"15 сестер" екс-СРСР: 20 років по тому

19.08.2011, Анастасія Зануда, Бі-Бі-Сі, Київ

Намагаючись оцінити шлях, що його пройшли за останні два десятиріччя колишні радянські республіки, експерти називають беззаперечними лідерами лише країни Балтії.

"Для мене поїздка до родичів у Луганську область – завжди такий стрес", - розповідає естонка українського походження, яка сидить зі мною поруч у літаку із Талліна до Києва.

Ніби виправдовуючись за велику кількість багажу, промовляє далі:
"Завжди ці безкінечні клумаки: як за Радянського Союзу везла із собою все – від консервів до трусів – так і зараз".

Після короткої паузи від неї лунає запитання: "І чого їх і досі в ту Росію тягне?"

У цій нехитрій розповіді – підсумок 20 років, що їх 15 республік-"сестер" прожили окремо одна від одної.

Назад до СССР?
Насправді, "тягне" вже дещо менше. Принаймні, згідно із опитуваннями Київського міжнародного інституту соціології, найприкметнішою тенденцією останнього року є не тільки збільшення кількості українців, які незадоволені напрямком розвитку країни. Вперше невдоволення поширюється серед електорату Сходу та Півдня України, який традиційно голосує за політичні сили, що виступають за зближення із Росією або навіть відновлення у тому чи іншому вигляді якщо не СРСР, то чогось іншого, на кшталт СНД чи Митного союзу.

За даними КМІС, якщо у червні минулого року лише 14% виборців у регіонах, що традиційно підтримують Партію регіонів та КПУ, негативно оцінювали стан справ в Україні, то у лютому цього року таких було вже майже третина, а у червні 2011 – 42%.

При цьому середній український показник невдоволення – 62%.

Хто що краще пам’ятає: ковбасу по 2-20 чи чергу за нею 

За даними іншого опитування, проведеного у березні цього року компанією Research&Branding Group, на дослідження якої інколи посилається прем’єр-міністр Микола Азаров, якби референдум про незалежність відбувався тепер, то 47% українців підтримали б збереження Радянського Союзу, проте понад половина – 51%, все ж таки, підтримали б незалежність.

При цьому найбільше прихильників збереження Радянського Союзу на Південному Сході (61%), а також серед людей похилого віку (60%), а от найбільше прихильників незалежності – на Заході України (82%) та серед молоді (59%).

Показово, що майже однаково розділилися відповіді щодо особистого сприйняття українцями розпаду СРСР: 44% опитаних Research&Branding Group вважають це "закономірним фіналом комуністичної імперії" і 43% - "найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття".

Від Кентавра до Тягни-Штовхая
Про такий різкий розподіл українського суспільства, використовуючи міфологічні та казкові порівняння, говорить і заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха:
"Якщо на початку 90-х років, коли наше суспільство переживало бурхливі інституційні зміни, я характеризував це суспільство як кентавра із повернутою на Захід головою та соціалістичними копитами, що стримували розвиток, то від кінця 90-х, коли завершилася масова приватизація, нинішнє суспільство нагадує мені Тягни-Штовхая".

За даними Інституту соціології НАНУ, нині незалежність підтримують 47% українців – це на 10% менше, аніж 10 років тому, у 2001 році. Проте, як кажуть соціологи, ці 10% не перейшли у табір тих, хто не підтримує незалежність, - просто зростає кількість "байдужих" до державного устрою України. Показово, що рівно стільки ж опитаних – 47% - шкодують про розпад Радянського Союзу.

Так само від початку 90-х Інститут соціології вимірює і "індекс соціального самопочуття". Один із авторів дослідження і керівник фонду "Демократичні ініціативи" Ірина Бекешкіна каже, що "успішність країни вимірюється кількістю людей, які почувають себе добре у цій країні".
Якщо послуговуватися саме цим показником, то про сучасну Україну можна сказати, що "пацієнт живий, але тяжко хворий".

"Наш час люди характеризують нещадно – це час шахраїв, політиканів та жебраків", - каже пані Бекешкіна.

На початку 90-х кожен другий із цих людей очікував змін на краще

Якщо у 1994 році кожен другий українець очікував змін на краще, то зараз такими оптимістами залишаються лише двоє із п’яти опитаних. При цьому зросла як кількість тих, хто очікує лише змін на гірше, так і тих, хто намагається не думати про завтрашній день.

Утім, динаміка "індексу соціального самопочуття" українців, все ж таки, дещо покращується. За даними соціологів, свого "дна" цей показник досяг у 1998 році (під час першої масштабної економічної кризи часів незалежності, якщо не враховувати "руїну" початку 90-х), "піку" - у 2008 році (після кількох років динамічного зростання економіки), але з того часу знову поступово знижується.

"Ми вимірюємо не настрої людей, які дуже швидко змінюються, а доступність чи дефіцит соціальних благ. Так от, якщо у 90-ті роки не вистачало найнеобхіднішого – їжі, одягу, побутових товарів, того, що складає базу виживання, - то зараз не вистачає можливостей для реалізації – роботи, заробітку. Власне, тільки це і є основою оптимізму щодо подальшого розвитку України", - пояснює Євген Головаха.

Про що кажуть цифри
Економісти, які також намагаються оцінити результати 20 років окремого існування 15 держав, що входили до складу СРСР, так само наштовхуються на неоднозначні дані.

З одного боку, існують офіційні дані про динаміку ВВП кожної країни та СРСР загалом.

Згідно із цими даними, між 1990 та 1995 роками сукупний валовий продукт, що вироблявся 15 екс-республіками СРСР, скоротився на 40%. Це падіння часто порівнюють із статистикою Великої депресії 30-х років у США, під час якої американська економіка впала на 27%.

До 2007 року десятьом із 15-ти республік вдалося вивести свої економіки на рівень, який вони мали до розпаду Союзу. Серед тих, кому і досі не вдалося вийти на рівень 1991 – Україна, Молдова, Грузія, Киргизстан і Таджикистан.

Середня заробітна платня у колишніх республіках СРСР

Азербайджан – $454
Білорусь – $329
Вірменія – $295
Казахстан – $578
Киргизстан – $197
Молдова – $280
Росія – $774
Таджикистан – $92
Україна – $323
(за даними статкомітету СНД)
Естонія - 843 євро
Латвія - 600 євро
Литва – 800 євро
(за даними статистичних органів країн)

Якщо порівнювати розміри мінімальної чи середньої заробітної платні - для українців картина буде також невтішною.

За даними Статистичного комітету країн СНД, середньомісячна заробітна платня на травень 2011 року становила: Азербайджан – 454 долари, Білорусь – 329, Вірменія – 295 доларів, доларів, Казахстан – 578 доларів, Киргизстан – 197 доларів, Молдова – 280 доларів, Росія – 774 доларів, Таджикистан – 92 долари, Україна – 323 долари.

Водночас, середня зарплата в Естонії нині складає 843 євро, у Латвії – близько 600 євро, у Литві – близько 800 євро на місяць. Приблизно такі самі показники нині має Польща, яка ніколи не входила до Радянського Союзу, хоч і належала до соціалістичного табору.

Гірше чи краще?
Утім, всі ці показники є досить відносними, адже як і за радянських часів, ключовим є питання, що можна купити на певну зарплату, і яка частка з офіційного ВВП є конкурентноздатним на світових ринках – каже старший економіст Центру соціально-економічних досліджень CASE Володимир Дубровський:
"Радянська статистика була настільки спотворена, що виходити із неї просто некоректно.

Ринкових цін у Радянському Союзі не існувало, і тому всі показники, що були розраховані на основі цін, що встановлювалися адміністративним шляхом, просто вводять в оману. Були спроби оцінити ВВП і Союзу, і республік, виходячи із натуральних показників. Проте і вони були недосконалими, адже можна, наприклад, порівнювати тонну металу із такою ж тонною, але порівнювати радянський телевізор із японським просто некоректно. Тому всі нинішні спекуляції про те, чи досягли, чи не досягли ми рівня 1991 року – це все дуже непевно".

В інтерв’ю Клацнути bbc.ua експерт заявив, що більш надійними видаються непрямі показники стану економіки, такі як тривалість життя, дитяча смертність. Саме вони досить відрізнялися в республіках, які за СРСР називалися "єдиною історичною спільнотою – радянським народом".

Саме за такими непрямими показниками на перших місцях із великим відривом були балтійські республіки, за якими йшла Білорусь. На іншому "полюсі" за непрямими показниками були середньоазійські республіки.

Пересічного українця, на думку Володимира Дубровського, спіткало не так зменшення доходів, як різкіше розшарування суспільства, коли спостереження за надто багатими викликає почуття крайнього зубожіння у решти населення.

Змінилася і звична для радянських людей структура цін – майже безкоштовні за часів СРСР комунальні послуги постійно дорожчають, а майже недоступні тоді авто, побутова техніка та одяг, які треба було "діставати", стали доступнішими.

100 карбованців для працівника міському партії та працівника заводу "важили" по-різному

"Загалом, можна сказати, що пересічні українці зараз живуть трохи краще, ніж це було 20 років тому, хоча з’явилася і певна категорія громадян, яка живе набагато гірше, ніж тоді", - каже експерт. І наголошує, що в СРСР за одну і ту ж саму суму грошей партійний функціонер і працівник заводу могли собі дозволити зовсім різні товари.


Уроки історії
Наскільки успішно кожна із республік реалізувала свій "пострадянський" потенціал, однозначно сказати важко. На думку Володимира Дубровського, після розпаду СРСР просто відновилася історична традиція: Балтика повертається до своєї європейськості, тоді як, приміром, в Середній Азії відновлюється традиційні для цього регіону авторитаризм, спадкова передача влади та феодальні стосунки навіть за умов модернізації економіки.

Що ж до України, за ці 20 років вона свій потенціал ані використала, ані знехтувала ним - вона, на думку експерта, його спотворила:

"Найстрашнішим було те, що в Україні неконкурентноздатний ВПК мав потужне лобі у керівництві. Інше потужне лобі склалося у енергомістких галузях, які спочатку базувалися на українських запасах газу та вугілля, а згодом – на тих газо- і нафтопроводах, що пройшли територією України. Після розпаду Радянського Союзу, коли стало можливо експортувати продукцію – метали, добрива, - виявилося, що їх нові власники можуть отримувати додаткові доходи пропорційно до цін на енергоносії. І ще одна група інтересів і капіталів склалася, власне, довкола самих трубопроводів. Оці три групи настільки спотворили подальший розвиток України, що це унеможливило реалізацію справжніх конкурентних переваг країни", - вважає Володимир Дубровський.

Заморожені активи
Академік та автор кількох підручників із економічної географії Петро Масляк до таких невикористаних конкурентних переваг України, або ж "заморожених активів", зараховує чорноземи, клімат та географічне розташування:

"Хіба у нас так, як у найрозвиненішій державі Азії, Сінгапурі, де навіть своєї питної води немає? Тільки один агропромисловий комплекс був би здатен перетворити Україну на найбагатшу державу у Європі. А запаси газу і нафти на шельфі Чорного моря? Далі: не я, а британська консалтингова фірма Rendel дійшла висновку, що Україна має найвищий транспортно-географічний потенціал у Європі – понад 3 бали. На другому місці Польща – у неї 2,85 бали. І це природно, бо через ці дві країни проходить весь рух товарів та людей від Балтійського до Чорного моря".

Крім того, на погляд академіка Масляка, невикористаними Україною залишаються і людські ресурси, яким, натомість, знаходиться застосування в інших країнах:
"Людина їде із села на Тернопільщині у Португалію чи Іспанію, чи Британію, і там виживає, вчить мову, адаптується, працює, заробляє гроші. 100 тисяч українських заробітчан в Аргентині валять ліс, аби звільнити землю і засіяти її пшеницею, а навколо моєї дачі – десятки гектарів необробленої землі – чудового чорнозему!"

Земля - один із "заморожених" активів України

Єдиним використаним потенціалом України науковець в інтерв’ю Клацнути bbc.ua жартома називає містечко Немирів у Вінницькій області, яке, згідно із нещодавніми висновками німецьких вчених, є найкращим місцем для життя та виробничої діяльності за кліматом та ресурсами: "Ну, там досить успішно випускають горілку – по всьому світу експортують", - наводить позитивний приклад використання конкурентних переваг України Петро Масляк.

Оцінюючи успішність України на тлі інших колишніх республік СРСР, науковець звертає увагу на зв'язок між швидкістю виходу країни із орбіти Росії та результатами перетворень. При цьому беззаперечними лідерами і в тому, і в іншому Петро Масляк називає балтійські республіки.

Погляд ззовні
Один із провідних світових фахівців з питань колишнього Радянського Союзу, автор кількох книг, присвячених "перехідним економікам", зокрема, і українській, експерт Peterson Institute Андерс Аслунд каже, що відповідь на питання, хто із 15 республік результативніше прожив останні 20 років, є очевидною лише у випадку із трьома балтійськими державами.

"Очевидного успіху досягли три балтійські країни. У деяких країнах успіх є "поміркованим" - скажімо, це Росія, Казахстан, можливо, Грузія зараз почне наздоганяти, Азербайджан зробив справжній стрибок до багатства. Середня Азія виглядає досить жалюгідно. Молдова потерпає досить серйозно. У глухому куті опинилася Білорусь. В України був досить кволий початок, але потім вона дещо наздогнала", - заявив Андерс Аслунд в інтерв’ю Клацнути bbc.ua.

Шлях Білорусі може бути уроком для України, так само, як і шлях Балтійських респубілк

Секрет успішності, який, на думку пана Аслунда, продемонстрували балтійські країни, полягає у волі до радикальних, але систематичних реформ, до яких додалися європейські прагнення цих країн та підтримка цих прагнень з боку Заходу, зокрема, і інвестиціями. Саме у цьому полягає ключова відмінність між шляхами і досягненнями балтійських держав та інших 12-ти республік СРСР. Водночас експерт вважає, що про необхідність реформ свідчить і приклад Білорусі, яка найбільше із 15 республік намагалася зберегти радянські стандарти управління економікою:
"Білорусь зараз переживає дуже серйозну фінансову кризу. Її економіка трималася завдяки масованим російським субсидіям, що складали до 15% її ВВП, та підтримці старої радянської промисловості. Крім того, мені здається, статистика щодо "білоруських досягнень" сильно перебільшена".

Водночас, що радикальнішими і швидшими були реформи, тим скоріше громадяни цих країн відчули їх результати, а перетворення стали незворотніми – переконаний Андрес Аслунд:
"Найрадикальніші реформи відбулися в Естонії – погляньте на її показники зараз".

Західний науковець, фактично, повторює аргументи моєї нової знайомої з Естонії, проте їй, як виглядає, за 20 років поїздок так і не вдалося переконати своїх родичів на Луганщині у важливості правильного і вчасного цивілізаційного вибору.

Джерело