Небезпечний час «противсіхів»

«Дух волі» Суспільно-політичне інтернет-видання 
Дата публікації: 2010-11-02  Василь Іванців

Отже, виборче цунамі минуло. Українське суспільство чи то застигло в очікуванні результатів свого голосування – формальних, згідно з якими і формуватимуться органи місцевої влади, чи то просто, змучене від усього того бруду, який місяцями виливали на голову одне одному кандидати, вирішило зітхнути з полегшенням та трохи відпочити. Запанувала тиша. При чому, абсолютно незрозуміло, чи влада нас, звичайних громадян, нарешті залишить у спокої бодай на деякий період до наступних виборів, чи тиша ця насправді оманлива?

 Можливо, хтось і не погодиться, що через наші з вами домівки пронеслося цунамі чи інше, не менш небезпечне стихійне лихо. Але якщо ви із цим згідні, то мали б сприйняти за очевидний факт, що будь-яка стихія залишає по собі руїну. Тоді нинішню тишу варто сприймати відповідним чином. І дуже наївними виглядають очікування тих, хто і цього разу сподівався на наступний день після виборів прокинутися в оновленій країні або – ще краще – когось там перемогти. Стихія здатна перемогти усіх нас, поглинувши наших однодумців разом із нашими опонентами. Водночас, кожен, хто вистояв, має нагоду швидко переконатися, що оновлення полягає лише в одному – усе навколо знесене. І в першу чергу це зараз стосується тих ідеалів, за які нібито боролися політики, які нібито підтримували громадяни. Кажу «нібито», бо саме ці вибори відкрили нам очі на те, чого раніше ніхто з нас помічати не хотів. Тепер же, здається, основне питання полягає ось у чому: чи ми, нарешті, дозволимо собі розплющити очі та об’єктивно поглянути на очевидні речі. Іншими словами, варто вже зараз робити хоча б попередні висновки із виборчого процесу, який, без перебільшення, стане визначальним для подальшої долі цілої України.

 Висновок перший. Якщо не помиляюся, за два десятки років Незалежності в Україні ще не було настільки важливих виборів до органів місцевого самоврядування. З одного боку, усі погоджуються, що вони стали генеральною репетицією для влади та опозиції для наступних парламентських та президентських виборів. Саме зараз відточувалися політтехнолгії влади та опозиції, і можна було наочно подивитися чиї технології більш ефективні (про чесність, порядність та справедливість говорити у наш час просто смішно). З іншого боку, саме за таких екстремальних умов, коли влада Януковича застосувала всю силу від відверто несправедливого законодавства до потужного адмінресурсу та найагресивнішої реклами, яка коштувала величезних грошей, можна було побачити, чого вартий наш вітчизняний електорат. Зокрема, чи після численних розчарувань та набутого немалого досвіду у голосуванні на усіх попередніх виборах, люди нарешті навчилися думати, за кого голосують? Перший висновок – позитивний. Бо після 31-го жовтня 2010-го року в країні більше немає неважливих виборів. За владу відтепер боротимуться на усіх рівнях, і це очевидний великий крок на шляху до побудови громадянського суспільства. Головне тут, щоб цей позитивний рух тільки тим першим кроком не обмежився, бо в нашій новітній історії найчастіше саме так і траплялося.

 Висновок другий. І влада, і опозиція мали би зрозуміти, що вони ці вибори, загалом, програли. Це випливає, передусім, із низької явки виборців на дільниці, найбільшої за всю історію кількість людей, які проголосували «проти всіх», а головне – із того, що ні влада, ні опозиція не досягли тієї мети, яку вони ставили перед собою, принаймні, у своїх передвиборчих промовах.

 Наприклад, Партія Регіонів заявляла, що здобуде більшість чи не на всій території України. А натомість з тріском програла на заході держави. Якщо вірити попереднім результатам, які випливають із соцдосліджень та екзот-полів, про жодний тотальний контроль ПР у місцевих органах влади йтися не може. Вони лише можуть радіти, що завдяки своїм зусиллям і передвиборчим технологіям взагалі якось представлені у тих областях, де їх уже органічно не сприймають. Однак, зі свого боку, опозиція, яка сподівалася, що тривалий час перебування при владі Януковича призведе до низьких результатів Партії Регіонів у їхніх «вотчинах», також виявилася неправа. Обидва факти можуть свідчити лише про одне: нинішні політики чимдалі гірше орієнтуються у ситуації та навряд чи можуть об’єктивно оцінювати реалії, що складаються на території всієї України.

 Висновок третій. Поведінка електорату ще раз довела, що українці поки що надто далекі від побудови справжнього громадянського суспільства. Крім того, напевно, не дуже зручно мають зараз почуватися ті, хто активно виступав за мажоритарну систему виборів. Попри все, люди голосували не за передвиборчі програми кандидатів, у обіцянки яких уже ніхто не вірить, і вже навіть не за «гарні обличчя», а, у першу чергу, за партійну приналежність. Як засвідчують численні факти, навіть у мажортарних округах велику кількість голосів отримали ті, хто належав до популярної у тому чи іншому регіоні політичної сили. Часом було навіть неважливо, хто той кандидат, чи має бодай найменший життєвий досвід чи бодай якусь більш-менш мудру програму собі написав. Тож, як не прикро, українці і далі готові голосувати лише за «своїх», якими б поганцями вони не виявилися в результаті. І це – велика перемога тих сил, які вже давно ставлять собі за мету розколоти Україну як державу.

 Висновок четвертий. Демократія, як така, в Україні програла. Коли влада прийняла напівтоталітарний закон про вибори – ми не побачили в Україні масові акції протесту. Люди мовчали, коли різноманітними маніпуляціями знімали з виборчого процесу опозиціонерів. Вони не обурюються і зараз, коли ЦВК не оголошує не те що попередніх результатів виборів, але й навіть явки на дільниці. Невже це не байдужість населення і не мовчазна згода із тим, що ви там, мовляв, робіть собі що хочете? Ситуація виглядає надто відмінною від тієї, яка склалася у 2004-му році. Якщо електорат мовчатиме й далі, це мовчання можна буде трактувати як згоду на авторитаризм у державі.

 Висновок п’ятий. Незалежність і Соборність України вкотре опиняється під питанням, і про це вже, без будь-яких обмовок говорять навіть з екранів центральних телеканалів. Якщо влада у місцевих органах центру, сходу та півдня України належатиме Партії Регіонів, а на заході – «Свободі», то тільки концентрація чи не всіх владних повноважень в руках Президента рятує Україну від фактичного розколу. Власне, тут можна лише радіти, що свого часу основну владу таки не змогли передати «на місця». Однак, що відбуватиметься далі, адже ПР та «Свобода» - непримиренні антагоністи (принаймні вони самі так говорять про свої міжпартійні стосунки та ідеологічні розбіжності)?

 Згадаймо собі, що прилюдна боротьба між ПР та БЮТ відбувалася, в основному, в площині перспектив розвитку України як найближчого друга Росії чи майбутнього члена ЄС. Тепер же, коли місце посунутою усіма правдами-неправдами у кількох областях «Батьківщини» однозначно займає «Свобода», до дискусії додається як головний аргумент питання мови, яке вже не перший рік вкидує у суспільство сама Партія Регіонів, а також питання етнічного походження. Причому, вже тепер таким чином, що деякі лідери «російськомовних» українців оголошують себе мало не окремою нацією (все ще українською, але аж ніяк не спорідненою, наприклад, із галичанами), а у сусідній Росії тим часом розвивають ідею про те, що українці та росіяни, насправді, вже тепер не братні народи, а, виявляється, один і той самий народ?!

 Що ж ми, в результаті, можемо отримати від такої політики? Влада радикалізується, при чому за географічним принципом. Населення демонструє дедалі більшу байдужість до всього, що напряму не стосується їх гаманців та шлунків. За кандидатів в депутати вже голосують за тими же принципами, за якими купують розрекламовані пральні порошки. Отже, ми бачимо не тільки байдужість політиків до народу, але й самого народу до політиків. І при цьому Україна залишається важливою, але найбіднішою країною Європи, у якій, як ми тепер знаємо із заяв європейських діячів, згортається демократія, процвітає корупція… Словом, відбувається усе те, що не вписується у європейські стандарти. Якби політика на нашому континенті робилася так, як це було 90 років тому, нас би, мабуть, знову з трибуни котроїсь поважної міжнародної організації визнали політично незрілою нацією, і результат був би заздалегідь відомий. Прикро, що нинішня патова ситуація в державі знову дає можливість сусіднім країнам активно впливати на нашу з вами долю. Але чи далекі вони тепер від того, щоб здобути право вирішувати нашу долю?