08.06.2011, Економічна правда
Президент Віктор Янукович поінформував, що 4-7 мільярдів доларів з держбюджету осідають у кишенях чиновників.
Про це він сказав на засіданні Національного антикорупційного комітету.
"Ми з вами добре знаємо, що корупція перетворилася в Україні на спосіб існування бюрократичного апарату і є причиною масштабної тінізації економіки. Вона несе загрозу безпеці нашої країни", - сказав глава держави.
Янукович порахував, що українське суспільство втрачає щороку близько 20 мільярдів гривень - це кошти, що не надійшли до бюджету або були викрадені через корупційні схеми.
"Через корупційні оборудки у сфері державних закупівель від 10 до 15% державного бюджету осідають у кишенях чиновників. Це 4 - 7 мільярдів доларів", - підкреслив Янукович.
"Розкрадання бюджетних коштів та стратегічних ресурсів країни - землі, надр, стало постійною новиною у нашій державі", - констатував президент.
За словами Януковича, наслідком корупційних схем є неотримані інвестиції, відсутність коштів на модернізацію, розбиті дороги, захмарні ціни на житло, бідна медицина та освіта, застаріла соціальна інфраструктура.
Джерело
Що твориться в Україні... Душа болить, друже...
Показ дописів із міткою інформація для роздумів. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою інформація для роздумів. Показати всі дописи
1 черв. 2011 р.
Україна: черево на продаж
УНІАН, з французької переклав Микола Писарчук
Матільда Гоанек, «Ліберте» (Швейцарія)
В Україні продається все: яйцеклітини, сперма, лоно жінки
Матільда Гоанек, «Ліберте» (Швейцарія)
В Україні продається все: яйцеклітини, сперма, лоно жінки
Тут процвітає бізнес народження дітей сурогатними матерями... Це дозволяє закон... Мати-породілля зовсім забута українським законодавством, дітей народжують без будь-якого знеболення... Публікація з «Ліберте» (Швейцарія)
Україна: черево на продаж
До сотні дітей на рік народжується в Україні сурогатними матерями. Цей бізнес, який активно розвивається тут, приваблює іноземців, оскільки у більшості європейських країн сурогатне материнство заборонено. Вашій увазі пропонується репортаж про феномен, який ставить непрості етичні та медичні питання.
«Тетяна, сурогатна мати, молода, стан здоров’я добрий, група крові A+, уже має дитину і бажає допомогти іншій сім`ї». Лапідарний опис черева для здачі в оренду... Оголошення такого штибу рясніють на сайтах та форумах українського Інтернету й супроводжуються тарифами в доларах або євро. Водночас у більшості європейських країн сурогатне материнство заборонено. Якщо у Франції його легалізація є темою для обговорення, яка була реанімована до наступного перегляду закону з біоетики, то в Україні справу врегульовано: бути сурогатною матір’ю цілком законно. І є багато кандидаток, приваблених обіцянками гарної винагороди, адже середня українська зарплата становить близько 170 євро.
Дуже ліберальний закон
Тут усе продається: яйцеклітини, сперма й черевна порожнина, – і це завдяки дуже ліберальним нормам законодавства, явно задуманим для поліпшення демографічної ситуації, яка погіршується в Україні з часів краху СРСР. Граючи на бажанні мати дитину, клініки, що спеціалізуються на репродуктивній медицині, заманюють хороших клієнтів далеко з-поза меж України.
Так, у середині червня цього року Рада професійної асоціації французьких лікарів застерегла колег щодо «вербування», яке здійснюється деякими установами, що базуються в Україні (а також у Іспанії та Греції). Вони пропонують лікарям пересилати їм пацієнтів, спокушаючи «обіцянкою комісійних за кожного направленого пацієнта». А ці агентства, у свою чергу, зобов’язуються знайти жінку, яка зробиться «інкубатором» на дев`ять місяців.
Історія Валентини
Валентина, світлокоса киянка 34 років – рідкісна перлина. Мати трьох дітей, вона вже тричі виносила дітей для інших. Стільки вагітностей передчасно зістарили її тіло. Вона розповідає: «Уперше я зробила це у віці 27 років, і це було для українських батьків, вони отримали маленьку доньку. Потім я народила близнят для німців. Потім ще близнята – для української пари, але я втратила їх на 17-му тижні». Вона забула фотографії німецьких близнят, але гордо демонструє фото першої дитини, народженої нею як сурогатною матір’ю – блондиночку з блакитними очами. Будучи «старожилом» професії, Валентина просить 10600 євро за дитину плюс 400 євро на місяць на період вагітності без урахування вартості медичних витрат. На манну небесну сподіватися не доводиться. «Мій чоловік і я – сироти, і ми можемо розраховувати лише на самих себе. Обоє працюємо на будівництві. Що робити з нашою зарплатою, аби орендувати квартиру й заплатити за навчання наших дітей?»
За «сурматеринство»
Навколо черева сурогатної матері з цього бізнесу отримує свій прибуток ціла мережа посередників. Фірму Vita Felice, яка помпезно охрестила себе «міжнародним центром сурогатного материнства», важко оминути в цій сфері. Центр пропонує цифри, цілком зрозумілі для іноземців: від 40 до 50 тис. євро, включаючи пошук сурогатної матері, підсадку ембріона, найм квартири в Києві на кілька тижнів перед народженням дитини... Усі турботи покладаються на батьків, у тому числі госпіталізація перед пологами. Це агентство працює руку об руку з приватними клініками високого рівня, де загалом приймають економічну та політичну еліту країни, яка тікає, мов від чуми, від громадських лікарень.
Віктор Кузін є власником клініки «Ізіда», яка розміщується в передмісті Києва і спеціалізується в заплідненні in-vitro. Він проводить свою відпустку в Монако і не приховує своїх міжнародних амбіцій: «Ми приймаємо 25 тисяч пар на рік. Багато наших клієнтів приїжджають з Ізраїлю, Англії, США, Італії... Поки що небагато з Франції, але все в майбутньому. Найчастіше від вас приїжджають, щоб знайти овоцити (недозрілі яйцеклітини), але ми маємо також близько двадцяти сурогатних материнств щороку». Це багаті українці в країні, де більш як третина населення живе за межею бідності.
Справжнього професіонала сурогатного материнства Валентину теж забавляють наші етичні застереження в цьому питанні. «Я маю дома троє дітей. З іншими я ніколи не відчувала материнського зв’язку, – стверджує вона. – Для мене справжній зв`язок установлюється в день народження, коли ти тримаєш дитину у своїх руках, гойдаєш її, встаєш до її вночі... Саме в цей момент стають мамою, а не до того». Ця сильна й упевнена молода жінка знає про те, що багато її колег ламаються після кількох місяців вагітності перед перспективою розлуки з дитиною.
Небезпека для матері
В Україні мати-породілля зовсім забута українським законодавством. Тут приводять дітей на світ без будь-якого знеболення. Валентина сміється над цим. Тільки-но вийшовши з третьої вагітності, вона збирається розпочати четверту. «Граничний вік, 36 років. Якщо маю ще здоров`я, то хочу робити це, доки можливо». Валентина має труднощі вибору: їй зробили пропозиції близько півсотні бездітних пар…
30 трав. 2011 р.
Подвійні стандарти української бидлоеліти - 3 ( корупція в Україні )
26 травня 2011, Сергій Лещенко, УП
Царський палац Раїси Богатирьової. Відео
Одного разу автор цих рядків був присутній на зустрічі зі статс-секретарем Міністерства закордонних справ Німеччини Вольф-Рутгартом Борном.
Коли мова зайшла про антикорупційні обмеження для чиновників, німецький урядовець розповів свою історію.
"Я купив невелику земельну ділянку з будинком. Одразу після цього я отримав запит з податкової, яка хотіла дізнатися, де я взяв кошти на цю нерухомість. І я мусив показувати їм всі документи, включно з позикою, отриманою в банку", - поділився пережитим пан Борн.
Маєтки, якими розживаються злиденні українські чиновники на кошти невідомого походження, майже миттєво у Німеччині зробили би їх клієнтами прокуратури.
Героїня сьогоднішньої публікації - Раїса Богатирьова.
Отже, секретар Радбезу здійснює грандіозне будівництво на території будинку відпочинку "Конча Заспа", який знаходиться у сфері відання Державного управління справами адміністрації президента.
За часів президента Ющенка Богатирьовій виділили майже готовий будинок по сусідству з Володимиром Литвином. Це була споруда метрів на 400 квадратних, коробка з дахом і балконами була вже зроблена, залишалося здійснити лише внутрішні роботи. Однак Богатирова знесла цей об'єкт і на його місці почала будувати палац своєї мрії.
Далі дивіться відео, зняте на закритій території державного комплексу відпочинку "Конча-Заспи", який, втім, утримується за кошти платників податків:
На відео видно, що ділянки Литвина і Богатирьової межують паркан в паркан.
"Українська правда" інкогніто побувала на будівельному майданчику Богатирьової та може стверджувати, що вона зводить там щось неймовірне. |
| У Богатирьової - своя окрема під'їздна доріжка |
 |
| Влітку "палацик" Богатирьової буде захований за деревами |
 |
| А ось і центральний вхід |
 |
| Майбутнє "гніздечко" Раїси Богатирьової |
 |
| Палац Богатирьової гармонійно би вписався у олігархічні райони Лондона |
 |
| Гараж на три автомобілі |
А перлиною ділянки Богатирьової стане єдиний (!) відкритий басейн на території державної "Конча-Заспи".
Будівництво з нуля такої розкоші коштує декілька мільйонів доларів.
Дача, яку сьогодні зводить секретар РНБОУ в Конча-Заспі, гарантовано затьмарить литвинівську і може конкурувати з президентською, яку досі не хоче звільняти Віктор Ющенко.
 |
| Відкритий басейн для Раїси Богатирьової |
 |
| За басейном - будинок для гостей |
 |
| Будинок для гостей. Чи для обслуги? |
 |
| Лоджія Богатирьової |
 |
| Критий перехід між будинкою і релаксаційним комплексом |
Цього року Богатирьова вперше оприлюднила свою декларацію про доходи. Побачені там цифри ніяк не дозволяють звести кінці з кінцями, враховуючи масштаб її будівництва в "Конча-Заспі".
Так, за декларацією, ні в Богатирьової, ні в її чоловіка не мають ані гривні заощаджень у банках або внесків до статутних капіталах якихось фірм.
2010 року вона заробила 486 тисяч, тобто 60 тисяч доларів, тобто по 5 тисяч доларів щомісяця. Це була зарплата Богатирьової як секретаря Ради нацбезпеки, а також пенсія, яка в неї складає понад 16 тисяч гривень щомісяця. Після цього говорити про якусь соціальну справедливість взагалі абсурдно.
Але цього було недостатньо, і Богатирьова взяла в держави ще матеріальну допомогу в розмірі 38 тисяч гривень.
Чоловік Богатирьової заробив за рік 286 тисяч гривень, тобто щомісяця його дохід складав 3 тисячі доларів.
Але навіть якщо уявити, що Богатирьова з чоловіком протягом року не витратили ні копійки на харчування, оновлення гардеробу і комунальні платежі, їхніх офіційних доходів все одно ніколи би не вистачило на будівництво, яке вони розвернула в "Конча-Заспі".
На ділянці Богатирьової в око впадає престижна клінкерна цегла, якою вона облицювала всі свої будівлі. Саме така цегла надає спорудам шоколадного кольору та особливої вишуканості, характерної для британських резиденцій. Цей дорогий оздоблювальний матеріал не виробляється в Україні та завозиться з Європи.
Біля садиби Богатирьової можна побачити цілу піраміду запакованої німецької цегли "ABC Klinkergruppe".
Одна така цеглинка коштує 10 гривень, а квадратний метр - 60 доларів. Відповідно, тільки облицювати клінкерною цеглою чотири споруди Богатирьової коштуватиме в районі 100 тисяч доларів.
 |
Виходить, що офіційних доходів родини Богатирьової за цілий рік не вистачить навіть для того, щоб обкласти свої споруди цеглою "ABC Klinkergruppe".
Але коли Богатирьова добудує свою розкіш, витрати не закінчаться - їй будуть потрібні гроші для утримання всього того господарства, яким вона розжилася, кошти для винаймання прислуги, для садівників та прибиральниць. Звідки їх візьме чесна українська чиновниця?
Кімната замість будинку
Ще одне питання, на яке намагалася отримати відповідь "Українська правда" - на підставі чого Богатирьова отримала державну дачу, яку потім знесла та побудувала на її місці палац?Нами було надіслано запит до Державного управління справами адміністрації президента, в сфері компетенції якого перебуває "Конча-Заспа".
 |
За офіційною відповіддю ДУС, дачу надано Богатирьовій на підставі постанови Ради міністрів УРСР від 18 жовтня 1990 року №314.
На сайті Верховної Ради цей документ має гриф "таємно", і, до того ж, він втратив чинність ще в 2003 році. Тому як Богатирьовій міг надаватися будинок, посилаючись на недійсний документ - це загадка.
Ще один нормативний акт, на підставі якого Богатирьова отримала від держави будинок - це постанова уряду Кучми від 28 жовтня 1992 року №602. Однак там немає згадки про секретаря Ради національної безпеки.
Можливо, Богатирьова отримала дачу як колишній міністр охорони здоров'я в уряді Пустовойтенка. Постанова 1992 року гарантувала, що за нею як екс-міністром "зберігається медичне та санаторно-курортне обслуговування, а також право користування приміщеннями в будинках відпочинку ДУС на умовах, передбачених розділом II переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. №1210".
Дивимося розділ II переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 року №1210.
Там записано, що за відставними членами Кабміну зберігається лише одна кімната (!) в будинку відпочинку "Конча-Заспа". Тоді на підставі чого Богатирьова отримала цілий будинок?
Цікаво також, що, схоже, це не єдине житло, яке платники податків надали Богатирьовій - як депутат минулих скликань вона має квартиру в будинку Верховної Ради на престижному Печерську, на вулиці Панаса Мирного.
А що державі?
А тепер найцікавіше - хто буде власником палацу, збудованого на місці державної дачі.В 2009 році керівник ДУС Ігор Тарасюк стверджував у інтерв'ю "Українській правді": "За законом, на території "Конча–Заспи" не може здійснюватися будівництво нових будинків, тому що у "Конча–Заспи" немає акту на постійне землекористування. Там може проводитися лише реконструкція".
Але будь-кому очевидно, що Богатирьова здійснила не реконструкцію, а справжнє будівництво.
Як тоді розповідав Тарасюк, "реконструкцію" чиновник може здійснити на підставі інвестиційної угоди, і вкладені ним кошти в оновлення будуть зараховуватися у вартість орендної плати. Але сам маєток не переходить у приватні руки.
Це - на словах. Як все відбудеться насправді, відповідь може дати інвестиційна угода, укладена між Богатирьовою та будинком відпочинку "Конча Заспа".
"Українська правда" надіслала запит до адміністрації президента з проханням надати цей документ. Однак ми отримали відповідь, що Банкова не є розпорядником даної інформації - наш запит було переправлено "за належністю до будинку відпочинку “Конча-Заспа” Державного управління справами для розгляду".
Однак вже давно минули відведені терміни, і жодної відповіді нам надано не було.
Декілька років тому "Українська правда" публікувала аналогічний інвестиційний договір, укладений з нинішнім першим заступником генпрокурора Ренатом Кузьміним, який теж взяв старий барак і здійснив його "реконструкцію".
За цією угодою, право власності на будинок, збудований ним замість деревяної халабуди, Кузьмін оформив на себе.
Таким чином, очевидно, діятиме і Богатирьова. Адже інакше вона просто не стала би вкладати свої мільйони в будівництво, яке потім мала би залишити державі.
Схоже, за державою - тобто за платниками податків - має залишитися інша функція: охороняти, прибирати та обслуговувати територію державної "Конча-Заспи", де по-царськи проживатиме Раїса Богатирьова та десятки їй подібних.
Джерело
Подвійні стандарти української бидлоеліти ( корупція в Україні )
Сергій Лещенко, Українська Правда
З життя біло-блакитної еліти: маєтки сина Януковича, Ківалова і Піскуна
"Українська правда" знайшла ціле поселення регіоналів у одному з престижних районів Києва - на Оболонських липках. Вчорашні чиновники, які все життя працювали на одну зарплату, вони "колонізували" цей елітний масив декілька років тому.
Як відомо, офіційним місцем реєстрації президента України є квартира в будинку по вулиці Оболонська набережна, 15.
Ця адреса вказана в декларації про доходи Віктора Януковича, і на виборчій дільниці в цьому окрузі він голосував під час останніх виборів.
Помешкання Януковича площею 239 квадратних метрів розташоване в багатоквартирному будинку.
 |
| В цьому будинку офіційно зареєстрований Янукович |
Сьогодні він тут, звісно, не живе - для цих цілей існує 140-гектарне "Межигір'я".
Але, схоже, в разі програшу на останніх виборах президента Янукович хотів саме тут провести пенсію.
Оскільки не лише сам придбав квартиру на Оболонській набережній - поруч у окремому маєтку збирався оселитися старший син Олександр Янукович.
Тихе місце, напроти - гольф-клуб і причал для яхт. Що може бути краще для відставного політика?
Але доля склалася інакше - Янукович обрався президентом, і подібні хороми, схоже, вже не цікавлять ні його, ні дітей.
Будинок старшого з синів Януковичів має 33 номер на Оболонській набережній. Всередині досі не дуже активно триває ремонт - кажуть, що після перемоги батька на виборах президента син охолонув до цієї нерухомості. Тепер це вже не його рівень.
 |
| Маєток сина Януковича |
 |
| Всередині досі триває ремонт |
 |
| Периметр контролює приватна охорона |
Маєток сина Януковича вирізняється на загальному фоні - він облицьований темною цеглою.
Насправді, розповідають місцеві мешканці, спочатку будинок був світлим, але колір був не до смаку сину Януковича - і цеглу переклали заново.
Робітники на об'єкті стверджують, що в часи опозиційної діяльності Януковича-старшого перевіряти проведення ремонту приїжджав особисто син Януковича. Але тепер його тут давно не бачили.
Цікава деталь, на кого оформлений цей будинок. Це - додатковий ланцюжок, який виводить на Януковичів як кінцевих власників "Межигір'я".
Отже, згідно з рішенням Київради від 29 жовтня 2009 року, земельна ділянка на Оболонській набережній, 33 передана товариству з обмеженою відповідальністю "КиївБудЖитло" - для будівництва, експлуатації та обслуговування котеджу. Термін оренди - 25 років.
У процесі розслідування того, як оформлена власність на об'єкти в "Межигір'ї", автор цих рядків натикався на компанію "КиївБудЖитло".
Вона також виявилася зареєстрованою у Броварах за адресою вулиця Кірова, будинок 90 квартира 16. Саме в цьому будинку, який належить керівнику Державного управління справами Андрію Кравцю, зареєстровано фірми, пов'язані з "Межигір'ям".
Єдиним засновником фірми "КиївБудЖитло" є всім добре відоме товариство з обмеженою відповідальністю "Дом Лесника".
 |
ТОВ "Дом Лесника" добре відомо за попередніми розслідуваннями на тему "Межигір'я". Ця фірма володіє 17,5 гектарами землі в улюбленому мисливському господарстві Януковича в Сухолуччі та будує там "готельно-розважальний комплекс".
Також ТОВ "Дом Лесника" завозило для "Межигір'я" німецьку коштовну "обналічку" фірми Brunold. За півтора роки "Дом Лесника" тільки дверей, панелей та деталей стелі зимового саду завіз для озболення "Межигір'я" на 3,36 мільйонів доларів.
Кінцевим власником ТОВ "Дом Лесника" є британська фірма, статутний капітал якої донедавна складав 1 фунт стерлінгів, зараз збільшився до 1 000 фунтів, а директором значився юрист із Ліхтенштейну Райнхард Прокш.
Цілком зрозуміло, що все це - елементарна схема з метою приховати справжніх власників.
Сусіди в сина Януковича також знатні.
Будинок 29 належить колишньому генпрокурору Святославу Піскуну.
Йому землю Київрада надали не в оренду, а назавжди.
 |
| Будинок Святослава Піскуна |
 |
| Так живуть колишні генпрокурори |
 |
| На даху в Піскуна - риба-меч |
 |
8 липня 2010 аналогічну ділянку в 10 соток отримала дружина депутата Світлана Піскун - "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на Оболонській набережній, 29-а".
Тобто дружині Піскуна виділили землю по-сусідству з самим Піскуном – хоча дуже сумнівно, що на її ділянці буде зведено ще якийсь "житловий будинок", адже весь квартал маєтків на Оболонських липках давно забудований.
І зараз, у грудні, через півроку після винесення такого рішення Київради, кореспондент "Української правди" жодного будівництва там не побачив.
Швидше ідеться про те, що Піскуни просто хотіли отримати у власність не 10, а 20 соток.
Тут же неподалік від сина Януковича і Піскуна розташовано маєток ще одного не менш легендарного персонажа біло-блакитної еліти – Сергія Ківалова.
Дружині депутата Наталії Ківаловій Київрада виділила 10 соток землі 9 жовтня 2009 року.
 |
| Будинок Сергій Ківалова |
 |
| Так живуть колишні керівники Вищої ради юстиції |
 |
| Перед будинком - невеликий додатково огороджений садик |
 |
На питання, скільки заплатив за маєток, Ківалов... не зміг згадати цифру.
Коментуючи ж той факт, що він все життя працював на держслужбі, і при цьому виявився власником такої нерухомості, Ківалов послався на доходи своєї жінки. "У мене дружина – юрист".
Сьогодні ці маєтки виставляються у продаж по 5 мільйонів доларів.
 |
 |
Янукович - губернатором, прем'єр-міністром і президентом. Ну а син у нього взагалі офіційно починав як стоматолог...
 |
| Оболонська набережна в Києві. Для створення схеми використано фото юзера Brand Manager http://narod.i.ua/user/2608414/ |
Джерело: Текст, Відео
5 бер. 2011 р.
Самозахист по-українськи — 2. Харківський досвід
 |
| самозахист |
В селі Просяне Нововодолазького району, що на Харківщині, до часу жив-не тужив такий собі тракторист Михайло Жиденко. Зі слів односельців — чолов'яга скромний, мирний, роботящий, малопитущий. І якось трапилась у нього межова суперечка із сусідкою. Остання, ж замість того, аби вирішити ту проблему якось полюбовно, вирішила натиснути на сусіда. Поскаржилась синові, а той, в свою чергу, приватним чином попрохав допомогти у вирішенні цієї не вартої виїденого яйця справи знайомих ментів, які, до того ж, були із іншого району.
І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір'я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.
Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов'яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов'яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір'я, а якщо ті будуть пручатися — просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…
Не відрекомендувавшись і не пред'явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.
Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть — стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого — старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка — виносили із двору вперед ногами.
Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх від початку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.
Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.
Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо' ЗМІ свою роль зіграли, мо' широка громадськість тиск на суд чинила, а мо' правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…
Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду — як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу — це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу — кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…
При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне може бути оголошеним зоною забороненою для відвідин його будь-якими правоохоронцями. До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій.
Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.
Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.
Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.
Але про силу прикладу якось іншого разу…
Валерій Семиволос, вільний журналіст,
І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір'я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.
Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов'яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов'яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір'я, а якщо ті будуть пручатися — просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…
Не відрекомендувавшись і не пред'явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.
Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть — стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого — старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка — виносили із двору вперед ногами.
Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх від початку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.
Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.
Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо' ЗМІ свою роль зіграли, мо' широка громадськість тиск на суд чинила, а мо' правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…
Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду — як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу — це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу — кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…
При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне може бути оголошеним зоною забороненою для відвідин його будь-якими правоохоронцями. До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій.
Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.
Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.
Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.
Але про силу прикладу якось іншого разу…
Валерій Семиволос, вільний журналіст,
Харківська обл., село Губарівка,
Товариство «Малого Кола»
27 лют. 2011 р.
Аз воздам
Сергій Рахманін «Дзеркало тижня» №48, 25 Грудень 2010
Кілька років тому довелося поспілкуватися у неформальній обстановці з відомим політиком, який незадовго до того розлучився з посадою міського голови. Як заведено в таких випадках, колишній мер пояснював конфуз, що стався, недбалістю власної команди, непорядністю команди опонента, продажністю ЗМІ et cetera. Зрозуміло, він нарікав на невдячність виборців.
У відповідь на запитання, чи ризикне спробувати щастя на наступних виборах, співрозмовник категорично похитав головою. Необхідне пояснення виявилося наскільки простим, настільки й мудрим. Екс-градоначальник зізнався (як мені тоді здалося — щиро), що не до кінця впевнений у своїй здатності забути кривди, в готовності втриматися від природного бажання негайно й жорстоко помститися. Всім поіменно. Невдачливим ворогам, віроломним друзям, продажним соратникам. А ще — городянам, які так швидко забули все, що він для них зробив. Які так легко розміняли його на щедрі обіцянки й залежану гречку. Під кінець розмови повергнутий сановник гірко пожартував: мовляв, законотворцям слід ввести офіційну заборону на повторне балотування лузерів. Через потенційну небезпеку останніх для суспільства.
Подальша політична кар’єра цього персонажа дозволяє думати, що про свої колишні одкровення він забув геть-чисто. Але тоді, зразу після програної битви, зміщений городничий був майже напевно чесним. І, напевно, мав рацію.
Спостерігаючи, як саме чинний режим «наводить лад», мимоволі задумаєшся про впровадження дискримінаційних санкцій для тих, хто «одного разу програв». Шкода, завдана їхньому душевному здоров’ю, може серйозно позначитися на фізичному здоров’ї окремих громадян. І на моральному здоров’ї суспільства загалом.
Те, що характер відносин між владою й опозицією можна впевнено назвати репресіями, очевидно. Ретельна вибірковість «відстрілу», розторопність государевих служак, специфічність обвинувачень — усе свідчить про політичну зачистку, а не про наведення правової чистоти. Але є ще одна деталь, яка дозволяє припускати, що оголошене полювання має ознаки банальної помсти.
Екс-прем’єра витягують на допити з палати тяжко хворого чоловіка. Обвинувачення усунутому міністрові внутрішніх справ з’являються у переддень його ювілею. Колишнього заступника міністра юстиції арештовують того дня, коли народжується його дочка. Інформацію про реанімацію справи про масові безпорядки 9 березня 2001-го оприлюднено акурат до десятої річниці «України без Кучми». На ці подробиці ми вже звертали увагу, але вважаємо за потрібне акцентувати на них увагу ще раз. Таких «випадковостей» достатньо, щоб побачити тенденцію: чітке гидке бажання зробити якомога болячіше. Переможцям чужа великодушність, огидне милосердя. Всупереч показній набожності їхніх чванливих керманичів.
Мстивістю частково пояснюється і невмотивована, неадекватна жорстокість, продемонстрована в потворних парламентських бійках 27 квітня і 16 грудня. Безумовно, тут було бажання вселити страх. Зрозуміло, додавало сміливості відчуття повної безкарності. Але на фізіономіях «біло-голубих» громил, що розпливалися від задоволення, читалося все те ж саме бажання зробити якомога болячіше, присмачити поразку ще й приниженням. Прагнення вождя помститися його клеврети читають миттєво й поділяють повністю.
Серед розгублених опозиціонерів дедалі популярнішою стає думка, що помста — головна й навряд чи не єдина рушійна сила політики чинного режиму. Що, скажімо, поблажливе підвищення Каськіва продиктоване зовсім не вірою в його реформаторські таланти, а бажанням розвіяти за вітром навіть рештки колишньої слави такої ненависної Януковичу «Пори».
Що збереження на знеціненій посаді послужливої Богатирьової — вендета за її колишню норовливість. Задоволення, хоч і сумнівне. Що включення в кадрову обойму Тігіпка пояснюється не визнанням його фахових заслуг і навіть не прагненням тримати потенційного конкурента на короткому повідку, а бажанням заплатити стократ за дезертирство в часи Майдану. Колишній начальник штабу кандидата у президенти Януковича сумлінно замолює гріхи, працюючи «відповідальним терпилою». Вождь, мабуть, не без задоволення спостерігає, як його колишній НШ «вигрібає» за чужі податкові та пенсійні новації. І роздумує, на які б ще «галери» відправити вічно молодого реформатора. Противників чинної влади важко переконати, що фактичне обнулення впливу Верховного суду — не вульгарна розправа за пам’ятне рішення про третій тур президентських виборів. Навіть купівля виклично дорогого вертольота на тлі підвищення цін і тарифів сприймається не інакше, як помста невдячному народові за пам’ятний 2005-й.
Така гіпотеза, безперечно, видається трохи надуманою. Але уражене самолюбство, поранене марнославство прозирає в нечастих монархових промовах навіть тепер. І пригадуються не тільки п’ятилітньої давності розмова з повергнутим градоначальником, а й датовані тим самим часом оповідки соратників Януковича про його щиру образу на виборців. І на тих, хто зважився «вкрасти» його «перемогу». І на тих, хто не зважився її відстояти.
Нелегко повірити, що в основі діянь Банкової лежить тільки реваншизм. Але пояснити їх виключно політичною доцільністю непросто. Державним інтересом — тим більше.
Днями спікер Литвин заявив, що воскресив парламент із мертвих. Досить смілива заява, бо ніколи ще парламент так явно не скидався на цвинтар. Вищий представницький і центральний орган перетворився на щось середнє між нотаріальною конторою та друкарнею, завіряючи прийшлі документи й тиражуючи чужі ідеї.
Опозиція стала безправною де-факто і де-юре. Її позбавили можливості впливати на бюджетну політику, їй відмовили у праві посилати запити в Службу безпеки. Її ініціатив не розглядають, її поправок навіть не ставлять на голосування. Навіть у часи Кучми до ідей противників прислухалися, здорові ідеї часто брали на озброєння.
Можна припустити, що режим упевнений у винятковому інтелектуальному потенціалі провладної більшості Ради, але таке припущення видається занадто сміливим. Тим більше що депутатський корпус часто штампує закони й постанови, не обговорюючи і навіть не читаючи.
Нинішня влада потребує німої і безправної опозиції. Їй відмовлено у праві на протест, у праві на позицію, у праві на захист. Захист честі та гідності. Захист здоров’я. Депутати від БЮТ не в змозі не те що домогтися притягнення до відповідальності тих, хто їх бив. Вони не в змозі довести сам факт побиття. Хоча побиття бачила вся країна. Цікаво, якщо провладний депутат (не дай Боже, звісно) зіб’є машиною депутата від опозиції, — чи притягнуть останнього посмертно до відповідальності за перешкоджання діяльності народного депутата? Якщо йти за логікою прокуратури, то, напевно, так.
Цікаво, чи сьогодні депутат від БЮТ Сергій Міщенко віддав би свій голос за прокурора Пшонку, «професіонала, (...) уособлення дисципліни і порядності»?
Ну, та Бог із нею, з опозицією. Банковій немає до неї діла. Але їй немає діла й до «своїх». Мозок провладної частини ВР також не затребуваний. Тільки руки. І ці руки від нудьги то шукають чужі обличчя. То знаходять «інтелектуальніші» заняття. Один депутат-регіонал ще в середині літа похвалився: парламентарії-«більшовики» розробили власну систему, завдяки якій під час голосування на табло з’являється то «сніжинка», то «зірочка».
Януковичу не потрібен сильний парламент. Йому не потрібні альтернативні центри впливу. Але хто поручиться, що однією з причин фактичного руйнування решток парламентаризму не стала підсвідома помста «небожителя» органу, без рішень якого неможливо було скасувати результати другого раунду виборів-2004—2005 і проведення третього туру.
Чому Янукович не мстить Ющенку? Все просто: ні за що. Пошлюся на слова покійного Євгена Кушнарьова, який переконував мене, що Віктор Федорович після тих подій був сповнений ненависті до Кучми, до Медведчука, до Литвина, до Тимошенко, до Онопенка, кожного з яких вважав тією чи іншою мірою винуватцем свого програшу. Але до цього переліку не входив головний тріумфатор, який, за влучним висловленням Кушнарьова, «дозволив себе обрати».
«Ющенко — не ваша перемога. Він — наша перемога, тільки відкладена...» — переконував мене Євген Петрович. І виявився провидцем.
Не утримаюся від повторення сказаного ще 2005-го: ані секунди не жалкую, що був на Майдані. Жалкую, що там був Ющенко.
А ось Віктор Федорович не жалкує. Він насолоджується помстою. Забуваючи про золоте правило української політики, виведене ще Леонідом Кравчуком. Колись у приватній розмові перший президент висловив свою версію рецепту відносного національного спокою країни, яка досі щасливо уникала гострих конфліктів із непередбачуваними наслідками. «Наша стабільність стоїть на взаємному страху, або, якщо точніше, на обопільному побоюванні: влада інтуїтивно побоюється бунту, народ підсвідомо боїться репресій. І не дай Боже комусь перегнути палицю...»
Не дай Боже.
Джерело
Кілька років тому довелося поспілкуватися у неформальній обстановці з відомим політиком, який незадовго до того розлучився з посадою міського голови. Як заведено в таких випадках, колишній мер пояснював конфуз, що стався, недбалістю власної команди, непорядністю команди опонента, продажністю ЗМІ et cetera. Зрозуміло, він нарікав на невдячність виборців.
У відповідь на запитання, чи ризикне спробувати щастя на наступних виборах, співрозмовник категорично похитав головою. Необхідне пояснення виявилося наскільки простим, настільки й мудрим. Екс-градоначальник зізнався (як мені тоді здалося — щиро), що не до кінця впевнений у своїй здатності забути кривди, в готовності втриматися від природного бажання негайно й жорстоко помститися. Всім поіменно. Невдачливим ворогам, віроломним друзям, продажним соратникам. А ще — городянам, які так швидко забули все, що він для них зробив. Які так легко розміняли його на щедрі обіцянки й залежану гречку. Під кінець розмови повергнутий сановник гірко пожартував: мовляв, законотворцям слід ввести офіційну заборону на повторне балотування лузерів. Через потенційну небезпеку останніх для суспільства.
Подальша політична кар’єра цього персонажа дозволяє думати, що про свої колишні одкровення він забув геть-чисто. Але тоді, зразу після програної битви, зміщений городничий був майже напевно чесним. І, напевно, мав рацію.
Спостерігаючи, як саме чинний режим «наводить лад», мимоволі задумаєшся про впровадження дискримінаційних санкцій для тих, хто «одного разу програв». Шкода, завдана їхньому душевному здоров’ю, може серйозно позначитися на фізичному здоров’ї окремих громадян. І на моральному здоров’ї суспільства загалом.
Те, що характер відносин між владою й опозицією можна впевнено назвати репресіями, очевидно. Ретельна вибірковість «відстрілу», розторопність государевих служак, специфічність обвинувачень — усе свідчить про політичну зачистку, а не про наведення правової чистоти. Але є ще одна деталь, яка дозволяє припускати, що оголошене полювання має ознаки банальної помсти.
Екс-прем’єра витягують на допити з палати тяжко хворого чоловіка. Обвинувачення усунутому міністрові внутрішніх справ з’являються у переддень його ювілею. Колишнього заступника міністра юстиції арештовують того дня, коли народжується його дочка. Інформацію про реанімацію справи про масові безпорядки 9 березня 2001-го оприлюднено акурат до десятої річниці «України без Кучми». На ці подробиці ми вже звертали увагу, але вважаємо за потрібне акцентувати на них увагу ще раз. Таких «випадковостей» достатньо, щоб побачити тенденцію: чітке гидке бажання зробити якомога болячіше. Переможцям чужа великодушність, огидне милосердя. Всупереч показній набожності їхніх чванливих керманичів.
Мстивістю частково пояснюється і невмотивована, неадекватна жорстокість, продемонстрована в потворних парламентських бійках 27 квітня і 16 грудня. Безумовно, тут було бажання вселити страх. Зрозуміло, додавало сміливості відчуття повної безкарності. Але на фізіономіях «біло-голубих» громил, що розпливалися від задоволення, читалося все те ж саме бажання зробити якомога болячіше, присмачити поразку ще й приниженням. Прагнення вождя помститися його клеврети читають миттєво й поділяють повністю.
Серед розгублених опозиціонерів дедалі популярнішою стає думка, що помста — головна й навряд чи не єдина рушійна сила політики чинного режиму. Що, скажімо, поблажливе підвищення Каськіва продиктоване зовсім не вірою в його реформаторські таланти, а бажанням розвіяти за вітром навіть рештки колишньої слави такої ненависної Януковичу «Пори».
Що збереження на знеціненій посаді послужливої Богатирьової — вендета за її колишню норовливість. Задоволення, хоч і сумнівне. Що включення в кадрову обойму Тігіпка пояснюється не визнанням його фахових заслуг і навіть не прагненням тримати потенційного конкурента на короткому повідку, а бажанням заплатити стократ за дезертирство в часи Майдану. Колишній начальник штабу кандидата у президенти Януковича сумлінно замолює гріхи, працюючи «відповідальним терпилою». Вождь, мабуть, не без задоволення спостерігає, як його колишній НШ «вигрібає» за чужі податкові та пенсійні новації. І роздумує, на які б ще «галери» відправити вічно молодого реформатора. Противників чинної влади важко переконати, що фактичне обнулення впливу Верховного суду — не вульгарна розправа за пам’ятне рішення про третій тур президентських виборів. Навіть купівля виклично дорогого вертольота на тлі підвищення цін і тарифів сприймається не інакше, як помста невдячному народові за пам’ятний 2005-й.
Така гіпотеза, безперечно, видається трохи надуманою. Але уражене самолюбство, поранене марнославство прозирає в нечастих монархових промовах навіть тепер. І пригадуються не тільки п’ятилітньої давності розмова з повергнутим градоначальником, а й датовані тим самим часом оповідки соратників Януковича про його щиру образу на виборців. І на тих, хто зважився «вкрасти» його «перемогу». І на тих, хто не зважився її відстояти.
Нелегко повірити, що в основі діянь Банкової лежить тільки реваншизм. Але пояснити їх виключно політичною доцільністю непросто. Державним інтересом — тим більше.
Днями спікер Литвин заявив, що воскресив парламент із мертвих. Досить смілива заява, бо ніколи ще парламент так явно не скидався на цвинтар. Вищий представницький і центральний орган перетворився на щось середнє між нотаріальною конторою та друкарнею, завіряючи прийшлі документи й тиражуючи чужі ідеї.
Опозиція стала безправною де-факто і де-юре. Її позбавили можливості впливати на бюджетну політику, їй відмовили у праві посилати запити в Службу безпеки. Її ініціатив не розглядають, її поправок навіть не ставлять на голосування. Навіть у часи Кучми до ідей противників прислухалися, здорові ідеї часто брали на озброєння.
Можна припустити, що режим упевнений у винятковому інтелектуальному потенціалі провладної більшості Ради, але таке припущення видається занадто сміливим. Тим більше що депутатський корпус часто штампує закони й постанови, не обговорюючи і навіть не читаючи.
Нинішня влада потребує німої і безправної опозиції. Їй відмовлено у праві на протест, у праві на позицію, у праві на захист. Захист честі та гідності. Захист здоров’я. Депутати від БЮТ не в змозі не те що домогтися притягнення до відповідальності тих, хто їх бив. Вони не в змозі довести сам факт побиття. Хоча побиття бачила вся країна. Цікаво, якщо провладний депутат (не дай Боже, звісно) зіб’є машиною депутата від опозиції, — чи притягнуть останнього посмертно до відповідальності за перешкоджання діяльності народного депутата? Якщо йти за логікою прокуратури, то, напевно, так.
Цікаво, чи сьогодні депутат від БЮТ Сергій Міщенко віддав би свій голос за прокурора Пшонку, «професіонала, (...) уособлення дисципліни і порядності»?
Ну, та Бог із нею, з опозицією. Банковій немає до неї діла. Але їй немає діла й до «своїх». Мозок провладної частини ВР також не затребуваний. Тільки руки. І ці руки від нудьги то шукають чужі обличчя. То знаходять «інтелектуальніші» заняття. Один депутат-регіонал ще в середині літа похвалився: парламентарії-«більшовики» розробили власну систему, завдяки якій під час голосування на табло з’являється то «сніжинка», то «зірочка».
Януковичу не потрібен сильний парламент. Йому не потрібні альтернативні центри впливу. Але хто поручиться, що однією з причин фактичного руйнування решток парламентаризму не стала підсвідома помста «небожителя» органу, без рішень якого неможливо було скасувати результати другого раунду виборів-2004—2005 і проведення третього туру.
Чому Янукович не мстить Ющенку? Все просто: ні за що. Пошлюся на слова покійного Євгена Кушнарьова, який переконував мене, що Віктор Федорович після тих подій був сповнений ненависті до Кучми, до Медведчука, до Литвина, до Тимошенко, до Онопенка, кожного з яких вважав тією чи іншою мірою винуватцем свого програшу. Але до цього переліку не входив головний тріумфатор, який, за влучним висловленням Кушнарьова, «дозволив себе обрати».
«Ющенко — не ваша перемога. Він — наша перемога, тільки відкладена...» — переконував мене Євген Петрович. І виявився провидцем.
Не утримаюся від повторення сказаного ще 2005-го: ані секунди не жалкую, що був на Майдані. Жалкую, що там був Ющенко.
А ось Віктор Федорович не жалкує. Він насолоджується помстою. Забуваючи про золоте правило української політики, виведене ще Леонідом Кравчуком. Колись у приватній розмові перший президент висловив свою версію рецепту відносного національного спокою країни, яка досі щасливо уникала гострих конфліктів із непередбачуваними наслідками. «Наша стабільність стоїть на взаємному страху, або, якщо точніше, на обопільному побоюванні: влада інтуїтивно побоюється бунту, народ підсвідомо боїться репресій. І не дай Боже комусь перегнути палицю...»
Не дай Боже.
Джерело
16 лют. 2011 р.
Двобій світоглядів
Олесь Вахній, Портал українця
Мозок нинішнього “пересічного українця” перенасичений “репортажами і повідомленнями” про амурні походеньки й п'яні бешкети “телевізійних зірок” та знахабнілих від безкарності посадовців усіх щаблів і рангів. Чого-чого, а друкованих видань та гламурних інтернет-порталів, які, попутньо рекламуючи безліч найрізноманітніших товарів, чинять чорну справу морального, духовного та фізичного розбещення й винародовлення українців, поширюючи цю інформацію більше ніж достатньо. Тож зайве дивуватись, що детально поінформовані про розмір, колір, і навіть виробника білизни якоїсь безталанної, проте розкрученої грошовитим і підстаркуватим коханцем, „ведучої ток-шоу”, неспроможні зрозуміти суті суспільних процесів, що відбуваються в Україні зокрема і світі вцілому. Саме цього й прагнуть воїни лукавого. Всебічно збоченими, морально розбещеними й духовно здеградованими легше керувати.
Оприлюднений пізно ввечері 09.12.10. на сайті Президента України Указ про ліквідацію Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (надалі НЕК) спровокував у мережі Інтернет жваві обговорення зі злостиво-тріумфальними коментарями. Показово, що авторами останніх здебільшого були прихильники легалізації наркотиків та одностатевих шлюбів, особи, які відверто сповідують нігілізм і декларують себе атеїстами, а також нечисельний, проте вкрай галасливий, гурт маловідомих або ж штучно “розкручених” художників та літераторів. Шокуючо-креативна для загалу (проте саме з цієї причини і приваблива для несвідомих і нестійких) форма викладення ідеї або задуму (а чи існують вони насправді?) є головним критерієм “творчої діяльності” останніх.
Як і будь-яка урядова інституція постокупаційної та постколоніальної держави з неочікувано для самих себе формально суверенізованими чільниками та номенклатурою, НЕК не мала належної можливості та чітких і конкретних важелів відповідним чином здійснювати взяті на себе перед суспільством зобов'язання. Перешкодами були недосконалість законодавчої бази, злочинна корумпованість та надмірна забюрократизованість усієї виконавчої гілки влади, політична нестабільність й неприхований тиск найрізноманітніших чинників. Окрім того, в Україні практикується упереджене подання інформації. Щось невиправдано проголошується найголовнішим, інше безпідставно замовчується. Загальновідомо, що той, про кого не знають, для інших не існує. Вимушене маневрування Голови комісії В.В. Костицького позбавляло його змоги належним чином реагувати на більшість негативних, суспільно шкідливих і націєвбивчих процесів. Проте кілька років функціонування (нехай і далекого від належного, а тим паче бажаного) комісії не минули для чесних платників податків даремно. Розпочата в суспільстві дискусія щодо необхідності якщо не заборонити цілковито, то принаймні обмежити в часовому просторі рекламу алкоголю та тютюнових виробів сприяла прийняттю Верховною Радою відповідного закону, який суттєво потіснив продукуючий цигарки й міцні напої капітал. Надбанням громадськості стали й наукові висновки, що дали чітке визначення й остаточно розмежували еротику та порнографію, а також продукцію, яка містить елементи насилля і жорстокості й таку що їх пропагує. Оприлюднений в Інтернеті порадник батькам щодо захисту дітей від шкідливого й платного Інтернет-контенту змусив багатьох із них уважніше поставитись до поведінки власних дітей і захистити їхню психіку від впливу найрізноманітнішого негативу. Поза увагою громадськості залишився чомусь і той факт, що врешті-решт і самі представники великого і середнього капіталу погодились на дискусію та конкретні поступки. Прикладом тому є звернення суб'єктів підприємницької діяльності з проханням надати висновок щодо пропонованої у продаж продукції та видання закритим акціонерним товариством “Київстар GSM” посібника для батьків “Діти в Інтернеті: Як навчити безпеці у віртуальному світі”. Окрім того, здійснювані за зверненням правоохоронців експертизи друкованих видань та відеоматеріалів були дійсно незалежними й жодним чином не заангажованими, що давало змогу суду ухвалювати відповідні рішення.
Прихильники деградації і виродження не обтяжували себе роздумами над мораллю, причинами людського буття, обов'язком і правом. Засоби, до яких вони вдавалися, прагнучи ліквідувати НЕК, викривали їхню справжню мету. Особисте знайомство з багатьма з них, а отже і можливість безпосередньо спілкуватися, дають мені підстави стверджувати, що за гаслами і закликами “заборонити цензуру” криється гріховне прагнення себелюбців “врізатися в пам'ять” (себто гін за дочасною, земною славою). Тим паче, що невдоволені наступом громадськості в цілому й НЕКу зокрема представники транснаціонального капіталу через підконтрольні фонди щедро винагороджували найактивніших і найгаласливіших імітаторів бурхливої діяльності. Лише це і є єдиним і логічним поясненням усіх їхніх дій і вчинків.
Я розумію причини радощів сповідників та ідеалізаторів естетичного дальтонізму, баналітету, найрізноманітніших збочень та безлічі форм непритаманної для патріархальної спільноти деградації. Віднині жоден державний орган не матиме навіть формального права заборонити неповнолітнім та особам з нестійкою психікою (а кількість таких у період нестабільності й суспільних пертурбацій зростає в геометричній прогресії) формувати власний світогляд на основі цілком протилежних Божим Заповідям, національним традиціям і духовним надбанням минулих поколінь засад. Вирядившись у шати “неупередженості”, цинічні матеріалісти потрактують протести віруючих “агресією ретроградів”, а виступи та вимоги шокованих і стурбованих батьків проігнорують (як нерідко ігнорували в минулому та ігнорують нині) аналогічно цинічні правоохоронці та працівники органів юстиції і прокуратури.
Нині сповідники бездушного проте вкрай агресивного матеріалізму святкують перемогу. Що їм до звичного і природнього ритму життя? Проблема захисту культурного та духовного надбання і без того окрадених та зневажених українців їх не турбує жодним чином. Потурання гріховним забаганкам виявилось важливішим. Проте виграна чужими руками битва ще не є остаточною перемогою, а ігнорування правди (себто свідоме небажання рахуватися зі здоровим глуздом) жодним чином не скасовує її. Ліквідація Національної комісії не є остаточною перемогою для прагнучих накинути на шию українцям аркан позанаціонального та позацивілізаційного іга. Історія знає приклади і причини занепаду багатьох цивілізацій. Вседозволеність і зухвала аморальність підточили й обеззброїли перед наступом зовнішніх чинників Вавілон, Єгипет, Карфаген, Грецію, Римську імперію й ацтеків.
Свідомо оминаю розмови й дискусію щодо доцільності або недоцільності підписаного указу. Питання стоїть дещо ширше. Хто поставить надійний заслін пропаганді й культивуванню чужого і непритаманного? Я не маю на це поки що чіткої відповіді, оскільки політична влада показово самоусунулася. Слово за довготерпеливим народом. Чи погодиться він на роль пасивного спостерігача наступу негативу, хамства й толерантного потурання злу й несправедливості? Я на це не маю морального права. Тому й кличу до боротьби інших. Разом — переможемо. Майбутнє за нами!
Джерело
Мозок нинішнього “пересічного українця” перенасичений “репортажами і повідомленнями” про амурні походеньки й п'яні бешкети “телевізійних зірок” та знахабнілих від безкарності посадовців усіх щаблів і рангів. Чого-чого, а друкованих видань та гламурних інтернет-порталів, які, попутньо рекламуючи безліч найрізноманітніших товарів, чинять чорну справу морального, духовного та фізичного розбещення й винародовлення українців, поширюючи цю інформацію більше ніж достатньо. Тож зайве дивуватись, що детально поінформовані про розмір, колір, і навіть виробника білизни якоїсь безталанної, проте розкрученої грошовитим і підстаркуватим коханцем, „ведучої ток-шоу”, неспроможні зрозуміти суті суспільних процесів, що відбуваються в Україні зокрема і світі вцілому. Саме цього й прагнуть воїни лукавого. Всебічно збоченими, морально розбещеними й духовно здеградованими легше керувати.
Оприлюднений пізно ввечері 09.12.10. на сайті Президента України Указ про ліквідацію Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (надалі НЕК) спровокував у мережі Інтернет жваві обговорення зі злостиво-тріумфальними коментарями. Показово, що авторами останніх здебільшого були прихильники легалізації наркотиків та одностатевих шлюбів, особи, які відверто сповідують нігілізм і декларують себе атеїстами, а також нечисельний, проте вкрай галасливий, гурт маловідомих або ж штучно “розкручених” художників та літераторів. Шокуючо-креативна для загалу (проте саме з цієї причини і приваблива для несвідомих і нестійких) форма викладення ідеї або задуму (а чи існують вони насправді?) є головним критерієм “творчої діяльності” останніх.
Як і будь-яка урядова інституція постокупаційної та постколоніальної держави з неочікувано для самих себе формально суверенізованими чільниками та номенклатурою, НЕК не мала належної можливості та чітких і конкретних важелів відповідним чином здійснювати взяті на себе перед суспільством зобов'язання. Перешкодами були недосконалість законодавчої бази, злочинна корумпованість та надмірна забюрократизованість усієї виконавчої гілки влади, політична нестабільність й неприхований тиск найрізноманітніших чинників. Окрім того, в Україні практикується упереджене подання інформації. Щось невиправдано проголошується найголовнішим, інше безпідставно замовчується. Загальновідомо, що той, про кого не знають, для інших не існує. Вимушене маневрування Голови комісії В.В. Костицького позбавляло його змоги належним чином реагувати на більшість негативних, суспільно шкідливих і націєвбивчих процесів. Проте кілька років функціонування (нехай і далекого від належного, а тим паче бажаного) комісії не минули для чесних платників податків даремно. Розпочата в суспільстві дискусія щодо необхідності якщо не заборонити цілковито, то принаймні обмежити в часовому просторі рекламу алкоголю та тютюнових виробів сприяла прийняттю Верховною Радою відповідного закону, який суттєво потіснив продукуючий цигарки й міцні напої капітал. Надбанням громадськості стали й наукові висновки, що дали чітке визначення й остаточно розмежували еротику та порнографію, а також продукцію, яка містить елементи насилля і жорстокості й таку що їх пропагує. Оприлюднений в Інтернеті порадник батькам щодо захисту дітей від шкідливого й платного Інтернет-контенту змусив багатьох із них уважніше поставитись до поведінки власних дітей і захистити їхню психіку від впливу найрізноманітнішого негативу. Поза увагою громадськості залишився чомусь і той факт, що врешті-решт і самі представники великого і середнього капіталу погодились на дискусію та конкретні поступки. Прикладом тому є звернення суб'єктів підприємницької діяльності з проханням надати висновок щодо пропонованої у продаж продукції та видання закритим акціонерним товариством “Київстар GSM” посібника для батьків “Діти в Інтернеті: Як навчити безпеці у віртуальному світі”. Окрім того, здійснювані за зверненням правоохоронців експертизи друкованих видань та відеоматеріалів були дійсно незалежними й жодним чином не заангажованими, що давало змогу суду ухвалювати відповідні рішення.
Прихильники деградації і виродження не обтяжували себе роздумами над мораллю, причинами людського буття, обов'язком і правом. Засоби, до яких вони вдавалися, прагнучи ліквідувати НЕК, викривали їхню справжню мету. Особисте знайомство з багатьма з них, а отже і можливість безпосередньо спілкуватися, дають мені підстави стверджувати, що за гаслами і закликами “заборонити цензуру” криється гріховне прагнення себелюбців “врізатися в пам'ять” (себто гін за дочасною, земною славою). Тим паче, що невдоволені наступом громадськості в цілому й НЕКу зокрема представники транснаціонального капіталу через підконтрольні фонди щедро винагороджували найактивніших і найгаласливіших імітаторів бурхливої діяльності. Лише це і є єдиним і логічним поясненням усіх їхніх дій і вчинків.
Я розумію причини радощів сповідників та ідеалізаторів естетичного дальтонізму, баналітету, найрізноманітніших збочень та безлічі форм непритаманної для патріархальної спільноти деградації. Віднині жоден державний орган не матиме навіть формального права заборонити неповнолітнім та особам з нестійкою психікою (а кількість таких у період нестабільності й суспільних пертурбацій зростає в геометричній прогресії) формувати власний світогляд на основі цілком протилежних Божим Заповідям, національним традиціям і духовним надбанням минулих поколінь засад. Вирядившись у шати “неупередженості”, цинічні матеріалісти потрактують протести віруючих “агресією ретроградів”, а виступи та вимоги шокованих і стурбованих батьків проігнорують (як нерідко ігнорували в минулому та ігнорують нині) аналогічно цинічні правоохоронці та працівники органів юстиції і прокуратури.
Нині сповідники бездушного проте вкрай агресивного матеріалізму святкують перемогу. Що їм до звичного і природнього ритму життя? Проблема захисту культурного та духовного надбання і без того окрадених та зневажених українців їх не турбує жодним чином. Потурання гріховним забаганкам виявилось важливішим. Проте виграна чужими руками битва ще не є остаточною перемогою, а ігнорування правди (себто свідоме небажання рахуватися зі здоровим глуздом) жодним чином не скасовує її. Ліквідація Національної комісії не є остаточною перемогою для прагнучих накинути на шию українцям аркан позанаціонального та позацивілізаційного іга. Історія знає приклади і причини занепаду багатьох цивілізацій. Вседозволеність і зухвала аморальність підточили й обеззброїли перед наступом зовнішніх чинників Вавілон, Єгипет, Карфаген, Грецію, Римську імперію й ацтеків.
Свідомо оминаю розмови й дискусію щодо доцільності або недоцільності підписаного указу. Питання стоїть дещо ширше. Хто поставить надійний заслін пропаганді й культивуванню чужого і непритаманного? Я не маю на це поки що чіткої відповіді, оскільки політична влада показово самоусунулася. Слово за довготерпеливим народом. Чи погодиться він на роль пасивного спостерігача наступу негативу, хамства й толерантного потурання злу й несправедливості? Я на це не маю морального права. Тому й кличу до боротьби інших. Разом — переможемо. Майбутнє за нами!
Джерело
Підписатися на:
Дописи (Atom)