Роман опору Ліни Костенко

Петро ІВАНИШИН,доктор філологічних наук, професор,
Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

Ситуація року 2011 року спонукає пошкодувати, що цей вкрай актуальний політико-філософський твір не було видано швидше...

Роман "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко буквально висадив у повітря свідомість українського читача. Однак далеко не кожен у сучасній Україні готовий до гідного діалогу з великим письменником. З'явилися публікації, в яких критику підмінено банальним критиканством.

Причина такої необ'єктивності очевидна: у романі один із важливих тематичних блоків складає осмислення сучасного антимистецтва, передусім нігілістичних течій: "Відливають на все. На батька, на матір, на літературу, на історію. Сміються до гикавки над самим словом "патріотизм".
Сказане героєм добре показує політичну сутність постмодерного неоцинізму, тексти якого перейняті пропагандою неоліберальної ідеології. Тож усе закономірно: "пофіґісти й матюгальники" миттю впізнали себе, озлобились й "вищирились на Поета", за Дроздовським.
Хочу звернути увагу лише на декілька смислових ракурсів роману.

У центрі - головний герой, молодий програміст, записані емоційні роздуми якого й становлять своєрідний сюжетний каркас "діаріушу людства" з 2000 по 2004 роки.

З погляду маргінальної дійсності - він божевільний, "самашедший", бо, як твердить сам, "завжди був нормальною людиною". Серед потоку його емоційного розмірковування, "записок", можна знайти цілу симфонію проблемно-тематичних течій.

Однак домінує все ж декілька ліній глибинного й водночас вкрай актуального політико-філософського значення.

Це значення прямо озивається до нас, коли йдеться про продовження лінгвоциду: "Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі", про невирішеність глобальної проблеми "одвічної дискримінації нації", про "квазідемократію", що підміняє реальне народовладдя, про новітню антинаціональну ерзац-еліту: "Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа", тощо.

На глибший рівень ці міркування переходять, коли заходить мова про полемічне зображення двох націовбивчих ідеологій.

Перша система ідей стосується російського імперіалізму в різних його іпостасях.
Найбільш часто в романі йдеться про червоних "совкових" реваншистів - різноманітні сили комуноїдного типу, блокування з якими антикучмівських опозиціонерів викликає в героя справедливе здивування: "Ще б мені не вистачало крокувати під червоними прапорами... Не вірю я в такі альянси".

Постійним лейтмотивом проходить зображення суті УПЦ МП як частини РПЦ, котра проводить хресний хід проти приїзду Папи Римського чи єдина з усіх українських конфесій виступає проти повсталого народу на Майдані: "...вона проти. Сидить у нашій стародавній Лаврі - і проти".
Образ сучасної Росії визначається "невиліковною хворобою" - імперським мисленням: "Можна собі уявити московського патріарха, щоб він вибачився перед народами, які зазнали від Росії кривд? Можна собі уявити Росію, що визнала б свої провини і покаялася?".

Тому смішно й непереконливо виглядають для героя типово мультикультурні спроби патріотів-демократів об'єднати в межах одного, начебто "українського", суспільства принципово непоєднувані суспільні групи:
"Яка може бути єдність на такій Голгофі? І де вони бачили розбрат? Роз-брат, це коли між братами. А хіба ці люди, що запустили пазурі в Україну, нам брати? Віками її розпинають, штрикають у груди, перевіряють, чи ще жива, чи здригнеться? Віддеріть їх від тіла нації і відкиньте чимдалі, отоді й буде єдність".

Іншою виразно поневолювальною ідеологією міжнародного масштабу зображено офіційну політичну доктрину західного світу - ліберальну демократію, неолібералізм.

І йдеться не лише про її обездуховлюючі культурно-соціальні аспекти, що виявляють культурну колонізацію, - одностатеві шлюби, жлобська маскультура, поширення порнографії, нав'язування чужорідних свят (Геловін, День святого Валентина), вульгарна мода чи, наприклад, утвердження секс-революції та феміністичної ідеології.

Цей "диктат грошових мішків" у романі має ще й політико-економічний вимір.
Героя обурюють війни, розв'язані США та їхніми союзниками в Афганістані та Іраку. Ось на Заході починаються громадянські протести проти іракської війни. Протестантів "в ім'я демократії розганяють кийками і сльозогінним газом", - сумно іронізує персонаж.

Але він не просто рішуче засуджує імперські війни давніх та новітніх демократизаторів та "цивілізаторів", він ще й осмислює ідейні причини цих міждержавних протистоянь. Одна з найголовніших - в універсалізмі, світоглядній позиції, що вважає цінності певної культури чи політичної ідеології універсальними, "загальнолюдськими".

А це, начебто, дозволяє силоміць нав'язувати їх іншим націям: "...час уже зрозуміти, що на земній кулі є люди, викроєні інакше, ніж ми. І не лізти до них зі своїм лекалом".

Персонажі Ліни Костенко логічно пов'язують імперські війни з економічним виміром західного неолібералізму - глобалізацією. Протагоніст погоджується з думкою дружини, що "уся ця глобалізація - новітній Вавилон", що термін цей придумано сатаною, на що вказують і "супутні" поняття - "новий світоустрій, золотий мільярд": "А що за світопорядок, хто його запроваджує? Хто визначатиме цей золотий мільярд?".

Незашорений розум протагоніста дозволяє йому помітити найголовнішу проблему, котра унеможливлює розвиток України - бездержавність.

Нас просто оточують реалії й образи, що засвідчують брак держави як колективно-національного прихистку, дому, політичної націотворчої системи: "Ми бездомні у своєму домі, ми безпритульні у своїй країні".

Ідеться про брак держави не як якоїсь утопічної структури - "ліберальної", "демократичної", "правової", "соціальної", "мультикультурної", "європейскої" тощо, а про брак передусім національного дому, української України.

Тому героєві прикро, що "державу свою цей народ не може й досі побудувати", тому він стверджується в думці, що державу ми "передоручили будувати чужим: "От вони й будуть чужу, не нашу, антиукраїнську Україну".

Це країна в ситуації внутрішньої окупації, у ситуації залежності вже не від зовнішніх, а внутрішніх поневолювачів: "Для чого їй, цікаво, була Незалежність? Щоб потрапити у нову залежність, вже не лише від чужих падлюк, а й від своїх власних негідників?".

Україна опиняється в ситуації "лукавої, найпідступнішої форми несвободи, одягнутої в національну символіку, зацитькану національним пафосом, вдекоровану атрибутами демократії".
Юридично українська держава існує, фактично ж - це політичний міф. Резервація.

Цей стан - вирок усім тим політичним та культурним лідерам нації, які з кінця 1980-х скеровували український народ на боротьбу за що завгодно, тільки не за свою державу: "Україна - це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі".

Але герой роману не лише осмислює стан речей, він ще й пропонує вихід із безвихідної неоколоніальної ситуації - політичну боротьбу.

Тому персонажа обурює те, що в ситуації, коли в українців "відняли Батьківщину" "ніхто ні за що не бореться", він безжально критикує своє квієтичне покоління ("...ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм..."), він переконує, що перемогти можна, коли "лінію фронту національного порятунку" "тримають живі".

Боротьба тлумачиться як основний спосіб національного буття в ситуації поневолення.
Причому й буття окремого мужчини також, оскільки "мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч".

Важко не зауважити, що попри певну еклектичність і суперечливість, протагоніст усе ж в абсолютній більшості своїх рефлексій схиляється до вираження світовідчуття та світорозуміння, притаманного класичному українському націоналізму шевченківського зразка.

Ідеться про базований на національній ідеї тип національно-екзистенціального мислення в категоріях захисту, утвердження й розвитку нації, про тип ідеології, яка, за Ентоні Смітом, "ставить у центрі своїх інтересів націю й прагне сприяти їхньому розвитку".

Сам націоналізм героєм тлумачиться завжди позитивно й чітко відокремлено від явищ імперіалізму, шовінізму, расизму, неонацизму, ксенофобії тощо.

Він, зрештою, через сарказм реабілітує саме це поняття в "пост-людському" суспільстві: "Є слово, залишене в спадок від радянської влади, слово-заклинання, слово-прокляття, слово-тавро: націоналіст".

Протагоніст розуміє, що "державу ж треба будувати з підмурівка", а в нас - "стільки депутатів і партій, патріотів і лідерів, а ні засад, ні цінностей, ні ідеології".

У "важкому" постколоніальному суспільстві - "конгломераті націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій" - "нема спільного серця", а значить - "нема спільних цінностей". Тому "яка може бути спільна національна ідея, - запитує протагоніст, - у суспільстві, за суттю своєю антинаціональному?" .

Спільною, об'єднавчою може бути лише ідея боротьби за свою державу, власне, українська ідея.
Тому протагоніст пропонує не щось часткове чи неосмислене, як бунт - а боротьбу за все, цілеспрямоване й тотальне національно-визвольне протистояння. Державотворчий "фронт".
І добре це видно наприкінці роману, де зображено чітке неприйняття зміни "духу Майдану".
Національний пафос Майдану змінюється контрреволюційними тональностями: змовкають героїчні стрілецькі та народні пісні, мовкне українська естрада, "зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск".

Натомість лейтмотивом стає радянська пісенька про "оранжевоє нєбо". Герой знову іронізує: "А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо - даємо перемогти себе".

Недовіра до помаранчевих лідерів зростає. І ось кульмінація контрреволюції: знову перемагає компроміс з антидержавними, антинаціональними силами - "Угинають нашого лідера на компроміс... він іде на поступки, він капітулює". Очікуваної національної революції не сталось.
Але дух національного опору залишився, бо це був "наш День Гніву".

Багато в чому схожі аспекти осмислення вже дала низка авторів. Однак, здається, саме в романі Ліни Костенко найбільш чітко й масштабно прописано діагноз сучасному українському суспільству, зображено глобальний світовий контекст і вказано можливі продуктивні шляхи виходу з катастрофічної ситуації.

Події у творі завершуються 2004 роком. Але ситуація року 2011-го - систематичне переслідування представників опозиційних партій та активістів громадських організацій, політичні арешти молодих патріотів з "Тризубу" та "Свободи", допити й залякування підприємців, учених, журналістів, новітня русифікація вищої та середньої школи, тотальне зубожіння народу - спонукає пошкодувати, що цей вкрай актуальний політико-філософський твір не було видано швидше.

Проте й тепер варто подякувати авторці за чудовий подарунок українському читачеві - роман опору.

Джерело

Подібний матеріал на цю тему:
Ліна Костенко : Повернення з внутрішньої еміграції

Ліна Костенко : Повернення з внутрішньої еміграції (відео)

17.02.2011 Андрій Окара,  УП

...Це справді культурна подія, можливо, навіть чудо: кілька українських інтелігентів, світлих душ (Ліна Василівна, Оксана Пахльовська, Іван Малкович, Ольга Богомолець, Тарас Компаніченко & Co) гастролюють по всій Україні, розповідають розумні інтелігентні речі, читають вірші, співають романсів та стародавніх кантів, на всіх вечорах – аншлаг, повно народу.

І ніякої попси!

І ніяких політично ангажованих розмов!

І, навіть, ніяких нудотних розмов про мову та про російсько-українські відносини, які часто позиціонують все українське як а-пріорі лузерський дискурс (коли починається таке тупе гоніво на "Росію-агресора" і нудота про Україну як вічну жертву та невдаху). До того ж, наскільки розумію, все це комерційно успішний проект!

Це вже, насправді, дуже обнадійливий симптом – з початку 1990-х на пострадянському просторі щось не пригадується нічого подібного – хіба що повернення Солженіцина у 1994-м.

Тільки Солженіцин повертався з ЗОВНІШНЬОЇ ЕМІГРАЦІЇ і тоді, коли його вже НІХТО НЕ ЧЕКАВ (його чекали в 1991-м, як альтернативу декструктивісту Єльцину).

А Ліна Василівна повертається з ВНУТРИШНЬОЇ ЕМІГРАЦІЇ – і саме тоді, коли ВСІ ЧЕКАЮТЬ.

Я люблю міркувати про людей з минулого, з сучасного та з майбутнього. Причому, слід додати, що це аж ніяк не вікова характеристика. І Ліна Костенко – це якраз приклад людини з майбутнього: навіть це не комплімент її формі та вигляду, а аналіз – про що вона говорить. А говорить вона переважно про майбутнє, а не про минуле – в мемуарному жанрі...

Дякую щиро п. Арсену Авакову за викладене в інтернеті відео з вечора п. Ліни Василівни. Дивився не відриваючись!

Ліна Костенко: Всяка наволоч український народ принижує, а він десь загубив у собі відпорність

24.03.2010, Валентина Романенко, УНІАН

В Українському домі видавництво «Либідь» презентувало перевидання історичного роману Ліни Костенко «Берестечко». Вперше за 20 років Ліна Василівна з`явилася на широкій публіці. Крім нової книги був і ще один поважний привід – 80-літній ювілей. Зала Українського дому, розрахована на півтисячі осіб, тріщала по швах...

Епізод 1
Народний депутат, голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський протискується назад до виходу крізь зустрічну хвилю тих, хто ще сподівається прорватися поближче до сцени, щоб на власні очі побачити Легенду: «Там у фойє встановлено телеекран, може хоч там щось зможемо побачити й почути.» Йому вслід лунають слова «Ну якщо вже вам... якщо вже ви не змогли пробитися...»

Епізод 2
Презентація триває понад три години. Ніхто не рушить з місця. У фойє – близько сотні людей. Ті, кому не вистачило стільців, завбачливо поставлених організаторами, – стоять.
Коли на сцені затягують “Многая літа”, уся зала, люди у фойє підводяться зі своїх місць і співають в унісон.
Коли Костенко запрошують до слова, здіймається ураган оплесків. За тим западає мертва тиша. Слухають, намагаючись не згубити жодного слова. Ліна Василівна говорить 40 хвилин.

Епізод 3
«Ох і натовп, - зітхає мій сусід, - ви знаєте я спочатку думав, що в Будинку вчителя, мені сказали.. Я туди прибіг, на 10 хвилин запізнився, аж виявляється, треба в Український дім. Я сюди поки дістався, а тут вже й стати нема де. Книгу купив… Так, ціна кусається (110 гривень - Ред) але ж…» Книжки біля столика видавництва розмітають за лічені хвилини. «Не хвилюйтеся, зараз ще підвезуть», - заспокоюють співробітниці. Моментально вишиковується нова черга.

Епізод 4
Як тільки лунають заключні слова – натовп переливається на сцену. Більше години Ліна Василівна роздає автографи (80 років людині, не забули?). Якійсь дівчині у щільному колі, яке оточує письменницю, стає зле, її приводять до тями, ллють на голову воду... Перші її слова: “Наталі, підпишіть Наталі”.
Стою в “черзі”, міцно притискаючи три примірники “Берестечка” (собі і двом подругам). Підходить чоловік, пропонує 300 гривень за книжку... Вибачте...

З виступу Ліни Костенко:
ВАЖКИЙ ЧАС - ЦЕ ЗАВЖДИ МІЙ ЧАС
(про ювілей, пафос і презентацію життя)

"Марудне діло ювілей - всі пера вмочені в єлей"... Я ці рядки написала дуже давно, ще близько не було ніяких ювілеїв. І я подумала собі: хто це написав? який ювілей, який єлей? Ну, думаю, заримувалося так (знаєте, є звичка римувати). Забула... Аж тепер я зрозуміла, справді - дуже марудне діло ювілей. І справді - пера вмочені в єлей. Але якщо з єлеєм собі можна дати раду, можна не слухати всіляких високих слів, можуть мене люди зрозуміти й самі їх не казати, не писати, можна уникнути ювілейного вечора, можна прийняти такий варіант, який зробило це видавництво ("Либідь" - Ред.). Вони запропонували презентацію. Це ж у нас презентація, і ми не будемо плутати жанрів. Правда, трохи вона занадто сердечна, трошки забагато людей як на презентацію. Я вам дуже вдячна, що ви прийшли. Щоб ми знали, що ми потрібні одне одному.
Я справді надумала повернутися у літературу, в цю культуру, бо важкий час - це завжди мій час... Отже із єлеєм ми собі дали раду. No pasaran. Ніякі урочистості і фальшиві святкування у нас не проходять, як ви бачите. Але з ювілеєм справа складніша, тому що ювілей – це треба замислитись, як жилося, як прожилося, що зробилося. Словом, відверто кажучи, ювілей - це презентація життя. І от ми зараз тут на презентації книжки, а у мене – презентація життя.

У МЕНЕ ТАКЕ ВРАЖЕННЯ, ЩО ЛЮДИ СКУЧИЛИ ЗА СОБОЮ
(про політику, нову владу, приниження і здатність до опору)

Ми би собі зичили іншого, чогось кращого, ми б собі зичили й незалежності, й достойної держави... На жаль, так є як є. Але що ж, журитись?! Отут було багато слів про поразку, що ми програли... А чи програли? Ви знаєте, це ж так іде історія, це її кроки. Впритул з відчаєм оця вся криза, крах. З дистанції часу так іде історія. І ми повинні зараз набратися сил, спокою, доброго гумору. Сміх – перепалює, а в сльозах можна втопитися.
Я зараз не бачу поразки. Вона може бути або в людях, або її не може бути взагалі. Є високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки і до неї мусимо підключитися, це буде рух опору. Це не означає, що треба виходити на вулиці і бити одне одному морди, або робити якісь демарші. Треба бути людьми. У мене таке враження, що люди скучили за собою. Навіть те, що вас сьогодні тут так багато. Мені здається, ви самі скучили за собою, скучили за атмосферою... (оплески)
Мій чоловік колись сказав: Лінусенько, ти не бійся, людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі. Українці знають, що вони люблять, як і всі інші люди. Ми не відмовимся від цього.
У приниженні не можна жити і перемагати. Я думаю, що український народ досі не переміг, бо переживає велике історичне приниження. Всяка наволоч його принижує, а він десь загубив у собі відпорність. Йому кажуть, що він меншовартісний — він звик.
Тільки створили нову українську державу, омріяну, як інтелектуали, письменники, почали закликати народ встати з колін. От “встань з колін” - хоч стань на коліна, для того, щоб встати. Я була обурена. “Орли”! У них за радянської влади була “партія — очі мої, партія - серце моє”. А потім – вставай, вставай.. Якщо ви повзали, то повзайте далі, навіщо ще людей закликати?.. Мовляв, народ спить. Я не знаю, мій народ, для якого я живу, працюю, – він не спить.
Люблю чорнобильських людей, там їх жменька залишилася. Приїжджають люди на “гробки”, і у нас - живі цвинтарі коло мертвих сіл. Лелеки клекочуть, радіють людям. Там ніхто не стоїть на колінах. Люди там сміються. А тут така кисла атмосфера — ніби ми залежимо від того, що хтось сторінку про Голодомор на сайті Президента закрив, - мовляв, головне зараз нагодувати людей. Прийшла влада, яка, бачте, зараз нагодує людей... Люди її годують, а вони... Спасібочки. (репліка з залу, не чути) – Що, хтось не задоволений? Украйонці-хохли? Нічого не бійтеся, ви зможете.. ми вам дозволяємо розмовляти вашою мовою..
Або от ще один політик сказав, що виніс Україну на своїх руках... Досить уже цього пафосу. Ша, треба поважати народ, не розколювати його.
От кажуть: схід, захід. На мій ювілей перший дзвінок був із Макіївки (там прекрасно співають, до речі). Почули шум, і кажуть: “У вас там шо, гості? Передайте им привет от донецких бандитов!”. То я спокійно й кажу: “Гості, привіт вам від донецьких бандітов”
У мене є своя Україна, яку я не впізнаю в інтерпретаціях політиків. Я знаю ту Україну, для якої я живу, для якої варто жити.

ОТРИМАЛИ УКРАЇНУ БЕЗ БОЮ І ЗДАЮТЬ БЕЗ БОЮ
(про історію, творчість, розчарування, "чорнобильську" еміграцію, плани і перемогу над поразкою)

Можна було значно більше зробити. У мене був великий проект, я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, в драматичних поемах. Знаєте, в мене Скіфська одіссея є, і там є такі слова: “Десь тут урвалась пам`ять історична. Зате вона навіки золота” . Я хотіла оцю нитку пам`яті історичної протягнути через віки, і так я цей проект робила: є в мене “Древлянський триптих”, “Маруся Чурай”, те ж саме “Берестечко”. І я це писала, “Дума про братів Неазовських”,.. ну не підряд же ж будеш писати, а так... що відчуваєш. І якраз у мене в роботі був Володимир Великий, була Роксолана, Графиня Розумовська, був Андрій Потебня й так далі. Теми все важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити, і може б мені хотілося щось інше. Тут хтось мене дуже сильно хвалив і представив вам як поета громадянського звучання (Юрій Щербак - Ред). Я вам дуже дякую, що ви спостерегли це, а я вам ще й признаюся, що я би хотіла писати лірику й лірику й лірику... малювати срібним олівцем, птиць малювати на лляній тканині. Може, мені коли Оля Богомолець співає “де вечір пахне м’ятою аж холодно джмелю”, може, це мені ближче.. але ж “хіба ж хтів – мусив” - писав Стефаник. Але ви знаєте, я вам скажу, що я в історії живу, я в історії дуже вільно ходжу, будь-яке століття. Я працювала над оцими речами і хотіла встигнути всю історію охопити, оцю нитку золоту протягти.
І тут настала така щаслива подія — Україна стала незалежною, і тут би здається вільно писати те, що ти хочеш, уже радянська влада не переслідує і не забороняє. Сиди і пиши: історію, якісь речі для України. І тут дивне сталося. Раптом прийшли такі флюїди... “Шістдесятники? Та що вони зробили? Історія? Ха-ха. Патріотизм? Ги-ги. Людям вставляли в голову - ”Патриотизм — последнее убежище для негодяев”, і вони велися. А хто ж хоче бути нєгодяєм? Раптом зробилися смішними письменники такого типу, як я. Мовляв, чим вони займаються, якийсь народ?.. В час, коли треба таке модернове. Хай ще буде андерграунд. Їхали-їхали і нікуди не приїхали, бо андерграунд — старе, це підземка лондонська. Коли чекаєш голосу покоління, а кожне покоління приходить і нехай подасть свій камертональний голос.
 Коли тебе за радянської влади підозрюють у націоналізмі, ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну строфу, а потім приходить свобода, незалежна Україна і ти? не мавши ніде перевести подих, знову опиняєшся у бозна якому становищі. “Народниця”... Взагалі-то я вам скажу, я ніяка не народниця. Мене, правда, ніхто не чіпав, якось обходили поштиво. Але ці паскудні флюїди у суспільстві... І я вирішила, оскільки пішов такий мат-перемат, збагатили українську мову російськими матюками. Так треба теж із розумом це робити. Росіяни між іншим мають цілу “теорию вопроса”, роблять цілі наукові дослідження “Что такое русская феня” або, наприклад, дисертація Ахметової “Русский мат”, яку зберігають десь у спецхранах. І правильно роблять, вони дбають про свою мову. У нас же все це перехопили, молодь, непідготовлена, заматюкалася. Для них це був вияв свободи. Що мали відчути оці шістдесятники, які знали, що таке свобода в умовах несвободи, коли бачили молоду українську літературу, яка наввипередки матюкалася, демонструючи свою незалежність? Написала тоді: “Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі”. І я собі пішла в еміграцію, в чорнобильську зону. З людьми, яких я безконечно люблю. Більшого сміху, гумору сили, ніж у чорнобильській експедиції, ніде не бачила...
Признаюсь, я там знайшла свою Україну.. Там, де Україна вмерла, отам вона є. Там люди втратили свою малу батьківщину і полюбили її надмірно, і відчули велику Батьківщину.
Я собі вийшла зі Спілки письменників, бо оте нудне скиглення і скімлення набридло. Не мають ні ідеї, ні мети. І я дуже добре прожила цей час, або за своїм письмовим комп`ютером, або в експедиції в Чорнобильську зону. Їздила до Польщі, до Парижу, в Бургундію, шукала там матеріали. Словом, працювала. В цей час хтось казав, що руки опускаються, ніхто не може нічого, не хоче. Я цього не розумію
Тепер щодо “Берестечка”. Оскільки виявилося, що література нікому не потрібна, поезія тим більше не потрібна. У нас можна зачиняти книгарні. Подивіться на Хрещатик — хтось ходить з водометами, пускають газ. Я питаю, куди дивиться влада? Вона повинна ворухнути мізинцем і все це припинити. А воно не припиняється..
Ми були членами нацради з питань культури і духовності при Президентові — говориш-говориш, борешся – борешся, а нічого не робиться, як при тому, так і вже при цьому Президентові.
“Берестечко” – для мене дуже дорога річ. Вона писалася дуже довго, дописувалася. «Берестечко” - не про поразку, а про перемогу над поразкою. Хотіла писати про постаті, але, коли береш постаті, треба взяти якийсь екстремальний момент. Для Богдана Хмельницького це було Берестечко, бо для нього це була страшна поразка — після таких спиваються, вішаються. Він же залишився абсолютно самотній, нікому не потрібний, його вже в Чигирин не пускали. В нього вже не було війська. Цікаво, як можна було стати на ноги після цього... Знаєте, що зробив Хмельницький після страшної поразки і зради своєї дружини? Він женився. Мене це так вразило... Крила особистого щастя його зігріли. Костомаров писав: невідомо, що там зіграло вирішальну роль у поразці під Берестечком. Можливо, і його особиста трагедія. Велику душу, знаєте, теж стрясає дріж. Так от я про “Берестечко”.. Я мусила описати всі стани. Кажуть, Богдан Хмельницький після тієї поразки пив три дні й три ночі в урочищі Гончарів. Ну пив, і що. Адже коли падає сильний мужчина, гуркоту більше, ніж, коли комарик падає. І переживань більше й емоцій. Але для мене було головне написати про перемогу над поразкою.
Я - як обпечена з тим “Берестечком”. “Український письменник” (видавництво - Ред) у незалежній Україні опустилися до того — ні техніки не знали, не мали — вони видали чортзна як “Берестечко”, причому 10 тисяч примірників. Раптом почали виходити піратські видання.. Хтось заробляє на цьому, ніхто мене не питає. Зловити неможливо. Більше того, навіть солідне державне видавництво “Каменяр” видає “Берестечко” без мого відома, без договору. Дізнаюся від інших людей. Причому там є спеціальний комітет. Яке вони мали право дати гроші цьому халтурнику, який видає книгу без мого відома?
Дякую Оксані (Оксана Пахльовська, донька поетеси, лауреат Шевченкіївської премії - Ред.), що вмовила мене надрукувати цю книжку...( у видавництві "Либідь", накладом 7 тисяч примірників - Ред.). Вперше побачила книжку на цій презентації. Передали додому. Сказала Оксані: не подивлюся, боюсь. Боюся страхом подиву: невже це може бути? Бо так паскудно, як мене видавали в радянські часи... Вони своїх халтурників видавали на гарному папері, все блищало. А мене — спасібочки, як на газетному. Звикла до цього. І - раптом...
Я дуже вдячна усім за цю книжку. Моя душа відпочиває за всі мої роки, а їх багато, як ви знаєте з цифри ювілею. Більше не буду казати нічого. Почитаю кілька віршів.

Прогавили, прогледіли, і хочеться – на Марс
Це сталася трагедія, а ви - зіграли фарс
Отримали Україну без бою і здають без бою
.... б`ються поміж собою
Дивлюся ввечері і вранці, милуюсь депутатським гроном
Яка гармонія і танці, і єдність змій з Лаокооном
Прости мені, мій змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчати
Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні,
Злість рухає людьми. Але у бік безодні
Компроміси компромати компрадори і примати
Скільки сили треба мати, щоб усе це витримати
Які засиджені скрижалі, яке злиденство зветься шансом
На жаль, уже і в цій державі стаю потроху дисонансом.
Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою. Дякую.

Джерело