Мир давно привык к тому, что во власти находятся далеко не лучшие
представители рода человеческого. Они ведут народ к обнищанию,
провоцируют конфликты, разжигают войны. Попробуем разобраться в причинах
такого парадокса.
Комплекс неполноценности
В поисках ответа на вопрос, почему к власти приходят люди, которых вряд
ли можно назвать «совестью нации», обратимся к психологии. По мнению
Зигмунда Фрейда, желание властвовать - это один из видов невротического
помешательства, происходящего от чувства беспомощности и страха перед
окружающим миром. Более того, австрийский психоаналитик утверждает, что
властному человеку нужна жертва, которую он находит в подчиненном,
образуя с ним садомазохистическую пару.
Альфред Адлер и вовсе пишет, что в основе стремления к власти лежит
такое патологическое явление, как «комплекс неполноценности». Психика
человека, избавляясь от травмирующего опыта, например, постоянных
унижений, запускает механизм сверхкомпенсации, который выражается в
навязчивой потребности иметь превосходство над другими.
Однако по Адлеру такое стремления часто оказывается неудовлетворенным, и
человек, достигший власти, все свои комплексы начинает проецировать на
окружающих, порождая новые проблемы.
Эрих Фромм отмечал, что «в психологическом плане жажда власти коренится
не в силе, а в слабости. В ней проявляется неспособность личности
выстоять в одиночку и жить своей силой. Чем больше стремление к власти –
тем в большей степени проявляется зависимость индивида от других».
«Естественный отбор»
Дарвиновская теория «естественного отбора», применимая в биологии,
удачно характеризует и модель социальной системы нашего общества.
Главная задача в условиях жесткой конкуренции – выжить. Иногда любой
ценой. В этом случае моральные аспекты, мешающие приспособляемости
индивида к новым условиям, уходят на второй план, а зачастую и вовсе
превращаются в рудименты.
Власть - один из мощнейших рычагов «естественного отбора» в обществе.
За многие столетия, а то и тысячелетия она создала свои законы и
принципы, несоблюдение которых выкидывает человека на периферию системы.
Феномен психической и нравственной перестройки, который поборники
морали назовут деградацией, является побочным эффектом приспособления.
Выжить должен не достойнейший, а сильнейший.
Потеря культуры
Социолог Питирим Сорокин, впервые в социологии применивший термин
«отрицательная селекция», ломку личности рвущихся к власти людей
связывает с потерей «чувственной культуры». По его мнению, «потребность в
удовольствии настолько нарушает ментальное и моральное равновесие, что
разум и нервная система множества людей не могут выдержать огромного
напряжения».
Противостоять деградации можно только обладая твердыми убеждениями и
моральными принципами. Но если у человека нет нравственного мерила,
отсутствуют представления о правах и нормах, то, что тогда может
удержать его от пренебрежения интересами других? «Ничего, кроме желаний и
вожделения», – отвечает Сорокин.
На крючке
Современные социологи, исследуя феномен «отрицательной селекции»
власти, приходят к выводу, что это не столько деградация, сколько
искусственно проводимая кадровая политика, в свое время успешно
апробированная спецслужбами. В практике спецслужб давно используется
способ подсадки агента «на крючок», когда последнему предъявляется
компромат, а вместе с ним и способы манипуляции.
В политике место агента занимает коррумпированный чиновник или делец с
криминальным прошлым. Наличие компромата делает его управляемым и
послушным. Врядли можно говорить о моральных или профессиональных
качествах такого «руководителя». Еще более показательны в этом плане
марионеточные правительства, пришедшие к власти после «цветных»
революций.
По мнению некоторых исследователей, в начале 1990-х годов законы
Российской Федерации писались под диктовку западных политических и
экономических советников. Воспользовавшись благоприятным моментом, они
сознательно закладывали скрытые несоответствия, создавая тем самым
прецедент на будущее. Мина замедленного действия в любой момент могла
взорвать политическую обстановку и сделать практически беспомощными и
зависимыми находящихся в данный момент у власти чиновников.
За неимением лучшего
По образцу «отрицательной селекции» в науке политики часто проводили ее
в реалиях верховной власти. Задача – ослабление нижестоящей иерархии.
Этим чиновники старались убить двух зайцев: оказаться в выигрышном
положении по сравнению с нерадивыми подчиненными и устранить возможных
конкурентов в борьбе за место под солнцем.
По мнению Дмитрия Седова из Фонда стратегической культуры эти процессы
характерны для всей советской системы управления. Нечто похожее
происходило и в период царствования Николая II, когда согласно вкусам
императрицы назначались министры, многие из которых были откровенно
слабыми и неприспособленными для выведения страны из
социально-политического и экономического кризиса.
Дух коллективизма
Несмотря на то, что в «отрицательной селекции» на первый план выходят
индивидуалистические цели, это в большей степени коллективистское
явление.Достигший власти уже не столько хозяин своих личных интересов,
сколько заложник продвинувшей его системы.
При доминировании в обществе либеральных ценностей коллективизм
«отрицательной селекции» проявляется слабо, но в условиях тоталитаризма
он раскрывается сполна. Вязкость и медлительность демократических
процедур сменяется быстротой и конкретностью действий одиозного лидера:
политический деятель, способный на решительные меры всегда будет
привлекательным для масс.
По мнению Питирима Сорокина, «в периоды острых социальных катаклизмов
самыми приспособленными оказываются не лучшие, а средние, способные
слиться с массой в ее инстинктивных мотивах и не дистиллированных
разумом побуждениях». Такие условия благоприятствуют появлению
диктатора, который, становясь перед выбором между отказом от моральных
принципов или политическим фиаско, предпочитает первое.
Жажда власти
По мнению нобелевского лауреата по экономике Фридриха Хайека главный
лозунг любого тоталитарного режима – «цель оправдывает средства». Он
выделяет три критерия, при соблюдении которых может успешно
реализоваться диктатор.
1. Чем более образован и интеллигентен народ, тем сложнее от него
добиться единодушия. Следовательно, диктатор должен искать поддержки в
слоях населения с низким моральным и интеллектуальным уровнем и по
возможности насаждать примитивные инстинкты и вкусы как можно более
широким слоям масс.
2. Поддержку лучше искать среди людей легковерных и послушных – тех,
кто готов принять любую систему ценностей. Заявлять о своих взглядах
нужно часто и громко.
3. Людей легче объединить на основе негативной, а не позитивной
программы, поэтому необходимо постоянно апеллировать к человеческой
природе.
Один из американских экономистов оценивая возможность нахождения во
власти людей кому противна сама власть, пессимистично заметил, что
вероятность этого приблизительно равна вероятности того, что человек,
известный своей добротой, получит место надсмотрщика на плантации.
Агрессор и профессор "Украинцев нужно убивать, убивать и убивать, это я вам как профессор говорю", – высказался Александр Дугин в одном из своих видеообращений.
Странное
дело, несмотря на статью 280 УК РФ "Публичные призывы к осуществлению
экстремистской деятельности", предусматривающую наказание до 5 лет
лишения свободы за подобные призывы, никто этого "профессора" не
посадил, не арестовал и даже не вынес ему предупреждения! Хотя все и так
понятно: в стране-агрессоре не могут осудить тех, кто призывает к
агрессии. Это нелогично. В Западной Европе или в США за такие призывы
Дугин точно получил бы реальный срок.
Кто-то,
возможно, усомнится в утверждении, что Россия – это страна-агрессор.
Более того, Россия – правопреемник СССР, которая тоже выступала в
качестве страны-агрессора. Корни современной агрессии России можно найти
как в советском прошлом, так и в настоящем. Осенью 1939 года советские
войска оккупировали Западную Украину и Западную Белоруссию. Секретный
протокол, приложенный к пакту Молотова – Риббентропа, "Договору о
ненападении между Германией и Советским Союзом", позволял Кремлю
аннексировать территории, входившие в сферу влияния Советского Союза. На
основании ходатайств марионеточных Полномочных Комиссий Народных
Собраний Западной Украины и Западной Белоруссии V внеочередная сессия
Верховного Совета СССР 1 ноября 1939 года приняла Закон СССР "О
включении Западной Украины в состав Союза ССР", а на следующий день –
точно такой же Закон "О включении Западной Белоруссии в состав Союза
ССР". Все произошло очень быстро, тихо и с молчаливого согласия Запада, в
то время как нацистская Германия развязывала Вторую мировую войну. В
октябре того же года Советский Союз оккупировал страны Прибалтики, опять
же на основании договоров "о дружбе и взаимопомощи", а летом следующего
года, руководствуясь обращением трудящихся Эстонии, Латвии и Литвы к
правительству Советского Союза с просьбой защитить их от нацистской
Германии, все эти три независимые республики были включены в состав
Союза ССР. Эти "обращения" готовили агенты Москвы, агитируя и подкупая
русофилов этих республик.
Кремль
рассматривал в качестве жертвы имперских амбиций еще и Финляндию.
Однако вышла осечка: финны ни в какую не соглашались отдать "советам"
даже те острова в Финском заливе, где не проживал никто и где Москва
намеревалась разместить военные базы. Тогда советское руководство
прибегло к испытанному методу решения спорных вопросов – провокации на
границе. 26 ноября 1939 года Правительство СССР направило ноту протеста
Финляндии в связи с артобстрелом своего пограничного пункта, который
советские военные сами же и осуществили. Доказательства Финляндии об
отсутствии артиллерии в непосредственной близости от границы Советский
Союз проигнорировал. Началась советско-финская война, где финны получили
клеймо "белофиннов" по аналогии с белогвардейцами для поднятия
патриотического духа в рядах Красной армии. В декабре того же года СССР
как военный агрессор был исключен из Лиги Наций. Несмотря на явный
перевес в численности личного состава и вооружения Советский Союз нес
ощутимые потери. По итогам войны, закончившейся 13 марта 1940 года,
Финляндия утратила 11% своей территории, почти полмиллиона жителей
страны были вынуждены переселиться из прифронтовых районов. Москва
добилась своего: советско-финская граница отодвинулась от Ленинграда. После
победы в Великой Отечественной войне Советский Союз на правах
победителя аннексировал у Германии Кенигсберг и у Японии Курильские
острова, оставив значительный контингент своих войск в освобожденных от
фашистов странах Восточной Европы. Польша, Восточная Германия,
Чехословакия, Венгрия, Румыния, Болгария стали государствами
социалистического строя в экономике с однопартийной системой в политике.
"Коричневая чума" сменилась "красной холерой", но не все народы
Восточной Европы спокойно переносили советскую оккупацию. В октябре 1956
года взбунтовалась Венгрия, через 12 лет не захотела мириться с
кремлевским диктатом Чехословакия – и также пала жертвой вторжения
советских войск. А 25 декабря 1979 года "ограниченный контингент
советских войск" оказался на территории "дружественного" Афганистана.
Началась самая грандиозная военная авантюра Москвы, завершившаяся
поражением в холодной войне. Афганская война не просто дорого обошлась
Москве – она стоила ей государственности. Нынешнее
кремлевское руководство и президент Путин, наверное, забыли об уроках
прошлого. Это может привести к тому, что Россия повторит судьбу СССР. В
новой России – Чечня, Приднестровье, Южная Осетия и Абхазия, теперь Крым
и Донбасс. Может быть, хватит? Сколько еще "русский медведь" будет
наваливаться на соседние страны, убивая мирных граждан ради своих
имперских амбиций? Добровольцы из России, едущие воевать в Восточную
Украину, воюют не за независимость самозваных республик, а за деньги
партии олигархов. Когда они – и все остальные – это поймут, Россию ждут
большие потрясения. Герман Обухов | Радио Свобода
Знаменитые антиутопии Оруэлла «Скотный двор» и «1984» были написаны в
середине ХХ века, и хотя предсказания фантаста об ужасах тоталитарного
режима не сбылись, именно в наши дни они приобретают новое, немного
зловещее звучание. Еще раз перечитав произведения Оруэлла, мы по-прежнему не теряем надежды, что все-таки он ошибался.
Все животные равны. Но некоторые животные более равны, чем другие. Свобода — это возможность сказать, что дважды два — четыре. Если дозволено это, все остальное отсюда следует. Кто управляет прошлым, тот управляет будущим; кто управляет настоящим, тот управляет прошлым. Если соблюдаешь мелкие правила, можно нарушать большие. Если вам нужен образ будущего, вообразите сапог, топчущий лицо человека — вечно. Власть — не средство; она — цель. Диктатуру учреждают не для того,
чтобы охранять революцию; революцию совершают для того, чтобы установить
диктатуру. Цель репрессий — репрессии. Цель пытки — пытка. Цель власти —
власть. Каких взглядов придерживаются массы и каких не придерживаются —
безразлично. Им можно предоставить интеллектуальную свободу, потому что
интеллекта у них нет. В любом обществе простые люди должны жить наперекор существующему порядку вещей. Лучшие книги говорят тебе то, что ты уже сам знаешь. Массы никогда не восстают сами по себе и никогда не восстают только
потому, что они угнетены. Больше того, они даже не сознают, что
угнетены, пока им не дали возможности сравнивать. Многие люди вольготно чувствуют себя на чужбине, лишь презирая коренных жителей. Всякий писатель, который становится под партийные знамёна, рано или
поздно оказывается перед выбором — либо подчиниться, либо заткнуться. Бывают ситуации, когда «неверные» убеждения более искренни, чем «верные». В нашем обществе те, кто лучше всех осведомлён о происходящем, меньше
всех способны увидеть мир таким, каков он есть. В общем, чем больше
понимания, тем сильнее иллюзии: чем умнее, тем безумнее. Во времена всеобщей лжи говорить правду — это экстремизм. Абсолютно белое, как и абсолютно чёрное, кажется каким-то дефектом зрения. И если все принимают ложь, навязанную партией, если во всех
документах одна и та же песня, тогда эта ложь поселяется в истории и
становится правдой. Нет ничего твоего, кроме нескольких кубических сантиметров в черепе. Иерархическое общество возможно только на основе бедности и невежества. Чтобы видеть то, что происходит прямо перед вашим носом, необходимо отчаянно бороться. Ни за что на свете ты не захочешь, чтобы усилилась боль. От боли
хочешь только одного — чтобы она кончилась. Нет ничего хуже в жизни, чем
физическая боль. Перед лицом боли нет героев. Нам, представителям среднего класса, кроме правильного произношения, терять нечего. Война — это способ разбивать вдребезги, распылять в стратосфере,
топить в морской пучине материалы, которые могли бы улучшить народу
жизнь и тем самым в конечном счёте сделать его разумнее. Патриотизм по природе своей не агрессивен ни в военном, ни в
культурном отношении. Национализм же неотделим от стремления к власти. Если ты в меньшинстве — и даже в единственном числе, — это не значит, что ты безумен. Люди могут быть счастливы лишь при условии, что они не считают счастье целью жизни.
Украинскую милицию опять критикуют. На этот раз – международная
правозащитная организация Freedom House. Она призвала украинскую власть
расследовать избиение двух журналистов 5 канала – Дмитрия Демишева и
Андрея Ковалева. 18 мая они освещали акцию против милицейского произвола
на Майдане Незалежности и, по иронии судьбы, сами пострадали. Когда
Беркут сносил палатки протестующих, досталось и журналистам. Этот случай – скорее, правило, чем исключение. Forbes писал,
что за минувший месяц в СМИ попала информация по меньшей мере о 12
преступлениях с участием сотрудников милиции. Это пытки, избиения,
дорожно-транспортные происшествия и т.д. Такого рода преступления в Украине раскрывать не спешат. По данным
правозащитной организации Amnesty International, в минувшем году в
Генпрокуратуру поступило почти 115 000 жалоб на действия милиции.
Расследовали менее 2000.
Исполнительный директор Ассоциации украинских
мониторов соблюдения прав человека в деятельности правоохранительных
органов Вадим Пивоваров такую статистику объясняет просто: «Это из-за
низкой эффективности работы прокуратуры и нежелания проводить проверки». Еще одна помеха нормальной работе – жалобы на сотрудников милиции
прокуроры отправляют назад в МВД. Там их проверкой занимается служба
внутренней безопасности. Выходит круговая порука. «И не стоит забывать,
что вместе с провинившимся милиционером должны наказать начальника.
Поэтому последнему расследовать дело невыгодно» – рассказывает
Пивоваров. Чтобы исправить ситуацию, преступления, совершенные милиционерами,
должен расследовать независимый орган. Норма о необходимости его
создания заложена в новом уголовно-процессуальном кодексе. Но случится
это, прогнозирует Пивоваров, не раньше, чем через пять лет. До тех пор,
большая часть украинцев не будет доверять милиции и считать самосуд
эффективным способом решения Джерело
Эдвард Джозеф Сноуден — бывший сотрудник Центрального разведывательного управления (ЦРУ) и Агентства национальной безопасности (АНБ) США. Родился 21 июня 1983 года в г. Элизабет Сити, штат Северная Каролина. Окончил колледж в Мэриленде, где изучал информатику.
Служил в армии, но получив серьезную травму, был демобилизован. Работал в АНБ, в отделе информационной безопасности ЦРУ, в 2007 году под дипломатическим прикрытием в Женеве. В 2009 году перешел в компанию Dell, затем в консультативную фирму Booz Allen Hamilton, которые сотрудничают с АНБ.
В мае 2013 года он анонимно передал газетам Washington Post и Guardian ряд секретных материалов, в результате публикации которых разразился скандал. В частности, были обнародованы документы, касающиеся слежки за пользователями в Интернете, включая сведения о секретной программе PRISM.
Согласно этим данным, АНБ, ЦРУ и ФБР собирают данные обо всех звонках пользователей таких крупных коммуникационных компаний США, как Facebook, Verizon, Spirit Nextel и AT&T, а также имеют доступ к серверам компаний Microsoft, Yahoo. Google, Facebook, YouTube, Skype, Apple, Paltalk, AOL.
Сноуден сообщил, что американская киберразведка ведет сбор компьютерной информации и в других странах, в том числе в Гонконге и Китае, а спецслужбы Великобритании и США осуществляли мониторинг компьютеров и перехватывали телефонные звонки иностранных политиков и чиновников, участвовавших в саммите "большой двадцатки" в Лондоне в 2009 году.
В других документах говорилось о планах АНБ и киберкомандования США составить карту потенциальных мишеней для кибератак в иностранных государствах.
После передачи документов Сноуден вылетел в Гонконг, где раскрыл свою личность журналистам. Свои действия он объяснил желанием "рассказать обществу правду", считая "недопустимым следить за ни в чем не виновными гражданами, поскольку это непременно ведет к злоупотреблениям, и общественность должна знать об этом".
Находясь в Гонконге, который с 1998 года имеет с США соглашение об экстрадиции, в интервью местным СМИ заявил, что собирается просить убежище в любой стране, где "верят в свободу слова".
Как заявили представители американских спецслужб, последствия утечки могут негативно сказаться на безопасности страны. В американских СМИ его сравнили с криптоаналитиками АНБ Уильямом Хамилтоном Мартином и Берноном Митчеллом, которые в 1960 году бежали в СССР и выступили с разоблачением американских шпионских программ. Этот случай прежде считался самым тяжелым провалом в истории ведомства.
21 июня 2013 года министерство юстиции США выдвинуло против Сноудена обвинения в хищении правительственной собственности, неправомерном использовании информации, связанной с национальной безопасностью, а также в добровольной передаче секретных разведывательных данных посторонним лицам. По каждому из этих пунктов ему грозит до 10 лет тюремного заключения.
На следующий день США обратились к властям Гонконга с требованием задержать и выдать Сноудена. Однако власти Гонконга отказались сделать это, сославшись на некорректные формулировки в запросе. Власти США аннулировали американский паспорт Сноудена (при этом гражданства он не лишен). Однако консул Эквадора в Лондоне предоставил ему паспорт беженца.
С 23 июня Сноуден находится в транзитной зоне московского аэропорта Шереметьево. Как заявил президент Эквадора Рафаэль Корреа, если Сноуден приедет в посольство Эквадора, его запрос на предоставление убежища будет рассмотрен. Документ же, полученный Сноуденом от эквадорского консула в Лондоне, аннулирован, так как он был выдан "без санкции и недействителен".
По данным сетевой организации Wikileaks, которая оказывает поддержку Сноудену, он отправил запросы на получение политического убежища властям свыше 20 стран, включая Россию, Австрию, Боливию, Бразилию, Венесуэлу, Германию, Индию, Ирландию, Испанию, Италию, Китай, Кубу, Нидерланды, Никарагуа, Норвегию, Польшу, Финляндию, Францию и Швейцарию.
По словам президента РФ Владимира Путина, если Сноуден захочет остаться в России, он должен прекратить работу, направленную на то, чтобы наносить ущерб нашим американским партнерам. По сообщению пресс-секретаря Путина Дмитрия Пескова, Сноуден отказался от намерения остаться в России, узнав о позиции президента РФ.
Шістдесят
років тому, у травні 1953-го, почалося Норильське повстання – перша
масова акція непокори в’язнів радянських таборів. Вирішальну роль у
повстанні, в результаті якого влада змушена була піти на поступки,
відіграли в’язні-українці. Про причини, перебіг та результати цієї події
Радіо Свобода розповів Михайло Ткачук, режисер і автор документального
фільму «Загадка Норильського повстання».
– Пане Ткачук,
система таборів у Радянському Союзі, так званий ГУЛАГ, була створена в
1929 році. А перше значне повстання – не точковий акт спротиву, а
повстання кількох таборів – це було Норильське?
– Значне, так. 20 тисяч, 6 таборів.
– Чому до цього не
ставалося повстання, в цій жахливій каральній системі, де в різні роки
різняться цифри, але завжди в таборах було більше ніж мільйон людей?
– У 2003 році я був у Москві, і якраз відзначали 50-річчя Норильського
повстання. Там була організована в «Меморіалі» Сахарова зустріч, і під
час обговорення питання стояло: це було повстання, що почалося знизу чи
було організоване згори?
– А хто тоді був «горою» у в’язнів? Згори – це ким?
– Владою. У той час дуже були складні умови. Після смерті Сталіна там почалося об’єднання МВС і ЧК.
– МГБ тоді називалося, Міністерство державної безпеки – російська абревіатура МГБ. А табори були в системі МГБ чи МВС?
– Вони спочатку були в системі МГБ, а потім передали МВС. І тут виходить
така біда, що їм треба було показати, що вони потрібні – після смерті
Сталіна, коли ще був на свободі Берія.
– Берія тоді займав дуже високу посаду. Він був фактично, по сьогоднішній номенклатурі, в уряді першим віце-прем’єром.
– Так. І цікаво, що тут вийшов збіг зовнішніх обставин, смерть Сталіна і
те, що табірна адміністрація почала хвилюватися. Вони після смерті
Сталіна не знали взагалі, як себе вести. А потім, коли вони вже
зрозуміли, що якийсь період пройшов, вони почали провокувати деякі речі –
вбивати людей, причому, вбивати в зоні. Там ніколи не можна було
стріляти. І тут виходило, що з одного боку – це охорона табору, тому що
все було інспіровано владою, табірною владою. А з другого боку – в цей
час, у вересні 1952 року, прийшов величезний Карагандинський етап із
Казахстану. Там було 1200 людей. Серед них, мабуть, 1100 було українців,
були прибалти, було кілька грузинів тощо. Причому, цих людей вислали з
Казахстану, тому що вони там піднімали вже голову. А цікаво, що оточення
підтримувало це.
– Тобто вільнонаймані працівники?
– Так. Або ті, що вже звільнилися. І якщо б ці хлопці підняли там якийсь
бунт, то це могло б бути зривом страшенним. І їх беруть і переводять в
Норильськ, у сніги, як казали, на вимирання. І ось, коли їх туди
перевели, то ці хлопці почали свій зрив. Чому він почався? Тому що тут
були вже якісь підпільні комітети. Але вони так працювали приховано,
люди підтримували одне одного, можливо, посилками – все це було. Але
коли з’явився цей етап, Карагандинський, вийшло, що ці хлопці почали
розрізати ланцюг, який зв’язував блатних і владу. А блатняки…
– Кримінальні злочинці.
– Кримінальні злочинці. Вони були нарядчиками, керували всім. Але це
були дуже такі злісні хлопці, які могли побити і вбити. І вони були
пов’язані з владою, влада через них діяла. І тоді, коли вийшли наші ці
хлопці, яких 1200, вони спочатку розібралися і почали бити тих блатних.
Наших хлопців, мені так розповідали литовці, називали «ломом
підперезаними».
Блатняки почали десь пропадати – і тут розірвався цей зв’язок, тому що
вони почали ховатися взагалі від хлопців. Тобто українці перебрали на
себе владу: вже і на кухні були свої, вже і нарядчиками ставали
українці, ці хлопці, що прибули з етапу. І тоді, коли влада спробувала
спровокувати в черговий раз розстрілами в зоні.
– Спровокувати на що?
– Спровокувати на те, щоб люди немов би піднялися, і тоді вони могли б
їх розстріляти. Вони навіть підкидали ножі, а хлопці від цього
відмежовувалися… І тоді виникає оце повстання 25 травня.
– Через те, що стріляли на території табору?
– Так. Тут колись в цій студії вже виступав Грицяк Євген,
керівник повстання на четвертому таборі, він говорив: знаєте, для того,
щоб постання почалося, треба, на жаль, щоб пролилася кров. І коли
пролилася кров – все, тоді всі встали. І тоді об’єдналася оця сила,
хлопці, що прийшли з Карагандинського етапу і ці підпільні комітети.
– У нас в уяві повстання – це будівництво барикад, постріли. А як це повстання виглядало?
– Повстання виглядало таким чином, що влада зрозуміла, що хлопці їм не
подарують, і вони вийшли за територію таборів. Тобто вони думали, що ці
самі між собою пересваряться – різні ж національності тощо.
– А в чому спротив в’язнів полягав?
– Спочатку вони почали звертатися до світу, вони навіть зробили
повітряні кулі і повітряних зміїв, запускали із листівками, де казали:
нас тут мучать, нам треба, щоб ви дали світові знати. Алла Макарова,
історик, яка досліджувала, написала, що буквально через кілька днів
«Голос Америки» вже передав про це, що йде повстання в таборі. Але вони
створили безпрецедентний порядок в таборах.
– Тобто це був насильницький спротив чи не насильницький?
– Ненасильницький. Це було насамперед повстання духу.
– Це як? Я читаю, що відмовлялися виходити на роботу. Так?
– Зрозуміло, що вони не вийшли.
– А ще які форми спротиву?
– Вимагали комісію з Москви – це для них було все. Тому що цей лозунг,
який був створений, і жінки його підтримали: свобода або смерть. І тоді
коли жінки застрайкували, тоді через 7 днів приїхала комісія з Москви.
Такого ніколи не було! Раніше з ними не розмовляли, за людей не вважали –
тільки номери. А тут до них спеціально приїжджає комісія.
– Аж із Москви на північ, на Таймир?
– Так. На 69-у паралель.
– І які вимоги ставили в’язні до цієї комісії, яка до них приїхала?
– Вимоги вони ставили якраз такі, які до них ніхто не ставив: зменшити робочий час, а працювали тоді по 12 годин, зняти номери…
– Тобто хотіли, щоб робочий день був не 12 годин, а 8 – як звичайна радянська норма гарантована владою?
– Так. Потім вони потребували, щоб були переглянуті справи. Це головне.
Адже, що вийшло? Після смерті Сталіна там були деякі звільнення, але ж
випустили, вибачайте мені, тільки кримінальників, про політичних взагалі
забули. Вони сподівалися, що і для них щось буде, а після того нічого
не було. Навпаки – почалися ці розстріли в зонах. Там дуже великий пакет
того, що вони пропонували. І що вийшло? Комісія пішла на зустріч, тобто
комісія зняла решітки, зняла номери.
– А в’язні ходили з номерами?
– Три номери: один – на шапці, другий – на нозі, третій – на спині.
– Щось подібне ми знаємо про жахіття нацистських концтаборів. А тут була дуже схожа система?
– Так. Табори були різні. Наприклад, був каторжанський табір – це третій
норильський табір, де хлопці такі були затяті. Там з того казахського
етапу багато було молоді. Молоді хлопці з УПА, які ще не встигли себе
виявити навіть у боївках. У 1951-1952 роках, коли вони тільки в ліс
прийшли, – тут їх беруть. І вони, коли туди приїхали, їм треба було
якось показати себе, виявити.
– Я так зрозумів, що
це було не повстання, а ненасильницький спротив, коли вимагали
справедливості, принаймні тих норм, які на словах обіцяла комуністична
влада. Так?
– Першим, хто назвав це повстанням – це була історик Алла Макарова, яка
приїде до нас 21 травня. Вона якраз і назвала це повстанням духу. Тому
що третій фільм у мене з цього серіалу він так і називається «Повстання
духу».
– А в організаційній формі це краще назвати страйком чи повстанням?
– Про це теж сперечаються. Але, мабуть, об’єктивно – це страйк, можливо,
навіть, як італійський страйк, коли вони сидять біля своїх тих приладів
і не працюють.
– Тобто вони виходили на роботу і не працювали чи лишалися в бараках?
– В різних таборах було по-різному. В одних – вийшли на роботу після
того, як познімали номери. І вони виходили на роботу. Та потім почали
арештовувати керівників, а це була обмежена група в кожному таборі – і
знов почалося. Тому не можна сказати, що в кожному таборі повстання
продовжувалося з 25 травня – по 4 серпня. Найдовше воно продовжилося
саме в третьому каторжанському таборі – десь із 5 червня до 4 серпня.
– Зрушили це повстання молоді хлопці з Західної України, які за причетність до УПА потрапили до таборів.
– Так, і литовці.
– Я згадав такий
пасаж був у фундаментальній праці Олександра Солженіцина «Архіпелаг
ГУЛАГ», де він каже: я не знаю, як в інших, а в нашому таборі спротив
почався після того, як пройшов етап із оунівцями. І тут аналогічна
ситуація.
Михайло Ткачук
– Те ж саме! Солженіцин написав те, що мене завжди цікавило. Але от про
Норильський зрив було мало матеріалу. Оце мене так зачепило. І коли я
почав лізти, шукати учасників… В мене була одна зустріч в Харкові, коли я
показував картину цю. І один чоловік потім встав і каже: Ви дуже добре
підібрали акторів. Я кажу: вибачайте, 150 людей, яких я зняв, які в мене
на екрані, всі адреси…
– Це учасники подій?
– Так. Знаєте, кожен з них навіть казав, що це – життєдайна подія в
моєму житті, це Норильське повстання. Ці три місяці для кожного
залишилися в житті.
– А чим закінчилося повстання?
– Воно закінчилося тим, що п’ятий табір раніше було закрито, тому що там
розстріляли, загинуло декілька хлопців. Потім четвертий табір, яким
керував Грицяк. Ця людина, яка потім виявилося, сповідувала ідею Ганді –
ненасильницьких методів боротьби. Він поставив за мету, що ніхто у
нього не загине. До нього підійшов начальник табору і сказав: якщо через
10 хвилин ви не вийдете за зону, то буде вам кінець. І Грицяк тоді
каже: хлопці виходимо. І в нього ніхто не загинув, він усіх зберіг. На
третьому таборі було дещо по-іншому, які більше всіх трималися. Коли їх
попереджували, вони не вірили до останнього, що в них будуть стріляти.
– А звідки така віра? Як це пояснити, коли в’язень виказує непокору і впевнений, що не будуть стріляти?
– Вони вже знали, що вийшли на четвертому таборі. Вони не знали, чия
була ініціатива, але подумали: бачите, на четвертому вийшли. А коли їх
там попередили: хлопці, виходьте на третьому – ні, ми чекаємо знов
комісію з Москви, нову комісію. Тому що на той момент вже беріївців
змінили, прийшли ж нові часи.
– Тобто, одна частина партійної верхівки на чолі з Хрущовим усунула Берію від влади, від усіх питань?
– Так. І це стало, можливо, ще однією з причин того, що це повстання продовжилося так довго.
– На місці влада не знала, як реагувати, враховуючи, що на самій верхівці відбуваються такі ротації?
– Так. І тоді вийшло так, що у них загинуло приблизно 150 людей. Але
велика заслуга Норильського повстання, що загинуло, якщо можна сказати,
вибачте, все-таки відносно небагато: 150 із майже 20 тисяч людей.
Наприклад, візьміть Кенгірське повстання, яке було на наступний рік, в
1954-му, то в них вже страйкувало 8 тисяч, а загинуло – 800. Загинув
кожен десятий.
– Як би Ви визначили, Норильське повстання було вдалим, воно закінчилося перемогою в’язнів, бодай моральною, чи ні?
– В мене в картині є така річ: коли повстання закінчилося і тих хлопців потім знов арештували та порозкидали по таборах…
– Додали термін ув’язнення.
– Так. Одних загнали у Володимирський централ, когось загнали в Сибір
тощо. І розповідає мені литовець Бронюс Златкус – чудова людина, він
очолює організацію «Норильських витязів» у Литві. До речі, 24 травня
вони відзначають 60-річчя Норильського повстання у литовському Сеймі.
Ось повага до тих людей! Усі ті учасники отримали вищі нагороди Литви.
Так от, Златкус розповідав мені: нас привезли вже в Сибір і женуть
якимось етапом. Ми говоримо, а коновий кричить: «Перестаньтє болтать!
Будєм стрелять!». А ми йдемо спокійно собі. Вони кажуть «сідайте!» – а
ми стоїмо. А вони над нами почали стріляти вгору: сідайте. А тут
проїжджав якийсь «бобік», звідки вийшов якийсь начальник, підійшов і
питає: а це звідки хлопці, з Норильська? Вони не сядуть. Вже знали той
дух! І Златкус каже: де ми з’являлися, то вже всі люди знали, нам хліб
передавали. Тому що пішов поштовх.
– Ви сказали, що
«Голос Америки» згадав про повстання. Ви кажете, повітряним змієм
інформацію запускали, але де – Таймир, а де – Америка. Як той змій міг
долетіти?
– Запускають того повітряного змія, лаштують до нього листівки, де
написано: «над нами знущаються, над нашою кров’ю, допоможіть, передайте
всьому світові, скажіть правду про нас». І дуже високо їх піднімали,
десь до кілометра. Розповідають, що вони робили такі дротяні
конструкції, запускали, а на висоті вони розкривалися, і після того
листівки летіли. Вони долітали до Ігарки, а це 100 кілометрів від
Норильська.
– І хтось цю листівку, цю інформацію зміг передати за «залізну завісу»?
– Так. Я думаю, що там якісь хлопці працювали. Передали, і тут почалося.
– Ваш фільм називається «Загадка Норильського повстання». В чому вона полягає?
– Як я вже розповідав, коли ми збиралися на 50-річчя, то темою круглого
столу було – чи воно було інспіровано владою, чи вся ця енергетика
належала саме повстанцям. І виявилося, що було все – і збіг обставин, і
те, що було у владі, в Кремлі, і те, що в таборах працювали ці підпільні
комітети…
Степан Семенюк, блискучий чоловік, сказав так: знаєте, що в таборах – це
було необхідне продовження нашої національно-визвольної боротьби, яку
ми ще почали на свободі. І так це було, каже, для всіх – і для литовців,
тому що вони боролися за свою незалежність.
– Тобто, цілий збіг обставин був: і протест проти знущань, і якісь апаратні ігри у Кремлівській верхівці?
– Так. Ви знаєте, як кажуть, Господь завжди дає шанс. А ти підміть його, щоб саме в цей час виступить.
– Система таборів ГУЛАГ надовго пережила Норильське повстання?
– Ні. Фактично це був найбільший поштовх до її розвалу. Тому що вже в
1954 році починають активно звільняти. І дуже багато вже норильчан були
звільнені до 1956 року.
15.11.2012, Олександр Змейко - для "УНІАН-Релігії" Кавказькі
пустинножителі - чернець Костянтин з братією Свято-Троїцького скиту
звернулися до Патріарха Кирила та членів комісії Міжсоборної Присутствія
з питання обговорення Проекту документа «Про позицію Церкви у зв`язку з
появою і перспективами розвитку нових технологій ідентифікації особи».
У
своєму зверненні монахи-пустельники розмірковують про духовне значення
цифрової ідентифікації, дають визначення суті гріха при прийняття
цифрових ідентифікаторів і прийдешньої «печаті-накреслення» у світлі
заповідей Христових. На їхню думку, «на сучасному етапі життя
суспільства релігія богопротивлення підводить до переходу в рабство«
нового світового порядку ». «Сподіваємося, що священноначаліє
прийме за доцільне продовжити і поглибити богословське обговорення
даного питання ... Від нинішньої пильності та правильності духовної
оцінки (висновків) багато в чому залежатиме вічна доля мільйонів душ, за
які помер Христос», - вважає братія монастиря. «Реалізуючись
через людей, релігія сатани оформилася в релігію «життєву» - про яку
сказав Господь: « ... відійди від Мене ... думаєш не про те, що Боже, а
про людське »(Мф. 16:23). При цьому прийняття особистого цифрового
ідентифікатора є свого роду «хрещенням» у цю релігію - переходом з числа
«оголошених» у ряди членів «нового світового порядку» - «раю на землі».
«З благословення старців, ми виклали наші міркування по даній темі на папері. Оскільки
в Проекті документа «Про позицію Церкви у зв`язку з появою і
перспективами розвитку нових технологій ідентифікації особи» від 30
травня 2012 року, комісія Міжсоборного Присутствія на чолі зі Святішим
Патріархом Кирилом, закликає клір, чернецтва і всіх вірних чад Святої
Церкви: «... виявити в даному непростому питанні християнське
тверезомислення і піклуватися про свободу сповідання віри », - то
сьогодні і ми, підкоряючись цьому заклику, пропонуємо нашу скромну працю
для загальноцерковного розгляду». Документ складається з 33 сторінок, ознайомитися з повним текстом можна ТУТ. «УНІАН-Релігії» публікують найбільш значущі витримки зі Звернення пустельників.
МІРКУВАННЯ ПРО ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ЦИФРОВОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ "Реалізуючись
через людей, релігія сатани оформилася в релігію« життєву », про яку
сказав Господь: відійди від Мене, думаєш не про те, що Боже, а про
людське (Мф. 16, 23). Не визначаючи для себе правилом життя заповіді
Христові, людина неминуче зливається зі свого роду антиподом
Божественної світобудови - антихристиянським безпорядочним «порядком»
життя.
НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РЕЛІГІЯ БОГОПРОТИВЛЕННЯ ПІДВЕЛА ДО ПЕРЕХОДУ В РАБСТВО «НОВОМУ СВІТОВОМУ ПОРЯДКУ» "Якщо
сьогодні не зрозуміти, що світ без виконання заповідей Божих з кожним
днем усе більше і більше засвоює собі цю стародавню «таємницю
беззаконня», реалізуючи ідею богопротивлення сатани, то неможливо буде
зрозуміти, чому за прийняття сьогоднішніх особистих цифрових
ідентифікаторів і завтрашнього «накреслення на руку або чоло» послідує
вічна мука". "Сьогодні процес відпадання від Бога звершується в
глибині людських сердець таємно, але при прийнятті особистих довічних
цифрових ідентифікаторів виявляє себе і стає вже явним, переводячи
православ`я з хрестом Христовим у православ`я« з комфортом », релігію не
від світу цього (Ін. 18, 36 ) в релігію богопротивлення ... "
НИНІШНІЙ СТАН СВІТУ - ПЛІД ТРУДІВ ІДЕОЛОГІВ БОГОПРОТИВЛЕННЯ "Релігія
богопротивлення стала рушійною силою і сенсом життя людей, не в Бога,
але полоні диявольських ідеєю стати «сильними світу цього». Такі
ідеологи, що надихаються сатаною, творять свій богоборчий «антисвіт» як
антипод світу, створеного за задумом Божим. А ми ніяк не можемо
усвідомити, що, якщо будемо жити за звичаєм віку цього, то знехотя й
непомітно станемо жити за волею князя, що панує в повітрі, духа, що діє
нині синах противлення (Еф. 2, 2), які входять до складу так званого
«світового уряду»". "Сьогодні, нав`язуючи цифрову ідентифікацію,
нам пропонують стати учасниками (а точніше - бранцями) цього «нового
світового порядку». Під слушним приводом «благоустрою світу» втілюється в
життя багатогранна богоборчеська ідея. Ми ж, не розуміючи глибин
підступності сатанинського, схвалюємо цю ідею і своїм життям беремо
участь в її здійсненні. Тому, якщо ми, християни, підтримуючи подібні
нововведення, будемо бездумно «поступати як інші народи», то неминуче
відступимо від Христа ".
«ПЕЧАТЬ-НАКРЕСЛЕННЯ» І ОСОБИСТИЙ ЦИФРОВИЙ ІДЕНТИФІКАТОР "Природньо,
виникає питання: в нашому житті було, є і ще може бути багато різних
номерів і чисел - так ухвалення якого з них є гріховним? Тому в першу
чергу варто звернути увагу на особливі ознаки таких чисел, які нам
вказує Святе Письмо: 1) він зробить те, що всім, малим і великим,
багатим і вбогим, вільним і рабам дано буде... - тобто такі числа будуть
законодавчо встановлені обов`язковими для всіх; 2) не маючи
такого «накреслення», «імені звіра» або «числа імені його», буде
неможливо ні купувати, ні продавати - здійснення безготівкових
фінансових розрахунків буде неможливим без використання такого «числа»
або «накреслення»; 3) таке «число» або «накреслення» має бути «числом людським» - носієм його повинна стати кожен людина, що живе на Землі. Треба
відзначити, що суть самої проблеми полягає в прийнятті чи відкиданні
особистого цифрового ідентифікатора, що заміняє ім`я християнина на
цифрове, незалежно від форми його зовнішнього носія: - вчора це були довідки про присвоєння ІПН; -
сьогодні - цифрові електронні картки (паспорти з особистими кодами,
біометричними даними й іншою машинозчитуваною інформацією, універсальні
електронні картки (УЕК)); - завтра це, ймовірно, будуть чіпи (або інші новітні нанотехнології), впроваджувані в тіло людини. Тому
ми розглядаємо проблему присвоєння особистого цифрового ідентифікатора
як такого, а не яку-небудь окрему форму його зовнішнього носія ". Ми
поділяємо і підтримуємо думку Священного Синоду Української
Православної Церкви від 3 червня 1998 року про те, що «процес відпадання
від Бога і Його благодаті ... нині таємно вчиняється в глибині людських
сердець », і « ... індивідуальний ідентифікаційний номер ... може стати
"печаткою антихриста" ». Ось те, найголовніше «зречення», яке не
дозволено допускати християнину". "Господь, як Всезнаючий, знав,
що християни останніх часів - по своїй прихильності до земного, від
неуваги до Євангельських заповідей, в силу мистецтва зваблювання сатани і
лукавою благовидності його справ - не побачать і не визнають у
прийнятті цифрового « антиімені» гріховного діяння. І тому Він настільки
докладно відкрив апостолу Іоану Богослову суть «накреслення». А без
такого свідоцтва ми навряд чи б угледіли згубу для своєї душі в
пропонованих нам сьогодні технологіях ідентифікації особистості ". "У тих, хто очікує ухвалення печаті з попереднім зреченням від Христа, запитаємо: - Як Ви вважаєте, прийняти людині «печать антихриста» - це смертний гріх чи ні? - Звичайно, смертний! - А вбивство і блуд вважаються смертними гріхами? - Звичайно. -
А у того, хто має намір вчинити вбивство, хіба хтось (сатана чи
чоловік) вимагає попереднього словесного зречення від Христа? .. Таке
очікування - плід недомислія. І, до всього іншого, це - дуже шкідлива
думка, тому що їй раді вірити всі ті, кому нібито колись уважно і
серйозно займатися справою свого порятунку. Адже поки не змушують
відрікатися від Христа - все добре і можна спокійно жити в своє
задоволення, приймаючи електронні картки та чіпи ". "Але в основу
управління «новим світовим співтовариством» закладено присвоєння нового
цифрового імені, що ідентифікує особу, кожній людині на землі ...
Важливим стратегічним моментом у побудові «нового світового порядку» є
планомірна підготовка людства до згоди з тією думкою, що застосування
цифрових ідентифікаторів у повсякденному житті (спочатку просто номерів
(ІПН), потім - різного виду електронних карток з персональними
соціальними та біометричними даними, і лише після - чіпа, «знамена на
руку або чоло») є зручним і «безпечним». Прийняття нинішніх
особистих кодів та цифрових ідентифікаторів, без яких завтра нікому не
можна буде ні купувати, ні продавати, випереджає стадією єдиного процесу
прийняття печаті-накреслення «на руку або чоло», а відповідно, в світлі
заповідей Нового Завіту визнається діянням гріховним. Тож усунутися від
цього процесу, котрий непомітно відводить людство від Христа і веде
його до поклоніння антихристу (пор: Одкр. 14, 9-10), можливо лише на
сьогоднішній стадії його розвитку ". "Ось і виходить, що очікуємо «
печаті» як завершення справи підкорення царству антихриста (або як
«мітки»,«знаку» або «символу» такої покірності) з нанесенням «на праву
руку або чоло» і не бачимо СУТІ. Не бачимо, що в даний час цифровий
ідентифікатор особи вже виконує соціально-економічну функцію
«печаті-накреслення», тобто є загальнообов`язковим, дає можливість і
«купувати», і «продавати» - широкий доступ до матеріальних благ. Тому
наближення вибору «хрест або хліб» неминуче ". "Система для свого
функціонування має потребу в цифровому ідентифікаторі, тобто конкретному
індивідуальному числі, ототожнюється з особистістю людини, а не
однаковій для всіх «мітці », імені антихриста або числі «666»... Але
щойно людина приймає особистий ідентифікатор, то відразу отримує
можливість задоволення своїх життєвих потреб (зокрема, купівлі-продажу)
як «свій», що складається в цій передантихристовій системі обліку під
своїм, визначеним довічно, цифровим ім`ям ". "Таким чином,
присвоюється людині цифровий ідентифікатор стає в буквальному сенсі
«числом людським» - невіддільним від його життя і діяльності, тобто
головною індивідуалізуючою ознакою особистості у взаємовідносинах з
державою, а фактично - з новою електронною системою управління
суспільством. <...> Треба розуміти, що цифровий ідентифікатор
особи - це атрибут, який фактично заново іменує людину, надаючи їй
статус керованого об`єкта глобальної інформаційно-керуючої системи. Він
може носити різні назви: ідентифікаційний номер платника податків (ІПН),
особистий код, страховий номер індивідуального особового рахунку
громадянина (СНІОРГ), соціальний ідентифікаційний номер громадянина
(СІН), універсальний ідентифікатор особи (УІО), ідентифікатор
персональних даних (ІПД) тощо, але від цього його суть не змінюється.
Тому потрібно дивитися на справу, а не віддаватися «співзапитальності» й
«словосуперечкам». "Прийняття накреслення «числа людського» тягне за собою такі наслідки: а)
з економічної точки зору цифровий ідентифікатор дає нам право
«купувати» і «продавати». <...> Фактично, цифрові ідентифікатори
особистості наділяють нас статусом повноправного учасника
соціально-економічного життя держави; б) із соціальної точки зору
цифровий ідентифікатор дає можливість збору та обробки всебічної
інформації про людину для встановлення тотального контролю над усіма
сферами її життя, аж до можливості управління нею дистанційно. Як і
згадується в Проекті: - «уся зібрана інформація може не тільки
зберігатися, але автоматично аналізуватися з метою прийняття керуючих
рішень щодо конкретної людини» (абз. 5, п. 2); - «кожен <...> крок [людини] може перевірятися, служити тестом на лояльність до системи» ". "Іншими
словами, отримання цифрового ідентифікатора може призвести до
викорінення християнської віри на землі, що і є однією з головних цілей
творців глобальної системи «нового світового порядку »; в) з
духовної точки зору - ухвалення сьогоднішнього особистого цифрового
ідентифікатора - перший крок до «поклоніння звірині та образу її» (див.:
Одкр. 14, 9) - тобто плодом цього діяння є гріх відступництва від
Христа і Його заповідей. Таким чином, приймаючи цифрову
ідентифікацію, ми отримуємо можливість доступу до матеріальних благ
цього світу, але стаємо на шлях зречення від Христа ".
У
ЧОМУ СУТЬ ГРІХА УХВАЛЕННЯ СЬОГОДНІШНЬОГО ЦИФРОВОГО ІДЕНТИФІКАТОРА ТА
ПРИЙДЕШНЬОЇ «ПЕЧАТІ-НАКРЕСЛЕННЯ» У СВІТЛІ ЗАПОВІДЕЙ ХРИСТОВИХ "Коли
ми нехтуємо виконанням заповідей Христових у повсякденному житті, тоді,
в міру духовного затьмарення, ми припиняємо бачити свої гріхи, і в тому
числі - у прийнятті особистих цифрових ідентифікаторів". "Якщо
говорити коротко, то гріх - у відступі ... Він виявляється в словах,
справах, почуттях, думках і бажаннях, відбувається поступово і
непомітно. Це справа не одного року. Але на якихось переломних етапах
відступ констатується як доконаний факт як у приватному, так і в
загальноцерковному житті) ". "Гріх відступу виявляється в тому, що
ми за свідченням чистої совісті не можемо сказати з апостолом: Наше
проживання - на небесах (Флп. 3, 20). А якщо хто може так сказати, то -
слава Богу! Але скільки таких? .. Якщо ж наше проживання занадто
приземлене, то ми - в небезпеці ". "Адже не виконуючи волі Божої,
яка відкривається нам у заповідях Його (і таким чином відступаючи від
Христа), ми неминуче, навіть і знехотя, долучаємося в дусі
відступникові-дияволу і вже починаємо творити його волю. Воля Божа
про порятунок людського роду полягає в наступному: нехай будуть [люди] в
Нас єдино, - як сказав про це Христос ... Заради придбання цього
єднання з Христом нам дане земне життя ". "Наше волевиявлення з
кимось внутрішньо об`єднатися шляхом схвалення того чи іншого процесу
(або способу життя) - завжди має зовнішнє вираження насамперед у
присвоєнні нових назв та імен. <...> Ім`я антихриста в Священному
Писанні представлено у вигляді числа, тому приймають нові довічні
цифрові імена (ідентифікатори особистості за образом імені «звіра»),
стають послідовниками вікової богоборчої ідеї сатани, чим і формують
церкву прийдешньому антихриста ". "Мета побудови « нового світового порядку» багатогранна: - знищити на землі (в людських серцях) рятівну віру в Христа, підмінити її життєвої релігією антихриста ...; -
чад Церкви Христової об`єднати в одне велике «стадо» з невірними і
єретиками, створивши екуменічну «інтернаціональну церкву» ...; -
зробити все можливе, щоб людство впало в ремство на Бога, відступило від
Нього і, як наслідок, цілком внутрішньо підтримало вікову богоборчу
ідею сатани - ... ополчити людство проти Бога ... " "Так, під
слушним приводом «благоустрою світу», диявол втілює в життя свою
багатогранну богоборчу ідею. Ми ж, не розуміючи глибин підступності
сатанинського, схвалюємо цей план і беремо участь у його втіленні в
життя". "Багато прихильників цифрової ідентифікації переконані, що
перебувають з Христом і в чистій вірі. Але це визначається не нашою
думкою, а словом Божим: Віра бо чиста і нескверна перед Богом і Отцем
сія є, єже ... нескверна себе блюсти від світу (Іак. 1, 27). Адже при
прийнятті довічного цифрового ідентифікатора відбудеться об`єднання зі
«світом», який вже має антихристиянське улаштування, а значить - і всім
його злом ".
"Святі отці вчать: хто не підкоряє своєю волі Бога
(тобто Його заповідям), той мимоволі підкориться дияволові, - інакше не
буває". "Гріх у тому, що, прийнявши від світу довічний цифровий
ідентифікатор, людина стає другом світу, а, отже (з часом), - і другом «
князя» його. Бо «друг світу, - говорить святитель Ігнатій
(Брянчанінов), - робиться неодмінно, може бути непомітно для себе,
найлютішим ворогом Бога ... При служінні світу неможливо служіння Богу, і
немає його, хоча б воно і ... уявлялося існуючим. Його немає! »" "Таким
чином, саме на цьому (на усвідомленому або не усвідомленому
світолюбстві, що виростає на відступництві від заповідей Христових і
призводить у результаті до покірності антихристиянського богоборчого
порядку життя) грунтується гріх прийняття сьогоднішнього цифрового
ідентифікатора і завтрашньої «печаті-накреслення "». "Таким чином,
з розгляду призначення цифрових ідентифікаторів (ІПН, СНІОРГ, УІК
тощо), випливає, що приймається особистий довічний цифровий
ідентифікатор, котрий являє собою: - «антиім`я» християнина, який набрав антихристиянську систему; - суть «печаті-накреслення» прийдешнього антихриста; - загрозу знищення християнства, «світськості» Церкви Христової і зникнення держави і нації. Прийняття цифрового ідентифікатора це: - наслідок і свідчення відступу від заповідей Христових; - перехід у велике антихристиянське «стадо», що йде «по широкому шляху»; - перший крок прийняття «печаті-накреслення»; - вибір «хліба» замість «хреста». Без
присвоєння цифрових ідентифікаторів всьому людству (або переважній його
більшості) не може завершитися процес глобалізації, організований
слугами антихриста, і сам антихрист не може запанувати і приступити до
управління світом. Тому прийняття цифрового ідентифікатора - це
прояв «смиренної» покірності і початок служіння прийдешньому антихристу в
особі закуліси «нового світового порядку» ". "Але не «номерів» ми
боїмося. У Книзі притчей Соломонових сказано: Він мудрого убоявся,
ухилився від зла, божевільний же, на собі сподівавшись, змішується з
беззаконним (Притч. 14, 16). Ми боїмося гріха порушення заповідей
Христових ... " "Необхідно всім нам усвідомити, що зараз ми
перебуваємо на найважливішому, вирішальному етапі історії, коли
прийняття чи неприйняття цифрових ідентифікаторів, електронних
документів та інших породжень глобалізації визначить подальший стан не
тільки Церкви Христової, але й держави, так само як і порятунок або
загибель кожного конкретного людини ... "
СПАДЩИНА СВЯТИХ ОТЦІВ "У
розгляді питання про гріховність прийняття цифрових ідентифікаторів (і
електронних карток) і духовних наслідків цього кроку вельми важливим
свідченням є спадщина Святих Отців нашої Церкви: 1) ... Житіє
преподобного Василя Нового, в якому його учень Григорій описав митарства
блаженної Феодори і Страшний Суд так, як Господь йому відкрив це. І вже
тоді, в X столітті, Спаситель явив такі подробиці, які ми переживаємо в
столітті XXI - про картки. 2) ... Питання та відповіді Зиновія Мніха з апокаліптичної тематики. ...
Святоотечеський церковний переказ про існування «передпечаті», що
зберігся в народі, має свої підстави і відповідає сьогоднішній
дійсності. Все це вартує взяти до відома кожному, бажаючому врятуватися... "
ЗМІ: Закон про біометричні паспорти загрожує тотальним контролем
Після ветування Президентом Закону про Єдиний державний демографічний реєстр Верховна Рада повторно прийняла його з урахуванням незначних поправок глави держави, щойно вони надійшли до парламенту, повідомляє Інститут релігійної свободи.
Під час повторного розгляду законопроекту № 10492 на його підтримку проголосували 243 картки народних обранців. З них: 183 – від фракції Партії регіонів, 24 – від комуністів, 18 – від Народної партії, 10 – позафракційних депутати та по 4 – від фракцій «БЮТ-Батьківщина» та Блоку «НУНС».
Окрім інших поправок нова редакція Закону містить уточнення щодо гарантування “права для осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від внесення інформації до безконтактного електронного носія, що імплантований у відповідний бланк документа, на відмову від отримання такого документа або від внесення інформації до безконтактного електронного носія”.
Однак варто зауважити, що врахування цієї пропозиції не вирішує головної проблеми цього закону – збір всеосяжних даних про кожну людину з моменту її народження, на чому у першу чергу наголошували ієрархи українських Церков.
Зокрема, Предстоятель УПЦ митрополит Володимир (Сабодан) зазначив у своєму зверненні: “Вказаний Закон порушує право громадян на приватність, яке гарантоване у ст. 32 Конституції України. Крім того, занепокоєння православних віруючих викликає можливість втручання в їх особисте життя, яку створює Закон”. Відтак, він закликав Президента України ветувати законопроект № 10492 не у зв’язку з відсутністю права для віруючих на відмову від біометричних паспортів, а через “загрозу обмеження базових прав людини”.
Так, згідно з прийнятим Закону до Єдиного державного демографічного реєстру буде збиратись інформація про кожну особу, що складається з 13 найменувань, включаючи відцифровані зразки підпису та образу обличчя особи, а також додаткову змінну інформацію – про місце реєстрації, про сімейний стан, про відмову від прийняття податкового номеру, про видачу приватизаційних паперів, додаткові (факультативні) біометричні дані, параметри.
Більш того, згідно зі статтею 21 Закону “паспорт громадянина України оформляється всім особам, починаючи від народження та незалежно від віку, на кожні 10 років”. Паспорт буде у формі картки, що містить безконтактний електронний носій (чіп) із записаними даними з Єдиного Реєстру.
Такі законодавчі новації викликали протест і з боку правозахисників, які також закликали Президента ветувати законопроект № 10492 задля усунення зазначених недоліків.
“Закон поєднує в одному банку даних функції реєстрації фізичних осіб та паспортизації, чого немає в жодній європейській країні, оскільки створює широкі можливості для зловживань. Тим більше, що серед даних, які збираються, є відцифрований підпис особи. За створенням єдиного реєстру заховане злиття усіх персональних даних мешканців країни з різних баз даних, в тому числі відомчих, до єдиного банку даних, що створює передумови для тотального стеження за людиною”, – зазначено у Зверненні Української Гельсінської Спілки з прав людини.
Незважаючи на це, наголошується у повідомленні ІРС, у пропозиціях Президента Віктора Януковича не знайшли відображення зауваження ієрархів Церков та правозахисників. Тому повторно прийнятий Закон як і раніше містить норми, що порушують конституційне право громадян на приватність та запроваджують тоталітарний контроль за кожною особою.
Радянська модель управління, базована на однопартійній диктатурі та
необмеженій владі «вождя всіх народів» товариша Сталіна, була глибоко
чужа українцям, які здавна звикли вирішувати громадські проблеми
колективними методами.
Радянська модель управління, базована на однопартійній диктатурі та необмеженій владі «вождя всіх народів» товариша Сталіна,
була глибоко чужа українцям, які здавна звикли вирішувати громадські
проблеми колективними методами. Зрештою, в деяких регіонах до приходу
більшовиків була усталена традиція голосування, що грунтувалася тією чи
тією мірою на демократичних засадах і принципах. Насильне впровадження
комуністичної системи виборів без вибору супроводжувалося зламом
традиційного укладу життя і стало вельми травматичним досвідом, що в
певних випадках межував із цивілізаційним розривом. Яскравим прикладом,
зокрема, можуть слугувати повоєнні електоральні кампанії в Західній
Україні, які мали юридично закріпити право Кремля на володіння
новоприєднаними землями.
Вибори-фікція Уперше з безальтернативністю радянського електорального законодавства
місцеві жителі зіткнулись, обираючи Народні збори в жовтні 1939 року,
коли було прийнято вікопомне рішення про приєднання Західної України до
УРСР. Тоді велике незадоволення і глибоке здивування галичан та волинян
викликали надзвичайно стислий термін кампанії (від 14 до 17 жовтня),
усунення від участі в перегонах конкуруючих політичних сил, відсутність
справді таємної процедури голосування тощо. З не меншими порушеннями Конституції
відбувалися вибори до місцевих органів влади у грудні 1940-го, адже
нелегітимним був уже сам факт їх проведення після призначення виконкомів
обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих, які почали
функціонувати ще в серпні того ж таки року. Ці та інші випадки
маніпулювання Основним Законом спричинили численні протести громадян у
формі бойкоту виборів, котрі, однак, не мали системного характеру й
виникали радше спорадично – як реакція на незаконні або непрофесійні дії
чиновників. Водночас більшість місцевого населення спершу виявляла
лояльне ставлення до нового режиму. Жителі краю в той час купилися на
гасла «визволення від польсько-панської неволі» та розбудови Української
держави у формі УРСР, якими влада ефектно маніпулювала, використовуючи
суспільні настрої на свою користь.
Практику «освоєння» західноукраїнських земель сталінський режим із
новою силою розгорнув у повоєнний період. Вибори до Верховних рад СРСР
(9 лютого 1946-го) та УРСР (10 лютого 1947-го), а також місцевих рад (31
грудня 1947-го) розглядали як продовження передвоєнних виборчих
кампаній, що мало засвідчити тяглість більшовицьких урядових традицій, а
заодно й продемонструвати перед країнами Заходу «торжество радянської
демократії». Однак неповних двох років панування сталінського режиму на
західноукраїнських землях (1939–1941), позначених жахливим червоним
терором, вистачило, щоб вилікувати її жителів від будь-яких
прокомуністичних симпатій. Зважаючи на це, влада зустрілася із зовсім
іншими суспільними настроями, що позначилося на характері та загальному
перебігу виборчих кампаній, які населення, спираючись на підтримку
українського самостійницького підпілля, відверто ігнорувало.
За силовим сценарієм Радянське керівництво було добре поінформоване про антибільшовицькі
настрої, що панували в середовищі західних українців, тому відразу
готувалося провести вибори за силовим сценарієм. Упродовж січня – квітня
1946 року в містах і селах регіону було розміщено понад 3,5 тис.
гарнізонів регулярних військ, що налічували понад півмільйона бійців.
Вони мали блокувати доступ до населених пунктів загонам УПА і виконувати
поліційні функції.
З огляду на це перші повоєнні виборчі кампанії в Західній Україні мало
нагадували мирну процедуру волевиявлення, а радше були масштабними
мілітарно-політичними операціями, для реалізації яких влада мобілізувала
величезний апарат чиновників, партпрацівників та значні збройні потуги.
Вибори до Верховної ради СРСР 9 лютого 1946 року й Верховної ради УРСР
10 лютого 1947 року відбувалися в обстановці морального та фізичного
тиску на населення, численних порушень із боку представників влади й
масштабних фальсифікацій. Однак навіть застосування примусу та
жорсткіших репресивних заходів (як-от арешти, вивезення на Сибір,
шантаж, провокації, побиття й розстріли, принцип збірної
відповідальності тощо) не дало комуністам бажаного результату.
Порушення виборчого законодавства СРСР починалися вже на етапі
висування кандидатів у депутати, коли, попри закріплене Конституцією
право на демократичність виборів, ними ставали лише члени правлячої
Комуністичної партії. Окремих представників західноукраїнської
громадськості, які наважувалися запропонувати альтернативні кандидатури,
влада швидко позбавляла ентузіазму, висуваючи проти них звинувачення в
нелояльності до режиму або ж виголошуючи популістські думки про те,
що ніхто краще за комуністів не подбає про потреби трудящого люду.
З огляду на небажання селян брати участь в агітзаходах районне
начальство зганяло населення на мітинги та збори силою, членів виборчих
комісій призначало без їхньої згоди, водночас масовими були випадки
ув’язнення останніх, як і окремих виборців напередодні дати голосування.
Дільниці також були облаштовані з численними порушеннями: у багатьох із
них не існувало кабін або вони були прозорі (з марлі), бракувало
олівців або чорнила в чорнильницях. Біля кожної урни стояв охоронець,
виконуючи роль наглядача, що фактично унеможливлювало вільне
волевиявлення людей.
У день виборів, не дочекавшись добровільної явки, уповноважені з
допомогою військових зганяли населення до виборчих приміщень силою, під
багнетами та кулеметами. Людям погрожували арештами, вивозом на Сибір,
нищили майно, спалювали хати й присадибні споруди. Селян, які чинили
спротив, виганяли з хат роздягнутими й босими, били до каліцтва, а
інколи й убивали. Тих, хто намагався втекти й пересидіти день виборів у
лісі, завертали назад завбачливо розташовані навколо сіл військові застави, озброєні кулеметами та гарматами.
З огляду на масову неявку населення уповноважені з районів кидали
бланки власноручно. Так само чинили військові, що ходили від хати до
хати з малими урнами, маючи завдання обслуговувати немічних та хворих і
збирати голоси селян, які не з’явилися на дільниці. Як наслідок – під
час підрахунку бюлетенів часто виявлялося більше, ніж виборців.
Наприклад, у селі Мостище (Калущина) під час виборів до ВР СРСР 9 лютого
1946 року в урні їх виявили на 100 більше, ніж було громадян у списках,
у селі Дем’янка-Лісна (Жидачівщина) – на 63 тощо.
На багатьох дільницях під час підрахунку голосів як дійсні зараховували
бюлетені з перекресленими прізвищами кандидатів та антирадянськими
фразами, стираючи написане гумкою або підмінюючи його новим, для чого в
кожного уповноваженого з району було кількадесят бланків про запас.
Таким чином, у протоколи вносили не реальні результати, а потрібні владі
цифри й під страхом арешту примушували членів комісії засвідчити їх
своїми підписами. Коли ті відмовлялися, фальшивий документ затверджували
енкаведисти з числа охоронців виборчої дільниці. Відтак його
відправляли в район. У багатьох селах уповноважені змушували членів
комісії підписати протокол задовго до закінчення голосування, щоб
відвезти урни до настання темряви. Незаконні дії чиновників, їхній страх
перед повстанцями та панічна втеча із села викликали зневажливе
ставлення місцевих жителів, які між собою говорили про партійців із
району: «Схопили ті урни, як чорти душі, й потаскали».
Народний бойкот Щоб зірвати вибори, члени підпілля ОУН розгорнули широку агітацію,
розклеювали листівки, роздавали населенню брошури протестного змісту,
закликали на зібраннях селян бойкотувати вибори. Однак найбільший
резонанс у краї, безперечно, мали збройні акції повстанців, спрямовані
на зрив кампаній: убивства уповноважених до проведення голосування та
представників сільського активу, пошкодження виборчих приміщень,
знищення списків громадян, викрадення урн, виведення з ладу телефонних і
телеграфних ліній, залізниць, мостів тощо. Місцеве населення активно чинило спротив незаконним діям радянських
посадовців, вдаючись до своєрідних методів протесту. Селяни відмовлялися
відвідувати мітинги та збори напередодні виборів, нищили агітаційну
літературу. Сміливіші відверто заявляли уповноваженим із районів про
небажання голосувати за представників влади, яка довела їх до повного
зубожіння, вдавалася до насильства та репресій. Зокрема, на мітингу в
селі Плав’є на Сколівщині люди заявили: «Ми не голосуватимемо за
комуністів, які нас грабують, палять, вивозять на Сибір». Щоб не йти в
день виборів на дільниці, ховалися на горищах, у льохах і стодолах,
вдавали хворих, розпочинали якусь невідкладну роботу тощо.
Особливу активність виявляли жінки, які лементували на мітингах,
обзиваючи енкаведистів та партійців лайливими словами, й навіть заводили
бійки. Так, у селі Наконечне Друге (Львівщина) місцева жителька Анна
Гулик вигнала членів виборчкому зі своєї хати з криком: «Я за комуністів
і комсомольців не буду голосувати». Дружина священика Наталія Гриник із
села Чернилява на Львівщині подерла й викинула бюлетень у піч на очах в
енкаведистів, які прийшли до її оселі й змушували голосувати.
Траплялися й курйозні випадки, як-от у селі Мостище на Калущині, де
86-річна бабуся Явдоха Люнда лила на енкаведистів воду та била їх
кочергою. Чоловіки, відчуваючи відповідальність за родину й усвідомлюючи
можливі наслідки спротиву владі, поводилися стриманіше, але й вони не
оминали нагоди висловити зневагу до керованої сталінської «демократії».
Антирадянські настрої західних українців, підкріплені антивиборчою пропагандою ОУН та бойовими акціями УПА,
вилились у масовий бойкот: у багатьох селах, незважаючи на репресії,
ніхто, крім уповноважених із району, сільського голови та гарнізонників,
не голосував. Усвідомлюючи неправомірність дій влади, її насильства
щодо населення, голосувати відмовлялися навіть учителі-східняки,
прислані урядом у західноукраїнські області для насаджування там
комуністичної ідеології. Бойкот виборів із боку місцевого населення
негласно підтримували також поодинокі бійці ЧА, які в деяких випадках
самі проводили антивиборчу агітацію, як-от в околицях Краковця та
Крукеничів (Львівщина), де червоноармійці погрожували розстріляти
кожного, хто добровільно віддасть свій голос за представників влади.
Електоральний фарс Отже, лише застосування сили та численні фальсифікації під час
підрахунку голосів дали комуністам змогу заявити про одностайність
голосування в Західній Україні на виборах до ВР СРСР і УРСР та
переконливу перемогу блоку комуністів і безпартійних. Насправді лютневі
вибори 1946 та 1947 років не мали ні демократичного, ні легітимного
характеру й, по суті, були зірвані. Неофіційно це визнавали й самі
представники влади. Зокрема, підбиваючи підсумки голосування на дільниці
в селі Блюдники Галицького району Станіславської області, уповноважений
із району оперпрацівник НКВД Коростєльов заявив: «Ми маємо всього 12
голосів патріотичних», маючи на увазі себе та бійців гарнізону, які
єдині підтримали більшовиків добровільно. А секретар Миколаївського
райкому КП(б)У (Дрогобицька область) Гуцалюк на нараді обласного
партактиву 16 лютого 1946 року змушений був визнати, що вибори були б
провалені, якби не присутність військових.
За офіційними цифрами, із 3 млн 949 тис. 265 виборців, зареєстрованих у західних областях, у
голосуванні взяли участь 3 млн 936 тис. 484 осіб, тобто 99,6%, серед них
за кандидатів правлячої партії віддали свої голоси понад 99,8%. Однак,
згідно з підрахунками сучасних дослідників (які збігаються з тодішніми
даними націоналістичного підпілля), під час виборів до ВР СРСР
та УРСР у 1946–1947 роках добровільно проголосувало не більше ніж 10%
населення Західної України, під терором – 30–40%, а 60% узагалі не
прийшло на дільниці. У містах та прикордонних селах відсоток охочих до
волевиявлення був дещо вищим (до 30%), що пояснюється як наявністю
численніших військових гарнізонів, так і великою кількістю адміністрації
та чиновників, які були членами КП(б)У або ж залежали від партійного
начальства.
Без ґрунту під собою Попри значні успіхи режиму в радянізації західноукраїнських земель та
майже повне винищення учасників визвольного руху, вибори до Верховної
ради СРСР і УРСР 1950-го й 1951-го усе ще проходили під ідеологічним та
фізичним тиском, бо місцева комуністична влада не відчувала опертя в
масах і далі боялася спротиву з боку уцілілих підпільників. Як і за
попередніх кампаній, у 1950–1951 роках на території Західної України
майже в усіх населених пунктах були відділи МВД та МГБ, а також групи
озброєної адміністрації. Однак знекровлене підпілля вже не могло чинити
реальних перепон проведенню режимних заходів такого масштабу. Водночас,
беручи до уваги досвід попередніх виборів, керівництво ОУН не бачило
сенсу в масштабному протистоянні, адже влада, знехтувавши волевиявленням
населення, готувалася й цього разу оголосити заздалегідь відомий
результат.
Відсутність збройного опору з боку націоналістичного підпілля значно
послабила протистояння між більшовиками та опозицією, однак не зменшила
потреби владних зловживань та фальсифікацій, бо населення й надалі
трималося позиції абсентеїзму. З огляду на нові обставини радянські
чиновники навіть не намагалися забезпечити його стовідсоткову явку до
виборчих урн і за вже апробованим методом самі вкидали туди потрібну
кількість бюлетенів. Як наслідок у багатьох містах і селах виборці, не
дійшовши до дільниць, дізнавалися від сусідів чи знайомих, що за них уже
проголосували і що вони можуть повертатися додому. В деяких населених
пунктах громадян узагалі ніхто не скликав на виборчі дільниці, як-от на
присілку Межибрідське біля села Зелена Надвірнянського району
Станіславської області, де начальник групи, яка під час виборів 25
лютого 1951 року повинна була ходити присілком з урнами, спав цілу ніч, а
зранку сам укинув усі бюлетені й сказав повідомити людей, що вони вже
«проголосували». Непоодинокими були й випадки, коли на дільниці один
член сім’ї «здійснював волевиявлення» за всіх домочадців та ще й кількох
сусідів або коли члени виборчої комісії, не заставши господарів у хаті,
змушували проставити позначки в бюлетенях їхніх неповнолітніх дітей чи
психічно хворих членів сім’ї, зараховуючи ці голоси як повноправні.
