09:57 22.06.2009 © Петро Олещук., Смолоскип України № 4
Економічна депресія, що наприкінці минулого року охопила увесь світ, наразі є, поза сумнівом, найрезонанснішою темою обговорення. Висуваються різноманітні концепції, що пояснюють кризу та пропонують варіанти її подолання. Проте, нині досить важко віднайти у всьому цьому потоці аналітичних досліджень та пропозицій ті, що намагалися б пояснити ситуацію на основі врахування сучасних тенденцій суспільного розвитку.
Загалом, можна завважити два основні підходи до аналізу передумов і наслідків світової фінансової кризи, які умовно назвемо «есхатологічним» та «аналогічним». Якщо у межах першого нинішня криза розглядається ледь не як ознака кінця світу, то прибічники другого намагаються звести все до цикліч?ності світового капіталістичного господарства та запропонувати концепцію подолання кризи на основі аналогій із великою кризою початку 30-х років ХХ століття.
Утім, цілком очевидно, що, з одного боку, у нинішній кризі немає нічого надзвичайного та непояснюваного, а з іншого – вона має небагато спільного із т. зв. «Великою депресією». Кризу економіки 1930-х років було спричинено монополізацією та перевиробництвом. Нинішню – лихваризацією та «переспоживанням» (зокрема, масовим життям у борг). Саме т. зв. «суспільство споживання» і породило ті кризові явища, що із ними ми маємо справу зараз.
Тут необхідне невелике пояснення. Бурхливе зростання економіки протягом ХХ століття дозволило розвиненим країнам досягти небаченого раніше рівня виробництва та асортименту найрізноманітніших товарів, які регулярно вкидалися на ринок. Ці товари треба було якимось чином продавати, що зумовило революційні зміни у сфері маркетингу. Зокрема, на перший план почала виходити реклама, брендовість товару, зрештою, його «престижність». Щороку нова колекція, лінія, модельний ряд тощо – усе для того, аби продати товар кінцевому покупцеві. Однак, якщо виробництво зростало невпинно, то, на відміну від них, доходи громадян елементарно «не встигали» за усім цим різноманіттям.
І тут на допомогу прийшла банківська система із т. зв. «споживчими кредитами», що видавалися громадянам під покупку конкретних товарів, а реально – під заставу майна. Тим самим, усі начебто були задоволені. Виробники мали змогу нарощувати продаж товарів, люди – придбати такий бажаний продукт, а банки – стабільне джерело високих доходів.
Однак, поступово усе це перетворилося на перевиробництво, споживацьке божевілля та банківське лихварство. Фактично, для значної кількості банків саме споживче кредитування стало основним джерелом доходів. Якщо вкладання грошей у виробництво несе у собі значний рівень загроз (немає жодних гарантій, що бізнес-проект буде вдалим), то споживчий кредит
досить нескладно відшкодувати шляхом відсуджування майна.
Проте за своїм змістом споживчий кредит сучасності – це аналог середньовічного лихварства. Адже у такому випадку кошти спрямовуються у споживання, а не в примноження капіталу. Ніхто нічого не створює, а доходом банку стає елементарна рента, що її змушений сплачувати одержувач кредиту. Банк із суспільної інституції, покликаної консолідувати кошти та спрямовувати їх у інвестування, ставав лихварем, що завдяки різноманітним махінаціям перекладав на громадян усі свої видатки. Громадяни ж, під тиском стандартів «суспільства споживання», продовжували купувати усе поспіль, беручи кредити під явно грабіжницькі відсотки та купляючи товари за явно завищеною ціною.
Зрозуміло, що позаяк у результаті функціонування цієї схеми нічого реально не створювалося, а навпаки – кількість суспільних паразитів зростала, то у кінцевому випадку ми одержали справжню світову піраміду. Піраміду, котра рано чи пізно мала завалитися, що ми й побачили восени 2008 року. Тоді, коли почалися перші невиплати по кредитах, усе це спричинило ланцюгову реакцію у цілому світі, що зруйнувала лихварські схеми, дуті цінності та віртуальні капітали, принагідно зруйнувавши світову економіку.
Однак, оскільки вплив банківського лобі у світі залишився таким само значним, як і раніше, то причини та наслідки кризи було – свідомо чи ні – оцінено невірно. Скрізь (зокрема, й в Україні) держава заповзялася «рятувати» банки, видаючи кредити, впроваджуючи державне фінансування тощо. Головних винуватців кризових явищ захищали (і захищають) коштом усіх інших – їхніх головних жертв. Відтак принципово нічого не змінилося, а банки одержані кошти почали використовувати єдиним розумним (як на думку їхнього топ-менеджменту) способом – спрямували їх у валютні спекуляції та, знову ж таки, у лихварство, що мовою сучасних евфемізмів називається «споживчим кредитуванням».
Однак цілком очевидно, що цим самим цивілізація, що ми її звично називаємо «західною», лише поглиблює власну могильну яму. Як у 30-ті роки ХХ сторіччя економіку врятувало антитрестове законодавство, так і зараз її може врятувати лише одне – «антилихварське» законодавство, що має суттєво обмежити можливості для споживчого кредитування і вивільнити кошти для кредитування виробництва. Лише трансформація фінансової і банківської систем, їхнє природне очищення може врятувати економіку, інакше, якщо схеми фінансової кабали й лихварства не буде подолано – на нас із вами чекають нові «темні часи».
Джерело «Народний оглядач»
Немає коментарів:
Дописати коментар