25.10.2010, Відголос.com
Міф і реальність
Ще від часу проголошення незалежності окремі політичні сили активно почали формувати міф про те, що Україна складається з двох нерівноправних частин. Одні регіони активно працюють і заробляють гроші для державного бюджету, а інші живуть за їхній кошт. Ця концепція набула свого розвитку в роки електорального поділу та протистояння «голубих» і «помаранчевих» і донині продовжує визначати світогляд значної кількості громадян.
Особливо полюбляють похизуватись своєю зверхністю представники Донбасу. Донецька команда, основу якої становлять бізнесово-олігархічні кола, котрі акумулювали свої багатства, експлуатуючи промислових робітників Сходу, не забуває час від часу нагадувати, хто кого утримує. Так, нещодавно відомий своєю любов’ю до всього російського регіонал Вадим Колесніченко порекомендував всім мешканцям Західної України з повагою ставитись до Сходу, тому що той їх фінансує і утримує.
Роки радянської, а потім – регіональної пропаганди сформували у багатьох мешканців Сходу та Півдня хибну думку про свою визначну місію, яка полягає в прогодуванні «бідної Західної України». Між тим, аналіз деяких економічних індикаторів, не кажучи вже про різницю у зовнішньому вигляді населених пунктів різних регіонів країни, змушує засумніватись у правдивості таких тверджень.
Щоправда, апологети заможних південно-східних областей можуть відштовхуватись у своїх судженнях, взявши за основу цифри валового регіонального продукту. Дійсно, за цим індикатором спостерігається лідерство кількох областей із вотчини Партії регіонів. Проте пальма першості належить столиці.
У 2008 р. валовий регіональний продукт Києва становив 169,6 млрд грн. Тоді як у Донецькій області ця цифра становила 117,6 млрд грн, а в Дніпропетровській – 104,7 млрд грн. Слабшими виглядають позиції Харківської області – 59,4 млрд грн, Одеської – 47 млрд грн, Луганської – 43 млрд грн, Запорізької – 42,4 млрд грн. Львівська область йде за ними з цифрою 35,5 млрд грн.
Якщо ж аналізувати ситуацію за рівнем ВРП на одну особу, то лідерство так само належить Києву: 61592 грн 2008 року. Для порівняння, у наступної за позицією Дніпропетровської області показник менший удвічі (30 918 грн). ВРП на одну особу для більшості західних і центральних областей нижчий за середній по Україні, а це – 20495 грн. Щоправда, в цій категорії опинились АР Крим, Севастополь, Херсонська, Луганська, Миколаївська і навіть Одеська області.
Інакшою виглядає картина при аналізі надходжень в загальний фонд держбюджету у розрахунку на одного мешканця. На першому місці тут зовсім не регіони, які полюбляють акцентувати увагу на своїй визначній ролі донорів української економіки.
У 2009 р. найвищий показник збору платежів у держбюджет з однієї особи зафіксовано в Полтавській області – 3597 грн друге місце посіла Харківська область – 3215 грн, а третє – Чернігівська (2379 грн). Безумовним лідером серед адміністративних одиниць є Київ – 13 383 грн.
У Донецькій області цей індекс сягнув 1572 грн, а у Луганській – скромні 858 грн. Для порівняння, Львівська область з кожного мешканця у загальноукраїнський бюджет-2009 відправила 1202 грн.
За логікою речей, регіони, які утримують країну, не мали б отримувати дотацій з державного бюджету. В дійсності, наприклад, Донбас щороку поглинає мільярди гривень. Тобто віддані кошти у бюджет країни повертають йому ж у вигляді дотацій та субвенцій. І виною всьому вугільна промисловість краю, яка є збитковою та потребує підтримки держави.
Якщо аналізувати поверхово, то стан справ для основних «годувальників» країни виглядає не надто погано. У бюджеті-2010 запланована дотація місцевим бюджетам Донецької області у розмірі 1837 млн грн, Луганської – 1912 млн грн. Це серйозні, але не повні суми, оскільки вони не враховують додаткового фінансування вугільної галузі. Дотації ж для інших областей на 2010 рік переважно знаходяться в цих межах.
Проте за рівнем міжбюджетних трансфертів (а це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого) для населених пунктів рекордсменом в Україні стало місто Макіївка. Туди з державної казни планується спрямувати 222,4 млн грн. Для порівняння, у Львів має надійти 9,5, в Івано-Франківськ – 46,6 у Луцьк – 79,8, у Тернопіль – 100,4 млн грн.
Загальне тло в боротьбі за право називатись фінансовими благодійниками України Донбасу псує його основна гордість – вугільна галузь. Дотації на неї цілком нівелюють податковий внесок областей у загальний фонд держбюджету.
Збитковість вугільних підприємств зросла з 1,5 млрд грн 2004 року до 6,9 млрд грн 2009 р. Собівартість тонни вугілля майже вдвічі перевищує її ціну на ринку. Закриття ж неприбуткових шахт загрожує існуванню великої кількості населених пунктів з моногалузевою промисловістю.
Для того, щоб втримати вугільну галузь на плаву, уряд щорічно змушений вдаватись до її фінансової підтримки. Розмір такої дотації з бюджету у минулому році досяг 10,8 млрд грн, що перевищує 3% державного бюджету України. Оскільки майже всі чинні шахти зосереджені на Донбасі, це автоматично перетворює регіон з фінансового донора у акцептора. Мало того, розроблена програма розвитку вугільної промисловості передбачає до 2015 р. вкласти у галузь ще майже 50 млрд грн.
Якщо у січні–серпні цього року до місцевих бюджетів Львівської області надійшло 2,06 млрд грн дотацій вирівнювання з державного бюджету, то за дев’ять місяців поточного року до місцевих бюджетів Донецької області з держбюджету вже надійшло 4,03 млрд грн.
Високий рівень валового регіонального продукту та податкових надходжень у держбюджет для кількох областей Півдня та Сходу пояснюється дуже просто: наявністю великих металургійних підприємств та функціонуванням вугільної промисловості. Однак чи забезпечують вони краще життя мешканцям цих регіонів, дозволяючи навіть утримувати і годувати всю країну?
На тих же гігантах металургії України працює близько 500 тис. робітників. Середня продуктивність їх праці становить 250 тонн за рік. Тоді як у Європі на невеликих екологічно чистих підприємствах у сфері металургії один працюючий виробляє 3500 – 4000 тонн. Виникає проблема: або залишати поточний стан справ, або радикально модернізувати морально застарілу галузь. Але це загрожує звільненням сотень тисяч працівників та соціальними катаклізмами. В результаті металургійна промисловість перебуває у пастці сировинної відсталості, зайвих потужностей і зажерливості своїх власників.
Статистика свідчить, що розмір інвестицій в Донецьку область сягнув 1,58 млрд грн, тоді як Донецька область інвестувала за кордон 5,9 млрд грн. Цікаво, що інвестори з Донбасу особливий інтерес виявили до Кіпру. Цей офшор посідає безумовне лідерство за сумою вивезених з шахтарського краю коштів.
Поки олігархи збирають надприбутки, які успішно вивозять за кордон, місцеве населення потерпає від жахливої екології та інших соціальних проблем. Так, середня тривалість життя у Донецькій області на 5 років менша, ніж в Західній Україні. Крім того, південно-східні регіони лідирують у сумній статистиці за кількістю наркозалежних та ВІЛ-інфікованих. Виникає питання: якщо життєвий рівень населення там значно вищий і ці області не вражені «хворобою націоналізму», тоді чому ж там такий високий рівень проблем соціального характеру?
Однак основний удар по самолюбству теоретиків про «кормління» України завдає ситуація з продовольством. Виявляється, що більшість регіонів Півдня та Сходу катастрофічно відстає від Західної України за виробництвом основних видів продуктів харчування. Виходить, що багаті регіони не здатні прогодувати себе, забезпечивши власними виробничими потужностями навіть прожитковий мінімум. Таким чином, без споживання продуктів з інших областей держави вони просто приречені на голодне існування.
Згідно із затвердженою Кабміном нормою набору продуктів харчування на одну працездатну людину, за рік треба споживати 123,4 кг зернових та зернобобових культур, 95 кг картоплі, 110 кг овочів, 53 кг м’ясопродуктів, 148,5 кг молочних продуктів та 220 яєць.
Єдине, чим можуть похвалитись південно-східні області – це виробництвом яєць. Батьківщина Януковича за минулий рік досягла за цим показником 1,6 млрд штук, або 358 яєць на одного мешканця. В Луганській області цифри трохи скромніші – 707 млн та 306 штук відповідно. Проте за іншими індикаторами Захід впевнено випереджає Схід.
Наприклад, у 2009 р. Львівська область виробила 157,2 тис. тонн м’яса (61,7 кг на людину), 682,9 тис. тонн молока (267,8 кг), 822, 6 тис. тонн зернових та зернобобових культур (322,5 кг), 1504 тис. тонн картоплі (589,8 кг), 412 тис. тонн овочів (161,5 кг).
Як бачимо, за всіма показниками область впевнено випереджає норми прожиткового мінімуму. Індикатори для Тернопільської, Івано-Франківської, Волинської та Рівненської областей теж суттєво вищі за затверджені стандарти і випереджають статистику Сходу і частково Півдня. А це дозволяє вести мову про експорт надлишкової продукції у регіони, де її не вистачає. Годувати ж доводиться Донецьку, Луганську області, а іноді – й інших представників південного сходу.
Виробництво сільськогосподарської продукції в зазначених регіонах не дозволяє їм повністю задовольнити свої потреби. Так, у Донецькій області на одного мешканця виробляється лише 21,7 кг м’яса, 80,8 кг молока, 96,6 кг овочів. Схожий стан справ у Луганській області, де м’яса припадає лише 24,9 кг на людину, що у 2,5 разу менше, ніж у Львівській області. Також Луганська область поступається Львівщині за іншими даними: виробництвом молока у 2 рази, картоплі – у 3,5 разу, овочів – у 1,5 разу. Не кращий стан справ для «регіонів-годувальників» виглядає і порівняно з Волинською чи Тернопільською областями.
Таким чином, теорія про окремі працьовиті та багаті регіони України, які лише те й роблять, що віддають зароблене іншій частині держави, не витримує критики і є нічим іншим, як створеним та розкрученим міфом певних політичних сил.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар