Еліта має бути сильною

Ернст Заграва, аналiтик-економiст, ДИАЛОГ.UA

Сьогодні політична еліта усвідомила, що замість того, щоб забороняти приватний бізнес, краще “мати в ньому долю”. Але чиновник, що радіє, коли підприємці приходять до нього в кабинет і прохають про послугу, не розуміє, що перехід всіх державних підприємств у приватні руки закінчиться тим, що чиновники будуть бігати у кабинети підприємців, шукаючи ласки.

Пане Ернсте, в Україні часто чути, що у нас еліти або немає, або вона не така, як хотілося би. Ви можете сказати у чому справжня проблема наших еліт?

Проблема наших еліт в тому, що вони не усвідомили до кінця своїх інтересів.

Економічна еліта, до речі, у цьому сенсі більш прогресивна, тому що вона усвідомила, що їй треба остерігатися Москви, бо там більший капітал. Але, разом з тим, українська еліта не може усвідомити, що те ж саме стосується і ЄС чи вступу у СТО. І стосується значно більше. Бо “там” капітал ще більший, і європейці ще успішніше скуплять і наш приватний, і державний бізнеси. Звичайно, наші бізнесмени остерігаються західного капіталу, але вони не можуть виробити адекватної альтернативи його приходу.

Наскільки це впливає на формування державної політики?

Політика нашої держави формується ситуативно. Хоча ми маємо незначну кількість підприємств і галузей, що сподіваються на якісь переваги від вступу у світові економічні організації і економічні союзи, але ці підприємства, принаймні, свідомо проштовхують свій інтерес. Загальна ж маса, не розуміючи прямої для себе шкоди, просто “не мають думки з цього приводу” і біжать навздогін за потужними галузями.

Бізнес-еліта до цієї пори не усвідомила того, що лише сильна держава здатна відстоювати їхні інтереси у світових економічних об’єднаннях. Натомість державна еліта (або скоріше політична) усвідомила, що замість того, щоб забороняти приватний бізнес, краще “мати в ньому долю”. Не усвідомила вона лише те, що ситуація невблаганно міняється.

Сьогодні чиновники гадають, що тримають ситуацію в руках. Вони контролюють головний ресурс – дозвіл на діяльність. Але вони не усвідомлюють, що чим більше держава позбавляється власних джерел фінансування (наприклад, державних підприємств), то тим більше вона залежить від фінансування приватними підприємствами (наприклад, через податки). І тоді сплата податків стає колективною ВОЛЕЮ бізнесів сплачувати їх, а держава – стає прохачем.

Чиновник, що радіє, коли підприємці приходять до нього в кабинет і прохають про послугу, не розуміє, що перехід всіх державних підприємств у приватні руки закінчиться тим, що чиновники будуть бігати у кабинети підприємців, шукаючи ласки.

В чому може проявлятися захист національних інтересів? Яку роль у цьому відіграють еліти?

Коли якийсь можновладець приймає політичне чи-то економічне рішення, він повинен зважати на те, які це матиме наслідки для держави, для виживання нації як самостійної одиниці.

В архіві сайту “Діалог.UA” можна знайти відповіді на підведення підсумків нашої незалежності. Там одна поважна особа заявляє, що чим більше до нас прийде західних корпорацій, тим краще. Чому? Чи він сумнівається, що вони “поїдять” наші недужі компанії? Чому цей факт його радує? На мою думку – все це наслідки напівусвідомлення тенденцій і законів.

Ця людина, очевидно орієнтується на Захід. Але в чому саме? На Заході якраз звикли відстоювати свій ринок і якщо здають якісь позиції, то лише в обмін на відповідні поступки. Проблема всіх національних ринків Заходу в тому, що з них виросли гігантські корпорації, які рвуться на завоювання чужих ринків. Але щоб мати право завойовувати чужі ринки, вони мусять “натиснути” на свої держави, щоб ті дали дозвіл іноземним корпораціям прийти на вітчизняний ринок. Обмін звичайно робиться за рахунок слабких галузей, які нездатні захистити свій інтерес у вищих державних органах. Якщо, скажімо, металургійна промисловість рветься на європейський ринок, то вона може тиснути на уряд, щоб той “здав” сільське господарство – зняв бар’єри на шляху закордонної сільгосппродукції в розрахунку на те, що селяни мабуть не зорганізуються і не дадуть гідної відсічі.

Коли тих, хто рветься на завоювання чужих ринків стає багато, відбувається прорив – слабкі галузі здаються в обмін на доступ сильних вітчизняних корпорацій до чужих ринків.

Чи ми маємо стільки потужних корпорацій, щоб так несамовито рватися на “завоювання” чужих ринків, та ще щоб жертвувати при цьому іншими галузями? Я можу сказати, що це зовсім не західний підхід. Наші „західники”, насправді, змушують Україну йти шляхом Півдня – здаватися на милість, прохати і чекати.

Яку роль еліта відіграє у формуванні ідентичності? Чи повинні наші еліти цуратися Росії, щоб зберегти останні залишки національної культури?

Національна еліта усвідомила, що союз з Росією загрожує зникненням нашої ідентичності. Але вони дивним чином втрачають пильність, коли справа стосується Заходу. Невже вступ у ЄС і справді не загрожує нашій ідентичності? З Росією не може бути рівноправного союзу – її економіка набагато більша від нашої, а як так, вона завжди диктуватиме нам свою волю. Чи це не стосується і ФРН? Тим більше США? Росіяни прагнутимуть перетворити союз у нову монолітну державу. Чи ЄС вже не прямує тим самим шляхом?

Як ставляться до українських еліт на Заході? Чи визнані вони рівноправними партнерами на міжнародній арені?

Складається враження, що, скажімо, для нашої націоналістичної еліти, питання про незалежність вже не стоїть, для них лише стоїть питання: “залежати від кого?”. Вони не хочуть залежності від Росії, але легко приймають залежність від Заходу. Залежність від Заходу більш м’яка і обіцяє більше цукерок. Але такий шлях відіймає назавжди в нас можливість стати рівнею Заходу і примусити його поважати нашу культуру й нас самих. 

Я не захоплююсь СРСР, бо я націоналіст. Але ми мусимо шукати таких шляхів, на яких ми набудемо сили і будемо шановані, а не тих, які ведуть до відвертого розчинення і нашої культури, і економіки.

Свого часу Японія примусила Захід ставитися до себе і своєї культури з повагою. І робила вона це не шляхом здачі своїх інтересів, а саме шляхом наполегливого захисту своїх інтересів (вона й досі не хоче пускати західні корпорації до себе). Подібним шляхом прямує тепер і Китай. І його вже поважають. Ми ж подаємо себе лише як об’єкт, як сировину. На нас так і дивляться.

В нас мусить бути наш шлях, шлях на якому нас почнуть поважати. І він є, немає волі йти ним.

Стосовно Заходу, то нас там не помічають. Коли був СРСР, то нас вивчали, нами цікавилися (саме так – не лише росіянами, але й нами українцями). Тепер ми не цікаві. Відповідні відділи закриті, факультети в університетах перепрофільовані, газети забули згадувати.

Про нас ще можна почути на поодиноких семінарах, що влаштовуються при університетах. Але й там вся аудіторія – сама діаспора.

Цікавляться потужними. Цікавляться сильними чи тими, хто обіцяє такими стати. Хто ставить за мету і рветься до світового лідерства. 

Кого може цікавити той, хто шукає собі патрона?

Джерело 

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА НАЦІЇ: УКРАЇНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА

Ернст Заграва

Стаття написана на замовлення журналу "Економічний Часопис-ХХІ". Опублікована в ч. 2, 2003 р.

Індустріальна революція і спричинене нею прискорення економічного розвитку призвели до нечуваного зростання економічних одиниць - компаній. Соціальні революції, так само, як і реформи, що слідували революції індустріальній, призвели до послаблення держав як елементів соціальної системи. Соціальні революції несли демократичні свободи, усували державний контроль, але, послабивши державу, вони поставили її у залежність перед компаніями, що зростали. Відтак держави виявилися дедалі менше здатними приборкувати потугу великих корпорацій. Як наслідок, і сама демократія (що спроможна реалізовуватися лише через державу) була поставлена під загрозу. Як реакція на таку ситуацію наприкінці XIX-го століття розпочався зворотний наступ держав,1 чи не головним проявом якого було введення антимонопольних актів, спрямованих на обмеження соціально-економічної потуги великих корпорацій та усунення монополізації ринку.

           Демократичні держави добробуту
як результат державного наступу

Загроза демократії, що виходила з факту величезної концентрації капіталу в одних руках, комуністичні революції, Велика Депресія, що показала недосконалість вільного ринку як у межах кожної країни, так і на світовому ринку, знову покликали до життя Сильну Державу. Перша, а особливо Друга світова війна наголосили не лише на потребі сильної держави, а й на єднанні нації, жорсткому підкоренні всіх одному центру для досягнення однієї мети.

Після війни цей підхід не був відкинутий. Однак тепер нації напружували сили для того, щоб єдиним колективом перемогти інші нації уже не на полі бою, а в економічному герці.

Економіки країн перетворювалися на злагоджені команди, які координовано здійснювали спільну роботу з виводу нації в лідери. Це вже був не "вільний базар", а "потужний супермаркет", де всі працюють на спільний успіх, не "какофонія розрізнених звуків вільних інструментів", а "зіграний оркестр", чия мелодія радувала слух та надихала, і диригентом якого виступала держава. А успіх залежав як від майстерності оркестрантів (приватних компаній), так і від майстерності диригента. Велика відповідальність покладалася на всіх, і лише такий підхід давав великі і славні симфонії.

Держава була тепер спроможна послабити податковий прес на окремі компанії з метою створення їм найкращих умов при виході на міжнародні ринки. Таким компаніям надавалися спеціальні пільгові субсидії, їхні потреби розглядалися в кабінетах міністрів. Ішов певний перерозподіл доходів на користь окремих "пестунчиків". Але останні мусили йти за кордон, у чужі землі і приносити додому здобич.

Ці пестунчики були командос, на яких нація фокусувала свої зусилля. Чим сильніша нація в цілому, тим більше сили вона могла зосередити на обраних нею фаворитах, тим більше було шансів, що вони переможуть у чужих землях чужих фаворитів і отримають зиск. І тому суспільство було в змозі радіти за успіхи своєї нації або докладати зусиль, щоб радіти пізніше. Кожний громадянин і кожна компанія могли почуватися солдатом великого війська. Військо ж перемагає в цілому, якщо в ньому є велетні й добре діє кожний солдат. Разом із своїм штабом - державою.

Держави спробували також приборкати хаос світового ринку. Вони взяли під свій контроль національні ринки капіталу, створили валютні резерви для уможливлення державного впливу на обмінні курси валют, заснували МВФ, щоб за допомогою його ресурсів пом'якшувати зовнішній тиск на національні економіки в періоди їхньої дестабілізації. На вивіз капіталу накладалися "драконівські" податки.

                             Дії бізнесу "під вогнем"

Протягом усього того часу (від Першої світової війни і аж до початку 80-х) узяті в тиски корпорації шукали шляхів застосування капіталу, який вони не могли вкладати у розширення власного бізнесу та вивозити за кордон. Результатом було виникнення конгломератів: компанія, що не мала більше змоги зростати у своїй галузі (через антимонопольні акти), засновувала (або купувала) виробництва в інших немонополізованих нею галузях. Розрізняли два типи таких конгломератів. Одні намагалися вкладати гроші в перспективні на тому етапі підприємства, продавати в разі зміни обставин та купувати нові виробництва, намагаючись увесь час "тримати ніс за вітром". Інші намагалися скуповувати і засновувати споріднені бізнеси. Скажімо, верстатобудівельна корпорація придбавала металургійні виробництва, потім організовувала власну транспортну компанію для доставки металу з металургійних підприємств на верстатобудівні. Тоді вона скуповувала автобудівні виробництва, для яких раніше виробляла верстати, і засновувала підприємство, що займалося збагаченням залізної руди. Таким чином корпорація майже замикала виробничий цикл на себе і уникала залежності від зовнішніх сил. Окрім того, оскільки послуги в середині ланцюга надавалися за нижчими цінами ("як своїм"), то й загальна собівартість кінцевої продукції виявлялася меншою, що дозволяло витримувати тиск з боку конкурентів.

Обидва типи конгломератів були надзвичайно стійкими до примх ринку. Як відомо, кризи найчастіше вражають одні галузі сильніше, а інші - слабкіше. Тому в такі періоди можна перекидати капітали з успішних напрямів на кризові або взагалі продавати останні. Те саме стосується і невдач. Якщо компанія програла конкуренцію в якійсь галузі, то переливання капіталів з інших галузей - досить вдалий спосіб виправити ситуацію (або відступити в інші галузі, продавши збиткові).

Таким чином попри перешкоди потуга корпорацій продовжувала зростати. Тому консервативний рух схвально поставився до заходів урядів, очолюваних соціалістами (які, однак, робилися зовсім з інших підстав). Соціалісти націоналізовували великі компанії, уявляючи це як рух до загального усуспільнення виробництва. Але консерватори вбачали в подібному процесі посилення держави на противагу корпораціями, чия потуга зростала неймовірно. Націоналізація відбувалася в усіх передових країнах, але особливих масштабів вона набула у Франції та Великобританії, де націоналізовувалися цілі галузі, а в Новій Зеландії було одержавлено до 42% економіки.

У всіх передових країнах світу було також введено прогресивні податки. При цьому соціал-демократичні уряди хотіли відібрати побільше доходу від багатих і перерозподілити його на користь бідних. Але для консерваторів прогресивний податок був зброєю проти невблаганно зростаючої потуги корпорацій. Антимонопольні акти намагалися зупинити цей поступ, однак попри це капітал зростав, потребував застосування й шукав шляхи обходу перешкод - в інших галузях чи навіть країнах. Щоб уникнути навали з боку корпорацій, необхідно було відбирати "надлишок" капіталу на користь держави, нації і в такий спосіб послаблювати небезпечних "силачів-бунтарів".

                          Перший дзвін - по кому він?

Звичайно, подібні заходи могли ефективно уповільнити зростання корпорацій, але не зупинити. А рано чи пізно кількість мусила перейти в якість.

І так закономірно сталося. Оскільки корпорації концентрували величезні обсяги капіталу, то навіть попри надмірні податки, які іноді досягали 90%, вони могли оперувати мільярдними коштами і вивозити їх за кордон. "Оркестровка" економіки давалася державам дедалі важче. Великі "контрабаси" та "труби" хотіли грати власні партії. Як учні найстарших класів, корпорації все частіше намагалися показати вчителю свою незалежність і навіть почали нахабно "йти з уроків".

Але коли прийшли чужі зайди й почали тіснити національних підприємців, то стало вже не до того. Обурювалися самі держави: "наших б'ють!", а також корпорації: "держава роздягає до нитки, ми не можемо боронитися". Щоправда, останні зовсім не були налаштовані войовничо, а навпаки, миттєво полюбили державу і вимагали захистити їх від іноземних конкурентів шляхом введення митних бар'єрів, заборон, державних субсидій для "своїх" та ін.

Відтак дзвоник дзвякнув. І вже неможливо було душити корпорації податками, ускладнюючи їм дорогу до надмірної соціально-економічної потуги. Тепер така дія мала побічний ефект - вона послабляла рідні корпорації в боротьбі з чужими.

                                      Контрнаступ

Контрнаступ розгорнувся під гаслом підвищення конкурентоспроможності вітчизняних компаній і національної економіки в цілому. Вимогою було знизити непосильні податки до рівня, не більшого, ніж достатній для підтримання звичного налагодженого життя суспільства. Після першого шоку, що пережили економіки Великобританії та США внаслідок нової "політики здорового глузду", вони справді почали набирати обертів. Газети і промови зарясніли порівняльними таблицями, що засвідчували вихід вітчизняних економік на лідируючі позиції.

Неореволюціонери-неоліберали продовжували мислити категоріями змагань націй. Вони виводили економіки своїх країн уперед і, як на кінних змаганнях, відмічали, хто кого обійшов за показниками ВВП, експорту, росту продуктивності праці тощо.

За попередньої політики нації зледачіли й детренувалися. Держави стягували податки, послабляючи свої компанії, і годували на них безсовісних ледацюг, що ухилялися від роботи, та бюрократію, що непомірно розрослася на соціальних програмах. Конкурентоспроможність вимагала зробити економіки більш підтягнутими й сухорлявими. Вогонь по соціальних програмах!

Знахабнілі профспілки, що обзавелися власною бюрократією і власними податками, перетворилися на мафію, що своїми вимогами безнастанно висмоктувала сили з корпорацій. Держава смоктала їх з одного боку, а профспілки - з іншого. Вогонь по профспілках! Нам потрібні конкурентоспроможні корпорації та конкурентоспроможна економіка в цілому.

                              Непередбачені наслідки

Отже, гасла й мета були ті самі, лише змінилися методи. Але вони призвели до таких трансформацій, що почали заперечувати саму мету. Нові методи, покликані підняти добробут націй, фактично призводять до розпаду тієї системності, тих єдностей усіх елементів суспільства, що творять націю.

Єдність нації. Зменшення податків, спрямованих на перерозподіл багатства від багатших до бідніших, знищує почуття єдності нації, спільності інтересів усіх її громадян. Якщо раніше бідні могли радіти збагаченню багатих, оскільки частина їх багатства перерозподілялася на них, то нині всі переймаються лише своїми інтересами.

Єдність економіки. Підприємницькі структури часто мають протилежні інтереси. Але за попередньої системи компанії, чиї капітали перерозподілялися на користь "пестунчиків", знали, що коли вони за рахунок акумульованих зі всієї нації ресурсів захоплять чужі ринки, то почнуть приносити додому більші прибутки, з яких стягуватимуться більші податки, внаслідок чого економіка країни буде більш стійкою.

Єдність компаній і держави. Компанії і держава нерідко спрямовують свою діяльність, виходячи з різних інтересів. Але за попередньої системи компанії знали, що стягнуті з них податки акумульовані державою і будуть допомагати їм під час спадів. Тепер же не ставало пестунчиків, держава більше не акумулювала величезні фонди за рахунок капіталів, відібраних від компаній, а останні вже не могли сподіватися на підтримку у скрутну годину.

Єдність громадян. Раніше в одних країнах усі, а в інших - переважна більшість громадян навчалися в однакових школах, ходили в однакові лікарні, залежали від одних і тих самих національних фондів. І чим більшими були ті фонди, тим краще було всім. Нині певна частина громадян починає ходити до привілейованих приватних шкіл та лікуватися в дорогих приватних лікарнях; інша - вкладає накопичені кошти у страхові компанії, сподіваючись, що ті не прогорять, лікується де і як дозволяють фінанси та вчить дітей у недосубсідованих державних школах, що ледь жевріють.

Єдність громадян і компаній. У попередньому консервативному суспільстві кожен громадянин відкладав свою частку (у вигляді податків) на вирощування вітчизняних лідерів. І вони прославляли націю: "Вольво" - шведів, "Сіменс" - німців, "Боїнг" - американців, "Філіпс" - голландців. І громадяни мали змогу спостерігати за їхніми підйомами та падіннями, відчуваючи гордість чи прикрість. У новій економіці вчорашні "пестунчики", виховані спільними зусиллями націй, "машуть націям рукою". Вони достатньо сильні, щоб не залежати від національної допомоги, бо убезпечені вже в інший спосіб - не державними фондами, а своїми закордонними філіями.

Економіка як ціле. Раніше держава могла спрямувати національну економіку в певному напрямі, заохочуючи розвиток деяких галузей субсидіями і зменшенням податків, гальмуючи розвій інших секторів. Держава, як штурман, повертала, в разі потреби, корабель економіки в новому перспективному напрямі. А нині кожний мусить розвиватися так, як може і куди знає.

        Борці за національне лідерство вихлюпують дитину

Люди й компанії більше не відчувають єдності долі та єдності успіху чи невдачі з усією своєю нацією. Компанії і держава більше не являють собою єдине взаємодіюче і взаємозалежне ціле. Кожен тепер грає сам за себе.

Раніше конкурували нації, пов'язані в єдину систему із компаній, держави і громадян, на стійкість, на знос. В умовах глобалізації національні системи поступово відходять у небуття.

Якщо в консервативних державах кожний мав обов'язки перед системою і був управі чекати від неї допомоги, то в новій системі всі суспільні одиниці відповідають самі за себе. Втрачається основа, що надавала сенс поняттю "нація", наповнювала його змістом. Не стає спільноти, постають незалежні компанії. Конкурують не нації, а корпорації. У світовому масштабі.

Таким чином новий спосіб підвищення конкурентоздатності вітчизняної економіки призводить до нищення власне "вітчизняної економіки". Новий спосіб виводу нації в лідери спричинює втрату відчуття нації. Новий спосіб підвищення добробуту нації розколює її на ворогуючі класи. Новий спосіб посилення вітчизняних корпорацій робить їх невітчизняними.

Нації немає місця в новій глобальній економіці. Є компанії, підприємці і працівники.

                          Їх так чекали, а вони не ті

Творці "нового здорового глузду" розраховували на приплив іноземних інвестицій. І вони таки досягли свого. Але глобалізація привнесла зміни у форми інвестування. Раніше домінували довготермінові інвестиції, оскільки капітали вкладалися в інші країни лише за умови отримання з часом гарантованого прибутку. Сенс полягав у тому, щоб передбачити довгострокові перспективи конкретного бізнесу. Глобалізація ж зробила можливою миттєву реакцію на кон'юнктурні біржові стрибки з будь-якої точки планети. І ця швидкість є однаковою що для акціонера, який живе навпроти біржі, що для акціонера з протилежної напівкулі землі. У таких умовах стали переважати короткотермінові інвестиції, які залежать від ходу гри, що точиться на біржі. Капітал може нахлинути й відхлинути протягом одного дня чи навіть години. Такі процеси здатні породити кризи цілих регіонів - як нинішня криза в Азії.

В умовах глобалізації змінили свій характер і довгострокові інвестиції. Раніше вони вкладалися іноземними інвесторами у національні компанії та виймалися за рік-два чи й більше. Головним було те, що капітали надходили у розпорядження вітчизняних чинників - компаній певної країни. Нині ж довгострокові інвестиції здійснюють передусім ТНК. Це є іноземний чинник на вітчизняній території, у національній політико-економічній системі. Укоренившись на новому грунті, вони почали (поряд із місцевими корпораціями) тиск на держави. Відтак різко змінилася ситуація. Введення в національну політико-економічну систему іноземних елементів призводить до залежності від іноземного інтересу. І чим слабкішою є економіка певної країни, тим відчутнішою є ця залежність.

Сьогодні ТНК перебувають у періоді найбільшої експансії. Вони змагаються між собою за встановлення контролю над новими територіями, розуміючи, що потрібно робити якнайшвидше, допоки не завершився розподіл світу між корпораціями. А тоді настане важка позиційна боротьба і змінити розкладку буде вкрай важко.

Найважливішим є те, що ТНК "приходять, щоб залишитися", і навіть потенційна можливість повернутися до національної політики в майбутньому стає дедалі примарнішою. Спроби знову перетворити економіку країни на керований економічний корабель нації, без сумніву, наштовхнуться на опір "з тилу". І чим більше секторів економіки країни знаходяться під контролем іноземних корпорацій, тим потужнішою стає залежність певної нації від них.

А звідси і вплив на місцеві вибори, і просування потрібних матеріалів у ЗМІ, а головне - загроза згортання виробництва. Навіть якщо якась конкретна ТНК і не має монополії на місцевому ринку, але раптове закриття великих підприємств може руйнівним чином відбитися на економічних зв'язках. Та й тисячі безробітних вимагатимуть соціальної допомоги, для чого доведеться підвищувати податки, що спричинятиме відплив капіталу за кордон...

                            Українська перспектива

Україна вступає в добу глобалізації, відкинувши скомпрометовані комуністичні цінності та нахапавшись нових, наймодніших, серед яких: "робитимемо як успішні країни і самі будемо успішними". Але така простенька мудрість може багато коштувати (і вже коштує).

У цій статті відзначимо лише деякі моменти, що стосуються цих самих успішних країн (Великобританії та США):

1) Ті країни були першими. І цим багато сказано. У них досить швидко відбувся перелам негативної тенденції, яка виникла після першого шоку, завдячуючи припливу іноземного капіталу, що збігся з усіх усюдів, почувши про добрі умови для його роботи. То був ефект першості. Чим більше країн запроваджують у себе подібний лад, тим більше вибору є у капіталу, тим менше дістається кожному "доброму місцю, що манить". Урешті, коли до таких заходів вдадуться всі країни світу, то фокус "підвищення ефективності та конкурентоспроможності" закінчиться. Капіталу вже не буде причин пересуватися в масових розмірах із місця на місце. Таким чином неоліберальна терапія приведе світ до того самого стану, в якому він перебував раніше, але на значно гіршому рівні. Баланс броунівського руху некорпоративного капіталу, за довгий період, дорівнюватиме нулю, а капітал корпорацій, як і за доби державних перешкод, кволо пересуватиметься в разових трансакціях із країни в країну. Але самі національні держави втратять вплив на економіку, розколються на протиставні класи. Відтак світ повернеться до дикого капіталізму кінця XIX ст., однак розколоті нації вже не контролюватимуть свій дім. Він стане постоялим двором, де зупинятиметься вічний волоцюга-капітал, байдужий до місцевих проблем і святинь, що вічно шукатиме найкращу на сьогодні наречену і, затримавшись на нічку-другу, залишатиме своїх господинь з їхніми проблемами.

2) У тих країнах уже були приватні підприємства. Відбулося не більше як пересунення межі між державним і приватним секторами. У той же час чимало грошей приватного сектора, у цій оборудці, перетекло до держави, яка отримала можливість вкласти їх у інші проекти, що й далі підтримуватимуть її міць і первинність у суспільстві. Отже, потуга держави не зменшилася.

В Україні ж на початку 90-х років ніхто не мав легальних грошей, достатніх для купівлі підприємств. Наявні ж кошти були відверто кримінальними. Але ідейне завзяття "будь-що все приватизувати" призвело до подвійного наслідку: з одного боку, держава зменшувала ціни на свої підприємства вже просто-таки до безглуздо низьких, з іншого боку, йшов паралельний процес кримінального нагромадження грошей, потрібних для приватизації підприємств хоча б і за такими безглуздими цінами.

Очевидно, що це починання від самого початку, навіть за своєю логікою, не могло дати нічого іншого, крім послаблення держави та посилення криміналізації суспільства. До того ж стало ясно, що колишня монопольна державна еліта втратить свої позиції й імовірніше відійде на другі ролі, віддавши першість у руки нової бізнесової еліти. Тому державна еліта вирішила за краще поміняти коней і з розпорядників значною мірою вичерпаного національного майна перейти в розряд власників майна приватного. Тут її інтереси й інтереси криміналу зустрілися й переплелися.

3) Держави тих країн були потужними, а їхня міць - набагато більшою, ніж у корпорацій. Хоч і вони мають проблеми, які з часом збільшуватимуться. А що вже говорити про Україну, коли її ВВП дорівнює $125 млрд., а, скажімо, General Motors - $175 млрд.?2 Hewlett-Packard Co., приміром, наразі спрямовує $400 млн. на рекламу в усьому світі, намагаючись перемогти у конкуренції свого головного суперника - IBM Corp. Звичайно, якщо подібного гіганта щось не задовольнить в Україні і він кине таку суму на її дискредитацію, то це може спричинити великі неприємності аж до перегляду бюджету держави, щоб спробувати відмитися в тих самих ЗМІ. Але головнішим буде вплив подібних грошей на наші вибори, а також загроза закриття підприємств.

Ту потугу (ТНК), що Україна збирається впустити до себе, вона перетравити не здатна, так само, як і диктувати їй свої умови. Україна в змозі лише вислуховувати вимоги великих корпорацій (передусім російських) і дотримуватися їх. (Власне, тільки за можливістю створити умови для чужого бізнесу, останній й оцінюватиме "позитивність" та ефективність української держави. Все інше - це витребеньки.)

Корпорації, які ми завзято заманюємо в Україну, володіють капіталами більшими, ніж увесь ВВП країни. Коли вони чують про наш бюджет, у них мимоволі виникає почуття аристократа, що зупинився переночувати в кривій хатинці селюка: з якогось боку він і відчуває подяку за дах, але рівного в селюку не бачитиме ніколи. З усіма наслідками.

Сьогодні вже зрозуміло: приватизація, що в принципі була необхідною, через непродумані й недосконалі механізми її проведення породила кримінал і безлад в економіці - ситуацію, в яку не прагне приходити цивілізований закордонний капітал.

Таким чином, діяти за сценарієм успішних країн нам не вигідно, оскільки в Україні склалися інші умови розвитку. Складаючи власні програми поступу, потрібно пам'ятати про наступне:

1) Дотримуватися принципу "опертя на власні сили" - це те саме, що намагатися витягнути самого себе за волосся. Нам конче необхідний західний капітал.

2) Приваблення приватного некорпоративного капіталу є завданням не вдячним: чим більше його заманимо, тим більшою буде залежність від зовнішніх подій, що можуть призвести до криз на кшталт азійської. Справді, капітал ТНК приходить працювати. Але за їх поширенням у країні криється небезпека підпасти під диктат чужої для України сили.

3) Загальний напрям руху - централізація капіталу та виробництва. Масова приватизація є нічим іншим, як розпиленням виробництва, розпорошенням капіталу. Тож нині ми пливемо проти світової течії.

4) Велика помилка називати процес, що відбувається в Україні, "первинним нагромадженням капіталу". Навпаки, ми маємо процес протилежний. Первинне нагромадження було зосередженням капіталу, розпорошеного по тисячах ремісників і торговців, у руках небагатьох підприємців. Пізніше їхні підприємства могли поглинати одне одного, зростаючи в розмірах і централізуючи виробництво. У нашій країні цей процес об'єктивно було проведено державою. Саме вона цілковито зосередила у своїх руках капітал країни і централізувала все виробництво.

Наші "самостійні" підприємства не зможуть конкурувати із західними гігантами, тим більше захоплювати західні ринки.

Ким ми приходимо на світовий ринок? Конкурентами? Прохачами? Безпорадним полем для чужої ініціативи?

Нас чекали як конкурентів. І ми мали потенціал для цього. І він усіма визнавався.

Приватизація, проведена таким чином і в таких масштабах, убиває наш потенціал.

Отже, консервація минулого - це відставання, а приватизація і вихід з ізоляції - цілковите підпорядкування чужому інтересу.

Створення економіки, що відповідає завданню лідерства в добу глобалізації

Зрештою, у 1991 році Україна прагнула незалежності та прискореного розвитку. Невже ми кинули себе у руйнацію і розпач злиднів для того, щоб тепер шукати нової залежності? Тобто шукати такий чужий інтерес, підкоривши якому свій національний інтерес, ми заживемо краще?

Як привабити інвестиції й не впасти в залежність від зовнішніх подій і сил?

Економіка може бути організована у дві зони - зону стійкості та зону прориву - і поділена за таким принципом територіально й структурно.

I. Територіальний поділ мусить відбуватися за зразком вільних зон, які є територіями, відданими на відкуп стихії вільного світового ринку. Кризи, що народжуються з чужої вини у чужих країнах, проноситимуться бурями над такими зонами. Але на решті території країни є змога підтримувати відносну стабільність. Держава в таких зонах може бути усунута аж до неоліберального ідеалу (поліція, суд, військо). Вільні зони, з одного боку, ставатимуть лабораторіями нових ідей, місцем зародження і формування сучасних вітчизняних приватних гігантів, а з іншого - здатні через свою "вільність" і режим податкових пільг (чи повної їхньої відсутності на тривалий час) пригорнути як приватні, так і корпоративні інвестиції.

II. Структурний поділ потрібний уже хоча б тому, що в Україні єдиним великим централізованим господарством був і все ще залишається державний сектор. Тож доцільно переорганізувати його як національну корпорацію. Саме вона мусить виконувати роль "пестунчика". Це єдина організована сила, що може не лише дати відсіч іноземним ТНК, але й перейти в найближчій перспективі до захоплення чужих ринків. Національна корпорація повинна являти собою максимально самодостатній конгломерат. Чи не основною вимогою за нинішніх українських умов є те, щоб усі її збутові, посередницькі та постачальні контори також були національними, бо саме через такого роду приватні структури нині перекачуються активи національних підприємств у "чорні дірки". Бюджет національного конгломерату мусить бути цілковито відокремленим від загальнодержавного бюджету.

Поряд із ним має існувати максимально вільний ринок і достатньо незалежний від держави приватний сектор. Таким чином державне регулювання, "втручання держави" може бути заховано в рамках самого державного конгломерату. Це є запорукою зменшення бюрократичної корупції та створення середовища, сприятливого для іноземного інвестування.

На Заході національний сектор, під впливом лівих, давно вже великою мірою мислиться як "зразок". Зразок соціальної опіки над працівниками, неупередженого прийняття на роботу, боротьби за своїх працівників та ін. Він є також зразком дешевих директорів, бо "держава не хоче витрачати сотні тисяч грошей платників податків на зарплату менеджменту".

Але в нашому випадку національна корпорація мусить мислитися як взірець передової та ефективної компанії. Отже, вона повинна діяти як найбільш успішні приватні корпорації. Так жорстко, як того вимагає ринок.

Ми можемо й далі в разі потреби продавати національні підприємства, але не з метою видати пенсії (та збагатити олігархів), а заради модернізації інших національних підприємств.

Такий конгломерат має виконувати роль не лише "чемпіона" для виходу на світові ринки, а й внутрішнього стабілізатора. Оскільки залежність національної корпорації від приватного сектора буде якомога меншою, то й кризи та потрясіння, що вражатимуть вільноринкове господарство, не завдаватимуть нищівного удару економіці. Головне - коли приватні компанії виростуть у гіганти, вони в добу глобалізації неминуче ставатимуть позанаціональними, шукатимуть кращого місця у світі. Національні ж підприємства цього не робитимуть. Вони є точкою опори нації, її затишною гаванню.

Зрештою, в національному конгломераті немає нічого фантастичного - він просто одна з багатьох компаній, що діятиме на території України поряд із вітчизняними приватними структурами та чужими ТНК.

Вільні зони - це відповідь на плинність приватних інвестицій; для них варто виділити дуже нестійкі й ризикові території, але відгородити від решти економіки добрим парканом. (У цьому контексті цікавою є ідея соціополісів3 та соціального капіталу.)4 Національний конгломерат - це відповідь на величезну потугу ТНК (з якою лише й можемо втягнути в країну довгострокові інвестиції); їх потрібно заманити до себе, але мати гідну й потужну опору в тилу.

Це далеко не всі виклики глобалізації і не всі відповіді на них. Але для інших викликів потрібні інші статті.



------------------------------------------------------------------------

[1] Ернст Заграва. Глобалізація і нації. К.: "Фенікс", 2002.

[2] Дані на 1997 рік, тобто до початку азіатської кризи, що поступово переросла у світову.

[3] Євген Марчук. Україна: нова парадигма поступу. К.: "Аваллон", 2001.

Ідея соціополісів активно обговорюється у журналі "Перехід-IV".

[4] Веніамін Сікора. Напрями українського національного економічного розвитку в процесі становлення "нового консенсусу" і теорії про "соціальний капітал".

СУЧАСНІСТЬ І СОЛІДАРИЗМ

Ернст Заграва

Стаття присвячена пам'яті патріарха українського солідаризму Володимира-Юрія Даниліва        

                                                       I. ІСТОРІЯ

А. "Справжній капіталізм".

Капіталізм, що постав на руїнах феодальної системи був справжнім. Він ще не знав, що він капіталізм, і не знав, що він справжній. Але він добре знав, що йому заважають стани і державна опіка. Тому подорослішавши і увійшовши в силу він якось непомітно, навіть для себе, загубив перші та зі злобною агресивністю відкинув другу.

Справжній капіталізм був самокерованою системою вільного ринку. Його панування у світі швидко далося взнаки. Воно було чудовим. Породжена ним індустріальна революція спричинила таке карколомне зростання темпів економічного розвитку, що підвищення життєвого рівня вперше в історії людства стало помітним протягом життя одного покоління. Капіталізм дав Європі беззаперечну перевагу і зробив її лідером і паном світу.

Наслідки настільки чудові, що здається неможливим, щоб хто-небуть був незадоволений таким новим устроєм. Країнам, що залишилися за бортом, залишалося лише шкодувати, і бути незадоволеними, що індустріальна революція трапилася не у них.

Але як не диво незадоволення швидко стало зростати і в самих передових (капіталістичних) країнах. І незабаром це незадоволення почало відверто розколювати суспільство і реально загрожувати його цілісності. Це сталося в той час, як зауважує Володимир Юрій Данілів, "коли капіталізм сягнув свого апогею, а становище широких народних мас із дня на день погіршувалось. Малий прошарок суспільства жив у найвищому добробуті, а решта народу, робітничі маси, перебували у великий нужді і гнобленні. Останні, певна річ, спричиняли в суспільстві цілком несприятливі умови, анархію і хаос. Четвертий стан пролетаріату, який дедалі міцнішав, вимагав своїх прав. Протиріччя всередині суспільства дедалі посилювались". /1.132/

Загрозою цілісності суспільства були звичайно революції, повстання. Та й саме постійне протистояння класів, що виливалося у взаємну зневагу і навіть ненависть, не могло сприяти ні психологічному комфорту націй, ні їхньому економічному розвитку.

Стало зрозуміло, що лібералізм, якій обгрунтовував "справжній капіталізм", як і сам "справжній капіталізм" не виконує своєї обіцянки - зробити всіх щасливими.

Адам Сміт, та його послідовники ліберали, стверджували, що людський егоїзм, в чудодійній системі "справжнього капіталізму", перетворюється на корисний рушій прогресу. Люди, не повинні дбати про суспільство, їм слід обходитися виключно власними інтересами, а "невидима рука" вільного ринку автоматично спрямовує їхню егоцентрічну діяльність на користь суспільству.

Мало того, та сама невидима рука, автоматично робить ціну праці справедливою. Зовнішні втручання не лише не можуть бути корисними, а можуть призвести до диспропорцій у попиті і пропозиції, як товарів, так і робочої сили, а отже до несправедливості.

Отож ця система обіцяла ефективність поєднану з автоматичною справедливістю. І якщо по першому пункту її успіхи були беззаперечні, то по другому результати були плачевними.

1) "Невидима рука" заходилася не лише встановлювати рівновагу попиту і пропозиції, а ще й енергійно почала породжувати монополії, які, в свою чергу, заходилися нищити будь-яку залежність ціни від цієї рівноваги. З чого випливало

А) заперечення вільного ринку ним самим.

Б) безперервне збільшення прірви між доходами небагатьох і доходами більшості, що і призводило до напруги у суспільстві.

В) до концентрації капіталів в руках небагатьох, що дає в руки цим небагатьом таку соціально-економічну силу, яка забезпечує їм можливість протистояти соціально-економічній силі держави. І не лише протистояти, а й переходити у наступ. В.Ю.Данилів так відмічає цей факт: "...крайньо ліберальна економічна система дає можливість багатим капіталістам опосередковано контролювати або впливати на уряд у даній державі, що веде до встановлення плутократії демократичним способом". /1.60/

2) В наслідок всіх цих причин, "справжній капіталізм" не спромігся піднести на п'єдестал свого кумира - демократію. Стало очевидним, що політична рівність між власником багатьох заводів, залізниць і рудників та копальником одної з його копалень є примарною.

3) Система "справжнього капіталізму" виявилася такою, що протирічила людській природі.

Всю історію людства, людина була включена у систему соціальних зв'язків, одним з головних елементів яких був патерналізм. Людина в племені, в селянській громаді, в феоді, в античному полісі чи в міській комуні середньовічного міста, завжди почувала себе частинкою спільноти, яка в тій чи інший мірі дбала за неї. Справжній капіталізм грубо зламав цей стан речей. Кожна людина примушувалася стати атомом. Самостійним і одиноким. Як вказує В.Ю.Данилів "Індивідуалістичній лібералізм зруйнував колишні природні зв'язки ... в суспільстві, а нові не встановив". /1.132/ Він і не збирався цього робити, бо за переконанням лібералів, такий стан речей є позитивним, адже людина залишена без соціальної опіки, буде краще працювати для самовиживання, а не уповати на допомогу суспільства. Цей холодний логічний висновок не лише прирікав слабких на злидні і смерть, а позбавляв людину комфорту захищеності. А потреба захищеності та належності до великого колективу (що і посилює цю захищеність), хоча і в різному ступені, але є одною з фундаментальних фізіологічних потреб будь-якої людини і навіть будь-якої стадної живої істоти.

Таким чином вільний ринок виявився неспроможним виконати свої обіцянки більшого багатства для всіх і соціальної рівності. Він призвів до розколу в суспільстві між власниками великих господарств (великі власники) і рештою населення - народом (працівниками цих господарств і споживачами продукції), а також між великими власниками і державою, крім того він відмовляв переважній більшості у задоволенні одної з головних фізіологічних потреб. Він заперечував самого себе врешті решт. Він довів свою неспроможність і потребував корекцій і радикальних змін.

Потреба змін стала знаменом часу. Як вказує В.Ю.Данилів, навіть Папа Римський не залишився в стороні, а гнівно засуджував сучасний йому "справжній капіталізм": "Дух індивідуалізму зайшов так далеко, що колись квітуче і добре упорядковане в своїй повноті різноманітно розвинуте суспільне життя, було знищене, а опісля вбите... Безжалісна конкурентна боротьба засвідчує суттєву ваду. Постійно повторюючись, економічні кризи, безробіття і, як вислід останніх, злидні робітничого класу з усією очевидністю доводять її незадовільність. Найважливіше при цьому те, що вона не веде до мети економіки, загальна ж діяльність економіки простує хибним шляхом" /1.133/

Лібералізм потребував альтернативи і марксизм зголосився виконати соціальне замовлення. Він заповзявся усунути всі згадані недоліки "справжнього капіталізму". Рецепт його був витончено простий: зробіть суспільство гомогенним, і в ньому зникнуть протиріччя. Практично це уявлялося як повернення до племених порядків, але до племені, що розрослося до розмірів сучасної нації (і навіть всього людства). Нація, як колись плем'я, мусило вести одне спільне господарство. В такий спосіб вирішувалися всі вищенаведені проблеми: оскільки в країні існувало одне господарство, яке належало всім, то зникали великі власники і протиріччя між ними та народом; оскільки в гомогенній націй, як і в племені, не потрібна була держава, то на додаток зникала і сама держава. Політична рівність сперта на рівність економічну, власницьку ставала більш "обгрунтованою", реальною. Людина поверталася в плем'я, в колектив і, тим самим, задовольнялася її соціальна потреба захищеності.

В. "Справжній соціалізм". Або комунізм.

Не дивно, що комуністичні ідеї набули популярності й поширилися не лише серед "трударів", але й серед інших прошарків населення.

Це було причиною того, що російська комуністична революція була зустрінута з ентузіазмом серед достатньо широких кіл на Заході. Комуністичні партії, що вже існували, почали швидко зростати в розмірах, там де їх не було вони почали з'являтися як гриби після дощу.

Але в червоній Росії в той час наразилися на перші ускладнення. Держава, за доктриною, мусила відмерти. Але більшості ідея про відмирання держави, в конкретних умовах громадянської війни, вибуху злочинності і широкого несприйняття нового порядку, мусила тоді здаватися, якщо не цілком безглуздою, то принаймні дуже передчасною.

Отже держава була збережена. І не лише збережена. За іронією долі, цей ізгой комуністичної доктрини, раптом став її найбільшим улюбленцем. Вона не лише давала важелі для втілення ідей, а й давала практичний напрямок втілення теоретичних побудов. Загадкове "усуспільнення" ставало досить зрозумілим одержавленням, суспільний захист - державною опікою.

Відмовившись відмовитися від держави, більшовіки, за її допомогою, заходилися втілювати інший пункт програми - гомогенацію суспільства.

Несподіваним для прихильників комуністичної ідеї виявилося те, що чим гомогеннішим ставало суспільство, чим одноріднішими ставали інтереси прошарків, тим випуклішим ставала наявність одного певного прошарку - державної бюрократії та її інтересів. По усуненню за допомогою держави інших протиріч, протиріччя між самою державою і рештою суспільства ставало головним і всеохопним.

Таким чином комунізм, насправді усунувши головні вади "справжнього капіталізму", поставив на їхнє місце інші.

1) Усунення із суспільства приватного капіталу означало усунення із суспільства альтернативних державі соціально-економічних сил. Це призводило до того, що:

А) комунізм заперечував себе, бо не лише не усунув держави - "засобу насилля", а навпаки, зробив її єдиною, безальтернативною соціально-економічною потугою суспільства, що унеможливило нації ставити будь-які обмеження для апетитів держапарату.

Б) помітна неозброєним оком "рука держави" заходилася не лише усувати протиріччя між класами і прошарками, а й енергійно дбати за себе, тобто про сам державний апарат.

В) комунізм не зміг усунути протиріч в суспільстві. Належність чи не-належність до державного апарату сама по собі стала формою нерівності.

2) Проблема демократії не була розв'язана, вона була лише видозмінена. "Справжній капіталізм" справді дозволяє собі плекати цілковиту політичну рівність, бо добре знає, що нерівність економічна, забезпечує стабільність системи. Справа є в утворенні вже згаданих приватних соціально-економічних потуг, власники і провідники яких мають значно більше можливостей у відстоюванні і проштовхуванні своєї точки зору ніж кухарка чи слюсар. І їм такий стан речей подобається, що і забезпечує стабільність системи. З іншого боку це означає, що в реальності нерівність економічна не дає змоги відбутися і рівності політичний.

Реальний комунізм перегорнув цю проблему. Економічна рівність була проведена в життя (в тому значенні, що згадані соціально-економічні потуги, які їй перешкоджали, були зліквідовані). Але стабільність такої системи досягалася за рахунок нерівності політичної. Нерівності не так людей, як ідей - одна ідея мала права на все, інші ідеї не мали права навіть на існування.

Крім того нищення приватних соціально-економічних потуг знищило противажель державному апарату і той став монополістом у виробці політичних рішень. Таким чином, комунізм, обіцяючи через досягнення економічної рівності більшу рівність політичну, свого завдання не виконав.

3) Система "справжнього соціалізму" виявилася такою, що протирічила людській природі.

Бо обмежує її ініціативу. Воля вибору, очевидно, є іншою стороною потреби у захищеності. Обмеження волі вибору потенційно несе в собі зменшення захищеності. Сюди також примикає потреба лідерства. В вільноринковому суспільстві кожний потенційно може будувати навколо себе свою пірамиду: свою фірму, свою наукову школу, свою партію. За справжнього соціалізму все це було неможливим. І волі вибору, і потребі лідерства дозволялося реалізовуватися лише у строго заданих рамках і напрямках. Таким чином воля вибору спотворювалася в самій своїй основі, а задоволення потреби лідерства могло бути реалізоване лише через довгий ряд плазувань і підкорень на довгому шляху через сходинки кар'єрної дробини.

4) Нарешті обіцяного марксизмом кінця історії не вийшло. Націоналізм подолати не вдалося. Протистояння між СРСР та Китаєм, а також Югославією, незадоволенність більшості радянських європейських сателітів, а пізніше і китайсько-в'єтнамська війна показали, що замість спільного інтернаціонального фронту трударів проти капіталістів, залишаються все ті ж самі міжнаціональні протиріччя.

                                       Генезіс Лівих              

Тим часом, поряд із комуністичною ідеєю, щоправда пізніше за неї, з'явилася і розвивалася інша альтернативна "справжньому капіталізму" ідея - солідаризм. Якщо перша наголошувала на боротьбі в суспільстві й обіцяла її ліквідувати в суспільстві справжнього соціалізму, то друга наголошувала на взаємопотребі, на солідарності. При цьому вона обіцяла вічно підтримувати боротьбу в майбутньому суспільстві, щоправда у напівтліючому стані.

"Справжній соціалізм" розібрав в солідаризмі ще одного суперника. Комунізм бачив класову боротьбу і хотів виграти в ній. Солідаризм пропонував примирення і шукав способів його впровадження. Солідаризм залишав саму суть капіталізму - приватну власність і конкуренцію, а отже був не більше ніж ряженим ворогом.

Солідаризм і комунізм обидва були альтернативою справжньому капіталізму, але союзу між ними на перших порах бути не могло. Та союз був і не потрібний комунізму. Його гасла були чіткими і зрозумілими для трударів, його цілі - зробити всіх економічно рівними - були близькі їм. Тим більше, що у багатьох випадках, очевидно сприймалися як "забрати від багатших і поділити серед бідніших". Тобто практичні висновки із комуністичної доктрини - наслідки складних філософських і науково-теоретичних розробок, висліди красивих логічних та діалектичних схем, були прості (навіть примітивні) і близькі зневаженим народним масам.

Солідаризм замість швидкого перерозподілу багатств обіцяв лише "стриману експлуатацію" і "розумно-достатній соціальний захист". Подібні речі були менш здатними надихнути маси на боротьбу. Тому не слід дивуватися, що солідаризм тривалий час животів, як периферійне вчення, плід теоретизування і предмет розгляду вузького шару високоосвічених (і достатньо багатих) інтелектуалів, зворушених "долею простого люду". Сам простий люд цими ідеями особливо не переймався.

Комунізм зорганізував широкий, різнолікий, потужний рух. Перемога комуністичної революції в Російській Імперії підсилила його ще більше. Реальний приклад втілення комуністичних ідей підтверджував, що "справжній соціалізм" це не лише порожні теоретичні побудови, а це надавало руху духовної сили. Реальна фінансова допомога Радянського Союзу надавала "матеріальної" снаги. Цей рух набирав сили й досяг особливого розмаху під час Великої Депресії.

Справи почали мінятися після Другої Світової Війни. Практичний досвід вже двох різновидів соціалізму - радянського напівінтернаціоналістичного та німецького націоналістичного відштовхнув багатьох. І хоча і після Другої Світової комуністичні партії залишалися достатньо впливовими в Європі (особливо в Італії та Франції), але більша частина руху (соціалістичні партії) почали рішучий розрив з комунізмом. Вони і раніше мали розбіжності з комуністичними партіями, але саме в той час вони визнали приватну власність як повноправний елемент суспільства. З того часу колишні марксисти постійно працювали над удосканаленням своїх доктрин. Вони один за одним здавали постулати "справжнього соціалізму", але залишали головний для них - економічну рівність. Оскільки вони визнали приватну власність, а та неухильно породжує економічну нерівність, то вони бачили своє завдання у тому, щоб взяти державу в свої руки і за її допомогою впливати на перерозподіл, виробленого цією приватною власністю, продукту. Інакше кажучи, держава мусила брати у багатих і віддавати бідним.

На середину 80-х чи не вся Європа вже була соціалістичною, тобто майже всі її країни очолювалися постійно, чи з перервами, соціалістичними партіями. І хоча частина з них (навіть правлячі) продовжували бачити своєю метою знищення класів та загальне усуспільнення народного господарства (французькі соціалісти та лейборісти Великобританії мусять бути згаданими в першу чергу), інша частина, почала втілення моделі, що визнавала як приватну так і суспільну власність та шукала рівноваги між класами. Шведський варіант є найвідомішим прикладом.

                                        Правих

Поряд із наступом лівих, реформовували свої погляди і праві партії. Те що справжній капіталізм призводить до напруги в суспільстві через нестримне розшаровування людей за доходами стало очевидним для всіх вже на початку 20-го століття. Приклад революцій в Європі (Російська Імперія, Угорщина, Німеччина) та посилення комуністичного руху ще з більшою силою показали це. Крім того під загрозою була святая святих лібералізму - демократія. Концентрація капіталу невблаганно породжувала все більші корпорації. Те, що держави все менш були здатні порядкувати цими корпораціями стало очевидним всім на тому ж початку 20-го ст. Демократія могла бути запроваджена лише там, де всі суб'єкти країни підкоряються державі. Якщо хтось, чи щось стає над державою - демократія стає неможливою. Великі корпорації повільно але впевнено набирали сил і кидали виклик державі. Вони все менш охоче підкорялися їй, більше за те, вони намагалися впливати на її рішення. І для цього вони мали необхідну соціально-економічну потугу.

Самім лібералам стало ясно, що для порятунку демократії треба рятувати державу. Консерватори вийшли з тіні й у весь голос заговорили про "сильну державу". В Канаді цей період (початок 20-го сторіччя) відомий як "війна з бізнесом". В США, де комунізм мав найменший успіх, спочатку республіканці, а відтак демократи обрушилися на великі корпорації. "До [рузвельтівського] "Нового курсу" великі корпорації мали практичну монополію на політичну силу. Через регуляції справ бізнесу "Новий курс" створив два нових потужних гравців за політичним столом: організовану працю і сильний уряд. Бізнес, уряд і праця були зібрані разом "Новим курсом" ... В цих умовах бізнес зробив певні поступки праці й державі". /2/

Від 30-х років ХХ-го століття праві партії залишили Сміта з Рікардо на поталу лівим, вони вже мали нове знамено - Джона Кейнсі. Ця третя видатна особистість політекономії, спираючись на математичні методи, знайшла рецепти поліпшення дії вільного ринку - активне втручання держави.

"У ХХ ст. лібералізм зазнав змін під впливом соціалізму. Концентрація багатства в приватних руках змусила лібералізм реформуватися за допомогою різних соціальних законів на користь робітника і введення системи робітничих профспілок, які захищають робітника від визиску капіталу. Сьогодні ми бачимо зворот від лібералізму до благодійної держави ... як суспільного опікуна". /1.60/ - писав В.Ю. Данилів у 1950 році.

У 60-70х роках вся американська еліта називала себе кенсіанцями, а провідна партія Канади - ліберальна, навіть переписала в соціалістів свою Програму.

Усе змішалося в домі людства. Праві стали нагадувати лівих і навпаки. Лише "справжній соціалізм" продовжував по справжньому відрізнятися і від тих і від тих. Тому нічтоже сумняшеся сміливо заявляв, що народ на Заході не здатний зрозуміти і побачити різницю між різними буржуазними партіями (куди звичайно потрапили і соціал-демократи).

                                        Солідаризм 

Що є найцікавішим у цьому періоді? Те що і ліберали, рятуючи і "підправляючи" ринок, і соціалісти, клопочучи за права і умови життя робітничого класу і всіх знедолених, прийшли приблизно до тої самої точки. І точка ця сильно нагадує нам те, що В.Ю.Данилів називає в своїй роботі солідаризмом.

Він подає нам, що людина "має завдання підкорити собі всю природу. Того, чого їй, як окремій одиниці, не вдається, вона досягає в суспільстві". /1.120/, "що суспільство - першоістотне і що кожний окремий індивід лише в ньому, тільки як його член, формується на духовно-моральну особистість. Кожна людська діяльність, думка або почуття спричинені або перебувають під впливом суспільства". /1.115-116/ "Система солідаризму ... визнає суспільство носієм економічних функцій: заступаючи принцип приватної власності, вона залишає, проте, за собою право унормовувати і регулювати взаємини між економічною діяльністю індивіда, суспільства і держави ..." /1.118/ Виходячи з таких міркувань Данилів услід за Генріхом Пешем приходить до висновку, що "з огляду на це держава має право задля добра суспільства втручатися у сферу народного господарства". /1.118/

Отже праві, віддавши вільний ринок під регулювання держави, здали своє ліберальне вчення про вільного індивіда і "невидиму руку". Ліві, визнавши примат приватної власності, здали свою мету - комуністичне суспільство з загальносуспільним господарством. Тому вони хочеш - не хочеш опинилися в тій зоні, яку з самого початку окреслював солідаризм як свою - "... солідаризм намагається усунути вади лібералізму і соціалізму, залишаючи, проте, позитивні елементи обох систем. Індивід з його природними правами сприймається, і водночас належна увага приділяється всьому суспільству". /1.118/

Те, що мислителі солідаризму виводили з моральних та філософських засад, Кейнс обгрунтував за допомогою сірого трударя серед наук-аристократів - за допомогою математики. Він довів, що смітівське і марксистське розуміння капіталізму - це виродженні випадки певних рівнянь, що віддзеркалюють дію ринку. Тобто вони є двома різними точками економічної рівноваги. Така була його математика. Але ж на практиці людство зустрічало лише ринки, що невблаганно вели до все більшого розшарування суспільства і до монополізації. Тому Кейнсу (тим більше, що він працював над своєю теорією якраз під час Великої Невдачі вільного ринку - Великої Депресії) не залишалося нічого іншого, як запропонувати у допомогу "невидимій руці" вільного ринку якусь ще одну зовнішню руку, яка б виправляла незграбні рухи "невидимої руки", яка б підгребала його від марксистського берега до смітівського. Звичайно, що крім "руки держави" важко було придумати щось інше на цю роль.

Отже негласно Кейнсі дав математичне і економічне обгрунтування солідаризму.

Таким чином в західному світі була знайдена злагода, була знайдена точка згоди, яка задовольняла переважну більшість, за винятком периферійних "ультра" лівого та правого спрямування. Ця точка згоди швидше була широкою смугою, в межах якої партії й рухи мали достатній простір для різниць у поглядах, незгод і суперечок. Але це були різниці й суперечки всередині згоди.

Нас не мусить дивувати, що ця смуга злагоди прийшлася саме туди, де вже давно була окресленна смуга солідаризму. В.Ю.Данилів подає нам думки корифеїв солідаризму: "... Леон Буржуа ясно накреслює програму своєї партії, а саме - торування шляху між старою ліберальною і соціалістичною партіями". /1.125/ Або: "Як визнає сам Пеш, його система займає проміжне становище між лібералізмом і соціалізмом". /1.143/

Отож порятунок ринку відшукали в тій самій смузі, де знайшли соціальну справедливість. Чого ще потребувало суспільство? Чи не було це ідеалом? А отже чи не був ідеалом солідаризм?

                                         ІІ. ВЧОРАШНЄ СЬОГОДЕННЯ

Відмирання "справжнього капіталізму"

На середину ХХ-го сторіччя "справжній капіталізм" перестав існувати. Ліберальна ідеологія практично вмерла. Два старих ворога лібералізму правили бал - справа консерватизм, зліва соціал-демократизм. Ці сили, як вже було зазначено, майже зійшлися. Але в тій смузі політико-економічних систем, що вони утворили, було досить місця для різноманітності. І в цій різноманітності можемо розрізнити "правий" і "лівий" варіанти.

Несправжній капіталізм або "Економічний солідаризм" (державний)

Для правих головною вадою вільного ринку було постійне зростання корпорацій до монополізму, до усунення вільності ринку, до непокори і зухвалості по відношенню до держави. Тому в центрі їхньої системи була рівновага ринку. Оскільки ринок самозаперечувався через монополізацію, то вони потребували сили, яка б зберігала ринкову рівновагу, шляхом недопущення занадто великого посилення корпорацій. Бути цією силою годилася держава. Держава, що дає порядок і тримає в узді гіганти-корпорації. Традиційна віра правих (консерваторів) у Державу і Порядок знаходила тут практичне застосування. Держава ця мусила бути достатньо потужною сутністю, щоб мати можливість порядкувати такими потужними сутністями як гігантські корпорації. Для цього з цих самих корпорацій збиралися податки і вони збільшувалися увесь час (що посилювало державу і послаблювало корпорації). Збиралися вони і з громадян, щоб держава була ще міцніщою і могла давати й цим громадянам правильний і твердий порядок. Крім того, держава збирала податки, переважно з багатих і корпорацій, ще й для того щоб передати їх біднішим і тим усунути неспокій із суспільства, а крім того дати всім рівні можливості для старту (навчання, чи відкриття свого бізнесу). Тобто бачимо тут проведення принципу демократії в економіку - як держава не дає окремим особистостям ставати над іншими і захоплювати у свої руки більше політичних прав і можливостей через свої силу та багатства, так само тепер держава перешкоджала в економічній галузі однім компаніям ставати над іншими і захоплювати більше економічних прав і можливостей через свої силу та багатства. Тому саме протистояння корпорацій і держави стояло в центрі цієї системи. Передбачалося, що підтримання рівноваги ринку (тобто конкуренції, яку знищує монополізація) повинно підтримувати стійке зростання народного господарства, з чого мусять користати всі шари суспільства, зокрема й найбідніші. Висновки з теорії Кейнса вимагали від держави стимуляції попиту для уникнення економічних спадів. Під час спаду приватної ділової активності держава могла стимулювати економіку шляхом державних вливань в народне господарство: надання пільгових кредитів компаніям у скруті, відкриття державних бізнесів (стимулювання виробництва, випуску продукції), повернення державних боргів громадянам, а також зниженням податків, примусовим зниженням банківського проценту (стимуляція попиту на продукцію). Під час підйомів було доцільно підвищувати податки і банківський процент з метою стимулювати громадян робити більші заощадження на банківських рахунках, які б стримували попит і слугували резервуаром для позик корпораціям. В той же час більший процент зупиняв корпорації від надмірних позик, що допомагало уберегти економіку від "перегріву", тобто не давало їй скочити занадто високо, щоб не треба було пізніше занизько падати. З цією ж метою, для стримування попиту, держава набирала в ці періоди великих позик у народу.

Крім того зберігання рівноваги ринку (конкуренції), усунення монополізації, часто вимагало від держави націоналізації "природних" монополій та інших ключових економічних об'єктів народного господарства. Телеграф був один, залізниця одна і електростанція одна на цілу провінцію. Таке монопольне становище виходило боком всьому приватному бізнесу, тому увесь приватний бізнес дружньо підтримував націоналізацію таких підприємств. Вони ставали суспільними і діяли не на приватний інтерес одної фірми, а на інтерес всього суспільства, а отже всіх корпорацій.

Таким чином бачимо, що на ділі цей процес призвів до посилення державної потуги в суспільстві. Сумарні податки стали коливатися коло половини ВВП, а державна власність за розмірами знову почала нагадувати добрі старі часи.
  
                   "Несправжній соціалізм" або "Соціальний                                                солідаризм" (корпоративний) 

Для лівих головною вадою вільного ринку було постійне зростання корпорацій, яке було засобом і джерелом розшарування суспільства, шляхом до нерівності, до несправедливості. Тому в центрі їхньої системи перебувала соціальна справедливість і спричинена нею класова боротьба. Аби досягнути цієї справедливості, а також надати класовій боротьбі цивілізовані рамки, ліві намагалися посадити класи за стіл переговорів. Ліві, представники "низів", набули сили в суспільстві через робітничий рух. Їхні політичні партії завжди були природно пов'язані з профспілками. Цей зв'язок був завжди таким сильним, що вони здавалися підрозділами одне одного. Тому було природним, що ліві політичні партії, взявши політичну владу за допомогою профспілок, пізніше допоможуть цим профспілкам у їхніх зіткненнях з працедавцями. Більше за те, прийшовши до влади за допомогою існувавших профспілок, ліві почали формувати їх "з гори" повсюдно. І працівники і працедавці в кожній галузі, організовувалися у певні організації - профспілки, соціальні корпорації, і вступали в організовані переговори між собою під наглядом держави. Оскільки організований капітал за визначенням сильніший за організовану працю, то держава, в цій системі, мусила "примушувати" капітал бути справедливим до праці. В свою чергу, така держава могла розраховувати на допомогу організованої праці у протистоянні держави і економічних корпорацій. В цій схемі капітал потрапляв у лещата між державою з гори і організованою працею з долини. Тому такій державі не треба було бути такою потужною, як державі правих, але вона мала більше клопоту. Їй треба було організувати "громадянське суспільство". Вона мусила організувати працю (робітників), капітал (працедавців) і посадити їх за стіл переговорів. Вона мусила бути неупередженою, хоча трималася на підтримці організованої праці (і мусила пам'ятати про це). Вона не мала права ставати на один бік, через те, що це було не справедливо (а ліві були заклопотані справедлівістю) і це було не вигідно, бо задушений капітал не міг більше "справедливо" винагороджувати робітників.

Крім того держава лівих збирала з багатих і корпорацій податки, щоб на ці гроші підтягувати рівень життя незаможних. Держава лівих бачила більше справедливості в більшій рівності, і таку справедливість можна було досягнути шляхом рівного володіння національним майном. Отже держава лівих збирала з корпорацій податки, а тоді на ці податки викупала їх "для народу" (націоналізовувала), для справедливості.

Таким чином бачимо, що на ділі цей процес призвів до посилення державної потуги в суспільстві. Сумарні податки стали коливатися коло половини ВВП, а державна власність за розмірами знову почала нагадувати добрі старі часи.

Отже різниця правого і лівого "несправжнього капіталізму" (чи "несправжнього соціалізму") витікала з традиційної закоханості консерваторів у сильній державі й з традиційної нелюбові до неї соціалістів (як до апарату гноблення в руках магнатів).

                                 Солідаризм Данилiва

Оглянувши це все, можемо відзначити, що саме лівий варіант є ближчим до солідаризму, як його подає Данилів: "Пожадливе панування капіталу веде суспільство до занепаду. Щоб запобігти цьому, Пій XI вимагає оновлення суспільного устрою. Індивідуалістичний лібералізм з його партійним пануванням він пропонує замінити професійно-становим устроєм. Це усунуло б противенство між класами і станом боротьби всередині суспільства. Професійно-станові об'єднання мають перебрати функції політичних партій. Їхня користь має полягати в тому, що тоді як система партій базується на протистоянні, становий устрій міг би його подолати і привести до гармонії та взаємного співробітництва в усьому суспільстві. Щодо держави й економіки, то вирішальна сила належить не якійсь одній партії чи навіть коаліції партій, а всім працюючим, які повинні бути захищені в професійних об'єднаннях. Ці об'єднання слід організовувати не за соціальним статусом, а за суспільними функціями, тобто в рівних професійних корпораціях будуть зарепрезентовані побіч працівника також працедавці, так що при виконанні державних функцій професійно-станові об'єднання закономірно усунули б антагонізм "працедавець-працівник". У центрі уваги є не інтерес якогось одного класу, а інтерес професійного стану і над усіма професійними станами - добро всього суспільства і держави".

Саме лівий варіант західного суспільства впроваджував "станову організацію" суспільства. Формуючи галузеві представницькі органи від класів і садячи їх за свій окремий (але спільний для цієї галузі) стіл переговорів, він формував ті самі "професійно-станові об'єднання", про які й говорив папа Римський.

                     Відмирання "справжнього соціалізму"

Таким чином не дивлячись на досить суттєві різниці, це був світ досить одностайного розуміння важливості рівноваги у суспільстві. Це був світ "противажелів", де народ, корпорації та держава складали собою жорсткі грані рівнобедренного трикутника, що в ідеалі стрімив до рівностороннього. В цьому світі рівноваги ніхто не мусив бути незадоволений, адже політика робилася від імені всіх і за участі всіх "високих сторін". Можна було бути незадоволеним "дурними рішеннями" "дурної більшості", але всі були згодні, що слідування рішенням більшості є справедливим. Крім того підтримуєма таким устроєм рівновага ринку забезпечувала стійке зростання, з чого користало все суспільство.

Саме цей світ, світ солідаризму, зруйнував комунізм. Цей світ був світом згоди. Світ комунізму згоди не шукав. Ні всередині себе, ні з зовнішнім світом. Цей світ одержавив всі корпорації й знищив рівновагу, що трималася на протидії сильних "держава-корпорації". Громадянам комуністичних країн не було між чим обирати і балансувати. Цей світ зробив державу єдиним працедавцем і забрав в робітника можливість вибору. Він посадив державу і працевників за стіл переговорів і не дав їм нікого третього в арбітри. Держава у вакуумі, без корпорацій, партій і незалежних профспілок, втратила свою функцію арбітра і наладувача злагоди. Відсутність противажелів робить незносними навіть найлагідніших - вони втрачають міру, не бачать справедливих меж своїм зазіханням, які надаються лише протидією іншої волі. За найкращих бажань ця держава, без зворотнього зв'язку на свої дії, не могла визначити оптимального стану і оптимального напрямку подальшого розвитку.

Громадяне комуністичних країн наважилися поміняти цей світ на світ солідаризму. Світ, що поєднував в собі гнучкість ринку з державною опікою. Світ, що давав кращу можливість зреалізуватися вже готовим талантам і давав можливість цим талантам вирости уві всіх прошарках суспільства. Світ, що давав можливість вибору і не відмітав надійності життя, до якої ці громадяне звикли за "справжнього соціалізму".

                                         ІІІ. СЬОГОДНІШНЄ МАЙБУТНЄ

Світ солідаризму спромігся встановити рівновагу і злагоду між трьома головними елементами суспільства - корпораціями (працедавцями), народом (працівниками) і державою. І ця система працювала досить добре. Настільки добре, що "ворогуючи" сторони однаково впевнено називали її своєю. Для одних ця система була капіталізмом, для інших соціалізмом.

Порушення рівноваги.Світ

Якийсь час здавалося, що солідаризм виконує свою задачу. Але солідаризм був побудований як рівновага між внутрішніми елементами одної країни. Та процеси зростання взаємозалежності господарств країн, в першу чергу через більшу рухливість приватного капіталу, через ту легкість з якою він став пересуватися з країни в країну, а також через поширення іноземних філій, різко змінили картину. Обидва ці явища є наслідком зростання корпорацій: з одного боку, корпорації, що зростали, зустрічаючи опір своїх держав, відкрили для себе спосіб продовжувати своє зростання в обхід протидії - за кордоном. З іншого боку зростання корпорацій призводило до постійної концентраціїї все більших фінансів в одних руках. А це дозволяє, одній фінансовій потузі пересувати величезні об'єми капіталу за один прийом, внаслідок одного рішення. 80% світової торгівлі здійснюється ТНК, третина світової торгівлі - це просто внутрішньокорпоративні пересування матеріалів (між різними іноземними філіями тих самих корпорацій).

Таким чином поява закордонних філій полегшила і багатократно збільшила перетік капіталів через кордони, з іншого боку вивіз капіталу великими корпораціями перетворився на цілеспрямоване зростання в обхід вітчизняного законодавства, шляхом створення закордонних філій та скупку акцій закордонних компаній.

Цей процес призвів до того, що держава і профспілки почали протистояти величезним монстрам, що мали в даній країні лише голову чи лапу, а все тіло десь на просторах світу. Сила такого монстра стала виходити за рамки звичайної розкладки сил у трикутнику корпорації-народ-держава. В залежності від розміру країни, корпорації у деяких випадках ставали могутнішими за держави їхніх країн. Але особливо це було правдою стосовно менш розвинутих країн. Там перевищення доходів монстра-ТНК над доходами місцевої держави могло досягати десятків разів.

Як відбиття цього процесу з небуття вигулькнула і зажила новим яскравим життям ідеологія чистого лібералізму, яку тепер стали називати неолібералізмом. Причина є цілком ясною - якщо в системі, де існує рівновага, один з елементів починає зростати в силі, то рівновага невідворотньо буде зламана. На практиці це досягається не лише через згадані вище традиційні напрямки прояву корпоративної могутності (вплив на ЗМІ, підкуп, залежність добробуту тисяч людей і цілих районів), а й через нові, що відкрила доба глобалізації. І найголовнішим серед них став шантаж. Корпорації тепер вдаються до постійного шантажу своїх держав і профспілок, погрожуючи закрити своє виробництво в даній країні й пересунути його в іншу країну, де профспілки згодні на менші зарплатні, а держави беруть менші податкі.

Отже кожна держава і профспілка мають тепер перед собою не просто рівного собі суперника, але лише філію інтернаціональної сили. Відповіддю на це могла б бути лише інтернаціоналізація профспілок та держав. Цікаво, що з інтернаціоналів комуністичних та соціалістичних партій, з інтернаціоналів профспілок і починався колись наступ на корпорації. Але корпорації є одною згуртованою дисциплінованою силою, що віддає накази національним філіям. Вони є єдиною волею, якій філії дають свою силу. Чим більше філій, тим могутніша воля центру - представника всіх філій. Тоді як інтернаціонали - це лише дорадчий орган, для більш нічим не пов'язаних самостійних національних утворень. Чим більше тих філій, тим важче дати їм раду, тим більш примарним є провідництво центру. Теж саме стосується і інтернаціоналів правлячих соціал-демократичних партій, тим більше "інтернаціоналів" держав.

Державам виступити єдиним фронтом заважає різниця в економічних рівнях країн. Перепади в рівнях країн не лише не заважають ТНК, а навпаки є дуже корисними. Вони виробляють прості товари там, де дешева робоча сила і продають їх там, де платня висока; вони виробляють ідеї і високотехнологічну продукцію там, де є достатньо університетів та дослідницьких організацій і продають її там, де така продукція вироблена бути не може; вони стараються оголосити про свої прибутки там де, менші податки і брати кредити там, де найменші проценти. Тепер глобалізація в сполученні з економічною різнорівневістю країн дає їм ще можливість вищезгаданого шантажу. Державам же, навпаки, різниця рівнів ускладнює узгодження спільної протидії. Розвинуті держави намагаються перешкодити "втечі" корпорацій (і шантажу втечею) поширенням своїх стандартів на увесь світ. Тоді корпорації не мали б куди тікати. Але слабкіші держави не здатні підтримувати стандарти багатих країн, а крім того, ті з них, що втратили віру у власний розвиток, просто зацікавлені у припливі до себе іноземного капіталу.

Як прийнято казати в Університеті Торонта, "одна воля, але згуртована, може подолати багато розпилених воль".

До того ж приклад Радянського Союзу, той самий, що раніше зіграв суттєву роль у посиленні солідаризму, тепер зіграв рокову для нього роль. Свіжий приклад безподільного панування держави, виявився таким від'ємним - кривавим і невдалим, що паралізував волю захисників гармонійного суспільства, адже гармонія в ньому може бути досягнена лише за рахунок втручання держави. Натомість дрімуча, і здавалося вже забута теорія вільного від втручання держави суспільства і ринку одержала нове дихання. Держави почали піддаватися нападкам і цькуванню.

Спочатку Маргарет Тетчер у Великобританії, а відтак Рональд Рейган у США почали круте ламання суспільної рівноваги. Профспілки були розгромлені і торгування між трудом і капіталом припинено. Ваги суспільної рівноваги різко перехилилися у бік корпорацій. Держави почали зниження податків і приватизацію державного майна, що зменшує соціально-економічну потугу держав і їхню здатність "приводити до покори капітал". Непомітно капітал стає головним гравцем.

Увесь світ покотився назад - туди, звідки він з таким трудом витягав сам себе протягом всього ХХ сторіччя.

Таки рецидиви державної активності як нинішній наступ бушевської адміністрації на корпорації не можуть дати тривалого ефекту. Якщо США бажають і далі очолювати хрестовий похід неолібералізму, то і їхня власна держава невідворотньо заслабне (навіть не дивлячись на те, що американські корпорації любитимуть свою державу найдовше, бо їхня держава найсильніша і відверто лобіює їхні інтереси на світовій арені).

                                            Україна 

Найбільш катастрафічним виявився цей процес в країнах колишнього СРСР, а особливо в Україні. Тут всі всі процеси набули навіть карикатурного вигляду. На початку ХХ століття антикапиталістична, антикорпоративна хвиля набула в Україні (хоча і не без допомоги Росії) безглуздо крайніх форм. Ідеї комунізму, що прийшли в Україну з Заходу, були втілені в такий крайній формі, і з таким знавеснілим завзяттям, що вразили сам Захід. Тепер ця сама історія повторюється у протилежному напрямку: занесені з Заходу ідеї ринкової економіки запроваджуються в Україні з таким знавеснілим завзяттям, що першоджерельний для України західний капіталізм вже і не здається справжнім. Найкращі зразки марксистських карикатур на капіталізм витягуються із загашників і з ентузіазмом втілюються у життя. Будь-які спроби опозиції такому капіталізму тавруються як "комуністичні".

Так що тепер вже й до України можна віднести слова, що писав у своїй роботі Данилів, цитуючи Генріха Пеша: "Цікавою є реакція , або, краще сказати, копіювання росіянами ідей анархізму й соціалізму. Дозволю собі тут навести паралель між Прудоном і Бакуніним та Кропоткіним, з одного боку, і Марксом-Енгельсом та Леніним - з другого боку. Точно так, як Кропоткін переніс теорії Прудона, так само зробив Ленін з доктринами Маркса й Енгельса. Зі східноазійським містицізмом вони перебирають ідеї з Заходу і пересаджують їх до крайнощів. При цьому вони керуються почуттями більше, ніж розумом" /1.84/

На початку ХХ ст., більшовики втілили західну ідею соціалізму в життя. Втілення було таким, що Захід чимало перелякався власної ідеї. Більшовики спромоглися перенести вічну мрію людей про "царствіє господнє на землі" на комунізм. І величезна кількість людей загинула у боротьбі за цю ідею, а ще більше поклали інших, безневинних людей. Це була їхня віра, в жертву який вони приносили себе і інших, в той час як більш спритні пристосовувалися до нового ладу і пристосовували його до себе.

Люди вірили довго. Вони вірили, що закінчиться перехідний період і настане інше життя, прийде комунізм. Вірили 73 роки.

У 1991 році ця віра впала. Але не зникла. Насправді вона залишилася жити. Вона лише змінила свою спрямованість. Тепер наболіла мрія про комунізм, чи "царствіє Боже на землі" де пануватиме братерство, де всі будуть чесні, де життя буде легким і безхмарним, перенесена на нову мету - "справжній капіталізм". "Справжній капіталізм" - це там, де всім добре, де у всіх височенні зарплатні, у всіх все є, а тому люди добрі один до одного, майже немає крадіїв та вбивць, і навіть заздрість та жадібність залишилися у минулому.

Вже одинадцять років нова віра веде український народ за собою. Багато хто вірить і зараз. Саме наше втілення новомодної західної ідеї неолібералізму поступово приводить Захід до витверезвлення від власної ідеї. Все більше гучних і не гучних імен висловлюють сумнів: Бжезінський, Кісенджер, Сорос, Штігліц...

Колись витверезвлення західних марксистів, їхня трансформація у соціал-демократичний рух не вплинула на наших ура-втілювачив західних ідей. Нажаль немає великої надії, що витверезвлення Заходу якось вплине на ситуацію в Україні сьогодні.

Звиродніла комуністична еліта зрозуміла всю вигідність неоліберальної ідеології для себе і під її прикриттям розтягує національне майно по своїх кишенях. Але нечуваний факт розкрадання не викликає опору в народі. "Ібо сказано", колись і кимось на Заході, що приватизація є "благом", а тому "вона є благом завжди і скрізь".

Опозиція не здатна стати справжньою опозицією, аж поки вона воює з особистостями, а не з обраним курсом як таким. Піднявшись на справедливій ненависті до комунізму, на опорі його антидемократизму, проти тої удушливої, для думаючої людини, атмосфери, яку він створив, проти волі держави, що душила волю індивіда, проти крайнощі врешті решт, зведеної у ранг норми, опозиція покотилась в іншу крайність. Вона тепер старається позбутися найменших натяків на колективізм, на соціальне, як елементів скомпроментованих комунізмом, а отже прагне відновлення "справжнього" капіталізму у всій його первісний, першородній чистоті.

А результатом є те, що жменька цинічної бюрократії разом зі спритними ділками обирає цілу країну, цілу націю, а нація зачаровано і занеміло мовчить.

                                            ІV. ЗАВТРАШНЄ МАЙБУТНЄ

Як пишуть у своїй книжці "Глобалізація під питанням" Поль Ньорст та Грехем Томпсон стосовно глобалізації та викликаного нею сплеску неолібералізму: "Давнє раціональне пояснення примітивних міфів було те, що вони були маскуванням і компенсуванням людської безпорадності перед силами природи. В цьому випадку ми маємо міф, що перебільшує нашу безпомічність перед сучасними економічними процесами... Тепер вже не є можливим досягнути корінних цілей: повну зайнятість в розвинутих країнах, чесне ставлення до бідніших країн і широкий демократичний контроль над економічними справами для людей у всьому світі. Але ми не повинні через це відвертатися та ігнорувати форми контролю і соціальних поліпшень, що можуть бути досягнуті відносно швидко і не вимагають занадто великих змін у поглядах ключових еліт. Таким чином є суттєвим переконати реформаторів зліва і консерваторів, які дбають за сутність своїх суспільств, що ми не безпорадні перед неконтрольованими глобальними процесами. Якщо це трапиться, тоді зміна підходів і сподівань може зробити ці більш коренні цілі прийнятними". /3.6-7/

Людині дано не лише плити за течею. Вона може плити і проти течії, якщо усвідомить загибель попереду. Більше за те, вона вже може міняти самі течії. (І робити це вона здатна лише у колективі).

Україна була занадто "соціалістичною", тепер її хочуть зробити занадто "капіталістичною". Ідеал, як завжди, посередині. І нариси цього ідеалу намагався вже більше 50 років тому накреслити Україні її син - Володимир Юрій Данилів.

Колись наш народ вже відмовився від "справжнього капіталізму" і якщо йому роз'яснити, що дорога, якою його повели, дорога саме до нього, то більшість не захоче туди йти. З іншого боку нещодавно наш народ відмовився від "справжнього соціалізму". І якщо народу цьому ясно дати третю перспективу, він поза сумнівом обере її. Як пише Олександр Шморгун: "Український солідаризм є концентрованим вираженням української національної ідеї на сучасному етапі розвитку людської цивілізації". /4/

"Українське суспільство та його еліта має позбутись боязливості стосовно довіри, солідарності, відданості загальним інтересам як цінностей, які начебто здаються антизахідними і є мало не комуністичними рудиментами. Тим часом, до речі, ці цінності є ядром української культури" – зауважує з цього приводу професор Веніамін Сікора. /5.107/

На осі "Україна - світ" маємо дві перспективи. Або наляканий новим східним втіленням своїх ідей Захід отямиться першим і тоді Україна почне з подивом вчити від заїжджих західних вчителів, що "жити в суспільстві і бути вільним від нього неможливо". Або українському народу, що вже побував в обох крайнощах протягом 15 років, раніше стане зрозумілим згубність всіх крайнощів взагалі. І на цьому доброму грунті може зійти нова Україна, і її нова доктрина. І можливо ця нова доктрина давши добрі сходи на нашій землі не лише поверне Україну до кола передових країн, а й допоможе їй допомогти іншим. Давши зразок сучасного солідаризму для всього світу, українська нація знову має шанс потрапити у коло націй, які поважають одні, й за якими йдуть інші.

Ми були великою нацією. Нам треба лише повернутися.

------------------------------------------------------------------------

[1] Володимир Юрій Данилів. "Солідарність і солідаризм", Київ: "KM Academia", 2000

[2] Stanley K. Schultz. "Dr. New Deal or Dr. Win-the-War" // American History 102.

http://us.history.wisc.edu/hist102/lectures/textonly/lecture20.html

[3] Paul Hirst and Grahame Thompson. "Globalization in Question", Bodmin: MPG Books, 1999

[4] Олександр Шморгун. "Інтелектуальні корені українського солідаризму". // Перехід-IV, випуск 9

[5] Веніамін Сікора. "Перехід від відсталого несправедливого і застійного капіталізму до успішної європейської ринкової економіки (уроки українського досвіду – перша стадія)". В збірнику "До новітнього українського світогляду і стратегії (нариси)", Київ: Економіка і право, 2002.