Ріпак — екологічна зброя проти України

04.08.2011,  Олексій ХАХЛЬОВ, кандидат економічних наук
Рівненський інформаційний портал "ОГО"

Нещодавно довелося почути, як один із чиновників говорив про те, що кожна вкладена у вирощування ріпаку гривня, приносить 50 копійок прибутку, а тому площі під цією культурою на Рівненщині збільшуються щороку. Здавалося б, що в цьому поганого. Рентабельна культура приносить непогані прибутки і дає змогу розвиватися сільському господарству.

Однак детальніша оцінка "розширення площ посіву ріпаку" наштовхує на думки про сумні перспективи "житниці Європи". Попри стабільний попит на біодизель у країнах ЄС, які у переважній більшості закуповують український ріпак, маємо дуже шкідливий побічний ефект. Ріпак — це справжня екологічна зброя проти української землі. І ось чому. Оскільки доволі часто порушуються правила вирощування цієї культури, а саме сівозміни, то після ріпаку часто взагалі не може рости жодна культура.

Такої "розкоші" із знищення родючості власної землі не дозволяє собі жодна країна Європи.

На сьогодні в Україні "важкими" технічними культурами зайнято вдвічі більше землі, ніж це дозволяють робити норми сівозміни. Технічна ж відсталість українських сільгосппідприємств призводить до виснаження землі, засіяної ріпаком. Схоже, що поступово до цієї сумної тенденції долучається і Рівненщина. Однак, що не менш небезпечно, прибутки від ріпаку отримують переважно великі сільгосппідприємства, які беруть в оренду земельні паї у селян, виснажуючи їх вже за кілька років. Тобто, "ріпак" аж ніяк не сприяє появі нового селянського середнього класу, а навпаки — веде до ще більшого зубожіння українського селянина.

При цьому мало хто дбає про майбутнє. А згідно з висновками експертів ООН, вже наступні два роки увесь світ буде відчувати проблеми з продовольством. Хтось скаже, що ці проблеми жодним чином не стосуються України, і нашої області зокрема. Насправді ж усе не зовсім так райдужно, як здається на перший погляд. Україна постійно переживає різні "капустяні", "картопляні", "цукрові" та "гречані" кризи. При цьому мало хто може спрогнозувати, якою буде наступна криза. Уже після перших зимових місяців до нас починають завозити імпортні харчі, навіть такі, здавалося б звичні, як картопля.

Насторожує те, що планомірне знищення національного і громадського надбання, яким є земля, подається у світлі "економічної вигоди". Та чи можна таку "вигоду" мати і в перспективі, коли нам уже зараз бракує окремих продовольчих продуктів? Чи, може, слід зупинитися, подумати про майбутні покоління? Адже Україна традиційно була постачальником саме продовольства, а не технічних культур. До вирощування останніх село підштовхнула повна безвихідь: у сільській місцевості найнижчі зарплати, найвищий рівень безробіття, найгірші дороги, брак культурних, освітніх закладів і взагалі перспектив, особливо для молоді. Тому за відсутності реальної підтримки селяни й обирають найпростіший метод: вирощують те, що найкраще і найшвидше продається та приносить швидкі живі гроші.

Однак таке "господарювання" вже у ближчий десяток років може обернутися повним занепадом місцевої харчової промисловості — для неї просто бракуватиме сировини. Відповідно, люди втратять роботу, споживач — якісну продукцію місцевого виробництва, а самі селянські господарства залишаться з безплідними пустелями.

Загалом я не є противником технічних культур, але переконаний, що вирощувати їх потрібно у тих регіонах, де нічого більше не може рости. Звичайно, важко сперечатися з рентабельністю ріпаку. Проте в економіці важлива не тільки рентабельність тимчасова, а й перспектива розвитку. Якщо ж ріпакові поля будуть настільки швидко поширюватися, а ми просто споглядатимемо, то незабаром залишимося без родючих ґрунтів. Натомість Європа, яка купує у нас ріпак, збереже родючість своєї землі. Така тенденція є, бо Європа щороку скорочує експорт ріпаку та збільшує його імпорт.

Навіть з економічної точки зору, коли постійно зростає попит на натуральну і екологічно чисту продукцію сільського господарства, нерозумно піддаватися спокусі отримати все зараз і тепер. Крім того, постійне збільшення площ технічних культур веде до поступового насичення ринку, а відтак і до зниження ціни у майбутньому. То чи варто нищити засіб виробництва, коли вже за кілька років можна залишитися без рентабельного продукту і можливості його замінити?

Зважаючи, що земля є всенародним надбанням, питання використання і збереження — це наша спільна відповідальність. Громада має вирішувати, як берегти спільне багатство — землю, яким чином розвивати власний аграрний сектор. Тим паче, що подібні питання стосуються ще й екологічної безпеки, перспектив Рівненщини, як краю аграрного, і вони мають розглядатися на широких народних обговореннях, аж до винесення окремих стратегічних питань на місцевий референдум.


Джерело