УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ – СПРАВЖНІ ФРАНЦУЖЕНКИ!

Олександр СІНКЕВИЧ

Саме так вважає мсьє Жан де Круа, який покинув батьківщину заради кохання!

...Відчинивши ворота, він щиро простягнув натруджену мозолясту руку. Потім зніяковів і скинув запорошеного тирсою светра. Адже щойно скінчив працювати в майстерні... Майстерню, будинок, хлівці, стодоли, чи як там краще назвати велику і малу купи усіляких прибудов, мсьє де Круа звів власноруч.

– Квартіра – пльохо! Дом – харашьо!

– Ти б, Жано, поголився, – зауважує його українська «ля фам», яка щойно пригналася з роботи на скутері й відразу заходилася готувати чай, каву і десерт раптовим гостям.

– Не треба’, Інна, натюраль! – з характерним наголосом на останньому складі й зі справді притаманною французам емоційністю зауважує Жано. І додає: – Журналісти – наче повінь: зачиниш двері, то вони через вікна увійдуть...

                  «Я ТОЖЕ ЛЮБЛЮ МНОГО РАБОТАТЬ В САД!»
...Поблизу Ліона, де народився і провів більшу частину життя мсьє де Круа, повінь, як і нахабні журналісти, явище звичне. А от Україна з її незрозуміло-загадковим характером для француза, що вже п’ять років мешкає на Волині, і досі залишається екзотикою:
– Ти любішь свой країна?... Вот!.. Ти смотрішь: чєльовєк прошьоль пять метр і плюнуль... Ідьошь в лєс, а на каждом шагу – бутилька і банка! Ґадіть кругом – ето любовь к Україна?.. Но здесь просто рєшать проблєм – нужно кап дєньґа в карман нужний чєльовєк...

...Цей чарівливий російсько-французький акцент з прононсом і вже виразно французьке «кап» (дати-взяти), таке схоже на рідне українське «хап»... Старий будівельник не добирає слів ані щодо наших політиків, ані щодо свого президента Саркозі, пояснюючи всі «проблєм» тим, що нині і в Україні, і в Європі усі хочуть «кап». Або «хап». Кому як подобається і вдається.

Зрозумівши нарешті наше питання, якого милого він проміняв стабільне життя у Франції на українські реалії, Жано (по-нашому – Іванко) мрійливо відсьорбує чай і зводить очі до стелі:
– О, да, да, Інна!...

Не просто Інну, а Інну Олександрівну (адже працює вихователькою у дитсадку) з паном де Круа познайомив випадок. На другий день Водохреща вона зібралася їхати до Польщі – заробляти на хліб буденний. Чекала автобуса, але зупинився Жано. Відразу запропонував гарячого чаю, а коли розговорилися і пані Цупко сказала, що любить слухати французьких виконавців – Едіт Піаф, Мірей Матьє, Джо Дасена, випадковий попутник зупинив бус і почав шукати касети...

– Почувши, що я працюю в садочку, Жано зрадів як дитина: «О, я тоже люблю много работать в сад!» – розповідає Інна під час екскурсії обійстям, де Жано під лінійку насадив жовту французьку малину, китайські вишеньки, айву, сливи, черешні, груші, абрикоси і яблуньки. – Подивіться на його руки – це руки людини, яка любить землю, любить працю.

«Мої руки є все!» – любить повторювати мсьє Жан, який привіз в Україну із Франції ще дідівські трактори, копачки, сівалки і культиватори. Його день починається з роботи і роботою закінчується. Хоча за невеличкі (за європейськими мірками) пенсію і ренту, що отримує на батьківщині, міг би жити в Україні неначе в санаторії...

                            ЛОВИСЬ, ЖАБО, ВЕЛИКА І МАЛЕНЬКА
– Какой французкій віно знаєтє’?... Божелє?! Нє піть Божелє, пльохо’! Піть Бордо! – полісько-французький Іванко квапиться до комори і вертається з холодною пляшкою червоного. Собі ж до чаю додає кілька крапель української горілки. Такий у мсьє де Круа вечірній ритуал. Зовні він найзвичайнісінький український дядько з мозолями. Якби не вимова і «менталітетте».

– Зрозумівши, що я їжджу до Польщі, аби прогодувати двох дітей, Жано почав тицяти мені дві пляшки горілки. Мовляв, продай і купи щось дітям. Коли відмовилася, змусив взяти гроші, печиво і шоколад. Натомість попросив адресу: сказав, що за два місяці буде в Україні й привезе малим подарунки, –згадує Інна. – Лист від Жано отримала через 10 днів. Він питався наші розміри і що потрібно з побутової техніки.

За два місяці Жано приїхав. Як і обіцяв, з подарунками. Винайняв для Інни і дітей окрему квартиру. А невдовзі його старенький бус загальмував біля будинку батьків Інни Цупко аж... у Молдові. Там мсьє де Круа навчив усю околицю правильно готувати жаб’ячі ніжки й запропонував Інні жити разом. До Любомля вони верталися у травні – будувати власний дім. А восени сім’я вже жила під новим спільним дахом.

– В Молдавій вот тако-о-ой ляґушка! – показує Жано розміри тако-о-ої жаби, яка могла б (якби існувала в природі) потрапити до Книги Гіннеса.

– Менша, Жано, менша, – усміхається Інна, розповідаючи, яку «систему» вигадав мсьє де Круа, аби ловити жаб на теренах колишнього СРСР. Уся «система» складається з вудочки, жилки і... невеликого кавалочка жіночих капронових панчішок. Бо «у жаба малєнькій зуба», і її треба швидко «кап і сюда». Тобто в мішок.

– На жаб’яче полювання ми ходимо всі разом, – каже мадам Цупко, – сусіди ловлять рибу, а ми – «ляґушка»... Згідна, що збоку виглядає трохи дико... До речі, березовий сік Жано лише тут навчився точити. І якось бешкетники налили у банку зеленки. А він приходить, радісний такий, мовляв, подивись, якого гарного зеленого соку назбирав...

Окрім одіозних жаб, де Круа навчив нову родину споживати традиційну французьку городину. Наприклад епінар, рослину на кшталт лободи. А також – усілякі трави, прянощі, салати, «якусь таку» капусту і кабачки, що після варіння перетворюються на... спагеті. З гордістю Жано демонструє ціле намисто торбинок з насінням, нанизаних на шнурочок за алфавітним порядком.

                             «А МУЖ НА ЛОШАДЬ І... ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ!»
Деякі наші запитання Інні Олександрівні доводиться перекладати зі словником, хоча за п’ять років вони з Жано навчилися розуміти одне одного майже без слів. Виявляється, мсьє де Круа в Україні найбільше вразили... діти і село.

– Дєті рукі в карман – і нє дєлать добрий дєнь. Сейчас мєньше пльохо – дєсять лєт впєрьод будєт хуже. Вирастут еті дєті... Оні хотят імєть деньґа, но нє хотят работать... О, в Україна єсть проблєм... Одін работать, а пять ложить в карман. Ето у вас називаться економік. Кто должен імєть дєньґа? Рабочій, сєло. А кто імєть? Бандіт...

...А ми й не заперечуємо. «Єсть проблєм». «Менталітетте», ітіть-калатіть. З голою дупою, на конях, але з мобільником! Цоб-цабе! «Как Франсе одін девять сорок пять послє война!»... Телевізіо-комп’ютеро-мобілє... Жінки, що раком стоять на городі, і чоловік, що ледь тримається за віжки і патякає з таким самим «про жизнь»...

До речі, порівняти українське і французьке жіноцтво запропонував саме мсье Жан:
– Коґда работа – кто работа? Бабушка’, жена, дочь, жена сосєда. А муж на лошадь і – ла-ла-ла!.. Што такоє українскій женщін?... Буряк, картопля, дєті...

Втім у Франції з жінками «тоже льохо». Розманіжилися мадами і не хочуть готувати «натюраль». Давай їм напівфабрикати, які французький Іванко не визнає категорично. У цьому контексті українки тепер, на думку мсьє де Круа, готові француженки. У всьому іншому – «есклаве», рабині. Хоча, за міркуваннями Жано, жінка мусить почуватися «как каролін», тобто як царівна. І це не просто слова.

– Він вважає, що жінка має забезпечити сніданок, обід і вечерю за розкладом. Решта – його, чоловіка, клопіт. І напевно, це правильно, – міркує й собі Інна Олександрівна, згадуючи, як і чому Жано взагалі опинився в Україні.

                                       ДАЙ РУКУ МЕНІ...
...Для мсьє Жана показник людяності – ставлення до братів наших менших. Зокрема до собак, яких він має за звичку підбирати на узбіччях і в картонних коробках на базарі. На його українському обійсті цих кудлатиків різної масті вже шестеро. Найбільші улюблениці – Кікі і Фіфі, яку Каріна, донька Інни, по-українському називає Фіфійкою. Щойно ми увійшли до хати, Жано перепросив за власні сандалі. Ось, мовляв, подивіться: є нормальне взуття, але мені комфортно саме в цих, по черзі понадкусюваних чотирилапою братією. До родинної спілки прийнято і двох муштрованих котів: чорного Бандита і рябеньку Лізу, яка любить вільготний променад поміж псами... Бо, бачте, у Франції навіть безпритульного кабиздоха зазвичай тягнуть до ветеринара – «і нє смотрєть сколько деньґі»...

«Нє смотрєть сколько дєньґі» Жан де Круа і багато років тому, коли приймав на лікування спочатку «чорнобильську» дівчинку Женю, а потім онкохвору Катю. Коли платив за переліт і лікування. Коли «дєлать войну» у французькій амбасаді в Києві і «пісать пісьмо Кучма» через бюрократичну тяганину з візою. Вдруге до Франції Катерину він привіз занадто пізно, хоча й отримав особисту відповідь Леоніда Даниловича...

Нині у Жано троє (дорослих і забезпечених) дітей у Франції і двоє – в Україні. Сьогодні він задарма допомагає сусідам по господарству. Допомагає будматеріалами, бензином, привозить у подарунок побутову техніку. Його не цікавить бізнес – його цікавить земля, робота і Життя. Життя, у якому допомогти – означає віддати...

Джерело