Ернст Заграва
Стаття написана на замовлення журналу "Економічний Часопис-ХХІ". Опублікована в ч. 2, 2003 р.
Індустріальна революція і спричинене нею прискорення економічного розвитку призвели до нечуваного зростання економічних одиниць - компаній. Соціальні революції, так само, як і реформи, що слідували революції індустріальній, призвели до послаблення держав як елементів соціальної системи. Соціальні революції несли демократичні свободи, усували державний контроль, але, послабивши державу, вони поставили її у залежність перед компаніями, що зростали. Відтак держави виявилися дедалі менше здатними приборкувати потугу великих корпорацій. Як наслідок, і сама демократія (що спроможна реалізовуватися лише через державу) була поставлена під загрозу. Як реакція на таку ситуацію наприкінці XIX-го століття розпочався зворотний наступ держав,1 чи не головним проявом якого було введення антимонопольних актів, спрямованих на обмеження соціально-економічної потуги великих корпорацій та усунення монополізації ринку.
Демократичні держави добробуту
як результат державного наступу
Загроза демократії, що виходила з факту величезної концентрації капіталу в одних руках, комуністичні революції, Велика Депресія, що показала недосконалість вільного ринку як у межах кожної країни, так і на світовому ринку, знову покликали до життя Сильну Державу. Перша, а особливо Друга світова війна наголосили не лише на потребі сильної держави, а й на єднанні нації, жорсткому підкоренні всіх одному центру для досягнення однієї мети.
Після війни цей підхід не був відкинутий. Однак тепер нації напружували сили для того, щоб єдиним колективом перемогти інші нації уже не на полі бою, а в економічному герці.
Економіки країн перетворювалися на злагоджені команди, які координовано здійснювали спільну роботу з виводу нації в лідери. Це вже був не "вільний базар", а "потужний супермаркет", де всі працюють на спільний успіх, не "какофонія розрізнених звуків вільних інструментів", а "зіграний оркестр", чия мелодія радувала слух та надихала, і диригентом якого виступала держава. А успіх залежав як від майстерності оркестрантів (приватних компаній), так і від майстерності диригента. Велика відповідальність покладалася на всіх, і лише такий підхід давав великі і славні симфонії.
Держава була тепер спроможна послабити податковий прес на окремі компанії з метою створення їм найкращих умов при виході на міжнародні ринки. Таким компаніям надавалися спеціальні пільгові субсидії, їхні потреби розглядалися в кабінетах міністрів. Ішов певний перерозподіл доходів на користь окремих "пестунчиків". Але останні мусили йти за кордон, у чужі землі і приносити додому здобич.
Ці пестунчики були командос, на яких нація фокусувала свої зусилля. Чим сильніша нація в цілому, тим більше сили вона могла зосередити на обраних нею фаворитах, тим більше було шансів, що вони переможуть у чужих землях чужих фаворитів і отримають зиск. І тому суспільство було в змозі радіти за успіхи своєї нації або докладати зусиль, щоб радіти пізніше. Кожний громадянин і кожна компанія могли почуватися солдатом великого війська. Військо ж перемагає в цілому, якщо в ньому є велетні й добре діє кожний солдат. Разом із своїм штабом - державою.
Держави спробували також приборкати хаос світового ринку. Вони взяли під свій контроль національні ринки капіталу, створили валютні резерви для уможливлення державного впливу на обмінні курси валют, заснували МВФ, щоб за допомогою його ресурсів пом'якшувати зовнішній тиск на національні економіки в періоди їхньої дестабілізації. На вивіз капіталу накладалися "драконівські" податки.
Дії бізнесу "під вогнем"
Протягом усього того часу (від Першої світової війни і аж до початку 80-х) узяті в тиски корпорації шукали шляхів застосування капіталу, який вони не могли вкладати у розширення власного бізнесу та вивозити за кордон. Результатом було виникнення конгломератів: компанія, що не мала більше змоги зростати у своїй галузі (через антимонопольні акти), засновувала (або купувала) виробництва в інших немонополізованих нею галузях. Розрізняли два типи таких конгломератів. Одні намагалися вкладати гроші в перспективні на тому етапі підприємства, продавати в разі зміни обставин та купувати нові виробництва, намагаючись увесь час "тримати ніс за вітром". Інші намагалися скуповувати і засновувати споріднені бізнеси. Скажімо, верстатобудівельна корпорація придбавала металургійні виробництва, потім організовувала власну транспортну компанію для доставки металу з металургійних підприємств на верстатобудівні. Тоді вона скуповувала автобудівні виробництва, для яких раніше виробляла верстати, і засновувала підприємство, що займалося збагаченням залізної руди. Таким чином корпорація майже замикала виробничий цикл на себе і уникала залежності від зовнішніх сил. Окрім того, оскільки послуги в середині ланцюга надавалися за нижчими цінами ("як своїм"), то й загальна собівартість кінцевої продукції виявлялася меншою, що дозволяло витримувати тиск з боку конкурентів.
Обидва типи конгломератів були надзвичайно стійкими до примх ринку. Як відомо, кризи найчастіше вражають одні галузі сильніше, а інші - слабкіше. Тому в такі періоди можна перекидати капітали з успішних напрямів на кризові або взагалі продавати останні. Те саме стосується і невдач. Якщо компанія програла конкуренцію в якійсь галузі, то переливання капіталів з інших галузей - досить вдалий спосіб виправити ситуацію (або відступити в інші галузі, продавши збиткові).
Таким чином попри перешкоди потуга корпорацій продовжувала зростати. Тому консервативний рух схвально поставився до заходів урядів, очолюваних соціалістами (які, однак, робилися зовсім з інших підстав). Соціалісти націоналізовували великі компанії, уявляючи це як рух до загального усуспільнення виробництва. Але консерватори вбачали в подібному процесі посилення держави на противагу корпораціями, чия потуга зростала неймовірно. Націоналізація відбувалася в усіх передових країнах, але особливих масштабів вона набула у Франції та Великобританії, де націоналізовувалися цілі галузі, а в Новій Зеландії було одержавлено до 42% економіки.
У всіх передових країнах світу було також введено прогресивні податки. При цьому соціал-демократичні уряди хотіли відібрати побільше доходу від багатих і перерозподілити його на користь бідних. Але для консерваторів прогресивний податок був зброєю проти невблаганно зростаючої потуги корпорацій. Антимонопольні акти намагалися зупинити цей поступ, однак попри це капітал зростав, потребував застосування й шукав шляхи обходу перешкод - в інших галузях чи навіть країнах. Щоб уникнути навали з боку корпорацій, необхідно було відбирати "надлишок" капіталу на користь держави, нації і в такий спосіб послаблювати небезпечних "силачів-бунтарів".
Перший дзвін - по кому він?
Звичайно, подібні заходи могли ефективно уповільнити зростання корпорацій, але не зупинити. А рано чи пізно кількість мусила перейти в якість.
І так закономірно сталося. Оскільки корпорації концентрували величезні обсяги капіталу, то навіть попри надмірні податки, які іноді досягали 90%, вони могли оперувати мільярдними коштами і вивозити їх за кордон. "Оркестровка" економіки давалася державам дедалі важче. Великі "контрабаси" та "труби" хотіли грати власні партії. Як учні найстарших класів, корпорації все частіше намагалися показати вчителю свою незалежність і навіть почали нахабно "йти з уроків".
Але коли прийшли чужі зайди й почали тіснити національних підприємців, то стало вже не до того. Обурювалися самі держави: "наших б'ють!", а також корпорації: "держава роздягає до нитки, ми не можемо боронитися". Щоправда, останні зовсім не були налаштовані войовничо, а навпаки, миттєво полюбили державу і вимагали захистити їх від іноземних конкурентів шляхом введення митних бар'єрів, заборон, державних субсидій для "своїх" та ін.
Відтак дзвоник дзвякнув. І вже неможливо було душити корпорації податками, ускладнюючи їм дорогу до надмірної соціально-економічної потуги. Тепер така дія мала побічний ефект - вона послабляла рідні корпорації в боротьбі з чужими.
Контрнаступ
Контрнаступ розгорнувся під гаслом підвищення конкурентоспроможності вітчизняних компаній і національної економіки в цілому. Вимогою було знизити непосильні податки до рівня, не більшого, ніж достатній для підтримання звичного налагодженого життя суспільства. Після першого шоку, що пережили економіки Великобританії та США внаслідок нової "політики здорового глузду", вони справді почали набирати обертів. Газети і промови зарясніли порівняльними таблицями, що засвідчували вихід вітчизняних економік на лідируючі позиції.
Неореволюціонери-неоліберали продовжували мислити категоріями змагань націй. Вони виводили економіки своїх країн уперед і, як на кінних змаганнях, відмічали, хто кого обійшов за показниками ВВП, експорту, росту продуктивності праці тощо.
За попередньої політики нації зледачіли й детренувалися. Держави стягували податки, послабляючи свої компанії, і годували на них безсовісних ледацюг, що ухилялися від роботи, та бюрократію, що непомірно розрослася на соціальних програмах. Конкурентоспроможність вимагала зробити економіки більш підтягнутими й сухорлявими. Вогонь по соціальних програмах!
Знахабнілі профспілки, що обзавелися власною бюрократією і власними податками, перетворилися на мафію, що своїми вимогами безнастанно висмоктувала сили з корпорацій. Держава смоктала їх з одного боку, а профспілки - з іншого. Вогонь по профспілках! Нам потрібні конкурентоспроможні корпорації та конкурентоспроможна економіка в цілому.
Непередбачені наслідки
Отже, гасла й мета були ті самі, лише змінилися методи. Але вони призвели до таких трансформацій, що почали заперечувати саму мету. Нові методи, покликані підняти добробут націй, фактично призводять до розпаду тієї системності, тих єдностей усіх елементів суспільства, що творять націю.
Єдність нації. Зменшення податків, спрямованих на перерозподіл багатства від багатших до бідніших, знищує почуття єдності нації, спільності інтересів усіх її громадян. Якщо раніше бідні могли радіти збагаченню багатих, оскільки частина їх багатства перерозподілялася на них, то нині всі переймаються лише своїми інтересами.
Єдність економіки. Підприємницькі структури часто мають протилежні інтереси. Але за попередньої системи компанії, чиї капітали перерозподілялися на користь "пестунчиків", знали, що коли вони за рахунок акумульованих зі всієї нації ресурсів захоплять чужі ринки, то почнуть приносити додому більші прибутки, з яких стягуватимуться більші податки, внаслідок чого економіка країни буде більш стійкою.
Єдність компаній і держави. Компанії і держава нерідко спрямовують свою діяльність, виходячи з різних інтересів. Але за попередньої системи компанії знали, що стягнуті з них податки акумульовані державою і будуть допомагати їм під час спадів. Тепер же не ставало пестунчиків, держава більше не акумулювала величезні фонди за рахунок капіталів, відібраних від компаній, а останні вже не могли сподіватися на підтримку у скрутну годину.
Єдність громадян. Раніше в одних країнах усі, а в інших - переважна більшість громадян навчалися в однакових школах, ходили в однакові лікарні, залежали від одних і тих самих національних фондів. І чим більшими були ті фонди, тим краще було всім. Нині певна частина громадян починає ходити до привілейованих приватних шкіл та лікуватися в дорогих приватних лікарнях; інша - вкладає накопичені кошти у страхові компанії, сподіваючись, що ті не прогорять, лікується де і як дозволяють фінанси та вчить дітей у недосубсідованих державних школах, що ледь жевріють.
Єдність громадян і компаній. У попередньому консервативному суспільстві кожен громадянин відкладав свою частку (у вигляді податків) на вирощування вітчизняних лідерів. І вони прославляли націю: "Вольво" - шведів, "Сіменс" - німців, "Боїнг" - американців, "Філіпс" - голландців. І громадяни мали змогу спостерігати за їхніми підйомами та падіннями, відчуваючи гордість чи прикрість. У новій економіці вчорашні "пестунчики", виховані спільними зусиллями націй, "машуть націям рукою". Вони достатньо сильні, щоб не залежати від національної допомоги, бо убезпечені вже в інший спосіб - не державними фондами, а своїми закордонними філіями.
Економіка як ціле. Раніше держава могла спрямувати національну економіку в певному напрямі, заохочуючи розвиток деяких галузей субсидіями і зменшенням податків, гальмуючи розвій інших секторів. Держава, як штурман, повертала, в разі потреби, корабель економіки в новому перспективному напрямі. А нині кожний мусить розвиватися так, як може і куди знає.
Борці за національне лідерство вихлюпують дитину
Люди й компанії більше не відчувають єдності долі та єдності успіху чи невдачі з усією своєю нацією. Компанії і держава більше не являють собою єдине взаємодіюче і взаємозалежне ціле. Кожен тепер грає сам за себе.
Раніше конкурували нації, пов'язані в єдину систему із компаній, держави і громадян, на стійкість, на знос. В умовах глобалізації національні системи поступово відходять у небуття.
Якщо в консервативних державах кожний мав обов'язки перед системою і був управі чекати від неї допомоги, то в новій системі всі суспільні одиниці відповідають самі за себе. Втрачається основа, що надавала сенс поняттю "нація", наповнювала його змістом. Не стає спільноти, постають незалежні компанії. Конкурують не нації, а корпорації. У світовому масштабі.
Таким чином новий спосіб підвищення конкурентоздатності вітчизняної економіки призводить до нищення власне "вітчизняної економіки". Новий спосіб виводу нації в лідери спричинює втрату відчуття нації. Новий спосіб підвищення добробуту нації розколює її на ворогуючі класи. Новий спосіб посилення вітчизняних корпорацій робить їх невітчизняними.
Нації немає місця в новій глобальній економіці. Є компанії, підприємці і працівники.
Їх так чекали, а вони не ті
Творці "нового здорового глузду" розраховували на приплив іноземних інвестицій. І вони таки досягли свого. Але глобалізація привнесла зміни у форми інвестування. Раніше домінували довготермінові інвестиції, оскільки капітали вкладалися в інші країни лише за умови отримання з часом гарантованого прибутку. Сенс полягав у тому, щоб передбачити довгострокові перспективи конкретного бізнесу. Глобалізація ж зробила можливою миттєву реакцію на кон'юнктурні біржові стрибки з будь-якої точки планети. І ця швидкість є однаковою що для акціонера, який живе навпроти біржі, що для акціонера з протилежної напівкулі землі. У таких умовах стали переважати короткотермінові інвестиції, які залежать від ходу гри, що точиться на біржі. Капітал може нахлинути й відхлинути протягом одного дня чи навіть години. Такі процеси здатні породити кризи цілих регіонів - як нинішня криза в Азії.
В умовах глобалізації змінили свій характер і довгострокові інвестиції. Раніше вони вкладалися іноземними інвесторами у національні компанії та виймалися за рік-два чи й більше. Головним було те, що капітали надходили у розпорядження вітчизняних чинників - компаній певної країни. Нині ж довгострокові інвестиції здійснюють передусім ТНК. Це є іноземний чинник на вітчизняній території, у національній політико-економічній системі. Укоренившись на новому грунті, вони почали (поряд із місцевими корпораціями) тиск на держави. Відтак різко змінилася ситуація. Введення в національну політико-економічну систему іноземних елементів призводить до залежності від іноземного інтересу. І чим слабкішою є економіка певної країни, тим відчутнішою є ця залежність.
Сьогодні ТНК перебувають у періоді найбільшої експансії. Вони змагаються між собою за встановлення контролю над новими територіями, розуміючи, що потрібно робити якнайшвидше, допоки не завершився розподіл світу між корпораціями. А тоді настане важка позиційна боротьба і змінити розкладку буде вкрай важко.
Найважливішим є те, що ТНК "приходять, щоб залишитися", і навіть потенційна можливість повернутися до національної політики в майбутньому стає дедалі примарнішою. Спроби знову перетворити економіку країни на керований економічний корабель нації, без сумніву, наштовхнуться на опір "з тилу". І чим більше секторів економіки країни знаходяться під контролем іноземних корпорацій, тим потужнішою стає залежність певної нації від них.
А звідси і вплив на місцеві вибори, і просування потрібних матеріалів у ЗМІ, а головне - загроза згортання виробництва. Навіть якщо якась конкретна ТНК і не має монополії на місцевому ринку, але раптове закриття великих підприємств може руйнівним чином відбитися на економічних зв'язках. Та й тисячі безробітних вимагатимуть соціальної допомоги, для чого доведеться підвищувати податки, що спричинятиме відплив капіталу за кордон...
Українська перспектива
Україна вступає в добу глобалізації, відкинувши скомпрометовані комуністичні цінності та нахапавшись нових, наймодніших, серед яких: "робитимемо як успішні країни і самі будемо успішними". Але така простенька мудрість може багато коштувати (і вже коштує).
У цій статті відзначимо лише деякі моменти, що стосуються цих самих успішних країн (Великобританії та США):
1) Ті країни були першими. І цим багато сказано. У них досить швидко відбувся перелам негативної тенденції, яка виникла після першого шоку, завдячуючи припливу іноземного капіталу, що збігся з усіх усюдів, почувши про добрі умови для його роботи. То був ефект першості. Чим більше країн запроваджують у себе подібний лад, тим більше вибору є у капіталу, тим менше дістається кожному "доброму місцю, що манить". Урешті, коли до таких заходів вдадуться всі країни світу, то фокус "підвищення ефективності та конкурентоспроможності" закінчиться. Капіталу вже не буде причин пересуватися в масових розмірах із місця на місце. Таким чином неоліберальна терапія приведе світ до того самого стану, в якому він перебував раніше, але на значно гіршому рівні. Баланс броунівського руху некорпоративного капіталу, за довгий період, дорівнюватиме нулю, а капітал корпорацій, як і за доби державних перешкод, кволо пересуватиметься в разових трансакціях із країни в країну. Але самі національні держави втратять вплив на економіку, розколються на протиставні класи. Відтак світ повернеться до дикого капіталізму кінця XIX ст., однак розколоті нації вже не контролюватимуть свій дім. Він стане постоялим двором, де зупинятиметься вічний волоцюга-капітал, байдужий до місцевих проблем і святинь, що вічно шукатиме найкращу на сьогодні наречену і, затримавшись на нічку-другу, залишатиме своїх господинь з їхніми проблемами.
2) У тих країнах уже були приватні підприємства. Відбулося не більше як пересунення межі між державним і приватним секторами. У той же час чимало грошей приватного сектора, у цій оборудці, перетекло до держави, яка отримала можливість вкласти їх у інші проекти, що й далі підтримуватимуть її міць і первинність у суспільстві. Отже, потуга держави не зменшилася.
В Україні ж на початку 90-х років ніхто не мав легальних грошей, достатніх для купівлі підприємств. Наявні ж кошти були відверто кримінальними. Але ідейне завзяття "будь-що все приватизувати" призвело до подвійного наслідку: з одного боку, держава зменшувала ціни на свої підприємства вже просто-таки до безглуздо низьких, з іншого боку, йшов паралельний процес кримінального нагромадження грошей, потрібних для приватизації підприємств хоча б і за такими безглуздими цінами.
Очевидно, що це починання від самого початку, навіть за своєю логікою, не могло дати нічого іншого, крім послаблення держави та посилення криміналізації суспільства. До того ж стало ясно, що колишня монопольна державна еліта втратить свої позиції й імовірніше відійде на другі ролі, віддавши першість у руки нової бізнесової еліти. Тому державна еліта вирішила за краще поміняти коней і з розпорядників значною мірою вичерпаного національного майна перейти в розряд власників майна приватного. Тут її інтереси й інтереси криміналу зустрілися й переплелися.
3) Держави тих країн були потужними, а їхня міць - набагато більшою, ніж у корпорацій. Хоч і вони мають проблеми, які з часом збільшуватимуться. А що вже говорити про Україну, коли її ВВП дорівнює $125 млрд., а, скажімо, General Motors - $175 млрд.?2 Hewlett-Packard Co., приміром, наразі спрямовує $400 млн. на рекламу в усьому світі, намагаючись перемогти у конкуренції свого головного суперника - IBM Corp. Звичайно, якщо подібного гіганта щось не задовольнить в Україні і він кине таку суму на її дискредитацію, то це може спричинити великі неприємності аж до перегляду бюджету держави, щоб спробувати відмитися в тих самих ЗМІ. Але головнішим буде вплив подібних грошей на наші вибори, а також загроза закриття підприємств.
Ту потугу (ТНК), що Україна збирається впустити до себе, вона перетравити не здатна, так само, як і диктувати їй свої умови. Україна в змозі лише вислуховувати вимоги великих корпорацій (передусім російських) і дотримуватися їх. (Власне, тільки за можливістю створити умови для чужого бізнесу, останній й оцінюватиме "позитивність" та ефективність української держави. Все інше - це витребеньки.)
Корпорації, які ми завзято заманюємо в Україну, володіють капіталами більшими, ніж увесь ВВП країни. Коли вони чують про наш бюджет, у них мимоволі виникає почуття аристократа, що зупинився переночувати в кривій хатинці селюка: з якогось боку він і відчуває подяку за дах, але рівного в селюку не бачитиме ніколи. З усіма наслідками.
Сьогодні вже зрозуміло: приватизація, що в принципі була необхідною, через непродумані й недосконалі механізми її проведення породила кримінал і безлад в економіці - ситуацію, в яку не прагне приходити цивілізований закордонний капітал.
Таким чином, діяти за сценарієм успішних країн нам не вигідно, оскільки в Україні склалися інші умови розвитку. Складаючи власні програми поступу, потрібно пам'ятати про наступне:
1) Дотримуватися принципу "опертя на власні сили" - це те саме, що намагатися витягнути самого себе за волосся. Нам конче необхідний західний капітал.
2) Приваблення приватного некорпоративного капіталу є завданням не вдячним: чим більше його заманимо, тим більшою буде залежність від зовнішніх подій, що можуть призвести до криз на кшталт азійської. Справді, капітал ТНК приходить працювати. Але за їх поширенням у країні криється небезпека підпасти під диктат чужої для України сили.
3) Загальний напрям руху - централізація капіталу та виробництва. Масова приватизація є нічим іншим, як розпиленням виробництва, розпорошенням капіталу. Тож нині ми пливемо проти світової течії.
4) Велика помилка називати процес, що відбувається в Україні, "первинним нагромадженням капіталу". Навпаки, ми маємо процес протилежний. Первинне нагромадження було зосередженням капіталу, розпорошеного по тисячах ремісників і торговців, у руках небагатьох підприємців. Пізніше їхні підприємства могли поглинати одне одного, зростаючи в розмірах і централізуючи виробництво. У нашій країні цей процес об'єктивно було проведено державою. Саме вона цілковито зосередила у своїх руках капітал країни і централізувала все виробництво.
Наші "самостійні" підприємства не зможуть конкурувати із західними гігантами, тим більше захоплювати західні ринки.
Ким ми приходимо на світовий ринок? Конкурентами? Прохачами? Безпорадним полем для чужої ініціативи?
Нас чекали як конкурентів. І ми мали потенціал для цього. І він усіма визнавався.
Приватизація, проведена таким чином і в таких масштабах, убиває наш потенціал.
Отже, консервація минулого - це відставання, а приватизація і вихід з ізоляції - цілковите підпорядкування чужому інтересу.
Створення економіки, що відповідає завданню лідерства в добу глобалізації
Зрештою, у 1991 році Україна прагнула незалежності та прискореного розвитку. Невже ми кинули себе у руйнацію і розпач злиднів для того, щоб тепер шукати нової залежності? Тобто шукати такий чужий інтерес, підкоривши якому свій національний інтерес, ми заживемо краще?
Як привабити інвестиції й не впасти в залежність від зовнішніх подій і сил?
Економіка може бути організована у дві зони - зону стійкості та зону прориву - і поділена за таким принципом територіально й структурно.
I. Територіальний поділ мусить відбуватися за зразком вільних зон, які є територіями, відданими на відкуп стихії вільного світового ринку. Кризи, що народжуються з чужої вини у чужих країнах, проноситимуться бурями над такими зонами. Але на решті території країни є змога підтримувати відносну стабільність. Держава в таких зонах може бути усунута аж до неоліберального ідеалу (поліція, суд, військо). Вільні зони, з одного боку, ставатимуть лабораторіями нових ідей, місцем зародження і формування сучасних вітчизняних приватних гігантів, а з іншого - здатні через свою "вільність" і режим податкових пільг (чи повної їхньої відсутності на тривалий час) пригорнути як приватні, так і корпоративні інвестиції.
II. Структурний поділ потрібний уже хоча б тому, що в Україні єдиним великим централізованим господарством був і все ще залишається державний сектор. Тож доцільно переорганізувати його як національну корпорацію. Саме вона мусить виконувати роль "пестунчика". Це єдина організована сила, що може не лише дати відсіч іноземним ТНК, але й перейти в найближчій перспективі до захоплення чужих ринків. Національна корпорація повинна являти собою максимально самодостатній конгломерат. Чи не основною вимогою за нинішніх українських умов є те, щоб усі її збутові, посередницькі та постачальні контори також були національними, бо саме через такого роду приватні структури нині перекачуються активи національних підприємств у "чорні дірки". Бюджет національного конгломерату мусить бути цілковито відокремленим від загальнодержавного бюджету.
Поряд із ним має існувати максимально вільний ринок і достатньо незалежний від держави приватний сектор. Таким чином державне регулювання, "втручання держави" може бути заховано в рамках самого державного конгломерату. Це є запорукою зменшення бюрократичної корупції та створення середовища, сприятливого для іноземного інвестування.
На Заході національний сектор, під впливом лівих, давно вже великою мірою мислиться як "зразок". Зразок соціальної опіки над працівниками, неупередженого прийняття на роботу, боротьби за своїх працівників та ін. Він є також зразком дешевих директорів, бо "держава не хоче витрачати сотні тисяч грошей платників податків на зарплату менеджменту".
Але в нашому випадку національна корпорація мусить мислитися як взірець передової та ефективної компанії. Отже, вона повинна діяти як найбільш успішні приватні корпорації. Так жорстко, як того вимагає ринок.
Ми можемо й далі в разі потреби продавати національні підприємства, але не з метою видати пенсії (та збагатити олігархів), а заради модернізації інших національних підприємств.
Такий конгломерат має виконувати роль не лише "чемпіона" для виходу на світові ринки, а й внутрішнього стабілізатора. Оскільки залежність національної корпорації від приватного сектора буде якомога меншою, то й кризи та потрясіння, що вражатимуть вільноринкове господарство, не завдаватимуть нищівного удару економіці. Головне - коли приватні компанії виростуть у гіганти, вони в добу глобалізації неминуче ставатимуть позанаціональними, шукатимуть кращого місця у світі. Національні ж підприємства цього не робитимуть. Вони є точкою опори нації, її затишною гаванню.
Зрештою, в національному конгломераті немає нічого фантастичного - він просто одна з багатьох компаній, що діятиме на території України поряд із вітчизняними приватними структурами та чужими ТНК.
Вільні зони - це відповідь на плинність приватних інвестицій; для них варто виділити дуже нестійкі й ризикові території, але відгородити від решти економіки добрим парканом. (У цьому контексті цікавою є ідея соціополісів3 та соціального капіталу.)4 Національний конгломерат - це відповідь на величезну потугу ТНК (з якою лише й можемо втягнути в країну довгострокові інвестиції); їх потрібно заманити до себе, але мати гідну й потужну опору в тилу.
Це далеко не всі виклики глобалізації і не всі відповіді на них. Але для інших викликів потрібні інші статті.
------------------------------------------------------------------------
[1] Ернст Заграва. Глобалізація і нації. К.: "Фенікс", 2002.
[2] Дані на 1997 рік, тобто до початку азіатської кризи, що поступово переросла у світову.
[3] Євген Марчук. Україна: нова парадигма поступу. К.: "Аваллон", 2001.
Ідея соціополісів активно обговорюється у журналі "Перехід-IV".
[4] Веніамін Сікора. Напрями українського національного економічного розвитку в процесі становлення "нового консенсусу" і теорії про "соціальний капітал".
Немає коментарів:
Дописати коментар