31 лип. 2013 р.

За принципом рою. Глава 5

Тактична настанова про те, як змінити світ

Глава 5. Вказуйте всім на ціль і щодня наводьте її червоною фарбою

Тексти.org.ua

Глава 1. Що таке рій.

Глава 2. Як започаткувати рій

Глава 3. Організація рою: як пасти котів  

Глава 4. Завжди тримайте під контролем бачення, і ніколи – послання

Якби мені довелося визначити одне-єдине вміння, що дозволило мені провести Піратську партію Швеції від двох рядків у тому чаті до здобуття місць у європарламенті – це були б уміння й навички у проектному менеджменті.


Цей термін – проектний менеджмент – у даному контексті є дещо хибним. Говорячи про менеджмент, говорять про позиції, на які призначають: надто часто це такі собі безголові боси. Але добрий проектний менеджмент – це не стільки менеджмент, скільки лідерство. Лідером, на відміну від менеджера, не призначають. Лідерство – це даність групової психології.
Вперше мене навчили, що між цими двома поняттями є величезна різниця, коли я вчився на офіцера в армії Швеції. (У мене звання старшого лейтенанта). Будь-якого дурня можна призначити босом в організації – але щоб стати лідером, треба заробити право на впевненість у тобі й довіру до тебе людей.
Організація намагається, щоб роль боса й лідера сходилася в одній людині. Якщо цього не роблять – організація працює жахливо.
Все зводиться до поняття відповідальності. Вона складаєтьcя з двох однаково важливих частин – відповідальність за певний результат і авторитет, завдяки якому цього результату досягають. Відповідальність і авторитет повинні завжди йти одна за іншою при делегуванні відповідальності. Надто часто можна почути, як когось просять "узяти відповідальність" за щось, що пішло не так – але насправді їх просять стати за щось відповідальними, коли вони не мали відповідного авторитету. На жаль, брати на себе відповідальність, не мавши відповідного авторитету – це все одно що взяти на себе провину за події, що відбувалися поза твоїм контролем. Тільки люди, які скрізь пхаються і водночас є дуже наївними, можуть прийняти на себе таку відповідальність – і, як не сумно, їх дуже часто приносять у жертву як корпоративних цапів-відбувайлів ті, хто є більш нещадним і амбітним.
Протилежне – авторитет і влада без відповідальності – не менш погано. Коли комусь вдається здобути владу без відповідальності – практично можна почути маніакальний сміх Сталіна, який чути, поки Східна Європа стає рабом.
Урок: авторитет і відповідальність повинні завжди йти поруч. Але, якщо чесно, лідери рою не матимуть багато ані одного, ані іншого. Вони можуть отримати відповідальність за невеличкий бюджет із розвитком, дорослішанням і ростом вашого рою – проте, як ми пригадуємо, вони ніколи не кажуть іншим, що робити – цього не робить ніхто.
Це також причина того, чому, як ми бачили в розділі 3, організаційна схема рою повинна трохи відставати від дійсності. Нікого не призначають на чолі певної функції – ні, ти помічаєш, що хтось уже стоїть на чолі певної функції, добровільно взявши на себе відповідальність за неї, і ввічливо просиш, чи вони не проти, якщо ми формалізуємо цей факт, оголосивши про їхнє лідерство й надавши їм відповідний авторитет і владу (якщо такі будуть узагалі).
Відповідно, основні вміння у проектному менеджменті, які дозволили мені провести Піратську партію Швеції у Європарламент – це не ті вміння, які вивчиш на курсах із проектного менеджменту: уроки про схеми, розклади, бюджети та ризики. Значно більшою мірою це були м’які вміння, що приходять із досвідом: як підтримувати у групі мотивацію, зосередженість на меті, енергію й бажання здайснити задумати.
Так сталося, що саме цього я навчився, будучи підприємцем і проектним менеджером під час доткомівського буму наприкінці дев’яностих. Я заснував першу компанію у віці шістнадцяти, а у вісімнадцять у мене з’явився перший підлеглий – так що у мене було багато часу, щоб навчитися. Проте атмосфера в еру доткомів була дуже стимулююча, оскільки люди працювали не заради грошей.
Скрізь так не вистачало професійних програмістів і дизайнерів, що люди могли, по суті, піти в будь-яку компанію і сказати: "Привіт, я б хотів працювати тут". А компанія б відповідала: "Так, пане/пані – яку б зарплатню ви хотіли?"
У такій атмосфері, коли люди буквально могли знайти до обіду нову роботу, якщо під час ранкової планірки вирішували кинути стару – було очевидно, що люди працювали не через гроші. Люди застосовували енергію, зосередженість і відповідальність на те, щоб змінити світ на краще. Оренда квартири і їжа були тільки необхідністю, яку треба було відзначити галочкою на щоденному списку того, що треба зробити.
Тож психологія цієї доби – керівництво компаніями та проектами під час доткомівського буму – майже до букви відповідає лідерству у рої. У роях люди також працюють не за зарплатню (якщо вона взагалі існує, почнемо з цього), а застосовують свою енергію, зосередженість і відповідальність на те, щоб змінити світ на краще. Тож стиль керівництва й роботи тут практично ідентичні.
Звісно, це також розвіює міф про те, що не можна керувати групою добровольців так, як керував би компанією. Лідерство в обох випадках абсолютно таке саме. Лідерство – це психологія, й воно дуже мало пов’язано з зарплатнею і значно більше – з соціальною природою людей.
Керуючи Піратською партією Швеції, я використовував абсолютно той самий набір навичок, що й раніше, будучи підприємцем. І внаслідок цього рій пройшов у Європарламент, тож важко сперечатися про результати.

Проектний менеджмент і самоорганізація

Коли вперше стикаєшся з самоорганізацією – почуваєшся свідком магії. Розповівши про якесь бачення, ти бачиш, як люди, котрі тебе вислухали, починають самоорганізовуватись, аби твоє бачення стало дійсністю. Без жодних вказівок – та й без жодного втручання ззовні.
Тож уся штука в тому, як розповісти про бачення. Якщо мені треба швидко відповісти на це запитання, я відповім так: "з усією можливою пристрастю, від щирого серця, з запалом у голосі й вогнем в очах". Треба буквально сяяти бажанням змінити світ на краще і, понад усе, передати три пункти:
 Ми зможемо.
 Ми змінимо світ на краще.
 Буде важко, але воно того точно варто.
Ви помітите, що ми говоримо про зміни світу у формі "ми". Це основне. Ніколи не буде "Мені потрібно, щоб хтось зробив Х" або "Вам слід зробити Х". Є лише "Ми всі хочемо, щоб сталось Х". Не треба ні на кого вказувати чи бодай натякати на те, хто це має зробити. Хтось зробить.
Давайте розглянимо ці три пункти по одному.
Ми зможемо.
Частина енергії рою йде від усвідомлення того, що сама вже кількість активістів може призвести до справжніх змін у світі – і що завдання здавалося недосяжним, поки ви не з’явилися на сцені з цією божевільною ідеєю. Це може бути зміна політики в цілому світі щодо якоїсь невеликої, але важливої справи. Це може бути політ на Марс. Це може бути зміна цілої архаїчної індустрії за допомогою нового продукту чи послуги. Це може бути подолання голоду, неписемності чи хвороби в цілому світі.
Не вимагайте меншого, ніж політ на місяць! Щойно пройшовшись по цифрах, про які ми говорили в першому і другому розділах, і переконаєте рій, що вашу божевільну ідею можна здійснити – по всьому рою з тріском починають носитися видимі блакитні іскри енергії. Люди, здаватиметься, сп’яніють від захвату належності до цього. Сп’янійте й ви.
(До речі, можна і слід посилювати це відчуття. Зрештою, ми ж уже побували на місяці. Всі про це знають. Тепер пора на Марс! Проект має зарядити людей енергією. Натомість, неможливо зарядити людей проектом проведення найпрофесійнішого податкового аудиту).
Ми змінимо світ на краще.
Хоч і можливо досягти короткотермінових ефектів ненавистю й нетерпимістю, ця книжка – про добрі справи. Все, на чому зосередишся, як правило, зростає, а всі цінгсті стають цінностями організації. Тому рій, зосереджений на недовірі, невдовзі пожере сам себе власними негативними почуттями, розвалиться, розколеться й розсиплеться.
На противагу цьому, рої, що є темою цієї книжки, прагнуть потрапити в історію на основі взаємної довіри в тому, що вони досягнуть неможливого. Люди, які присвячують себе цілі вашого рою, роблять це, щоб залишити слід в історії. Слід переконати їх, що саме так і станеться, як тільки рій досягне успіху. (І справді – політ на Марс, як і подолання неписемності, потрапить в історію).
Буде важко.
Одна з ключових цінностей, від яких ніколи не слід відходити – чесність. Завжди слід розповідати про становище рою та про його місце у світі точнісінько так, як ви це сприймаєте – навіть якщо це означає казати людям, що у рою проблеми або що він нічого не здобуває. (Але завжди слід придумати хоч один вихід із поганого становища і розповісти про нього як про "ми зможемо".)
Ключовим тут є, щоб люди не думали, що зміна світу на краще буде простою чи дасться легко. Ви сказали "цілком можливо". Ви не казали "легко".
Щойно передавши це рою, ви побачите, що люди думають у термінах "як я можу допомогти, щоб це сталося". Коли так думають кілька тисяч активістів – відбувається магія.
Також важливо, щоб ви дозволити організаційній схемі рою органічно рости. Навчіть своїх найближчих прибічників технологіям і методиці роїв, описаних у цій книжці або в суміші з вашим власним стилем – і дозвольте цим прибічникам шукати нових людей, що зайняли б порожні стільники поруч із їхніми. Ваш рій завжди зростатиме зсередини назовні – він може рости тільки по краях. До цієї концепції ми повернемось у розділі 8.

Намалюйте для всіх часову діаграму

Ключовим інструментом проектного менеджменту є часова діаграма.
Між теперішнім часом і успіхом потрібно буде встановлювати проміжні цілі, яких слід досягати з інтервалом приблизно у вісім тижнів. Може здаватися, що це суперечить принципу самоорганізації – але це не так: ви розповідаєте рою, що має статись, аби всі прийшли з точки А в точку Б. Ви ж не кажете, хто і що повинен робити й коли саме.
Є багато причин, аби задавати проміжні цілі. Перша з причин, звісно – щоб підкріпити первісну енергію вірою у здатністю рою її досягти:
- Полетіли на Марс!
- Так!
- Так... а як саме ми це зробимо?
- Н-ну-у...

Встановлення проміжних цілей, або ж кілометрових знаків за маршрутом проекту, із інтервалом близько двох місяців, вказує шлях до успіху, що допомагає людям не тільки вірити у рій, але й обирати кроки, що відповідають поточній фазі проекту. Кожна проміжна ціль має бути гідною довіри, відповідною становищу, досяжною, й має явно допомагати кінцевому успіху. Вона також допоможе розділити рій на робочі команди, які виконуватимуть неймовірну роботу практично безкоштовно (а частіше за все – цілком безкоштовно).
Так, першою проміжною ціллю Піратської партії Швеції була офіційна реєстрація партії Центрвиборчкомі Швеції. Після заснування партії 1 січня 2006 року ми поставили собі двомісячний дедлайн для реєстрації. Нам потрібно було зібрати півтори тисячі підписів виборців, які мають право голосувати на наступних виборах. Збори підписів виявились ідеальним для розподілу рою за географічними підгрупами: треба вирішити завдання, є дедлайн, завдання цілком виконуване, й воно, як не глянь, допомагає кінцевому успіху.
Ми організували змагання між тридцятьма початковими географічними підгрупами, в якому переможні за загальною кількістю підписів і переможці за кількістю відносно до розміру території мали отримати оригінали свідоцтва про реєстрацію. Дурнуватий приз, за який ми трохи заплатили – отримання кількох оригіналів коштує символічну суму – але сам приз був дуже символічним для руху, який змінить світ.
Ви помітили, що я нікому не розповідав, як збирати ці підписи. Саме тут в дію вступило ройове мислення, й кожен почав ділитися своїм досвідом, ані трохи не боячись учитися на власних помилках – ми обговорювали це в попередньому розділі.
Одним із наших найкращих збиральників підписів був активіст на ім’я Крістіан Енгстрьом, який встановив високу планку: посеред вулиці в час, коли всі ходять по магазинах, можна збирати по двадцять підписів на годину. Цей активіст нині – член Європарламенту.
Інша причина, з якої потрібні проміжні цілі з інтервалом у два тижні на оприлюдненій, видимій часовій діаграмі – створення відчуття нагальності. Зазвичай, коли до чогось лишається понад два місяці, нам усе однаково – це так собі, довільна мета у абстрактному майбутньому. Погляд слід розбити на частинки, досить маленькі, щоб кожен завжди бачив нагальну мету у короткій перспективі.
Я міг би назвати багато проектів з розробки програмного забезпечення, які розпочалися як дворічні проекти без розподілу в часі й ніколи не наближалися до свого завершення. Хоча це і справи давно минулих днів, я не буду називати тут імена – як із етичних, так і з юридичних прричин. Натомість ось вам приказка з проектного менеджменту:
- Як проект запізнюється на рік?
- По дню щодня.

Ключ до завершення проекту вчасно – це завершення вчасно справ, призначених на кожен день. Це не значить, що нездатність дотриматися графіку – це нездатність рою до дії. Радше, вам як проектному менеджеру слід було передбачати можливі відхилення від графіку в обидва боки від початку й робити в плані похибки на ці відхилення.
Розробляючи плани розвитку, зазвичай дають близько 10% часу на відхилення в кожній із проміжних цілей. Тільки ви знаєте, скільки саме потрібно вашому рою – але необхідно щодня робити поправки у графіку й плані з урахуванням змін у плинній реальності. Неможливо змінити події минулого – проте можливо перепланувати майбутнє з урахуванням того, що вже сталося.
Слід щодня робити так, аби будь-хто у рої міг перевірити прогрес рою в цілому на шляху до найближчої проміжної цілі й до остаточної цілі. Щодня наводьте цілі яскравим червоним кольором, щоб їх міг бачити кожен – робить усі цілі видимими й показуйте прогрес на шляху до них.

Встановлення видимих цілей, які включають усіх і мотивують до дій

Ви гралися колись у World of Warcraft – або, власне, у будь-яку сучасну комп’ютерну гру? Один із чинників, що викликають залежність – це наявність багатьох можливих способів дії заради досягнення певної мети. У World of Warcraft можна навчатися певних умінь, можна досліджувати карту, багатіти і так далі. У Battlefield та інших подібних іграх можна по-всякому досягати цілей залежно від того, як ви граєтесь у гру. Завжди є чого прагнути відповідно до ваших смаків.
Це явище – видима публічна винагорода, якої можна прагнути незалежно від вашого смаку – є ключовим для успішного рою. Багато з цього можна досягти, просто публічно вимірюючи різні чинники. Люди прагнуть удосконалень у всьому, що можна публічно виміряти, без жодного втручання з вашого боку.
Давайте ще раз, оскільки, швидко гортаючи текст, ви це, мабуть, пропустили – а для лідерства у рої це ключовий чинник:
- Люди самоорганізуються заради удосконалення будь-чого, що публічно вимірюється.
Все настільки просто – й настільки складно. Піратська партія Швеції відкрито публікує дані про свою ліквідність, майно, борги та внески (зараз це роблять багато політичних організацій – але у 2006 році так не було). Це призводить до того, що люди хочуть побити рекорди внесків.
Те саме і з кількістю членів, а особливо зі швидкістю їх росту. Те саме і з часом відповідей на імейли. З моніторингом інформації про події у старих змі (ТБ, радіо, газети). Згадки на блогах і у Твіттері. І так далі.
(Дехто називає це гейміфікацією, від слова гейм – гра. Дехто даремно вживає цей термін у зневажливому сенсі. Річ не в тому, щоб виконувати низькоякісну роботу, вважаючи, що ви граєтесь – йдеться про те, як знайти механізми винагороди за чудове виконання завдань, присутні у нашому мозку, подібні до тих, що діють у комп’ютерних іграх.
Тут виникають три важливі речі. По-перше, висновок, що речі, які не вимірюють, виконуються погано – або взагалі не виконуються. Частково це правда. Деякі речі приємно робити і їх зроблять заради задоволення. Особливо це стосується соціальної та творчої діальності. Рутинні ж дії, які повторюються день у день, вимагають якогось видимого мотиваційного механізму або, що більш ефективно, елементу змагання. Візьмімо за приклад відповідь на імейли. Відповіді на пошту для рою – не надто видиме чи креативне завдання, однак воно є одним із найважливіших. Швидкі та правильні відповіді мають значення, коли про вас хочуть дізнатися старі ЗМІ. Тому треба приділяти цьому увагу.
Дуже допомагає використання внутрішніх змагань зі смішними призами. (Дорогі нагороди у рої рідко мають бути індивідуальними – завжди плекайте командну роботу). Використовуйте географічний розподіл чи будь-яку іншу довільну лінію для створення команд, які змагаються одна з одною, швидко даючи корисні відповіді на запитання.
А ось інше спостереження. Якщо вимірювання речей допомагає (а межі тому, скільки чинників можна публічно відстежувати, немає) – то вимірювання під час внутрішніх змагань допомагає ще більше. Як я вже згадував, саме так ми створили організаційну схему Піратської партії Швеції одразу після її заснування під час збору підписів за офіційну реєстрацію партії.
Існує соціальне обмеження кількості змагань, які можуть відбуватися водночас – зазвичай від одного до п’яти. Визначити це обмеження маєте ви й ваш рій.
Третє спостереження – величезне значення того, щоб вимірювати правильну річ. Є багато жахіть про тих, хто вимірює трохи не те й тому отримує жахливі результати. Дещо неможливо виміряти прямо – тому спершу слід визначити, що можна виміряти, або знайти правильну кореляцію з чимось іще. Візьмімо, наприклад, споживання алкоголю. Неможливо прямо виміряти споживання у країні – але можна вимірювати продажі алкоголю. Кілька десятиліть тому так робили у Швеції – і органи охорони здоров’я раділи щорічному стабільному зниженню споживанню алкоголю – так вважалось і такі дані оприлюднювались. А потім хтось відкрив, що близько третини випивки шведів – самогонка, у вигляді горілки чи зроблена під шнапс (народний продукт, яким народ пишається, до речі). Цього в офіційних крамницях не продають – а тому й не вимірюють. Бюрократи, які живуть заради правил, робили хибне припущення, що людям не начхати на законодавство у цьому відношинні – а тим часом споживання алкоголю постійно зростало, поки внаслідок неправильного вимірювання політики приймали неправильні рішення та робили хибні висновки.
Дуже багато прикладів цього існує в галузі програмного забезпечення. Звичайним прикладом такого Гайзенбергового вимірювання є люди, яким платять за пошук багів у програмах.
(Вернер Гайзенберг був засновником квантової механіки – галузі фізики, що виносить мозок і вивчення якої є мазохізмом. На щастя, квантова механіка не входить до цієї книжки. Нам ідеться лише про те, що на рівні квантів неможливо виміряти щось, не змінивши цього. Відкрив це не Гайзенберг – але подібні явища все одно назвали на його честь, оскільки він був знаменитим квантовим фізиком, який відкрив дещо зовсім інше. А от принцип невизначеності Гайзенберга відкрив Шредінгер – якого пам’ятають тільки за котом). Коли людині платять за те, що вона знаходить баги у програмі – то за визначенням, вимірюється, скільки багів вони знайшли. Ймовірно, ці дані публікують, щоб усі хотіли йти за їхнім прикладом. Але як тільки починаєш платити людям – частина з тих, хто шукає баги, ділиться грішми з розробниками, які спеціально вставляють у програми баги й кажуть шукачам, де шукати. Тому якщо почати вимірювати рій неправильно – вимірювання може цілком його змінити.
"Я сьогодні ввечері накодую собі новий мінівен", – Воллі, з коміксу "Ділберт". Це типовий приклад Гайзенбергового вимірювання. Подібний ефект мав сайт mp3.com, що був піонером у бізнесі музика-в-хмарі. Вони були настільки піонерами, що індустрія копірайту засудила його до смерті, купила рештки за ціною брухту й закрила їх. У 2001 році вони провели експеремент "плата за прокручування", коли митцям платили частку доходів компанії, яку ділили між митцями відповідно до того, скілька разів їх пісні прокручували на сайті. Тож митцям мали платити відповідно до об’єктивного вимірювання їхньої популярності – тобто кількості прокручувань треків конкретного митця. Пшшш. Дуже погана ідея. Але спасибі.
Сталося дуже передбачуване – кожен хотів підтримати улюбленого виконавця, тож усі встановили всі комп’ютери, до яких мали доступ, на те, щоб вони грали пісні цього митця, але без звуку – щоб нікому не заважати. Дехто написав програми-боти, які постійно крутили музику виконавця, щоб збільшити штучні числа, що переводились у гроші. Гайзенбергове вимірювання.
Остаточний висновок – потрібно візуалізувати не тільки прогрес до найближчої проміжної цілі й до кінцевої мети рою, але й багато інших чинників, які вимірюють загальний рівень діяльності рою. Слід особливо мати на увазі, що зі збільшенням кількості чинників, які візуалізуєш, ті завдання, які не вимірюються, втрачатимуть свій пріоритет. А деякі з них можуть бути важливими.

Різні стилі лідерства для різних стадій

Групова психологія та особисте вміння виконувати завдання розвиваються з досвідом. На різних стадіях групової динаміки й індивідуальних умінь необхідно бути лідером по-різному.
Спершу глянемо, що потрібно, щоб навчити людину нового вміння. Це може бути щось настільки побутове, як роздача флаєрів – або дебати в прямому ефірі на Сі-Ен-Ен чи Аль-Джазірі перед поглядами кількох мільйонів людей. Принципи – ті самі, й люди пітніють від хвилювання перед тим, як зроблять те чи інше вперше.
Загалом, я вважаю, добре працює модель чотирьох стилів лідерства.
Ці чотири стилі лідерства цілком відмінні, й вам потрібно при керуванні роєм застосовувати всі чотири – залежно від ситуації застосовуючи відповідних стиль. Ці стилі лідерства часто порівнюють зі зміною наративу у фільмі Karate Kid (в оригіналі, а не рімейку) – а поєднання цих стилів і вміння змінювати їх називають ситуаційним лідерством.
Для лідера важливо особисто навчати тих, хто вважає вас своїм лідером. Коли хтось зовсім не вміє чогось робити – потрібно дати йому прямі, конкретні та недвозначні інструкції. Тримайте його за руку. На цій стадії, треба зосередитися на тому, що слід зробити і як зробити це правильно, а не пояснувати мету цих дій у великій схемі речей.
- Малювання паркану. Вгору – вниз, вгору – вниз. Тримай руку рівно.
У сценарії зі роєм, прямі інструкції того, як заплатити доброчинний внесок, дають значно кращі результати, ніж розмиті прохання. Чим більше рішень залишаєш на читача, просячи про гроші – тим менше грошей отримуєш. Наприклад:
- У нас закінчилися флаєри. Ми змогли роздати більше, ніж думали – але треба ще. Допоможіть! Перекажіть зі свого рахунку 25 євро на рахунок 555-1337-31337 прямо зараз, безпосередньо зараз!
Це дасть майже на порядок більше, ніж така версія:
- Ми були би вдячні, якби ви допомогли нам із фінансуванням флаєрів. Будь ласка, перекажіть, скільки зможете і коли зможете, на рахунок 555-1337-31337.
Різниця в результатах – через дуже конкретні інструкції. Будь-яка міра непевності призводить до бездіяльності. Якщо ви робите дію зручною для людей і якомога знижуєте планку, все відбудеться саме так, як ви навчили людей.
Те саме і з роздачею флаєрів, яку ми обговорили в минулому розділі. Слід зробити так, щоб перед кожною роздачею людей дуже прямо й детально проінструктували про кожну частину дії – як в інструкціях, описаних у цьому розділі. Це – пряме лідерство.
Наступна стадія та тип лідерства застосовуються, коли люди освоїли основні дії, але їх турбує брак контексту. Вони не бачать перед собою дороги й не відчувають прогресу. На цій стадії слід відповитися від прямого лідерства і вдатися до заохочення і пояснень того, чому ці дії призводять до позитивних результатів.

- Ти не вчиш мене карате! Ти просто використовуєш мене, щоб я фарбував твій паркан!
- Тримай руку!

Третя стадія настає, коли людина добре володіє необхідними навичками, але досі не почувається комфортно. Вона має всі необхідні вміння, але ще не знає цього. Тут потрібен третій стиль лідерства – по суті, нескінченне заохочення.
- У мене ніколи не вийде! (робить сальто назад зі стійки)
Нарешті, четверта й кінцева стадія – коли хтось мотивує себе сам і покладається на себе. На цій стадії він піднявся й тепер рівний вам, не потребуючи підтримки. Тут важливо тільки, щоб ви періодично визнавали його заслуги, коли він зробить трохи більше, ніж завжди. Єдине, про що слід пам’ятати – визнавати додаткові заслуги тільки коли це справді додаткові заслуги – ніхто на цій стадії не хоче, щоб його хвалили за якісне виконання тривіальних завдань.
Вам слід оцінювати кожну людину, з якою ви правцюєте – слід оцінювати, на якій стадії вона перебуває в тому чи іншому конкретному контексті. Людина може бути водночас на різних стадіях, якщо працює в різних контекстах.
Щоб підсумувати: вам також слід брати до уваги формування й розвиток груп. Групи теж проходитимуть різні стадії.
Коли нові люди вперше зустрічаються в робочій обстановці, вони зазвичай дуже ввічливі й дружні одне з одним. Якщо здається, що хтось образився – одразу йдуть вибачення. Це симптоми того, що група поки що не здатна до ефективної діяльності. Ввічливість – ознака неефективної групи, яка ще навчилася працювати як команда: люди тримаються на відстані.
З часом, коли люди вчаться спільній роботі, вони також досліджують свої межі, й ці межі в ролях людей почнуть зіштовхуватись одна з іншою. Тоді-то люди починають сваритися за правила й культуру у групі. Це важливий крок вперед порівняно з надто дружньою ввічливістю, й це показує, що група добре просунулася на шляху до команди, що добре функціонує.
Й нарешті, на третій стадії не видно тих чітких відстаней, які існували на початку. У команді, що добре функціонує, здається, що кожен мовчки знає, що йому робити: люди у групі навчилися працювати разом. (Якщо додаються нові люди – група тимчасово повертається до визначення ролей, культури та меж).
Слід знати про ці стадії групової психології – зокрема, слід знати, що незначні конфлікти насправді є кроком на шляху поступу. Люди у групі, що залишається ввічливою, не навчилися працювати одне з одним.
Ми ближче розглянемо групову психологію та неминуче розв’язання конфліктів у наступному розділі, коли поговоримо про те, як викликати у людей почуття включеності та конструктиву.

 

Хосе Казанова: Україна – єдина країна в Європі, де усі релігії мають рівні права і конкурують одна з одною

02.07.2013, Інститут релігійної свободи
 

Україна – на першому місці у Європі за кількістю людей, які протягом минулих 20 років стали вважати себе релігійними, каже професор Хосе Казанова, соціолог із Джорджтаунського університету.
 
В інтерв’ю ВВС Україна професор Казанова розповів, що саме викликало сплеск релігійності, як можуть розвиватися відносини між православними і греко-католиками і чому РПЦ буде складно стати головною церквою в Україні.
Він також поділився своїми поглядами на духовне життя без релігії і розповів, чому науці і релігії варто прислухатися одна до одної.
ВВС Україна: у своїй лекції в Києво-Могилянській академії Ви сказали, що за два минулі десятиліття кількість релігійних людей в Україні зростала найшвидше в Європі. Чим це можна пояснити?
Професор Казанова: Україна, яка межує з католицьким світом і водночас пов’язана з російським православ’ям, історично пройшла процес конфесіоналізації (процес утвердження конфесій – Ред.) і деконфесіоналізації, коли люди переходили з однієї конфесії до іншої.
Особливо динамічна територія – Західна Україна, саме тому, що вона була майже повністю греко-католицькою, а коли відбулося злиття з Радянським Союзом, після Другої світової всіх змусили ставати православними. Потім, після здобуття незалежності, люди отримали вибір: можна було повертатися в греко-католицизм (понад 50% так і зробили), але багато хто залишився православним.
З'явився вибір, до якої релігії чи конфесії себе зараховувати. Це рідкісне явище (в Європі – Ред.). Зазвичай люди мають вибір або належати до церкви, або бути нерелігійними. По суті, в них немає жодної альтернативи в рамках релігії.
Але в Україні, оскільки жодна з церков не змогла стати національною церквою, бо нова держава вирішила залишатися нейтральною і не ставати на бік Московського патріархату, Київського патріархату чи Греко-католицької церкви. Тут виникло відкрите поле релігійної конкуренції. І тоді став розвиватися плюралізм. Оскільки чотири найбільші церкви стали деномінаціями, інші релігійні меншини, секти, також стали рівними деномінаціями.
І тому у вас також спостерігається приріст серед баптистів, юдейських і мусульманських громад і навіть серед нових сект (релігійних меншин, новітніх течій – Ред.). І я припускаю, що ця динаміка зростатиме ще певний час.
Ви також казали на лекції, що релігійна система в Україні більше схожа на модель США, ніж Європи. У чому ця схожість?
Справа в терміні деномінація – саме ним користуються церкви в Сполучених Штатах. Там питають:
– Яка у вас деномінація?
– Я баптист, методист, католик, юдей і т.д.
Деномінація означає просто ім'я, яким я сам себе називаю і за яким мене розпізнають інші. Схожого терміну немає в жодній європейській мові. Його перекладають або словом конфесія, яке означає обов’язкову релігію, нав’язану згори, бо секта, яке позначає релігійні меншини, тоді як деномінація – це і не церква, і не секта. Цей термін руйнує бінарну категорію церкви і секти, і всі вони стають рівними деномінаціями. І це називається деномінаціоналізм – система, в якій усі релігії мають рівні права і конкурують одна з одною.
Це унікальна модель, яка розвинулася в Сполучених Штатах з історичних причин. І Україна – єдина країна в Європі, яка має схожу структуру церков і такі самі історичні причини.
Ви маєте нову національну державу, але раніше у вас не було національної церкви. І тепер люди мають вибір.
У часи, коли США стали незалежними, була Конгрегаційна церква у колоніях Нової Англії, Пресвітеріанська церква в середньоатлантичних колоніях, Англіканська церква в південних колоніях. Жодна з трьох не змогла стати національною церквою. Тому держава вирішила залишатися нейтральною.
На момент здобуття незалежності дрібні меншини баптистів та методистів складали в США менше відсотка, а вже через 20 років стали найбільшими деномінаціями.
Схожа структура виникла тут. У вас дуже сильна Греко-католицька церква на Заході, сильний Київський патріархат у центрі і сильний Московський патріархат на Сході. І українська держава вирішила не ставати на бік жодної церкви, і у вас почалася релігійна конкуренція, особливо в Галичині.
Все ж протягом минулих років ми спостерігаємо, як перші особи держави демонструють свою лояльність Московському патріархату, наприклад, відвідуючи богослужіння. Ви допускаєте можливість, що Україна піде шляхом Росії і Московський патріархат стане неофіційною державною релігією?
Сумніваюся в цьому. Хоча, звісно, така ймовірність існує, якщо українська держава стане тісніше пов’язана з Росією і втратить автономію, або навіть возз’єднається з колишніми радянськими республіками у тому новому форматі (очевидно йдеться про Митний союз – Ред.).
Уряди завжди мали свої вподобання. Кравчук прихильно ставився до Київського патріархату, Кучма – до Московського. Ющенку були до вподоби Київський патріархат і Греко-католицька церква, Янукович уподобав Московський патріархат. Але це уряди, а сама держава, в рамках своєї конституції і структури, дотримувалася релігійної свободи для всіх. Треба розрізняти дії уряду і структуру держави.
Та якщо уряд наближатиметься дедалі ближче до Росії, структура держави теж може помінятися. Проте Московському патріархату буде дуже складно укорінитися тут як головній церкві, бо його очікує опір. Адже навіть у самому Московському патріархаті є доволі великі групи вірян, які можуть вийти з церкви й приєднатися до Київського патріархату, якщо Московський патріархат стане справді російською, а не православною українською церквою.
Тому я сумніваюся в такому розвитку подій.
Моє враження, що Автокефальна церква зникне, бо вона дрібна й дуже розділена. А після смерті Філарета події розвиватимуться новим шляхом. І, ймовірно, у вас буде три сильні церкви, які заявлятимуть про себе як про церкви Київської Русі, пов’язані з трьома Римами. Особливо, якщо Константинополь визнає Київський патріархат.

Як розвиватимуться відносини Московського патріархату з Греко-католицькою церквою?
Архієпископ Іларіон з Росії під час зустрічі з новим папою сказав, що сподівається, що папа продовжить екуменічний діалог з Російською православною церквою. А це означає не висловлювати прихильність уніатству.
Проблема Греко-католицької церкви в Україні стає одним з проявів тертя між Римом і Москвою. Тому, думаю, насправді для міжцерковних стосунків буде корисно, якщо в Україні з'явиться сильна церква Київського патріархату, яку визнає Константинополь.
Думаю, в довготерміновій перспективі це дозволить уникнути протистояння Московського патріархату і Риму. Це буде, ймовірно, найкращий розвиток подій для України.
Нині багато людей в різних країнах ведуть духовне життя, не пов’язуючи себе з жодною релігію…
Так, у Сполучених Штатах люди дедалі частіше обирають можливість вести духовне, а не релігійне життя. Там зростає незадоволення всіма інституціями, включно з церквою і політичними партіями.
В Європі протягом минулих 10 років розвивається тенденція "подалі від церкви". Але те, що люди не релігійні, ще не означає, що вони обирають духовність. Проте в Європі зростає кількість людей, які кажуть, що "я релігійний по-своєму". Це приватна релігійність, "невидима релігія", про яку колись писав німецький соціолог Томас Лукман, визначаючи її як індивідуальну форму релігії без зв’язків з інституціями чи конгрегаціями.
І це дуже сильна тенденція по всьому світу, в усіх релігіях, навіть в ісламі. А буддизму й індуїзму вона була притаманна завжди. У азійських релігіях весь час існували ці індивідуальні духовні шляхи.
Можна сказати, що навіть у Польщі люди часто мають власну релігійність і при цьому ходять до церкви. Індивіди самі обирають, які аспекти релігії сприймати всерйоз, а які можна відкинути. У цьому сенсі йдеться про "кафетерій католицизму", в якому люди обирають окремі складові, створюючи власний синтез.
Ви особисто вірите в те, що наука і релігія можуть знайти спільний ґрунт?
Вони вже знайшли його.
Неможливо говорити про науку і релігійність абстрактно. Цілком очевидно, що великі науковці, такі як Галілей, були глибоко релігійними. Кеплер був відданим лютеранцем. А Ньютон, обчислюючи час другого пришестя Христа, списав набагато більше сторінок, ніж коли вираховував рух зірок. Ну і, звичайно, такі люди як Ейнштейн, який однозначно говорив, що не бачить жодних проблем (у поєднанні релігії і науки – Ред.)
Якби ми дивилися на реальність лише науково, в нас би не було любові, довіри, різного виду естетики, стосунків. Ідея про те, що реальність можна стиснути до наукового, когнітивного процесу, абсурдна.
Релігія стосується питань, на які наука не може дати відповідей. І нині дедалі більше науковців ставлять перед собою питання, на які наука не дає відповідей. Вони говорять про Великий вибух, історію космосу, Сонячної системи, біології. Але жодна наукова теорія не може встановити ці зв’язки. Наука – це лише факти, а зв’язки ми описуємо самі, і це вже наратив.
Історії, які розповідає космофізика – це вже не наука. А якщо це не наука, то що? Виходить, що наука сама хоче вийти за свої межі і потрапити на поле метафізики – питань, які лежать за межами фізики.
З професором Казановою розмовляв Олег Карп'як.

ДОВІДКА. Хосе Казанова – американський соціолог, професор Джорджтаунського університету, керівник Програми з глобалізації, релігії та секулярності Центру Берклі, США.
Нагороджений Премією з теології Зальцбурзького університету.
Автор праць з питань релігії та глобалізації. Його найвідоміша книжка Public Religions in the Modern World (Публічні релігії в сучасному світі) визнана сучасною класикою у соціології релігії.
Завдячуючи дружині українського походження, пан Казанова вільно розмовляє українською мовою.

30 лип. 2013 р.

Поживанов: «В Австрии Януковича сравнивают с Каддафи и Мубараком»

29.07.2013, , , Forbes  
Соратник Тимошенко – о своей жизни в эмиграции, конфликтах внутри команды власти и подлецах в «Батьківщині» 

Михаил Поживанов более трех лет живет в Вене. В Австрию он эмигрировал в 2010 году, а в марте 2011-го СБУ объявила его в розыск. Экс-чиновника, который в 2008-2009 годах возглавлял Государственный комитет по материальному резерву, обвиняют в хищении 35 млн гривен. Поживанов обвинения отрицает и считает, что СБУ начала расследование по инициативе Валерия Хорошковского, с которым у него давний конфликт.
В 2012 году, после ухода Хорошковского из СБУ, следствие против чиновника было приостановлено. Официальная причина – следователи не знали, где он находится. Хотя Поживанов утверждает, что передал силовикам все свои координаты и готов давать показания. Политического убежища в Австрии он не просит, зато имеет вид на жительство и разрешение на работу до 2016 года. 
Поживанов – политик со стажем. Он депутат Верховной Рады четырех созывов, а в 1994-1998 годах совмещал депутатство с должностью мэра Мариуполя. Тогда же он познакомился с Юлией Тимошенко и Виктором Януковичем. Но с последним уроженец Донбасса не сработался. Во время «оранжевой» революции, будучи членом «Нашей Украины», он поддержал Виктора Ющенко. Потом вошел в «Батьківщину», по списку которой в 2007 году прошел в парламент. В 2008-м Поживанов перешел на работу в правительство – сначала возглавлял Госкомрезерв, а с 2009 года работал заместителем министра экономики Богдана Данилишина.
В интервью Forbes Поживанов рассказал о жизни беженца в Австрии, встречах с украинскими и европейскими политиками, проблемах в оппозиции, конфликтах внутри Партии регионов и своих отношениях с Евгением Щербанем, в убийстве которого подозревают Юлию Тимошенко.
Чем вы занимаетесь в Австрии?
– В 2010 году я заключил контракт с крупной австрийской девелоперской компанией и продолжаю с ней работать. В силу разных обстоятельств поменялось несколько направлений, но последние 2 года я отвечаю за объекты в Чехии, Словакии и Австрии. 
– Каким образом попали в компанию?
– Они мне предложили, и я согласился.
– Украинские политики часто приезжают в Вену?
– Очень часто.
– Кто именно?
– Чтобы перечислить всех – не хватит времени. Они приезжают по политическим вопросам. Просят помощи в ОБСЕ, в министерстве иностранных дел или торгово-промышленной палате... Последний, кто здесь был – глава Киевской городской государственной администрации Александр Попов. Он приезжал, чтобы открыть памятник украинским казакам. Постоянно встречаюсь с нашим послом в Австрии Андреем Бережным.
– Вы следили за парламентом нового созыва? Что думаете о работе оппозиции?
– Оппозиция должна была действовать более активно и конструктивно: предлагать свои варианты и навязывать свою политику. Но этого не было. Вместо этого они занимались вещами, которые никак не меняли ситуацию в стране. Единственный плюс – ошибок у власти было больше, чем у оппозиции. В результате ситуация в стране меняется в худшую сторону, что дает шансы оппозиции победить на будущих президентских выборах.
– С представителями оппозиции встречаетесь?
– Да, здесь бывали практически все оппозиционные депутаты. Несколько раз был Николай Томенко, приезжали Владимир Арьев и Александр Бригинец (все трое – члены фракции «Батьківщина» – Forbes). Буквально вчера встречался с Леонидом Емцем (фракция «Батьківщина»). Здесь часто бывают и депутаты от Партии регионов.

Дела «семейные»

Члены Партии регионов признавались, что боятся вкладывать деньги в Украину – они не верят в победу Януковича в 2015 году
– Можете назвать регионала, который налаживает диалог между украинской властью и Австрией или Европейским союзом в целом? 
– Нет, не могу. Могу только сказать, что часто в наших краях бывает министр иностранных дел Леонид Кожара. Но мне с ним, к сожалению, пересечься не удалось. Дело в том, что я один из немногих представителей оппозиции – уроженец Донецкой области. Поэтому, конечно, знаю очень много регионалов и регулярно с ними общаюсь. Их фамилии называть не хочу, чтобы не навредить этим людям. Но могу сказать одно – разговоры с ними вселили в меня оптимизм.
Я впервые в этом году услышал определенные просьбы о помощи членам их семей, которые касались размещении их финансов в Австрии и т. д. Я прямо спрашивал каждого из них: вы же сегодня находитесь при власти, почему не вкладываете деньги в Украине? Они отвечали, что боятся это делать, поскольку не верят в победу Виктора Януковича на президентских выборах в 2015 году. Если члены команды не верят в победу, то лидеру никогда не победить.
– Таких людей много?
– С десяток. Причем я могу сказать, что среди них были председатели комитетов Верховной Рады, то есть довольно влиятельные люди.
Янукович мне казался сильным человеком. У него простецкая житейская закалка
- Какое впечатление при личной встрече сложилось у вас о Викторе Януковиче?
- Мне он всегда казался сильным человеком. У него простецкая житейская закалка. Может быть, он не начитан, может, проигрывает кому-то интеллектуально, но у него есть житейская сила. Он человек слова. В апреле 1997 года у нас был серьезный разговор. Он приехал ко мне и попросил не мешать ему, чтобы он мог стать губернатором Донецкой области. Мы договорились, что будем нормально работать на благо области и что у нас будут хорошие отношения. К сожалению, его хватило на полгода. Получив власть, вседозволенность и контроль над правоохранительными органами, он все забыл. А я до сих пор помню тот разговор и его невыполненные обещания.
- Какова была договоренность? Вы ему не мешаете, а он что взамен?
- Что мы нормально работаем. Что он не трогает город, что не будет того наезда на Мариуполь, который был со стороны тогдашнего губернатора Владимира Щербаня, что не будет ущемлений по бюджету, что не будут сокращаться социальные программы. Но его назначили губернатором в начале мая, а уже в октябре-ноябре начались вопросы по перекрытию газа на Мариуполь. По многим вопросам он занял сторону руководителей металлургических предприятий, не выполнив наши с ним договоренности.
- Из-за этого вы перебрались в Киев в 1998 году?
- Да, 100%.
- В 2006-2007 годах начиналось становление бизнеса Александра Януковича, вы тогда о нем что-нибудь знали?
- Не слышал. Я знал, что у Виктора Януковича есть два сына – Александр и Виктор. Я знал, что Александр Янукович есть и что отношение родителей к нему очень хорошее.
– В европейской прессе, в том числе австрийской, в последнее время появлялись материалы о бизнесе сына президента. Как в Австрии сейчас воспринимают Януковича и его «семью»?
– В Австрии появилось несколько таких статей. Последняя – два с половиной месяца назад. Это была довольно жесткая статья на тему «из грязи в князи»: как ранее никому неизвестный Александр Янукович стремительно ворвался в рейтинг самых богатых людей Украины. Там упоминались и члены так называемой «семьи» – первый вице-премьер Сергей Арбузов, министр доходов и сборов Александр Клименко.
После этого сотрудники нашей фирмы довольно активно интересовались у меня этой темой. Не сказать, что они восприняли ее с осуждением, скорее – с недоумением. Люди не могли понять, как в нормальной европейской стране могут действовать стандарты азиатских и североафриканских стран. Сейчас в Австрии семью Януковича сравнивают с семьей Каддафи и с семьей Мубарака. Меня часто спрашивают, не боится ли Янукович повторения в Украине сценария североафриканских событий.
Среди австрийского бомонда часто звучат фамилии Алексея Азарова и Дмитрия Фирташа. Знаю, что супруга Азарова (младшего) владеет в Вене галереей Р-12
– Вам известно, с какими австрийскими компаниями ведет бизнес Александр Янукович?
– Нет. Но поверьте, если бы это имело место быть, то такое нельзя было бы утаить. Я часто слышу о бизнесе и активах в Австрии украинских политиков и бизнесменов. В последний раз на одном из экономических форумов мне рассказывали о доме, который принадлежит Дмитрию Фирташу. Здесь часто среди бомонда звучат фамилии Алексея Азарова и Дмитрия Фирташа.
– Чем занимается Алексей Азаров?
– Я детально не копался в его активах. Я знаю, что его супруга Лилия владеет в Вене галереей P-12. А он – собственник многих объектов недвижимости.
– В кулуарах парламента сейчас говорят о том, что Дмитрий Фирташ вслед за Валерием Хорошковским в ближайшее время может выехать на постоянное место жительство в ЕС. Вы слышали об этом?
– Вполне допускаю. Буквально три недели назад я встречался с одним из влиятельных депутатов от Партии регионов, который возглавляет один из экономических комитетов парламента. Он сказал мне, что в течение двух недель Сергей Левочкин будет уволен с должности главы Администрации президента, а его место займет Виталий Захарченко. 
Это должно было произойти еще до дня рождения президента. Буквально через несколько дней после нашей беседы начались штурмы отделений милиции, включились все видимые и невидимые силы, в том числе подключилась фракция УДАР, началась кампания за отставку Захарченко с поста главы МВД. Я так понимаю, что все эти действия координировались из одного центра, которым руководят господа Левочкин и Фирташ.
Глава одного из парламентских комитетов от ПР сказал, что в течение двух недель Левочкина уволят с поста главы АП, а на его место назначат Захарченко. Через несколько дней началась кампания за отставку последнего
– По-вашему, УДАР действует в интересах Левочкина и Фирташа. У вас есть доказательства связи Виталия Кличко с этими людьми? 
– А у нас кто-то когда-то подтверждал подобные контакты? Доказать это практически невозможно. В 2005 году я был заместителем председателя временной следственной комиссии парламента. Она занималась расследованием причастности Бориса Березовского к финансированию избирательной кампании Виктора Ющенко. Я больше всех кричал, что такого финансирования не было. Хотя в Лондоне Борис Березовский показывал мне, Юрию Кармазину и Игорю Шурге контракты и счета, на которые он переводил эти деньги. Но ни Ющенко, ни Давид Жвания, ни Александр Третьяков, которые фигурировали в этих контрактах, не признали, что Березовский причастен к финансированию кампании.
То же самое и здесь. Такие вещи практически недоказуемы. Но связь Кличко и Фирташа можно доказать, проанализировав состав его фракции и голосования. Могу сказать, что по моим наблюдениям более комфортной среды чем та, в которой находится партия УДАР, не было ни у одной оппозиционной фракции за всю историю Украины.
- Можно говорить, что сейчас, фактически находясь у власти, Фирташ и Левочкин составляют оппозицию Януковичу?
- Могу судить из информации в СМИ и из разговоров народных депутатов и представителей политических штабов, которые бывают в Вене или Праге. В Чехии я тоже часто бываю, общаюсь с  Богданом Данилишиным (экс-министр экономики Украины – Forbes). Анализируя информацию, могу сказать, что это похоже на правду.

УДАР сзади

- Тренировочный лагерь братьев Кличко расположен в австрийском Гоинге. Вы встречались там с Кличко? - Мне очень нравится это место. Собираюсь туда поехать и, думаю, вновь его встречу. Они с Владимиром почти все свободное время стараются проводить там. У нас с Виталием был долгий разговор перед парламентскими выборами. Я говорил ему о своей позиции относительно событий в Украине. В случае моего возвращения, я попросил его о поддержке моей кандидатуры на пост мэра Киева, если он сам не будет баллотироваться. Взамен он попросил максимально помочь в том, чтобы экс-секретарь Киевсовета Олесь Довгий не победил в своем округе (№214) во время парламентских выборов.
- Что вы для этого сделали?
- Округ Довгого граничит с районами, от которых в 2002 году я прошел в Киевсовет. Я нашел тех людей, которые избирались тогда по мажоритарке, попросил о помощи. К тому же до сегодняшнего дня работают мои штабы в Киеве, хоть и в «спящем режиме». Но с людьми я постоянно общаюсь, если прошу о помощи – помогают. После завершения парламентских выборов у меня не было возможности поговорить с Кличко. Он перестал брать трубку.
- Выходит, вы сдержали свое обещание, а он – нет?
- Ну, у меня осталось такое чувство.
- Раз вы говорили о своем участии в выборах, значит планировали вернуться? 
- Да.
- Кличко не дает ответа на вопрос, будет ли участвовать в выборах мэра Киева. Вам он об этом не говорил? 
- Нет. Он сказал, что он будет думать. Никакой конкретики.
- Зачем вам пост мэра Киева?
- Мне кажется, я – наиболее подготовленный кандидат на сегодняшний день. У меня есть опыт работы в Вене, которая 5 лет подряд считается самым комфортным городом для жизни в мире. Я вижу, как работают эти механизмы и очень многое усвоил для себя. 
- Но для этого вам понадобится поддержка оппозиционных партий?
- Я надеялся и сегодня надеюсь, что со стороны «Батьківщини» она будет. Поэтому я и говорил с Кличко, понимая, что должна быть поддержка и со стороны УДАРа. Но я понимаю, что Кличко сегодня – самый рейтинговый кандидат на пост мэра Киева. Я говорил, что если он будет баллотироваться – я готов прийти ему на помощь. 
Думаю, Порошенко не будет участвовать в выборах мэра Киева. Вероятно, он использует эту тему для раскрутки своего имени по всей Украине и своей привязки к оппозиции. Он готовится к президентской кампании 2015 года
- О поддержке «Батьківщини», в случае своего участия в выборах мэра Киева, пытается договориться и Петр Порошенко. Это серьезный конкурент. 
- Думаю, он не будет баллотироваться. Вероятно, он использует эту тему для раскрутки своего имени по всей Украине и своей привязки к оппозиционным силам. На самом деле он готовится к президентской кампании 2015 года.
Если говорить о кандидатах от «Батьківщини», не вижу никого сильнее, чем Николай Томенко. Если бы он баллотировался, я бы нашел возможность помочь ему и войти или в его команду, или в команду Кличко. 
- Нардеп от «Батьківщини» Николай Катеринчук активнее других ведет кампанию. Какие у него шансы?
- Он и в 2008 году активно ее вел и даже получил маленькую фракцию. Где эта фракция сегодня и где ответственность за этих людей – вы видите. При всем нормальном отношении к нему и его политтехнологу Сергею Гайдаю – это не кандидатура для Киева.
- Кто его финансирует, как думаете?
- У него были интересы в недвижимости в центре Киева. Насколько я знаю, некоторые объекты были реализованы. Думаю, личные средства позволяют Катеринчуку финансировать свою кампанию. Но в какой-то степени его действия выгодны власти, и ее представители могут подыгрывать, не обязательно напрямую. Например, определенные компании могут делать ему скидки на билборды или рекламу в СМИ, и ему это будет обходиться дешевле. Вы же понимаете, на чьем поле он работает.

Между Юлей и Веной

Роман Бессмертный рекомендовал братьев Клименко как перспективных ребят. Он не ошибся – они очень перспективные
- В 2006 году вы участвовали в выборах мэра Донецка от «Нашей Украины». И тогда же в партии состояли первый вице-премьер Сергей Арбузов и брат нынешнего главы Министерства доходов и сборов Антон Клименко. Что можете сказать о них?
- Было предложение участвовать, но я не регистрировался и не сдавал документы. Арбузова тогда я не знал, но когда увидел братьев Клименко, поговорил с Романом Бессмертным (тогда глава исполкома партии – Forbes) и спросил его: Рома, кому ты доверил область? С этими людьми НУ не получит никакого результата. На что я услышал очень оптимистичный ответ, что это очень перспективные ребята. Роман Петрович, как всегда, оказался прав: они очень перспективные, мы сегодня видим, как они управляют экономическим блоком страны.
- А кто привел их в партию?
- Во всяком случае, Роман Петрович очень рекомендовал и отстаивал кандидатуры братьев Клименко.
- В то время вам было что-нибудь известно об их связях с семьей Януковича?
- Я не знаю. Учитывая, что это был конец 2005 – начало 2006 года, то можно понимать, что были кулуарные договоренности с Партией регионов, но потом все, видимо, переигралось, и разведчики вернулись домой.
- Вы считаете себя человеком команды Юлии Тимошенко?
- Да. Не Александра Турчинова или еще кого-то. Я считаю, что возле Турчинова есть несколько подлецов, которых я ненавижу, и уверен, что они наносят огромный вред партии. Если раньше на этот счет много говорили о Богдане Губском, то сейчас его нет в партии. Но такие фигуры, как Сергей Пашинский, остались в окружении до сегодняшнего дня. Реально с такими людьми я быть рядом не хочу.
- Выйдя на свободу, Юрий Луценко активно начал создавать движение «Третья украинская республика». Вы с ним говорили по этому поводу?
- Общались через Facebook, и когда он вместе с сыном приезжал в венскую клинику. Он должен быть снова здесь в конце августа – начале сентября, договорились с ним пообщаться.
С точки зрения здоровья Тимошенко нужно ехать лечиться за границу. Но с политической точки зрения ее выезд нежелателен
- Вы будете принимать участие в его движении?
- Посмотрим. Мне очень не понравилось присутствие Александра Третьякова (экс-депутат от НУ-НС – Forbes) на фото в Facebook, где Луценко показывал свои «мозговые штурмы». Но я не обсуждал этот момент с Юрой. Тарас Стецькив, Владимир Филенко, Роман Бессмертный вопросов не вызывают. Но появление там Третьякова, который «убивал» Владимира Арьева в киевском округе – это слишком. Можно закрыть глаза на чье-то зло ради борьбы с бОльшим злом, но мне кажется, что не до такой степени.
- Вы общаетесь с Юлией Тимошенко?
- Нет, у меня нет такой возможности. Периодически общаюсь с Александром Тимошенко и передаю свои мнения по поводу происходящих событий. Не знаю, доходит ли до нее эта информация.
- Если вопрос Тимошенко не решат, ЕС подпишет соглашение об ассоциации с Украиной в этом году? 
- Если говорить о сегодняшнем дне, то очень маленькие шансы, а если будет ее персональное обращение к Евросоюзу – возможно, оно будет учтено.
- Сейчас в Украине активно обсуждают возможность выезда Юлии Тимошенко в Германию на лечение. Что вы думаете по этому поводу?
- С точки зрения здоровья – надо ехать, но потом возвращаться. Если есть возможность переждать – нужно переждать. Можно было бы уезжать Юрию Луценко, мне, Данилишину, чтобы избежать преследований. Но она лидер и, к сожалению, ей приходится нести ответственность за всех нас. С политической точки зрения ее выезд нежелателен, но это мое субъективное мнение.

Джерело

Хто він, Віталій Кличко?
Чому лідери «Батьківщини» й УДАРу святкують українську трагедію?
Кличко. Третій зайвий

29 лип. 2013 р.

Особенности донецкого менталитета

17.06.13,  «фрАза»
Евгений Стратиевский, журналист, политолог (г. Донецк)


Евгений Ясенов: Донецкое происхождение нынешнего президента страны уже не особо вдохновляет местное население


Чрезмерная политизированность, поиск в политике ответов на вопросы, которые стоят выше нее, зачастую приводит к тому, что граждане одной страны, живущие в разных регионах, перестают видеть друг в друге живых людей, а не просто обреченных носителей какой-то идеологии или определенного менталитета. Но, как показывает украинская практика, даже в оценке чужих региональных характеров у нас часто наблюдаются ограниченные и однобокие взгляды.
Наверное, это происходит потому, что простые для понимания шаблоны более удобны, чем реальная правда. Что-то подобное мы наблюдаем и в массе распространенных в Украине негативных стереотипов о Донбассе и менталитете его жителей.
В интервью «фрАзе» донецкий журналист, писатель и краевед Евгений Ясенов рассказывает о том, что же на самом деле представляют собой главные черты донецкого менталитета, в каких исторических условиях он формировался, как меняется нынче, и какие изменения в политическом сознании Донбасса могут произойти к президентским выборам 2015 года.
Евгений Юрьевич, каким образом можно изменить негативные стереотипы, на которых строится отношение многих украинцев к своим донецким соотечественникам?
Если кто-то надеется убедить жителей из других регионов, что в его городе живут не так, как им кажется, то это, как показывает моя практика, совершенно бессмысленное занятие. Никогда не убедишь, что ты не такой, каким тебя представляют. Чтобы человек изменил свою точку зрения, ему нужно долго пожить здесь и открыть свое сознание, которое обычно загораживается стереотипами.
Стереотипы есть у всех, так нас воспитывают, но у некоторых они полностью закрывают мозги, а у некоторых все-таки остаются просветы для новых представлений. Я замечаю, что в Киеве и Западной Украине преимущественно смотрят в нашу сторону с жесткой позицией. Кто-то не видит в дончанах ничего хорошего, у кого-то был негативный личный опыт отношений с выходцами из нашего региона, но чаще всего нелюбовь украинцев к жителям Донбасса — это результат политической пропаганды. Проблема еще и в том, что многие зачастую делают глобальные выводы на основе каких-то единичных проявлений.
Ну, а что такое «донецкий менталитет»? Это перенос социально-психологического портрета местного жителя, который занимается тяжелым физическим трудом, на региональный характер в целом?
Возьмем, к примеру, школьные классы. Есть классы хулиганистые, есть спокойные, есть спортивные, и в каждом из них есть ученики, которые отклоняются от ядра и костяка, но специфика большинства определяет коллективные образы этих классов. Так формируется и менталитет региона, в котором могут жить разные люди, но в тоже время есть нечто стержневое, что позволяет большинству задавать общий тон. И этот тон, естественно, задается, как в хороших, так и в плохих качествах.
Какие основные позитивные и негативные черты донецкого менталитета?
Позитивное — это, прежде всего, трудолюбие. Временами просто нечеловеческое. Если надо, здесь люди готовы работать до седьмого пота. Это каким-то образом впитывается с молоком матери. Не совсем ясно, правда, как это будет трансформироваться дальше, исходя из того, что доля тяжелого физического труда в регионе постепенно уменьшается. Но если отец, дед и прадед были наделены этим чувством, то оно передастся и детям. И если, например, сын не пойдет по стопам отца работать в шахту, то у него это может проявиться в другой профессиональной сфере. Трудолюбие — это наша донецкая особенность со знаком плюс.
А еще — дисциплина. Обычный донецкий человек может, конечно, напиться и прогулять работу, но вообще он четко отдает себе отчет в том, что профессиональные задачи нужно все-таки выполнить. Это идет от того, что здесь всегда доминировала тяжелая промышленность, в которой устанавливались практически полувоенные порядки. Люди не могли позволить себе расхлябанности на работе, потому что для них это было чревато тяжелыми последствиями.
Среди нехороших качеств, следует выделить, конечно же, распространенное в Донбассе бескультурье, но оно также объясняется естественными историческими причинами. Жизнь здешнего человека изначально была устроена так, что в сторону культуры его нужно было специально поворачивать, а это, в принципе, никем и никогда последовательно не делалось. Поэтому проблема бескультурья на массовом уровне в донецкой реальности по-прежнему существует, и она порождает массу негатива в социальных отношениях.
На ваш взгляд, какие исторические предпосылки обусловили нынешнюю местную психологию?
С моей точки зрения, определяющую роль в формировании именно донецкого менталитета сыграл металлургический завод, который появился в шахтерской столице во второй половине 19 века. Главная особенность заключается в том, что основанием для формирования местного характера стали не какие-то естественные и долго развивавшиеся исторические тенденции, а, так сказать, «насильственный акт». Людей заманивали из разных частей Российской империи на эту территорию для выполнения вполне конкретных промышленных задач. Разумеется, в основном сюда попадали крестьяне. Это было больше похоже на какой-то массовый призыв в армию. Как в советской армии, в одну часть мог попасть и киргиз, и калмык, и прибалтиец, и все переплавлялось, формируя некий присущий только этой военной части менталитет. Так и с Донецком. Волей определенных обстоятельств сюда приезжали выходцы из нечерноземных российских и соседних украинских областей, и из этого сложился совершенно уникальный, не присущий никакому другом месту, сплав людей, который исторически был обречен отличаться и от Украины, и от России. Именно этот «массовый призыв в армию» обусловил нынешний донецкий характер.
Вторая отправная точка — это индустриализация 30-х годов. В то время мало в какой советский регион вливали столько средств, как в Донбасс. Это был этап грандиозного промышленного рывка вперед, и очень большого увеличения численности населения. 30-е годы сформировали тот тип дончанина, которого мы знаем сейчас, потому что тогда закладывались не только новые технические законы жизни, но и законы нового социального поведения. Именно этот тип дончанина сейчас считается хрестоматийным.
Ну, а следующая отправная точка — это уже 90-е годы, когда наступила деградация в промышленности, и она вылилась в то, что народ потерял ощущение государственной заботы. Это касается всех, кто был связан с тяжелой промышленностью. Психология донецкого народа испытала очень серьезный надлом, и от этого надлома еще до сих пор не все смогли оправиться. Походите по нашим шахтерским поселкам, где умерла промышленность, и сейчас там люди слоняются с потухшими глазами, ищут какие-то подработки, но не видят перспектив.
А как повлияли на региональное сознание 2000-е годы?
«Нулевые» дали шанс донецкому народу выработать какие-то новые черты, потому что цепляться за прошлое уже было бесполезно, и нужно было встраиваться в новую жизнь. Среди дончан в предыдущем десятилетии развивались качества, которые уже гораздо больше похожи на европейские, чем на советские. Это — гибкость, способность быстро реагировать на изменения в окружающей жизни, открытость сознания, готовность принимать другие ценности. Разумеется, в большей степени это касается людей ориентировочно до 35 лет. Они живут и работают уже по новым законам, и очевидно, что через 20 лет донецкий человек в массе своей будет абсолютно другим, более свободным, динамичным и приспособленным к жизни. Если, конечно, не будет искусственных политических попыток поддерживать и сохранять прежний менталитет.
Получается, что в «нулевых» дончане становились все более вестернизированными в социально-профессиональной сфере, а в политической плоскости, наоборот, происходила «электоральная коллективизация»?
Да, народ живет двойной жизнью. Но здесь нужно понимать, что за год до «Оранжевой революции» в Донецкой области интерес к политике был практически на нуле. Это показывали все соцопросы. Всплеск был вызван искусственно, народ завели, и это было сделано совершенно сознательно теми, кто в этом искал свою политическую выгоду. Но выводить из этого какие-то свойства донецкого характера, по-моему, было бы ошибочным.
Но в целом политическая активность — это нечто скрытое, глубинно присущее дончанину, и порой оно вырывается наружу в очень активной форме. Например, в конце 80-х и начале 90-х Донецк считался одним из самых демократических городов в стране. Но потом «бардак» закончился, и в городе появились хозяева, которые жестко взяли все в свои руки...
Сегодня в донецкой действительности есть еще одна серьезная проблема. У многих людей главное желание — это заработать деньги, и если такие люди видят, что в их регионе и стране большие деньги зарабатываются бессовестным образом, и такие «успешные» люди спокойно себе живут, и никто их не трогает, не считая отдельных исключений, то это очень существенно влияет на общественное сознание. С одной стороны, человека избавляют от установок прошлого, открывают ему сознание, а с другой стороны, в это сознание прямо или косвенно вкладывается тезис о том, что обогащаться на воровстве — это нормально. Это очень сильно портит донецкого человека особенно в последние годы, но это касается и всех остальных регионов Украины, везде картина аналогичная. Этот новый закон — «жить не по совести — хорошо» — сегодня утверждается с двойной силой, и это меня очень пугает, его трудно будет вышибить. Это началось при Кучме, никуда не делось при Ющенко, но именно в последние годы происходит небывалое усиление такой морали.
Национально-политическое лидерство Виктора Януковича, выходца из Донбасса, укрепляет украинское сознание донецких жителей?
Мне кажется, что донецкое происхождение нынешнего президента страны уже не особо вдохновляет патриотические чувства местного населения. Вдохновение было на первых порах, в 2010-м, когда приятно было одержать долгожданную победу, взять реванш за 2004 год, за несправедливое, как считали многие, поражение. Но прошло время, и реального улучшения жизни не происходит, надежды не оправдываются, люди постепенно теряют доверие к власти и перестают себя с ней идентифицировать. Поэтому, на мой взгляд, приход донецкой команды к власти, не привел к росту национального самосознания среди жителей Донбасса вообще. Сейчас, скорее, идет обратный процесс — в сторону регионализации.
Как вы считаете, что может измениться в политическом сознании Донбасса к 2015 году?
Есть один фактор, который может очень сильно изменить массовое сознание в регионе. Это влияние России. Уже не через Партию регионов, а через другие общественно-политические структуры. Донецкие разочарования в деятельности Партии регионов могут дать России шанс, и это может серьезно повлиять на политический выбор Донбасса и результаты голосования в 2015 году. Кремль пытается создать третью силу, это совершенно очевидно. И если такая сила будет создана в мощном виде, Донбасс может стать плацдармом для новой электоральный борьбы между «продонецкими» и «пророссийскими». Такая перспектива есть, если Кремль захочет вложить в нее несколько миллиардов долларов. Четкие очертания этой перспективы, если ей суждено будет реализоваться, мы сможем увидеть уже 2014 году.

Джерело