете и украинским пользователям. Генеральный директор «Яндекс.Деньги» Евгения Завалишина отметила, что компания не открывалась и не регистрировалась на территории Украины, поэтому не может быть незаконной. Все работы системы ведутся в российской доменной зоне. Открытие в Украине было только в планах, но фактически не произошло.

Компания QIWI пока не комментирует информацию о своем запрете, но на территории Украины установлено около 10 тыс. платежных терминалов.
Очевидно, что бюджетные дела Украины настолько плохи, что используются испробованные жесткие инструменты для пополнения госбюджета. В противном случае проводилась бы мягкая регуляторная политика.

Тем временем, глава НБУ Игорь Соркин отметил рост доверия к украинской гривне. Соркин долгое время курировал банковский надзор, департамент регистрации реорганизации и лицензирования банков, разрабатывал методы лицензирования валютных операций, а также занимался финансовым мониторингом. С января 2013 года назначен главой Нацбанка Украины. Отец Игоря Соркина работает в "Газпроме".

Несмотря на его замечания об устойчивости украинской валюты, согласно отчету фонда Блейзера, гривну удерживают только благодаря кредитам МВФ. В настоящий момент обозначился сильный рост бюджетного дефицита. Если НБУ не удержит гривну, то следует ожидать ее падения. В настоящий момент Украина не только приостановит вывод валютных средств, но и одновременно сократит денежную массу, которая поступала из Рунета. Что приведет только к краткосрочному снижению амортизационного давления на гривну за счет денег МВФ, к росту социальной напряженности и в результате к большему снижению ВВП.

Наряду с отказом от российского торгового пространства в случае сохранения европейского курса это приведет к постепенному падению финансовой системы Украины. Скорее всего, электронные платежные системы на время уйдут с украинского рынка. Украина уверенно идет к изоляции, а политика украинского правительства хаотична и экономически бессмысленна.

Webmoney Украина. WMU в Украине вне закона

13.06.2013,  Газета по-киевски
Webmoney Украина. WMU в Украине вне закона

Система Webmoney – это международная система электронных расчетов, преимущественно рассчитанная на платежи в рамках Рунета. При этом система активно развивается, открыты переводы и пункты обмена во многих странах мира и непосредственно в Западной Европе. На территории Рунета значимость Webmoney вполне можно сравнить с международной системой PayPal. Кстати, Webmoney - это единственная система, которая позволяет как-то получить деньги с PayPal, хотя процент вывода достаточно высокий.

12 июня 2013 в офисе компании Webmoney Украина прошел обыск, в результате изъяты компьютеры и по некоторым сообщениям сервера. По этому поводу выступила руководитель департамента по связям с общественностью Webmoney Маргарита Ормоцадзе и опротестовала информацию СМИ о блокировании средств украинцев на счетах Webmoney. Система Webmoney, безусловно, имеет «зеркальные» сервера, находящиеся вне Украины, где сохраняется вся информация о транзакциях. Согласно договора «Укргаранта» вывод средств может проходить в течение трех дней, по истечении срока средства пользователей возвратятся в WMU – компания достаточно финансово-устойчива, чтобы обеспечить безопасность средств. Далее будут проводиться переговоры с украинскими правоохранителями на предмет возврата средств, которые арестованы на банковских счетах Webmoney Украина.

На самом деле сбои в системе наблюдаются, но только относительно вывода средств на банковские счета украинцев, при этом функции перевода средств взяли на себя сторонние «обменники», которые работают пока без сбоев. Вывод на Приват 24 осуществляется без сбоев в течение нескольких секунд, однако WMU не обслуживаются. Большинство «обменников» меняют титульные знаки WMZ на украинские гривны, которые зачисляются на украинские банковские счета.

Сама система Webmoney обслуживает WMU без сбоев, обмен на другие валюты производится как и ранее. Кроме того, многие пользователи, которые перевели деньги в момент «акции» украинской налоговой увидели свои деньги на банковских счетах, однако это произошло с задержкой.

Последние задержки в работе вывода средств «Укргарантом», основной компании, осуществляющей обмен на территории Украины, были в прошлом году, когда компания перезаключила договор и запросила данные пользователей, включая идентификационные коды. То есть на сегодняшний день все пользователи Webmoney Украина уже персонифицированы.

При этом большинство людей получают доходы или переводы в небольших суммах, суммарно за год большинство этих доходов не облагаются налогом. На сегодняшний день декларацию о таких доходах подавать не нужно. Условно, это необлагаемый минимум. При этом в самой системе был предложен инструмент регистрации предпринимательства, но в совокупности, когда среднемесячная сумма доходов пользователей не превышает 1500-3000 гривен, платеж социального налога и единого налога составлял около 600 гривен. Поэтому интернет-пользователи не спешат регистрировать предпринимательство, пользуясь своим законодательным правом.

Кроме того, по всей видимости, украинские правоохранители хотят получить доступ к информации платежной системы. Как заметили пользователи, Webmoney пошла на уступки украинским властям – в системе имеется смс-подтверждение платежа с указанием суммы перевода. То есть информация об объеме выводимых средств доступна через мобильных операторов. Также по данным СМИ, Webmoney Украина не получила лицензию НБУ, но скорее всего, она имеет на это законодательное право, так как статус электронных денег в Украине нормативно не определен.

Особенности украинской валютной системы                     Дополнительно нужно обратить внимание на украинские особенности вывода валютных средств за рубеж. Граждане Украины могут это делать только при условии получения индивидуальной лицензии, выдаваемой НБУ, например, на оплату недвижимости. Транзакции валюты с Украины исключительно ограничены. Такой практики нет ни в России, ни в странах Европы.

Лицензия на покупку недвижимости получается в течение месяца, но это в теории, на практике это происходит в течение 3х месяцев. Согласно большинству требований продавцов такой срок получения средств неприемлем. Кроме всего, покупателям нужно показать доходы. Даже если доходы показать можно, то документы проверяются силовыми структурами. Это часто заканчивается вымогательством, так как подача документов на лицензию дает право «силовикам» на проведение оперативных мероприятий и полную проверку заявителя.

Есть еще один момент. Даже если потенциальный покупатель недвижимости получает лицензию и приобретает недвижимость, после ее продажи деньги должны вернуться в Украину, что многих не устраивает хотя бы из-за сложности процедуры. То есть фактически владельцем валютных средств является не гражданин Украины, а государство Украина.

Также существует нюанс с зарубежными счетами. Согласно регуляторным документам гражданин Украины должен получить разрешение на открытие зарубежного банковского счета, лицензия выдается индивидуально, срок действия – год. После нужно получать ее повторно. При закрытии счета деньги должны быть возвращены в Украину. Эта лицензия фактически определяет контроль властями зарубежного счета гражданина Украины и возможность нарушения банковской тайны зарубежным банком. Получение лицензии дает право НБУ контролировать транзакции со счета гражданина Украины и, соответственно, блокировать запрещенные без дополнительного разрешения, например, на покупку недвижимости за границей.

Особенности системы валютных платежей Webmoney                 Система Webmoney зарегистрирована в офшорной зоне в Белизе. Как известно, Белиз входит в Британское содружество и относится к юрисдикции Британской Короны. Безусловно, там действуют жесткие нормы британского права. Судя по системе расчетов, Webmoney имеет целую сеть офшоров, благодаря которым осуществляются бесперебойные платежи во всех странах мира. Представляет интересы компании одной из латвийских адвокатских бюро, то есть имеется мощная юридическая поддержка. Власти Украины могут предъявить претензии именно Webmoney Украина, но никак не центральному офису.

В Украине нет законодательных рычагов регулирования данной ситуации, поэтому происходящее просто шантаж и, как минимум, передел рынка вывода средств. Так как Украина не может запретить украинским гражданам пользоваться интернет-системой, для блокирования ее в сети на уровне провайдеров также нет правовых актов. Опять же, если это будет сделано, то Украина потеряет значительную часть денежной массы, так как многие украинцы работают в сети интернет, но доходы их небольшие и не подлежат обязательному декларированию. Идея с регистрацией предпринимательства интернет-пользователями также не удалась. Предложенный налоговый платеж в размере 600 гривен достаточно существенный для пользователей.

Также в системе Webmoney можно беспрепятственно перевести деньги за границу – нужно лишь прикрепить зарубежный банковский счет с персональными данными, совпадающими с персональным сертификатом. До настоящего времени сложность состояла только в объеме средств, которые нужно было перевести за границу на счете в Webmoney, так как «Укргарант» всегда, подчеркиваем (!), всегда контролировался службой финансового мониторинга. Вопрос может состоять в необходимости раскрытия зарубежных счетов украинцев, что полностью противоречит правилам системы. Наличие же этих счетов незаконно и повлечет возможную уголовную ответственность, хотя ранее ее не применяли к физическим лицам, но это реальная возможность рэкета «силовиками» обычных граждан.

Так как нет законодательных норм для регулирования – классически задействована целая «рота» налоговой полиции, изъятие серверов также проведено с целью несанкционированного изъятия информации, как это обычно делается по старой доброй привычке налоговой.

Возможная подоплека                                                                      Как известно, Николай Азаров в прошлом возглавлял налоговую администрацию. Подобные методы давления очень похожи на методы его работы в прошлом, даже с учетом аргументированности этих действий. Со временем возможности налоговой уменьшились, уменьшилось давление и «силовиков» на бизнес. Но бюджет пополнять надо, времени на долгосрочные регуляторные меры не хватает, поэтому "силовиков" привлекли для пополнения бюджета. Макроэкономические показатели Украины все же нисходящие, а дефицит бюджета растет за счет социальных дотаций. Единственное спасение бюджета – это жесткие фискальные меры и кредит МВФ.

Такие меры с обысками – это грубый шантаж для достижения результата без разработки регуляторной политики. Действительно, Наталья Королевская может только обанкротить свои фабрики и уйти в политику – раздавать социальные дотации и обещать зарплаты в 1000 евро в месяц. Вопрос, как это сделать? Снятие социальной напряженности стоит денег, следовательно, при недостатке средств создается подоплека для фискальных действий, увеличивается давление на бизнес, а именно - на малый бизнес, как в случае с Webmoney, что опять же влечет социальную напряженность.

Также стоит отметить вероятную личную неприязнь Азарова к интернет-пользователям. Несмотря на упреки в сторону России, именно украинские пользователи при условии стихийной организации распространяли информацию о разработках сланцевого газа в интернете, когда информация была заблокирована властями на уровне национальных и региональных СМИ. Большая часть разработок приостановлена, это также пошатнуло и без того шаткое положение компании «Шелл», хотя украинские власти могли поддержать компанию и развить другое направление как синтетическая нефть из угля.

Как отразится на рейтинге Виктора Януковича                    Очевидно, что Азаров нарушает «бюджетное правило» и испытывает Государственный бюджет на прочность. При этом наблюдается падение производства за счет сокращения «русского» направления сбыта, а также на фоне кризисных явлений в Европе. Крупная промышленность не справляется с ролью налогового донора, тогда ищутся средства в иных направлениях. Одним из таких направлений является интернет и система Webmoney, но требования украинских властей скорее чрезмерные и полностью противоречат правилам системы. Также, видимо, у украинской налоговой нет иного инструмента давления - практически невероятно предположение, что Webmoney не получила лицензию НБУ по недосмотру, скорее имеются законодательные возможности, которые им дали право на такой юридический шаг.

Грубая дипломатическая политика (или её отсутствие) по отношению к макрорегуляторам, к которым относится Webmoney, всегда сказывается негативно на рейтинге инициаторов, особенно если осуществляется вне законодательного поля.

23 черв. 2013 р.

Вьетнамский рецепт: как слабость превратить в силу

23.06.13,  Виталий Рождаев«фрАза»


История войны между американской армией и народом Вьетнама на сегодняшний день является достаточно изученным предметом, который давно проанализирован во всех подробностях тактики и стратегии. Но любопытно еще раз вернуться к тем далеким событиям на вьетнамской земле, чтобы подчеркнуть более глубокие корни стратегии вьетнамского противостояния внешним вражеским силам.
В основе стратегии обороны государства Вьетнам всегда стояла концепция изматывания врага на своей территории силами местных отрядов самообороны, с тем, чтобы к решающему моменту сохранить основные силы для главного сраженияВажным компонентом тактики всегда была высокая мобильность и неожиданность нанесения изматывающих ударов. Эта мобильность достигалась благодаря особой системе тоннелей как средств тактической коммуникации на поле боя и особых «троп» — транспортных узлов, скрытых под покровом джунглей. При этом в обязательном порядке все население страны принимало участие в организации сопротивления захватчикам с применением тактики партизанской войны.
Примечательно, что основы такой тактики и стратегии в истории вьетнамского народа можно обнаружить уже почти тысячелетие назад, они были сформированы во времена нашествия монгольской армии на земли древнего вьетнамского государства во время правления династии Поздних Ли. Тогда известным вьетнамским полководцем Чан Хынг Дао и был написан первый трактат об искусстве ведения войны.
Чан Хынг Дао является автором многих теоретических трудов по военному искусству, наиболее известным из которых является «Элементарное наставление по военному делу», в котором изложены три основных, на взгляд полководца, принципа ведения войны:
— опора на народ;
— ведение им партизанской войны, ослабляющей противника;
— нанесение противнику решающего удара силами сохраненной регулярной армии.
Серия вторжений на территорию современного Вьетнама в 1280-х годах началась с запроса монголов к правительству Дайвьета, ранее формально признавшего власть монголов, пропустить монгольские войска в Чампу, которая вела против монголов активные боевые действия. В то время как дайвьетский император склонен был подчиниться, генерал Чан Хынг Дао, под началом которого было 15 000 воинов, отказался предоставить монголам право прохода через Дайвьет и снабдить их провизией, и склонил на свою сторону правительство.
Монгольский полководец Тоган, сын Хубилая, в первом походе с огромным трудом смог разгромить армию Чан Хынг Дао и в июне 1285 года взял Тханглонг. Дайвьетское правительство на время оставило город. Однако затем армия Вьетнама смогла уничтожить Согету, монгольского главнокомандующего в этом походе, с помощью удачной вылазки. После этого Чан Хынг Дао сконцентрировался на уничтожении армии Согету, инициируя сражения в местах, неудобных для действий монгольской конницы. Одновременно другой вьетнамский полководец Чан Куанг Хай вел успешные боевые действия против армии Тогана. В результате монгольские войска были наголову разбиты и вынуждены на время отступить. Но сражения продолжались.
Затем генерал Чан Хынг Дао нанес монголам ряд поражений и освободил столицу Ханой. В следующем году он полностью изгнал завоевателей с земли Аннама обратно в Китай. Те потерпели от его войск ряд серьезных поражений в дельте Красной реки: в битве при Тайкете, а затем в предгорьях к северу от Красной реки. При этом вьетнамские воины захватили тысячи пленных. Второй завоевательный поход на Дайвьет стоил монголам еще больших потерь.
Успешное отражение двух монгольских вторжений подтвердило верность найденных Чан Хынг Дао тактических приемов борьбы с противником, имевшим численное превосходство и лучшее техническое оснащение. Ведь монгольские воины были хорошими стрелками из лука и снабжены железным защитным снаряжением (не правда ли, напрашивается параллель с американской армией?). Их военачальники имели большой опыт ведения войны в Китае, отличались решительностью действий и крайней жестокостью.
Регулярная армия Дайвьета не могла в открытом бою противостоять конному войску чужеземцев. И Чан Хынг Дао стал умело применять партизанские методы ведения войны. Отряды самообороны, в своей массе состоявшие из крестьян, живших в захваченных монголами областях, были вооружены легкими бамбуковыми копьями. Партизаны обычно объединялись в крупные отряды, командиры которых поддерживали контакты с помощниками Чан Хынг Дао или с ним самим при помощи системы специальной скрытой связи.
Вьетнамская земля изобиловала труднопроходимыми тропическими лесами, небольшими, но полноводными реками, которые и являлись основными путями сообщения в Дайвьете, но монголы вторглись в Аннам в сухой сезон года, когда их конница могла быстро передвигаться, а реки уже не представляли собой больших препятствий для конного воинства.
Но генерал Чан Хынг Дао сделал реки своим верным и надежным союзником. На легких и устойчивых в непогоду речных судах он во главе крупных сил регулярной армии свободно перемещался по территории Дайвьета и изматывал внезапными атаками отряды монголов, используя быстрые и мобильные десанты. Речные суда успешно использовали и местные партизаны, совершая неожиданные нападения на чужеземцев и столь же быстро покидая поле боя, если силы оказывались неравными. Такие десантные операции в тылу врага наносили непоправимый урон его коммуникациям и запасам.
Главнокомандующий армией Дайвьета создал хорошо отлаженную систему военной разведки. Однако он пока не мог дать полный отпор монгольским войскам на границе, поэтому завоеватели раз за разом входили на территорию страны. Тем не менее уже от самой границы за передвижениями монголов велось постоянное наблюдение. Военачальники хана так и не смогли застать дайвьетскую регулярную армию врасплох, как это у них получалось почти на всех завоеванных ими землях. Чан Хынг Дао всегда имел достаточно точную и достоверную информацию о противнике, его силах, маршрутах движения и походных лагерях.
Последнее, третье нашествие монгольских войск в 1287-1288 годах стало наиболее тяжелым и кровопролитным. Хан Хубилай двинул на Дайвьет300-тысячную армию, которая была собрана для военной экспедиции на Японские острова. Монголы вновь сумели захватить столицу Аннамского государства Ханой. Но на сей раз император Чан Нхон Тон организовал решительное сопротивление завоевателям с самого начала, во всем следуя советам своего опытного полководца Чан Хынг Дао.
Часть ханской армии, сопровождавшая суда с продовольствием и снаряжением, была встречена многочисленной речной флотилией аннамцев в дельте Красной реки и была полностью уничтожена в ряде боев на воде. Остатки монгольского флота погибли на специально построенных водных заграждениях. Всего в 1288 году аннамские военные моряки и партизаны уничтожили около 400 вражеских судов, которым, по замыслу хана Хубилая, после победного похода на Дайвьет предстояло участвовать в завоевательной экспедиции на острова Японии. В результате монголы навсегда отказались от захвата Японских островов.
После уничтожения флота с запасами продовольствия сухопутная ханская армия стала испытывать большую нужду в провианте. Ее ряды заметно ослабили различные тропические болезни, и она быстро теряла боеспособность. 9 апреля 1288 года аннамская регулярная армия и партизаны под командованием полководца Чан Хынг Дао сразилась с главными силами монголов на берегах реки Батьданг.
В этом сражении ударная сила монголов — конница — оказалась бессильной против легковооруженных пеших вьетнамских воинов. Они удачно отразили все ее атаки, а затем и сами пошли вперед. На помощь регулярной армии пришли в большом числе партизаны-ополченцы, которые помогли Чан Хынг Дао создать угрозу окружения монгольского войска. Тому пришлось с большими потерями и в полном беспорядке бежать с поля битвы.
Вскоре после этих событий, в 1289 году, монгольская династия Юань, правившая в Китае, заключила мир с царями Аннама и Тьямпу. Было найдено компромиссное решение для окончания войны: вьетнамские государи согласились формально признать императорский сюзеренитет, фактически сохраняя полную государственную самостоятельность. Хан Хубилай был только рад прекратить столь дорого обходившиеся ему походы на далекий от столицы его империи юг. С тех пор день решающей битвы, 9 апреля, стал национальным праздником государства Вьетнам.
Искусство победы над более сильным противником, как мы можем смело утверждать, опираясь на исторические факты, является важнейшей стратегией вьетнамского военного искусства. Оно, если рассматривать его детально, имеет в своей основе подход, который можно охарактеризовать как искусство создания выгодных в тактико-стратегическом отношений ситуации и скрытного продвижения. При этом одим из оновных принципов в стратегии обороны вьетнамцев стало акцентирование внимания противника на своих слабых сторонах, позволяющее до поры до времени скрывать сильные. Как горный ручей, скользящий вдаль по извилистому пути, вьетнамская военная тактика и стратегия находит гибкие пути для достижения результата. Используя силу противника и оборачивая ее в слабость, выжидая удобного момента, изматывая врага, вьетнамские полководцы скрывают свои основные силы для решающего удара и побеждают во внезапном и решительном бою. Вьетнамская армия, словно водяная змея, скользящая по руслу быстрой реки на грани двух стихий, внезапно наносит неожиданный удар по противнику, предварительно избегая его ловушек.
Параллели этой тактики можно найти как и в традиционных боевых искусствах Вьетнама, так и в повседневной жизни. Даже вьетнамская дипломатия в полной мере использует военную стратегию и тактику, отработанную за тысячелетие. Дипломатия этого маленького по сравнению с соседями государства, населяемого гордым и храбрым народом, исповедует те же принципы, которые были задекларированы кабинетом министров Британии в период правления Уинстона Черчилля:«Great Britain has no constant friends or enemies but rather constant interests» («У Британии нет постоянных врагов и постоянных друзей, а есть только постоянные интересы»). Мирный договор с монгольским ханством позволил сделать лишь формальные уступки, сохранив государство и развив глубокие торговые отношения с северным соседом. Также и сейчас государство Вьетнам активно использует добрососедские отношения как с Америкой, которая является крупнейшим инвестором в экономику Вьетнама, так и со своей бывшей метрополией — Францией. Гибкость, выжидательность и использование подходящего момента для решительных действий всегда играли на руку вьетнамскому народу, позволяя побеждать более сильного противника не только на поле боя, но и с помощью многочисленных переговоров.
А великий полководец Чан Хынг Дао навсегда увековечен в истории вьетнамского государства как один из первых военных стратегов и автор целого ряда руководств по ведению войны, которые находят применение и по сей день.

20 черв. 2013 р.

Валовий зовнішній борг України сягнув 136 мільярдів доларів

19 червня 2013, УП
 
Валовий зовнішній борг України на кінець І кварталу 2013 року становив 136,3 мільярда доларів (76,9% від ВВП).
Про це йдеться у повідомленні НБУ.
"Зростання обсягу зовнішнього боргу протягом І кварталу 2013 року на 1,2 млрд доларів було зумовлено покращенням доступу вітчизняних позичальників до світових ринків капіталу в умовах їх високої ліквідності", - сказано у повідомленні.
Як відомо, в цілому за 2012 рік валовий зовнішній борг України збільшився на 8,81 млрд доларів.
Як повідомлялося, на 30 квітня 2013 року державний та гарантований державою борг становив 553,39 млрд гривень (69,234 млрд доларів).
Нагадаємо, у Азарова раніше заявили, що загальний обсяг державних запозичень у 2013 році заплановано у розмірі 135,5 млрд гривень, з яких 92,9 млрд гривень становлять внутрішні запозичення, 42,7 млрд гривень - зовнішні запозичення.

Джерело

14 черв. 2013 р.

Історик Н.Яковенко: "Для наших студентів СРСР - уже як Стародавня Греція"

24.11.2009, Тексти.org.ua

"Не слід культивувати комплексу вічно скривдженої «злим сусідом» нації. Адже насправді ми - щедро обдарований яскравими особистостями народ. Нагадування про це, власне, й перетворить теперішню мартирологічну шкільну історію на історію «оптимістичну». Майбутній громадянин має увійти в життя з відчуттям гордости за свою велику країну та за свій талановитий народ, що за будь-яких обставин умів дати собі раду".

Розмову вів: Олесь ІЛЬЧЕНКО

- Скажіть, будь ласка, а чого вас навчило дослідження історії? Чи навчає історія взагалі?

 - Перефразовуючи Гегеля, «історія навчає того, що ніколи нічого не навчає уряди й народи». Я дуже скептично ставлюся до знаменитого Цицеронового гасла «Історія - наставниця життя». Кожна нова ситуація створює нові виклики, чим же тут зарадить минуле?

Натомість «навчати» і може, і повинна та історія, яку трохи спрощено називають «шкільною», - дидактична історія масового вжитку, що її вивчають у школі й далі пропагують/дублюють у літературі, на екрані тощо.
Це суттєво спрощений, порівняно з академічними працями, продукт, такий собі екстракт «від імені науки». «Шкільну історію» пристосовують до потреб суспільства вже відтоді, як вона стала навчальним предметом в уніфікованій освіті - щонайменше з кінця XVIII століття. Ця історія справді покликана «навчити» тих речей, що потрібні молодій людині для утвердження її національної ідентичности та усвідомлення власної причетности до минулого свого народу/країни.

Йдеться, отже, про те, чого вимагає дане суспільство чи дана держава тут і тепер: виховання патріотичних почуттів через пошану до національних героїв і знання так званих «місць пам'яті» - меморіальних місцин, пам'ятних дат тощо.

Така, шкільна, історія справді вчить - бути лояльним громадянином своєї країни.

- А чи існує специфічне, сказати б, «історичне мислення», як, скажімо, говорять про «математичне мислення»; тобто певний погляд людини на історичні події?

- Звичайно. Коли людина досліджує історію, мислить як історик, живе історією (адже всяке заняття наукою - то не професія, а спосіб буття), вона неминуче «переміщується» в інший часовий простір.

Рене Декарт, один із «батьків» новітньої науки, навіть вважав заняття історією шкідливими, бо це перетворює людину, як він писав, на мандрівника! Вона покидає свій час і, надто довго перебуваючи поза ним, стає втраченою для свого оточення та своєї країни (сміється). Але такою і справді є специфіка світосприйняття історика-дослідника: його думки обертаються далеко від теперішнього.

Мудрий Карамзін колись зауважив: «Історія не любить живих». Чому? Бо досліджуючи історію, ти завжди наражаєшся на конфлікт «правди» з «неправдою» - на зіткнення характерів, ідеологій, тяжінь, намірів... І мимоволі стаєш на чийсь бік. Натомість живучи в іншому вимірі, в іншому часі, починаєш сприймати сучасні, скороминущі події трохи відсторонено. Адже історик завжди може повторити слідом за Екклезіастом: «Та воно вже було».


Наталя Яковенко очолює моніторингову групу з аналізу підручників з історії

На відміну від нас, істориків, більшість людей упевнена, що все можна й треба змінити зараз, тут і тепер, упродовж їхнього життя. Це й зрозуміло - адже людині відпущено недовгий вік. Історія натомість оперує інакшими категоріями часу, і в ній нічого не відбувається блискавично, як би нам цього не хотілося. Скільки століть пішло в Європі на те, аби люди переконалися, що демократія - це таки непоганий винахід політичної культури? А скільки століть (і крови!) витрачено на творення теперішніх держав? А ми хочемо пробігти цю дистанцію за вісімнадцять років? Такого, на жаль, не буває. Є речі, які мають визріти: пройти фази становлення, випробування, притирання... На це все потрібен не один день, й історик, який знає, скільки коштують зміни на «історичному ринку», сприймає наші теперішні негаразди спокійніше - обурюється, як і всі, але не впадає у відчай.

- Ви зачепили дуже цікаву тему, так звану шкільну історію. А як ви дивитеся на наші сучасні підручники з історії для середніх шкіл?

- Погано дивлюся. Щоправда, не тільки дивлюся, а й пробую дечим зарадити. Півтора року тому було створено моніторинґову групу для аналізу підручників з історії України (мені випала честь бути її головою). Група діє під крилом Українського інституту національної пам'яти. Тут особлива подяка належить його директорові, Ігорю Рафаїловичу Юхновському, який згоден з нами, що переосмислення шкільного підручника історії - це, без перебільшення, справа національної безпеки. Група декілька разів збиралася для обговорень та дискусій, сьогодні ми вже опрацьовуємо нову програму, яка, за нашим задумом, має внести зміни і до змісту, і до структури викладу шкільної історії.

Теперішні підручники нас не влаштовують з дуже багатьох причин. Почнемо з того, що вони націоцентричні, причому іноді підкреслено, аґресивно націоцентричні. Тим часом Україна вже ніколи не стане суто національною державою: на початку третього тисячоліття такого не буде, бо не може бути.
Так віддавна склалося, так уже є, що Україна - це певний етнічний конґломерат, тож шкільна історія має бути «своєю» для всіх. Звісно, це не перекреслює пріоритету українців як титульної нації.
Проте поруч із ними на сторінках підручника мають отримати право голосу й усі «інші», які жили на цій землі, - додам, жили від доби Київської Руси, до того ж у великій кількості. Маю на увазі не тільки росіян, які часто насправді є російськомовними українцями, а й поляків, євреїв, німців, вірмен, татар (для них Крим взагалі є історичною батьківщиною).

...

Мова не про глобальні зміни, радше про суто технічні моменти - яку інформацію додати та як її скомпонувати. Одним словом, як збалансувати оповідь про буття власне українців з оповіддю про тих людей, що століттями жили поруч на тій-таки українській землі й теж зробили чималий внесок в українську історію та культуру.

Біографічна довідка:

Наталя Яковенко є автором понад 270 наукових праць, в тому числі: «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.»; «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст.»; «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України».

Згадаємо також розвідку «Між правдою та славою (не зовсім ювілейні роздуми до ювілею Богдана Хмельницького)», що була видрукувана в «Сучасності», № 11 за 1995 рік.

Пані Наталя yвійшла до списку 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Кореспондент» у 2006 році.


По-друге, за нашою оцінкою, шкільний підручник нагнітає так звану «страдницьку» історію (або, як її ще називають, - мартирологічну).
Такий канон подання минулого не є суто українським винаходом - так оповідали свої історії у ХІХ та на початку ХХ століття практично всі «скривджені» народи, що входили до складу тодішніх європейських імперій.

На сьогодні жанр «плачу» над «нещасливою» історією вже або подолано, або долається, і то не лише серед таких «успішніших» колишніх пасербів історії, як поляки, чехи чи румуни, а й навіть у країнах, що постали на уламках СРСР. Натомість у нас це досі не знайшло переосмислення.

З одного боку, це нав'язує молодій людині комплекс меншовартости - сказати би, приречености на неуспіх, а з іншого - елементарно не відповідає дійсности.

- Чому?

- Тому що коли ми акцентуємо увагу лише на таких моментах, то переносимо сучасні категорії на минуле - від монгольського нашестя до процесів і явищ ХІХ століття. Насправді ж тоді діяли зовсім інші засади соціального буття, і відштовхуватися треба від них.

Коли ми візьмемо до уваги цю аксіоматичну для історика вимогу, то відкриється безліч сюжетів, які перетворять «страдницьку» історію на цілком пристойну, ба, навіть «оптимістичну». Маю на увазі успішні життєві кар'єри людей української крови, їхні ролі в тих чи інших державах, розвиток духовної та матеріальної культури і т. д.

Для прикладу, згадаймо блискучі кар'єри українців у Речі Посполитій (де вони складали купку найбагатших можновладців, диригуючи сеймами), або «наших» на найвищих щаблях влади в Російській імперії. Це - здобутки українського народу, а не втрати, і про це годиться розповісти в підручнику.

Хто теоретично обґрунтував саму модель Російської імперії? Феофан Прокопович. Хто впроваджував ті ідеї в життя? Освічені вихованці Києво-Могилянської академії.
Хто керував політикою Російської імперії при Катерині ІІ? Канцлер Олександр Безбородько.

Треба чітко пояснити дитині, що російська держава лише з другої половини ХІХ століття почала «націоналізуватися», відтак - лише тоді й постало українське національне питання, а отже, й вибір перед людиною - бути свідомим українцем чи ні. Годі й говорити про те, яку величезну роль грали українці в Радянському Союзі, починаючи від найвищих щаблів...

- ...Й від отих відомих старшин в армії...

- ...до Хрущових і Брєжнєвих. Тож розповідаючи про всі негативні й страшні сторінки радянської історії, ми не маємо обминати й колосального внеску українців у розбудову тієї держави.

Не слід культивувати комплексу вічно скривдженої «злим сусідом» нації. Адже насправді ми - щедро обдарований яскравими особистостями народ. Нагадування про це, власне, й перетворить теперішню мартирологічну шкільну історію на історію «оптимістичну». Майбутній громадянин має увійти в життя з відчуттям гордости за свою велику країну та за свій талановитий народ, що за будь-яких обставин умів дати собі раду.

Ще одна негативна риса сучасних підручників - цілковитий брак акценту на ролі особистої ініціативи. Людина постає як такий собі додаток до держави/влади, нібито поза ними життя взагалі не точилося.
Це, поза сумнівом, репліка радянського погляду на безлику масу «ґвинтиків і коліщаток», ощасливлених владою. Насправді ж не людина існує для держави, а держава для людини - аби охороняти безпеку громадянина, який в усьому іншому дає собі раду сам, тоді як функція держави - створити для цього комфортні умови.

Йдеться, отже, про приватний простір, де людина в компанії із собі подібними та близькими за фахом чи світоглядом творить певні групи інтересів - не потребуючи державного втручання, а часто й усупереч йому.

Такою є західна традиція - її метафорично окреслюють як розвиток суспільства «коштом держави», коли суспільство (оці-от групи інтересів) крок за кроком забирало владу в держави як інституту примусу.

Саме так у Європі ще в середньовічні часи постали автономні від влад університети. Так відділила себе від держави Католицька Церква. Так звільнилися з-під владного примусу самоврядні міста й поступово набуло сили самоврядування рицарських еліт.

Так, врешті, поступово було сформовано представницькі органи, що контролювали «державу», себто її володаря-монарха.

Залишається додати, що інститути самоврядування були достатньо розвинені також у давній Україні. Наприклад, сотні міст і навіть дрібних містечок користувалися ще з кінця XIV століття правом самоврядування (у нас його називали «маґдебурзьким», бо запозичили за взірцем одного з найстаріших у Європі самоврядних міст - німецького Маґдебурґа).

Шляхта від середини XVI століття практикувала власні, притому дуже розвинуті, форми локального самоврядування. Ба, навіть сільська громада мала свої, нехай і урізані та обмежені, самоврядні права. Сьогоднішній шкільний підручник уже «помітив» незалежне місто, хоча й присвячує йому всього два-три абзаци, натомість решти форм самоорганізації суспільства впритул не бачить.
Але, погодьтеся, наскільки це важлива річ - показати дитині на масових історичних прикладах, що головне - не держава, а ми, її громадяни. І що саме від нас залежить, як вона функціонуватиме та як забезпечуватиме наші потреби.
Підручник, отже, має переконати, що держава - це важливо, але людина повинна давати собі раду сама, не чекаючи ласки від владних структур і не покладаючи надій лише на «доброго президента», який прийде завтра й усуне всі негаразди. Їх буде усунуто лише тоді, коли я сам примушу цього президента належно працювати.

Насамкінець, теперішньому підручнику властивий суто радянський (сказати би, директивний) спосіб тлумачення минулого. Ідеться про те, що викладається єдино можлива правда, одна точка зору. З погляду сучасної історії, у тому числі й «шкільної», це є кричущим анахронізмом.

Адже історія належить до гуманітарних наук, де за визначенням не може бути однієї правди, бо твердження історика випливає не з експерименту, а з його особистої гіпотези, і можна навести безліч доказів на те, чия гіпотеза краща. Є так звані «тверді факти», про які годі сперечатися, але супроводжує їх океан тлумачень: чому, власне, сталося те, що сталося.

Цей очевидний з методологічної точки зору постулат уже прищеплено західному шкільному підручникові. На відміну від українського, він одночасно подає розбіжні, подеколи кардинально протилежні, пояснення одного й того самого явища чи події.

Виховна мета такого прийому прозора - це неодмінний крок до прищеплення дитині основ самостійного критичного мислення.

Це корисно з перспективи розумового розвитку, бо учень навчається зважувати арґументи й оперувати доказами. Але ще корисніше це з огляду на потребу навчити орієнтуватися в інформаційному шумі, який оточує сучасну людину.
«Тренуючи» школяра на зіставленні різних поглядів, ми опосередковано прищеплюємо йому як навички самостійного свідомого вибору, так і життєво важливу істину про те, що завжди існує багато точок зору, що переконувати у власній правоті треба доказами, а не кулаком чи бомбою.

З цим сюжетом прямо пов'язана й потреба запровадити до підручника оповідь про тих, хто мислив/діяв «неправильно». Адже тавруючи зрадників чи відступників, підручник не бере до уваги факту, що й вони були частиною українського народу. І що ці люди керувалися власними раціями, які теж заслуговують на розуміння, чи бодай на співчуття.

Треба, отже, пояснити їхні позиції, а не розставляти по два боки барикад тих, хто вибрав різні дороги. Це зробить підручник більш правдивим, а ще привчить дітей до думки, що кожна людина має право на інакомислення, на власну позицію.

Такі наші головні претензії до підручників. Нову програму ми плануємо запропонувати до кінця року, подавши її далі на обговорення і фахівцям, і громадськості. Хочу ще раз підкреслити, що уточнення підручників не має нічого спільного із сумнозвісним переписуванням історії.
...

- Як ви ставитеся до «новацій» влади в Росії, спрямованих на те, щоб «упорядкувати» історію, «вберегти її від фальсифікацій», мало не визначити єдино правильні думки й погляди?

- Це несусвітні речі. Такого роду «оновлення» радянська історіографія вже пережила в 1930-х та пізніше, коли партія наказувала історикам, як «правильно» думати. У теперішньому російському випадку головна біда якраз у тому, що директивні вказівки стосуються не лише школи, але й академічної науки.

Заснований російським президентом комітет - це достоту оте-от сумнозвісне «міністерство правди» з книжки Орвела «1984», яке займалося тим, що зранку до ночі переписувало історію.
Контролювати, відстежувати й виправляти так зване «фальшування історії» - це стосовно академічної науки абсурд.

Історик має право й досліджувати, й писати все, що завгодно! Тільки його колеги можуть вирішити, наскільки створена ним праця відповідає науковим стандартам. Але це справа академічного середовища, а не контролюючого органу, що здійснює свою діяльність від імені та в інтересах влади!

...

Схвалює чи відкидає нову версію підручника суспільство, бо до його життєвих інтересів належить підготовка відповідно мислячого громадянина. Роль же держави в цьому випадку зводиться до фінансування й організаційної підтримки, а не до нав'язування директив.

У Росії цю піраміду нині поставили з ніг на голову - і то так, що Радянський Союз відпочиває. Адже функції «комітету правди» поширюються й на шкільну історію, яскравим доказом чого може стати нова концепція підручника з історії ХХ століття.

Я вже не кажу про суто моральний бік проблеми - представлення Сталіна як «ефективного менеджера», який буцімто вивів країну з кризи; опис доби Великого Терору передусім як часу успішної індустріалізації; тлумачення договору Молотова-Ріббентропа як вдалої дипломатичної акції, що відстрочила війну й дала можливість успішно (!) до неї підготуватися тощо.

А як вам ця вражаюча за аморальністю теза, за якою договір Молотова-Ріббентропа був виправданий ще й тому, що дав змогу відсунути західний кордон СРСР на багато кілометрів від Москви і Ленінграда.
I то без жодної згадки про людей, які першими зазнали гітлерівського удару в тисячокілометровій зоні Білорусі.

- Тут ми наче бачимо підтвердження відомої тези: історія - то політика, обернена в минуле...

У сьогоднішньому російському випадку - поза сумнівом. На щастя, в Україні ситуація інакша. Ніхто нічого не наказує академічним історикам і нічого від них директивно не вимагає.

Інша річ - зміст шкільних підручників, що належить до проблем стратегічної безпеки держави. Адже школярі, ці маленькі люди, невдовзі стануть повноправними громадянами. Якими? Чи підручник виховає в них ті риси, які й у житті знадобляться, і будуть корисні з перспективи українського інтересу...

- Отже, йдеться про вплив національного міфу на суспільну свідомість...

Коли хочете - так, хіба що саме слово «міф» сьогодні аж надто вже девальвоване надто частим вживанням. У випадку підручника йдеться не про «міф» у строгому сенсі поняття, а про певну суму «правд», відомих кожній історії, - точніше сказати, про їх формулювання. Адже про кожну зі щойно згаданих «правд» можна розповісти по-різному.

Візьмімо, для прикладу, перехід Галицько-Волинського князівства під владу польського короля та Великого князя литовського. Можна сказати так, як у теперішньому підручнику: територію князівства окупували «поляки» та «литовці», бо, мовляв, такі вже в них були «загарбницькі апетити». А можна оповісти про ту саму подію, пояснивши, що в Середні віки, і то по всій Європі, довжелезна низка політичних утворень ходила з рук у руки на підставі династичних родинних переплетень.

Так було, бо державу сприймали інакше, ніж тепер: її аж ніяк не пов'язували з народом, що жив на своїй суверенній території. Вона була всьо-на-всього, сказати б, «приватною власністю» володаря.

...

Звісно, тут миром обходилося далеко не завжди, але якщо «власник» помирав без прямого спадкоємця - ділили чи переймали владу завжди так само, як нині ділять бабину хату. Так сталося і з Галицько-Волинським князівством після згасання династії Романовичів. Як бачите, тут немає «неправди», але зміна акцентів кардинально перевертає всю інтерпретацію події.

- Тепер часто розмірковують про відсутність національної єдности в минулому (та й тепер!), про роль еліти в житті народу, про відповідальність вищих прошарків за долю нації...

Тепер її справді, на жаль, немає! Але тепер політичні еліти або працюють на користь країни та свого народу, або дбають лише про власний інтерес - і тим самим зраджують очікування виборців. Натомість у минулому політичні еліти ніхто не вибирав. Вони отримували цей статус від народження й мали вірно служити своєму володарю, а як ні - то зраджували.

То кого, на Бога, зрадили українські еліти? Короля - ні, а якби їм сказали, що треба «служити» ще й «народу», то вони, напевне, неабияк здивувалися б.
Поза тим, у вислові «зрадницькі еліти» зазвичай не розрізняють аристократів і рядову шляхту. Перші (а їх можна рахувати на пальцях - це мікроскопічна група вершків) і справді швидко денаціоналізувалися, бо жили в іншому, ніж решта українців, просторі.

Запорукою їхньої успішности був доступ до королівського двору, до найвищих щаблів влади. Тим-то аристократи, як і королі, - то не національність, то фах (сміється). Таких людей взагалі не можна міряти національною чи етнічною міркою, вони понад нею.

Інша річ - звичайна руська (українська) шляхта. У цій величезній масі людей кожен вибирав собі дорогу за життєвими обставинами та вподобаннями. Хтось залишився православним, хтось став католиком, а когось привабили протестантські «новинки», як тоді говорили. Хтось перейняв чи то польську, чи то пізніше російську культуру, а комусь більше до смаку був рідний хутір та старосвітські українські звичаї.

Пригадайте, що в ХІХ столітті саме дрібна руська шляхта перетворила Галичину на український П'ємонт, а в підросійській Україні саме вихідці з дворян започаткували національне відродження. От хіба що Тарас Шевченко - виняток, але це ґеній.

Інші ж обрали престижніші культури - російську чи польську.

Для прикладу, ви замислювалися над родовим корінням, скажімо, Достоєвського? Це вже Федір Михайлович став палким росіянином, тим часом як його предки були дрібною шляхтою з українсько-білоруського пограниччя на Пінщині.
...

До столиць, спершу Варшави, а далі Петербурга, повсякчас надходило підживлення з українських територій. Ті люди обирали столицю як місце реалізації власних амбіцій та енергії - завеликих як на провінційний закуток.

Візьмімо за приклад Гоголя. Ну хіба в тодішньому сонному Миргороді він міг себе зреалізувати? Його юнацьке честолюбство вабив Петербурґ. Важко назвати таких, як він, «зрадниками», тим більше, що зазвичай любов до малої батьківщини не зникала.
...

- Тобто ви вважаєте, що історія України не є історією втрачених можливостей...

Звичайно, ні! Усі ті великі й маленькі здобутки, оті-от життєві успіхи «наших» треба знати, збирати, наголошувати на них. Це особливо важливо у випадку «шкільної історії», бо лікує від комплексу цивілізаційної та соціальної марґінальности українців, переконує в силі й життєздатності українського народу.


- Хотів би запитати про історичні перспективи нашої держави. І чи можливі якісь екстраполяції історії?

Запитайте про це в політологів - вони, як їм здається, знають про майбутнє все. А з погляду історика таку юну, всього-на-всього 18-річну, державу, як наша, поки що «роздивитися» не можна - вона лише в становленні.

Проте, з іншого боку, не викликає сумнівів, що коли в наш час якась держава з'являється - їй уже не судилося щезнути.
Адже тепер країну ніхто нікому не передає за правом спадку, та й сильні сусіди не прагнуть окупувати чужі території.

- Ну, це як сказати!

Маю на увазі територію у буквальному сенсі. Адже вигідніше маніпулювати й домінувати над квазі-незалежним сусідом, ніж мати клопіт із його територіальним приборканням. Перспектива гнітюча, але держава як така формально не зникає - з виборами, маріонетковим урядом, прапором, гімном тощо.

...

Інше питання, у який спосіб змінити те, що нам сьогодні не подобається. І це вже залежить не тільки від нас, а й від тих, хто прийде по нас, хто нині ще бігає до школи.

- Має відбутися еволюційний процес?

Назвімо це й так! Дозволю собі банальне нагадування про Мойсея, який сорок років водив свій народ по пустелі. Хоч би як сильно нам хотілося прискорених змін, досвід показує («історія вчить»), що настають вони зазвичай зі зміною поколінь.

У нас це передусім - витіснення радянської ностальгії про «дармовий сир у мишоловці» та про патерналістську владу, яка все вирішує за тебе й без тебе. Люди старшого, а почасти й середнього покоління досі не позбулися цих стереотипів, і немає ради, крім як чекати, поки вони вивітряться.


Гадаю, проте, що перспективи обнадійливі. Скажімо, для наших студентів історія Радянського Союзу - це наче для нас колись історія Стародавньої Греції, далека й екзотична. Але нових людей, які прийдуть на зміну тим, хто й досі бачить світ у радянських категоріях, належить виховувати так, аби й вони часом не перейняли отієї-от «радянськости».

А виховує, як відомо, не курс фізики чи хімії, а лише курс історії України. Оновлений курс, про який ми говорили. Може, тоді за нами, істориками, підтягнуться й шкільні підручники з історії української літератури, бо там, схоже, теж далеко не все гаразд.

---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- --
Повністю інтерв'ю з Наталією Яковенко читайте у часописі "Сучасність" (№10 за 2009 рік).

Кличко. Третій зайвий


Із 17 акцій «Вставай, Україно!» Віталій Кличко був відсутній на 9. Пояснення дещо схожі на не надто переконливі «відмазки» школяра: несподіваний закордонний візит, хвороба, сімейні обставини, а то й жодних.



Прикметно, що сам лідер УДАРу здебільшого не коментує своєї вибіркової участі в таких заходах, натомість за нього це роблять або однопартійці, або керівники інших опозиційних політсил. Згадуючи, як Кличко проміняв голосування в Раді за відставку уряду Азарова на презентацію німецького пива, не дуже віриться, що кожного разу, коли головного ударівця немає на Майдані, він зайнятий якоюсь надважливою для опозиції справою. Понад те, тепер, коли всі «поважні причини» вичерпано, сам Кличко почав ставити під сумнів доцільність проведення акцій «Вставай, Україно!», мовляв, навіщо їх організовувати в сезон відпусток, можна зробити й паузу.

«Прогули» лідера УДАРу грають на руку регіоналам, які час від часу наголошують на конструктивності цієї політсили та можливості співпраці. І доки сам політик мовчить, з’являються різні версії щодо його дивної поведінки. Одна з них – небажання ділити свою «боксерську» популярність з іншими опозиційними лідерами. Показовий приклад – мітинг опозиції в Донецьку був би велелюднішим, бо знайшлося б чимало охочих побачити кумира у своєму місті, однак Кличко віддав перевагу Василькову, де його кандидат зрештою програв вибори. Тож, доки головний ударівець уникає майданів, плекає свою політичну й спортивну славу для майбутніх індивідуальних досягнень, час грає на владу: імідж сильного, але нерішучого, опозиційного претендента на президентське крісло – дуже бажана картинка для політтехнологів Банкової.

Джерело

Почему Кличко не помогает Украине встать

11.06.2013, , Forbes

Арсений Яценюк и Олег Тягнибок устали отвечать на вопросы о своем третьем. Виталий Кличко часто пропускает митинги оппозиции в рамках акции «Вставай, Україно!», поэтому каждый раз, приезжая в регионы, глава фракции «Батьківщина» и лидер «Свободы» вынуждены объяснять, почему их только двое. 
Последние два митинга – в Донецке (31 мая) и Хмельницком (9 июня) тоже прошли без Кличко. Всего из 18 акций он побывал только на восьми, две из которых – киевские. Скорее всего, не будет ударовца и на ближайшем митинге в Николаеве. Почему Кличко не хочет поднимать Украину и что может заставить его пойти в народ? 

Недосуг

«Прогулы» своего лидера все депутаты-ударовцы объясняют одинаково – у него плотный график, расписанный на полгода вперед. Поэтому планировать любые мероприятия с его участием нужно минимум за месяц. «Приведу пример. О том, что следующий митинг «Вставай, Україно!» пройдет 13 июня в Николаеве, я лично узнал только 6 июня. Поэтому, скорее всего, Виталия на нем не будет», – прогнозирует член фракции УДАР Павел Рябикин, который отвечает в партии за Николаевскую область и Крым. 
В накладках соратники Кличко винят Яценюка и Тягнибока, дескать, они специально назначают митинги на дни, когда ударовец занят или находится за рубежом. Источник, близкий к руководству фракции УДАР, на условиях анонимности рассказывает, что первые три митинга акции Кличко пропустил не по своей вине. Он был в Вашингтоне, и об этом заранее знали Яценюк и Тягнибок, но все равно решили начать в неполном составе. 
Партнеры Кличко утверждают, что это не так. Андрей Мохник, замглавы фракции «Свобода», который отвечает за оргчасть «Вставай, Україно!», рассказывает, что решения, в каком городе и когда проводить митинги, лидеры оппозиционных фракций принимают на совместном совещании. Эту информацию подтверждает и Максим Бурбак, нардеп от «Батьківщини». «У Олега Тягнибока и Арсения Яценюка не менее насыщенные графики, чем у Кличко, но они не пропустили ни одного митинга. Наверное, у Кличко другие приоритеты», – предполагает Мохник. Но официальных претензий к ударовцу нет. Участие в митингах, уверяет Мохник – дело добровольное.

Свой резон

Зачем акция нужна Яценюку – понятно. Уличной активностью он хочет перекрыть негативный эффект от конфликтов внутри своей фракции, которую, к тому же, регулярно покидают депутаты.
Для Тягнибока митинги против власти – традиционная тактика работы с избирателями, которая гарантировала партии попадание в Раду нынешнего созыва в прошлом году.
Кличко в эту компанию не вписывается. Одна из причин – принимать активное участие в организации акций УДАР не может. По словам депутата от «Батьківщини» Андрея Павловского, ее местные организации для этого слишком малочисленны, как и сама партия. Но главное, Кличко – единственный оппозиционер, чей президентский рейтинг стабильно растет без дополнительных усилий. Согласно майскому опросу Центра Разумкова, ударовец уступает только Виктору Януковичу – 17,9% против 23,1% соответственно. У Яценюка – 15,9%, у Тягнибока – 7,8% (при условии, что в выборах не будет участвовать Юлия Тимошенко). 
Кроме того, у соратников Кличко своя «фишка», и это не демонстрации. С первых дней работы Рады нового созыва УДАР блокирует трибуну, благодаря чему постоянно создает информационные поводы и попадает в новости. К слову, блокированием Кличко не пренебрегал, и в феврале этого года находил время, для того чтобы даже ночью проведывать соратников, которые охраняли трибуну. 

Помощь извне

Заставить Кличко изменить тактику и активнее доказывать свою оппозиционность совсем скоро может власть. По словам первого замглавы фракции ПР Михаила Чечетова, в УДАРе регионалы уже завербовали 5-6 «тушек», которые в любой момент готовы уйти от Кличко. «Он об этом отлично знает. Когда спикер объявил, что несколько
депутатов от оппозиции написали заявление о выходе из фракции, Кличко подбежал к нему и спрашивал, есть ли в их числе ударовцы», – рассказывает регионал. Ранее Forbes писал, что в зоне риска, в первую очередь, находятся бизнесмены из УДАРа, которые испытывают давление власти на свой бизнес. Кличко эту информацию не комментирует.
В том, что у Кличко скоро начнутся кадровые проблемы, не сомневаются и члены двух других оппозиционных фракций. Публично об этом они говорить не хотят, но в личной беседе с Forbes один из руководителей «Свободы» и его коллега из числа соратников Яценюка сообщили, что «тушки» в УДАРе появятся не позже сентября нынешнего года.
Если эти прогнозы подтвердятся, уже осенью этого года Кличко придется придумывать, как нивелировать скандал. Вариантов – несколько: он может включиться в акцию «Вставай, Україно!» и начать ближе общаться с избирателями. Еще один выход – придумать что-то свое. Что? Политтехнологам УДАРа предстоит придумать. 

Джерело 

Почему депутаты бегут из «Батьківщини» 
Партия регионов теряет контроль над фракцией в Верховной раде 
Кого из депутатов-оппозиционеров власть хочет сделать «тушками»
 
Опозиція чи імітація?
Опозиція чи імітація? - 2
Канадський ідеаліст і українські реалії 
Не так тії вороги, як добрії люди...
Чому лідери «Батьківщини» й УДАРу святкують українську трагедію?
Доленосна сила  націоналізму  

12 черв. 2013 р.

За принципом рою. Глава 4

Тактична настанова про те, як змінити світ

Тексти.org.ua

Глава 1. Що таке рій.

Глава 2. Як започаткувати рій

Глава 3. Організація рою: як пасти котів  

Глава 4. Завжди тримайте під контролем бачення, і ніколи – послання

У попередній главі ми багато говорили про формальні структури рою. Ми говорили про те, що робочі групи мають нараховувати по сім людей, та про поділ неформальних груп, що за чисельністю наближаються до 150 людей, на дві групи. Така порада, можливо, здивує тих, хто вірить, а часом навіть і наполягає на тому, що у рою не повинно бути лідера, і він має існувати повністю органічно.
Я не вірю в організації, де нема лідера. Ми можемо розглянутися навколо і побачити, що зміни відбуваються тоді, коли люди отримують можливість надихати один одного на великі звершення. Це і є лідерство. Більше того, саме таким і є значення терміну «лідерство».
І навпаки, якщо у вас є велике зібрання людей, які вимушені погоджувати між собою кожен рух, перш ніж щось робити, - включно з тим механізмом, завдяки якому відбувається це погодження, - тоді ви рідко досягнете хоча б чогось.
Отже, коли ви будуєте рій, то безумовним повинно бути ось що: кожен має повноваження діяти у складі рою лише на підставі того, що, за його чи її переконаннями, забезпечить просування до мети – і нікому не дозволено мати повноваження обмежувати інших, ні особисто, ні шляхом тиску більшості.
Цю ідею – що людям дозволяють, заохочують і очікують від них, що вони будуть брати на себе повноваження говорити і діяти від імені рою, але ніколи не дають повноважень, які обмежують права інших робити те ж саме, - багатьом важко сприйняти. Нас так систематично призвичаювали до того, щоб трактувати владу як владу, незалежно від того, чи це наша влада над нашими власними діями, чи над діями інших, що цю критичну відмінність слід активно роз’яснювати: є різниця між здатністю уповноважувати себе щось робити, і здатністю обмежувати інших щодо виконання якихось дій. У рої люди можуть робити перше, але не друге. Ми повернемося до пояснення цього механізму в більших деталях у шостій главі, коли обговорюватимемо, як створити почуття залучення та відсутності страху, коли ми оформлюємо загальні мотивації та внутрішню культуру рою.
Ось наслідок цього далекосяжного повноваження: будь-хто, хто вважає, що рій має виконати певну дію задля просування до його мети, може просто почати це робити. Якщо інші погодяться, що ця дія корисна, тоді вони приєднаються до неї по ходу справи.
Є дві ключові причини того, чому рій не повинен залишатися без лідера. Ви помітите, що я посилаюся на «мету рою». Вона походить від вас, засновника рою. Якщо рою дозволити обговорювати його життєві цілі, тоді він негайно втратить потугу долучати нових людей – яких, зрештою, приваблює до рою саме виконання специфічної мети, а не якесь там загальне почуття соціальної згуртованості. Якщо мета нечітка, або якщо щодо неї дискутують, рій не привабить людей – бо вони не побачать, що рій є гідним довіри або ефективним засобом досягнення їхньої мети. Зрештою, якщо про мету рою дискутують, то вона є нечіткою і непевною, - тож про яку мету тут взагалі можна говорити?
Друга причина, чому рій не повинен бути некерованим – це ті ж самі механізми, культура рою, яка дає людям повноваження діяти. Ці цінності будуть ключем до успіху рою, і ці цінності визначаєте та запроваджуєте ви як його засновник. Якщо рій почне обговорювати властиві йому методи вирішення конфліктів, і це доведе його до стану, коли не можна дійти згоди навіть щодо того, чи люди справді дійшли згоди, тоді необхідна дієвість щодо досягнення кінцевої мети просто зупиниться.
Через це я вважаю, що рої, де нема керівництва, неспроможні досягти реальних змін у світі. Опорна структура, культура та цілі рою повинні походити від засновника. У корпоративних термінах ми б назвали це «місією та цінностями».
Сказавши це, я також заявляю про свою віру в конкуренцію між роями, чиї завдання перетинаються, так, що при цьому активісти можуть входити й виходити з організацій, мереж та роїв, які найкраще пасують до тих змін, які вони хочуть побачити в світі. Один рій, що воює за певну мету, зовсім не виключає інших роїв, які роблять те ж саме, але, можливо, з дещо відмінним набором параметрів, установлених іншим засновником. Це фундаментально вигідно для кінцевої справи.
Тож підсумок цих невеликих внутрішніх міркувань на початку глави є таким: бачення кінцевої мети рою походить, і повинне походити від вас – його засновника. Втім, як ми побачимо, це не означає, що ви маєте контролювати послання, яке доносять до кожного окремого члена, чи що вам слід навіть пробувати це зробити. Замість цього ви маєте заохочувати цілком протилежне.

Ваша справа – бачення, справа рою – повідомлення

Традиційний маркетинг стверджує: для того, щоб повідомлення «проникло» до аудиторії, воно повинне залишатися незмінним. Мій досвід каже, що це не дуже ефективно в порівнянні з методиками рою. Звісно, це правда, що ви можете вплинути на рутинні моделі поведінки при купівлі чи навіть рутинні моделі поведінки під час голосування за допомогою простих повідомлень типу «один розмір пасує всім». Але якщо вам потрібні завзяті активісти, люди, які готові пройти зайвий кілометр аби щось змінити, це зовсім інша ситуація.
Вам не потрібні рутинні шаблони, коли ви шукаєте активістів. Вам потрібні пристрасні люди, які відчувають себе королями чи королевами світу, і яким не терпиться щось змінити просто голіруч.
Ну й спробуйте зробити це за допомогою централізованої телереклами. Ви не зможете. Байдуже, скільки мільйонів ви на цю рекламу витратите – цього неможливо зробити (ми не беремо до уваги факт, що рої найчастіше формуються в середовищі з обмеженими фінансовими ресурсами).
«Людина не піде на смерть за півпенса на день чи за якісь незначні відмінності. Вам слід звернутися до його душі, щоб пробудити його енергію». Наполеон Бонапарт.
Наша мова – це наш суспільний маркер. Наш добір слів має значення, так само, як незначні деталі вимови та темпу. Наша мова – це маркер належності до певної групи, і що більш важливо, неналежності до певної групи.
Якщо до вас підійде хтось і повідомить вам про якийсь факт у таких мовних формулюваннях, які ви ідентифікуєте як ознаку несимпатичної вам групи, ви з високим ступенем імовірності відкинете це повідомлення як фальшиве, і байдуже, чи воно насправді виявиться істинним, чи хибним, якщо проаналізувати його раціонально. І в тому ж дусі – якщо хтось, хто одягається, розмовляє та діє у манері, що відповідає вашим соціальним стандартам, робить якесь твердження, тоді ви, імовірно, сприймете його як правдоподібне, і лише пізніше оціните позитивні сторони цього твердження.
Рецепт тут простий до банальності: повідомляйте про ваше бачення усім, і хай тисячі активістів транслюють це ваше значення у тих висловах, що відповідають їхньому специфічному соціальному контексту. Не робіть повідомлень у стилі «один розмір пасує всім», які всім треба заучити. Насправді це будуть повідомлення в стилі «один розмір не пасує нікому».
З ретроспективної точки зору це звучить як очевидна річ. Це використовувалося у маркетингу деяких продуктів, таких як пластикові контейнери Tupperware, але ніколи – в масштабах та часовій динаміці інтернету. Деякі політичні кампанії намагалися видозмінювати свої месиджі під демографічні обставини, але мусили підкорятися загальним демографічним гіпотезам, а не тому, як це реально представлено в суспільстві.
Наведу вам зрозумілий приклад. Коли я говорю про можливості, пов’язані з застарілістю індустрії копірайту, я можу зробити це в різних висловах. Якби я говорив про це перед натовпом ліберальних підприємців, я б зробив це десь так:
"Є гігантські перспективи в тому, щоб відрізати цю ланку від ланцюжка доданої вартості. Посередники з індустрії копірайту більше не додають вартості до кінцевого продукту чи послуги, і тому, в умовах працюючого ринку, вони самі по собі мають вимерти. І тут є проблема, бо їхня визначена законом монополія захищає їх від цього. Тому ми маємо наполягати на цьому відокремленні, бо усунення цього верхнього шару дозоляє всьому ринку рости, з’являються нові можливості для мистецьких підприємств та для появи нових робочих місць на місці застарілих".
Втім, виступаючи перед групою темно-червоних комуністів, які вважають «Фракцію Червоної Армії» героями, я б обрав іншу мову:
"Я думаю, що це чудово, що працівники культури нарешті взяли під контроль свої засоби виробництва, і що ми нарешті маємо змогу скинути паразитичних капіталістів-посередників, які десятиліттями наживалися на важкій праці робітників. Ми повинні допомогти нашим братам і сестрам здійснити цей перехід, і допомогти їм перетворити відвойовані прибутки посередників у нові робочі місця для нашої культури."
З фактичної точки зору ці два твердження цілком ідентичні. Я говорю ОДНЕ Й ТЕ Ж САМЕ. Але один спосіб висловлювання не спрацює для іншої групи; вас викинуть із кімнати, і будь-яке зацікавлення до вашого рою просто помножать на нуль. Зрозуміло, що ці два твердження становлять різкий контраст – щоб довести моє твердження. Але навіть тонких ознак неналежності може вистачити, щоб вашу ідею та бачення відкинули в процесі розмови.
Ось чому вам потрібні активісти – тисячі активістів – щоб перекласти ваше бачення на таку кількість різних соціальних контекстів, скільки у вас є активістів. Тільки тоді ви зможете заохотити їхніх друзів вашим баченням, бо це бачення загорнуте в мову, що відповідає їхнім соціальним контекстам.
Не думайте, що ви можете це зробити самостійно для кожної ситуації. Ви не спроможні опанувати кожен нюанс мови та соціального кодексу. Цього не може ніхто. Я здатний змінювати мову на рудиментарному рівні завдяки рокам тренувань у різних ситуаціях, але я не можу легко змінювати зовнішність. Якщо я прийду в костюмі у місце, де я роблю презентацію, а тамтешній люд виявиться олдовими хіппанами, то на цьому й все. Жодне сказане мною слово не змінить їхнього враження про мене.
Також важливо, і навіть життєво не обхідно, щоб ваших активістів заохочували не тільки до перекладу вашого бачення, але й для його інтерпретації та застосування до специфічних сценаріїв. У політичному рої, наприклад, це означає, що вони повинні могти перетворювати загальні принципи у специфічний вид діяльності на льоту, і виражати його відповідною до контексту мовою – і завжди не питаючи на це дозволу. Згадане вище правило трьох активістів можна застосувати й тут, або ви можете дати такі повноваження кожному окремо. Коли це починає відбуватися без будь-якого централізованого планування чи управління, рій починає літати по-справжньому.
У рої, звісно ж, будуть люди, які протестуватимуть проти зроблених іншими інтерпретації бачення та загальних принципів. Це знову повертає нас до відмінності між повноваженнями активіста щодо себе і повноваженнями ламати роботу інших. Тут народжується золоте правило мережі: «Якщо ти бачиш щось, що тобі не до вподоби, додай щось таке, що тобі до вподоби».
Це правило має абсолютне верховенство, і вам треба змусити інших його виконувати.
Одна з найгірших речей, яка може статися з роєм, - це поява культури «водія на задньому сидінні», коли ті, хто проявляє ініціативу й ризикує, отримують за це покарання – і це ваш обов’язок подбати, щоб люди, які щось роблять, отримували винагороду, навіть якщо ви думаєте, що вони тут не заради грошей. Має особливо критичне значення те, щоб члени рою не боялися, що на них розізлиться хтось у складі рою, і, як наслідок, того, хто ризикував, покарають. Зрештою, те, що люди на вас сердяться, є симптомом того, що ви починаєте щось змінювати, що ви починаєте здобувати успіх у вашій місії. Це очікуване і цього не слід боятися.
Це настільки важливо – життя чи смерть рою залежить від цього – що повторимо це ще раз:
Коли люди в складі рою наражаються на критику громадськості чи впливових людей, це означає, що ви на вірному шляху. Цього не слід боятися, це слід святкувати, і кожен у рої має знати про це. Члени рою мають винагороджувати людей, що беруть на себе ризик, і ви маєте подбати про те, що інші люди в рої винагороджують інших людей за ризик, навіть якщо справи йдуть погано (або не приносять очікуваних результатів). Якщо люди бачать щось, що їм не до в подоби, слід застосувати правило: їхня відповідь має полягати в тому, щоб самим внести те, що їм подобається. І навпаки, якщо через страх потрапити під критику громадськості люди починають сваритися один з одним під час висунення ініціатив, виникне культура «водія на задньому сидінні», яка карає активістів за те, що вони ризикують і роблять речі, у які вірять. Якщо виникає така культура, не буде ні ризику, ні ініціатив, бо активісти замкнуться в собі через постійну критику від інших членів рою при будь-якій спробі щось зробити. Якщо така модель розвивається, РІЙ ПОМИРАЄ.
Вам треба влаштовувати свято щоразу, як хтось робить щось, що, за вашими відчуттями, веде в правильному напрямку, і коли ця ініціатива потрапляє під критику когось впливового за межами рою. «Молодець», - ось що вам треба сказати на позір. «Ці впливові люди кажуть, що ми придурки. Значить, ми щось зробили правильно.» Показуйте приклад і вчіть інших радуватися, коли таке стається.
Ми детальніше поговоримо про це в главі 9: якщо ви не сердите нікого за межами рою, ви, імовірно, робите все неправильно, і перш ніж люди за межами рою починають сердитися, вони намагатимуться висміювати тих активістів рою, які погрожують їхній впливовості. Якщо хтось каже, що ви всі дебіли і клоуни, це знак, що ви на вірному шляху. Якщо вони злі на вас, то це ще краще.
Це не означає, що вам не слід прислухатися до того, що відбувається назовні, і не вчитися на цьому. Але ніколи, ніколи не бійтеся. Це найважливіше.

Допоможіть рою змінювати повідомлення

У попередній главі мова йшла про вертикальну комунікацію в рої. Горизонтальна комунікація є навіть важливішою для його успіху. Активісти повинні мати здатність надихати один одного та вчитися один в одного – без посередництва вас як вузького місця. Вони мають керувати тим повідомленням, яке походить з вашого бачення.
Вам потрібно забезпечити рою таку собі робочу зону, де активісти можуть спільно працювати над файлами: робити плакати, листівки, дизайн блога, яскраві гасла, теми кампаній, будь-що, пов’язане з поширенням ваших ідей та бачення. Вони також повинні мати змогу коментувати та обговорювати між собою ці робочі файли.
Коли ви це зробите, ви будете вражені тими блискучими здібностями, які продемонструє багато людей, транслюючи ваше бачення у слова та зображення. Авжеж, не всі плакати та листівки будуть чудовими, але ті, які з’являться, знайдуть застосування у значно більшій кількості місць та ситуацій, ніж тих, для яких їх початково розробляли. Деякі спроби зазнають невдачі. Ті, які рій визнає чудовими, залишаться жити і будуть застосовані в нових ситуаціях, і їх перероблятимуть і надалі.
Спроможність рою працювати горизонтально, так як у цьому прикладі, долаючи всі межі й усі щаблі, має критичне значення для досягнення успіху. Говорячи про листівки й плакати, між іншим, ми дійшли до іншої життєво важливої частини:

ГОВОРИ ІЗ ВУЛИЦЕЮ

Повертаючись до соціальних механізмів сприймання ідей, недостатньо, щоб люди почули повідомлення рою від своїх друзів, особливо друзів та знайомих в онлайні.
Ми повертаємося до важливості включення та виключення, й до того, як життєво важливо людям зустрічати когось, кого вони можуть візуально ідентифікувати як носія ідей. Групова психологія у цьому випадку – це все. Коли таке стається, ідеї переходять до нової особи.
Ключових понять тут два: «знайомитися» та «ідентифікуватися з». Людям потрібно бачити рій на вулицях по дорозі на роботу чи до школи, або у випадкових місцях, які вони відвідують під час повсякденного життя. Потрібно, щоб вони розуміли, що це відбувається і в онлайні, і в офлайні, в інших місцях, а не лише в колі їхніх друзів.
І це не є таким недосяжним, як видається
Погляньмо, як конкуруюча політична партія оцінювала події, що призвели до успіху Шведської піратської партії на виборах до Європарламенту в 2009 року:
Наші співробітники, що працювали на виборах, усі розповідали про одну картину: Піратська партія була на практично кожній площі по всій країні, вони розмовляли з перехожими, роздавали листівки і розмахували їхніми яскравими прапорами.» - аналіз виборів від партії соціал-демократів, 2009.
Тепер, знаючи справжній рівень нашої активності на європейських виборах, на яку посилається наведена вище цитата, я знаю що «практично на кожній площі» - це абсолютне перебільшення тих реальних подій, які справді мали місце. Втім, наведена вище цитата є суб’єктивним враженням про реальність від конкуруючої політичної партії, в якої були тонни ресурсів і яка всюди мала своїх людей. Тобто, не буде перебільшенням казати, що це представляє реальне уявлення громадськості.
Отже, вам слід знати, що цілком можливо створити таке-от враження без жодних ресурсів, грошей чи слави – а просто за допомогою технологій рою. Ми повернемося до стилю лідерства, який допомагає цього досягнути, у наступній главі. А поки що достатньо відмітити те, що є чотири класичні способи вийти на вулиці – роздавати листівки, клеїти плакати, ставити столи чи щось подібне на площах і збирати мітинги.
У кожного способу є свої техніки та практики. Розглянемо їх по черзі.
Більшість людей, які роздають листівки, мають мало досвіду в цій справі або взагалі його не мають. Ви часто бачите людей, яким доручили роздавати листівки на різні теми, але вони виглядають розгублено, стоять самі по собі на розі вулиці, ховаються в тіні, простягають листок паперу до перехожих, яких це взагалі не цікавить, і таке інше. Це марна витрата грошей, мозків та часу. За шість років ми навчилися кільком простим технологіям, завдяки яким роздавання листівок працює на практиці. Це ваш обов’язок початково навчити цьому, і навчити інших, як, у свою чергу, навчати інших. (Авжеж, вам не треба слідувати цьому досвідові буквально. Копіюйте та змінюйте його за вашими потребами й бажаннями.). Цю техніку можна за п’ять хвилин показати перед будь-якою акцією з роздавання листівок, і її слід показувати перед кожним таки роздаванням.
Почнемо з дизайну листівки. Вона має виглядати професійно, але не ідеально, і не бути перевантаженою інформацією: головною річчю під час роздавання листівок є те, щоб люди бачили символіку рою, його кольори та месидж, що легко сприймається – із лінком на те, де вони можуть отримати більше інформації.
І в тому ж роді, люди, що роздають листівки, повинні бути вдягнені в чистий і привабливий одяг із символікою та кольорами рою. Сорочки з коротким рукавом тут кращі, ніж футболки. З цієї ж причини, в країнах із холодним кліматом значно краще роздавати листівки влітку та навесні, ніж узимку.
В ідеалі роздавання листівок триває близько дев’яноста хвилин під час обідньої перерви у робочий день, або протягом кількох годин, коли люди типово ідуть на закупи в суботу чи неділю, і в ньому мають брати участь близько десяти людей.
Люди, що роздають листівки, повільно ходять по двоє, біч-о-біч, на відстані від трьох чи п’яти метрів один від одного, вперед-назад по визначеній частині вулиці чи торгового комплексу. Дистанція від трьох до п’яти метрів достатня для того, щоб виглядати організованими в очах людей, які їм трапляться, але не достатньо тісна для того, щоб люди на вулиці відчували загрозу від зустрічі «двоє на одного». Ніхто не роздає листівки поодинці, ніколи: це виглядатиме подібно до психів, які твердять «настає кінець світу, настає кінець світу, це кінець світу, будь ласка, візьміть мою листівку й прочитайте про кінець світу», і від яких люди переходять на інший бік вулиці.
Особа, що роздає листівки використовує три фрази у певному порядку, коли їй чи йому трапляються люди, що повільно йдуть по вулиці чи торговому центру: «Привіт» - щоб отримати зоровий контакт; «Візьміть, будь ласка, сер/мадам», посміхаючись і подаючи листівку чи складений буклет так, щоб людина могла побіжно його прочитати, перш ніж вирішити, брати його чи ні; і потім «Дякую», незалежно від того, взяли листівку чи ні. Це просто, ефективно, і це спрацювало в усіх частинах Швеції.
(Сприйняття певною мірою відрізняється. У більш «повільних» північних частинах країни, таких як Лапландія, люди можуть подумати, що ви трохи нечемні, якщо не погодилися залишитися з ними на каву після того, як звернулися до них. У більш «швидкій» столиці Стокгольмі люди можуть подумати, що ви трохи нечемні, бо взагалі до них звернулися. Але ця техніка працює).
Якщо вони не взяли листівку, роздавальник кладе її на низ пачки й пропонує іншій людині свіжу листівку. Ніхто не візьме листівку, яку на їхніх очах не взяла інша людина.
В ідеалі, роздавальники носять із собою дві пачки роздаткового матеріалу: одна – це листівка, у якій іде мова про головну подію дня, друга – це папка, що містить більше інформації про рій, і яку дають людям, які просять більше інформації. Деякі попросять.
Одній людині слід залишатися біля запасів листівок та іншого обладнання, щоб роздавальники могли там періодично поповнювати свої запаси. Ще одна людина потрібна для організації події – вона несе формальну відповідальність, якщо виникають якісь проблеми, і на неї можуть вказати роздавальники як на особу, що має справу з будь-якими скаргами. Ця особа також виділяє місця патрулям із двох осіб, у такий спосіб, щоб більшість людей, які вийшли того дня на вулиці, проминули як мінімум два патрулі: той, хто побачить, як одну й ту ж листівку роздають дві різні групи людей, отримає позитивне враження від гарно організованої акції.
Цілком типово, коли люди, отримавши листівку, починають ставити питання до активістів, які їх роздають. У цьому випадку подбайте про те, щоб активісти без напруження відповідали на найбільш часті запитання про рій. Наявність при собі папки, де є більше інформації на додачу до листівки, також допомагає в цьому сценарії.
Говорячи про обсяги замовлень на друк, ось загальна рекомендація: працюючи в групах, подібних до такої, можна роздати за годину понад тисячу листівок.
І насамкінець, дехто з людей неминуче зіжмакає листівку, або роздере на шматочки й зі зневагою кине на вулицю. Подбайте про те, щоб усі задіяні в акції підбирали таке сміття та викидали його в урни – інакше люди сприймуть кольори та символіку рою як сміття на вулиці та відтоді матимуть щодо них негативні асоціації.
Розклейка плакатів у певному сенсі менш складна, але її треба виконувати з повагою до тих, хто потім прибиратиме ці плакати. Так, ніколи не клейте плакати до фасадів суперклеєм, якщо ви не хочете, щоб ваш рій асоціювався із вандалізмом. Загалом наш досвід вказує, що для розклейки плакатів потрібен патруль із трьох активістів. Перший активіст прикладає плакат до стіни, другий клеїть його липкою стрічкою, а третій пояснює, до чого закликає цей плакат і рій тим перехожим, які, без сумніву, зупиняться з цікавості.
Правильна рекомендація тут така: кампанія із сотні плакатів є великою і цілком помітною для передмістя чи центра малого міста, але вона не протримається довго: максимум кілька днів, а можливо, лише кілька годин. Тож вдало підбирайте час. Краще мати команди, які почергово розклеюватимуть у місті по одній сотні плакатів раз на тиждень, ніж витратити цілий день на розклейку п’ятисот плакатів за раз, яких наступного дня вже не буде.
Коли йдеться про встановлення столів чи інших частково стаціонарних споруд на вулицях чи відкритих торгівельних майданчиках, тут ніякої науки нема. Запасіть достатньо матеріалів для роздавання, подбайте, щоб на точці завжди були присутні люди, щоб була символіка і щоб майоріли прапори рою. Імовірно, у вас на початку не буде грошей на парасольки та інше складне начиння, але кілька прапорів на показ обійдеться недорого в магазинах, що друкують на тканині на замовлення.
Підказка: роздавайте заповнені гелієм кульки з кольорами та символікою рою батькам, які йдуть повз вас із дітьми. Дітям це до вподоби, батьки прив’яжуть кульку до коляски і перетворяться на ходячий білборд вашого рою. Люди з усіх боків вашого стола почнуть помічати кульки ще за кількасот метрів (і навпаки, підлітки люблять брати кульки, забігти з ними за ріг, вдихнути гелій, після чого голос стає писклявим, посміятися з цього, а потім прибігти за новими кульками. Тому є тонка межа, кому давати кульки, а кому ні).
Насамкінець, мітинги та акції вуличного протесту. Складіть список промовців, де має бути від шести до десяти осіб, і подбайте, щоб мітинг не тривав довже, ніж годину. Можливо, знадобиться дозвіл поліції на гучномовне обладнання (і вам треба його взяти). Ви зможете отримати ширшу аудиторію, запросивши в якості речників представників сусідніх роїв чи інших організацій, які співчувають вашій справі.
Має значення вибір місця. Ви напевне захочете заповнити площу людьми, щоб отримати ефектну картинку для ЗМІ. Якщо ви оберете велику площу, і на неї прийде 500 осіб, вони виглядатимуть як плямка посередині порожньої площі. Навпаки, на маленькій площі такий же за чисельністю натовп виглядатиме як розлючена, нездоланна зграя. Важко оцінити, скільки людей прийде на мітинг вашого рою до того, як ви про нього оголосили, але вам слід це зробити, перш ніж обирати місце.
Мітинги можуть бути дуже ефективними, коли людей справді розлютила якась подія, на противагу до «зрежисованих» мітингів, які проводяться «просто тому що». Коли люди розлючені, вони бажають поділитися цим почуттям, показати його та розрядити в групах. Це також полегшує завдання речників на мітингу; їм просто треба буде описати, як вони невдоволені тим, що тільки що відбулося, у найбільш яскравих та провокативних термінах, щоб отримати гучні оплески від мітингу.
Це вимагає швидкої реакції та жвавості. Мітинг на наступний день чи на наступний вихідний після несправедливого вердикту високих інстанцій може бути вельми ефективним прикладом. Так як вердикти зазвичай можна передбачити за часом появи (але не за змістом), ви та рій зможете планувати можливість потреби в такому мітингу та отримати потрібні дозволи від поліції за тижні наперед. Можливо, ці плани не підуть у дію, але вони мають бути напоготові. Коли ви прийняли рішення про мітинг, подбайте, щоб ЗМІ знали про нього заздалегідь (розішліть прес-релізи за день чи за два до події), і розставте речників, яких ви хочете бачити в якості облич вашого рою для ЗМІ, на перше чи друге місце в списку промовців. ЗМІ прийдуть на мітинг, отримають свої фото та відео й підуть; вони не залишаться до кінця.
Подбайте про те, щоб мати й власний відеозапис та фоторепортаж про мітинг. Згодом телеканали та газети попросять вас про фрагменти відео чи фотографії подій, для того, щоб проілюструвати матеріали про вас. Якщо ви не зможете їх надати, вони зроблять сюжет про когось іншого, тому це вкрай важливо. Для відеозапису використовуйте штатив та камеру, що пише у форматі високої чіткості (HD). Ви не зможете отримати відео, придатне для ефіру, знімаючи на камеру «з рук». Якщо у вас нема нікого з досвідом професійного знімання, не намагайтеся знімати в русі чи робити панорами; потрібно багато досвіду, щоб зняти це так, щоб воно було придатне до ефіру. Замість того просто зніміть якісно великий натовп із кількох кутів, сцену, коли камера сама по собі не рухається.
Коли мітинг розходиться, завершіть його, повідомивши людям про те, де ви збиратиметеся після його кінця, для тих, хто хоче познайомитися між собою або просто потусуватися разом. Це дає змогу посилити дружбу серед членів рою, а отже, і всю організацію. Також під час цього зазвичай можна набрати нових активістів. Улітку ви можете брати з собою ковдри, кошики для пікніка із хлібом, сиром, ковбасою, виноградом і под., а також кілька пляшок вина, щоб піти з цим на галявинку десь у найближчому парку. Це створить дуже дружню тусовку після мітингу.
І знову ж таки, у країнах з холодним кліматом уникайте мітингів узимку. Є ризик, що ви отримаєте лише кілька десятків зіщулених, замерзлих людей, які жахливо виглядатимуть у вечірніх новинах.
(Тут є винятки, але не сподівайтеся, що ви потрапите до одного з них).
У будь-якому випадку, обмежуйте зимові мітинги до тридцяти хвилин.

Збільшуйте, збільшуйте, збільшуйте масштаб

Ключова ідея рою – це «масштабування». Мова йде про процес просування будь-якої діяльності так далеко «на край» рою, як це можливо, залучаючи до неї так багато людей, як це тільки можливо – і коли ми це робимо, то масштабуємо операційні витрати рою співмірно з його діяльністю.
Масштабування – це термін, що походить із галузі інформаційних технологій. Коли щось зростає в розмірах, говорячи мовою ІТ-галузі, ви можете проапгрейдити або масштабувати ваш серверний парк. Апгрейд означає, що ви замінюєте сервери, які вже виконують свою роботу, більш дорогими серверами. Масштабування означає, що ви залишаєте ті дешеві сервери, які вже працюють, і додаєте більше дешевих серверів. Ми додаємо більше активістів. Набагато більше активістів. Ми масштабуємо нашу роботу.
Якщо всі операційні витрати рою оплачувати централізовано, це може вилитися в чималеньку суму. Якщо це робити через активістів на межі рою, які просто покривають свою частину діяльності, витрати можуть бути настільки маленькими, що активісти навіть не сприймуть їх як витрати. Це величезна позитивна перевага масштабування.
Прикладом тут можуть бути листівки, які ми щойно обговорювали. Якщо у вас рій активістів із суттєвим географічним покриттям на низовому рівні, і вам треба роздавати листівки по домівках, традиційний спосіб тут – купити послуги друкарні та поштового розсилання листівок. Але маючи рій, вам це не потрібно.
Замість цього подумайте про те, щоб зробити PDF-файл листівки формату А5 чи половину аркуша формату letter, і попросити кожного з ваших активістів надрукувати їх по дві сотні й роздати сусідам. Це не тільки правильний спосіб дії, саме так і слід діяти. Звісно ж, ви можете не отримати стовідсоткового покриття території, якщо порівнювати з друком та поштовим розповсюдженням, але давайте трохи порахуємо – просто заради цікавості.
Уявімо, що в нас є десять тисяч активістів і що 5% з них відгукнуться на цей заклик, що є цілком правильним припущенням для такого заклику. Це означає, що в нас буде сто тисяч листівок, розповсюджених серед домівок поблизу місць проживання наших існуючих активістів (також припустімо, що ці місця є правильними з демографічної точки зору локаціями для набору нових активістів до нашого рою).
Загальна сума витрат на виконання цього завдання – це від трьох до чотирьох годин роботи на розробку PDF та мотиваційного листа, що заохочує ваших активістів роздрукувати та розповсюдити листівку. Кошти будуть навіть меншими, якщо в складі рою є фахові дизайнери, яким подобається робити листівки, або ви взяли один з існуючих реміксів вашого бачення і подали у форматі листівки.
З іншого боку, загальна вартість такого завдання для традиційної неройової організації складе близько 40 тисяч євро задля отримання такого ж результату – коли платять за адреси списку розсилання, друк, пакування та поштове відправлення – і цілком імовірно, на це буде витрачено більше робочих годин, просто на адміністративну роботу із розміщення потрібних замовлень. Неважко побачити очевидні вигоди від масштабування.
Ви можете легко застосувати цей принцип до друку листівок, особливо на ранніх етапах існування рою (перший рік чи два роки, до того, як з’явиться передбачливий і значний дохід). Заохочуйте ваших активістів обирати їхні улюблені варіанти листівок серед реміксів вашого бачення, зроблених активістами, друкувати на власному принтері десь із п’ятсот копій і просто виходити в місто й роздавати їх там. І не питати чийогось дозволу на це.
Плакати менш придатні для масштабування через їхній нестандартно великий розмір, але навдивовижу багато активістів мають доступ до обладнання, здатного друкувати у форматі А3, яким вони користуються щодня. Як вже згадувалося, кампанію з сотні плакатів можна розглядати як масштабну для передмістя чи малого міста.
Якщо все пройшло добре, заохочуйте активістів робити знімки й поширювати те, як вони виконують свою активістську роботу на вулицях. Це заохочує більше людей робити те ж саме і створює дружню конкуренцію. Ми також можемо використати такі фото для внутрішнього змагання із смішними чи "безглуздими" призами. Це допомагає мотивувати рій як сукупність і також слугує в якості демонстрації того, що рій є активним, іншим людям– як потенційним рекрутам, так і ворогам.