Сергій Немирич «Дзеркало тижня. Україна» №7, 25 Лютий 2011
Це не кінець, і навіть не початок кінця, але це кінець початку.
У.ЧерчілльУ світі здіймається чергова революційна хвиля. Пішли у відставку багаторічні правителі Єгипту і Тунісу, бомблять і розстрілюють демонстрації у Лівії, неспокійно у Йорданії, Алжирі, Ємені, Бахрейні та інших арабських країнах. Американці залишають Близькій Схід, так само як рік тому обмежили свою присутність в Україні. Чи надовго? Не ясно.
Відгомін цих подій докотився і до нашої країни. У цілковитій відповідності обраним ролям провладні коментатори співчутливо оплакують СТАБІЛЬНІСТЬ (о, яке солодке слово, скільки в ньому для серця українського можновладця!), яка раптово покинула Близький Схід. Неминучим уже в недалекому майбутньому майданом Визволення (Тахрір) погрожують прихильники опозиції українофобському (що є своєрідною новацією) та антинародному (що досить звично) режиму.
Здається, що все як завжди. Дискусії то стають запеклішими, то стихають. На кону ніби як державна влада, тобто доступ до перерозподілу суспільних ресурсів. Отож приз дуже великий.
Проте сторони майже не відрізняються, ну хіба що виголошуваними формулами і, можливо, рівнем володіння українською мовою. Та сама віра в магію медіа — замінилася телевізійна картинка, отже замінився режим. Та сама вгодованість, особливо зворушливі полум’яні опозиціонери, обличчя яких не поміщаються в екран телевізора. Та сама напускна самовпевненість, яка приховує внутрішній страх і очікування приходу справжнього хазяїна. Та сама разюча некомпетентність у питаннях нібито фахової експертизи на тлі дуже високопрофесійної демагогічності. Автор довго не знав, як назвати цей типаж. І от у недавній розмові один експерт відкарбував формулу — візії Пелевіна часів «Generation Пи» втілилися в Україні, піарники прийшли до влади.
Звісно ж, як у правлячій коаліції, так і в опозиції чимало й інших персонажів. Вистачає і досвідчених махінаторів, і вершителів долі Батьківщини, у недавньому минулому дрібних чиновників-бізнесменів, на яких рідні терикони/полонини наклали невитравний відбиток, і суворих колишніх бригадних, і ідейних борців, які розжилися бюджетними коштами, зрідка зустрічаються навіть чесні бюрократи — система ж крутиться, куди без них... Та хто тільки не трапляється на політичній ниві в сучасній Україні.
Проте обличчя сучасного українського політикуму — пан Піарник. Саме він спонукає владу породжувати силу-силенну нових ініціатив, не доводячи жодної до кінця, підказує першим особам країни безліч красивих слів, не розуміючи їхньої ваги, а часом і значення, і примушуючи іноземців спантеличено знизувати плечима. Саме він абсолютизує проблеми іміджу і форми, нехтуючи змістом.
Мабуть, найяскравіше ці проблеми проявляються у сфері зовнішньої політики, де значення слів іще не так атрофоване, як усередині України, а в заявах з високих трибун досі ще намагаються знайти прихований зміст. Позитивна відповідь на очевидне для українця запитання — а що коли його там немає? — може спричинити дуже серйозні наслідки. Нехай зараз не прозорими, але від цього не менш невідворотними.
При цьому характерні риси нашої справжньої еліти — „прагматизм“, тобто майже релігійна віра в „бабло“, дуже своєрідна загальна культура, а також гіпертрофований хапальний рефлекс та інші, докладно проаналізовані в нашій попередній статті, — віддають сферу державного будівництва на відкуп піарнику. Нехай клоун займається „пургою“ в той час, коли справжні хазяїни пиляють бюджет.
Як і їхні попередники — партапаратники, червоні директори, філологи й фінансисти, піарники переконані, що їхня влада якщо не назавжди, то на дуже довго. Проте ні апологетам режиму, ні його записним критикам, ні (що ще серйозніше) його справжнім хазяям-власникам заводів, медіа і футбольних клубів, схоже, невтямки, що вони спільними зусиллями пиляють гілку, на якій сидять.
Річ у тім, що стабільність і розвиток західних демократичних країн тримається не на якихось унікальних цивілізаційних підвалинах, про що полюбляють принагідно велемовно поміркувати українські, а ще більше російські політологи, а на стійких публічних інститутах. За всієї важливості конкретної особистості, інститут функціонує більш-менш успішно без прямої залежності від персони його керівника. Саме в цьому й полягає основна властивість дієздатних інститутів. Великою мірою саме тому країни Заходу вже не одне століття виграють у своїх суперників усі марафонські забіги, іноді втрачаючи перемогу на окремих етапах. Саме чинні публічні інститути обмежують вплив пошестей століття — ні медіатизація політики, ні жодні новатори на владних висотах не заважають США здійснювати інфраструктурні проекти та будувати авіаносні групи, тоді як вищим досягненням персоніфікованої російської влади в XXI столітті стала умовна яхта Абрамовича і палац самі знаєте кого.
В Україні ж, яка вже (?) не Росія, але поки що (?) і не Європа, чимдалі пришвидшується процес деградації держави та її інститутів. Чимдалі справедливішим виявляється прислів’я: „не місце красить людину, а людина місце“. Чимдалі менше важать формальні закони та інструкції, чимдалі більше — „радение родному человечку“.
Парламент в Україні, звісно ж, місце для дискусій і навіть боксерський ринг. Проте точно не осередок національного розуму і високої правової культури. І річ не в депутатах. Вони в будь-якій країні рідко вражають інтелектом. Річ в апараті і в законодавчій процедурі. Та й контрольні функції Ради якось слабко реалізуються, і не тільки останнім часом, зауважте.
З десятків напрямів сьогоднішніх реформаторських зусиль найуспішніші — заходи щодо дебюрократизації. Осьде процес іде досить швидко. Причому як на рівні місцевої держадміністрації, керівництво якої за останні шість років замінилося де два, а де й чотири рази, так і у вищих ешелонах державної влади, де вже й посади керівників департаментів перестали бути кар’єрними, дедалі більше перетворюючись на політичні. Незаперечне досягнення сьогоднішньої влади — припинення чвар і публічних сварок на державному олімпі, всупереч сподіванням, не зупинило депрофесіоналізації чиновництва і зростання корупції чи її сприйняття збоку, що, на жаль, багато в чому одне й те саме.
Адміністративна реформа, точніше оптимізація центральних органів виконавчої влади, проводиться за моделлю російської реформи Г.Грефа. Неефективність оригіналу переконливо продемонстровано за час, що минув з першого президентського терміну В.Путіна. Попри титанічні зусилля О.Лавриновича, немає, на жаль, жодних підстав вважати, що українська копія дасть кращі результати.
Деградація торкнулася й силових відомств, а також системи контролю над ними. Показова тут доля РНБОУ. Створена у перший термін правління Леоніда Кучми як паліатив для компенсації слабкості стратегічного ешелону керівництва силових відомств і недовіри до них, рада перетворилася на п’яте колесо у возі українського держуправління, безглуздий і притому дуже витратний орган. І річ не тільки і не стільки в кадрових проблемах, вони лише наслідок.
Аналітика не затребувана вже який рік. Піарникам вона ні до чого („самі з вусами“), а наші бізнесмени мислять в абсолютно інших категоріях. Квітка ж, якщо її не поливати і не підживлювати, засихає.
І от уже буяє вакханалія „стратегування“, відомчі програмні документи готують за кордоном, а типову матрицю міжнародних консультантів проголошують вищим досягненням економічної думки. Знову „французик з Бордо“ чи, точніше, „хлопчик з Москви“? Класика, у тому числі й російська, вічно жива, чи не так?
Українська армія обмежено боєздатна — це пролунало з найвищих трибун. І що? А нічого. Грошей нема і не буде. А якщо станеться диво і Мінфін виділить асигнування, то їх, скоріш за все, розкрадуть.
Ситуацію в міліції наочно проілюстрував бердянський ролик. Нічого нового, але припущення знайшли своє документальне підтвердження. Гаразд, Бог із ними, з реформами. Публічно обіцяні червоні картки, відставки тобто, — де? А там, де і все інше.
Є й інші проблеми. Про них краще промовчимо. Втім, гадаю, натяку буде цілком достатньо: Кіровоград, Макіївка, що далі?
Економіка і соціальна сфера. Ну що тут сказати? Необхідні й запізнілі мінімум на десятиліття реформи реалізуються лише під тиском МВФ та й то переважно з метою наповнення бюджету. Вести мову про їхню послідовність і комплексність дуже непросто.
Особливо гарні способи реалізації перетворень. Давно відомо, що відрубування хвоста котові в кілька прийомів не найкращий варіант, але в України своє ноу-хау: у нас не стільки рубають, скільки говорять про неминучість відрубування.
Гуманітарна політика. Про вищу освіту не писав тільки лінивий. Нібито російський дворянин нібито бореться з нібито українським націоналізмом у нібито університетах. Нагромадження сполучників вимушене, бо названі об’єкти надто далекі від звичного значення цих слів.
Дражливі і просто недоречні дії в мовній сфері, сфері історичної пам’яті стають дедалі буденнішими. Спроби створити державну церкву в XXI столітті були б просто смішні, якби не загрожували кров’ю. Невже не очевидно, що дія породжує протидію.
А якщо немає грошей палити «Приму», палять сільраду. Хіба ні?
Ні, звісно, соціальний вибух був і залишається малоймовірним. Питання зовсім в іншому. Величезною суспільною проблемою 1990—2000-х років була слабкість, навіть відсутність моральних авторитетів. Схоже, що зараз запустився процес їх виникнення. І особливе місце у цьому зв’язку, можливо, відіграє Українська греко-католицька церква.
Тисячі випускників УКУ, Могилянки, Острога, іноземних університетів, не скидайте з рахунків і Харків, Дніпропетровськ, КПІ, Донецьк той-таки, — гарне середовище, поживний бульйон для протікання цього процесу, а виступ отця Бориса Гудзяка про подолання страху, можливо, найпомітніший симптом його розвитку.
Схоже (дай Боже не наврочити), в Україні почалося формування нової моралі. А отже, не за горами й поява контреліти. Вона виникне не завтра, не післязавтра. Але чомусь віриться, що все ж таки процес, як казав незабутній Михайло Сергійович, пішов. А отже, свою історичну роль повитухи новий політичний режим і його уособлення пан Піарник виконують, причому досить успішно. З чим їх і всіх нас вітаємо.
Це вже потім виникнуть сотні проблем. Що робити з публічними інститутами, державною службою, армією, поліцією, судами, з регіональною політикою, нарешті? Як проводити економічне реформування? Яка гуманітарна політика буде затребувана новою Україною? Постане, переконаний, питання про ефективну зовнішню політику, а не її імітацію, здійснювану вже не першим президентом і міністром, за всієї поваги до конкретних персон.
Це потім треба буде шукати шляхи виходу з пастки імені М.Саакашвілі — авторитаризм розвитку дуже притягальний і ефективний на середніх дистанціях, але слабкість наступності і приреченість персоніфікованих реформ — ложка дьогтю, яка псує бочку меду.
Але все це буде потім. У зовсім іншій країні (дай Боже, щоб не в країнах), з іншими обличчями, міфами і вірою. Не обов’язково в усьому кращій, а в чомусь і менш вільній, ніж сьогоднішня Україна. Але іншій.
А поки що — віват, пане Піарнику. Як завжди невтомний кріт історії сьогодні риє Вашими руками. Успіхів Вам у вашій нелегкій праці.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар