6 лют. 2011 р.

Куди пре владний «бульдозер»?

04.02.2011   Валерій Степаненко

Перша річниця президенства Віктора Януковича

«Різниця між політиками та державними діячами та,
що перші думають про вибори, а другі про державні інтереси»
Вінстон Черчіль


Минув вже рік після того, як в Україні на зміну помаранчевій «наївній» демократії прийшла біло-синя «бульдозерна» партократія, яка упродовж року звела практично нанівець всі демократичні досягнення попередників, вибудувавши жорстку вертикаль влади від центру до районів, «нагнувши» під себе всі суди, починаючи від районних і закінчуючи Верховним та Конституційним, залякуючи суспільство переслідуваннями та арештами найбільш активних своїх опонентів з числа інтелектуалів та опозиціонерів, а також представників четвертої влади.

ПР обумовлює необхідність побудови жорсткої владної вертикалі нагальною необхідністю здійснити економічні реформи (як відомо, добрими намірами часто вимощують навіть дорогу до пекла). Потуги щодо запровадження реформ, хоч і непродумані та безсистемні, і справді мають місце. Але чи можуть вони бути успішними? На жаль, відповідь може бути хіба що негативною. Вже хоча б з причини браку довіри населення до влади, яка аж кишить чиновниками, моральні якості яких є вельми сумнівними.

Особливе «замилування» викликають заяви президента та інших високопосадовців щодо боротьби з корупцією. І це тоді, коли законність привласнення Межигір’я першою посадовою особою держави є вельми сумнівною, свідченням чого є і невиконання Януковичем обіцянки запросити туди журналістів. Не кажучи вже про столичного мера - «космонавта» та його молоду команду, яка, попри загальновизнані, широкомасштабні та системні (Sic!) махінації зі столичною землею, сьогодні почиває на лаврах, а не на тюремних нарах, де вже більше місяця «париться» ворог корупціонерів і колишній міністр МВС Луценко, якому інкримінують буцім-то нанесення шкоди державі (навіть не привласнення з метою особистого збагачення!) на якусь сміховинну для тотально корумпованої країни, де безкарно крадуть мільярдами, суму.

Знову ж таки, влада поводить себе, як слон у посудній лавці, піднімаючи до захмарних висот рейтинг Тимошенко, плутано і непослідовно звинувачуючи її у якихось дріб’язкових для рівня прем’єр-міністра некорисливих злочинах. Бо якби на Тимошенко влада просто не звертала уваги, то її рейтинг міг би вже до наступних парламентських виборів асимптотично наблизиться до нуля.

Тому що за відсутності якихось економічних успіхів та браку довіри з боку населення виграти чесно наступні парламентські вибори партія влади, якою є нині ПР, не зможе, то, швидше за все, будуть внесені зміни до чинного виборчого законодавства щоб проводити вибори вже за змішаною пропорційно-мажоритарною системою з максимальним використанням адмінресурсу на місцях, який, зокрема, дозволив ПР у зовсім «чужому» для неї регіоні, яким є Київська область, захопити на останніх виборах до місцевих рад ледь не 75% місць в обласній раді столичної області (за партійними списками – лише 20%). Звісно, такі вибори не будуть визнані міжнародною спільнотою і на шляху до Європи «бульдозеристам» з ПР буде поставлено шлагбаум. На жаль, цей шлагбаум Європа може поставити не лише перед «бульдозеристами», а і перед пересічними законослухняними українськими громадянами.

З іншого боку, складається враження, що декларації Януковича про його європейські аспірації не є щирими. Вже хоча б тому, що обіцяний ним до Євро-2012 безвізовий в’їзд до країн ЄС (хтось у це вірить?), зона вільної торгівлі чи, тим більше, асоційоване членство у Євросоюзі вимагають від українських можновладців грати за європейськими цивілізаційними, а не власними «бульдозерними» правилами також і на власному полі. Як мінімум, це боротьба з корупцією не на словах, а на ділі, забезпечення верховенства права, проведення чесних виборів, шанобливе ставлення до свободи слова, можливість проведення громадянами мирних зібрань.

А це все якраз є те, що команда нинішнього президента наразі активно поборює. Міжнародна громадськість про це також поінформована. Один лише промовистий факт: за рік президентства Януковича Україна опустилася на 42 позиції у міжнародному рейтингу Freedom House, який відображає стан дотримання свободи слова у розрізі країн.

Тому можна цілком відповідально стверджувати, що за рік нової влади Україна не лише не просунулася по дорозі до євроінтеграції (про євроатлантичну вже навіть не йдеться), а зробила, як мінімум, один крок назад. Що ж до про-європейських декларацій нової влади, то складається враження, що вони проголошуються лише для тимчасового відвернення уваги Європи від «закручування гайок» всередині країни. А коли вже процес самозахоплення влади ─ а саме це мало місце, беручи до уваги абсолютно неконституційне формування коаліції «тушками» в умовах повного підпорядкування судової влади виконавчій ─ буде до кінця втілений у життя, тобто коли у Європі появиться іще одна авторитарно-тоталітарна диктатура a la «бацька Лукашенка», то на довірливо-наївну Європу можна вже буде махнути рукою. Тим більше, що вітчизняні націонал-демократи можуть об’єднатися хіба що за пів години до розстрілу, адже переважна їх більшість любить не Україну в собі, а себе в Україні. Та й розстрілювати їх ніхто не буде, хіба що періодично відправлятимуть найбільш активних на «відпочинок» до СІЗО.

Зрозуміло, що зміна Україною цивілізаційного вектору розвитку вимагає належної ідеологічної підтримки. Саме тому на чолі гуманітарного міністерства, яке мало б сіяти в душах підростаючого покоління «розумне, добре, вічне» поставлено одіозного печерного українофоба, який робить все, щоб «опустити» українську Україну нижче плінтуса та ще й відверто цим хизується. Цей безпринципний агент чужого впливу, попираючи загальнолюдську етику та мораль, робить все, щоб позбавити ненависних йому українців власної історії, героїв і навіть рідної мови. І це лише початок! Уявляєте, що буде після закінчення процесу «закручування гайок»? Не виключено, що тоді за українську мову інтелігентів саджатимуть за ґрати, як це вже було у пріснопам’ятні часи ex-СРСР.

Улюбленою фішкою очільників нинішньої влади, які принципово не ходять на творчі вечори живого класика української поезії Ліни Костенко (їм більш до вподоби «попсові» посиденьки у Яна Табачника і футбол), є Євро-2012, який міг би справді значно наблизити Україну до Європи. Але владоможці пішли так далеко, що намагалися включити і футбольну федерацію країни до своєї «залізобетонної» владної вертикалі, за що були ледве не позбавлені права проводити в Україні цей футбольний чемпіонат. Адже у цивілізованій Європі влада не може втручатися у діяльність спортивних федерацій, які є громадськими організаціями. Тому прийшлося поки що відступити. Це вже не перший випадок, коли Європа дає сигнал українській владі, що на «бульдозері» її в Європу просто не пустять. Першим серйозним сигналом було надання Чехією, країною-членом ЄС (президент Янукович називає цю країну все ще «по-совєтскі» Чехословаччиною) політичного притулку екс-міністру економіки уряду Тимошенко Богдану Данилишину, чим, де факто, всі країни ЄС визнали наявність переслідування з політичних мотивів в Україні та вибіркове застосування правосуддя до опозиціонерів. Та й пересічні українські громадяни у цьому також не мають жодних сумнівів, свідченням чому є, зокрема, і те, що на недавньому ток-шоу “Шустер live” 80% запрошених до студії гостей засвідчили шляхом голосування, що кримінальні переслідування представників опозиції не є боротьбою з корупцією, а власне боротьбою з опозицією.

Безперечно, політика нової влади грає на руку кремлівським ляльководам, які намагається знову включити Україну до сфери свого задушливого впливу, адже вони так сердешну Україну люблять, що ладні задушити її у своїх цупких хижацьких обіймах. Тим більше, що тепер у Москві вже не говорять, як це було прийнято в часи СРСР, про три братні слов’янські народи, а насаджують міфологему про єдиний «рускій» народ, який був розділений загарбниками, так ніби Москва не загарбувала ні Гетьманщину, ні УНР. Московська церква, у свою чергу, просуває в Україні імперсько-шовіністичну доктрину єдиного «руского міра». Так як поділ за національною ознакою християнськими канонами заперечується (у Бога немає «ні елліна, ні іудея»), то московський первосвященик фактично проповідує в Україні міжнаціональний розбрат на релігійному ґрунті. У той же час УПЦ КП зазнає рейдерських атак з боку підконтрольної Москві УПЦ МП, а у самій Росії, де немає жодної української школи, піддаються гонінням українські громадські об’єднання та бібліотека. І це при тому, що в Україні відкрито здійснюють свою діяльність відверто ворожі антиукраїнські партії та громадські організації, значна частина яких спонсоруються безпосередньо з Москви (не обов’язково Кремлем). Якби українська влада навіть дозволила собі косо глянути в бік щойно згаданих вітчизняних агентів впливу Кремля, що, до речі, було б цілком законним, то МЗС Росії надіслало б вже сотні нот, протестуючи проти такої недружньої політики стосовно «братнього» народу. А наша «братія» «мовчить собі, витріщивши очі». Мовчить, бо, певне, знає хто в Україні є справжнім господарем.

Вкотре вже українців намагаються упосліджувати на Богом їм даній землі, переслідуючи патріотів та підносячи на щит українофобів. Це основний підсумок річного правління президента Януковича. А він же планує правити, як мінімум, іще 9 років. А якщо вдало «закрутить гайки», то і довічно. Чи ж мине Україну ця гірка чаша?

Прикро, що в українському національно-демократичному таборі політиків багато, а державного діяча, який би міг їх всіх об’єднати нема, бо без такого об’єднання владний «бульдозер» буде і далі чавити поодинці всіх неугодних.

Джерело

Немає коментарів:

Дописати коментар