Порошенко. Наївність чи зрада...

2 жовтня, 2014, Ігор Лосєв, Тиждень.ua

Прес-конференція президента України Петра Порошенка лишила чимало запитань, зокрема й щодо адекватного розуміння нинішньої ситуації першою особою держави

Великий подив викликала фраза верховного головнокомандувача Збройних сил України про те, що «найнебезпечніша частина вій­ни закінчилася». Хоча аналіз нинішнього становища засвідчує, що найнебезпечніше тільки починається і до цього причетний особисто пан Порошенко, який погодився на капітулянтські донбаські закони від 16 вересня 2014-го. Сепаратистам і терористам надали три роки для авральної розбудови псевдодержав «ДНР» і «ЛНР», насамперед їхніх силових структур, для подальшого насичення цих «бантустанів» зброєю, інструкторами, працівниками спецслужб із РФ і, головне, для заходу туди російських військових підрозділів, які оголосять себе армією «ДНР» і «ЛНР».
Є дані, що в Ростові-на-Дону помічено багато військових літаків без розпізнавальних знаків, водночас спецназ РФ щодня штурмує контрольований українськими військовими Донецький аеропорт. Якщо поєднати ці два факти, стає зрозуміло, що незабаром російські літаки з російськими екіпажами буде оголошено військовими силами «ДНР» і «ЛНР», які зможуть завдавати ударів по Києву, Дніпропетровську, Херсону тощо. Важко сказати, що там наговорив Путін Порошенкові під час їхніх телефонних розмов, однак для України буде трагічно, якщо наш президент бодай трохи довіряє цим казкам керівного чекіста. Після так званих виборів до так званих парламентів «ДНР» і «ЛНР», які мають відбутися на початку листопада, псевдодержави оголосять себе «Новоросією» і, цілком можливо, будуть визнані РФ, яка зажадає від України повернути «Новоросії» всі території Донецької та Луганської областей включно з Маріуполем, Краматорськом, Слов’янськом тощо. У разі невиконання вимог вона піде їх завойовувати, з чим, не виключено, впорається до зими, якщо наша влада й надалі діятиме так «ефективно», як досі. За цей час уже можна було встигнути створити на Донбасі нові адміністративні одиниці, наприклад Маріупольську область (чи Приазовську), Сватівську (північ Луганщини), приєднати кілька західних районів Донецької області до Дніпропетровської, щоб і таким чином обмежити та ізолювати заразу в особі «ДНР» та «ЛНР». Однак і в цьому напрямку не зроблено геть нічого.

Після так званих виборів до так званих парламентів «ДНР» і «ЛНР», що мають відбутися на початку листопада, псевдодержави оголосять себе «Новоросією» і, цілком можливо, будуть визнані Росією

Насправді, попри всі зусилля пропагандистів Банкової, зрозуміло, що припинення вогню на Донбасі знову є одностороннім, лише з боку України. Принаймні два десятки населених пунктів регіону, які контролюють українські війська, постійно піддаються атакам терористів і російських підрозділів. Екс-голова Луганської обласної держадміністрації Ірина Верігіна заявила в
телеефірі «Першого Національного», що в її області війна, що про припинення вогню не йдеться, що стріляють і вбивають, армія не має теплого одягу і потрібного постачання, а центральна влада не поспішає діяти. І за таких умов пан Порошенко вважає, що найгірше вже в минулому?
Якщо глава держави так полюбляє спілкуватися з лідером країни-агресора, то йому варто було б заявити (як нещодавно запропонував нашому президентові відомий журналіст Віталій Портніков) візаві, що Україна за жодних обставин не відмовиться від свого суверенітету і територіальної цілісності, що це для Порошенка є червоною лінією, яку він не переступить. Однак дуже сумніваюся, що він із його бізнесовою ментальністю так учинить… А варто лише Путіну побачити, що фанатично, на смерть нинішня влада Україну не захищатиме, що її очолюють політичні бариги, як це надихне його йти до «останнього» моря. На морі ситуація також дуже тривожна. На півночі Криму, на Перекопі, Росія сконцентрувала потужне ударне угруповання своїх військ: мотострілецькі частини, танки, великокаліберну артилерію, «Гради», «Смерчі», «Урагани», гвинтокрили, літаки тощо.

Це робиться без будь-якої мети? Однак така концентрація військ є справою дорогою, витратною. Надто збитково розважатися такими «іграми». Нині у складі Чорноморського флоту РФ крім двох штатних великих десантних кораблів з’явилися ще два ВДК, що прийшли в Чорне море з Балтійського флоту. Їх використовують для того, щоб висаджувати десанти на узбережжя супротивника. Питання: куди можна висаджувати десанти з Криму? Варіанти з членами НАТО Туреччиною, Румунією, Болгарією і навіть Грузією ми не розглядатимемо. Натомість Очаків, Миколаїв, Одеса, а також Маріуполь і Бердянськ викликають побоювання як реальні цілі можливої великої операції.
Є й інші чинники, що підігрівають агресивність кремлівського керівництва. Треба забезпечувати Крим усім необхідним. Нині продовольчий баланс півострова ще так-сяк тримається на завезенні харчів через Перекоп українськими бізнесменами і логістиці через Керченську переправу. Продовольчі проблеми тамтешнього населення не дуже непокоять Путіна. Він гуманіст не більший, ніж Сталін. Але в Криму десятки тисяч російських військових, а це вже зовсім інша справа. Крім того, у тамтешніх водосховищах води залишилося на півтора місяця, а Керченська переправа найближчим часом припинить роботу у зв’язку зі штормами. Кримчан дурили фантастичним проектом будівництва мосту над Керченською протокою. У 1942 році Німеччина його там збудувала, проте коли крига скресла, він був геть знесений льодовими масами. Електрика також на 70% надходить з України, як і газ. Хоча радник шефа МВС України Антон Геращенко легковажно заявив, що, мовляв, продовольство РФ зможе завозити на півострів морським шляхом (то чого ж не завозить?), уже за місяць перед Путіним може постати реальна проблема: або повернути Крим Україні, або спробувати захопити Херсонську область із її такими потрібними півострову ресурсами, насамперед водними та інфраструктурними.
Тому важко сказати, на чому базується геополітичний оптимізм пана Порошенка. Навіть мінські домовленості для Криму – це засіб аж ніяк не припинення конфлікту на Південному Сході України, а перегрупування сил і вибору іншого напрямку удару.

І пацифістсько-миротворчі пісні офіційного Києва лише стимулюють Путіна до подальшої агресії. Україна завжди своєю немілітарністю провокувала Росію на напад.
Важко сказати, що спонукало верховного головно­командувача зробити заяву про те, що найнебезпечніша частина війни вже позаду, бо вона морально-психологічно дестабілізує і роззброює націю. Хіба що тільки бажання видаватися переможним миротворцем на парламентських виборах. Але Україні такі публічні фрази можуть коштувати надто дорого.
Добре вже те, що дещо нинішня влада таки збагнула. Про це свідчить, наприклад, бажання Порошенка збільшити витрати на оборону до 5% ВВП. Справді, це революційний крок, ураховуючи, що майже за всі роки незалежності видатки на військо заледве сягали 1% ВВП. Проте і такий доволі стриманий в умовах війни захід спровокував ще одну атаку пацифістів. Зокрема, відомий політолог Вадим Карасьов волав у телеефірі, що не треба так багато витрачати на армію, і лякав усіх мілітаризацією України. Він не здогадується, що означає на війні пацифікація? І коли Карасьову вказали, що майже за весь період існування це той мінімум, який віддає на оборону Ізраїль, вигукнув: «Не треба тут створювати Ізраїль!». Якраз треба. Ця близькосхідна країна доволі успішно існує в найважчих умовах. Ми також хочемо зберегтися як нація і держава, що тепер неможливо без високого рівня мілітаризації.

Не лише прес-конференція президента, а й уся робота чинної верхівки ще раз підтверджує, що найслабшою ланкою українського соціуму є влада. І навряд чи парламентські вибори її посилять. Не треба забувати, що ось уже 23 роки на політичній сцені країни перебувають ті самі гравці, які час від часу вдають власне «оновлення». Однак той стан України, який ми сьогодні бачимо, яскраво демонструє якість їхніх керівних «чеснот».