19.05.2013, Філіпп де Лара, Український тиждень
І ось навесні 2013 року до цього переліку приєднались Уругвай та Франція. То чому ж говорити про французьку винятковість? А власне, тому що гомосексуальні шлюби дозволено було без великих труднощів усюди, де поставало це питання, – завдяки загальній згоді або з огляду на те, що релігійну опозицію там представляли нечисленні ізольовані групи. Скрізь, окрім Франції. Опір церкви та християнських консерваторів може бути могутнім і резонансним. У Сполучених Штатах цьому завадив Барак Обама, перевівши same sex marriage на федеральний рівень (його прийняли вже дев’ять штатів). Але ніде, окрім Франції, це не провокує ніяких дебатів, ніяких політичних конфліктів.
«Шлюб для всіх» (так названо закон від 23 квітня 2013 року) має в країні непримиренних і неоднорідних супротивників. Саме питання от-от може спровокувати політичну кризу. Звичайно ж, у мобілізації суспільства проти гомосексуальних подружніх союзів важливу роль відіграють католики, але у Франції, на відміну від інших держав, вони не самотні. Політичні й інтелектуальні дебати мобілізували представників різних сфер і спричинили розмову на широкому національному рівні, яка розпочалася після голосування за закон, із приводу його соціальних та правових наслідків, наприклад усиновлення дітей одностатевими парами. Юристи, психоаналітики, педагоги, соціологи, філософи висловлюються за й проти «шлюбу для всіх», не вписуючись у межі лобістів LGBT (лесбіянки, геї, бі, транс) і католицького лобі. Громадська думка змінилась і змінюватиметься надалі в ході цих дебатів. Шлюб для всіх є частиною президентських обіцянок Франсуа Олланда під час виборів 2012 року. Наприкінці 2012-го 54% французів були прихильні до одностатевих союзів, а 48% – до усиновлень. У квітні 2013 року більшість виявилася так само прихильна, однак лише до шлюбів (53%), але до усиновлень 56% віднині ставляться вороже. Це ознака того, що дебати є відкритими. Американці теж розділилися у своєму ставленні до таких шлюбів, але їхній поділ прогнозований і стабільний: якщо ви проти, то ви гомофоб і реакціонер. У Франції, навпаки, ліві політики, інтелектуали, відомі своїми симпатіями до світськості, до ідей 1789 року, освітяни висловлюють сумніви й критику. Праві ліберали також не підтримують цієї реформи, і не лише найконсервативніші з них.
Закон, за який голосували 23 квітня, передбачає однакову процедуру шлюбу для всіх, як і той самий статус батьків, а також ті самі права усиновлення для пар гомосексуальних, що й для різностатевих, але не розглядає медичної допомоги при зачатті, яка нині передбачена для гетеросексуальних подружжів, ані сурогатного материнства, що є єдиною можливістю для чоловічих пар мати дитину, генетично пов’язану з одним із партнерів. Сурогатне материнство у Франції заборонене, і така ситуація зберігатиметься, пообіцяв президент Франсуа Олланд. Одначе, хоча закон прийнято, дебати тривають, ба навіть посилюються, і тему шлюбу в них заступають проблеми родинних зв’язків. Чи передбачає рівноправність права дитини? Чи небезпечна плутанина в питанні всіх форм батьківства? У Франції немає необхідності шанувати «природу» або «традицію», щоб ставити ці запитання. Їм приділяють величезну увагу як у пресі, так і в родинних дискусіях. Гадаю, причина цього у місцевій республіканській культурі, певній системі поглядів соціуму. Громадянський шлюб, громадянське суспільство, кровна спорідненість є основою ідентичності політичної спільноти, це не царина індивідуальних прав. Такий стан розуму, який ставить загальні інституції над індивідуальним вибором, чи має він майбутнє, а чи це минуле, яке вже зникає? Французький виняток бачиться несподіваним.
Але не думайте, що лише французький. Конфлікт між безмежним індивідуалізмом, типовим виявом якого є «шлюб для всіх», та загальними інституціями пронизує всі модерні суспільства. Є точка дотику між пострадянізмом та старими демократіями, які сповзають від рівності як основи громадянської спільноти до рівності, що знецінюється ринком прав, можливостей, суперництвом і конкуренцією.
Зло західної демократії (як-от вибух індивідуалізму) дуже відрізняється від небезпек і викривлень, які загрожують новим демократіям на Сході. Але мені здається, що зближення ліберального індивідуалізму з посттоталітарним є тією гіпотезою, яка заслуговує на вивчення. Постдемократичні й посттоталітарні суспільства можуть багато чого навчити одне одного.
Джерело
І ось навесні 2013 року до цього переліку приєднались Уругвай та Франція. То чому ж говорити про французьку винятковість? А власне, тому що гомосексуальні шлюби дозволено було без великих труднощів усюди, де поставало це питання, – завдяки загальній згоді або з огляду на те, що релігійну опозицію там представляли нечисленні ізольовані групи. Скрізь, окрім Франції. Опір церкви та християнських консерваторів може бути могутнім і резонансним. У Сполучених Штатах цьому завадив Барак Обама, перевівши same sex marriage на федеральний рівень (його прийняли вже дев’ять штатів). Але ніде, окрім Франції, це не провокує ніяких дебатів, ніяких політичних конфліктів.
«Шлюб для всіх» (так названо закон від 23 квітня 2013 року) має в країні непримиренних і неоднорідних супротивників. Саме питання от-от може спровокувати політичну кризу. Звичайно ж, у мобілізації суспільства проти гомосексуальних подружніх союзів важливу роль відіграють католики, але у Франції, на відміну від інших держав, вони не самотні. Політичні й інтелектуальні дебати мобілізували представників різних сфер і спричинили розмову на широкому національному рівні, яка розпочалася після голосування за закон, із приводу його соціальних та правових наслідків, наприклад усиновлення дітей одностатевими парами. Юристи, психоаналітики, педагоги, соціологи, філософи висловлюються за й проти «шлюбу для всіх», не вписуючись у межі лобістів LGBT (лесбіянки, геї, бі, транс) і католицького лобі. Громадська думка змінилась і змінюватиметься надалі в ході цих дебатів. Шлюб для всіх є частиною президентських обіцянок Франсуа Олланда під час виборів 2012 року. Наприкінці 2012-го 54% французів були прихильні до одностатевих союзів, а 48% – до усиновлень. У квітні 2013 року більшість виявилася так само прихильна, однак лише до шлюбів (53%), але до усиновлень 56% віднині ставляться вороже. Це ознака того, що дебати є відкритими. Американці теж розділилися у своєму ставленні до таких шлюбів, але їхній поділ прогнозований і стабільний: якщо ви проти, то ви гомофоб і реакціонер. У Франції, навпаки, ліві політики, інтелектуали, відомі своїми симпатіями до світськості, до ідей 1789 року, освітяни висловлюють сумніви й критику. Праві ліберали також не підтримують цієї реформи, і не лише найконсервативніші з них.
Закон, за який голосували 23 квітня, передбачає однакову процедуру шлюбу для всіх, як і той самий статус батьків, а також ті самі права усиновлення для пар гомосексуальних, що й для різностатевих, але не розглядає медичної допомоги при зачатті, яка нині передбачена для гетеросексуальних подружжів, ані сурогатного материнства, що є єдиною можливістю для чоловічих пар мати дитину, генетично пов’язану з одним із партнерів. Сурогатне материнство у Франції заборонене, і така ситуація зберігатиметься, пообіцяв президент Франсуа Олланд. Одначе, хоча закон прийнято, дебати тривають, ба навіть посилюються, і тему шлюбу в них заступають проблеми родинних зв’язків. Чи передбачає рівноправність права дитини? Чи небезпечна плутанина в питанні всіх форм батьківства? У Франції немає необхідності шанувати «природу» або «традицію», щоб ставити ці запитання. Їм приділяють величезну увагу як у пресі, так і в родинних дискусіях. Гадаю, причина цього у місцевій республіканській культурі, певній системі поглядів соціуму. Громадянський шлюб, громадянське суспільство, кровна спорідненість є основою ідентичності політичної спільноти, це не царина індивідуальних прав. Такий стан розуму, який ставить загальні інституції над індивідуальним вибором, чи має він майбутнє, а чи це минуле, яке вже зникає? Французький виняток бачиться несподіваним.
Але не думайте, що лише французький. Конфлікт між безмежним індивідуалізмом, типовим виявом якого є «шлюб для всіх», та загальними інституціями пронизує всі модерні суспільства. Є точка дотику між пострадянізмом та старими демократіями, які сповзають від рівності як основи громадянської спільноти до рівності, що знецінюється ринком прав, можливостей, суперництвом і конкуренцією.
Зло західної демократії (як-от вибух індивідуалізму) дуже відрізняється від небезпек і викривлень, які загрожують новим демократіям на Сході. Але мені здається, що зближення ліберального індивідуалізму з посттоталітарним є тією гіпотезою, яка заслуговує на вивчення. Постдемократичні й посттоталітарні суспільства можуть багато чого навчити одне одного.
Джерело
Читайте також:
Немає коментарів:
Дописати коментар