01.07.2013, Український тиждень
Надзвичайний і Повноважний Посол України
,
|
Тоді Росія зробила ставку на Леоніда Кучму, виборчим штабом якого керував Дмитро Табачник. Як свідчать опубліковані згодом у московських ЗМІ матеріали, фінансування президентської кампанії Кучми забезпечував уряд РФ, очолюваний Владіміром Чєрномирдіним. І тому не випадково одним із ключових пунктів його виборчої програми стала вимога Москви щодо надання російській мові в Україні статусу другої державної. Адже діяв принцип «хто платить, той і замовляє музику».
Свідомо пішовши на виконання замовлення Кремля, Кучма зламав започатковану законом про мови 1989 року та підтриману українськими елітами й громадськістю позитивну тенденцію утвердження державності української мови як безальтернативного, загальнонаціонального пріоритету. Відтоді невід’ємним елементом і виборчих кампаній, і української, а фактично антиукраїнської політики стали деструктивні, інспіровані Кремлем та його агентурою спекуляції мовним питанням, які розколюють суспільство, провокують конфлікти й загрожують єдності нашої держави.
В інавгураційній промові, виголошеній Леонідом Кучмою у Верховній Раді після його перемоги на президентських виборах, він дав обіцянку виступити із законодавчою ініціативою про надання російській мові офіційного, а по суті, державного статусу. Однак під тиском національно-демократичних сил був змушений відмовитися від її виконання, проте згодом ініціював і забезпечив ратифікацію Україною Європейської хартії регіональних або міноритарних мов. При цьому виявив неабияку наполегливість, подаючи відповідні законопроекти до парламенту тричі: 23 жовтня 1998-го, 12 вересня 2001-го та 26 жовтня 2002-го. Вони суперечили Конституції України, спотворювали зміст і мету Хартії та просувалися в нелегітимний спосіб за активної підтримки комуністів і соціалістів в умовах відвертого тиску російських чиновників та організованої ними кампанії в засобах масової інформації.
Ухвалення Верховною Радою закону про ратифікацію Хартії у 2003 році завершувало другу стадію спецоперації проти української мови, яка також була складником ширшої спецоперації проти України, відомої під назвою «касетний скандал». Дуже схоже на те, що організували його спецслужби Росії. Вочевидь, він був помстою за недотримання Леонідом Кучмою оплачених Кремлем обіцянок і водночас засобом примусу до їх виконання.
В умовах боротьби з опозицією та загострення відносин із лідерами провідних західних демократій Кучма був змушений знову шукати підтримки російського владного істеблішменту і саме тому настирливо просував неповноцінний у правовому плані й стратегічно шкідливий для держави та суспільства законодавчий акт. Зміст і стилістика ратифікаційних документів, які він подавав на розгляд Верховної Ради, свідчили про те, що їх створювали не в Києві, а в Москві й що в разі ухвалення вони використовуватимуться як правова підстава для реалізації вимог РФ щодо надання російській мові в Україні офіційного статусу. Чільні представники його команди поводилися як агенти впливу іноземної держави, а не як захисники національних інтересів власної.
Особливо наочно це проявилося, коли Леонід Кучма влітку 2002 року вкотре перетасував свої кадри. Тоді главою Адміністрації президента став Віктор Медведчук, який відверто заявляв, що очолювана ним СДПУ(о) є форпостом і провідником інтересів РФ в Україні, й публічно висловлювався на підтримку надання російській мові статусу державної. Інший впливовий член тогочасної команди Кучми – попередній керівник АП Володимир Литвин, який із червня 2002-го став спікером Верховної Ради.
До них слід додати Анатолія Орла, який із серпня 1999 року був призначений заступником глави АП, керівником Головного управління зовнішньої політики президента України і який, за твердженням колишнього очільника військової розвідки України генерала Олександра Скіпальського, свого часу був офіцером Головного розвідуправління Генштабу Міністерства оборони СРСР. Не приховуючи своєї проросійської налаштованості, він прагнув протидіяти євроатлантичному вектору розвитку держави. За словами Володимира Горбуліна, в Україні важко було знайти «розумнішого і витонченішого антинатовця».
Віктор Медведчук, будучи другою особою у створеній Кучмою жорсткій президентській вертикалі, відігравав неабияку роль у формуванні й здійсненні курсу внутрішньої та зовнішньої політики держави. Анатолій Орел, зокрема, відповідав за забезпечення ратифікації міжнародних договорів України. Литвин як голова ВР керував її роботою відповідно до визначених АП пріоритетів.
Один із таких пріоритетів для кучмівської команди полягав у завершенні ратифікації Хартії, бо цього вимагали московські імпершовіністи. Залежні від кремлівської влади й широко представлені в українському інформаційному просторі, російські ЗМІ протягом 2001–2002-го постійно агітували й закликали керівництво нашої держави до такого кроку. До цієї кампанії активно долучились офіційні речники. Так, після того як 26 жовтня 2002-го на розгляд парламенту було втретє подано законопроект про ратифікацію Хартії, Департамент інформації та преси МЗС РФ 2 листопада 2002 року зробив заяву, в якій підкреслювалося: у Москві сподіваються на те, що Київ зробить це «у пріоритетному порядку». У ній цинічно зазначалося, що Україна, яка є членом Ради Європи, досі не ратифікувала такого важливого документа, хоча на той час РФ, також входячи до згаданої організації, навіть не започаткувала відповідної процедури і дотепер не ратифікувала Хартії. Зазначене питання обговорювали під час візиту до Києва голови Державної думи Російської Федерації Гєннадія Сєлєзньова, який 16 грудня 2002-го теж зажадав від парламенту України пришвидшити його вирішення. Напередодні ратифікації з робочим візитом Україну відвідав президент Росії Владімір Путін (30 квітня – 4 травня 2003 року) і з офіційним – делегація Ради Федерації ФЗ РФ, очолювана її спікером Сєрґєєм Міроновим (6–8 травня 2003-го).
Ганебну роль у ратифікації Хартії відіграв Володимир Литвин. Свідомо нехтуючи своїми функціональними обов’язками, він просував відповідний законопроект із порушенням вимог українського законодавства та Регламенту Верховної Ради. Поданий на розгляд парламенту документ ґрунтувався на неправильному перекладі Хартії українською мовою, зробленому не з копій автентичних примірників, а з російського варіанта. У пояснювальній записці до законопроекту не було фахового обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови з урахуванням її фактичного стану і реальних можливостей держави в контексті положень Хартії, як і не визначено матеріальних та фінансових наслідків виконання передбачених нею зобов’язань, що суперечило ч. 4 ст. 3 чинного тоді Закону «Про міжнародні договори України».
Як голова ВР, Литвин був зобов’язаний принаймні запропонувати народним депутатам розпочати розгляд законопроекту лише після одержання ними правильного офіційного перекладу Хартії, результатів ретельного експертного вивчення питання та докладної інформації про бюджетні видатки, необхідні для її виконання. Він цього не зробив. Натомість було допущено грубі порушення Регламенту Верховної Ради, зокрема ст. 6.2.12, згідно з якою відхилений законопроект не може виноситися на тій самій або наступній позачерговій сесії ВР того ж скликання.
17 квітня 2003 року парламент його не підтримав, а 15 травня 2003-го, попри офіційну відсутність у переліку законопроектів, зареєстрованих для розгляду на третій сесії ВР IV скликання, він знову з’явився в порядку денному її пленарного засідання. І це при тому, що президент через керівника АП листом від 14 травня 2003 року
№ 02-02/918 відкликав згаданий документ і висловив готовність знову внести його на розгляд парламенту в установленому порядку після доопрацювання. Але його було винесено на голосування 15 травня 2003-го й ухвалено як закон. Таким чином порушено ч. 5 ст. 7 Закону «Про міжнародні договори України», яка передбачала, що суб’єктом законодавчої ініціативи щодо ратифікаційних законів може бути лише президент України або Кабінет Міністрів.
Поведінка гаранта виявилася безвідповідальною. Виконуючи свої президентські повноваження, Кучма повинен був накласти вето на ухвалений закон про ратифікацію Хартії лише тому, що Верховна Рада не мала права розглядати й приймати відкликаний ним документ. Водночас були набагато серйозніші підстави для застосування вето. На це промовисто вказували і багато народних депутатів у своїх виступах у комітетах та під час пленарних сесій парламенту, і офіційний експертний висновок Інституту української мови Національної академії наук України, датований листопадом 2001 року, і висновки Головного науково-експертного управління Секретаріату ВР, зроблені в листопаді 2002-го та квітні 2003-го, і експертні оцінки авторитетних фахівців.
Отже, у травні 2003-го за ініціативи та підтримки Леоніда Кучми парламент ухвалив законопроект, положення якого через невідповідний переклад Хартії спотворювали її зміст і мету, суперечили основоположним принципам ст. 10 Конституції України і були невдовзі протиправно використані для офіціалізації російської мови шляхом надання їй статусу регіональної та послаблення позицій української. Судячи з розмірковувань на сторінках його книжки «Україна – не Росія», яка побачила світ 2003 року, Кучма не міг не розуміти ключової ролі статусу української як єдиної державної мови в забезпеченні політичної, суспільної і територіальної єдності України та її нормальному розвитку як національної демократичної держави європейського зразка. Однак у боротьбі за владу та збереження себе в ній за допомогою зовнішньої сили власний інтерес переважив державний. Це призвело до того, що керовані Росією антиукраїнські сили дістали інструмент для підриву статусу української мови та підтримки російської мовної експансії в Україні.
Початок третьої стадії спецоперації проти української мови припадає на першу половину 2006-го, коли з посиланням на Хартію та необхідність виконання закону про її ратифікацію місцеві ради різних рівнів на Сході та Півдні України, порушивши Конституцію, ухвалили рішення про надання російській офіційного статусу регіональної. Парад «мовних суверенітетів» було інспіровано ззовні. Йому передували численні вояжі в Україну таких відомих своєю антиукраїнською налаштованістю російських політиків, як Юрій Лужков, Константін Затулін, Дмітрій Роґозін, їхні інтенсивні контакти з речниками Партії регіонів, інших проросійських політичних сил та громадських організацій. Промовистим фактом є оприлюднений запис телефонної розмови між тодішнім ідеологом ПР Євгеном Кушнарьовим та Дмітрієм Роґозіним, що відбулася 31 травня 2006 року. Росіянин докоряв Кушнарьову за зволікання з офіціалізацією російської мови через прагнення «бабки срубить», вимагав запровадження її як регіональної в Харківській області, просив зрозуміти, що «гроші в такій справі не головне», й повідомляв про свій приїзд до Харкова для обговорення «не по телефону».
Не виключено, що наслідком саме цього «обговорення» стала поява проекту базового мовного закону, анонсування якого в листопаді 2006-го Кушнарьовим стало початковою публічною стадією спецоперації із законодавчої офіціалізації російської мови з використанням Хартії. Показовим є той факт, що розроблений документ був невідомий українському експертному середовищу та громадськості. Як заявляв голова «Русской общины Украины» Константін Шуров, про нього знали, але його зміст не розголошували. У 2006-му Вадим Колесніченко зізнався, що законопроект, анонсований Євгеном Кушнарьовим, не обговорювався навіть у фракції ПР.
Натомість 13 грудня 2006 року у Верховній Раді V скликання було зареєстровано проект базового закону № 2634 «Про мови України», авторами якого значилися Євген Кушнарьов (Партія регіонів), Василь Волга (Соціалістична партія) та Леонід Грач (Компартія). Його просування було пригальмоване через несприятливу для ПР розстановку політичних сил в Україні після Помаранчевої революції та загибель за загадкових обставин у січні 2007-го самого Кушнарьова (слідство вирішило, що він був випадково застрелений під час полювання).
Після перемоги на президентських виборах у лютому 2010-го Віктора Януковича у ВР VI скликання 7 вересня того самого року було подано законопроект № 1015-3 «Про мови в Україні» авторства Олександра Єфремова (Партія регіонів), Петра Симоненка (Компартія) та Сергія Гриневецького (Народна партія Литвина). Однак 1 лютого 2011-го знято з розгляду через його нищівну критику представниками українського експертного середовища та міжнародними інституціями, а також з огляду на протести громадськості.
25 серпня 2011-го у Верховній Раді зареєстровано законопроект № 9073 «Про засади державної мовної політики», авторами якого були Сергій Ківалов та Вадим Колесніченко. Внесення мовного законопроекту під новою назвою і під новими прізвищами імітувало подання начебто вдосконаленого документа для введення в оману української громадськості та міжнародної спільноти. Він ряснів косметичними поправками, але практично не враховував жодних суттєвих і конструктивних пропозицій вітчизняних академічних установ та міжнародних інституцій, саме тому теж зазнав ґрунтовної критики з боку останніх і викликав невдоволення в суспільстві.
У пояснювальній записці до законопроекту № 9073 «Про засади державної мовної політики» автори визнали його генетичну спорідненість із № 1015-3 «Про мови в Україні» і № 2634 «Про мови України», який Євген Кушнарьов почав просувати ще з осені 2006-го. Порівняльний аналіз свідчить про концептуальну, змістову, структурну й значною мірою текстуальну тотожність трьох зазначених документів. Їхні положення передбачали встановлення статусу мов національних меншин у спосіб, несумісний із вимогами Конституції України, стосувалися переважно російської й були спрямовані на підрив статусу української мови як єдиної державної.
Опрацювання кожного із законопроектів без залучення всіх зацікавлених структур громадянського суспільства, представників експертного середовища та опозиційних парламентських фракцій, тотальне ігнорування їхньої думки, як і висновків міжнародних інституцій, відмова привести положення цих документів у відповідність до вимог Основного Закону, а також цілей та об’єкта Хартії вказують на замовний характер започаткованої Євгеном Кушнарьовим законодавчої ініціативи.
По смерті Кушнарьова рушієм кремлівської спецоперації став Вадим Колесніченко, який давно ввійшов у роль такого собі захисника прав російськомовного населення і якого Білокам’яна почала активно використовувати, реалізуючи свою мовну політику в Україні. За підтримки Посольства РФ у першій половині 2007 року Колесніченка було обрано, а по суті, призначено головою «Всеукраинского совета российских соотечественников» (ВСРС), незважаючи на несприйняття його кандидатури керівниками низки проросійських організацій, бо в той період він не очолював жодної структури такого типу. Восени 2008-го його включають до керівництва «Всеукраинского координационного совета организаций российских соотечественников» (ВКСОРС), який було сформовано з допомогою РФ, зокрема й фінансовою. Її забезпечили директор Департаменту роботи зі співвітчизниками за кордоном Алєксандр Чєпурін і тодішній представник «Росзарубежцентра» в Україні Віктор Боґач. Згодом Колесніченко стає головою ВКСОРС та членом «Всемирного координационного совета организаций российских соотечественников». За дорученням ВКСОРС бере активну участь в організованих офіційними інституціями РФ конференціях «соотєчєствєнніков» і в своїх публічних виступах свідомо спотворює мовну політику власної держави, змальовує мовну ситуацію в ній у чорних барвах, наголошуючи на неіснуючих утисках прав російськомовних громадян, і закликає Росію до «культурної експансії» в Україні. Етнічний українець, громадянин України, народний депутат Верховної Ради Вадим Колесніченко, який записав себе до «россійскіх соотєчєствєнніков», 3 грудня 2008-го одержує від президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва орден Дружби «за збереження російської мови та культури», а наступного року очолює засноване під нього «Правозащитное движение «Русскоязычная Украина».
Розроблену московськими аналітиками ідею створення в нашій країні контрольованого з Кремля «двіженія» «Русская Украина» (інші варіанти назви «Общая Родина», «Родина») як ключового елемента проекту «Русскій мір» уперше озвучив 2006-го Дмітрій Роґозін. Однак практична її реалізація розпочалась у Москві 27 квітня 2009 року під час круглого столу на тему «Русскоязычная Украина: возможности и проблемы консолидации». Цей захід був ініційований МЗС Російської Федерації і проведений Інститутом країн СНД за дорученням урядової Комісії РФ у справах співвітчизників за кордоном. Російську сторону, зокрема, представляли Константін Затулін (директор Інституту країн СНД, перший заступник голови Комітету Держдуми РФ зі справ СНД та зв’язків зі співвітчизниками, член урядової Комісії у справах співвітчизників), його заступник Владімір Єґоров, Алєксандр Чєпурін (директор Департаменту роботи зі співвітчизниками МЗС РФ, відповідальний секретар урядової Комісії у справах співвітчизників), Всєволод Чаплін (керівник синодального відділу РПЦ зі зв’язків церкви та суспільства) та ін.
Від України для участі в роботі круглого столу крім Вадима Колесніченка були запрошені Володимир Корнілов (директор філіалу Інституту країн СНД в Україні), Денис Денісов (заступник директора українського філіалу цієї самої установи, експерт із питань діяльності громадських об’єднань в Україні), Василь Анісімов (керівник прес-служби УПЦ МП), Людмила Кудрявцева (голова Української асоціації викладачів російської мови), Олег Кривошея (голова правління міжнародної громадської організації «День хрещення Русі»), Сергій Проваторов (головний редактор газети «Русская правда», голова правління Всеукраїнської організації «Русское содружество»), представники проросійських партій та організацій із Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Луцька, Одеси, Полтави, Рівного, Севастополя, Ужгорода. Відомо, що учасники круглого столу зустрічалися із заступником міністра закордонних справ Російської Федерації Ґріґорієм Карасіним.
Вадим Колесніченко і К° дістали тоді чіткі вказівки, як і для чого створювати в нашій державі структуру під назвою «Русскоязычная Украина». Зокрема, у вступному слові Константін Затулін стверджував, що «впродовж усіх років незалежності України від 1991 року робилось уже чимало спроб створити такий загальний російський рух на Україні» і що «за всієї поваги до організаторів цих спроб, усіх цілей своїх, поставлених перед собою, вони, на жаль, досягти не спромоглись». А вже власне у виступі він заявив: «Ми запросили вас для того, щоб ви насамперед зрозуміли й вислухали одне одного, а також для того, щоб передати вам своє переконання», що створюваний рух, «не підміняючиПартії регіонів, Компартії та інших дружніх Росії партій, буде зосереджений на тому, щоб надати будь-якій виборчій кампанії в Україні характеру вирішального референдуму з питань федеративності, мови, позаблокового статусу та єдності православ’я». «Цей рух в умовах, що склалися, – вів далі Затулін, – свого роду заградотряд для політиків, які бажають виражати інтерес Сходу й Півдня України. Причому, я хочу зазначити, він не повинен, на мій погляд, називатися «Русская Украина» або ще якось у такому роді. Він повинен називатися правильно. Народним фронтом, якщо бажаєте. Рух має об’єднувати навколо цілей, які є абсолютно безпомилковими не тільки й не стільки для нас, скільки для вас». Він визначив, що зусилля слід спрямувати на досягнення: офіційного проголошення та законодавчого закріплення нейтрального позаблокового статусу України; конституційного оформлення
її федеративного державного устрою; надання російській мові поряд з українською статусу державної; збереження православної російсько-української єдності в лоні Московського патріархату.
Водночас Затулін підкреслив, що сформульовані ним тези є не лише його особистою думкою, а й «колективним поглядом на стратегію Росії в російсько-українських відносинах».
Результатом круглого столу стало формування комітету зі створення нової всеукраїнської організації «соотєчєствєнніков» із робочою назвою «Народное движение «Русскоязычная Украина». Через місяць, 1 червня 2009 року, в Москві за ініціативою керівника Департаменту міжнародних зв’язків уряду РФ було проведено засідання консультативної групи комітету, до складу якої, окрім Колесніченка, входили Володимир Корнілов, Сергій Цеков (перший заступник голови ВР АРК, голова «Російської спільноти Криму»). А вже 10 серпня 2009-го Міністерство юстиції України зареєструвало загальноукраїнську громадянську організацію «Правозахисний громадський рух «Російськомовна Україна». Головою його ради став Колесніченко, якого у вирішальний момент і було підключено до продовження спецоперації із законодавчої офіціалізації російської мови.
Ключовими співучасниками Колесніченка у здійсненні спецоперації виявилися голова Верховної Ради України Володимир Литвин та його перший заступник Адам Мартинюк. За їхнього сприяння від моменту внесення законопроекту Колесніченка – Ківалова його проходження в парламенті супроводжувалося системними грубими порушеннями ст. 82 і 84 Конституції України та ст. 91, 102, 117, а також ст. 119 Закону «Про Регламент Верховної Ради України». Просування цього законопроекту на останньому етапі, по суті, перейшло в режим заздалегідь спланованої силової акції, під час якої парламентську опозицію зухвало й повністю проігнорували – жодної поправки до законопроекту від жодного її представника ні в профільному комітеті, ні на пленарних засіданнях навіть не було обговорено.
Стараннями Мартинюка й картками 248 народних депутатів (за відсутності багатьох із них у залі) 3 липня 2012 року було підтримано фіктивний у правовому сенсі документ, бо підготовленого до голосування у другому читанні законопроекту, завізованого (як того вимагає ч. 1 ст. 117 Регламенту ВР) головою профільного комітету, керівником секретаріату останнього, очільниками юридичного й редакційного апаратів ВР, не існувало як такого. Інакше кажучи, 3 липня 2012-го у Верховній Раді було ухвалено сфабрикований, юридично сумнівний документ, оформлений як Закон «Про засади державної мовної політики». Він не був результатом законодавчої роботи, а просто відтворював без жодних змін первинний текст законопроекту Колесніченка – Ківалова з його численними помилками, навмисними перекрученнями змісту міжнародних документів та положеннями, що суперечать ст. 10 і 92 Конституції України. Поставивши на голосування проект, який не пройшов другого читання після належного обговорення всіх внесених народними депутатами поправок, Адам Мартинюк не тільки знехтував правилами Регламенту, а й грубо порушив право депутатів ВР на законодавчу ініціативу та участь у законотворчому процесі.
Ухвалення мовного законопроекту, до якого було запропоновано 2054 поправки, тривало від 16 год 09 хв 02 с до 16 год 09 хв 35 с, тобто 33 секунди. Мовний бліцкриг відбувся після того, як глава Адміністрації президента Росії, генерал тамтешніх спецслужб Сєрґєй Іванов прибув до Києва й заявив, що закон про мови конче потрібен Україні.
Усупереч своїм обіцянкам спікер Володимир Литвин підписав юридично сумнівний акт під назвою Закон «Про засади державної мовної політики», ігноруючи вимоги ст. 130 і в махлярський спосіб використовуючи ст. 131 Закону «Про Регламент Верховної Ради України». 27 липня 2012 року він адресував парламентові листа, в якому йшлося про «виявлення неузгодженостей та окремих неточностей при опрацюванні тексту Закону України «Про засади державної мовної політики» у редакції, яка була запропонована до першого читання», й порадив усунути їх у порядку, встановленому ст. 131 Закону «Про Регламент Верховної Ради України». Відповідно до змісту й духу ст. 116–129 та 130, у разі, коли до законопроекту, ухваленого в першому читанні, запропоновано поправки, його текст на підпис голові Верховної Ради може бути поданий лише після їх обговорення й затвердження у другому чи третьому читанні. Однак через численні порушення керівництвом ВР і парламентською більшістю Закону «Про Регламент Верховної Ради України» тексту мовного закону, ухваленого в другому читанні із внесеними до нього поправками та змінами, як того вимагає Регламент, фізично не існувало. Показово, що в статистиці діяльності народних депутатів, яка завжди розміщена на офіційній сторінці Верховної Ради, відсутня інформація про поправки, запропоновані ними до законопроекту Колесніченка – Ківалова після першого читання. Це свідчить про спробу керівництва ВР приховати факт наявності зауважень, які мали стати, але не стали предметом розгляду спочатку на засіданнях профільного комітету, а потім на пленарних засіданнях парламенту під час розгляду законопроекту в другому читанні. Адже за наявності таких поправок Литвин мав право застосувати ст. 131 лише щодо тексту законопроекту, підготовленого для підпису після розгляду всіх поправок під час другого читання.
Застосування ст. 131 закону «Про Регламент Верховної Ради України» у прив’язці до редакції тексту законопроекту, ухваленого в першому читанні, суперечить цілям і змісту згаданої статті та є грубим порушенням вимоги щодо забезпечення порядку роботи ВР, передбаченої ч. 4 ст. 82 Конституції України. Юридичний виверт, а точніше шахрайський трюк, до якого вдався Литвин, знадобився йому для створення ілюзії легітимності підпису голови Верховної Ради під фіктивним документом, бо відповідно до
п. 9 ст. 131 Закону «Про Регламент Верховної Ради України» в разі відхилення парламентом усіх пропозицій спікера він зобов’язаний того самого дня підписати раніше поданий йому текст закону.
Як і слід було очікувати,
30 липня 2012 року під час позачергової сесії Верховної Ради Адам Мартинюк, знову діючи з порушенням Закону «Про Регламент Верховної Ради України», поставив на голосування не передбачене порядком денним питання про розгляд пропозицій спікера щодо усунення неточностей та неузгодженостей у сфабрикованому мовному законопроекті. Провладна більшість без будь-яких обговорень відкинула всі пропозиції голови Верховної Ради й таким чином створила фіктивну підставу для підписання Литвином неіснуючого закону. Він скористався з цього, нехтуючи своїми обіцянками, службовими обов’язками та вимогами Конституції України.
Співучасником кремлівської спецоперації став і Віктор Янукович. Незважаючи на численні звернення представників наукових установ, експертного середовища та громадських організацій, він 8 серпня 2012-го своїм підписом скріпив нелегітимний акт, а отже, діяв не як гарант Конституції України, а як її порушник. Його розчерк під документом, оформленим як Закон «Про засади державної мовної політики», запалив зелене світло для активізації діяльності кремлівської п’ятої колони в Україні, спрямованої на нищення української мови та підрив її статусу як державної.
У рішенні керованого Колесніченком ВКСОРС, яке ухвалили у вересні 2011-го у зв’язку з реєстрацією мовного законопроекту в парламенті, було рекомендовано вважати його підтримку «вимушеним заходом, проміжним кроком для досягнення головної мети – надання російській мові статусу державної».
Сам Колесніченко вже після неправомірного ухвалення Верховною Радою юридично нікчемного мовного законопроекту заявив, що добиватиметься включення норми про державний статус російської до проекту нової Конституції України, над яким трудиться створена президентським указом Конституційна асамблея. У коментарі, що його зробив після підписання Януковичем мовного законопроекту Віктор Медведчук, ішлося про те, що започаткований останнім у березні 2012 року рух «Украинский выбор» прагнутиме, «щоб російська мова отримала зафіксований Конституцією України статус державної». Можливість ухвалення такої редакції Основного Закону (всупереч порядкові його зміни, саме ним і встановленому) відкриває Закон «Про всеукраїнський референдум», який також було ухвалено в нелегітимний спосіб 6 листопада 2012-го наприкінці роботи Верховної Ради VI скликання. Положення цього документа можуть бути використані керованими з Москви антиукраїнськими силами і для ініціювання окремих плебісцитів щодо надання російській мові державного статусу, запровадження подвійного громадянства, федералізації України, її приєднання до Митного союзу тощо. На це вказують програма очолюваного Медведчуком віртуального руху «Украинский выбор» та зміст поширюваної його структурами нав’язливої пропагандистської продукції, яка закликає до федералізації держави та пошуку українцями щастя в Митному союзі, де домінує Росія.
У грудні 2012 року Колесніченко зареєстрував у Верховній Раді законопроект «Про внесення змін і доповнень до Закону «Про засади державної мовної політики». Щоправда, пропоновані ним новації спрямовані не на усунення антиконституційних положень, а на посилення привілеїв для російської мови та ще більшого послаблення статусу й ролі української.
Непересічну роль у здійсненні кремлівської спецоперації проти української мови, ідентичності й державності відіграє Дмитро Табачник в іпостасі міністра освіти і науки. Не приховуючи своїх расистських українофобських поглядів, він системно й послідовно запроваджує заходи, спрямовані на деукраїнізацію освіти, скорочення кількості українських шкіл та відновлення в навчальному процесі радянських версій історії. Дії Табачника, який, на відміну від минулих часів, не приховує своєї ролі агента впливу російської влади, повністю вписуються в сценарій кремлівської гуманітарної політики щодо України. Офіційні речники РФ і в Москві, і в Києві, зокрема її посол в Україні Міхаіл Зурабов, заявили, що Росія готова до посилення співпраці з відомством Табачника та надання допомоги українським освітнім закладам з використанням потенціалу нового мовного закону, маючи на увазі Закон «Про засади державної мовної політики». Неважко передбачити, що кінцева мета такої взаємодії полягає у відновлені тотальної русифікації всієї вертикалі системи української освіти й перетворення її на кузню еліти, ментально виховуваної на радянських історичних міфах та сучасних ідеологемах російської влади, а отже, ментально готової сприйняти ідеологію проекту «Русскій мір».
Тобто війна російської влади проти української мови із залученням представників режиму Януковича та кремлівської п’ятої колони в країні розгортається.
Успадкована дискримінація: носії української мови продовжують зазнавати утисків у власній державі
Генеза і мета спецоперації проти української мови
Механізм і засоби здійснення спецоперації проти української мови
Законопроект Колесніченка-Ківалова робить українську мову бездержавною
Немає коментарів:
Дописати коментар