Чому Харків український?

5 жовтня, 2014, Світлана Потапенко, Тиждень.ua

Росія вперто намагається накинути свій понад двохсотрічної давності міф про те, що Харків не є частиною України. Місто пережило кілька хвиль русифікації, але від того не стало російським, як цього хотілося б кремлівським політтехнологам

Коли в травні 1917 року делегація Української Центральної Ради в Петрограді проводила переговори з представниками російського Тимчасового уряду, ос­­тан­­ні відкидали будь-які порухи щодо включення Харкова й області під юрисдикцію української влади. Володимир Винниченко пізніше згадував: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донець­­кого району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть руського гладкого, жадного націоналіз­му».
За 100 років російські апетити не змінилися. Тож сьогодні не зай­вим буде нагадати, хто заснував Харків, чому перлиною української барокової літератури є «Байки харківські» Григорія Сковороди і як так сталося, що саме в Харківському університеті виник один із перших українознавчих осередків.

Козацького роду
1654-й вважається офіційним роком заснування Харкова, ко­­ли ватага переселенців із Наддніп­рянської України оселилася на берегах Лопані. Невдовзі було збудовано фортецю, а місцева козацька залога разом із козака­­ми сусідніх поселень (Валки, Вільшана, Вовчі Води (Вовчан­­ськ), Дворічна, Деркачі, Золочів, Липці, Люботин, Мерефа, Огуль­­ці, Перекоп, Пересічне, Таранів­­ка, Тишки, Салтів, Соколів, Ціркуни, Хорошів, Хотомля) сформувала Харківський козацький полк (1660–1765).
На колонізованих теренах переселенці повною мірою відтворювали ту соціальну структуру, яка вибудувалася в ранньомодерній Українській державі за роки Національно-визвольних змага­­нь. У цьому переконують перепи­­си харків’ян 1655, 1660, 1667 і 1669 років. Тут бачимо козаків, міщан і селян, причому здебільшого з характерними українсь­кими прізвищами на -енко: Кондратенко, Федоренко, Іваненко, Пан­­ченко. Трапляються й «смач­­ні» пріз­ви­ща-прізвиська, як-от Жовтило, Редька, Середа чи Бугай. Така ономастична картина цілковито перегукується з даними перепису 16 полків Гетьманщини 1649-го, де прізвища на -енко зафіксовані в понад половини (56%) із 40 475 внесених до реєстру осіб.

Формально не підпорядковуючись гетьманові, слобідські полки, утім, були якнайтісніше пов’язані з ранньомодерною Українською державою. Насамперед через своїх очільників – полковників та місцеву полкову і сотенну старшину

Заснування Харкова козаками міцно закарбувалося в усній народній традиції населення Слобожанщини. Так, в одному з переказів йдеться про козака Харка як фундатора міста. Цьому міфічному персонажу встановили па­м’ятник ювілейного для міста 2004 року. Серед засновників згадується і козак Іван Каркач – особа більш ніж легендарна. Натомість зі збережених документів випливає, що, найімовірніше, ватагу переселенців 1654-го очолював отаман Іван Кривошлик. І саме йому мають бути віддані лаври харківського осадчого.
Друга половина XVII – сере­дина XVIII століття – час розквіту козацького Харкова, коли місто було центром однойменного пол­­ку поруч зі ще чотирма слобідськими козацькими полками (Ізюмським, Острогозьким, Охтирським і Сумським). Формально не підпорядковуючись гетьмано­­ві, вони, утім, були якнайтісніше пов’язані з ранньомодерною Українською державою. Насамперед через своїх очільників – полковників та місцеву полкову і сотенну старшину.

Представники українських шляхетських родів, які після буремних подій 1640-х років по праву зайняли провідні позиції в українському суспільстві, становили кістяк козацько-старшин­сь­кого прошарку, підсилений ок­ремими вихідцями з неаристократичних (міщан і селян) соціальних груп. Наскрізь пронизаний шлюбно-сімейними і свояцькими зв’язками, цей прошарок акумулював владу і багатства (передовсім землю), витворюючи (чи рад­­ше модифікуючи) власну шляхетську ідентичність.
У Харківському полку такими старшинськими династіями були Донці-Захаржевські, Ковалевські, Квітки, Жуки, Смородські, Черня­­ки, Шидловські, Щербини.
Початок роду Донців-Захар­жевських дав харківський полковник Григорій Єрофійович (?–1691). Він відзначився у численних виправах проти татар, дбав про розширення території полку, а в останні роки його полковникування було зведено величний харківський Покровсь­кий собор (1689) – один із ранніх зразків українського козацького бароко. Адже опікування православною церквою, будівництво та оздоб­лення храмів власним коштом вважалося справою честі для української старшини. Згадаймо, що найбільшим церковним меценатом Гетьманщини був Іван Мазепа.
Таким самим неодмінним атрибутом шляхетського самоусвідомлення козацької старшини були герби. Слобідські старшини, як і українська козацька еліта загалом, послуговувалися шляхетськими гербами, що мало унаоч­нювати їхній зв’язок із елітами попередніх епох. Ті самі Донці-Захаржевські використовували поєднання чотирьох гербових зображень: «Ружа», «Колона», «Китаврус» та «Урсин». А герб Квіток мав шість складників: «Погоня», «Стрім’я», «Радван», «Бонча», «Шеліга» і «Рогаля».
Козацький Харків неможливо уявити без провідного освітнього й наукового центру Слобожанщини – Харківського колегіуму (1722–1817). Заснований випускником Києво-Могилянської академії білгородським єпископом Єпифанієм Тихорським, він став загальностановим навчальним закладом, особливо популярним серед дітей козацької старшини. Його учні опановували програму, яка спиралася на загальноєвропейську систему «семи вільних мистецтв»: головний акцент було зроблено на досконалому вивчен­­ні латинської мови, правил вір­шування й красномовства, творів античних авторів. Засвоєння філософії і богослов’я становило найвищий освітній щабель. У 1760-х до навчальних програм додали курси французької та німецької мов. Окрім того, в колегіумі вивчали музику, математику, геометрію, історію й географію.

Із Харківським колегіумом пов’язане ім’я Григорія Сковоро­­ди (1722–1794). Син козака Лубенського полку, студент Києво-Могилянської академії, філософ європейської культурної традиції, поет, чия творчість позначила апогей українського літературного бароко. Протягом 1759–1769 років (із перервами) Григорій Савич викладав у ньому поетику, синтаксис, давньогрецьку мову й етику. Зі своїми учнями він підтримував товариські зв’язки й надалі, подорожуючи Слобожанщиною і подовгу гостюючи в їхніх домівках. Написана Сковородою під час мандрів «у лiсах, полях, садах, селах, хуторах та пасiках, що лежать довкруж Харкова» збірка «Байки харківські» вперше у вітчизняній літературі підняла байку на щабель окремого літературного жанру філософської спрямованості.
Рубіж XVIII і ХІХ століть історики розглядають як, без перебільшення, тектонічний злам в історії Європи, що проклав очевидну межу між домодерною і модерною епохами з відмінним світобаченням людей, різною соціальною структурою суспільства, іншим економічним ладом. В історії Харкова, як і України загалом, це ще й межа між козацьким та імперським періодами. Адже 1764 ро­ку було ліквідовано посаду гетьмана, 1765-го розформовано слобідські козацькі полки, 1775-го зруйновано Запорозьку Січ, 1783-го припинили існування козацькі полки Гетьманщини. На українські терени було поширено загальноімперський адміністративний поділ і зламано місцевий соціальний устрій.
Відтак із 1765-го Харків став центром Слобідсько-Української губернії, а з 1780-го – Харківсь­­кого намісництва. У 1797 році Слобідсько-Українську губернію відновили, перейменувавши пізніше знову в Харківську. Протягом 1835–1856-го остання разом із Чернігівською і Полтавською входила до складу Малоросійського генерал-губернаторства, а Харків був його адміністративним центром. Губернський устрій проіснував на Харківщині до 1925-го, коли територію колишньої губернії поділили на п’ять округів: Ізюмський, Куп’янський, Старобільський, Сумський і Харківський.

Університет замість військового училища
Початок ХІХ століття був знаковим для Харкова: 1805 року в місті відкрили університет. Найактивнішу і дещо авантюрну роль при цьому відіграв місцевий дрібний дворянин, а за походженням серб (але по материнській лінії нащадок українського старшинського роду) Василь Каразін (1773–1842). Річ у тім, що місцева еліта хотіла, аби в Харкові було засновано військове училище, і навіть почала збирати для цього добровільні пожертви. Каразіну ж вдалося переконати уряд у нібито палкому бажанні слобідських дворян підтримати фінансово відкриття університету. Врешті, його таки відкрили, а дворянство лишилося розчарованим.
Хай там як, а зафундування університету стало доленосною подією. Почало змінюватися са­ме місто: до нього приїздили іноземні професори, формувала­­ся місцева інтелектуальна спіль­но­­та, зростала кількість чиновників. Окрім традиційної дере­в’я­­­­ної забудови зводили кам’я­­ні споруди й викладали бруківкою вулиці. Харків перетворювався на місто в його сучасному розумінні.
Однак у задумах Петербурга новозаснований університет мав стати не лише центром освіти і науки, а й засобом русифікації регіону. Адже до закла­­ду був «приписаний» відповідний навчальний ок­­­руг, у межах якого начальник («попечитель») разом із університетським керівництвом контролювали середню і початкову ос­­віту. За спогадами сучасників, міс­­цевих учителів «лама­­ли» і при­­мушували говорити з учнями російською або й узагалі віддавали перевагу ви­кладачам-ро­­сі­янам.

Проте така урядова політика мала лише відносний успіх. Слобідська еліта – нащадки місцевих старшинських родів – залюбки розмовляла поміж собою українською і плекала спогади про дідівську військову славу. З її середовища вийшов один із найвидатніших діячів української культури першої половини ХІХ століття, творець української нової прози Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843).
Нащадок старшинського ро­ду, Квітка писав під псевдонімом Основ’яненко, утвореним від назви родинної маєтності під Харковом – села Основи. Прадідом Григорія Федоровича по лінії батька був харківський полковник Григорій Семенович Квітка, стараннями якого 1713 ро­ку в Основі звели храм Іоанна Предтечі. Предки по лінії матері належали до полковницької родини Шидловських. Бли­­зь­­кими родичами Квіток були прилуцькі полковники Горленки. Квітки вели власну родинну хроніку, уривки якої збереглися до сьогодні.
Тож не викликає подиву, що у своїй творчості Григорій Федорович ряс­­но використовував історичні сюжети: перекази про заснування Харкова нібито кимось із Квіток, розповіді про напади татар на слобідські поселення і проведення російськими військовими перепису слобожан 1732 року, власні дитячі спогади про зустріч із запорозьким полковником Антоном Головатим. У листах до Тараса Шевченка Квітка-Основ’я­­ненко постійно заохочував молодого поета писати українською мовою, а той, своєю чергою, віддавав належне літературному доробку «батька», присвятивши йому знамениті рядки:

…Наша дума, наша пісня,

не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава,

Слава України!..

Біля джерел нової української літератури стояв й уродженець Черкащини, випускник, а пізні­­ше ректор Харківського університе­­ту Петро Гулак-Артемовський (1790–1865). Він, як і Квітка-Ос­нов’я­­ненко, належав до кола «харківських романтиків» – інтелектуалів, чиї творчі й наукові інтереси були пов’язані з україно­знавчою тематикою (Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковсь­кий, Амвросій Метлинський, Опанас Шпигоцький).
У цьому науковому середовищі сформувався Микола Костомаров – видатний історик і громадський діяч, діяльність якого мала величезний вплив на українське суспільно-політичне жит­­тя середини ХІХ століття. Його наукові зацікавлення зосереджувалися переважно навколо подій Національно-визвольної війни середини XVII століття та історії ранньомодерної Української держави. Водночас він прагнув осягнути історичні шляхи східно­слов’я­­нських народів, передовсім українців і росіян, вказуючи на суттєві відмінності в їхньому світобаченні та ментальності. Його «Книга буття українського на­­ро­­ду» («Закон Божий») стала прог­рамним документом Кирило-Мефодіївського братства (1845–1847), заманіфестувавши ідею соціального й національного визволення слов’янських народів, серед яких ключову роль відігравали б українці.
Друга половина ХІХ століття принесла помітні зміни в соціальне й національне «обличчя» Харкова. Поштовхом до змін ста­­ли так звані Великі реформи – комплекс ліберальних реформ, проведених у Російській імперії у 1860–1870-х роках, найвагомішою з яких стала ліквідація кріпацтва. Це суттєво пришвидшило перехід економіки на капіталістичні рейки, завершення промислового перевороту й початок індустріалізації. Харків набував значення важливого залізничного вузла, зростала його роль як економічного і промислового центру.
Нові підприємства потребували великої кількості робочих рук, тому стрімко збільшувалося населення Харкова: на 1912 рік там мешкало 238 466 осіб, і це був третій (після Києва й Одеси) показник серед українських міст. Проте зростання відбувалося здебільшого за рахунок створення умов для припливу етнічних росіян (переважно селян) із Курсь­­кої, Орловської, Московської, Калузької губерній. Як наслідок – частка містян-українців невпинно зменшувалася. Так, за даними Всеросійського перепису населен­­ня 1897 року, 25,6% мешканців Харкова назвали рідною мовою українську, а 63,2% – російську. Однак тут слід брати до уваги, що не всі ті, хто вказав російську, обов’я­з­­ково мали бути етнічними росіянами. Давалися взнаки наслідки політики русифікації, коли знання цієї мови було запорукою успішної соціальної реалізації. Тим більше дані перепису в інших містах Харківської губернії засвідчили таке: лише в Чугуєві (де від початку відсоток українців був менший) рідною українську назвало 8,9% населення, у решті міст (Білопілля, Богодухів, Валки, Вовчанськ, Зміїв, Золочів, Ізюм, Краснокутськ, Куп’янськ, Лебедин, Недригайлів, Охтирка, Сло­в’я­­нськ, Старобільськ, Суми) част­­ка україномовних коливалася від 98,6% (Краснокутськ) до 70,5% (Суми).

У горнилі війн та русифікацій
1900 рік став черговим рубежем не лише в історії Харкова, а й у віт­­чизняній політичній історії загалом: діячі студентських громад на з’їзді в Харкові заснували першу в Наддніпрянській Україні політичну партію – Революційну українську партію (РУП). Її очолив Дмитро Антонович, а за політичну програму було взято брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Щоправ­­да, в наступні роки РУП пережила кілька розколів, остаточно перейшовши на соціал-демокра­тичну платформу й оформившись у 1905-му як Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).
Зі зняттям заборон на друк українською мовою 1906 року в Харкові стали видавати першу україномовну газету «Слобожанщина». З ініціативи Миколи Міхновського з 1912-го виходила газета «Сніп». Тоді ж почало діяти Українське імені Г. Квітки-Основ’я­­ненка літературно-мистецько-етнографічне товариство, що ставило за мету проведення українознавчих досліджень.

Події Першої світової війни та Української національно-демо­кратичної революції 1917–1921 ро­­ків перекроїли до невпізнанності політичну карту Східної Європи. Згідно з III Універсалом Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917-го Харківщина разом із більшістю українських етнічних земель увійшла до складу УНР. IV Універсал від 9 (22) січня 1918-го проголосив самостійність УНР. Однак розпочата в грудні 1917-го військова агресія радянської Росії, несприятлива міжнародна ситуація і внутрішньополітичні проблеми виявилися для Української Народної Республіки фатальними. Боротьба за створення національної держави на той час була програна. В Україні на понад 70 років утвердилася радянська влада, проголошена 12 (25) грудня 1917-го на російських багнетах нелегітимним І Всеукраїнським з’їздом рад у Харкові.
До 1934-го Харків зберігав статус столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки. Попервах місто навіть динамічно повертало собі українське «обличчя»: Москва змушена була проводити так звану українізацію, інакше не втримала б владу. Заодно виявляли свідомих українців, щоб потім знищити їх у горнилі масових репресій 1930–1940-х. Неминучим, хоча й небажаним для Москви побічним продуктом політики «українізації» було тимчасове створення сприятливіших, ніж у царські часи, умов для розвитку національної культури. Тож на її хвилі стрімко зростала кількість україномовних книжкових і газетних видань, українська домінувала в урядових та освітніх установах. Вирувало літературне й мистецьке життя, у Харкові творили Микола Хвильовий і Лесь Курбас.
1930-ті принесли Харківщині, як і більшості українських земель, страшні демографічні втрати внаслідок Голодомору 1932–1933 років, колективізації, репресій. «Украї­­нізацію», як і слід було очікувати, згорнули. Столицю перенесли до Києва. Було утворено Харківську область спершу у складі 78 районів (1932), а потім 33 (1939).
У роки Другої світової війни Харківщина поряд із Чернігівщиною, Сумщиною, Донеччиною і Луганщиною входила до прифронтової зони, де було встановлено найжорсткіший режим нацистської окупації. Неподалік Харкова у травні 1942-го трапився сумнозвісний «Барвінківський котел», коли внаслідок помилок командування в оточення потрапило близько 200 тис. радянсь­ких солдатів. Офіційною датою звільнення міста до сьогодні вважається 23 серпня 1943-го, хоча насправді запеклі бої на його околицях тривали до 29 серпня.
У повоєнну добу Харків зберіг значення великого освітнього, про­­мислового, господарського цент­­ру. Водночас радянська політика й надалі була спрямована на нівелювання української природи міста, його повзучу русифікацію під заливкою «інтернаціоналізації». Із наслідками цієї політики доводиться мати справу і сьогодні.