Аз воздам

Сергій Рахманін «Дзеркало тижня» №48, 25 Грудень 2010

Кілька років тому довелося поспілкуватися у неформальній обстановці з відомим політиком, який незадовго до того розлучився з посадою міського голови. Як заведено в таких випадках, колишній мер пояснював конфуз, що стався, недбалістю власної команди, непорядністю команди опонента, продажністю ЗМІ et cetera. Зрозуміло, він нарікав на невдячність виборців.

У відповідь на запитання, чи ризикне спробувати щастя на наступних виборах, співрозмовник категорично похитав головою. Необхідне пояснення виявилося наскільки простим, настільки й мудрим. Екс-градоначальник зізнався (як мені тоді здалося — щиро), що не до кінця впевнений у своїй здатності забути кривди, в готовності втриматися від природного бажання негайно й жорстоко помститися. Всім поіменно. Невдачливим ворогам, віроломним друзям, продажним соратникам. А ще — городянам, які так швидко забули все, що він для них зробив. Які так легко розміняли його на щедрі обіцянки й залежану гречку. Під кінець розмови повергнутий сановник гірко пожартував: мовляв, законотворцям слід ввести офіційну заборону на повторне балотування лузерів. Через потенційну небезпеку останніх для суспільства.

Подальша політична кар’єра цього персонажа дозволяє думати, що про свої колишні одкровення він забув геть-чисто. Але тоді, зразу після програної битви, зміщений городничий був майже напевно чесним. І, напевно, мав рацію.

Спостерігаючи, як саме чинний режим «наводить лад», мимоволі задумаєшся про впровадження дискримінаційних санкцій для тих, хто «одного разу програв». Шкода, завдана їхньому душевному здоров’ю, може серйозно позначитися на фізичному здоров’ї окремих громадян. І на моральному здоров’ї суспільства загалом.

Те, що характер відносин між владою й опозицією можна впевнено назвати репресіями, очевидно. Ретельна вибірковість «відстрілу», розторопність государевих служак, специфічність обвинувачень — усе свідчить про політичну зачистку, а не про наведення правової чистоти. Але є ще одна деталь, яка дозволяє припускати, що оголошене полювання має ознаки банальної помсти.

Екс-прем’єра витягують на допити з палати тяжко хворого чоловіка. Обвинувачення усунутому міністрові внутрішніх справ з’являються у переддень його ювілею. Колишнього заступника міністра юстиції арештовують того дня, коли народжується його дочка. Інформацію про реанімацію справи про масові безпорядки 9 березня 2001-го оприлюднено акурат до десятої річниці «України без Кучми». На ці подробиці ми вже звертали увагу, але вважаємо за потрібне акцентувати на них увагу ще раз. Таких «випадковостей» достатньо, щоб побачити тенденцію: чітке гидке бажання зробити якомога болячіше. Переможцям чужа великодушність, огидне милосердя. Всупереч показній набожності їхніх чванливих керманичів.

Мстивістю частково пояснюється і невмотивована, неадекватна жорстокість, продемонстрована в потворних парламентських бійках 27 квітня і 16 грудня. Безумовно, тут було бажання вселити страх. Зрозуміло, додавало сміливості відчуття повної безкарності. Але на фізіономіях «біло-голубих» громил, що розпливалися від задоволення, читалося все те ж саме бажання зробити якомога болячіше, присмачити поразку ще й приниженням. Прагнення вождя помститися його клеврети читають миттєво й поділяють повністю.

Серед розгублених опозиціонерів дедалі популярнішою стає думка, що помста — головна й навряд чи не єдина рушійна сила політики чинного режиму. Що, скажімо, поблажливе підвищення Каськіва продиктоване зовсім не вірою в його реформаторські таланти, а бажанням розвіяти за вітром навіть рештки колишньої слави такої ненависної Януковичу «Пори».

Що збереження на знеціненій посаді послужливої Богатирьової — вендета за її колишню норовливість. Задоволення, хоч і сумнівне. Що включення в кадрову обойму Тігіпка пояснюється не визнанням його фахових заслуг і навіть не прагненням тримати потенційного конкурента на короткому повідку, а бажанням заплатити стократ за дезертирство в часи Майдану. Колишній начальник штабу кандидата у президенти Януковича сумлінно замолює гріхи, працюючи «відповідальним терпилою». Вождь, мабуть, не без задоволення спостерігає, як його колишній НШ «вигрібає» за чужі податкові та пенсійні новації. І роздумує, на які б ще «галери» відправити вічно молодого реформатора. Противників чинної влади важко переконати, що фактичне обнулення впливу Верховного суду — не вульгарна розправа за пам’ятне рішення про третій тур президентських виборів. Навіть купівля виклично дорогого вертольота на тлі підвищення цін і тарифів сприймається не інакше, як помста невдячному народові за пам’ятний 2005-й.

Така гіпотеза, безперечно, видається трохи надуманою. Але уражене самолюбство, поранене марнославство прозирає в нечастих монархових промовах навіть тепер. І пригадуються не тільки п’ятилітньої давності розмова з повергнутим градоначальником, а й датовані тим самим часом оповідки соратників Януковича про його щиру образу на виборців. І на тих, хто зважився «вкрасти» його «перемогу». І на тих, хто не зважився її відстояти.

Нелегко повірити, що в основі діянь Банкової лежить тільки реваншизм. Але пояснити їх виключно політичною доцільністю непросто. Державним інтересом — тим більше.
Днями спікер Литвин заявив, що воскресив парламент із мертвих. Досить смілива заява, бо ніколи ще парламент так явно не скидався на цвинтар. Вищий представницький і центральний орган перетворився на щось середнє між нотаріальною конторою та друкарнею, завіряючи прийшлі документи й тиражуючи чужі ідеї.

Опозиція стала безправною де-факто і де-юре. Її позбавили можливості впливати на бюджетну політику, їй відмовили у праві посилати запити в Службу безпеки. Її ініціатив не розглядають, її поправок навіть не ставлять на голосування. Навіть у часи Кучми до ідей противників прислухалися, здорові ідеї часто брали на озброєння.

Можна припустити, що режим упевнений у винятковому інтелектуальному потенціалі провладної більшості Ради, але таке припущення видається занадто сміливим. Тим більше що депутатський корпус часто штампує закони й постанови, не обговорюючи і навіть не читаючи.

Нинішня влада потребує німої і безправної опозиції. Їй відмовлено у праві на протест, у праві на позицію, у праві на захист. Захист честі та гідності. Захист здоров’я. Депутати від БЮТ не в змозі не те що домогтися притягнення до відповідальності тих, хто їх бив. Вони не в змозі довести сам факт побиття. Хоча побиття бачила вся країна. Цікаво, якщо провладний депутат (не дай Боже, звісно) зіб’є машиною депутата від опозиції, — чи притягнуть останнього посмертно до відповідальності за перешкоджання діяльності народного депутата? Якщо йти за логікою прокуратури, то, напевно, так.
Цікаво, чи сьогодні депутат від БЮТ Сергій Міщенко віддав би свій голос за прокурора Пшонку, «професіонала, (...) уособлення дисципліни і порядності»?

Ну, та Бог із нею, з опозицією. Банковій немає до неї діла. Але їй немає діла й до «своїх». Мозок провладної частини ВР також не затребуваний. Тільки руки. І ці руки від нудьги то шукають чужі обличчя. То знаходять «інтелектуальніші» заняття. Один депутат-регіонал ще в середині літа похвалився: парламентарії-«більшовики» розробили власну систему, завдяки якій під час голосування на табло з’являється то «сніжинка», то «зірочка».

Януковичу не потрібен сильний парламент. Йому не потрібні альтернативні центри впливу. Але хто поручиться, що однією з причин фактичного руйнування решток парламентаризму не стала підсвідома помста «небожителя» органу, без рішень якого неможливо було скасувати результати другого раунду виборів-2004—2005 і проведення третього туру.

Чому Янукович не мстить Ющенку? Все просто: ні за що. Пошлюся на слова покійного Євгена Кушнарьова, який переконував мене, що Віктор Федорович після тих подій був сповнений ненависті до Кучми, до Медведчука, до Литвина, до Тимошенко, до Онопенка, кожного з яких вважав тією чи іншою мірою винуватцем свого програшу. Але до цього переліку не входив головний тріумфатор, який, за влучним висловленням Кушнарьова, «дозволив себе обрати».

«Ющенко — не ваша перемога. Він — наша перемога, тільки відкладена...» — переконував мене Євген Петрович. І виявився провидцем.

Не утримаюся від повторення сказаного ще 2005-го: ані секунди не жалкую, що був на Майдані. Жалкую, що там був Ющенко.

А ось Віктор Федорович не жалкує. Він насолоджується помстою. Забуваючи про золоте правило української політики, виведене ще Леонідом Кравчуком. Колись у приватній розмові перший президент висловив свою версію рецепту відносного національного спокою країни, яка досі щасливо уникала гострих конфліктів із непередбачуваними наслідками. «Наша стабільність стоїть на взаємному страху, або, якщо точніше, на обопільному побоюванні: влада інтуїтивно побоюється бунту, народ підсвідомо боїться репресій. І не дай Боже комусь перегнути палицю...»

Не дай Боже.

Джерело