ЛНУ - здалися без бою

06.06.13, Василь Расевич, ZAXID.NET 

 

 

На останньому мега-концерті фронтмен гурту "Океан Ельзи" Святослав Вакарчук присвятив пісню своєму батькові – Іванові Олександровичу. Пісня називалася "Я не здамся без бою". Талановита пісня і чудове виконання справили незабутнє враження на слухачів і, напевно, надихнули батька до нових звершень у боротьбі з міністром освіти і науки Дмитром Табачником.

Читачі, як і слухачі концерту, напевно, думають, що мова йде про відстоювання і захист честі й гідності відомого в Україні та поза її межами університету від нападок міністра-україножера. Проте, якщо приглянутися детальніше до ситуації, то мотиви і мета цієї боротьби не є вже аж такими однозначними.
Всім відомо, що міністра Табачника у Львові не люблять. Проти нього протестують за першої ж нагоди, вважають його українофобом і бажають якнайшвидшого звільнення. Це – константа львівської політики в освітній та науковій сфері. Відразу зізнаюся, у протистоянні між колишнім і теперішнім міністрами я особисто – на боці Івана Олександровича. Знаю його більше двадцяти років. Людина він надзвичайно мудра й інтелігентна, і додам – порядна. Реформа системи вступу до українських вишів дозволила десяткам тисяч молодих талановитих людей навчатися у найкращих університетах, за що, безумовно, треба сказати "дякую" Іванові Вакарчуку.
Незадоволених реформою було багато, особливо ректорів, деканів і викладачів. Дехто тоді навіть втратив інтерес до адміністративних посад і почав думати про іншу кар'єру або ж перейшов у стан "сну", тобто на посаду звичайного завідувача кафедри. Але університетська братія швидко оговталася, їм на "допомогу" прийшли пільговики: інваліди, діти інвалідів, люди з вадами здоров'я, "чорнобильці" й інші. Відтоді у списках вступників почали діятися чудеса. Виявилося, що високих балів ЗНО не завжди достатньо, щоб вступити до університету, особливо якщо у тому ж виші виявили бажання навчатися особи екіпіровані довідками. Саме пільговики стали тим рятівним колом, яке допомогло виборсатися різним університетським  хабарникам у важкі "вакарчуківські" часи.
І нарешті сталося! Дмитро Табачник замінив на посаді міністра Івана Вакарчука. З полегшенням зітхнула вся академічна спільнота, включно з найбільш патріотично налаштованою.

"Реформи" нового міністра
Обійнявши міністерську посаду, Дмитро Табачник почав запроваджувати свої стандарти у систему освіти і науки. Він наказав переписати й перевидати мільйонними тиражами шкільні підручники, оскільки це найбільш вигідний бізнес у цій сфері. Цим наказом Дмитро Володимирович убивав двох зайців: забирав і додавав на свій розсуд героїв та антигероїв із шкільних підручників історії і відкривав необмежене поле для відкатів при виборі видавництв, які виконуватимуть міністерське замовлення. Тоді, як правило, більшість звернула увагу на ідеологічні інтервенції міністра у шкільні програми.
Посипалися звинувачення в українофобії (і не безпідставні), у комуністично-радянській індоктринації навчальних програм (також мала місце), але ніхто не глянув на проблему інституційно. Бо хто мав представляти цей погляд? Протестувала широка громадськість, а академічна спільнота мовчала і сподівалася, що новий міністр поверне нарешті старі правила вступу. А він старався. То пропонував враховувати середню оцінку атестату (у всьому світі достатньо здати матуру, щоб подавати документи на конкурс в університет), то намагався додати якусь таку собі співбесіду з абітурієнтами, таку, ніби, й не важливу, а насправді ой яку важливу для маніпуляцій. Була навіть ідея ввести один вступний іспит. Запровадження іспиту ліквідовувало реально всю "вакарчуківську" систему вступу, давало необмежені можливості для зловживань і корупції. Академічна спільнота знову принишкла і мовчала в очікуванні. Протестували тільки студенти, організовані опозиційними політичними партіями. А оскільки партії-організатори у Львові були радикально-націоналістичними, то й протест часто стосувався "неправильного" етнічного походження міністра. Таких протестів ціла Україна підтримати не могла. Але сталося диво, міністр побоявся ліквідувати "вакарчуківську" систему вступу. Тоді протести вщухли, хоча, з огляду на подальшу діяльність міністра, мали б тільки набирати сили.

Наступ і оборона
Далі міністр розпочав масований наступ на університети. Регламентація всього і всіх набула неймовірного розмаху. Справа в тім, що у цій вертикальній системі саме міністр є тією остаточною інстанцією, яка вирішує все: затвердження навчальних програм, акредитація вишів і... підписання контрактів з ректорами.  Саме це останнє і змусило капітулювати навіть найбільш прогресивних і вільнодумних людей з університетської системи.
Іван Олександрович Вакарчук опинився у складній системі залежностей, яку не встиг або не насмілився зліквідувати, будучи міністром. З одного боку, він не міг залишити на поталу Дмитрові Табачнику рідний Львівський національний університет, а з другого боку, балотуючись на посаду ректора ЛНУ, ставив себе у цілковиту залежність від милостивого рішення міністра. Не міг професор Вакарчук не знати, що міністр, погодившись підписати з ним контракт, отримує неймовірні можливості для помсти в прямому і переносному значенні національному університетові. Ректор ЛНУ не міг не знати також, що дає в руки міністрові додаткові аргументи, бо ніде в світі, окрім, напевно, Росії, нема практики, щоб одна людина 23 роки обіймала посаду ректора. Це суперечить не тільки законам менеджменту, але й здоровому глузду. І саме тоді міністр Табачник якраз оголосив війну ректорам довгожителям.
З формальної точки зору міністр був правий. Коли одна людина більше двадцяти років править  університетом, то однозначно виникає загроза застою і стагнації для такої інституції. Дуже ймовірно, що при такому всесильному ректорові, не зможе сформуватися повноцінне і критичне ядро тверезомислячих людей, більш за все його оточить камарилья, яка скеровуватиме всі свої зусилля на недопущення молодих свіжих сил до керівництва університетом. Більш того, ця камарилья захоче законсервувати систему і відсікти будь-які зовнішні впливи. Для університету це – смерть. Університет має  функціонувати у тісній взаємодії зі всім академічним світом. В університеті мають працювати вільні люди, а не раби встановленого міністерством 900-годинного навантаження.
А тому, замість виступити проти диктату міністерства, розпочати боротьбу за автономію університетів, за гідні умови праці, академічна спільнота вирішила безмовно перечекати. Ми не почули ні від Івана Олександровича, ні від провідних вчених ЛНУ жодного протесту проти наступу міністра Табачника на академічні свободи. Професор Вакарчук, напевно, сподівався, що перечекає важкі  часи, і вже новий міністр укладе з ним договір ще на наступні сім років ректорства. Обтяжені владою проректори, декани і завідувачі кафедр також затаїлися, але рекомендації і накази Дмитра Табачника виконували із запопадливою ретельністю. Тим часом міністр видавав нові абсурдніші циркуляри, які не просто нищили академічну свободу, а вбивали університет як інституцію. Комісії, перевірки і ревізії сипалися на університет, як із кулемета. І як на це все зреагував ректорат? Звернувся про захист до громадськості, почав бити на сполох, що в Україні відбувається ліквідація університетів, що міністерство їх стрімко перетворює на радянські технікуми та ПТУ? Ні, в цей час  ректорат із шкіри вилазив, щоб виконати всі ці приписи. З викладачами університету ніхто не рахувався: треба заповнювати замість одного журналу три – будь ласка. Треба писати чотири навчальних плани – прошу дуже.
Настав час акредитації спеціальностей, і потягнулися вервечкою емісари ЛНУ до Києва. Там зі всією суворістю їх ставили "на килим" і відчитували, як у радянські часи бештали школярів-бешкетників класні керівники. Неправильно розставлені розділові знаки, найменша невідповідність затвердженій міністерством формі служили вагомою підставою не акредитувати ту чи іншу спеціальність. Байдуже, що у всій цій українській вакханалії некомпетентності ЛНУ ім. І. Франка ще має чудових спеціалістів, що університет має глибоку академічну традицію – "відхилити" був частим вердикт міністерських клерків. І це попри те, що акредитацію безболісно для себе пройшла маса псевдо-університетів, які туляться по підвалах колишніх ПТУ, а їхній рівень не дотягує навіть до рівня середньої школи. Так само відкрилися нові спеціальності у непрофільних вищих навчальних закладах. Який сенс відкривати спеціальність "прикладна психологія" в якомусь технічному виші або ж там-таки журналістику, юридичну справу, або якусь культурологію, якщо для цього існують старі класичні університети?
Останнім часом міністр заявив про намір скоротити кількість держзамовлень на окремі спеціальності – юристів, економістів, журналістів та ін. Скорочення планується істотне, деколи воно має сягнути і 20%. Знову ж таки, все ніби правильно. Державі не треба платити за навчання цілої армії потенційно безробітних юристів і економістів. Але треба завжди зважати на українські особливості. Скорочення державного замовлення може якнайболючіше зачепити такі класичні виші, як Львівський національний університет ім. І.Франка, і зовсім не позначитися на масі непрофільних закладів. Ось про що треба бити патріотичній спільноті в набат, а не імітувати боротьбу з міністром-українофобом.

Безпека життєдіяльності, або наказано не вижити!
Гра між міністром і ЛНУ ім. І.Франка тривала аж до  20 травня цього року. Цей день був останнім в каденції професора Вакарчука на посаді ректора. Відтоді весь університет застиг в очікуванні на призначення дати виборів і призначення нового виконувача обов'язків ректора. Тільки четвертого червня стало відомо, що конкурс на заміщення вакантної посади ректора оголошено. На весь цей час університет просто "завис". Міністр довго готував такий сценарій. Продумав все до дрібниць. І те, що не буде кому підписати документи на акредитацію, а отже, не буде прийому на вказані спеціальності. З цієї ж причини ЛНУ може не отримати держзамовлення на окремі спеціальності.
Міністр справді довго готувався до цієї ситуації. Організував тотальну перевірку діяльності університету, яка залишила по собі низку зауважень, приписів та рекомендацій. Не буду зупинятися на деталях, про це писало наше видання у статті "До нас приїхав ревізор". Скажу, що найбільше зауважень стосувалося невиконання університетом наказу міністерства щодо викладання на всіх факультетах предмету "охорона праці і безпека життєдіяльності" та збільшення занять з фізкультури із однієї пари до двох. Це при тому, що студентами стало багато інвалідів та молодих людей із поганим здоров'ям. Наказ про викладання безпеки життєдіяльності був відверто лобістським і перетворив відповідну кафедру в масштабах цілої України на найважливішу в системі вищої освіти.
Цей наказ заслуговує на особливу увагу, оскільки він, як лакмусовий папірець, демонструє відсутність університетів у нашій державі. Всім відомо, що університет – це спільнота тих, хто вчиться, і тих, хто навчає. Університет має самостійно визначати навчальні плани і дослідницькі напрями (академічна свобода). Абітурієнти вступають до університету, щоб отримати універсальні знання і здобути високі фахові кваліфікації. Але все це стосується класичного неукраїнського університету. В Україні ситуація виглядає цілком інакше. В Україні певна корпорація може "протиснути" навіть найбільш абсурдний закон або домогтися шляхом задобрювання появу найдурнішого наказу. Цим наказом є рішення про обов'язкове запровадження предмету "Безпека життєдіяльності". Наказ є наругою над університетською системою, академічною свободою і просто знущанням над людською гідністю.
Щоб не бути голослівним, наведу конкретні приклади. Після того, як перевірка вказала на недогляд, ректор університету зобов'язав всіх викладачів його виправити. Внаслідок безголового виконання наказу студенти-бакалаври і магістранти змушені були зруйнувати свої дипломні роботи, розшити їх і вклеїти абсолютно штучні і абсурдні розділи, присвячені безпеці життєдіяльності. Байдуже, якою була тема дипломної роботи, стосувалася вона античної літератури, чи української історії – кожен диплом мусив включати цей абсурд. У цих розділах студенти мають описати умови, в яких писалася робота, подати розмір кімнати, зафіксувати омеблювання, обов'язково вказати кількість вікон і "дверних отворів".
Але цим вимоги не завершуються. Щоб усвідомити весь абсурд такого розділу, пропоную читачам окремі витяги із сучасних дипломних робіт студентів українського університету.

Робоче місце стаціонарне (стіл у кутку біля вікна), поза під час трудового процесу довільна, корпус та кінцівки перебувають у зручному положенні. Напруженість зору можна охарактеризувати як високу, оскільки приходиться працювати з кількома джерелами інформації (статтями, спеціальними і загальними працями, а також матеріалами, зібраними під час проведення інтерв'ю) одночасно.

Оскільки основним інструментом під час написання дипломної роботи є персональний комп'ютер, то конструкція робочого місця користувача ПК або ноутбука має забезпечувати підтримання оптимальної робочої пози з такими ергономічними характеристиками: ступні ніг – на підлозі або на підставці для ніг; стегна – в горизонтальній площині; передпліччя – вертикально; лікті – під кутом 70-90° до вертикальної площини; зап’ястя зігнуті під кутом не більше 20° відносно горизонтальної площини; нахил голови – 15-20° відносно вертикальної площини.

Також важливо контролювати шум під час роботи над дипломною роботою, оскільки шум як стрес-чинник є загальнобіологічним подразником, який негативно впливає на всі органи і системи організму. У разі тривалого систематичного впливу шуму може виникнути патологія з переважним ураженням слуху, центральної нервової і серцево-судинної систем.

Під час написання дипломної роботи за ПК, я намагався слідкувати за тим, щоб: тіло завжди займало оптимальне положення і в той же час було розслаблене, особливо – чоло (брови), шия і спина; дихання було регулярним і глибоким; вії очей кліпали кожні 3–5 секунд; погляд падав не лише на екран, але й на інші предмети на робочому місці.

А далі мова йде про протипожежну безпеку, де говориться, що біля комп'ютера не можна вживати будь-якої рідини, хоча мені важко уявити написання наукової роботи без чаю і кави. Потім – про шляхи евакуації... Від прочитання цього абсурду хочеться закричати до українських студентів: «Тікайте з цих університетів! Евакуйовуйтеся якнайшвидше з цієї країни абсурду!» І повірте, молоді люди свій вибір роблять. Західна Україна просто втикана рекламними щитами, де польські виші закликають на навчання нашу молодь. І жоден патріотизм, любов до України не зупинять молоду людину, якщо вона буде знати, що там – якісніше навчання, не таке дороге, і що там не відбирають людську гідність. Багато абітурієнтів, що мають високий рейтинг, уже зробили свій вибір на користь Польщі. Те, що вони не повернуться в Україну, – також факт.
Думаю, цього достатньо, щоб шановні читачі зрозуміли, що такі накази міністерства і їхнє беззастережне виконання університетською бюрократією принижують гідність наших студентів, вчать їх брехати, змушують бути конформістами у всьому, тобто вбивають особистість і нищать університет. Попри весь абсурд і злочинний характер таких вимог, я чомусь ні разу не чув і не бачив відкритих протестів ректорату і викладачів ЛНУ ім. Франка.
Після останньої публікації Павла Човчинського про університет до Івана Олександровича підійшов наш журналіст і попросив його про інтерв'ю. Відповідь була негативною. Професор Вакарчук заявив, що все, що він хотів сказати, вже розповів на зборах трудового колективу і на кадровій комісії міністерства.  А з цього висновок – за що насправді точилися бої: за збереження університету чи за посаду ректора? Якщо за друге, то це не бій, а підкилимна кулуарна гра, в якій ми можемо втратити і університет, і ректора.
Ви спитаєте, чому я вчепився саме до нашого найкращого і найбільш патріотичного університету, бо ж навколо панує ще більший жах? Я відповім щиро і відверто: для того, щоб позбавити вас зайвих ілюзій.

P.S. Прошу не розглядати цей текст як новий етап боротьби за посаду ректора.

Джерело

НАУКОВЦІ В УКРАЇНІ – НЕ В ПОШАНІ

09.04.2013 Анна Григораш, Галина Титиш, УП
 

Біолог Наталя Шульга виїхала з України у 92-му. Після захисту кандидатської дисертації і років роботи в Інституті молекулярної біології і генетики НАН України, науковець поїхала здійснювати дослідження в Університеті Рочестера у США.
"Я їхала в Америку на рік, а залишилася на 13", - каже вона. За цей час Шульга стала асоційованим професором з досліджень. Її роботи публікувалися у найвпливовіших наукових журналах в її галузі.
Тим часом її рідний Інститут у Києві потроху розвалювався. "У них не було грошей навіть платити за комуналку, всі наші препарати, які зберігаються при -70°, довелося зібрати в одну кімнату", - розповідає вона.
Пані Наталя згадує, як, працюючи в Америці, допомагала українським колегам то реактивами, то підпискою на "Science". "Я була в постійному контакті з Інститутом, але директор мені писала: "Нема куди повертатися", - пригадує Шульга.
У 2004 році в Україні сталася подія, яка знову перевернула її життя. Помаранчева революція і особисте запрошення нового президента Віктора Ющенка зробили неможливе. Пані Наталя спакувала валізи і приїхала до Києва будувати "Український Гарвард" на базі Києво-Могилянської академії.
Шульга переконує, що рішення повернутися було прийнято не під впливом ейфорії. "Я свідомо приймала рішення приїжджати. Я не бавилася", - каже вона.
Незважаючи на вироблену Шульгою стратегію реформування ВУЗу та можливість отримати грант на будівництво у Могилянці наукового центру, здійснити глобальні реформи в Академії їй так і не вдалося.
"Моя помилка полягала в тому, що я була неадаптована до України, якої я не знала. Я не могла збагнути цю систему родинності, вічний патерналізм, коли всі одне одному друзі… Напевно я дійсно рухалася дуже швидко, можливо, навіть агресивно. Але я просто добре організована людина", - каже тепер Шульга.
За 7 років пані Наталя знову адаптувалася в Україні. Вона є співзасновницею "Українського наукового клубу", який публікує рейтинги науковців, а також планує новий освітній проект.
На питання, чи не думала вона повернутися в Америку, Шульга щиро дивується: "Я вже взяла на себе відповідальність тут".

НАУКОВЦІ В УКРАЇНІ – НЕ В ПОШАНІ. КРАЩЕ ТОРГУВАТИ ПИРІЖКАМИ, НІЖ ПІТИ В ЛАБОРАТОРІЮ

- Пані Наталю, ви 13 років працювали в Університеті Рочестера у США, стали успішним науковцем. Ви для себе зрозуміли, чим західні дослідники відрізняються від українських? 
- У світі науковці – у великій пошані. Ці люди присвячують своє життя науці, виокремлюючи себе з інших активностей – публічних, соціальних, розважальних. І суспільство це розуміє, воно горде, що у них є такі люди, які приносять країні славу через свої відкриття.
Українські науковці не є в пошані. Ти невдаха, якщо підеш в лабораторію. Краще вже пиріжками на базарі торгувати. У нашому суспільстві – засилля культів, містики, екстрасенсів, магів.
І це логічно, бо коли немає інтелектуальної роботи для мозку, вона заміщується видовищними речами, політичними шоу Савіка Шустера, де ви можете говорити що завгодно, а поліція вас не чекає на виході. Можна називати опонента корупціонером і бандитом, а на виході вас не арештовують.
- Ви колись казали про "локальних героїв" – тих українських науковців, які не популяризували свої дослідження. У таких умовах важко зрозуміти реальну картину. На вашу думку, українські науковці конкурентоздатні?
- Так, в Україні, на жаль, є багато так званих "нульових академіків". Вони не популяризували свої дослідження, не надрукувавши за всю свою наукову кар’єру хоча б одну статтю в профільних журналах, які читаються у всьому світі.
А якщо ви не надали свої досягнення для аналізу іншим, значить, ви не існуєте для світу. Це те, що я називаю локальними геройством.
Але у нас все ж є вчені, які чесно і глибоко займаються дослідженнями, і вони включені в світовий контекст. Існують українські науковці, що конкурентоздатні у всіх галузях. Математики, фізики, хіміки, біологи – вони всі дуже добре працюють.
- Якось Ви зауважили, що українська наука досі залишається клановою закритою системою. Чи змінюється ця ситуація, чи є у нас взагалі перспектива увійти у світовий науковий простір?
- На сьогоднішній день Україна не поставила собі питання, де вона хоче бути в світі.
Справа в тому, що якщо економіка не базується на фундаментальних та прикладних дослідженнях, вона обмежена продажем природних ресурсів, застаріла, не продукує нове знання. Значить, вона буде його імпортувати, а сама буде тільки видобувати нафту, газ, вугілля, ростити пшеницю. Тому люди живуть "локально" і тут немає проблем,  все чудово.
Але якщо ми хочемо вийти за межі кордонів у відкритий простір, нас спитають: "Де ваше нове знання?". А там не можна руками махати: або опубліковано, або ні.
У Казахстані Академія наук з державної установи була реформована в громадську організацію, а фінансування досліджень переведено від фінансування інститутів до фінансування проектів.
Так сталося, тому що були застосовані світові критерії ефективності досліджень, і  виявилося, що у казахів є лише 56 осіб які могли б бути підтримані державою у межах академії. У нас таких ще менше. За тими критеріями, які ми зараз використовуємо, з усієї Академії наук є 34 такі людини.
Академія наук на нас ображена, бо вони вважають, що у них кожен член є видатним вченим, який зробив неоціненний внесок у світову науку. На жаль, ми не можемо знайти цьому підтвердження з точки зору світових критеріїв, але вони думають, що вони так домовилися, і це правильно. І продовжують обирати членів за своїми внутрішніми, закритими критеріями.
Я не вважаю, що нашу Академію наук можна змінити так, як це зробили казахи. Хоча у них вийшло непогано, бо підсилились прикладні дослідження і, як наслідок, почала зростати економіка.
Нам треба впровадити світові критерії і на них орієнтуватися, намагатися принаймні в наступних циклах їх застосовувати. Все ж таки, наукові досягнення та соціальна активність є різні речі. Не можна вибирати до Академії людей за їх лояльність до політичних партій, або за менеджерські здібності.

Наталя Шульга у "Науковому кафе"

СИСТЕМА ЗВАНЬ В УКРАЇНІ ДУЖЕ ВИГІДНА ДЕПУТАТАМ І ЧИНОВНИКАМ

- Ви кажете про необхідність запровадження світових критеріїв у науці. Але в Україні досі живуть за власними закритими правилами. Вам теж казали, що за нашими критеріями ви "були 13 років у засланні", а не займалися наукою…
- Дійсно, коли я повернулась в Україну у 2005 році, у ВАКу сказали, що я маю захистити тут докторську дисертацію. Я була доктором в Америці, але це не мало значення тут.
Кожна моя публікація у науковому журналі – це закінчена дисертація за мірками США. У мене середній індекс цитування – за 50. Скільки ж разів треба підтверджувати свою здатність бути незалежним дослідником? У всьому світі – лише раз. Далі ви або продовжуєте працювати в науці, або робите інший вибір. У нас же процес контролюється не вашими здобутками, а групою людей, які розглядають зовсім інші параметри для надання вам ступеня.
Ми з Олегом Кришталем (засновник і президент "Українського наукового клубу") подали у ВАК пропозицію, щоб у переліку вимог для отримання ступеня доктор філософії серед всього іншого була одна публікація з першим авторством у реферованому журналі зі списку Thompson Reuters (там їх понад 17 тисяч).
Але нам тоді сказали, що це неможливо, через це в Україні припиниться процес підготовки кандидатів, бо це додатковий процес оцінки. Наш аргумент був у тому, що процес сповільниться, але далі піде якісніший продукт.
Не пройшло і 5 років, як прийнято рішення, щоб умовою для подання на захист дисертації була 1 публікація у закордонному журналі. Але ж закордон – це і Молдова, і Білорусь. Ось так трансформуються ідеї у нашому суспільстві. Це забрало 5 років, а якість яка? І в цьому не вина голови ВАК, а всієї спільноти дослідників, які толерують і підтримують такий стан речей, відновлюючи застарілі правила і архаїчну систему.
У світі існує система оцінювання науковців через посилання. Ви маєте популяризувати те, що ви зробили, надрукувавши статтю у журналі, який читають більшість ваших колег у світі. Не локально, у Житомирі чи Київській області, а у всьому світі. Якщо ви зробили щось якісне, корисне, етика зобов’язує у таких реферованих журналах давати посилання на вашу роботу. Чим більше таких посилань, тим більше зростає ваш індекс цитувань.
У нас досі є звання. Але коли хтось каже, що він "заслужений діяч науки і техніки", цей критерій навіть не перекладається, тому що немає аналогів у світі ні "народних", ні "заслужених" діячів. Ці звання не можна оцінити.
Навіть для артистів, співаків існує об’єктивний критерій – кількість проданих квитків, дисків. Бо ви не можете змусити людину купувати диски цього виконавця. Тому існують премії - "срібний", "золотий", "платиновий" диск.
Система звань в Україні дуже вигідна всім, особливо депутатам і чиновникам. Тому що законодавство дозволяє їм викладати, займатися дослідженнями без конфлікту інтересів. Тому деякі університети просто штампують дипломи, корочки і посвідчення в надії на сприяння у майбутніх держзамовленнях та фінансові вливання.
Науковці мають мізерну офіційну зарплату, а до неї – певну кількість надбавок. Система створена таким чином, що важливим є не якість досліджень, а саме ті надбавки, присудження  яких є в руках угруповань, які складаються іноді і з "проффесорів".
- У нас навіть президент - "проффесор"
- Так, над тим, щоб Янукович отримав звання професора, працював цілий інститут! За нього протягом двох років читали лекції, але табелювали Януковича! Жодної статті з економіки він не народив. За нього писали і одну, й другу дисертацію, і ті нещасні книжки, за деякі з яких він отримав фантастичні гонорари при тому, що знайти їх неможливо.
Ці книжки не можна порівнювати з бестселерами в США, які купуються скрізь в магазинах і на розкладках у метро, аеропортах, вокзалах і коштують не більше 15 доларів у паперовій обкладинці!
Для захистів Януковичу скликали спеціалізовану раду мінімум з 10 осіб. Але чому цей інститут не закрили після таких дій? Де позиція професійного середовища? Тут або пряме порушення професійної етики, або такі низькі вимоги для академічного професійного росту, що ніякої виснажливої творчої праці для отримання ступенів та звань в царині економічних досліджень в Україні не передбачається.
Перш за все - це порушення наукової етики! В західному суспільстві це недопустимо. До першого випадку. Другого вже не буде, бо таку людину викидають з системи.
Після такої економічної науки не варто чекати ефективних економічних реформ, бо нема кому їх здійснювати. Немає кваліфікованих знавців і практичних моделей, які б могли мобілізувати суспільство.
Приклад Януковича знеохотить кожного мотивованого дослідника залишатися в країні, бо він буде знати, що є інші "проффесори", які диктуватимуть, скільки заплатити, щоб пройти захист.
До речі, нещодавно так безпрецедентне рішення було прийнято – дозволено університетам та інститутам брати гроші за захисти. Тепер той, хто захищає дисертацію в НКУ Шевченка, має в касу внести 12000 гривень. А той, хто докторську – 18000. Це нечувано, ніде в світі такого нема! Неофіційну корупцію переводять в офіційну!
- Якими ще є відмінності роботи науковців в Україні і закордоном?
- В Україні науковці ізольовані, у нас немає культури співпраці, обміну речовинами, препаратами. На заході вчені включені в інформаційні системи обміну знаннями, обмінюються наробленими препаратами, методами, обговорюють та перевіряють кожний новий результат.
Крім того, працює етика – тонкий механізм правдивих рекомендацій, який утримує людей від необачних вчинків. Порушення етики може бути лише раз, другого шансу просто не станеться, бо професійне середовище таку людину не прийме до себе.
Перед тим, як опублікувати роботу у реферованому журналі, його редактор надсилає текст чотирьом рецензентам. А хто такі ці рецензенти? З одного боку, вони – ваші колеги, бо інакше не зможуть оцінити роботу, а з іншого – конкуренти.
Кожен з них читає роботу і пише свої висновки і зауваження. Потім редактор порівнює їх і або публікує текст, або повертає авторові з конкретними зауваженнями, як його можна покращити. В результаті якість досліджень лише підвищується.

МИ НЕ МОЖЕМО ВЕСЬ ЧАС КАЗАТИ, ЯКА У НАС ПОГАНА КРАЇНА. ЯКЩО ВАМ ПОГАНО ТУТ ЖИТИ, ЗРОБІТЬ ЩОСЬ ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ

- Пані Наталю, розкажіть про своє повернення в Україну. Що для вас було найбільшою несподіванкою?
- Я повернулася на іншу планету, в країну, яку я не знала. Я все пропустила.
Найбільшим шоком був цинізм і підміна цінностей. Особливо в моїй галузі, яку я вважала бездоганною. Там є настільки чіткі критерії і методологія, яку фальсифікувати дуже важко і в нормальному суспільстві неможливо!
Ще одним шоком для мене була реакція українського наукового середовища на публікацію світових рейтингових таблиць.
Я також була вражена боязню щось сказати, бо тебе звільнять. Навіть якщо ти академік і тобі не дають грошей на твій інститут. Це фантастична річ, яку ми перетягнули з Радянського Союзу – професійна позиція може бути знищена через те, що ви сказали щось, що не подобається президенту Академії, чи якомусь секретарю президії, чи політичному лідеру.
В цілому я вважаю, що країна – це є люди і нічого більше. Територія, населена людьми. Якщо соціум не може домовитися, як йому жити і що для нього є ціннісним, що є першорядним і другорядним, то виходить країна Україна. Куди не подивись, суцільні проблеми. Ми всі причетні до цієї ситуації.
- А чи не виникає у вас відчуття, що в Україні вже сформована критична маса людей з європейськими цінностями, людей, які можуть щось змінити?
- Не факт. Якщо це так, то чому вони не в тих критичних місцях, де треба керувати, нести відповідальність? Чому ця критична маса – досі у підпіллі?
Ми не можемо весь час себе поборювати, казати: "Ти поганий, і ти поганий, у нас взагалі погана країна". Якщо вам не подобається країна - зробіть щось краще. Замалюйте вульгарні графіті в під’їзді, якісь елементарні речі зробіть.
Коли я приїхала у Київ, я поставила у себе в під’їзді ящичок для сміття, бо побачила, що всі папірці – на підлозі. Тепер всі кидають сміття у ящик.
Можна проголошувати, які ми естети, яка у нас духовність. Але ви подивіться, як наші люди шклять балкони. Це ж фавели! Але у Бразилії люди не мають коштів, тому вони будують трущоби, крадуть електрику. Але ми що, не можемо організуватися і засклити балкони одним кольором? Де вся естетика поділася? Це твоя вулиця, твій під’їзд, твій вигляд. Це всі бачать, і не тільки громадяни України!
Працювати разом задля спільного блага ми ще не навчилися. Сьогодні можна ставити діагнози суспільству. Невже ми суспільство байдужих?

Виступ Шульги на TEDx

- Що ви можете порадити молодим українським науковцям, які хочуть серйозно займатися наукою – лишатися в Україні, чи їхати закордон? 
- Кожній мотивованій людині треба шукати в Україні найкращі лабораторії, осередки, центри, де відбуваються справжні дослідження. У нас їх мало, тому велика конкуренція і попасти туди важко. Якщо не виходить туди потрапити, значить треба виїжджати і реалізовувати себе за кордоном.
Якщо людина мотивована – це вже цінність. Наука – універсальна в усьому світі. Якщо людина зробить відкриття в іншому місці, для світового товариства воно буде все одно ціннісним. Але якщо ви загубите мотивацію, скажете собі: "Нема для тебе шляхів", я вважаю це втратою і трагедією.
Говорити: "Ти тут загинайся, вбивайся, але не їдь" не можна. Кордони відкриті. Люди можуть їхати, дивитися і повертатися. Головне – вірити в свою мрію, не можна дати системі себе ламати!
А завдання для тих, хто тут – творити більше середовищ, куди люди можуть повертатися з новими знаннями і досвідом. Але це завдання не для молодих, вони ще не мають досвіду і зв’язків. Це завдання якраз для корифеїв – тих кому є що передавати. Приклад державної ключової лабораторії молекулярної та клітинної біології, де працює 65% дослідників до 35 років потрібно поширювати на інші галузі досліджень.

Виступ Шульги на TEDx

- У безлічі інтерв’ю розповідають, що українці розумні, талановиті і нічим не гірші, аніж, наприклад, американці. Але тим не менше, саме американці мають найбільше Нобелівських премій, вони активно працюють над інноваціями. У чому проблема українців? Це особливості виховання, побудова суспільної моделі, яка не дає можливість "прорватися"?
- В основі американського життя лежить протестантська етика, за якою ви "заробляєте бали", працюючи для себе і для суспільства. Перепрацьовувати – це добро. А у нас треба відпочивати. Ніхто в світі так не відпочиває, як ми.
Стратегічно Америка побудована на англосаксонському еталоні відповідальності. Один мій американський друг українського походження найкраще пояснив різницю між західною і слов’янською цивілізаціями: "Якщо в західній цивілізації слово і дія стремлять до нуля, то в слов’янській – до безкінечності".
Крім того, це країна емігрантів, куди приїжджали найбільш мотивовані люди. Коли після другої світової війни німці знищили своїх євреїв, частина з них, науковців, опинилася в Америці і за півроку фактично створила ядерну бомбу. Тоді американці зрозуміли цінність інтелекту і створених для нього умов. Вони відкрили кордони для людей з розвиненим інтелектом.
Я приїхала в Америку, не мріючи бути науковцем світового рівня. Але я була вражена тим, як система на мене відреагувала! Тільки у мене пішли результати, моментально мене почали підтримувати, допомагати, надавати можливості. Тільки працюй. США – країна вільного доступу і конкуренції. Це і є найвищими цінностями, які сповідують пересічні громадяни та захищають і розвивають політичні та бізнесові еліти. Звідси і наслідки: захотіли бути першими в світі – і зробили!
Фото Галини Титиш, zn.ua, TEDx Kyiv

Джерело

На всесвітньому конкурсі Україну представить школяр

11.04.2013, УП

Фото ko.com.ua

Цього року у всесвітньому фіналі конкурсу Microsoft Imagine Cup Україну представить наймолодший учасник конкурсу Андрій Коноваленко із проектом Camtouch.

Андрію 16 років, він учень Стаханівської багатопрофільної гімназії №15 у Луганській області, пише Watcher.
Школяр розробив програмне забезпечення, яке здатне перетворити будь-яку поверхню, наприклад, стіну чи екран проектора, на інтерактивну дошку без додаткових витрат.
Хлопець передбачає, що його винахід стане найбільш корисним для освітніх закладів, оскільки технологія дозволяє всього за 200 гривень отримати аналог мультимедійної дошки, економлячи при цьому кілька тисяч доларів США.

"Я вірю, що мій винахід – це доступний спосіб навчати учнів за допомогою сучасних технологій. Мені приємно, що школа, в якій я навчаюсь програмуванню, уже зацікавилась у використанні моєї програми у кожному класі", – коментує Андрій Коноваленко, творець проекту Camtouch.
Зараз керувати зображенням на живій дошці можна лазерною указкою, але переможець планує невдовзі удосконалити свій винахід, увівши взаємодію з екраном за допомогою дотику.

Андрій Коноваленко. Фото ain.ua

Переможця серед дев’яти команд-фіналістів обирало журі, до котрого увійшли представники бізнес-інкубатора EastLabs, експерти у сфері високих технологій, редактори найпопулярніших медіа-ресурсів України та представники компанії Dell в Україні.
Окрім цього, серед членів журі уже традиційно були відомі українці, що цікавляться інноваціями та розвитком молоді.
Міжнародний фінал Imagine Cup 8-11 липня 2013 в Санкт-Петербурзі. Там Андрій Коноваленко змагатиметься за кубок конкурсу та $50 тис із учасниками з понад 100 країн світу.
Андрій і інші студенти з усього світу змагатимуться за перемогу і приз в $ 50 тис, дадає ain.ua.
Як відомо, минулого року цьому міжнародному конкурсі перемогла українська команда QuadSquad з проектом EnableTalk.
EnableTalk - це рукавички, оснащені сенсорами, сонячними батареями для підтримкою акумулятора.
Ці спеціальні рукавички перетворюють рухи у звуки або текст.
Пристрій українських студентів увійшов в список найкращих винаходів 2012 року з версією Time.

Джерело

Унікальний винахід українського школяра

04.03.2013, Тетяна Голубенко, "Зроблено в Україні"

Учень одинадцятого класу черкаської спеціалізованої школи №17 Леонід Оліфер створив унікальний винахід – демонстраційний седиментограф, здатний замінити кілька шкільних приладів для лабораторних робіт з фізики та хімії. Винахід хлопця вже оцінили на всеукраїнському рівні – пристрій Леоніда став одним із трьох найкращих на Національному етапі міжнародного конкурсу науково-технічної творчості для школярів Intel ISEF (International Science and Engineering Fair), де було представлено понад 210 розробок.

Шістнадцятирічний Леонід Оліфер моделюванням цікавиться з дитинства. Спершу, як і більшість хлопчаків, робив моделі автівок, а вже пізніше захоплення переросло у комп’ютерне моделювання фізичних процесів. Упродовж останнього року Леонід працював над створенням приладу, який би поліпшив лабораторні роботи з фізики та хімії у школах. Врешті-решт, винайшов демонстраційний седиментограф, вартість якого всього-на-всього п’ять євро.
«Пристрої, які зараз існують – дуже дорогі, коштують приблизно кілька тисяч євро. І не кожен шкільний заклад може собі це дозволити. Тому я вирішив це спростити, здешевити і створив прилад, який буде давати такі самі результати, як і прилади, які є на ринку. Однак коштуватиме у сотні разів дешевше», – каже сам Леонід.
Хлопець переконаний, що його винахід стане в нагоді не лише на шкільних уроках. Приміром, за його допомогою можна визначити вміст дорогоцінних металів під час розробки гірських руд. Не виключено, що демонстраційний седиментограф використовуватимуть і у біомедицині, зокрема, досліджуючи характер осідання еритроцитів у крові.
«Винахід Леоніда Оліфера цінний тим, що досить часто потрібно в польових умовах, без використання великої апаратури, визначити вміст якихось домішок у гірських породах. Саме цей прилад дозволить це робити швидко і якісно. Навіть визначати процентний вміст різних частинок. Такий прилад даватиме люфт часу: не треба буде надсилати зразки, спеціально їх досліджувати, а лише потім отримувати результати», – зауважує фізик Тамара Шемшур.
«У звичайній школі, без дорогих приладів, це робиться дуже просто: береться дитина, її садять за мікроскоп і вона набирає статистику із бажано п’ятисот, тисячі частинок. Кожну поміряти, витратити кілька годин для того, щоб набрати статистику – це доволі довго. Якщо ж використовувати мій прилад, треба просто засипати у нього порошок – і через кілька хвилин маємо такий самий результат, який можна отримати за допомогою прямого спостереження», – розповідає юний винахідник.
Між тим, на демонстраційному седиментографі Леонід зупинятися не збирається – він уже досліджує новий різновид зварювання, який можна використовувати у космосі. Свої наукові пошуки винахідник презентував на захисті наукових робіт у Малій академії наук і на обласному етапі здобув два перших місця. Вже за місяць звання кращого юного наукового дослідника Леонід виборюватиме на Всеукраїнському етапі.
Попри значний внесок у наукові дослідження, поки що жодної фінансової підтримки від держави хлопець не отримував. Єдина винагорода – стипендія Черкаського голови облдержадміністрації за минулорічне призове місце у Всеукраїнському етапі МАН. Поки що всі проекти Леоніда фінансують його батьки і частково спеціалізована школа №17, в якій хлопець навчається. Щоб допомогти Леонідові в його дослідженнях, для школи придбали оптичний USB мікроскоп за спонсорські кошти.
У травні Леонід Оліфер представить демонстраційний седиментограф у фіналі міжнародного конкурсу Intel ISEF, який відбудеться в штаті Арізона. Саме в США юний дослідник збирається запатентувати свій винахід. Каже, що так набагато простіше, адже менше «тяганини з паперами».
Уже зараз Леонід отримує запрошення до вступу від різних вищих навчальних закладів. Однак, місце навчання хлопець обиратиме вже після повернення з Арізони. Він не заперечує, що, задля розвитку української науки, може обрати вітчизняний ВНЗ.

Джерело

Рекламистам пора учить нейропсихологию

13.03.2013, www.advertology.ru

Руководитель агентства Ogilvy & Mather Ukraine Виктор Ишков досконально изучил вопрос «как потребители принимают решения» и ответил на вопрос, помогают ли эти знания создавать хорошую рекламу?

Каждый день нам приходится принимать несколько сотен решений - начиная с того какие ботинки обуть и взять ли зонт, затем - управленческих решений в течение дня, заканчивая выбором молока в супермаркете вечером. И многим из нас кажется, что наш выбор контролируем, зачастую хорошо просчитан и большинство решений осуществляются осознанно. Это не так.
Даниель Канеман по образованию и профессии психолог, но Нобелевскую премию в 2002 году он получил по экономике. Главный объект исследований Канемана - механизм принятия решений в ситуации неопределенности, а таковой можно назвать практически каждую. Автор на большом количестве опытов доказал, что совершая свой выбор, люди не могут рационально оценивать ни величину ожидаемых выгод или потерь, ни их вероятность.

Занимательная математика

Оказалось, что люди по-разному реагируют на эквивалентные ситуации, в зависимости от того, теряют они или выигрывают.
Человек боится потери, т. е. его ощущения от потерь и приобретений несимметричны: степень удовлетворения человека от приобретения, например, 100 долларов гораздо ниже степени расстройства от потери той же суммы. Поэтому люди готовы рисковать, чтобы избежать потерь, но не склонны к риску, чтобы получить выгоду.
Наш клиент, производитель молока, выпускает продукт в двух форматах - бутылке и вакуумном пакете. В рекламе была использована бутылка, нам она показалась более эстетичной. Несмотря на то что на полке в магазине молоко в пакете и бутылке стоит рядом, продажи во втором формате выросли более чем на 30%, в то время как у более доступного по цене молока в пакете показатели практически не изменились. Вывод: в своем большинстве люди не анализируют и не сопоставляют, а покупают эмоционально то, что увидели. С рекламной точки зрения это можно интерпретировать следующим образом: люди больше склонны приобретать знакомый продукт (даже если он не полностью их устраивает), чем неизвестный, пусть и гипотетически устраивающий на 100%. При этом люди, в общем, не склонны анализировать. По исследованиям Ogilvy Action Shopper Marketing Study (2012), принимая решение о покупке, потребитель в среднем тратит 23 секунды у полки супермаркета, покупая кукурузные хлопья к завтраку, или чуть больше, около минуты, выбирая вино.

Физика и химия процесса

Мы воспринимаем опыт физической покупки неизвестного как рисковый, и предпочитаем хоть немного знакомое. В то же время наш мозг привлекает новое, когда дело касается безрискового - впечатлений, новостей, любых форм работы с вниманием.
Общеизвестно, что физическая природа любого ощущения или мысли - электрический импульс, передаваемый посредством нервной системы. Также в нашем теле присутствует разнообразие гормонов,
Дофамин называют гормоном интереса. Когда человек видит что то, невиданное ранее - мозг автоматически вырабатывает это вещество. Именно поэтому нам нравятся анекдоты, истории, новое кино и, конечно, интересная реклама, называемая креативной. В то же время дофамин служит важной частью «системы поощрения» мозга, поскольку вызывает чувство удовольствия и удовлетворения.называемых нейромедиаторами - передатчиками импульсов различного свойства. При входящей информации, когда человек что-то видит или чувствует, соответствующий гормональный центр реагирует и вырабатывает соответствующее вещество - серотонин, дофамини т. д.
Этот нейромедиатор влияет на процессы мотивации и обучения, усваивая полученное в памяти гораздо эффективнее. Именно поэтому все, начиная от детских психологов, заканчивая современными MBA-программами, используют методологию, называемую learning through doing - обучение посредством вовлечения. Увлеченный человек в разы увеличивает свою способность к запоминаемости - информация просто «впитывается».
Вовлекая потребителя во взаимодействие, бренд в разы увеличивает эффективность коммуникации. На практике это может выглядеть, например, вот так:



Джерело

Як зацікавити дітей наукою

04.03.2013, Галина Титиш, УП

 

Марія Башлик, фото з Facebook TEDxKyiv у 2012 році

 

Дитина переймається навіть маленьким дослідом, якщо вона зробила його сама.
На таке інтерактивне навчання за допомогою цікавих експериментів у 2010 році зробила ставку психолог Марія Башлик, розпочавши власний проект "Весела наука".
"Димова завіса", яка утворюється під час дослідів з сухим льодом, булькання води (якщо туди вкинути шматок цього льоду) і вистрибування корка з закритої посудини дітей розважало.
Але на цих найпростіших реакціях можна пояснити, що таке вуглекислий газ і як повітря може "виштовхувати".

Популярні і прості досліди з сухим льодом (заморожений вуглекислий газ)

Закордоном навчання через експерименти і застосування знань на практиці вже давно використовується для освоювання матеріалу. Дошкільнят батьки водять до інтерактивних музеїв і таким чином зацікавлюють наукою.
"Що робити, коли дитина вже йде до школи, її інтенсивно перед тим розвивали і вона прагне знань? Варіантів в Україні в принципі було обмаль", - пригадує Марія Башлик.
Її задум зрезонував з потребою ринку: у столиці сформована категорія батьків, які вкладають кошти у навчання мовам, мистецтву навіть попри кризу. На той час ніша наукових дослідів, вивчення фізичних і хімічних властивостей речей була зовсім не заповнена.

Згодом у "Веселої науки" з’явились конкуренти – від інтерактивного музею "Експериментаніуму", який відкрився минулого року і теж пропонує власні реактив-шоу, до проектів на зразок "Наука без скуки". Але Марія Башлик каже, що попри це в її компанії є подвійний ріст в кількості замовлень і прибутках.
"Тобто ринок ще не насичений. Наукові шоу нині  – це тренд. Від мильних бульбашок вже всі втомились і навіть є запит від дорослих на досліди і експерименти", - каже Марія.
Попри розважальну складову, киянка робить акцент на навчанні: "Ми були вже у 70% столичних шкіл. Іноді запрошують не лише батьки іменинників, але й вчителі. Наприклад, діти вивчали гідросферу, і вчитель географії попросив підібрати до цієї теми оригінальні досліди з водою".

Зацікавити маленького дослідника: експерименти, які можна самостійно провести вдома

	Дослід	Необхідні реактиви та обладнання	Проведення досліду	Пояснення
1	Кулька-самонадувайка	Пуста пляшка Повітряна кулька Лійка Сода – 1 ч.л. - Оцет – 3 ст.л.	1. Насипаємо у пляшку 1 ч.л. соди. 2. Через лійку наливаємо всередину пляшки 3 ст. л. оцту та швидко натягаємо кульку. 3. Міцно утримуємо кульку на пляшці, поки вона не припинить надуватися.	Між содою та оцтом відбувається хімічна реакція, в ході якої виділяється вуглекислий газ. Він і надуває повітряну кульку.
2	Зелена яєчня	Миска Куряче яйце Червона капуста Каструля Склянка Ложка	1. Розбиваємо куряче яйце у миску та ложкою відділяємо жовток в окрему ємність. 2.Вливаємо сік червоної капусти (1 ч. л.) в яєчний білок та перемішуємо. Щоб отримати сік, слід нашинкувати чверть червоної капусти, покласти у невелику каструлю, залити водою та прокип’ятити протягом 5 хвилин. В результаті ви отримаєте синю рідину, яку треба обережно злити в склянку. 3 З’єднуємо білок з жовтком та смажимо на пательні як звичайну яєчню.	Забарвлені соки рослин, фруктів та овочів як правило діють як індикатори на луги та кислоти. Індикатор – це речовина, що реагує на кислотність середовища зміною кольору. Так, сік червоної капусти в нейтральній воді має синє забарвлення, в кислоті він стає червоним, а в лужному середовищі стає зеленим. Білок курячого яйця має слабо-лужне середовище, тому зеленіє при змішуванні з капустяним соком.
3	Тайнопис	Папір Пензлик Молоко Свічка Запальничка	1.Намалюйте малюнок на папері, використовуючи молоко замість фарби. 2. Дайте малюнку просохнути. 3. Запаліть свічку та потримайте папір над вогнем (або скористайтеся праскою). Будьте обережні, щоби вогонь не запалив папір! Малюнок проявиться на папері коричневим кольором.	Молоко складається з білків, які при нагріванні спочатку згортаються, а потім згоряють швидше, ніж загориться папір. Завдяки цьому малюнок проявляється на папері, до того ж ви відчуєте запах, характерний для паленого білка.
4	Обмін рідинами	2 чарки Олія Вода Карта Тарілка	1. Налийте в одну чарку доверху води, а в другу – олію. Як поміняти рідини місцями, щоби жодна краплина не пролилася? 2. Для цього поставте чарку з олією на тарілку для безпеки. 3. Чарку з водою накрийте картою та, притримуючи рукою, поставте зверху на чарку з олією. 4. Обережно посуньте вбік карту, не виймаючи її повністю – олія почне мінятися місцями з водою. 5. Посуньте карту назад, повністю закривши отвір чарки, та роз’єднайте їх.	Вода та олія мають різну густину – олія легша за воду при однаковому об’ємі рідин. Коли ви поставили воду зверху над олією та трішечки відсунули карту – вода почне поступово витісняти олію нагору, а саме падатиме донизу. Поверхневий натяг, що утворився між щілиною, утвореною картою та стінкою чарок, не дасть рідинам розливатися – вони обмінюватимуться рідинами по краплині.
5	Банка-непроливайка	Банка Кришка для банки Ніж Марля Цупкий папір Миска	1. Попросіть батьків допомогти вам прорізати отвір в кришці для банки так, щоб до краю кришки залишилося близько 0,5 см. 2. Відріжте шматок марлі, який накрив би отвір банки, а зверху накрийте кришкою. 3. Наберіть у банку через марлю води. Накрийте отвір цупким папером та, притримуючи рукою, переверніть над мискою. 4. Через декілька секунд заберіть папір, тримаючи банку перегорнутою рівно горизонтально – вода не виливатиметься. Нахиліть банку – і вода виллється у миску.	Вода має властивість утворювати поверхневий натяг: верхній шар води найсильніше притягується до глибинних шарів і тому не виливається крізь маленькі отвори (як у марлі), а натягується між нитками і утворює випуклі "віконечка", доки повітря не витісняє воду з банку. Якщо усі "віконечка" заповнені водою – вода у банці триматиметься, якщо ви нахилили банку – повітря через вільні отвори заходить всередину і витісняє воду.

(поради Марії Башлик)

Бізнес-експеримент
"Нахімічити" такий цікавий бізнес-проект Марії допоміг чоловік. Саме він після чергового відрядження до Москви привіз звідти буклети про усілякі наукові шоу.
У Росії експерименти популяризувала "Сумашедшая наука", від якої з часом відділились інші проекти, київський "Експериментаніум" родом теж з Росії.
Грошей на покупку франшизи у канадської компанії у Марії не було, тому киянка вирішила робити все самостійно.
"Якось влітку 2010 року проходила акція на збір коштів для онкохворої дівчинки. Організатор сказала, що завершить акцію великим концертом. Але вона не знала, чим заповнити дитячу програму. Я запропонувала зробити наукове шоу. Буквально за 2-3 дні до початку свята почали все створювати нашвидкуруч", - пригадує Марія Башлик.
"Ми з чоловіком не актори, але вдягнули білі халати і виступали вдвох. Біля нас зібралося близько 60 осіб. Приблизно 30% дослідів тоді вийшли не найкращим чином: то вогонь гаснув, оскільки ми не врахували, що буде вітер, то пробку забули від колби – довелося затуляти вареним яйцем. Але попри те, що паралельно йшов концерт, діти сиділи біля нас до кінця і все, що змогли, розібрали на сувеніри – навіть пусту пляшку від оцту", - розповіла Марія.
Після цього вона остаточно вирішила розпочинати власну справу. Усі початкові капіталовкладення становили 150 тисяч гривень. Вже за півроку компанія почала період беззбитковості, хоча все робила самостійно. У новому помешканні "Веселої науки" досі є перші саморобні "повітряні гармати", зроблені зі звичайного відра, ще до того, як готові вироби з’явились на українському ринку.
"У першому нашому офісі творилось бозна що – ми там все випробовували. Під час другого набору персоналу вже брали фізиків і хіміків, молодих спеціалістів. Зараз у нас укомплектований штат: є і актори, що пройшли обов’язкове навчання з природничих дисциплін, і біологи, і хіміки, і кандидати наук. Вони молоді, перспективні, не зіпсовані роботою у державних установах, але з викладацьким досвідом", - каже Марія.

Марія Башлик: "Чим більше ми розширюватимемо межі експериментального простору для дитини – тим системнішими та глибшими будуть її загальні уявлення при світ"

Сучасні діти такі розумні, що їхні запитання непідготовленого інструктора можуть поставити у глухий кут. Тому до маленьких "професорів" Марія Башлик відправляє спеціалістів. Хоча сама вона свої знання черпала як з популярної літератури, так і з інтернету, вивчаючи іноземні сайти та методички від наукових наборів з описами дослідів. Їх вона пробувала відтворити, використовуючи при цьому максимально безпечні речовини.
"Є дослід "фараонова змія" – він дуже ефектний, але при цьому виділяються ртутні випари, тому ми його не демонструємо. Є дуже гарні досліди з сірчаною кислотою, але її можна випадково вилити і отримати опіки, тому такі експерименти ми також не ставимо", - пояснює Марія Башлик.

Наукові ігри
"Ми не показуємо наукові досліди як фокуси, якщо й беремось за таке, то дуже зрідка. Наші виступи переважно проводяться без музики, бо тут має бути живе спілкування. Нам цікава реакція дітей, діалог", - пояснює Марія.
Вона з колегами хоче, аби у дитини самостійно виникло питання, як таке можливо, щоби з перевернутої банки з водою, закритої марлею, вода не витікала.
"Дитина починає висувати версії: можливо, там клей, а може, там взагалі не вода. Ми демонструємо певний процес, що конфліктує зі здоровим глуздом, і тоді дитина включається у пошук закономірностей та пропонує власні варіанти", - розповідає Марія. І своїм франшизерам (їх вже двоє) "Весела наука" пояснює, що орієнтуватись треба саме на навчання.
"Наприклад, на заняття з харчового аналізу для старшокласників ми приносимо міні-магазин шкідливих продуктів. Діти можуть самостійно почитати етикетки, визначити за таблицею ступінь шкідливості різних барвників та консервантів і самостійно вирішити для себе, що можна їсти, а від чого варто відмовитись. Тоді ж ми приносили з собою відомих желейних ведмедиків, розтоплювали їх і за допомогою того, що вийшло, склеювали дві цеглини, які потім можна було підняти у повітря. Учні були вражені", - розповідає Марія.

Повітряна гармата, яку можна купити, і саморобна (праворуч)

Зробити дітям віртуальну подорож планетою з розповідями, де найбільше гейзерів чи вулканів, та зімітувати це під час дослідів - не по кишені більшості киян. Вартість одного такого годинного шоу коштує близько 2 тисяч гривень.
Але для тих, хто хоче зацікавлювати дитину дослідами, "Весела наука" проводить семінари. Участь у них теж не безкоштовна, але ціни вже не такі кусючі.
Зрештою, якщо не боятись бруду, можна експериментувати вдома за інструкцією з різних сайтів. Хоча для більшості складніших дослідів все ж потрібен інвентар і фаховий інструктор.
Марія Башлик радить починати знайомити дітей з дослідами вже з 3-річного віку: "Звісно, стартувати треба з найпростішого: можна спостерігати за тим, що відбуватиметься з бурулькою, якщо принести її додому, і зробити висновок, що вода і лід – це одне й те саме і що лід зникає в теплі".
"Щоби не відбити бажання вчитися, всі завдання і вправи повинні відповідати одній з двох вимог: або мати персональне значення для дитини, бути актуалізованими в її житті, або доставляти насолоду процесом виконання. Набагато приємніше вчити письму шляхом листування з далекими друзями, ніж просто виконуючи далеку від життя вправу", - каже Марія.

Cайти з корисною інформацією для батьків, які хочуть зацікавити дитину наукою:

http://physics03.narod.ru/ - сайт містить багато корисної та адаптованої для дітей інформації з фізики: казки про фізичні властивості речей, досліди та експерименти, фокуси та цікаві факти. 

http://adalin.mospsy.ru/l_01_10.shtml - сайт, на якому зібрані цікаві найпростіші досліди та спостереження за природою для дітей віком від 3 до 10 років, що допомагають пізнати навколишній світ.

http://simplescience.ru/ - ресурс для старших школярів та дорослих, де можна переглянути відео-експерименти з фізики та хімії, не всі з яких варто повторювати у домашніх умовах. 

http://www.alhimik.ru/kunst.html - ресурс для тих, хто вже вивчає хімію: цікаві досліди, сценарії, хімічні ігри, що стануть у нагоді при підготовці до тижня природничих наук в школі та поглибленого вивчення хімії. 

http://allforchildren.ru/sci/ - підбірка фізичних експериментів та хімічних дослідів для молодших школярів.

Джерело

Складено рейтинг найкращих вузів світу

05.03.2013, ТСН

Лише один російський університет потрапив в рейтинг найкращих. 

Британське видання The Times презентувало власний рейтинг найбільш шанованих ВНЗ світу (World Reputation Rankings). Для підготовки рейтингу проводиться спеціальне опитування вчених по всьому світу для визначення найсильніших 100 університетських брендів. Рейтинг найбільш шанованих ВНЗ складається виключно на підставі суб'єктивних оцінок, які виносять визнані експерти та відомі вчені, люди, які розбираються в питаннях вищої освіти. У репутаційний топ-100 не увійшов жоден український університет, тоді як російський Московський державний університет (МДУ) розташувався на 50-му рядку. При цьому, трійка лідерів залишається незмінною ось вже три роки - перше місце зайняв Гарвардський університет, за ним йдуть Массачусетський технологічний інститут та університет Кембріджа. На четвертий рядок у нинішньому році вдалося піднятися ще одному найстаршому британському університету - Оксфорду. Далі розташувалися Каліфорнійський університет у Берклі і Стенфордський університет. Крім британських і американських ВНЗ, в першу десятку увійшов також університет Токіо. Зазначимо, в основній версії рейтингу найкращих ВНЗ планети - The Times Higher Education – також не знайшлося місця українським університетам. 

Джерело

Учені змусили краплину води освітлювати цілий будинок

19.02.2013,  Освітній портал

Група учених із фізичного факультету Пусанського національного університету (Південна Корея) розробила нову технологію, яка дозволяє запалити шість світлодіодних ламп за допомогою енергії, що знаходиться в краплині води. Цього вистачає для освітлення невеликого будинку або квартири. 



Як заявив керівник групи розробників професор Пак Хьок Кю, суть нової технології полягає в тому, що крапля води розміщується між двома електропровідними пластинами металу. При цьому утворюється так званий водяний міст. При зміні його товщини спеціальні двошарові електричні конденсатори постійно заряджаються і розряджаються, створюючи електричний струм, якого вистачає для забезпечення роботи декількох світлодіодних лампочок.
Ця технологія в перспективі дозволить перетворювати енергію руху води на електроенергію в промислових масштабах. Наразі кінетична енергія, що є в русі води або в гарячих джерелах, практично не застосовується. Проте незабаром, вважають південнокорейські дослідники, людство навчиться її збирати і використовувати у своїй практичній діяльності.

Джерело

Радник австрійського цісаря

Дійсний член НТШ, професор Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ

Іван Пулюй, український фізик і просвітитель, досліджував уран, проводив у Празі трамвай і проектував першу в Австро-Угорщині електростанцію. 

     Тяжкий і навіть трагічний життєвий шлях судилося пройти Іванові Пулюю, одному з найвидатніших фізиків та інженерів Європи й цілого світу, життя і діяльність якого становлять яскравий приклад згубного втручання імперської політики в науку, культуру й життя окремої особи. Адже серед багатьох учених України, визнаних світом, чи не найбільш замовчувалося ім'я Івана Пулюя. Але Бог і доля не відвели своїх теплих долонь від України, від Івана Пулюя. Дочекалася врешті душа українського вченого визнання в незалежній Україні і в цілому світі.

      Цю людину визнавали такі видатні вчені-фізики, як Альберт Ейнштейн, Нікола Тесла, Філіпп Ленард, Август Кундт, Франтішек Кржижик, медик Іван Горбачевський, письменники Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, найвищі державці світу того часу.

      Сьогодні вже добре відомо, що Іванові Пулюєві для світової слави було б досить того, що він збудував першу в Австро-Угорській імперії електростанцію, керував запровадженням трамваю у Празі, вдосконалював телефон, підійшов близько до пояснення природи електрона, відкрив i пояснив природу Х-променів та довів важливість застосування їх у медицині, провадив роботи з ураном, написав понад 50 наукових праць, разом iз Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким переклав уперше українською мовою Біблію, був технічним радником цісаря Франца-Йосифа...

      Сягнути вершин світової науки, стати відомим громадським діячем, політиком, патріотом зумовила його велика любов до України. Вихований батьками на українській землі, на підвалинах щирого українського світогляду в умовах бездержавності своєї Батьківщини, Іван Пулюй увібрав у себе довіку велику любов до рідної мови, історії, культури.

      Народився Іван Пулюй 2 лютого 1845 року в містечку Гримайлів Скалатського повіту на Тернопільщині. Батьки майбутнього вченого були греко-католиками і в шестирічному віці віддали його до школи. Він швидко опанував абетку, а згодом латинський і готичний шрифти. Любив читати і невдовзі перечитав твори Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Миколи Костомарова, особливо захоплювався Тарасом Шевченком, «Тарасом Бульбою» Гоголя.

      У 1856 році батьки віддали його до класичної гімназії в Тернополі, в якій у 1864 році з'явилася таємна молодіжна організація «Громада». Пізніше Олександр Барвінський, визначний громадсько-політичний діяч, педагог та історик, згадував, як він присягнув своєму товаришу Івану Пулюю, що «нічого і нікого не зрадить та ціле життя буде працювати для свого народу».

      Закінчив Пулюй гімназію у 1864 році з відзнакою. Виконуючи волю своїх батьків, з рекомендацією місцевого пароха рушив пішки до столиці Австро-Угорщини, де вступив на теологічний факультет Віденського університету. Водночас як вільний слухач відвідував природничий факультет, де слухав лекції з фізики, математики та астрономії.

      Теологічний факультет закінчив з відзнакою у 1869 році, але на священика не висвятився, бо вважав, що може принести людям користь чимось іншим. Потяг до науки переміг. У 1869 році Пулюй записався на філософський факультет, на фізико-математичну кафедру. В 1873 році закінчив університет і почав працювати в ньому асистентом експериментальної фізики.

      Іван Пулюй мав намір стати викладачем у Львові або в Києві. Однак йому як «неблагонадійному» царська поліція Росії не дала згоди на роботу в Києві. До списку «неблагонадійних» Пулюй був занесений за науково-популярну працю «Про нерухомі зірки і планети», в якій навів відомості про нові і змінні зорі, познайомив читача з предметом, стверджуючи, що в явищах природи немає нічого надприродного, і, нарешті, зробив висновок, що всі космічні процеси підпорядковані тим самим законам, які панують і на Землі. Особливо він наголосив на такому фундаментальному законі, як закон збереження матерії та руху, про який детально розповів в окремій книжці українською мовою «Непропаща сила».

      Книга «Про нерухомі зірки і планети» фатально позначилася на всій подальшій долі Івана Пулюя. Вона була кваліфікована як така, що спрямована проти російської монархії.

      З 1873 по 1875 рік Іван Пулюй працює асистентом-викладачем кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії у місті Фіюме (нині Рієка в Хорватії).

      Восени 1875 року він виїздить до Страсбурга, де вступає на філософський факультет університету за спеціальністю фізика (електромеханіка). До речі, в цьому закладі за 130 років перед тим навчався останній український гетьман Кирило Розумовський. Через два роки Іван Пулюй захистив iз відзнакою дисертацію і в І877 році одержав ступінь доктора філософії Страсбурзького університету за спеціальністю фізика.

      Того ж року він повертається до Відня, де працює приват-доцентом фізико-математичної кафедри. Окрім того, він — асистент у лабораторії австрійського фізика Лянге. У цей час учений працює технічним консультантом промислової електротехнічної фірми «Ганц», а також директором фабрики, що випускає електролампи власної конструкції.

      У 1884 році ректорат Німецької політехніки у Празі запросив Івана Пулюя очолити кафедру фізики. Тут він працював до виходу на пенсію. У 1889—1890 роках учений був ректором цієї школи, а в 1902 році став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету.

      2 жовтня 1884 року Пулюй одружився у греко-католицькій церкві св. Варвари з панною Катериною Йосифовою Марією Стозітською. Подружжя мало п'ятнадцятеро дітей, з яких залишилося живими тільки шестеро. Одна з доньок, Наталка, стала дружиною видатного українського композитора Василя Барвінського.

      Будучи професором Німецької політехніки у Празі, вже 1884 року, Іван Пулюй організовує товариство «Українська громада». Головним у діяльності таких організацій була справа національного відродження, консолідації українців, хоч би де вони перебували, в єдиний загальнодержавний народ, єдину політичну націю. Саме такі люди, як Іван Пулюй, своєю інтелектуальною працею, громадськими зусиллями творили українську ментальність, українську віру. В його розумінні питання національної освіти і культури могло бути розв'язане лише за умови політичної свободи українського народу, лише за умови незалежності Української держави. Саме Іван Пулюй найглибше розумів політику польських і російський кіл, що провадили шовіністичну антиукраїнську пропаганду. Це спонукало Наукове товариство ім. Шевченка до дій, направлених на відкриття Українського університету у Львові. У меморандумі 1902 року до пана міністра-президента, доктора фон Гартля, зокрема, наголошувалося, що «право Русинів на посіданнє власного університету виходить ще й з ... державного основного закону про загальні права горожан держави, після якого всі народи держави суть рівноправні й після якого кожний нарід має ненарушиме право зберігати і плекати свою національність і мову «в школі, суді і в публічному життю». Як же ілюзорним являється сей закон, коли зважимо, що руський нарід, котрого в Австрії є три з половиною міліонів і котрий числом ніяк не стоїть далеко за поляками, не має ні одного університету, коли поляки мають їх два».

      «Потреба заложення руського університету тепер тим наглійша, бо у Східній Галичині є чотири руські гімназії, отже, і громада руських абітурієнтів росте, котрі, не знавши польської мови, мусять тепер на Львівському університеті слухати викладів на польській мові і в тій мові робити іспити», — ще одна цитата з листа професора Пулюя.

      Питання й аргументи захисту української мови Іван Пулюй виклав у серії гострих публіцистичних праць, опублікованих 1904—1906 рр. Він писав, що «... коли прийшла важка історична хвиля, в якій і доля українського народу має рішатись, то на Україні стали озиватись москалі, ляхи і жиди, а українська інтелігенція або славословила самодержавіє, шо мовляв в імени культури веде боротьбу з жовтою расою, ... або тілько несміло упоминалась о права свого народу, висилаючи до Петербурга коротенькі телеграми, а дехто й меморіяли».

      Іван Пулюй закликав цю українську інтелігенцію до культурної роботи передовсім. Так він писав у праці «О руський універзитет у Львові», Львів, 1909: «Організуйте народні кадри, щоб у тих кадрах високо стояв стяг непорочної національної чести і щоб під тим стягом була між людьми єдність і вірність для свого народу, пам'ятаючи, що згода будує, а незгода руйнує. Оружє ваше нехай буде просвіта і наука...» Інтелігенція у кожного народу — то «сіль землі», а коли «вона звітріє, то чим же солити» ... «За котрим народом висша культура і освіта, за тим і побіда», — так Іван Пулюй відреагував на царський маніфест по Україні (Емський указ, 18 травня 1876 року). Читаючи працю Пулюя «До дворянства на Україні» (1906 р.), бачиш повне відображення сучасності нашої незалежної вже України, намагання північного сусіди не випустити нашу державу зі своїх братських обіймів, бо «відколи Україна з'єдналась з московським царством, остала Росія завдяки багацтвам землі нашої і завдяки мускульній силі українського народу якимсь дивом перед Европою і перед цілим світом».

      Коли вибухнула Перша світова війна, Іван Пулюй ще виразніше виявив себе як визначний політик і політолог. Він пише дві праці німецькою мовою саме з тих міркувань, щоби більше показати німецькій публіці про роль української держави у світовому товаристві. Це — «Україна та її міжнароднє політичне значення» та «Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців в Галичині» (1915р.). Обидві статті з огляду на події, пов'язані зі становленням незалежної Української держави, є вельми цікаві, зокрема і для сучасного розуміння перспективи творення держави.

      Пулюй формулює своє політичне бачення такими словами: «Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень — це визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український нарід після довголітнього рабства вестиме нарешті вільне у всіх напрямках національне життя, розвиватиме вільно свої великі духові здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо і очікуємо з упевненістю здійснення цього національного ідеалу». Далі вчений звертає увагу на те, що «в Европі не буде миру до того часу, поки існує російська могутність, а про й послаблення не можна думати, поки Московщина продовжує володіти Україною та її природними багацтвами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не більше в інтересах цих держав, але і цілої Европи...».

      Життя Івана Пулюя засвідчує, що він був великим достойником українства, в якому найбільшою силою була зосереджена національна свідомість.

      Помер Іван Пулюй через дев'ять днів після проголошення незалежності України, 31 січня 1918 року.

      Перед порогом у світ небуття вчений заповідав перевезти його останки до рідної землі. Принаймні по смерті хотів бути поруч iз батьками, у своїй рідній Україні.

      Дай то Боже, щоби так воно хоч колись сталося.

Джерело

Суперкомп"ютер

4 грудня, 2012, Український тиждень

Глибока думка Завдяки відеоіграм у світі з’явився новий найшвидший комп’ютер Будучи схибленими на швид­кості, комп’ютерні фанати люблять заглядати на сайт Top500 – групи німецьких і американських учених, які стежать за найшвидшими супер­комп’ю­те­ра­ми у світі. 12 листопада веб-ресурс опублікував найновіший список і оприлюднив ім’я нового чемпіона.

Будучи схибленими на швидкості, комп’ютерні фанати люблять заглядати на сайт Top500 – групи німецьких і американських учених, які стежать за найшвидшими суперкомп’ютерами у світі. 12 листопада веб-ресурс опублікував найновіший список і оприлюднив ім’я нового чемпіона.
Цей комп’ютер називається Titan і «мешкає» в Національній лабораторії в Оук-Ріджі (штат Теннессі). Він витіснив із першого місця іншу американську супермашину, творіння ІВМ під назвою Sequoia, встановлену в Ліверморській національній лабораторії Лоуренса. Ці два дива техніки допомогли Сполученим Штатам повернути собі лідерство у списку, який останніми кількома роками очолювали комп’ютери з Китаю та Японії.
Є кілька моментів, які відрізняють Titan від попереднього чемпіона. По-перше, відкрита система. Це означає, що вчені й дослідники досить складних проблем зможуть брати його в оренду – подібно до того, як астрономи позичають телескопи. Тоді як Sequoia, навпаки, більшість часу працює над секретними завданнями: відтворює симуляції вибухів ядерних боєзарядів і через це рідко буває доступна для загального користування.
Відрізняється Titan і дизайном. Усі суперкомп’ютери складаються з тисяч процесорів, з’єднаних між собою. Часто це похідні від центральних процесорів, або ЦП, які містяться всередині сучасних настільних комп’ютерів. Але Titan завдячує більшою частиною (понад 90%) своєї потужності технології, що спочатку була призначена для індустрії відеоігор. Половина із 37 376 його процесорів – це звичайні ЦП. Але друга половина – графічні процесори, або ж ГП. Це спеціальні пристрої, створені для потреб сучасних відеорозваг, які належать до найскладніших програм, що їх будь-коли використовували на хатніх персональних комп’ютерах. Колишній чемпіон списку Top500, китайський суперкомп’ютер TianHe-1, сконструйований за таким самим принципом – як і 60 інших машин зі списку Top500.

Паралельні світи
У ширшому сенсі центральний процесор (який має відповідати за роботу найрізноманітнішого ПЗ, від таблиць до програм розпізнавання голосу й закодованого відео) повинен бути «фахівцем» широкого профілю, компетентним у всіх завданнях математичного характеру, але не вузькоспеціалізованим у жодному з них. Навпаки, графічний процесор створений для того, щоб ідеально виконувати одну-єдину річ: маніпулювати міріадами трикутників, з яких складається вся сучасна комп’ютерна графіка (фрактальна).
Кілька років тому дослідники з Nvidia і AMD (дві компанії, виробники більшості високоефективних графічних процесорів на світовому ринку) з’ясували, що багато наукових проблем, які вимагають величезних обсягів комп’ютерної потужності (все, від симуляцій кліматичних процесів і моделювання процесу згоряння пального у двигуні до сейсмічного аналізу для нафто- й газовидобувної промисловості), можна перевести у форму, придатну для опрацювання їхніми графічними процесорами. Невдовзі після цього такі розробники суперкомп’ютерів, як американська компанія Cray (це вони зібрали Titan із використанням графічних процесорів Nvidia), теж почали над цим замислюватися.
Таке запозичення з індустрії ігор дає кілька переваг. Одна з великих – це ефективність. Titan є вдосконаленою версією іншої машини, що створена лабораторією в Оук-Ріджі, – Jaguar. Дооснащення Jaguar звичайними центральними процесорами дало б змогу випустити комп’ютер, який під час роботи на максимальній потужності, споживав би до 30 МВт електроенергії (а цього було б достатньо для забезпечення нормальної життєдіяльності невеликого міста). Завдяки чудовим властивостям графічних процесорів Titan може досягти максимальної швидкості під час роботи на відносно «скромних» 8,2 МВт.
Фінансово це теж вигідно, каже керівник підрозділу надпотужних комп’ютерів компанії Nvidia Суміт Ґупта. Процесори, які його фірма продає виробникам суперкомп’ютерів, майже ідентичні тим, що їх купують геймери. Крім того, він зауважує, що «дорога до успіху високоефективних ПК встелена трупами фірм, які намагалися сконструювати продукт саме для ринку суперкомп’ютерів. Але сама собою ця ніша просто мізерна».
Хоча не все так гладко. Машини на зразок суперкомп’ютера Titan досягають надзвичайних швидкостей за рахунок того, що ділять завдання на тисячі крихітних фрагментів і віддають їх на обробку єдиному процесорові. Уявімо для наочності, що потрібно пофарбувати будинок. Можна найняти одного маляра, але, певно, буде швидше взяти на роботу кількох і виділити кожному по кімнаті.
Проте не всі проблеми реально фрагментувати таким чином (наприклад, можна залучити дюжину перукарів, але навряд чи це значно прискорить процес стрижки одного клієнта). Вимога перекласти завдання на таку математичну мову, яку може «зрозуміти» графічний процесор, створює ще один бар’єр. Ґупта наводить приклад моделей, використовуваних для симуляції автомобільної аварії, як одну із проблем, яким і досі не зараджує так званий масово-паралельний підхід. Кмітливі програмісти інколи можуть знайти спосіб оминути такі проблеми: трасування – високоякісний, заснований на математичних принципах підхід до комп’ютерної графіки для симулювання окремих променів світла – довгий час вважали (така-от іронія долі!) завданням, із яким не впорається сучасний графічний процесор. Але під час конференції, присвяченої програмуванню на графічних процесорах, група дослідників із компанії Nvidia оголосила, що таки знайшла рішення стосовно того, як це зробити.
Лабораторія в Оук-Ріджі та Nvidia планують працювати з ученими, які хочуть випробувати Titan, щоб побачити, чи можна таким чином модифікувати їхні алгоритми і зробити останні придатними для використання на цій новій машині. Ґупта настроєний упевнено й оптимістично. Навіть до «впертих» симуляцій ДТП, вважає він, незабаром застосують новий підхід. Але це не означає, що можна буде розібратися з кожною проблемою. А тим ученим, яким не вдасться модифікувати свої коди, не виключено, самим виявиться важко скористатися перевагами найшвидших у світі комп’ютерів, чия потужність постійно зростатиме.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com

Джерело