25 лист. 2010 р.

Країна програних ідей

13.11.2010, Павло Казарін    

Українська опозиція померла. Її лідери виявилися шулерами, а ідеологія - ширмою. Єдиною силою, яка має проектом розвитку країни, виступили радикальні націоналісти зі «Свободи» Олега Тягнибока. Всі інші проміняли Ідею на Бабло.

Української опозиції більше немає. Все, що колись вважалося поліархією - українським брендом пострадянського простору - на ділі виявилося системою сполучених посудин. Варто було їй дати крен, як тут же еліти (читай - олігархи) перетекли в іншій - переміг - табір. Всі розмови про боротьбу двох векторів розвитку та різних цивілізаційних розуміннях Україна на ділі виявилися ширмою.

Виявилося, що єдиною запорукою української багатопартійності і справді був Ющенко. Саме він примудрився своєю діяльністю (чи бездіяльністю) зберегти конкурентність у вищому політешелоне країни. Він не зачищав опозицію, не знімав з виборів опонентів, не міняв закони на догоду власним амбіціям. Лише при ньому влада програвала опозиції і визнавала поразку. І не в останню чергу саме Ющенко винен у тому, що ситуаційну подобу цивілізованої конкуренції еліт не було зацементовано на перспективу.

Січ програла Орді. Перші ж вибори, проведені при новому українському президентові, переконливо довели це. І в цьому немає провини виборця - причиною всьому остаточна деградація самої «опозиції». Юлія Тимошенко може скільки завгодно волати до обивателю: довіри до неї не більше, ніж до п'яного Дідові морозу. Як повірити цій людині, якщо вже ясно, що його борода з вати, подарунки продані, та й взагалі - все, що він робить - це відпрацювання замовлення?

Українська політика давно вже нагадує підпільне казино. Якщо всі, включаючи тебе самого, грають міченими картами, то нема чого бити на сполох після програшу. Якщо ти міняєш мандат суспільної довіри на лояльність олігархів, то безглуздо кричати «тримай злодія».

Ні в Партії регіонів, ні  в БЮТі давно вже не мислять ідеологічними категоріями. Боротьба йшла не за державне кермо, а за державну ж годівницю. Саме в цьому - причина повальної втечі депутатів від Тимошенко до Януковича, після інавгурації останнього. Кон'юнктурне об'єднання чиновників і бізнесменів не може вважатися політичною партією. Щурів не втримати на потопаючому кораблі закликами до їхньої громадянської позиції.

Безглуздо міркувати, якою могла б стати країна, переможи в січні Юлія Тимошенко. Очевидно, що такою же. Ні про який цивілізаційнийпроект мови бути не може. Такими категоріями ні в БЮТі, ні в Партії регіонів просто не оперують. Український народ не входить до числа вигодонабувачів обох політсил. Зате підсумок очевидний - сьогоднішня України доболі нагадує Росію: влада, окупуюча країну, є сусідами з опозицією, нездатною народжувати смисли свого існування.

Те, що сталося з Тимошенко - комплексний діагноз всієї української політеліти. Результати місцевих виборів говорять самі за себе. З тріском провалилася партія Сергія Тігіпка, обмінявши довіру середнього класу на посаду віце-прем'єра. Шматком владного пирога поперхнулися комуністи. У Криму програло «Русское единство», якому в обмін на лояльність до регіоналів навіть шматка не дісталося - так, крихти. Для мільйонів російських жителів півострова вони не зуміли сформулювати жодного виразного меседжу. Все закономірно - в опозиції не місце ідеологічним кастратам.

Зате західна Україна в черговий раз підтвердила свою ідейну суб'єктність. На тлі тотальної імпотенції старої української «еліти» різкий успіх продемонструвала «Свобода» Олега Тягнибока. Це і є приклад того, як адмінресурс і золотий тілець пасують перед ідеологією - особливо в тих випадках, коли її носії не збираються нею приторговувати.

Можна, звичайно, припустити, що час зломить і Тягнибока - через кілька років його сила піде від іміджу українських фашистів, продасть депутатські мандати олігархам і прийме діючі правила «гри у велику політику». Але поки цього не сталося - єдиним реальним опозиціонером режиму, який зневажає чужу слабкість і вірить у власну силу, є націоналіст. Південний схід країни виявився нездатним народити проект, в якому ідеологія витіснить прагнення до наживи.

Швидше за все, нові вибори до українського парламенту відбудуться в 2011 році. Може бути, до весни Юлія Тимошенко остаточно перетвориться на Наталію Вітренко: після відходу у небуття Прогресивної соцпартії місце Баби Яги вакантне. Можливий і інший варіант - в кінці кінців, іноді трапляється диво, і корабель перестає тонути, коли його залишають щури. Але для цього українській еліті доведеться зрозуміти: гроші повинні обслуговувати ідеологію, а не навпаки.

Джерело

23 лист. 2010 р.

Як Саакашвілі подолав корупцію

10.11.2010  Петро Герасименко для ZAXID.NET 

Проблема тотальної корупції продовжує залишатись актуальною для України. Системні зміни в країні відсутні, і шанси на їх проведення катастрофічно мізерні з огляду на якісний стан української бидлоеліти.

Ситуація виглядала б зовсім безнадійною, якби не низка прикладів сучасності, які показово доводять: навіть важко хворе на корупцію суспільство можна вилікувати лише за кілька років. Яскравий доказ – успішне подолання цього ганебного явища в Грузії.

Представники українського політичного бомонду полюбляють вдаватися до філософсько-соціологічних міркувань про надзвичайну складність боротьби з цією соціальною недугою. Державні можновладці, і в минулому, і тепер, стверджують про специфічні умови України, особливості ментальності суспільства та вигадують ще сотню причин, не називаючи основної. Головна причина корупції – вони самі.

На час проголошення Саакашвілі президентом Грузії у січні 2004 року стан справ у цій кавказькій країні був катастрофічним. Корупційна гідра тісно перепліталась з пануванням «злодіїв у законі» та розвалом економіки країни. Країна перебувала на межі розвалу. Державні служби на всіх рівнях займались купівлею-продажем своїх послуг та масовим збиранням хабарів. Злочинний світ тісно співпрацював з владою та міліцією і жодною мірою не боявся покарань правоохоронних органів. А люди за вирішенням проблем звертались не до судів, а до авторитетів кримінального світу. Опитування тих часів показало, що 75% учнів мріяли у майбутньому стати «злодіями в законі» або вийти заміж за кримінального авторитета.

Суспільна свідомість країни перебувала у, здавалось би, невиліковному стані. Громадяни повністю змирилися з таким станом справ і втратили віру у державні інститути. Спадок, який отримав 2004 року Михайло Саакашвілі у Грузії, був незрівнянно важчим, ніж Віктор Ющенко 2005 р. Проте результати правління двох президентів та кумів виявилось зовсім протилежними.

Грузія славилась своїми традиціями хабарництва ще з радянських часів. Саме це змусило молодого Саакашвілі, який вже тоді відзначався великою антипатією до корупційних діянь, здобувати вищу освіту у Київському університеті ім. Шевченка на Інституті міжнародних відносин, куди в той час можна було потрапити без грошової протекції. Ще кілька років майбутній президент провів у Західній Європі та США, вдосконалюючи та поглиблюючи свої знання, а потім повернувся на батьківщину.

На початку 2000-х років у Грузії сформувалась молода еліта, не пов’язана з номенклатурним радянським минулим, яка і прийшла до влади внаслідок революції троянд.

Прийшовши до влади, Саакашвілі від початку не вважав за доцільне йти на будь-які компроміси зі злочинцями та своїм сумлінням і марнувати час на морально-філософські проповіді. Вже тепер, аналізуючи причини успіху реформ в Грузії та їх провал в Україні, він скаже таке: «Необхідною умовою успішних реформ є охоплення ними всіх без винятку сфер та зміна ментальності суспільства. Поодинокі реформи будуть безрезультатними та з часом нівелюються не знищеною системою. Крім того, реформи мають проводитись швидко та радикально і не розтягуватись у часі».

                    Грузинські ліки від корупції (5,45-7,62)

Лікувати грузинське суспільство від корупції Саакашвілі розпочав з правоохоронних органів. Такий крок був абсолютно правильним. Адже будь-яка боротьба з корупціонерами буде безрезультатною, коли вірусом хабарництва уражені ті елементи системи, які й мають вести з ним боротьбу.

У цьому аспекті корупція як соціальне явище чимось нагадує СНІД. Проникнувши в правоохоронну систему, вона підпорядковує її власному впливу та залишає суспільство без захисту. Коли міліція, прокуратура, суди належно не виконують своїх функцій, значить вони інфіковані і працюють проти держави і принципів справедливості та права.

Методи лікування Саакашвілі були радикальними і надзвичайно ефективними. Зразу ж після приходу до влади було звільнено керівництво усіх силових структур, незважаючи на їхню лояльність до революції троянд. З перших днів президентства Саакашвілі взявся за ДАІ, яку вважав феодальним збирачем грошей на дорогах. Президент Грузії офіційно оголосив ультиматум даішникам: або вони припиняють брати хабарі, або будуть звільнені усі без винятку. Оскільки виконати побажання Саакашвілі було нереально, через два тижні країна опинилась без автоінспекції.

За новим законом «Про патрульну поліцію», утворювалась патрульна поліція, яка виконувала функції боротьби із правопорушниками та нагляду за дорожнім рухом. Паралельно з нею було створено відділ кримінальної поліції. Крім того, було звільнено майже 90% усіх співробітників колишньої міліції (близько 75 тис.), а кількість новоствореної поліції скорочено до 30 тисяч.

На місце міліціонерів, вражених хворобою корупції, Саакашвілі набрав людей, необхідною умовою працевлаштування яких була відсутність досвіду роботи у правоохоронних органах. Грузинські реформатори пішли логічним шляхом. Вони чудово розуміли просту істину: людина з ментальністю хабарника не зможе стати чесним поліцейським чи держчиновником, навіть якщо отримуватиме високу зарплату. А часу на перевиховання десятків тисяч осіб просто не було.

Новим поліцейським, яких було набрано та навчено всього за кілька місяців, підвищили зарплату у 10 – 20 раз (зараз грузинський поліцейський отримує в середньому 700 доларів плюс медична страховка, премії та низка інших пільг). Проте суворо попередили: за порушення закону та корупційні діяння помилування не буде.

Задля виявлення у поліції та в інших сферах потенційних корупціонерів та слабких ланок було утворено Генеральну інспекцію, яка займається виловом «зрадників» з системи. Ще на початку роботи нової поліції таким способом було знешкоджено кілька сотень співробітників, які не змогли відмовитись від спокуси вчинити неправомірні дії. Відеосюжети із поліцейськими, котрі потрапили на гачок псевдохабародавця, широко демонстрували в ефірі національних телеканалів. Доноси на колег, які намагалися вчинити протиправні дії, стали звичайним явищем.

Справа в тому, що грузинський поліцейський патруль складається з двох співробітників, які виконують службові обов’язки, перебуваючи в спеціальному автомобілі, оснащеному з-поміж іншої техніки відеокамерами спостереження з передачею відеозображення та звуку у центральний сервісний центр. За межами видимості відеокамери поліцейські не мають права виписувати штрафи чи здійснювати інші дії. Склад патрулю є непостійний, що заважає формуванню стійких пар. Потенційно кожен з тимчасових напарників може виявитись співробітником спецслужби.

Грузинські поліцейські зобов’язані доносити на свого напарника, якщо той вчинив або провокує на вчинення правопорушення. У протилежному випадку, тому, хто намагався приховати цей факт, загрожує негайне звільнення та притягнення до кримінальної відповідальності.

Агенти Генеральної інспекції також активно працюють у інших сферах. Вони наполегливо трудяться з метою вигадати найбільш продуктивні прийоми виявлення у суспільстві громадян, які схильні до корупційних діянь. Наприклад, батько дитини, який просить викладача університету посприяти їй при вступі, запросто може виявитись співробітником спецслужби. Це ж стосується й перевірки чиновників.

У Грузії широко відомий випадок, коли один полковник-агент спецслужб їздив країною, порушуючи правила дорожнього руху та намагався вирішити проблеми з патрульними з допомогою хабара. Проте нові поліцейські виявились стійкими до такої спокуси і були потім нагороджені тим же полковником за стійкість свого духу.

Один із агентів Генеральної інспекції у відповідь на закиди про те, що він підставляє своїх колег, провокує їх на правопорушення, а потім ще й садить за ґрати, з гордістю відповів: «Я очищаю нашу систему від зрадників». Внаслідок цього факти, коли керівництво чи товариші по роботі приховують злочинні дії свого колеги, майже зникли.

Символом нової поліції стали дільниці зі скла як свідчення відкритості правоохоронців. Тепер кожна людина на вулиці може побачити, чим займаються поліцейські на роботі. У таких дільницях немає закритих приміщень, де є можливість вибивати свідчення з затриманого.

За сучасною концепцією, поліція в Грузії сприймається як сервісна служба, покликана надавати послуги населенню. У неї відсутнє поняття плану, тому співробітники зовсім не гоняться за вигаданими злочинцями. За таким же принципом діє, наприклад, система отримання водійських прав, яка займає всього кілька хвилин. Можливість дати хабара тут також зведена до мінімуму. Водій, який хоче мати престижні номери, може їх просто купити у магазині за ціною у кілька десятків тисяч доларів. Під страхом звільнення заборонено першочергове обслуговування чиновників, незалежно від їхнього рангу.

                               Війна з «авторитетами»

Ліквідація корупції в Грузії була б неможлива без дієвої боротьби з інститутом «злодіїв у законі». До приходу Саакашвілі кримінальний світ безкарно панував в країні та був тісно пов’язаний із владою. Раніше прогнила та корумпована міліція сама співпрацювала з кримінальними авторитетами. Однак з появою поліції нового зразка ситуація кардинально змінилась.

Для молодої поліції Саакашвілі та його не менш молодої команди не існувало авторитетів. Швидко було арештовано кількох кримінальних авторитетів та конфісковано їхнє майно. Парламент країни прийняв безпрецедентний акт, який дозволяв засуджувати на 5-10 років ув’язнення осіб, які визнавали свою причетність до злочинного світу як «злодія в законі». Це змусило колишніх реальних керівників країни втікати за кордон. Ті, ж які були арештовані, відбувають покарання у спеціальній в’язниці під будівлею МВС в повній ізоляції без права на мобільний зв’язок. Спроба ж повстання «злодіїв у законі» у березні 2006 року була жорстко придушена.

                               Результати заходів

Про ефективність реформування грузинської поліції свідчать цифри. Кількість важких злочинів скоротилась на 35%, збройних пограбувань – на 80%, вбивств – на 50%. За півроку у Грузії було викрадено лише один автомобіль. Понад 80% громадян довіряють своїй поліції, що майже дорівнює рівню довіри до церкви. Лише 2% грузин зазначили, що останнього року вони або їх родичі мали справу з виявами корупції.

Успіх боротьби з корупцією був би неповним без нанесення удару по корумпованих чиновниках старого режиму. Паралельно з налагодженням роботи органів, покликаних забезпечувати верховенство права, за особистим наполяганням Саакашвілі, був прийнятий жорсткий, але надзвичайно дієвий закон про боротьбу з корупцією.

Зокрема, за новим грузинським законодавством, хабародавець, який повідомить про хабароотримувача у правоохоронні органи, звільняється від кримінальної відповідальності. Будь-яка особа, проти якої порушена кримінальна справа за посадовий злочин, може бути звільнена від відповідальності, якщо повідомить слідству достовірну інформацію про більш важкий злочин, здійснений її керівництвом.

Остаточно зламати хребет корупційним монстрам минулого допомогли поправки в кримінально-процесуальний кодекс. За однією з них, посадова особа, яка переховується від слідства, може бути засуджена заочно з повною конфіскацією майна. Також у випадку порушення кримінальної справи проти посадової особи прокурор може висунути позов про конфіскацію незаконно нажитого майна, і воно може бути конфісковане на користь держави, якщо чиновник не зможе довести, що майно було здобуте на законних підставах.

У результаті дії таких законів було очищено від корупціонерів чиновницький апарат, який, до того ж, значно скоротився чисельно, але став працювати ефективніше.

Саакашвілі, на відміну від Ющенка, свого часу не пробачив розкрадання державного майна та інших злочинів минулого і не побоявся затримати близько 450 високопосадовців, з яких було 6 екс-мінстрів, понад 40 суддів. Кількість ув’язнених в країні суттєво зросла за рахунок колишніх хабарників і непокараних злочинців. Але навіть у пенітенціарній системі Грузії помітні віяння нової доби у вигляді «в’язниць європейського типу».

За словами Саакашвілі, не існує жодних особливих країн, особливих умов чи особливого суспільства для здійснення демократичних перетворень, розвитку держави та подолання корупції. Для досягнення успіху потрібна лише політична воля керівництва і щире бажання змінити країну.

21 лист. 2010 р.

Долларом и миром правят частные банки

 26.03.2009 Евгений ЧЕРНЫХ «Комсомольская Правда» 

В истории доллара действительно много загадок. Кому выгодна эта пирамида зеленого бакса?

Иные читатели посмеялись над расследованием о долларе, разрисованном масонскими символами и «чертовой дюжиной» (см. еженедельник «КП» от 19.03.2009 ). Дескать, «курнем» и еще не то найдем. Конечно, конспирологи иногда видят даже то, чего нет. Однако в истории доллара действительно много загадок. Кому выгодна эта пирамида зеленого бакса?

                             Христос выгнал менял

Любитель масонской мистики автор «Кода да Винчи» Дэн Браун уже написал новый роман. О масонах США. Главной шифровкой станет та самая однодолларовая купюра. Так что нас ждет «Код Доллара». Но главную тайну Дэн Браун наверняка не раскроет и там. Кто же на самом деле выстроил гигантскую пирамиду баксов со «всевидящим оком»? Умные люди говорят, что все началось, когда Христос выгнал торговцев из храма, перевернул столы менял, а монеты рассыпал. Менялы брали проценты за услуги. То есть занимались ростовщичеством. «Никто не может служить двум господам... Богу и маммоне», - утверждал Христос. Маммон - древнесирийский бог богатства. Ростовщичество долго было запретным для христиан. У мусульман оно до сих пор входит в семь смертных грехов. Почему? Да потому, что власть денег в умелых руках становится могущественнее любой другой - и власти Божией, и власти государственной.



















Печать ФРС. 13 листьев. 13 черных и белых полосок.

                                 Война за власть

В первой статье конституции США записано: «Конгресс имеет право: чеканить монету, регулировать ее ценность и ценность иностранной монеты... Устанавливать наказания за подделку ценных бумаг и находящейся в обращении монеты Соединенных Штатов». Вроде бы все четко закреплено. На века! Американцы же не меняют конституцию. Однако банкиры упорно пытались заполучить в свои руки печатный станок. Еще в 1790 году, когда в США впервые обсуждался закон о частном центральном банке, основатель всемирной банкирской династии Мейер Амшель Ротшильд произнес знаменитую фразу: «Дайте мне право выпускать и контролировать деньги страны, и мне будет совершенно все равно, кто издает законы!»

  Первые хозяева Белого дома как могли держали оборону.

Вот заявление президента США Джефферсона, автора Декларации независимости: «Если американский народ когда-либо позволит банкам контролировать эмиссию (выпуск. - Авт.) своей валюты, то вначале посредством инфляции, а затем дефляции банки и корпорации... лишат людей всего имущества... Я искренне полагаю, что банковские институты более опасны для свободы, нежели регулярные армии». В президента Джексона, противостоявшего банкирам, стрелял киллер, но промахнулся.

Боролся с попыткой приватизации печатного станка и Авраам Линкольн. Его застрелили. Менее полугода пробыл в Белом доме Гарфилд. Видно, кого-то очень напугало его заявление: «Тот, кто контролирует денежную массу страны, является полным властелином ее промышленности и торговли... Когда вы поймете, как просто вся экономическая система... контролируется несколькими влиятельными людьми, вам не нужно будет объяснять, где причины депрессий и инфляций». Гарфилду выстрелили в спину. Погиб и президент Мак Кинли, возбудивший антимонопольное расследование против одного из крупных банков.






Эта пометка показывает, что купюра напечатана в Вашингтоне.

                              Заговор на острове

Мечта Мейера Амшеля Ротшильда сбылась через 123 года. В 1910 году на маленький остров Джекиль в Атлантическом океане тайно прибыла «поохотиться на уток» группа солидных заговорщиков. Они представляли крупнейшие международные финансово-промышленные группы: Рокфеллеров, Морганов - Ротшильдов, Заксов, Гольдманов, Куна и Леба. Инициатором встречи был немецкий банкир Пол Варбург, выходец из знаменитой семьи Оппенгеймов. В заговоре принял участие сенатор Олдрич, тесть Джона Рокфеллера. Они и разработали секретный план создания частной организации по печатанию денег США. Для маскировки назвали ее Федеральной (якобы государственной!) резервной системой - ФРС. Однако тогдашний президент Тафт был против такой частной лавочки. Пришлось продвигать в президенты своего человека - Вудро Вильсона. Сенатор Олдрич подготовил законопроект о ФРС. Его спешно утвердили 23 декабря 1913 года - накануне Рождества, когда многие сенаторы разъехались на каникулы. Президент Вильсон в тот же день подписал закон. За что позже был увековечен на самой дорогой купюре в $100 000 (см. таблицу). Позже конгрессмен Луи Макфедден с горечью заявит, что Федеральный резерв «создал сверхгосударство, управляемое международными банкирами и промышленниками, объединившимися, чтобы поработить мир ради своей прибыли».

                                  Секрет ФРС

Так в чем же интрига сей операции заговорщиков? В каждом государстве есть свой Центральный банк. Один. Он принадлежит государству или находится под его контролем. Однако в Америке слово «федеральная» в названии ФРС - уловка. Это частная структура, состоящая из 12 частных акционерных банков. Каждый имеет право выпускать деньги. И резервов государственных в этой РЕЗЕРВНОЙ системе нет. По закону решения ФРС имеют самостоятельную силу и не требуют одобрения президента или иных госструктур. Одобряют решения главные акционеры. А их интересы не всегда совпадают с интересами государства и народа. Акционерам нужна только прибыль.

Нынешний кризис часто сравнивают с Великой американской депрессией. Как все было, описывает экономист Сергей Егишянц в книге «Тупики глобализации».

«В 1927 году ФРС предприняла мощный накат кредитной эмиссии на экономику. Львиная доля дополнительных денег ушла на фондовый рынок, который полетел наверх со страшной силой. На бирже играли огромные массы народа: к осени 1929 года акциями владели около четверти американских семей... Росли цены на все акции без разбора.

В апреле 1929 года первый глава ФРС Пол Варбург (инициатор заговора на острове Джекиль! - Авт.) разослал олигархам секретное письмо с предупреждением о неизбежности грядущего кризиса. Крупнейшие банкиры США вывели все свои деньги с фондового рынка, переложив их в золото. После чего 24 октября 1929 года вообще перестали выдавать финансовым компаниям какие-либо кредиты со сроком погашения более одного дня. Наступил паралич финансово-кредитной системы, ответом на который стал обвал фондовой биржи Нью-Йорка 28 и 29 октября. Огромные сбережения людей вмиг обратились в пыль, а за этим с полугодовой задержкой случился крах всей кредитной пирамиды... Зато крупнейшие олигархи тех времен (Ротшильды, Рокфеллеры, Морганы, Кеннеди, Барухи и т. д.) неплохо поднажились - например, состояние Джозефа Кеннеди с 1929 по 1935 год выросло в 25 раз».

Исход банкиров с биржи перед ее крахом вызвал подозрения. Моргана даже пригласили на специальную комиссию конгресса США. Но тот рассказал байку: дескать, чистильщик на улице драил Моргану обувку и ненароком спросил про акции железнодорожной компании. Тут-то якобы банкира озарило: если даже чистильщики сапог полезли в фондовый рынок, значит, крах уже совсем близко. Этой сказке в конгрессе поверили.

Ряд экономистов, в том числе нобелевский лауреат Милтон Фридман, считал, что к Великой депрессии приложила руку ФРС. С 1929 по 1933 год объем наличных денег в США уменьшился на треть! А кто стоял у печатного станка? ФРС. Когда же к власти пришел Рузвельт, наличность появилась. Рузвельт укрепил позиции ФРС, убрав из обращения внутри страны главного конкурента бумажного доллара - золото. Все следующие президенты США также помогали ФРС строить пирамиду. Нашелся лишь один смельчак, посягнувший на монополию банкиров. Джон Кеннеди 4 июня 1963-го подписал указ, по которому Федеральное правительство впервые с 1913 года получило право печатать валюту, а не заимствовать деньги у Федерального резерва за проценты. Эта валюта была полностью обеспечена серебром. Вроде бы новые деньги даже были отпечатаны. Но осенью Кеннеди убили в Далласе. Банкноты изъяли. И, хотя указ Кеннеди не отменен, больше в Белом доме нет желающих печатать государственные деньги. Как только власть бакса оказывается под угрозой, в ход идет тяжелая артиллерия - войны, террор.















Родоначальники богатейших семейств планеты - Мейер Амшель Ротшильд (слева) и Джон Дэвисон Рокфеллер.

                          Конкурентов убирают

В 1968-м с помощью бунтарей-студентов удалось убрать Де Голля, посягнувшего на доллар. И все равно в 1979-м появилась первая европейская валюта - экю. Сначала ее ввели 6 стран Общего рынка, затем число участников стало расти. Пришлось применять контрмеры. Многие помнят, как в 1992 году американский финансист Сорос обрушил английский фунт, заработав более $1 млрд. Ясно, что в одиночку он такое бы не провернул. А главной целью удара был экю. После операции Сороса он захирел. Перепуганная Англия, поняв «намек», вообще вышла из Европейского валютного союза. В 1997-м пришлось щелкнуть по носу «азиатских тигров», возомнивших о себе. Заодно и японской иене досталось.

В 1999-м появился евро. Пришлось НАТО бомбить Югославию. Чтоб опустить конкурента ниже стоимости доллара. На какое-то время это помогло. И тут на сцене появился Саддам Хусейн. Если вы подумали про теракт 11 сентября, то ошиблись. Не участвовал. Доказано. И в связях с бен Ладеном не замечен. Смертный приговор себе Саддам подписал, когда решил перейти с долларов на евро в расчетах за нефть. Вот это был бы удар! Ирак ведь имеет вторые по величине запасы нефти в мире. А если и другие страны последуют его примеру? Месть США была жестокой. Заодно сорвали планировавшийся в 2003 году ввод золотого исламского динара в 23 странах.

Но в Ираке Штаты увязли, и в Афганистане тоже. А тут Китай растет прямо на глазах. На него с войной не пойдешь. И другие страны поговаривают о строгом контроле за банками и даже новой мировой валюте. Такое предложение, кстати, внесет 2 апреля на встрече «двадцатки» в Лондоне наш президент. Китай готов его поддержать. Ведь ФРС сейчас вкачивает в экономику триллионы новых долларов. Значит, бакс будет обесцениваться. А с ним и капиталы Китая, вложенные в гособлигации США. Что, эпохе бакса приходит конец?

                                Кому выгодно?

И тут возникает вопрос: кто же все-таки стоит за мировым кризисом? Международные олигархи выпустили джинна из бутылки, и процесс стал неуправляемым? Или все было запланировано? Не зря же главным виновником кризиса называют не Буша с Клинтоном, а бывшего главу ФРС Алана Гринспена. В прошлом году его даже приглашали на специальную комиссию, расследующую причины кризиса. Обычно уверенный Гринспен тут беспомощно развел руками. Дескать, не могли предвидеть беду, такой крах случается раз в сто лет. Чем-то напоминает это историю с Морганом и чистильщиком сапог.

Любопытна статья бывшего министра финансов США Полсона в The Financial Times. Он согласен с тем, что нужна реформа финансового регулирования, в том числе в США. И даже придумывать ничего не надо! Все уже придумано! Год назад Полсон сам участвовал в разработках. Нужно три ведомства. Одно будет следить за стабильностью финансового сектора в целом, другое займется оценкой надежности отдельных компаний, а третье - защитой прав потребителей. В качестве первого органа может выступить ФРС, считает Полсон. Представляете? У них уже все запланировано. Сначала в США. А когда всем будет еще хуже, могут и в мировом масштабе ФРС утвердить. Вот тогда-то ФРС себя покажет. И юань прижмет к ногтю, и евро с иеной, и динар золотой с российским рублем. Может, именно на это и был тайный расчет?

Поживем - увидим. Пока в руках ФРС печатный станок, банкиры будут пытаться смотреть на мир у своих ног с высоты той самой пирамиды на долларе. И монополию свою так просто не уступят. Но хочется надеяться, что на этот раз их тайные планы сорвутся.

                       Где крутятся печатные станки

До 1991 г. все банкноты печатали в Вашингтоне. О чем свидетельствует надпись «Washington, D. C.» на лицевой стороне. Но мощностей стало не хватать. В апреле 1991 г. Бюро США по гравировке и печати запустило вторую фабрику в Форт-Уэрте, штат Техас. Эти банкноты вы легко опознаете по знаку «FW» перед контрольной литерой у правого края. На фабриках работают около 2800 человек. Ежедневно выпускается около 35 млн. банкнот различного номинала на общую сумму примерно $635 млн. Стоимость изготовления одной банкноты - примерно 5,7 цента. Станки останавливают лишь раз в году - на Рождество!


                            Кто банкирам более ценен

Ясно, кто печатает баксы, тот и заказывает портреты на них. Посмотрим, как оценивают тайные хозяева официальных правителей США.

                                                           ДРУЗЬЯ

$100 000 (самая дорогая купюра для самых богатых!) - президент В. Вильсон. Помог провернуть аферу с ФРС!

$10 000 - секретарь казначейства США С. Чейз. Лазутчик банкиров в стане Линкольна.

$100 (самая популярная купюра!) -

Б. Франклин. «Папа» американских масонов.

                                                         ВРАГИ

$5 - президент А. Линкольн.

$2 (нерегулярный выпуск!) - президент Т. Джефферсон.

                                                        СИМВОЛ

$1 - первый президент США Дж. Вашингтон. Но это самая массовая купюра, полная масонских символов.

                           Главные казначеи США

Хорошо известно выражение: «Когда Америка кашляет, трясет весь мир». Но кашлять должен даже не президент, а председатель Федеральной резервной системы США! Президенты приходят в Белый дом на 4, максимум на 8 лет. А главы ФРС могут законно просидеть в своем кресле все 14. И даже больше. Что же это за люди? Посмотрим биографии последней тройки.

Пол ВОЛКЕР (1979 - 1987 гг.). 82 года. Был личным консультантом Дэвида Рокфеллера, затем вице-президентом Чейз Манхэттен Банка (Рокфеллер и Варбурги). Ушел на госслужбу. По рекомендации этого скромного замминистра финансов президент Никсон в 1971 году объявил, что США больше не будут обменивать доллары на золото. И ФРС смогла печатать сколько угодно необеспеченных ничем, кроме авторитета США, долларов. На посту главы ФРС втрое снизил инфляцию. Но выросла безработица. Что стало одной из причин, почему Картера не выбрали на второй срок.

Ныне Волкер возглавляет Консультативный совет по экономике при Обаме.

Алан ГРИНСПЕН (1987 - 2006 гг.). 83 года. Был членом совета директоров Mobil Рокфеллера и банка J. P. Morgan. Руководил ФРС почти 20 лет! Его называли самым гениальным финансистом планеты, главным банкиром мира, новым Дельфийским оракулом. Сегодня же Гринспен стоит на первом месте в списке 25 главных виновников мирового кризиса. Его политика низких процентных ставок и отсутствие контроля за ипотечным кредитованием привели к образованию «пузыря» на рынке жилья, с которого и начался коллапс. Еще одно обвинение - Гринспен выступал за развитие деривативов. При нем они увеличились со 100 до 500 триллионов долларов. Пенсионер.



















                   Вертолетный Бен

Бен Шалом БЕРНАНКЕ. Возглавил ФРС в 2006 г. 55 лет. Родился в ортодоксальной еврейской семье. В отличие от предшественников в компаниях мировых олигархов не работал. В Гарварде вступил в масонское общество «Фи-Бета-Каппа». С 1987-го началась обкатка в банках ФРС. Полгода возглавлял Совет экономических экспертов при Буше-младшем. Прозвище - Вертолетный Бен. Как-то публично заявил, что иногда, в условиях кризиса, необходимо разбрасывать деньги с вертолета, т. е. включать на полную мощь печатный станок. Что сам сейчас и делает.

20 лист. 2010 р.

Масоны захватили власть над долларом и миром

19.03.2009 Евгений ЧЕРНЫХ «КОМСОМОЛЬСКАЯ ПРАВДА»

В периоды потрясений, войн, революций, кризисов модными становятся разговоры, что эти стихийные напасти сознательно организованы некими тайными обществами. Чтобы подчинить себе, закабалить простых смертных.

                                 ТАЙНЫЕ ЗНАКИ БАКСА
  
Мы уже писали про тайну однодолларовой купюры 1928 года, которую оформлял русский художник Николай Рерих по заданию будущего вице-президента США Уоллеса. Тогда мы ограничились лишь загадочным девизом на латыни «Новый мировой порядок» (см.еженедельник «КП» от 5.03.09 с. г.). Сегодня пришла пора раскрыть все тайные символы бакса.

Во-первых, почему люди, стоявшие за Рерихом, выбрали простую однодолларовую купюру? Не лучше ли запечатлеть цель на 100-баксовых бумажках? Или на 10- и 100-тысячных (выпускали и такие!).

Многие тайные общества с давних времен придавали единице сакральное значение, возвышая ее над всеми другими цифрами. В первую очередь - легендарные тамплиеры, основоположники современного масонства. О них писал Дэн Браун в бестселлере «Код да Винчи». Для тамплиеров единица означала «единство в многообразии». На публике ты можешь принимать любой образ, выступать от имени любых, даже враждебных, партий. Но внутри, среди «своих», должен сохранять единство. По учению тамплиеров, единица означает также, что нет никакого отличия между добром и злом. Это было зафиксировано на флаге тайных рыцарей: четыре чередующихся белых и черных квадрата. Белые - символ добра, черные - зла. По латыни: «E PLURIBUS UNUM».

Эту надпись из 13 букв мы и видим на ленте в клюве орла в правой части однодолларовой купюры.

Присмотримся повнимательнее к белоголовому орлану, символу США. Его грудь прикрывает щит с 13 полосами. В одной лапе зажаты 13 стрел, в другой - ветка оливы с 13 листьями и 13 плодами. 32 пера на одном крыле орла - число степеней посвященности в обычных масонских ложах. 33 пера на другом - символ 33-й, высшей и особо тайной, степени.

А над самим орлом, то бишь над Соединенными Штатами, парит шестиконечная звезда Давида (символ «избранного народа»), составленная из 13 белых пятиконечных звезд.

Слева на однодолларовой купюре Рерих поместил большую печать США. На ней - пирамида, один из главных символов вольных каменщиков. Так зовут себя братья-масоны, якобы ведущие родословную от жрецов и тайных обществ Древнего Египта. Но эта пирамида какая-то странная. Усеченная. Сложена из 13 ступеней. Исследователи называют ее «пирамидой Иллюминатов (Просвещенных)». Это целая группа старинных масонских лож. Структура иллюминатов состоит из 13 степеней посвящения, что наглядно отражено в 13 ступенях пирамиды на долларе.

Вершина обезглавленной пирамиды как бы парит в лучах над основанием. В треугольнике (еще один масонский символ!) виден глаз. Специалисты называют его по-разному: «Всевидящее Око», око «Великого Архитектора Вселенной» - шефа всех масонов, «глаз Люцифера». Того самого, Сатаны!

Над глазом надпись по-латыни опять же из 13 (!) букв: «Annuit Coeptis». «Оно поддерживает (благословляет) нас!» Имеется в виду загадочное око в треугольнике. Снизу пирамиду окаймляет лента с девизом на латыни «Novus ordo seclorum» («Новый мировой порядок»).

Что же мы получаем в итоге? «Благословлен Новый мировой порядок!» Тот самый, основанный на принципах масонства. Всевидящее Око, Люцифер царит над пирамидой - всеми народами мира. Для принявших новые условия - ветвь оливы в лапе орла. Для непокорных - стрелы!




 

Мемориал первому президенту-масону США 
Джорджу Вашингтону (на фото). Его высота - 169 метров. «Чертова дюжина» в квадрате!

                            В КАКОГО БОГА ВЕРЯТ?

Самую главную тайну Рерих зашифровал в центре купюры. Поверху идет броская надпись: «Соединенные Штаты Америки». Чуть ниже благочестивая на первый взгляд фраза: «In God We Trust» («Мы верим в Бога»). В какого? Америка официально страна христианская. Однако ни одного привычного христианского символа на долларовой купюре вы не найдете. Тот же крест, например, отсутствует. Зато всюду царит «чертова дюжина», несчастливое для простых людей число 13. Минимум восемь раз повторяется на маленькой бумажке. Не странно ли? Так в какого же «Бога» предлагают верить американцам и всему миру? Ответ дан в самом центре. Крупными буквами. Раскройте глаза.

Видите? Орла и пирамиду с оком объединяет слово «ONE». «ОДИН», «ОДНО». Что это? Проще всего ответить: номинал купюры. Но такая надпись уже обозначена ниже. И в каждом из четырех углов нарисована единица (цифра и слово). А это самое крупное слово из трех букв стоит особняком, без всяких дополнений. Не случайно. Масоны же любят символы. Взгляните на их девиз в клюве орла «Единство в многообразии!». Еще он читается: «Из Множества Одно». Специалисты по тайным символам советуют внимательно приглядеться к графическому исполнению слова O N E. Крупные буквы стоят на достаточном отдалении друг от друга. Их три, а значит, Множество. Но при этом каждая последующая буква имеет точку пересечения с предыдущей. Отсюда впечатление, что надпись цельная, монолитная - Одно. И мы видим на купюре однозначный ответ:

Соединенные Штаты Америки
Мы верим в Бога
Он ОДИН
Один ДОЛЛАР

Ох, не зря сказал мудрец Конфуций: «Знаки и символы правят миром, а не слово и закон».



 





















Президент США Гарри Трумэн, отдавший приказ об атомной бомбардировке Японии, при полном масонском параде.

ДЕДУШКА БУША УКРАЛ ЧЕРЕП ИНДЕЙСКОГО ВОЖДЯ
 

Дотошные исследователи находят еще несколько масонских символов на купюре. Но, думаю, с нас уже достаточно. А самым любопытным советую взять линейку и измерить ширину купюры. Получится 66,6 мм. Случайное совпадение?

Но вернемся к «чертовой дюжине». Известно же, как боятся Штаты и Европа это несчастливое сатанинское число. В некоторых отелях даже нет 13-го этажа. Есть даже научный термин, обозначающий боязнь числа 13, - трискаидекафобия. Еще больший страх внушает пятница 13-го! В такой несчастливый день якобы распяли Христа, Адам и Ева отведали запретного плода, Каин убил своего брата Авеля.

Почему же тогда, словно в насмешку над американцами, на их самой массовой денежке столько «чертовых дюжин»? Потому что масоны, разрисовавшие доллар, - противники Христа, отвечают конспирологи. Впрочем, есть и официальное толкование символики. Первых штатов, вошедших в состав США, было ровно 13. Но тут возникает новый вопрос. К 1928 году, когда Рерих рисовал однодолларовую купюру, штатов было уже с полсотни. К чему возвращаться к истокам, коль закладывался в ту пору Новый мировой порядок? 50 - круче, чем 13. Другая странность: почему первых штатов было именно 13?

Вернувшись в библейские времена из Египта в Палестину, евреи поделили ее на 12 частей. Каждое из 12 колен Израиля получило по жребию свою территорию. В каждой - своя власть, законы, традиции. Но все подчинялись общему Синедриону. Когда переселенцы из Старого Света заселяли новую землю обетованную - Америку, - они создали 13 территорий-штатов. По числу колен израилевых плюс тринадцатое: духовные иудеи - масоны. Принцип управления тот же. Местные законы и общий федеральный центр. Большинство отцов - основателей США были вольными каменщиками. Из 56 человек, подписавших Декларацию о Независимости, 53 масоны. Эти братья и сформировали американскую нацию. Поэтому нет ничего удивительного в том, что они же становились хозяевами Белого дома. Говорят, лишь один президент в истории США был не масоном, а чистым католиком - Джон Ф. Кеннеди. Свою жизнь он закончил трагически.

Основателем и первым главой чисто американского масонства был Бенджамин Франклин («Великая ложа Филадельфии»). В Европе обычно «Великая ложа» была одна на всю страну. Франклин ввел ее в каждом штате.

Первый президент Джордж Вашингтон - иллюминат. Позже братья возведут Мемориал Джорджа Вашингтона в центре американской столицы, носящей его имя, - облицованный белым мрамором каменный обелиск высотой 169 метров. «Чертова дюжина» в квадрате! Портрет Вашингтона поместили на обратной стороне знаменитой однодолларовой купюры. 

















Элитный Йельский университет. В его стенах - тайная кузница президентов США «Череп и кости».

Нет нужды перечислять всех хозяев Белого дома. Вот только некоторые известные личности. Франклин Рузвельт, избавивший Америку от Великой депрессии, - масонская «Ложа «Парк 203». Его преемник Гарри Трумэн, отдавший приказ сбросить атомные бомбы на Японию, - «Великая ложа Миссури». Джеральд Форд - «Мальта Ложа 465». Рональд Рейган, Дуайт Эйзенхауэр, Ричард Никсон - «Богемский клуб».

А недавно в Америке вспыхнул скандал. Выяснилось, что еще в Первую мировую студенты престижного Йельского университета раскопали могилу вождя индейцев из племени апачи Джеронимо. Они забрали череп и пару костей, чтобы совершать над ними свои тайные ритуалы. Секретная организация «Череп и кости» появилась в университете еще в 1832 году. По подобию масонского ордена иллюминатов. Каждый год в нее вступали 15 студентов - отпрысков самых влиятельных семей Америки. Отсюда вышел 27-й президент США Уильям Тафт (его предок и создал тайное общество). Среди расхитителей индейской могилы был некий Прескот Буш. Отец Джорджа Буша-старшего и дедушка Буша-младшего, недавних президентов США. Разумеется, они тоже члены тайной организации. Как и Билл Клинтон.

«Череп и кости» фактически узурпировали Белый дом на два десятка лет. Йельские масоны надеялись, что Хиллари Клинтон продолжит эту славную традицию. Однако кости легли иначе. Президентом стал Барак Обама - тайное «Общество печати» Гарварда. Впрочем, Хиллари тоже не последний человек у Обамы. Хоть какое-то утешение Йелю.

                 СЕГОДНЯШНИЕ МАСОНЫ - КТО ОНИ?

Итак, кто же они такие, эти современные вольные каменщики? Чего хотят? Как действуют?

Разочарую. Точного ответа мы, обычные люди, никогда не узнаем. «На старшем курсе я вступил в общество «Череп и кости», - пишет Буш-младший в своей автобиографии. - Общество настолько секретное, что ничего больше я о нем сказать не могу». И не говорит.

Одни считают масонов мрачными заговорщиками,

преступниками, которые замышляют захватить весь земной шар. Другие пишут, что это невинные просветители, ученые, деятели искусства, несущие в мир свет разума. Не зря же в числе видных братьев - Ньютон, Гюго, Киплинг, Леонардо да Винчи, Моцарт, Уолт Дисней. Третьи называют их комическими персонажами. Прославились они и странными обрядами. Один из кульминационных моментов «Кода да Винчи» - Софи случайно попала на тайное заседание Приората Сиона, где Мастером был ее дедушка, и была шокирована увиденным: «...лежащего в центре алтаря деда оседлала голая женщина в белой маске, роскошные серебристые волосы разметались по спине. Тело плотное, далеко от совершенства, и она ритмично, в такт заклинаниям, вращала задом. Занималась любовью с ее дедом!»

Еще больше шокировало бы внучку, если бы ее голый дед с той теткой целовали под хвост рогатого козла, символ Сатаны. Такие обряды тоже описаны.

В мире (и в России) сейчас множество разных обществ, клубов, организаций. Одни из самых популярных, многочисленных - системы «Лайонс-клуб», «Ротари-клуб», появившиеся в ХХ веке. Конспирологи считают, что это первички, где проходят обкатку кадры. Лучшие, проверенные, дескать, уходят наверх, в тайные ложи.

Чем выше, тем более закрыты структуры, все эти «Черепа и кости», клубы «Бавария». Самые загадочные - организации, появившиеся всего несколько десятилетий назад. «Бильдербергский клуб», Трехсторонняя комиссия, Совет по международным отношениям США... Президентам США, крупным политикам ныне куда важнее быть членами этих обществ, чем играть в старенькие «Череп и кости».

                     ДЕКОРАЦИЯ ДЛЯ ТУРИСТОВ


Так что не стоит глубоко залезать в историю тамплиеров, розенкрейцеров, иллюминатов и прочей братии, вникать в их символы, обряды, цели. Похоже, сейчас это только внешний антураж. Для низшего звена. И туристов.

В «Коде да Винчи» масонские дела изображены со знанием дела. Пошли даже слухи, что и раскрутили бестселлер на весь мир вольные братья. Хотя с той же уверенностью говорят, что приложили руку турагентства - осматривать масонские святыни повалили туристы со всего мира! В Нью-Йорке их водят по зданию Ложи, показывают золотую статую Вашингтона, разбитую коляской парализованного Рузвельта мраморную ступеньку.

Пишут, что в одной Америке ныне официально действуют 5 миллионов масонов. В справочниках указываются адреса лож. Страшно? Да нисколечко. У нас еще недавно было 18 миллионов членов КПСС. И где ныне эта пирамида, схожая с масонской? Аналогии очевидны. В самом низу пионеры, всем ребятам примеры. Из лучших формировался комсомол. Самые проверенные попадали в партию. В СССР без членства в КПСС нельзя было сделать достойную карьеру. Партсобрания, заседания парткомов, райкомов, пленумы - чем не масонские тайные заседания? Только братья издревле склонны к мистике. Традиция такая. У нас свои обряды были - пение гимна, долгие, продолжительные аплодисменты, вынос знамен, демонстрации, Мавзолей! Кстати, о Мавзолее. Стоять на нем во время парадов могли только самые избранные. А под ногами - тело вождя.

Ну и чем это отличалось от тайных обрядов Бушей и их коллег с черепом и костями вождя индейцев? Не зря же Ленин называл большевиков орденом меченосцев.

 Правда, советские люди хорошо знали, кто стоит на вершине коммунистической пирамиды. Политбюро. Но кто ныне наверху долларовой пирамиды, возвысившейся над всем миром, покрыто глубокой тайной. Ясно лишь одно: это очень серьезные люди. Они не будут сами баловаться тайной символикой, странными обрядами. Зачем? Эти люди без всяких заклинаний сделали явью извечную мечту алхимиков. Приватизировав печатный долларовый станок, они давно уже делают деньги буквально из воздуха, получая за простые бумажки все материальные блага мира. Стоит этим кукловодам дернуть за ниточку - и начинает трясти целые страны и континенты. И пока не узнаем, что это за люди и как они действуют, мы не поймем, что с нами всеми происходит и почему настал мировой кризис.



 

19 лист. 2010 р.

Почему доллар правит миром

05.03.2009 Евгений ЧЕРНЫХ  Комсомольская Правда

Один из главных недоуменных вопросов сегодня: если мировой кризис начался в Америке, почему ж тогда у нас растет их доллар?

              Мистическая правда о кризисе в США и мире

Под загадочной пирамидой на долларе — девиз «Новый мировой порядок». Рузвельт заставил страну уважать бумажный доллар. Принудить другие государства полюбить баксы помогла Вторая мировая. Она же вытащила США из Великой депрессии.
Один из главных недоуменных вопросов сегодня: если мировой кризис начался в Америке, почему ж тогда у нас растет их доллар?

Баксу давно пророчат кирдык, как и Штатам, но он по-прежнему остается главной валютой на планете. Как же эта зеленая бумажка, которой фактически грош цена, без боя захватила страны и континенты?

                          Во глубине серебряных руд

Лет двадцать назад я побывал на родине доллара. Добрался до нее часа за три на обычной «шестерке». Из Праги в городишко Яхимов, о котором 99 процентов читателей и не слыхивали. Про Карловы Вары больше народ знает. А Яхимов затерялся в горах верстах в двадцати от курорта.

В дорогу меня, собкора «Комсомолки» в Чехословакии, позвала тогда страшная тайна заштатного городка — проклятые рудники, на которых в сталинские времена добывали уран десятки тысяч заключенных. Яхимовцы, столько лет вынужденные держать язык за зубами, были рады поговорить начистоту.

















Под загадочной пирамидой на долларе — девиз «Новый мировой порядок»

Главным богатством здешних мест в средние века были не целебные воды, а серебряные копи.
Вместе с драгоценным металлом попадалась странная руда, прозванная «смолкой». Горняки ее
выбрасывали в отвал. Немецкий химик М. Клапрот, проведя анализ «смолки» с яхимовских рудников, открыл в 1789 году новый химический элемент — уран. В 1898 году супруги Кюри, будущие нобелевские лауреаты, обнаружили в яхимовской «смолке» радий, который в миллион раз активнее урана.

После оккупации Гитлером Чехословакии здесь добывали уран фашисты для своей атомной бомбы. Сразу после войны уже наши превратили окрестности Яхимова в одну большую запретную зону. Сначала уран добывали пленные немцы, затем свои политзеки.
























Тайные символы на американском долларе нарисовал наш художник-мистик Николай Рерих

Когда мужики выложили все атомные тайны, один из панов, отхлебывая пивечко, глубокомысленно произнес: «Наш Яхимов — родина доллара!»

 — А первые слоны случайно не у вас родились? — брякнул я.

 — Это Россия — родина слонов. А нам и доллара хватит, — обиделся бывший начальник секретного рудника. Компания стала возбужденно убеждать меня, что доллар — чистая правда. Даже собрались тащить в местный музей — Королевский монетный двор. Но была глубокая ночь. Экскурсию отложили на завтра.

А назавтра, продрав в гостинице глаза, я быстро рванул из города: тогда говорили, что в яхимовских домах повышенная радиоактивность.

                            Из талера в даллер перелетая

А ведь мужики не обманули. Вернувшись в Прагу, я навел справки. Сначала в тех краях добывали железную руду. А городок звался Йоахимсталь (долина святого Иохима). В 1516 году здесь нашли серебро. Хозяин земель бедный граф Стефан Шлик быстро понял, какая удача ему привалила. Стал чеканить собственную серебряную монету. Назвали ее, как и город, «йоахимсталер». На одной стороне монеты изобразили святого Яхима, на другой — льва, герб Чехии. Позже сложное название укоротили — появился талер (в России, которая всегда шла своим путем, наоборот, взяли первую часть названия — «ефимок». Но монета не прижилась).

Шлик выпустил более 2 миллионов талеров. И умер. Своей ли смертью или кто помог? Слишком уж выгодный был бизнес. Карл V тут же отобрал у осиротевшей семьи право чеканки монеты в пользу императорского дома. Только государи, цари, а позже государство должны обладать монополией на выпуск денег! (Запомните эту фразу. Мы еще к ней вернемся в наших расследованиях о долларе.)

Талер вскоре стал популярным в Европе. Фактически он был первой мировой валютой. В Испании его звали талеро, в Италии — таллеро, в Нидерландах — дальдре, в Скандинавии — далер, в Англии и Шотландии — даллер, затем даллар, доллар. Под этим названием он и прижился в Америке, куда перебрались через океан смелые англичане. В 1785 г. конгресс США официально принял решение сделать доллар денежной единицей стран
Правда, яхимовские мужики убеждали меня, что их талер в народе сразу прозвали толаром, созвучным будущей американской денежке. Похоже на легенду. Хотя такая версия тоже ходит в нумизматике.

Цепляет другое. Доллар, из-за которого сейчас трясет весь мир, и радиоактивность с Хиросимой и Чернобылем, ядерным оружием, способным в мгновение ока спалить всю планету, вырвались из одних яхимовских копей. И порой их судьбы будут тесно переплетаться. Это не просто мистическая связь, а какая-то дьявольская насмешка. Кстати, Хиросиму и Нагасаки фактически сожгли во имя Его Величества Доллара!

                             Мировой порядок бакса

У американского доллара много тайн. Но, пожалуй, самая главная — однодолларовая купюра 1928 года. Оформлял ее по просьбе будущего вице-президента США Уоллеса русский эмигрант Сергей Макроновский. Считается, что под этим псевдонимом скрывался знаменитый художник, мистик, теософ Николай Рерих. В пользу версии говорит многое. В 1920-м Рерих переехал с женой в США, основал «Общество Агни-Йоги», создал Институт объединенных искусств в Нью-Йорке. Дружил с таким же мистиком Генри Уоллесом, который позже стал ближайшим помощником Рузвельта. Явно с подачи Генри в 1935 году в Белом доме представители 21 страны мира подписали Пакт Рериха о защите памятников искусства. На церемонии был сам президент.

Так вот, на той однодолларовой купюре появляется странный знак — усеченная пирамида на Большой печати США. Ее вершина как бы парит в лучах над основанием. В образовавшемся треугольнике изображено «Всевидящее око». На ленте, окаймляющей пирамиду снизу, надпись по-латыни: «Новый мировой порядок». Ясно, что даже Рериху не позволили бы рисовать на национальной валюте все, что ему вздумается. Значит, был чей-то заказ. Явно не друга Генри. Он еще не имел большой политической силы. Рузвельт тоже не помышлял пока о президентстве, был губернатором Нью-Йорка. Значит, за спиной Генри был очень влиятельный человек или группа лиц, которые могли вот так запросто изменить дизайн национальной валюты. Купюра, обратите внимание, была выпущена в 1928 году. Буквально на следующий год экономика США грохнулась в считанные дни. Наступила Великая депрессия. Ладно бы она свирепствовала лишь в США. Эпидемия перекинулась в Европу. Тяжелее всех пришлось Германии. На фоне кризиса тогда к власти пришел Гитлер. Америку же лечить от депрессии пришлось Рузвельту. Через пять лет после выхода странной банкноты. Сейчас много говорят о «новом курсе» Рузвельта, исцелившем страну от депрессии. На самом деле тот легендарный New Deal переводится иначе — новая сделка. Она и была заключена между государством и крупным бизнесом, который обязали делиться частью доходов, чтобы не потерять все. А настоящий новый курс, зашифрованный на новой долларовой банкноте, не афишировался. Это был курс на вытеснение фунта стерлингов как единственной мировой валюты с 1840 года и установление нового мирового порядка, где будет править Доллар.

                             Золотое ограбление штатов

Но прежде чем замахиваться на захват мира, надо было установить железный порядок дома. В депрессию «зелени» народ доверял слабо. Более надежными американцы считали золотые монеты, слитки, ходившие наряду с бумажными баксами. Придя к власти, Рузвельт едва ли не первым делом конфисковал золото у народа. Вот выдержки из этого знаменитого Указа 6102.

«Я, Франклин Д. Рузвельт, президент Соединенных Штатов Америки, объявляю, что критическая ситуация национального масштаба существует, а потому… накладываю запрет на тайное накопление золотых монет, золотых слитков и золотых сертификатов на всей территории США частными лицами, товариществами, ассоциациями и корпорациями.… Предписываю принять следующие меры: до 1 мая 1933 года все лица обязаны сдать в Федеральный резервный банк… все имеющиеся у них накопления в виде золотых монет, золотых слитков и золотых сертификатов….

По принятии от граждан золотых монет, золотых слитков или золотых сертификатов Федеральный резервный банк или же любое из его подразделений обязаны выплатить гражданам эквивалентную компенсацию любыми другими монетами или валютой, имеющей хождение на территории Соединенных Штатов.

В случае злонамеренного нарушения данного указа… лицо или лица, повинные в этом, могут быть оштрафованы на сумму, не превышающую 10 000 долларов, или же подвергнуты тюремному заключению сроком не более десяти лет, или же обоим этим наказаниям одновременно». Такому же наказанию мог подвергнуться любой чиновник, «сознательно участвовавший в этом нарушении или же ему способствовавший».

Ну как, сурово поступил президент-демократ, надежа нации?

Сданное золото оплачивалось только «зеленью». По курсу 22,6 за унцию благородного металла. Когда все золотишко у народа подчистили, Рузвельт повышает цену унции до 35 долларов. Но это касалось лишь иностранцев. Для граждан США золото на долгие годы стало запретным. А девальвация доллара пошла на пользу экономике страны.

Для конфискованного же золота позже построили специальное хранилище — знаменитый Форт-Нокс. Его иногда показывают в голливудских блокбастерах.

Впрочем, будем справедливы. Отобрав золото, Рузвельт дал народу взамен алкоголь. Отменив «сухой закон» 1919 года. Прежде на контрабандном виски наживалась мафия. Теперь доходы пошли в казну. Среди американцев была популярна шутка: «В начале 1933 года два человека шли по улице. У одного в кармане — золотая монета, у другого — бутылка виски. Один из них был вне закона. В конце 1933 года один из них тоже был вне закона, но с точностью до наоборот».

                        Война — «зеленому» мать родна!

Так гениально в первый же год президентства Рузвельт заставил страну уважать бумажный доллар. Принудить другие государства полюбить баксы помогла Вторая мировая. Она же вытащила США из Великой депрессии.

Только по ленд-лизу Штаты отправили союзникам вооружения, продовольствия, других товаров на 48 миллиардов долларов. Представляете, как поднялась экономика США! А собственное перевооружение, тот же Атомный проект!

Уже в 44-м, когда за океаном еще гремела война, США организуют в пригороде Вашингтона Бреттон-Вудсе очередную встречу союзников по будущему переустройству мира. Фактически там утвердили послевоенную международную финансовую систему. И назначили доллар единственной мировой валютой для расчетов между странами. Почему такая честь? США к тому времени накопили более 70 процентов мирового запаса золота. Золотом обеспечивался и доллар. По курсу 35 гринов за унцию, как приговорил Рузвельт десять лет назад. Ни фунт стерлингов, ни франк такой силы уже не имели. Кажется странным, почему союзник Сталин не возражал против доллара. Американцы считали, что русские просто не понимали значения финансов. Возможно, хитрый Сталин не поднял бузу, потому что ему в тот момент для победы над Гитлером требовалось заокеанское оружие, продовольствие по ленд-лизу. А уж после Гитлера он надеялся раздербанить и господ-капиталистов с их финансами. Но был и еще один фактор ценой в 6 миллиардов долларов. Такой займ Молотов надеялся получить у США сразу после войны на восстановление России. Рузвельт пообещал. Поэтому все в Бреттон-Вудсе прошло тихо. Решение приняли, доллар утвердили, заодно создали Международный валютный фонд и еще ряд серьезных финасовых институтов.

Обратите внимание: всего через 16 лет после появления долларовой купюры с шифровкой Рериха был установлен Новый мировой порядок. Согласитесь, ловкая работа! А чтобы показать непокорным, кто на планете хозяин, в августе 45-го США сбросили атомные бомбы на Хиросиму и Нагасаки. Во имя укрепления Доллара!

Однако Игорь Курчатов уже создавал свой ответ Америке. Потому и стал Яхимов запретной зоной, и оттуда, с родины доллара, шли в СССР составы с урановой рудой для первой советской атомной бомбы. Так странно порой ухмыляется история.

Бреттон-Вудское соглашение все участники должны были ратифицировать до конца 1945 года. Но отношения между бывшими союзниками стали холодать. Советскому Союзу вместо займа показали кукиш. Возмущенный Сталин в конце декабря лично наложил вето на вступление СССР в Бреттон-Вудское соглашение. Официальная причина: «Поскольку США не предложили СССР займа, наше вступление в эти организации может быть воспринято как наша слабость, как вынужденный шаг, совершенный под давлением США. Наше отрицательное отношение выразит нашу независимую позицию в этом вопросе». Впрочем, поезд уже ушел.

А что же гарант займа Рузвельт? Он ушел в мир иной еще в апреле. Здоровый человек, позировал художнице. За 15 минут до завершения сеанса вдруг упал замертво с дивана. Кровоизлияние в мозг, гласила официальная версия. Бывает. Однако вскрытия не было. Церемония прощания с отцом нации прошла… у закрытого гроба. Было много других странных деталей смерти. Что вызвало слухи, легенды, книги о тайне гибели Рузвельта. Вроде бы ему выстрелили в затылок, разрывная пуля разнесла лицо. Гитлер тоже умер в апреле 45-го. К власти оба пришли в начале 33-го. Мавры сделали свое дело? Одна из версий — Рузвельт не готов был идти до конца в разрыве отношений с Россией и не позволил бы вырасти атомному грибу над Хиросимой и Нагасаки. А это мешало Доллару стать королем мира…
Кстати, художницу, рисовавшую портрет Рузвельта в тот роковой для нации день, звали Елена Шуматова. Из русских.

Кризис таки добьет мир

4 Мар, 2010  Сергей Голубицкий, Бизнес журнал

Поразительно: Едва не уничтожив всю экономику, современный финансовый кризис не вызвал даже намека на реформу банковской системы! Мир ждут глобальные потрясения. Нам всем остается одно: ждать, пока кризис сам доведет дело до логического конца и развалит весь виртуально-финансовый макабр до основания. До полного коллапса. Амока. Клинической смерти. А дальше: поживем — увидим!

В январь 2010 года мировые финансовые рынки вступили в той же безумной эйфории, в какой пребывали последние три месяца канувшего в небытие 2009-го. Первые торги на Нью-йоркской бирже подтвердили худшие опасения неангажированных аналитиков: реакции инвесторов на фондовом рынке оторваны не только от реальной экономики (отрыв-то этот продолжается уже девять месяцев), но и от банального здравого смысла.

«Нет даже намека на то, что эти люди извлекли хоть какой-нибудь урок из кризиса. Они ничего не усваивают, продолжая жить в каком-то своем, особом мире».

В начале 2009 года практически все эксперты предсказывали обвал фондового рынка с последующим затяжным выходом из медвежьего тренда. Этот вывод напрашивался по двум причинам. Во-первых, макроэкономические показатели декабря 2008-го (темпы падения продаж, роста безработицы, сворачивания программ кредитования и размах ипотечного кризиса) демонстрировали худшие данные за весь послевоенный период. Во-вторых, развитие событий по сценарию L как нельзя лучше соответствовало не сиюминутной выгоде, а долгосрочному оздоровлению экономики.

В самом деле, резкий кульминационный обвал фондового рынка, отражающий качественное изменение в макроэкономике, с последующим медленным выходом из кризиса (тот самый сценарий L), отвечает естественным процессам саморегуляции рынка, а не искусственному его стимулированию.

Допинг, конечно, способен продемонстрировать весьма зрелищные результаты, однако он лишь усугубляет пагубное состояние экономики. Именно такой допинг закачали в американскую экономику (а примеру флагмана тут же последовали и все остальные сателлитные экономики мира — от Европы до Японии) в апреле 2009 года в форме абсолютно беспрецедентных мер. Как то: снижение ставки рефинансирования почти до нуля, финансовое субсидирование, отсрочки на неопределенный срок платежей по кредитным обязательствам, предоставление безусловных гарантий государства по вкладам и прочая.

Точные цифры мы никогда не узнаем, но по неофициальным данным1 правительство США направило на стабилизацию экономики в 2009 году более 11 трлн долларов. Еще больше запланировано для интервенций в 2010 году. В результате столь невероятного вмешательства «внерыночного фактора» события в 2009 году пошли не по внутренне адекватному (здоровому) сценарию L, а по паллиативному сценарию V, следствием которого стал искусственный и неоправданный объективными предпосылками рост фондового рынка, не имеющий, к тому же, аналогов в истории.

Для усиления эффекта от допинговых субсидий и безответственных индульгенций в духе развитого социализма, выданных финансовой группе, известной под именем Too Big To Fail2 — банкам Goldman Sachs, JP Morgan, Morgan Stanley, Bank Of America, Citigroup и Wells Fargo, — были ангажированы все так или иначе интегрированные в истеблишмент средства массовой информации и аналитические агентства.

С нечеловеческой энергией они принялись, с одной стороны, переосмысливать макроэкономические показатели (в основном по давно отработанному сценарию переноса положительных результатов более отдаленных периодов на близлежащие), с другой — педалировать мажорную картину развития экономики. Начиная с сентября 2009 года, когда любой бычий тренд без искусственной поддержки просто обязан был войти в стадию здоровой коррекции, абсолютно все мейнстримные СМИ в унисон запели об «окончательном выздоровлении экономики», о «повсеместных признаках стабилизации — от показателей безработицы до снижения количества дефолтов по недвижимости и оживления покупательной активности населения».

Следствием этой блестяще скоординированной пропаганды стало продолжение и без того беспрецедентного рыночного аптренда, основанного, на сей раз, на каких-то совсем уж химерических ожиданиях, ощущениях и эмоциях, не имеющих ни малейшей опоры в реальности.

Самым показательным моментом выхода ситуации из-под контроля стала реакция рынка в середине декабря 2009 года на заявление Bank Of America (NYSE: BAC) о возврате государственных дотаций, полученных годом ранее по программе TARP. Поскольку своих денег у Bank Of America давно не водится, фантасмагорическую сумму в 45 млрд долларов было решено материализовать из воздуха: частично путем дополнительной эмиссии в размере 18 млрд 600 млн долларов, частично — за счет кредитов на стороне (по большей части — у того же самого государства через Федеральную резервную систему по сверхнизким процентным ставкам).

В нормальной ситуации и при нормальных обстоятельствах дополнительная эмиссия даже в десятикратно меньшем размере неминуемо должна была вызвать массовый сброс акций существующими акционерами — ход, продиктованный здравым смыслом: любая дополнительная эмиссия обесценивает уже существующие акции, поскольку увеличивает их количество при оставшемся неизменным объеме активов.

Единственным поводом для сохранения акций в портфеле и ставки на повышение может служить безупречное финансовое и экономическое положение эмитента, мощная позитивная динамика развития его бизнеса и радужные перспективы. Ничего подобного в анамнезе Bank Of America (равно как и остальных участников финансовой группы Too Big To Fail) не наблюдается: положение аховое, динамики никакой, перспективы в лучшем случае неопределенны.

Да и откуда этим перспективам взяться? «Самое поразительное в современном финансовом кризисе заключено в том обстоятельстве, что он, едва не уничтожив всю экономику, не вызвал даже намека на реформу банковской системы. Казалось бы: после клинической смерти устранение первопричины просто обязано стать приоритетной задачей. Однако по ряду обстоятельств, среди которых не последнее место занимает рост фондового рынка, никакого устранения первопричин не последовало», — сетует профессор Массачусетского технологического института Саймон Джонсон.

Утешает лишь одно: любое массовое безумие (в отличие от индивидуального) рано или поздно утоляется. Есть надежда, что бессознательная эйфория, переметнувшаяся в новый 2010 год, вскоре все-таки захлебнется под давлением объективных обстоятельств. Ведь их невозможно убрать с глаз долой даже лицемерными рассуждениями о некоем компромиссном сценарии W, о котором в последнее время заговорили встроенные в систему аналитики.

Как я уже сказал, первый этап роста — с апреля по август — был связан с активной интервенцией государства. Второй этап — с сентября 2009-го по январь 2010 года — обусловлен не позитивными изменениями в экономике, а некими иррациональными ожиданиями, связанными, в основном, с надеждой на быстрое и скорое изменение ситуации. Дело в том, что государство практически исчерпало все возможные средства паллиативного воздействия на экономику при условии сохранения ее первоосновы — порочной системы виртуально-кредитных отношений, которые опираются на фикции ничем не обеспеченного доллара, штампуемого частной конторой — Федеральным резервом.

Ставку рефинансирования опускать дальше некуда, уровень безработицы даже в объеме фиктивного показателя (10% против реальных 17–20%) невидан со времен Великой Депрессии, а главное — совершенно не собирается опускаться; банки вопреки призывам и запугиваниям со стороны правительства по-прежнему не выдают кредиты предприятиям; малый и средний бизнес закрывается лавинообразными темпами; розничная торговля загибается; население страны на долгие годы вперед отказывается от бездумного потребления в пользу парадигмы сохранения сбережений, уже успешно апробированной в 30–40–е годы. Даже видимость контроля Too Big To Fail невозможно соблюдать после массового исхода этой банды из-под колпака TARP.

В подобных обстоятельствах сценарий W, подготавливающий общественность к вероятному повторению рыночного обвала марта 2009 года, смотрится еще менее жизнеспособным, чем предыдущий сценарий V. Хотя бы потому, что на V у правительства еще оставались ресурсы, а на W нет ничего, кроме денежного печатного станка. Проблема, однако, в том, что печатный станок находится в руках не правительства США, а частной конторы Федерального резерва, которая выражает интересы своего единственного хозяина — финансового капитала и Старых Денег. А этот финансовый капитал (в первую очередь группа Too Big To Fail) совершенно не заинтересован в инфляционном сценарии развития событий3 .

Если не L, не V и не W, то что тогда ожидает американскую — а вместе с ней и мировую — экономику? Рискну предположить, что объективная реальность рано или поздно одержит верх над всеми искусственными паллиативами и допингами и вернет экономическое развитие общества к натуральной динамике L. Правда, с учетом случившейся в 2009 году коррекции V, сценарий условно можно представить чем-то вроде русской буквы Ч, но сути дела ничто не меняет: всех нас ждет не просто еще одна коррекция по типу W, а обвал с последующим затяжным спадом. Причем, чем продолжительнее этот спад окажется, тем лучше будет для экономики в долгосрочной перспективе.

Первыми, кто признал неизбежность грядущего обвала, стали — удивляться не приходится! — сами виновники кризиса, крупнейшие финансовые институты из группы Too Big To Fail. Доказательство: сначала массовый исход из TARP в декабре 2009-го, затем — раздача бонусов и поощрений сотрудникам по результатам 2009 года.

Начнем с первого действия. В декабре, как известно, откупились от государства три голиафа: Bank Of America, Citigroup и Wells Fargo. Ранее из-под колпака т. н. Pay Czar4 вышли Goldman Sachs, Morgan Stanley и JPMorgan Chase. Все процедуры выхода проходили по более или менее единому сценарию, поэтому ограничусь фактами из биографии лишь одного банка — Bank Of America.

Перед тем как выйти из программы TARP и вернуть государству 45 млрд долларов, Bank Of America порадовал нацию в квартальном отчете своими финансовыми достижениями (по состоянию на 30 сентября 2009 года) — убыток в 2,24 млрд долларов5 . Не нужно иметь высшего экономического образования, чтобы догадаться: положение у банка, наверное, не лучшее. Бывает, конечно, и хуже, но в любом случае 2 млрд убытков только за один квартал — неподходящий момент для дополнительных трат. Тем более что год назад Bank Of America продемонстрировал полтора миллиарда долларов прибыли, а затем через месяц де-факто обанкротился, после чего и был спасен государством за счет денег налогоплательщиков по программе TARP.

Тем не менее, Bank Of America принимает решение, что ему негоже отставать от более удачливых коллег из Goldman Sachs и Morgan Stanley и непременно нужно откупиться от государства. И откупается — как я уже сказал, частично путем дополнительной эмиссии в размере 18 млрд 600 млн долларов, частично за счет кредитов на стороне.

Точно так же поступили Citigroup и Wells Fargo. Внешняя мотивация, разумеется, на высоте: «Программа TARP была создана, чтобы предоставить банкам поддержку до того момента, когда они окажутся в состоянии со всей осторожностью вернуть деньги. Нас радует то обстоятельство, что мы сейчас можем выкупить у правительства США свои привилегированные акции и расторгнуть соглашение о разделении риска. Мы выражаем признательность американским налогоплательщикам и осознаем свой долг содействовать возрождению экономики посредством кредитования и поддержки домовладельцев и других кредитополучателей», — заявил Викрам Пандит, генеральный директор Citigroup.

Нам остается только согласиться с удачно выбранным моментом: как-никак Citigroup, вернувший государству ту же сумму, что и Bank Of America (45 млрд долларов), в последнем квартале обошел коллегу на целый миллиард долларов, продемонстрировав убыток в размере 3,24 млрд (также по состоянию на 30 сентября 2009).

Для чего же на самом деле ребята из группы Too Big To Fail откупались от государства в момент, когда аппарат искусственного поддержания жизни является самым ценным активом на балансе? Ответ на вопрос стал материализовываться в середине января 2010 года, когда банки приступили к своему любимому занятию: раздаче премий и бонусов сотрудникам.

Воображение зашкаливает от размаха этих бонусов: оказывается, за первые 9 месяцев 2009 года Citigroup, Bank of America, Goldman Sachs, JPMorgan Chase и Morgan Stanley зарезервировали на грядущую самокомпенсацию — поверите ли! — 90 млрд долларов (The New York Times).

Гомерическая сумма, сопоставимая с национальными бюджетами не одной дюжины суверенных государств планеты, распределяется следующим образом: Bank of America выделяет на компенсацию сотрудникам 24,17 млрд долларов, Goldman Sachs — 16,7, Citigroup — 18,73, Morgan Stanley — 10,87 и JPMorgan Chase — 21,82 млрд.

Усредненный размер бонусов, выписываемых сотрудникам банков группы Too Big To Fail по результатам 2009 года, составит около полумиллиона долларов. Деньги эти, как вы понимаете, будут распределяться неравномерно. На нижнем полюсе размер компенсации исчисляется несколькими тысячами долларов, зато наверху цифры обретают феерическое звучание: 9 млн долларов предполагается заплатить Джону Хейвенсу, главе инвестиционного подразделения Citigroup, 18,4 млн должны перепасть генеральному директору Wells Fargo Джону Стрампфу. Сколько получит Ллойд Бланкфейн, председатель правления и гендиректор Goldman Sachs, можно только догадываться: в 2007 году его компенсация составила 68 млн долларов6 .

Аргументация для самокомпенсации у банков магическая: финансовый 2009 год оказался едва ли не самым прибыльным за последнее десятилетие! Люди хорошо поработали, как же их не отблагодарить?! Однако дело не в том, что «жирные банковские коты» премируют себя в ситуации, когда каждый 15-й американец сидит без работы. А в том, что «самый доходный финансовый год» образовался исключительно благодаря тому, что государство создало для банков Too Big To Fail инкубаторские условия, не только влив в критический момент десятки миллиардов долларов, но и разделив с частными банками их риски! Вдумайтесь: TARP предоставил Bank Of America гарантии по кредитным обязательствам на сумму в 118 млрд долларов, а Citigroup — 306 млрд! Стоит ли объяснять, что означают подобные гарантии для любого банка в ситуации, когда массовый исход вкладчиков автоматически ведет к банкротству?

Между тем все банки из группы Too Big To Fail не только вернули деньги по TARP, но и благородно отказались от разделения рисков! Иными словами, полностью обнажились на пороге второй волны кризиса! Неужели Викрам Пандит со товарищи столь наивен, что не предчувствует грядущий обвал рынка? Да бог с вами! Всё тонкий индус понимает не хуже нас с вами! Даже лучше, потому что делает ставку на одно обстоятельство, о котором обыватели не догадываются: что бы такого страшного ни приключилось с экономикой и мировой финансовой системой, Белый Дом будет прикрывать Too Big To Fail до последнего. Можно не сомневаться, что на пороге нового банкротства правительство изобретет новую программу, которая вытащит финансовую элиту за уши из болота. Опять на деньги налогоплательщиков.

Пока же очередной час Х не накатил, можно смело раздавать самому себе щедрые бонусы.

Правда, у банковских бонусов есть и другое justificatio7 : финансовая элита прекрасно осознает ограниченность ресурсов государства для искусственной реализации сценариев V и W. Инфляционной закачки пустых денег не избежать, а значит, необходимо максимально быстро превратить дивиденды в кэш, а затем перевести их в более надежные инвестиции (например, в золото). Чем банкиры и занимаются, выплачивая себе колоссальные бонусы — пусть даже ценой окончательной потери общественного лица.

Закончить статью мне хотелось бы на конструктивной ноте. Существует ли возможность пережить грядущую катастрофу с минимальными потерями? Конечно! Для начала достаточно забыть как страшный сон саму лицемерную формулу Too Big To Fail, скрывающую за заботой об экономике спайку власти с финансовым капиталом. Как сказал Джеральд Селанте: «Это Америка, черт побери! Дайте этим Слишком Большим, Чтобы Разориться, шанс наконец разориться!»

Печалит лишь объективная невероятность такого забвения. Кто ж даст Обаме забыть о спайке?! Одно дело — трафить публике хлесткими лозунгами про «жирных банковских котов», другое — ликвидировать тепличные условия для крупнейших банков.

Подобный шаг не позволят сделать не только президенту Обаме, но и любому другому политику. Не для того Старые Деньги создавали эту кукольную двухпартийную систему, чтобы потом она восставала против собственного демиурга. Разве что породить третью партию в США, способную взять на себя функцию демонтажа спайки власти и финансового капитала.

Но и это, увы, нереально. А значит, нам всем остается одно: ждать, пока кризис сам доведет дело до логического конца и развалит весь виртуально-финансовый макабр до основания. До полного коллапса. Амока. Клинической смерти. А дальше: поживем — увидим!

 Джерело Инфоротор

---------------------------------------------------------

1 Цифра Джеральда Селенте, президента Исследовательского института трендов (The Trends Research Institute).

2 Слишком большие, чтобы обанкротиться (англ.). Прозвище, данное шестерке крупнейших американских банков, получивших от государства системообразующий статус, беспрецедентные налоговые льготы и финансовые дотации.

3 За подробностями этого вывода отсылаю читателей к блестящему анализу ситуации, выполненному Михаилом Хазиным в его прогнозе на 2010 год.

4 «Царем зарплаты» называют юриста Кеннета Файнберга, назначенного Казначейством США в июне 2009 года Special Master for TARP Executive Compensation, главным контролером материальных выплат руководящих работников компаний, облагодетельствованных программой TARP.

5 Показатель Net Income to Common Shareholders Including Extra Items.

6 Справедливости ради отметим, что в 2008 году чудо-менеджер от каких бы то ни было бонусов предусмотрительно отказался.

7 Оправдание, обоснование (лат.).

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА НАЦІЇ: УКРАЇНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА

Ернст Заграва

Стаття написана на замовлення журналу "Економічний Часопис-ХХІ". Опублікована в ч. 2, 2003 р.

Індустріальна революція і спричинене нею прискорення економічного розвитку призвели до нечуваного зростання економічних одиниць - компаній. Соціальні революції, так само, як і реформи, що слідували революції індустріальній, призвели до послаблення держав як елементів соціальної системи. Соціальні революції несли демократичні свободи, усували державний контроль, але, послабивши державу, вони поставили її у залежність перед компаніями, що зростали. Відтак держави виявилися дедалі менше здатними приборкувати потугу великих корпорацій. Як наслідок, і сама демократія (що спроможна реалізовуватися лише через державу) була поставлена під загрозу. Як реакція на таку ситуацію наприкінці XIX-го століття розпочався зворотний наступ держав,1 чи не головним проявом якого було введення антимонопольних актів, спрямованих на обмеження соціально-економічної потуги великих корпорацій та усунення монополізації ринку.

           Демократичні держави добробуту
як результат державного наступу

Загроза демократії, що виходила з факту величезної концентрації капіталу в одних руках, комуністичні революції, Велика Депресія, що показала недосконалість вільного ринку як у межах кожної країни, так і на світовому ринку, знову покликали до життя Сильну Державу. Перша, а особливо Друга світова війна наголосили не лише на потребі сильної держави, а й на єднанні нації, жорсткому підкоренні всіх одному центру для досягнення однієї мети.

Після війни цей підхід не був відкинутий. Однак тепер нації напружували сили для того, щоб єдиним колективом перемогти інші нації уже не на полі бою, а в економічному герці.

Економіки країн перетворювалися на злагоджені команди, які координовано здійснювали спільну роботу з виводу нації в лідери. Це вже був не "вільний базар", а "потужний супермаркет", де всі працюють на спільний успіх, не "какофонія розрізнених звуків вільних інструментів", а "зіграний оркестр", чия мелодія радувала слух та надихала, і диригентом якого виступала держава. А успіх залежав як від майстерності оркестрантів (приватних компаній), так і від майстерності диригента. Велика відповідальність покладалася на всіх, і лише такий підхід давав великі і славні симфонії.

Держава була тепер спроможна послабити податковий прес на окремі компанії з метою створення їм найкращих умов при виході на міжнародні ринки. Таким компаніям надавалися спеціальні пільгові субсидії, їхні потреби розглядалися в кабінетах міністрів. Ішов певний перерозподіл доходів на користь окремих "пестунчиків". Але останні мусили йти за кордон, у чужі землі і приносити додому здобич.

Ці пестунчики були командос, на яких нація фокусувала свої зусилля. Чим сильніша нація в цілому, тим більше сили вона могла зосередити на обраних нею фаворитах, тим більше було шансів, що вони переможуть у чужих землях чужих фаворитів і отримають зиск. І тому суспільство було в змозі радіти за успіхи своєї нації або докладати зусиль, щоб радіти пізніше. Кожний громадянин і кожна компанія могли почуватися солдатом великого війська. Військо ж перемагає в цілому, якщо в ньому є велетні й добре діє кожний солдат. Разом із своїм штабом - державою.

Держави спробували також приборкати хаос світового ринку. Вони взяли під свій контроль національні ринки капіталу, створили валютні резерви для уможливлення державного впливу на обмінні курси валют, заснували МВФ, щоб за допомогою його ресурсів пом'якшувати зовнішній тиск на національні економіки в періоди їхньої дестабілізації. На вивіз капіталу накладалися "драконівські" податки.

                             Дії бізнесу "під вогнем"

Протягом усього того часу (від Першої світової війни і аж до початку 80-х) узяті в тиски корпорації шукали шляхів застосування капіталу, який вони не могли вкладати у розширення власного бізнесу та вивозити за кордон. Результатом було виникнення конгломератів: компанія, що не мала більше змоги зростати у своїй галузі (через антимонопольні акти), засновувала (або купувала) виробництва в інших немонополізованих нею галузях. Розрізняли два типи таких конгломератів. Одні намагалися вкладати гроші в перспективні на тому етапі підприємства, продавати в разі зміни обставин та купувати нові виробництва, намагаючись увесь час "тримати ніс за вітром". Інші намагалися скуповувати і засновувати споріднені бізнеси. Скажімо, верстатобудівельна корпорація придбавала металургійні виробництва, потім організовувала власну транспортну компанію для доставки металу з металургійних підприємств на верстатобудівні. Тоді вона скуповувала автобудівні виробництва, для яких раніше виробляла верстати, і засновувала підприємство, що займалося збагаченням залізної руди. Таким чином корпорація майже замикала виробничий цикл на себе і уникала залежності від зовнішніх сил. Окрім того, оскільки послуги в середині ланцюга надавалися за нижчими цінами ("як своїм"), то й загальна собівартість кінцевої продукції виявлялася меншою, що дозволяло витримувати тиск з боку конкурентів.

Обидва типи конгломератів були надзвичайно стійкими до примх ринку. Як відомо, кризи найчастіше вражають одні галузі сильніше, а інші - слабкіше. Тому в такі періоди можна перекидати капітали з успішних напрямів на кризові або взагалі продавати останні. Те саме стосується і невдач. Якщо компанія програла конкуренцію в якійсь галузі, то переливання капіталів з інших галузей - досить вдалий спосіб виправити ситуацію (або відступити в інші галузі, продавши збиткові).

Таким чином попри перешкоди потуга корпорацій продовжувала зростати. Тому консервативний рух схвально поставився до заходів урядів, очолюваних соціалістами (які, однак, робилися зовсім з інших підстав). Соціалісти націоналізовували великі компанії, уявляючи це як рух до загального усуспільнення виробництва. Але консерватори вбачали в подібному процесі посилення держави на противагу корпораціями, чия потуга зростала неймовірно. Націоналізація відбувалася в усіх передових країнах, але особливих масштабів вона набула у Франції та Великобританії, де націоналізовувалися цілі галузі, а в Новій Зеландії було одержавлено до 42% економіки.

У всіх передових країнах світу було також введено прогресивні податки. При цьому соціал-демократичні уряди хотіли відібрати побільше доходу від багатих і перерозподілити його на користь бідних. Але для консерваторів прогресивний податок був зброєю проти невблаганно зростаючої потуги корпорацій. Антимонопольні акти намагалися зупинити цей поступ, однак попри це капітал зростав, потребував застосування й шукав шляхи обходу перешкод - в інших галузях чи навіть країнах. Щоб уникнути навали з боку корпорацій, необхідно було відбирати "надлишок" капіталу на користь держави, нації і в такий спосіб послаблювати небезпечних "силачів-бунтарів".

                          Перший дзвін - по кому він?

Звичайно, подібні заходи могли ефективно уповільнити зростання корпорацій, але не зупинити. А рано чи пізно кількість мусила перейти в якість.

І так закономірно сталося. Оскільки корпорації концентрували величезні обсяги капіталу, то навіть попри надмірні податки, які іноді досягали 90%, вони могли оперувати мільярдними коштами і вивозити їх за кордон. "Оркестровка" економіки давалася державам дедалі важче. Великі "контрабаси" та "труби" хотіли грати власні партії. Як учні найстарших класів, корпорації все частіше намагалися показати вчителю свою незалежність і навіть почали нахабно "йти з уроків".

Але коли прийшли чужі зайди й почали тіснити національних підприємців, то стало вже не до того. Обурювалися самі держави: "наших б'ють!", а також корпорації: "держава роздягає до нитки, ми не можемо боронитися". Щоправда, останні зовсім не були налаштовані войовничо, а навпаки, миттєво полюбили державу і вимагали захистити їх від іноземних конкурентів шляхом введення митних бар'єрів, заборон, державних субсидій для "своїх" та ін.

Відтак дзвоник дзвякнув. І вже неможливо було душити корпорації податками, ускладнюючи їм дорогу до надмірної соціально-економічної потуги. Тепер така дія мала побічний ефект - вона послабляла рідні корпорації в боротьбі з чужими.

                                      Контрнаступ

Контрнаступ розгорнувся під гаслом підвищення конкурентоспроможності вітчизняних компаній і національної економіки в цілому. Вимогою було знизити непосильні податки до рівня, не більшого, ніж достатній для підтримання звичного налагодженого життя суспільства. Після першого шоку, що пережили економіки Великобританії та США внаслідок нової "політики здорового глузду", вони справді почали набирати обертів. Газети і промови зарясніли порівняльними таблицями, що засвідчували вихід вітчизняних економік на лідируючі позиції.

Неореволюціонери-неоліберали продовжували мислити категоріями змагань націй. Вони виводили економіки своїх країн уперед і, як на кінних змаганнях, відмічали, хто кого обійшов за показниками ВВП, експорту, росту продуктивності праці тощо.

За попередньої політики нації зледачіли й детренувалися. Держави стягували податки, послабляючи свої компанії, і годували на них безсовісних ледацюг, що ухилялися від роботи, та бюрократію, що непомірно розрослася на соціальних програмах. Конкурентоспроможність вимагала зробити економіки більш підтягнутими й сухорлявими. Вогонь по соціальних програмах!

Знахабнілі профспілки, що обзавелися власною бюрократією і власними податками, перетворилися на мафію, що своїми вимогами безнастанно висмоктувала сили з корпорацій. Держава смоктала їх з одного боку, а профспілки - з іншого. Вогонь по профспілках! Нам потрібні конкурентоспроможні корпорації та конкурентоспроможна економіка в цілому.

                              Непередбачені наслідки

Отже, гасла й мета були ті самі, лише змінилися методи. Але вони призвели до таких трансформацій, що почали заперечувати саму мету. Нові методи, покликані підняти добробут націй, фактично призводять до розпаду тієї системності, тих єдностей усіх елементів суспільства, що творять націю.

Єдність нації. Зменшення податків, спрямованих на перерозподіл багатства від багатших до бідніших, знищує почуття єдності нації, спільності інтересів усіх її громадян. Якщо раніше бідні могли радіти збагаченню багатих, оскільки частина їх багатства перерозподілялася на них, то нині всі переймаються лише своїми інтересами.

Єдність економіки. Підприємницькі структури часто мають протилежні інтереси. Але за попередньої системи компанії, чиї капітали перерозподілялися на користь "пестунчиків", знали, що коли вони за рахунок акумульованих зі всієї нації ресурсів захоплять чужі ринки, то почнуть приносити додому більші прибутки, з яких стягуватимуться більші податки, внаслідок чого економіка країни буде більш стійкою.

Єдність компаній і держави. Компанії і держава нерідко спрямовують свою діяльність, виходячи з різних інтересів. Але за попередньої системи компанії знали, що стягнуті з них податки акумульовані державою і будуть допомагати їм під час спадів. Тепер же не ставало пестунчиків, держава більше не акумулювала величезні фонди за рахунок капіталів, відібраних від компаній, а останні вже не могли сподіватися на підтримку у скрутну годину.

Єдність громадян. Раніше в одних країнах усі, а в інших - переважна більшість громадян навчалися в однакових школах, ходили в однакові лікарні, залежали від одних і тих самих національних фондів. І чим більшими були ті фонди, тим краще було всім. Нині певна частина громадян починає ходити до привілейованих приватних шкіл та лікуватися в дорогих приватних лікарнях; інша - вкладає накопичені кошти у страхові компанії, сподіваючись, що ті не прогорять, лікується де і як дозволяють фінанси та вчить дітей у недосубсідованих державних школах, що ледь жевріють.

Єдність громадян і компаній. У попередньому консервативному суспільстві кожен громадянин відкладав свою частку (у вигляді податків) на вирощування вітчизняних лідерів. І вони прославляли націю: "Вольво" - шведів, "Сіменс" - німців, "Боїнг" - американців, "Філіпс" - голландців. І громадяни мали змогу спостерігати за їхніми підйомами та падіннями, відчуваючи гордість чи прикрість. У новій економіці вчорашні "пестунчики", виховані спільними зусиллями націй, "машуть націям рукою". Вони достатньо сильні, щоб не залежати від національної допомоги, бо убезпечені вже в інший спосіб - не державними фондами, а своїми закордонними філіями.

Економіка як ціле. Раніше держава могла спрямувати національну економіку в певному напрямі, заохочуючи розвиток деяких галузей субсидіями і зменшенням податків, гальмуючи розвій інших секторів. Держава, як штурман, повертала, в разі потреби, корабель економіки в новому перспективному напрямі. А нині кожний мусить розвиватися так, як може і куди знає.

        Борці за національне лідерство вихлюпують дитину

Люди й компанії більше не відчувають єдності долі та єдності успіху чи невдачі з усією своєю нацією. Компанії і держава більше не являють собою єдине взаємодіюче і взаємозалежне ціле. Кожен тепер грає сам за себе.

Раніше конкурували нації, пов'язані в єдину систему із компаній, держави і громадян, на стійкість, на знос. В умовах глобалізації національні системи поступово відходять у небуття.

Якщо в консервативних державах кожний мав обов'язки перед системою і був управі чекати від неї допомоги, то в новій системі всі суспільні одиниці відповідають самі за себе. Втрачається основа, що надавала сенс поняттю "нація", наповнювала його змістом. Не стає спільноти, постають незалежні компанії. Конкурують не нації, а корпорації. У світовому масштабі.

Таким чином новий спосіб підвищення конкурентоздатності вітчизняної економіки призводить до нищення власне "вітчизняної економіки". Новий спосіб виводу нації в лідери спричинює втрату відчуття нації. Новий спосіб підвищення добробуту нації розколює її на ворогуючі класи. Новий спосіб посилення вітчизняних корпорацій робить їх невітчизняними.

Нації немає місця в новій глобальній економіці. Є компанії, підприємці і працівники.

                          Їх так чекали, а вони не ті

Творці "нового здорового глузду" розраховували на приплив іноземних інвестицій. І вони таки досягли свого. Але глобалізація привнесла зміни у форми інвестування. Раніше домінували довготермінові інвестиції, оскільки капітали вкладалися в інші країни лише за умови отримання з часом гарантованого прибутку. Сенс полягав у тому, щоб передбачити довгострокові перспективи конкретного бізнесу. Глобалізація ж зробила можливою миттєву реакцію на кон'юнктурні біржові стрибки з будь-якої точки планети. І ця швидкість є однаковою що для акціонера, який живе навпроти біржі, що для акціонера з протилежної напівкулі землі. У таких умовах стали переважати короткотермінові інвестиції, які залежать від ходу гри, що точиться на біржі. Капітал може нахлинути й відхлинути протягом одного дня чи навіть години. Такі процеси здатні породити кризи цілих регіонів - як нинішня криза в Азії.

В умовах глобалізації змінили свій характер і довгострокові інвестиції. Раніше вони вкладалися іноземними інвесторами у національні компанії та виймалися за рік-два чи й більше. Головним було те, що капітали надходили у розпорядження вітчизняних чинників - компаній певної країни. Нині ж довгострокові інвестиції здійснюють передусім ТНК. Це є іноземний чинник на вітчизняній території, у національній політико-економічній системі. Укоренившись на новому грунті, вони почали (поряд із місцевими корпораціями) тиск на держави. Відтак різко змінилася ситуація. Введення в національну політико-економічну систему іноземних елементів призводить до залежності від іноземного інтересу. І чим слабкішою є економіка певної країни, тим відчутнішою є ця залежність.

Сьогодні ТНК перебувають у періоді найбільшої експансії. Вони змагаються між собою за встановлення контролю над новими територіями, розуміючи, що потрібно робити якнайшвидше, допоки не завершився розподіл світу між корпораціями. А тоді настане важка позиційна боротьба і змінити розкладку буде вкрай важко.

Найважливішим є те, що ТНК "приходять, щоб залишитися", і навіть потенційна можливість повернутися до національної політики в майбутньому стає дедалі примарнішою. Спроби знову перетворити економіку країни на керований економічний корабель нації, без сумніву, наштовхнуться на опір "з тилу". І чим більше секторів економіки країни знаходяться під контролем іноземних корпорацій, тим потужнішою стає залежність певної нації від них.

А звідси і вплив на місцеві вибори, і просування потрібних матеріалів у ЗМІ, а головне - загроза згортання виробництва. Навіть якщо якась конкретна ТНК і не має монополії на місцевому ринку, але раптове закриття великих підприємств може руйнівним чином відбитися на економічних зв'язках. Та й тисячі безробітних вимагатимуть соціальної допомоги, для чого доведеться підвищувати податки, що спричинятиме відплив капіталу за кордон...

                            Українська перспектива

Україна вступає в добу глобалізації, відкинувши скомпрометовані комуністичні цінності та нахапавшись нових, наймодніших, серед яких: "робитимемо як успішні країни і самі будемо успішними". Але така простенька мудрість може багато коштувати (і вже коштує).

У цій статті відзначимо лише деякі моменти, що стосуються цих самих успішних країн (Великобританії та США):

1) Ті країни були першими. І цим багато сказано. У них досить швидко відбувся перелам негативної тенденції, яка виникла після першого шоку, завдячуючи припливу іноземного капіталу, що збігся з усіх усюдів, почувши про добрі умови для його роботи. То був ефект першості. Чим більше країн запроваджують у себе подібний лад, тим більше вибору є у капіталу, тим менше дістається кожному "доброму місцю, що манить". Урешті, коли до таких заходів вдадуться всі країни світу, то фокус "підвищення ефективності та конкурентоспроможності" закінчиться. Капіталу вже не буде причин пересуватися в масових розмірах із місця на місце. Таким чином неоліберальна терапія приведе світ до того самого стану, в якому він перебував раніше, але на значно гіршому рівні. Баланс броунівського руху некорпоративного капіталу, за довгий період, дорівнюватиме нулю, а капітал корпорацій, як і за доби державних перешкод, кволо пересуватиметься в разових трансакціях із країни в країну. Але самі національні держави втратять вплив на економіку, розколються на протиставні класи. Відтак світ повернеться до дикого капіталізму кінця XIX ст., однак розколоті нації вже не контролюватимуть свій дім. Він стане постоялим двором, де зупинятиметься вічний волоцюга-капітал, байдужий до місцевих проблем і святинь, що вічно шукатиме найкращу на сьогодні наречену і, затримавшись на нічку-другу, залишатиме своїх господинь з їхніми проблемами.

2) У тих країнах уже були приватні підприємства. Відбулося не більше як пересунення межі між державним і приватним секторами. У той же час чимало грошей приватного сектора, у цій оборудці, перетекло до держави, яка отримала можливість вкласти їх у інші проекти, що й далі підтримуватимуть її міць і первинність у суспільстві. Отже, потуга держави не зменшилася.

В Україні ж на початку 90-х років ніхто не мав легальних грошей, достатніх для купівлі підприємств. Наявні ж кошти були відверто кримінальними. Але ідейне завзяття "будь-що все приватизувати" призвело до подвійного наслідку: з одного боку, держава зменшувала ціни на свої підприємства вже просто-таки до безглуздо низьких, з іншого боку, йшов паралельний процес кримінального нагромадження грошей, потрібних для приватизації підприємств хоча б і за такими безглуздими цінами.

Очевидно, що це починання від самого початку, навіть за своєю логікою, не могло дати нічого іншого, крім послаблення держави та посилення криміналізації суспільства. До того ж стало ясно, що колишня монопольна державна еліта втратить свої позиції й імовірніше відійде на другі ролі, віддавши першість у руки нової бізнесової еліти. Тому державна еліта вирішила за краще поміняти коней і з розпорядників значною мірою вичерпаного національного майна перейти в розряд власників майна приватного. Тут її інтереси й інтереси криміналу зустрілися й переплелися.

3) Держави тих країн були потужними, а їхня міць - набагато більшою, ніж у корпорацій. Хоч і вони мають проблеми, які з часом збільшуватимуться. А що вже говорити про Україну, коли її ВВП дорівнює $125 млрд., а, скажімо, General Motors - $175 млрд.?2 Hewlett-Packard Co., приміром, наразі спрямовує $400 млн. на рекламу в усьому світі, намагаючись перемогти у конкуренції свого головного суперника - IBM Corp. Звичайно, якщо подібного гіганта щось не задовольнить в Україні і він кине таку суму на її дискредитацію, то це може спричинити великі неприємності аж до перегляду бюджету держави, щоб спробувати відмитися в тих самих ЗМІ. Але головнішим буде вплив подібних грошей на наші вибори, а також загроза закриття підприємств.

Ту потугу (ТНК), що Україна збирається впустити до себе, вона перетравити не здатна, так само, як і диктувати їй свої умови. Україна в змозі лише вислуховувати вимоги великих корпорацій (передусім російських) і дотримуватися їх. (Власне, тільки за можливістю створити умови для чужого бізнесу, останній й оцінюватиме "позитивність" та ефективність української держави. Все інше - це витребеньки.)

Корпорації, які ми завзято заманюємо в Україну, володіють капіталами більшими, ніж увесь ВВП країни. Коли вони чують про наш бюджет, у них мимоволі виникає почуття аристократа, що зупинився переночувати в кривій хатинці селюка: з якогось боку він і відчуває подяку за дах, але рівного в селюку не бачитиме ніколи. З усіма наслідками.

Сьогодні вже зрозуміло: приватизація, що в принципі була необхідною, через непродумані й недосконалі механізми її проведення породила кримінал і безлад в економіці - ситуацію, в яку не прагне приходити цивілізований закордонний капітал.

Таким чином, діяти за сценарієм успішних країн нам не вигідно, оскільки в Україні склалися інші умови розвитку. Складаючи власні програми поступу, потрібно пам'ятати про наступне:

1) Дотримуватися принципу "опертя на власні сили" - це те саме, що намагатися витягнути самого себе за волосся. Нам конче необхідний західний капітал.

2) Приваблення приватного некорпоративного капіталу є завданням не вдячним: чим більше його заманимо, тим більшою буде залежність від зовнішніх подій, що можуть призвести до криз на кшталт азійської. Справді, капітал ТНК приходить працювати. Але за їх поширенням у країні криється небезпека підпасти під диктат чужої для України сили.

3) Загальний напрям руху - централізація капіталу та виробництва. Масова приватизація є нічим іншим, як розпиленням виробництва, розпорошенням капіталу. Тож нині ми пливемо проти світової течії.

4) Велика помилка називати процес, що відбувається в Україні, "первинним нагромадженням капіталу". Навпаки, ми маємо процес протилежний. Первинне нагромадження було зосередженням капіталу, розпорошеного по тисячах ремісників і торговців, у руках небагатьох підприємців. Пізніше їхні підприємства могли поглинати одне одного, зростаючи в розмірах і централізуючи виробництво. У нашій країні цей процес об'єктивно було проведено державою. Саме вона цілковито зосередила у своїх руках капітал країни і централізувала все виробництво.

Наші "самостійні" підприємства не зможуть конкурувати із західними гігантами, тим більше захоплювати західні ринки.

Ким ми приходимо на світовий ринок? Конкурентами? Прохачами? Безпорадним полем для чужої ініціативи?

Нас чекали як конкурентів. І ми мали потенціал для цього. І він усіма визнавався.

Приватизація, проведена таким чином і в таких масштабах, убиває наш потенціал.

Отже, консервація минулого - це відставання, а приватизація і вихід з ізоляції - цілковите підпорядкування чужому інтересу.

Створення економіки, що відповідає завданню лідерства в добу глобалізації

Зрештою, у 1991 році Україна прагнула незалежності та прискореного розвитку. Невже ми кинули себе у руйнацію і розпач злиднів для того, щоб тепер шукати нової залежності? Тобто шукати такий чужий інтерес, підкоривши якому свій національний інтерес, ми заживемо краще?

Як привабити інвестиції й не впасти в залежність від зовнішніх подій і сил?

Економіка може бути організована у дві зони - зону стійкості та зону прориву - і поділена за таким принципом територіально й структурно.

I. Територіальний поділ мусить відбуватися за зразком вільних зон, які є територіями, відданими на відкуп стихії вільного світового ринку. Кризи, що народжуються з чужої вини у чужих країнах, проноситимуться бурями над такими зонами. Але на решті території країни є змога підтримувати відносну стабільність. Держава в таких зонах може бути усунута аж до неоліберального ідеалу (поліція, суд, військо). Вільні зони, з одного боку, ставатимуть лабораторіями нових ідей, місцем зародження і формування сучасних вітчизняних приватних гігантів, а з іншого - здатні через свою "вільність" і режим податкових пільг (чи повної їхньої відсутності на тривалий час) пригорнути як приватні, так і корпоративні інвестиції.

II. Структурний поділ потрібний уже хоча б тому, що в Україні єдиним великим централізованим господарством був і все ще залишається державний сектор. Тож доцільно переорганізувати його як національну корпорацію. Саме вона мусить виконувати роль "пестунчика". Це єдина організована сила, що може не лише дати відсіч іноземним ТНК, але й перейти в найближчій перспективі до захоплення чужих ринків. Національна корпорація повинна являти собою максимально самодостатній конгломерат. Чи не основною вимогою за нинішніх українських умов є те, щоб усі її збутові, посередницькі та постачальні контори також були національними, бо саме через такого роду приватні структури нині перекачуються активи національних підприємств у "чорні дірки". Бюджет національного конгломерату мусить бути цілковито відокремленим від загальнодержавного бюджету.

Поряд із ним має існувати максимально вільний ринок і достатньо незалежний від держави приватний сектор. Таким чином державне регулювання, "втручання держави" може бути заховано в рамках самого державного конгломерату. Це є запорукою зменшення бюрократичної корупції та створення середовища, сприятливого для іноземного інвестування.

На Заході національний сектор, під впливом лівих, давно вже великою мірою мислиться як "зразок". Зразок соціальної опіки над працівниками, неупередженого прийняття на роботу, боротьби за своїх працівників та ін. Він є також зразком дешевих директорів, бо "держава не хоче витрачати сотні тисяч грошей платників податків на зарплату менеджменту".

Але в нашому випадку національна корпорація мусить мислитися як взірець передової та ефективної компанії. Отже, вона повинна діяти як найбільш успішні приватні корпорації. Так жорстко, як того вимагає ринок.

Ми можемо й далі в разі потреби продавати національні підприємства, але не з метою видати пенсії (та збагатити олігархів), а заради модернізації інших національних підприємств.

Такий конгломерат має виконувати роль не лише "чемпіона" для виходу на світові ринки, а й внутрішнього стабілізатора. Оскільки залежність національної корпорації від приватного сектора буде якомога меншою, то й кризи та потрясіння, що вражатимуть вільноринкове господарство, не завдаватимуть нищівного удару економіці. Головне - коли приватні компанії виростуть у гіганти, вони в добу глобалізації неминуче ставатимуть позанаціональними, шукатимуть кращого місця у світі. Національні ж підприємства цього не робитимуть. Вони є точкою опори нації, її затишною гаванню.

Зрештою, в національному конгломераті немає нічого фантастичного - він просто одна з багатьох компаній, що діятиме на території України поряд із вітчизняними приватними структурами та чужими ТНК.

Вільні зони - це відповідь на плинність приватних інвестицій; для них варто виділити дуже нестійкі й ризикові території, але відгородити від решти економіки добрим парканом. (У цьому контексті цікавою є ідея соціополісів3 та соціального капіталу.)4 Національний конгломерат - це відповідь на величезну потугу ТНК (з якою лише й можемо втягнути в країну довгострокові інвестиції); їх потрібно заманити до себе, але мати гідну й потужну опору в тилу.

Це далеко не всі виклики глобалізації і не всі відповіді на них. Але для інших викликів потрібні інші статті.



------------------------------------------------------------------------

[1] Ернст Заграва. Глобалізація і нації. К.: "Фенікс", 2002.

[2] Дані на 1997 рік, тобто до початку азіатської кризи, що поступово переросла у світову.

[3] Євген Марчук. Україна: нова парадигма поступу. К.: "Аваллон", 2001.

Ідея соціополісів активно обговорюється у журналі "Перехід-IV".

[4] Веніамін Сікора. Напрями українського національного економічного розвитку в процесі становлення "нового консенсусу" і теорії про "соціальний капітал".