Правда про дивізію СС «Галичина»

Григорій ПУСТОВІТ,
голова Луцької міської організації Спілки офіцерів України

На сьогодні фабрикується багато спекуляцій навколо дивізії СС «Галичина», співпраці українців із німецькими фашистами, того, що колабораціонізм – ледь не вроджена риса українців. Та вся біда в тому, що ми дуже погано знаємо як власну історію, так і історію інших народів. Знання ж це відкриває очі та значно звужує інформаційне поле для спекуляцій…

«З міфами розлучатись важко.
Але жити з ними ще важче».
Микола Коренюк, історик

І. Колабораціонізм
Так, і у нас є сторінки історії, пишатися якими не можна. Але їх треба знати, щоб зрозуміти. Бо якщо ми, сучасні українці, не зрозуміємо українців, що жили і діяли в ті часи, то їх тоді узагалі ніхто у світі не зрозуміє, а нас не поважатиме. Нам потрібно позбавлятися від нав’язуваного ззовні комплексу вини та реально й об’єктивно, ні на кого не озираючись, давати оцінку своєму минулому. До того ж – перед ким ми повинні виправдовуватися? Перед німцями, французами, італійцями, австрійцями, норвежцями? Чи, може, перед росіянами?
Про росіян і народи колишнього СРСР ми поведемо мову пізніше, наразі ж поговоримо про колабораціонізм європейських та інших народів. Сам термін пішов від французького слова «співпраця», саме так французи назвали співпрацю своїх громадян із фашистською окупаційною владою в роки Другої світової війни. Вони тісно співпрацювали з нацистами і на рівні уряду маршала Петена, що тоді розташовувався у Віші, і на інших рівнях. Французи створили 33-ю гренадерську дивізію СС «Шарлемань» (33. Waffen-Grenadier-Division der SS «Charlemagne»), яка активно воювала плечем до плеча з нацистами. То, може, нам перед співвітчизниками «шарлеманців» треба виправдовуватися? Чи, може, хтось бачив, що норвежці на кожному кроці вибачаються за співпрацю з фашистами колабораційної влади Квіслінга чи за дії дивізії СС «Норланд»?
Вони не пишаються цією сторінкою своєї історії, але й не посипають на кожному кроці голову попелом. Вони їй дали оцінку саме перед собою, а не перед іншими, саме для себе, а не для інших. І їм із нею жити, а не, приміром, італійцям, румунам, болгарам, угорцям чи японцям, чиї уряди були союзними для нацистів і чиї війська воювали на фронтах Другої світової спільно з гітлерівцями. Це, до речі, саме італійці дали світу слова «фашизм» та «фашисти».
«Фашистами» у Давньому Римі називали легіонерів, які задля захисту від мечей ворога навколо рук намотували в’язанки коротких паличок-«фашей», які виконували функції щита. Італійці «фашистами» почали називати вояків Муссоліні, а радянська пропаганда так уже охрестила й німців, бо ж не націонал-СОЦІАЛІСТАМИ їх називати, як вони самі себе йменували. Слово «соціаліст» усе ж було дуже вже дороге для радянських пропагандистів, щоб ділитися ним із якимись там гітлерівцями, та й люди могли побачити дуже багато спільного між двома соціалізмами. Через те німецькі націонал-соціалісти й стали фашистами. Співпраця з нацистами властива була фактично всім, навіть німецьким комуністам, чиїм передвиборним гаслом було: «Краще з нацистами, ніж із соціал-демократами»…
Поговоримо про іноземні дивізії СС та інші форми співпраці з нацистами. Фактично однією з перших упала перед фашистами Чехословаччина, чий президент доктор Бенеш у 1934 році заявляв про наше Закарпаття: «Ця частина Чехословацької республіки належить і буде належати нам». Щоправда, в майбутньому не так станеться, як йому гадалося, але це буде потім. Після окупації Чехословаччини у період першої Словацької республіки у 1938 році одна з половинок Чехословаччини, а саме Словаччина, присягнула на вірність гітлерівській Німеччині.
Польща Німеччині не присягала, але коли випала нагода спільно з нацистами розтерзати Чехословаччину, то тут наші сусіди проявили себе у повній красі. Поляки накинулись на Чехію «з ненажерливістю гієни», – як писав Черчілль. Польща кинулася грабувати Чехословаччину так жваво, що німці вимушені були вживати заходів, щоб уберегти від поляків свою частку чеської здобичі. Як писав Кейтель у «Роздумах перед смертю», чехи ще не встигли підписати з німцями угоду про передачу Судет, а «з настанням темноти ще ввечері 14 березня особистий полк СС Гітлера увійшов у Моравсько-Остравський виступ, щоб наперед убезпечити витковицькі металургійні заводи від захоплення поляками». Так що й поляки мали свій «пакт Молотова-Ріббентропа».
Вірними союзниками нацистів проявили себе й хорвати. Мілан Мартич, президент республіки Сербська Країна, писав: «Хорвати-усташі знищили під час Другої світової війни 700000 сербів у концентраційному таборі Ясенова». І це лише одна з багатьох сторінок кривавої сербсько-хорватської історії. З хорватів і боснійців складалася 13-та гірська дивізія СС «Ханджар» (13. Waffen-Gebirgs-Division der SS «Handschar»), і чисто з хорватів – 23-тя гірська ваффен-дивізія СС «Кама» (23.Waffen-Gebirgs-Division der SS Kama). Свої дивізії СС мали й сусіди Хорватії – Албанія: 21-та гірська дивізія СС «Скандербег» (21.Waffen-Gebirgs-Division der SS «Skanderbeg») та Боснія.
У 1940 році з голландців і датчан німці створили 5 SS Panzerdivision Wiking – 5-ту танкову дивізію СС «Вікінг», у складі якої на території СРСР воював кат Аушвіца Йозеф Менгеле, а у 1942 році зі скандинавів створили 11 SS Freiwilligen Panzerdivision Nordland – 11-ту танкову дивізію СС «Норланд», у склад якої входили: норвезький легіон СС (Norske Legion), фінський легіон СС (Finnische Legion) та добровольчий корпус CC «Данмарк» (Frikorps Danmark, Данія).
Були створені також дві бельгійські дивізії: 27-ма добровольча гренадерська дивізія СС «Лангемарк» (27.SS-Freiwilligen-Grenadier-Division Langemarck) та 28-ма добровольча гренадерська дивізія СС «Валлонія» (28.SS-Freiwilligen-Grenadier-Division Wallonien), якою командував Леон Дегрель. Це про нього Гітлер казав: «Будь у мене син, я хотів би, щоб він був схожий на Дегреля». З голландців складались 23-тя добровольча танково-гренадерська дивізія СС «Недерланд» (23.SS-Freiwilligen-Panzergrenadier-Division «Nederland») та 34-та добровольча гренадерська бригада СС «Ландсторм Недерланд».
На боці німців діяли сім (!) угорських дивізій СС: 18-та добровольча танково-гренадерська дивізія СС «Хорст Вессель» (18. SS-Freiwilligen-Panzergrenadier-Division «Horst Wessel»), 22-га добровольча кавалерійська дивізія СС «Марія Терезія» (22.SS-Freiwilligen-Kavallerie-Division «Maria Theresia»), 25-та ваффен-гренадерська дивізія СС «Хунъяді» (25.Waffen-Grenadier-Division der SS Hunyadi), 26-та ваффен-гренадерська дивізія СС (26.Waffen-Grenadier-Division der SS) та 37-ма добровольча кавалерійська дивізія СС «Лютцоф» (37 SS – Freiwilligen – Kavallerie – Division «L?tzow»).
Італійці воювали у складі 24-ї гірської (карстової) ваффен-дивізії СС (24.Waffen-Gebirgs-(Karstj?ger)-Division der SS), 29-ї ваффен-гренадерської дивізії СС «Італія» (29.Waffen-Grenadier-Division der SS) та 31-ї добровольчої гренадерської дивізії СС (31.SS-Freiwilligen-Grenadier-Division). Словаки воювали у «Швидкій дивізії».
Радянські війська при взятті Берліна у 1945 році з подивом побачили велику кількість трупів тибетців у формі СС. Навіть так. Тільки у Ваффен СС було 20 іноземних дивізій. Іноземна частина військ СС уже на 22 червня 1941 року налічувала понад 400 тисяч осіб.
Про співпрацю з фашистами яскраво говорить національний склад військовополонених (звертаю увагу, що не просто полонених, а військовополонених) захоплених Радянським Союзом у Другій світовій війні:

Національність військовополонених (загальна кількість осіб):
німці - 2389560
японці - 639635
угорці - 513 767
румуни - 187370
австрійці - 156682
чехи та словаки - 69977
поляки - 60280
італійці - 48957
французи -23136
югослави - 21822
молдовани - 14129
китайці - 12 928
євреї - 10173
корейці - 7785
голландці - 4729
монголи - 3608
фіни - 2377
бельгійці - 2010
люксембуржці - 1652
данці - 457
іспанці - 452
цигани - 383
норвежці - 101
шведи - 72

Під час осади Ленінграда виявилося, що у фінській армії, яка брала в цьому найбезпосереднішу участь, служило не менш ніж 300 не те що євреїв, а віруючих іудеїв! Усім їм була надана можливість відправляти свої релігійні обряди, для чого неподалік від лінії фронту в розбірному фінському будиночку обладнали похідну синагогу. Обрізані фінські хлопці воювали за майбутнє торжество Третього Рейху та Великої Фінляндії до самого Архангельська не гірше, ніж солдати Вермахту. Двоє з них – майор Лео Скурник та унтер-офіцер Соломон Класс – були навіть представлені німецьким командуванням до найвищої німецької нагороди – Залізного Хреста 1 класу!
У складі гітлерівської армії, на думку дослідників цієї теми, воювало не менш ніж 150 тисяч єврейських солдатів і офіцерів, із них 15 генералів та понад 20 полковників. У січні 1941 року провідна Національна воєнна організація сіоністів «Іргун цваї леумі» звернулась у німецьке МЗС із листом, у якому говорилося: «Національна воєнна організація у Палестині виражає готовність взяти активну участь у війні на боці Німеччини». Копію цього документу виявили після війни в архівах німецького посольства в Анкарі – у фондах воєнно-морського аташе, який очолював створену адміралом Канарісом «Воєнну організацію Близький Схід». Про цей же документ згадує у своїх мемуарах «Моє життя – службове відрядження» гітлерівський дипломат Отто фон Гентіг. Щоправда, воєнний союз не склався, але терористичну боротьбу проти ворогів нацистів – англійців – сіоністи все ж розвернули (вибух у готелі «Цар Давид» із британськими офіцерами у 1944 році).
Туреччину теж не оминула співпраця з Німеччиною. В обмін на участь Туреччини в агресії проти СРСР Франц фон Папен пообіцяв віддати туркам території на Кавказі та Кримський півострів. У результаті 18 червня 1941 року між Німеччиною і Туреччиною був підписаний договір про дружбу.
Та й США не були осторонь процесу співпраці з гітлерівською Німеччиною. Американський посол у Німеччині Доде у 1936 році повідомляв, що фінансова група Рокфеллера «Стандарт Ойл», «Діл лон» та інші «мають у Німеччині феноменальний бізнес». Тільки у 1941 році американці інвестували у німецьку промисловість 475 мільйонів доларів. Майже всю війну німецькі підводні човни, що топили американські кораблі, заправлялись на Канарах пальним, яке постачала туди американська «Стандарт Ойл».
Союзна авіація не бомбила Кобург і Нюрнберг, де мала свої підприємства корпорація «АЕГ», а це електротехніка для вермахта і люфтваффе. Зате бомбили Дрезден, позбавлений воєнних об’єктів. Банк Рокфеллера «Чейз нешнл», а також банк Моргана всю війну зберігали відділення в окупованому Парижі й вели активну співпрацю з «Рейхсбанком». Члени правління Банку міжнародних розрахунків вільно перетинали кордони ворогуючих європейських держав. У Франції вантажівки вермахту збирались на місцевих заводах Форда за вказівкою штаб-квартири цієї компанії у Мічигані. Шарикопідшипники нацисти отримували з США через латиноамериканські країни.
Стає очевидним, що Європа та США співпрацювали з нацистською Німеччиною, і співпрацювали з розмахом, хоч як би вони зараз не прагнули це приховати. Співпрацею з німцями вони захищали себе і свої національні інтереси. У всій Європі вояки «ваффен-СС» та інших підрозділів, що воювали пліч-о-пліч із нацистами, визнані учасниками війни, отримують від своїх держав певну підтримку, бо на Заході чітко відокремлюють людину від політики. В Європі, як і у всьому світі, засуджують політику і політиків, але не людей – жертв цієї політики, а вояки «ваффен-СС» якраз і є жертвами великої політики того часу. Так-от, у цивілізованому світі засуджують злочинців, а у нас – жертв.
Але на цьому зупинятися не будемо. Бо це лише перший крок до розуміння такого явища в нашій історії, як дивізія СС «Галичина».

Правда про дивізію СС «Галичина». 

Частина ІІ: У пошуках свободи

 
Чи не найрозповсюдженішою співпраця з Німеччиною виявилася на теренах СРСР. Особливо яскраво це видно на прикладі республік Прибалтики. Дивізії та підрозділи СС були сформовані в Естонії, Литві, Латвії. Саме на прикладі прибалтійських народів можна робити висновки, що під далеко не найкращою вивіскою «СС» була розгорнута справжня війна за національне визволення та незалежність цих народів від сталінсько-радянського режиму…

«Всі вони зрадники? Стільки зрадників немає у жодного народу. Вони були ворогами Сталіна, а не свого народу. Це був стихійний рух проти сталінського терору. Що вони не розгадали злочинних планів Гітлера, це не їх вина…»
Свен Стеєнберг, німецький письменник

ІІ. У пошуках свободи
Не будемо зупинятися на співпраці фашистської Німеччини та СРСР загалом, про що я писав у «Роздумах з нагоди 22 червня».
Зупинимося на прибалтійських країнах. У Прибалтиці своїх вояків СС поважають, тому що розуміють, що вони боролись не за Гітлера, а проти Сталіна та його режиму. Підтвердженням цього є, наприклад, встановлення пам’ятника естонцю – ветерану СС, про який ми дізналися завдяки протесту МЗС Росії.
Естонці воювали у складі 20-ї гренадерської дивізії СС (20.Waffen-Grenadier-Division der SS). Зараз щороку на території Естонії організовується зібрання ветеранів 20-ї естонської дивізії СС. Черговий зліт пройшов 28 липня 2007 року біля височини Синімяе, де влітку 1944 року проходили найжорстокіші бої на території Естонії у Другій світовій війні. Ветерани під штандартами частин, у яких вони воювали, вислухали молитву пастора Олександрівської лютеранської церкви міста Нарва Велло Юр’є. Пастор заявив, що естонці, які воювали у гітлерівській армії, «проливали кров за вічні істини».
Серед приблизно 250-300 тих, хто зібрався, були також ветерани СС із Норвегії та Австрії. Захід проходив під посиленою охороною поліції. Міністр оборони Естонії Яак Аавіксоо направив привітання зльоту ветеранів 20-ї естонської дивізії СС: «Держава потребує захисту й зараз. Підтвердженням тому є події в Естонії», – заявив міністр, вказавши на масові безпорядки в кінці квітня, викликані переносом пам’ятника радянським воїнам.



Керівник воєнного відомства порівняв ветеранів дивізії СС із учасниками визвольної війни 1918-1920 років, у ході якої була закріплена незалежність Естонії. «Для учасників другої світової війни, які воювали у складі німецької армії, це була друга визвольна війна за нашу незалежність», – заявив Аавіксоо.
Зупинимося на антирадянському опорі латиського народу. Починаючи з 22 червня 1941 року, латишські загони самооборони стріляли в спину радянським військам, а латишські частини, що існували в Робітничо-Селянській Червоній Армії (РСЧА), організовано переходили на бік німців. Показовим є той факт, що в різних німецьких формуваннях служило близько 150 тисяч латишів, у той час як усе населення Латвії становило трохи більше 2-х мільйонів.
Латиші воювали у 15-й гренадерській дивізії СС (15.Waffen-Grenadier-Division der SS) та у 19-й гренадерській дивізії СС (19.Waffen-Grenadier-Division der SS). Крім того, багато їх служило в німецькій армії – вермахті. З латишів було сформовано дві ескадрильї нічних бомбардувальників. У ескадрильї були школа льотчиків та курси навчання наземного персоналу. Служили латиші й зенітниками, і в піхоті, і в поліційних батальйонах. 15-а латишська дивізія СС закінчила війну на Заході, і майже у повному складі її вояки залишилися жити там, а не в СРСР. 19-а латишська дивізія СС війну закінчила в Латвії, і воювала аж до 8 травня 1945 року. Лише дізнавшись про укладання миру, вояки склали зброю.
Тих латишів, хто потрапив у радянський полон, ділили на три сорти: колишні радянські солдати, котрі воювали на боці німецької армії, ті, хто до 1939-1940 років не були громадянами СРСР, та радянські громадяни (військовослужбовці, колишні військовополонені, остарбайтери тощо), які підпадали під особливу підозру. Латишів, які були мобілізованими, а не добровольцями, через 2-3 роки позбавлення волі радянська влада відпускала.
Під час перевірки та визначення, який строк кому дати, радянські органи розглядали багато чинників: добровільний вступ до армії, наявність офіцерського звання, участь у поліційних формуваннях. Були випадки, що після звільнення з таборів латишів мобілізовували до Радянської армії на 4-5 років для служби у … внутрішніх військах в Естонії.
Важко поранені латиські вояки дивізій СС, які внаслідок поранення втратили понад 30% працездатності, згідно з німецьким законодавством, отримують від Німеччини щомісячну фінансову допомогу. Урядовий комітет Латвії встановив інвалідам І групи – учасникам латиського національного опору (в лавах СС) податкові пільги.
16 березня 1944 року 15-а та 19-а латишські дивізії СС, об’єднанні під єдиним латишським командуванням, вступили у бій із радянськими військами. Тепер щороку 16 березня – у Латвії святкують День легіонера. В цей день сотні святково вбраних ветеранів марширують вулицями Риги. У наші дні багато політичних, громадських і релігійних діячів Латвії беруть участь у заходах ветеранів СС у Лестені. Серед інших – міністр культури І.Рібене та виконавчий секретар міністерства оборони з питань інтеграції у НАТО Р.Граубе. У почесній варті Збройних Сил Латвії прийняті воєнні привітання, які використовувались у латишських дивізіях СС. У Латвії зараз багато легіонерів і чиновників Міністерства оборони Латвії пропонують використовувати бойовий досвід легіонерів при вихованні військовослужбовців сучасної латишської армії.
З числа литовців був сформований 18-й Курземський батальйон. Крім того, литовцями було створено 22 стрілецькі батальйони самооборони (номера з 1-го по 15-й та з 251-го по 257-й), так звані «шутцманшафтбатальйони» або «шума», кожен чисельністю 500-600 осіб. Загальна чисельність військовослужбовців цих формувань досягла 13 тисяч, із них 250 були офіцерами. У районі Каунаса всі литовські поліційні групи Клімайтіса були об’єднані у батальйон «Каунас» у складі семи рот.
 

Створення національних підрозділів в рамках СС широко розгорнулось і серед тюркських та кавказьких народів, які створювали національні легіони – основи армій майбутніх східних держав. Під ці завдання в Польщі відкривалися навчальні центри, звозилися туди полонені. Тут вони присягали Гітлеру, отримували національні прапори та відправлялись на фронт.
Генштаб вермахту затвердив «Положення про місцеві допоміжні формування на Сході». До літа 1942 року було вже 67 таких батальйонів. Так, у Гітлера «з’явилися рівноправні союзники, які воюють пліч-о-пліч із німецькими солдатами проти більшовизму». Вермахт доручає кавалеристу царському генералу фон Панвіцу зайнятися створенням каральних з’єднань із козаків та калмиків, яких багато потрапили в полон під Ізюмом та на Дону. Значна частина цих людей потрапила у «Ваффен-СС». Так набралось іще 25 тисяч чоловік.
Сподіваючись і на подальше їх прибуття, генштаб створює у Полтавській області другий центр підготовки. Орієнтований на мусульманські країни, він за півроку вишколив більше 30 тисяч найманців. Лише 16-а моторизована дивізія, яка наступала на Астрахань, поповнилась 450-м, 782-м та 811-м туркестанськими батальйонами СС, які вже заслужили характеристику «гідних звання німецьких воїнів». Саме з них почали створювати дивізію СС «Новий Туркестан».
З числа калмиків створили 10 ескадронів, які об’єднали в групу СС «Краніхе» («Журавель»). На початку 1943 року 24 калмицькі ескадрони СС відступили на південь України, де на Азовському морі зійшлись із козаками Павлова та спільно охороняли узбережжя. Пізніше при 4-й танковій армії був сформований Калмицький кавалерійський корпус (ККК) СС. Він складався з 4-х дивізіонів, мав 1000 резервних коней. Не зважаючи на великі втрати, в останні тижні війни німці відновили ККК до п’яти тисяч чоловік і влили його у Югославії в кавалерію РОА Власова. У травні 1945 року англійці передали в Австрії Радянському Союзу 30 тисяч 63 калмика. Такий масовий перехід калмиків до нацистів говорить перш за все про їх ставлення до радянської влади та сталінізму.
Майбутній командувач Повітряними силами «Русской освободительной армии (РОА)» Віктор Мальцев у липні-серпні 1943 року сформував Східний батальйон СС «Хімі» із кримських татар у Євпаторії. Відомо також, що у Франції воювали туркестанський легіон СС та вірменський легіон СС. Крім того, були сформовані Грузинський Георгіївський легіон СС, мусульманський полк СС, татарські батальйони СС, 112-а туркестанська танкова дивізія СС.
Німцями був створений Волзько-татарський легіон «Ідель-Урал» – підрозділ вермахту, який складався з представників поволзьких народів CРCР (татари, башкири, марійці, мордва, чуваші, удмурти). Волзько-татарські легіонери (всього біля 40 тисяч осіб) входили у склад 7-и посилених польових батальйонів, 15-и господарських, саперних, залізничних та дорожньо-будівельних рот та 1-ї бойової групи Східно-тюркського з’єднання СС. Ідеологічним підґрунтям діяльності легіону було створення Ідель-Уральської Республіки. Табори легіонерів-мусульман неодноразово відвідував Ієрусалимський муфтій Хадж Амін ель-Хуссейні, який виступав із закликами до священної війни проти «невірних» у союзі з Німеччиною.
Німцями була сформована з білорусів 30-а гренадерська дивізія СС «Білорусь» (30.Waffen-Grenadier-Division der SS) та Білоруський десантний батальйон «Дальвітц» – військове формування, створене за допомогою абвера у м.Дальвітц, Східна Прусія.
Якщо вірити лейтенанту Йоахиму Урбану, на східному фронті лише в лавах вермахту було не менше 600 тисяч допоміжних солдатів уздовж всієї передової лінії – з числа громадян СРСР. На довершення налічувалося понад 200 тисяч добровольців, які служили у національних формуваннях СС. Генерал Ернест Кестрінг сказав Гіммлеру, що в німецьких Збройних Силах може налічуватися близько одного мільйона колишніх громадян СРСР.
Виникає запитання: чи може бути стільки зрадників на теренах колишнього СРСР. І це – не враховуючи власне Росію, до якої ми перейдемо у наступному розділі. Чи все ж треба дивитися на цей рух як на боротьбу проти більшовизму, як реакцію на розстріли невинних, виселення народів, заслання в Сибір та інші репресії? Відповідь на це запитання чекає на нас далі.

Дивізія СС «Галичина». 

Частина ІІІ: Зрадництво чи боротьба?

 
Дуже важко сприймати історичну реальність, коли її підмінило роками сформоване певне бачення цієї реальності. Цілісну історичну реальність підмінила якась частина цієї реальності: збільшена, відретушована, багато в чому правдива, але далеко не вся…

«Емігрантські кола за кордоном, у тому числі і я особисто, зустріли напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз із великим захопленням. Тоді панувала серед нас думка: хоч із чортом, але проти більшовиків…»
Петро Краснов, російський генерал

ІІІ. Зрадництво чи боротьба за іншу Росію?
Свого часу, дивлячись спеціально відзняті фільми, читаючи спеціально написані книжки, слухаючи спогади спеціально підібраних людей, ми щиро вірили у майже стовідсотковий патріотизм радянських людей під час війни, точніше – у стовідсоткову відданість комуністичному режиму. Це вже потім почали закрадатися сумніви щодо ста відсотків. Це вже потім наступив момент відокремлення патріотизму від відданості Сталіну та комуністичному режиму. Це вже потім прийшло розуміння того, що це дуже навіть не ідентичні речі…
Несприйняття сталінізму простими радянськими людьми виявилося набагато більшим, ніж можна було припустити. Особливо це проявилось у перші дні війни. Саме тому цієї теми ніби й не існувало для радянських істориків. Теми не існувало, але ж історія була. Ось із неї й розпочнемо.
Російський історик Ігор Буніч виявився одним із перших, хто звернув увагу на масову здачу в полон у перші дні війни бійців Червоної Армії: «У перші дні війни 1,5 млн. осіб перейшли до німців зі зброєю в руках. Деякі – цілими з’єднаннями, під звуки дивізійних оркестрів. 2 млн. осіб здались у полон, кинувши зброю. 500 тис. осіб були захоплені в полон при різних обставинах. 1 млн. осіб відверто дезертирували (з них 657354 особи було виловлено, 10200 – розстріляно, решта зникла без сліду). 800 тис. осіб було вбито та поранено. Приблизно 1 млн. осіб розсіялися по лісах. 980 тис. осіб, що залишились, у паніці відступали назад. Таке положення було на вересень 1941р. І саме у цьому полягає найбільша таємниця 1941 року. Безвісті пропали 20 генералів та 182432 офіцери. 106 генералів, включаючи декількох командуючих арміями, опинились у полоні…
У розпорядженні німців опинилася мільйонна російська національна армія, яка була готова воювати з режимом. Вважалося дуже ймовірним, що якщо цю армію визнати, то в неї ввіллються і рештки Червоної Армії, що була розсіяна на місцевості й відступала. Але в кінці липня Гітлер прислав командуючим «Роз’яснення», що «ми ні від кого і ні від чого Росію не визволяємо. Ми її – завойовуємо… Ми не маємо потреби ні в якій російській національній армії». Всіх, хто перейшов на бік вермахту, наказали роззброїти. Та це було складно, тож більша частина радянських військ пішла у ліси…»
«Росія ще не знала такого масового зрадництва – солдатів, офіцерів, генералів. У російсько-японську війну та першу світову не було нічого подібного», – писав радянський історик Микола Коренюк. У Радянському Союзі не знали, скільки ж насправді загинуло радянських людей, не можуть точно назвати й того, скільки ж було військовополонених. За російськими даними, радянських військовополонених було 5,8 мільйона осіб, із них 3,3 мільйона було знищено.
Є й інші дані. Ще до А.Власова на бік німців перейшли генерали В.Ф.Малишкін, Д.Є.Закутний, Ф.І.Трухін, І.А.Благовещенський, бригадний комісар Г.Н.Жиленков. У спеціальному таборі «Промінент» під Вінницею німці тримали полонених генералів П.Г.Понедєліна, М.І.Потапова, М.Ф.Лукіна, Н.К.Кирилова та інших, там же тримали Якова Джугашвілі. Із 994 довоєнних радянських генералів 106 здалися та потрапили в полон, із них лише 4 застрелилися…
Можливість контакту та співпраці з нацистами, особливо в перші місяці та роки війни, шукало багато радянських керівників, причому найвищого рангу. Прямих доказів цьому факту є мало, тут усе засекречено, але опосередковані докази все ж є. Так, О.К.Красовський в альманасі «Віче» (ФРН) описав випадок з Іваном Івановичем Івановим, який у супроводі двох капітанів, сам воєнний інженер 1-го рангу, на одній із ділянок Ленінградського фронту перейшов до німців із пропозицією від низки осіб командування військ та Балтійського флоту про воєнний заколот у Ленінграді, створення антикомуністичного воєнного уряду. Німцям тоді це виявилося непотрібним. Через два роки після закінчення війни Іванов при загадкових обставинах був убитий у Західній Німеччині. Кого він представляв, можна лише здогадуватися…
Не зрозуміла й досі історія щодо співпраці Берії з нацистами. Лаврентія Берію звинуватили на суді в тому, що влітку 1941 року він таємно від Сталіна й радянського уряду пробував встановити зв’язок із Гітлером через посла Болгарії в СРСР Стаменова, намагаючись розпочати мирні переговори і пропонуючи віддати гітлерівській Німеччині Україну, Білорусію, Прибалтику та Карельський перешийок. (Ну чим, до речі, не позиція Леніна під час підписання з тими ж німцями Брест-Литовського миру?) Причому Стаменов цей факт підтвердив. Але, видно, за Берією стояла така вже потужна фігура, що подальший розголос цієї історії йшов лише на шкоду радянській владі. А так би «відтягнулися» на Берії по повній програмі!
Не відставали від керівників держави та Червоної армії й прості росіяни. Дуже багато їх воювало на боці німців. Так, у лютому 1942 року спеціальна комісія з Німеччини займалась підрахунком росіян, які служили в німців у різних підрозділах вермахту. І нарахувала таких 1 мільйон 100 тисяч осіб. (У червні-липні 1941 року їх було 1,5 мільйона). Крім того, їх багато було в різноманітних підрозділах СС. У Франції, Голландії, Данії та Бельгії воювали російські добровольчі батальйони СС. Окрім того, у Франції воював і 621 російський артилерійський полк СС. У липні 1943 року лише на Східному фронті воювало на боці німців 78 російських батальйонів СС.
На відміну від Гітлера, який заявляв, що: «Мені не потрібна армія, яку доведеться тримати на прив’язі. Росіяни ніколи не будуть тримати зброї», німецьке керівництво розуміло необхідність використання росіян у цій війні, тож уже у серпні-вересні 1941 року був сформований Російський загін 9-ї армії вермахту, а у грудні 1941 року – січні 1942-го була створена «Російська національна народна армія» (РННА), яку очолили генерал К.Іванов та майор Д.Бочаров.
У липні 1941 року була створена 1-а Російська національна армія (1-а РНА) (до 12 лютого 1945 року – дивізія «Руссланд» («Росія»), з 12 лютого по 4 квітня 1945 року – «Зелена армія особливого призначення») – воєнне формування, яке діяло у складі вермахту у роки Великої Вітчизняної війни під керівництвом генерала Смисловського. У березні 1942 року була створена «Русская освободительная национальная армия» – «РОНА», пізніше перетворена у 29-у гренадерську дивізію СС (29. Waffen-Grenadier Division der SS), яку очолив емігрант Б.Камінський.
Трохи пізніше була утворена 1-а російська національна бригада СС «Дружина», яку очолив полковник Н.Родіонов. У березні того ж 1942 року був створений Добровольчий полк СС «Варяг». У грудні 1942 року в районі Любліна був сформований 2-й Російський національный загін СС під командуванням колишнього майора НКВД Е.Блажевича.
Російська еміграція теж активно співпрацювала з фашистами. 29 січня 1943 року склав присягу на вірність Гітлеру Російський Корпус, який був сформований із російських емігрантів, командир – генерал-майор Б.А.Штейфон.
Не підтримали радянську владу й пішли на співпрацю із гітлерівцями навіть російські старовіри. Респу?бліка Зу?єва – «респу?бліка старовірів», яка виникла біля села Саскорки, на територіях, населених старообрядцями під Полоцьком, під час війни 1941-1945 років повністю підтримувала нацистів. Вона була названа за іменем старости села старовіра Зуєва. При відступі німецької армії Зуєв із частиною своїх людей пішов на Захід. Інші старовіри залишились і розпочали партизанську боротьбу проти Червоної Армії. Партизанські групи тримались у лісах під Полоцьком аж до 1947 року.
Це була не єдина «республіка», створена для підтримки нацистів на території Радянського Союзу. Так, наприклад, була створена Ло?котська Респу?бліка, офіційна назва – Російське Державне Утворення – підтримана Німеччиною на окупованій території СРСР у ході Другої світової війни. «Локотська республіка» була сформована в листопаді 1941 року із 8-ми районів Орловської та Курської областей (Брасовський, Суземкський, Комаричський, Навлинський, Михайлівський, Севський, Дмитрієвський, Дмитровський). За розміром вона переважала територію Бельгії. Населення республіки становило 581 тисяч осіб. Республіка мала свої Збройні Сили, які воювали спільно з нацистами проти Червоної Армії.
Активно співпрацювали з німцями й російські казаки. І це не випадково, адже ми пам’ятаємо, як казаки принципово не сприйняли Радянську владу і який шалений опір чинили її становленню на півдні Росії. Ідея казачої автономії, а то й окремої держави існувала давно, існує вона, до речі, й зараз. Тому й не дивно, що ще тоді за допомогою нацистів генерал Краснов планував на території Росії утворити Донсько-Кавказький союз, у який повинні були увійти Всевелике Військо Донське (у т.ч. Таганрог, Комишин, Сталінград (Царицин) та Воронеж), Астраханське військо з Калмикією, Ставропілля, Кубань та Північний Кавказ.
Наприкінці 1942 року вермахт утворив Головне управління казачих військ на чолі з учасником громадянської війни, білим генералом, донським отаманом Красновим. У своєму зверненні до казаків від 27 січня 1943 року Краснов закликав: «Ідіть у німецькі війська, йдіть та пам’ятайте, що в Новій Європі Адольфа Гітлера буде місце лише тим, хто у важкий та рішучий час останньої битви нелицемірно був із ним та з німецьким народом». Він же був автором гасла: «Казаки! Німецька перемога – наша перемога!»

 

У 1941 році однією з перших у Білорусії на сторону німців перейшла казача частина Червоної Армії, на яку поклали виконання поліційних функцій. Генштаб німців створив ще п’ять таких загонів, на їх базі – дивізіон у складі 1799 осіб, потім – корпус із 5826 багнетів. Відомо, що німці сформували багато казачих підрозділів СС, у т.ч. «Казачий стан» СС генерал-майора Т.І.Доманова, казачий корпус СС генерал-лейтенанта царської армії фон Панвіца та казачу бригаду СС Камінського, яка складалась із людей, що брали активну участь у боротьбі з партизанами на окупованій території СРСР та придушенні Варшавського повстання влітку 1944 року.
За наказом німецького командування «Казачий стан» СС вів бої проти партизанів та окремих частин Червоної Армії. У період відступу гітлерівців із Північного Кавказу та Дону у 1943 році Доманов безпосередньо керував діями казаків проти Червоної Армії. За розправу казаків над мирним населенням та партизанами Білорусії Доманов був нагороджений другим німецьким «Залізним Хрестом». Потім їх перекинули у Польщу, у вересні 1943 року перемістили у Югославію для боротьби з партизанами, де вони вішали та розстрілювали мирних жителів, спалювали села, ґвалтували жінок. Так, на телеграфних стовпах взимку із 1943 на 1944 рік, ними було повішено 15 югославських заручників. Надалі їх перекинули у Північну Італію для боротьби з рухом опору. Словом, віддячували казаки радянській владі з лихвою.
І як же ж сучасна Росія поставилася до щирих союзників нацистів у боротьбі з більшовизмом? У 1994 року в Москві за благословінням Священноначалія Російської православної церкви на території Всіхсвятського храму, у комплексі пам’ятника «Примирення народів», встановили стелу. На ній викарбували прізвища казачих отаманів фон Панвіца, Краснова, Шкуро, Доманова, Султан-Гірея, Клича, Павлова, Кононова, Зборовського та інших, яких назвали на стелі «борцями за віру та батьківщину»…
Практично всі вони воювали в лавах СС і майже всі були страчені за військові злочини. На стелі були змінені («пом’якшені») й назви частин. Повна назва одного зі згаданих полків – 15-й кавалерійський полк СС «Борець за Росію». Генерал-майор Борис Штейфон був «командувачем Охоронного російського корпусу в Югославії». Кононов був радянським майором, заступником командира полку. У фашистів вислужив собі чин «казачого генерала».
Як бачимо, коли мова заходить про казаків та їхню боротьбу із СРСР, то Росія проявляє дивну толерантність і розуміння. Дещо інакше вона ставиться до генерала Власова, Російської Визвольної Армії (Русской Освободительной Армии – РОА) та «власівців», хоча більшість казачих підрозділів СС наприкінці війни увійшла саме в РОА.
Хто ж такий був генерал Власов? Це був один із найкращих радянських генералів, учень і соратник маршала Жукова, і якби історія склалася дещо інакше, то може ще й зараз у Луцьку існувала б вулиця генерала Власова, а він сам був би легендою на вустах сьогоднішніх комуністів. Передумови ж для цього були.
Андрій Андрійович Власов, командуючий РОА, у 1937-1938 роках був членом воєнних трибуналів Ленінградського та Київського воєнних округів. Писав у автобіографії: «Завжди стояв твердо на генеральній лінії партії та за неї завжди боровся». У партійній характеристиці на Власова було написано: «Будучи командиром полку, багато працював над ліквідацією шкідництва. Часом, через нервові зриви, проскакувала грубість…»
Нарком оборони Тимошенко нагородив Власова золотим годинником. Пізніше сам Сталін наказав нагородити Власова орденом Леніна, а 99-у дивізію – перехідним Червоним прапором Червоної Армії. Газета «Червона зірка» з 23 по 25 вересня 1940 року низкою статей прославляла 99-у дивізію, відзначаючи, що генерал Власов «в умовах надзвичайної вимогливості відрізнявся від усіх інших своєю понадвимогливістю».
22 липня 1941 року 99-у стрілецьку дивізію під командуванням генерал-майора Власова першою в Червоній Армії нагородили бойовим орденом. У газеті «Ізвєстія» за 13 грудня 1941 року розміщена фотографія генералів, які відзначилися на фронтах – Жукова, Рокоссовського, Говорова, Власова. Ці чотири генерали були гордістю Червоної Армії!
Так що до певних подій Власов був чудовим генералом, який «твердо стояв на генеральній лінії партії та за неї завжди боровся», вирізнявся при цьому «понадвимогливістю», особливо коли «працював над ліквідацією шкідництва. Часом, через нервові зриви, проскакувала грубість». Словом, був справжній комуніст.
Перші непорозуміння з’явилися під час його незрозумілої та загадкової здачі в полон. Існує декілька версій його здачі у полон. Перша, що це не Власов зрадив, а Власова зрадили. Його, заступника командувача Волховським фронтом генерал-лейтенанта Власова, кинули рятувати 2-гу ударну армію. Армія вмирала з голоду, про що Власов доповідав 21 червня 1942 року у штаб фронту: «Спостерігається групова смертність від голоду». Може, саме спостерігаючи смерть від голоду солдатів, кинутих командуванням Червоної Армії на вірну погибель, в його прокомуністичній душі з’явилися перші сумніви щодо вірності обраного життєвого шляху?
Можливо. Але існує й інша версія, яка говорить, що сумніви у генерала виникли набагато раніше, й не у нього одного. Всі дивні деталі здачі в полон генерала Власова у липні 1942 року стануть зрозуміліші, якщо припустити, що він був делегований у Німеччину, щоб переконати Гітлера у необхідності створення російської національної армії. Як відомо, Гітлер ігнорував можливість створення півторамільйонної Російської Визвольної Армії (РОА) ще влітку 1941 року. Всі нитки від Власова тягнуться саме до Жукова…
Як би не було, але, опинившись у полоні, Власов повів себе як патріот Росії. Тільки Росії не більшовицької, а іншої, втраченої у 1917 році. З перших днів полону Власов заговорив про майбутню Росію, Росію без більшовиків та більшовизму: «Я погоджуюся воювати проти Сталіна, але тільки якщо мені дозволять створити Російську армію, а не армію найманців. Вона повинна підпорядковуватись російському національному уряду».
Хільгером, радник німецького посольства в СРСР, 7 серпня 1942 року писав: «На думку Власова, опір російського народу можна зламати, лише довівши, що Німеччина згідна забезпечити існування Росії та України у формі, наприклад, протекторату».
3 серпня 1942 року Власов видає звернення від імені «нової Росії – без більшовиків та капіталістів», яка за допомогою своєї визвольної армії знищить сталінську тиранію та укладе «почесний мир» із Німеччиною. 3 березня 1943 року в газеті РОА «Зоря», що виходила двічі на тиждень, накладом понад 100 тисяч примірників, Власов написав листа «Чому я вступив на шлях боротьби з більшовизмом».
Тобто, він усіх переконував, що є війна з більшовизмом і за Росію, а не проти Росії. Підтвердженням цьому є й присяга російських добровольців-власівців: «Перед лицем своїх товаришів я урочисто клянусь, що буду чесно, до останньої краплі крові за наказом генерала Власова боротися за щастя свого народу, проти більшовизму. Ця боротьба буде вестись у союзі всіх свободолюбивих народів із Німеччиною при верховному головнокомандуванні Адольфа Гітлера».
До речі, вояки дивізії «Галичина» на вірність Гітлеру не присягали, але про це нижче…
Отже, у полоні Власов зразу ж узявся за створення РОА, яка створювалася при СС, як і всі подібні національні формування. 17 вересня 1942 року Власов був вже у Берліні, на Вікторіяштрассе, 10, де був зібраний майбутній штаб РОА (Малишкін, Жиленков, Трухін, Меандров), а також один із «теоретиків» руху за «нову Росію» – майор М.Ф.Зиков, заступник головного редактора «Ізвєстій» М.І.Бухаріна, який встиг відсидіти у 1937-1938 роки в одному із сибірських таборів. На Вікторіяштрассе, 10 прибували нові люди: П.Г.Кроміаді – грек, колишній офіцер царської армії, Ю.С.Жеребков – теж емігрант, Сергій Фрьоліх – прибалтійський німець, який прожив до війни декілька років у Москві та з червня 1941 року був на службі в німецькій армії в званні лейтенанта. Фрьоліх сам запропонував свої послуги: «Власівський рух – це єдина можливість війну виграти».
Гітлеру в РОА служили: 1 командуючий армією, 2 начальники штабу армії, 1 командир корпусу, 2 командири дивізії Робітничо-Селянської Червоної Армії. Член воєнної ради 32-ї армії бригадний комісар Жиленков роз’яснював бійцям і офіцерам РОА, що «фашизм – це молодість світу». В кінці 1942 – на початку 1943 років було створено дві школи добровольців під Берліном – у Дабендорфі та у Вулльхайде, під керівництвом генерал-майора Меандрова. Між іншим, третій набір у цій школі мав 605 офіцерів. Курсантів розмістили в казармах, вдягли у німецьку форму з нашивкою на правому рукаві «РОА», а під нею у мініатюрі «БІЛО-СИНЬО-ЧЕРВОНИЙ» ПРАПОР, який на сьогодні є ДЕРЖАВНИМ ПРАПОРОМ Росії, на фуражці – кокарда царської армії з двоголовим орлом, який є сьогодні ДЕРЖАВНИМ ГЕРБОМ Росії…
До речі, 24 лютого 1943 року у лекції, що проходила в Смоленському театрі, Власов сказав: «Закінчиться війна, ми звільнимо себе від більшовизму і приймемо німців як дорогих гостей у Ленінграді, якому повернемо його справжню назву». Так що більшість мрій Власова здійснені: Росія є сьогодні незалежною від влади більшовиків-комуністів, державним прапором Росії є власівський «БІЛО-СИНЬО-ЧЕРВОНИЙ» ПРАПОР, державним гербом Росії є двоголовий орел, а Ленінграду повернули його справжнє ім’я Санкт-Петербург, як і обіцяв у Смоленську Власов. За що власне й боролися власівці…
16 вересня 1944 року Власов зустрівся з рейхсфюрером СС Гіммлером. Ця зустріч була визначальною для створення Комітету Визволення Народів Росії – КОНР. Власов розумів, що для перемоги над більшовизмом одних росіян буде замало, тож вирішив започаткувати міжнаціональний Комітет Визволення. «Недолюди є у кожній нації, – розпочав бесіду Гіммлер. – Різниця між вами та нами полягає в тому, що у вас недолюди стоять при владі, а у нас, у Німеччині, я їх всіх посадив під варту». Власов заявив Гіммлеру, якого вважав «найсильнішою людиною Німеччини»: «Пане міністре, якщо б я зараз отримав у своє розпорядження армію, яка б складалась із моїх співвітчизників, я пішов би з нею на Москву і допоміг би успішно завершити війну. Я міг би завершити її по телефону, тому що говорив би зі своїми друзями, які воюють на іншому боці…»
Чи не з самим Жуковим збирався поспілкуватися Власов по телефону? Підсумок бесіди підвів Гіммлер: «Ми даємо вам право на формування комітету плюс низка умов: боротьба з більшовизмом – раз, Росія у кордонах до вересня 1939 року – два, відмова від Криму – три, казакам – власний уряд – чотири, неросійським народам – широку автономію – п’ять. Все!»
14 листопада 1944 року у Празі відбувся з’їзд Комітету визволення народів Росії (КОНР). Проінформувавши присутніх про рішення німецького уряду організувати Комітет визволення народів Росії (КОНР) від більшовизму (1944 рік), у який повинні були увійти представники всіх народів СРСР, Власов повідомив про свою невдачу в переговорах із українцями (Бандера на пропозицію увійти у склад КОНР заявив, що він із москалями працювати не буде)…
Для утворення української секції Власов запропонував професора Богатирчука та Василацького, рекомендованих німцями. Він сказав, що коли буде виграна війна, українці стануть «правителями на своїй землі, де повинна запанувати вільна праця». На з’їзді був прийнятий «Маніфест Комітету визволення народів Росії»: «Співвітчизники! Брати та сестри! У час важких випробувань ми повинні вирішити долю нашої батьківщини, наших народів, нашу власну долю. Світова війна є смертельною боротьбою супротивних систем… КОНР вітає допомогу Німеччини на умовах, які не торкаються честі та незалежності нашої батьківщини. Ця допомога є зараз єдиною можливістю організувати боротьбу проти сталінської клики».
За перший же тиждень після створення КОНР надійшло 60 тисяч заяв добровольців. До речі, у керівних документах вермахту КОНР отримав назву «Зондеркоманда «В» Гауптапт СС».
В кінці грудня під Мюнзінгеном була сформована перша дивізія СС «Росія» (22000 осіб), яка входила у склад РОА під командуванням генерал-майора С.К.Буняченко (600 російська піхотна дивізія), а в кінці січня 1945 року під Хойбергом – друга дивізія СС «Росія» (13000 осіб) під командуванням генерал-майора Г.А.Звєрєва (650 російська піхотна дивізія). До С.Буняченко потрапили залишки бригади СС Б.Камінського, яка діяла у складі 29-ї, а згодом 30-ї російських дивізій СС, а також шість сформованих у 1942 році російських батальйонів СС, а до Г.Звєрєва – вісім російських батальйонів СС та частково 30-а російська дивізія СС.
4 лютого 1945 року до РОА додали «повітряні сили» генерал-майора В.І.Мальцева. Та це вже не допомогло ні гітлерівцям, ні власівцям. Більшість ідей і побажань Власова стали втілюватися у життя лише нещодавно. Час переусвідомлення росіянами ролі Власова та власівського руху за нову Росію ще попереду, хоча, якщо бути точним, то він уже розпочався. Інша справа, з якою швидкістю розвиватиметься цей процес.
На засіданні ж «Великої трійки» у Ялті в лютому 1945 року Сталін добився включення у спільну заяву наступного пункту: «Ми зобов’язуємося надавати всебічну допомогу, сумісну з вимогами ведення воєнних операцій, із метою забезпечення швидкої репатріації всіх військовополонених і цивільних осіб». Усі власівці, хто опинився в американських таборах, були видані радянській владі. Деяких із них розстріляли на місці, інших чекали на батьківщині табори і тюрми…
Для порівняння: жодного вояка дивізії «Галичина» Радянському Союзу не видали, за винятком тих, хто добровільно зголосився повернутися в СРСР. Але про це – далі.

Дивізія СС «Галичина».

Частина ІV. Вибір дороги до Вітчизни

 

Західні українці до війни якщо й не готувалися, то на війну чекали. З ким планувалась війна і проти кого, було не головним. Головним було те, що підсвідомо розумілося: війна буде за майбутню незалежну Українську державу…

«То був вибір меншого зла. Вибір дороги до Вітчизни чоловіка, Вітчизни позбавленого. З ким іти до вільної України? Усі з його покоління робили цей вибір. Одні кращий, інші – гірший…»
Річард Тожецкі,
професор, Польща


ІV. Вибір дороги до Вітчизни або вибір меншого зла?
Союзників у війні за Україну ми не Мали, та й на кого було розраховувати: на поляків, які спали і бачили Велику Польщу від моря і до моря, від Балтики і аж до Чорного моря? У Великій Польщі, як і у просто Польщі, нам місця не було. Шеф генерального штабу польського війська сказав якось генералу і міністру еміграційного уряду УНР Володимиру Сальському: «Вибирайтеся з Польщі, ви – сміттярі!»…
«Сміттярі» Польщі дійсно були не потрібні, хіба що які гарматне м’ясо. Поляки дозволили українцям за згодою Пілсудського створити при міністрі військових справ Української Народної Республіки таємний штаб на чолі з Павлом Шандруком. Штаб вів розвідувальну і пропагандистську діяльність. У разі війни він мав сформувати при польському війську українську армію. Звичайно ж, не для боротьби за вільну Україну. Символом нашої тодішньої українсько-польської «дружби» став концтабір для українців у Березі-Картузькій…
Подібні «дружні» стосунки складалися і з чехами та угорцями на Закарпатті, з румунами на Буковині. А після 17 вересня 1939 року західні українці відчули на собі і всю міць радянських «дружніх» обіймів. Із 1939 року на Західній Україні енкаведисти репресували щонайменше 40 тисяч українців і близько мільйона депортували в Сибір. Лише в червні-липні 1941 року радянські каральні органи розстріляли 22 тисячі політичних ув’язнених. Як казав Сталін: «Найцінніше – людина!». І це найцінніше нищили, виселяли, депортували, репресували, катували, принижували, словом, давали себе відчути повноцінною радянською людиною…
Що було робити в такій ситуації? Де шукати союзників, як діяти? Орест Субтельний писав: «Як народ без власної держави, українці діяли з позиції слабшої сторонни і не могли формувати політику чи впливати на події». Українці змушені були пристосовуватися до обставин і діяти, виходячи з власних можливостей. А тут якраз підвернулисяь німці, які фактично єдині підтримували українців у визвольних змаганнях 1918-1920-х років. І почали говорити про нові можливості для українців. Єжи Кульчицький розповідав, що німці посадили в літак Павла Шандрука і «возили» над Україною. Казали: «Скоро вона буде самостійною». Скажіть, у кого б не з’явилася надія, хто в такій ситуації не спитав би себе: «А може, й дійсно є шанс?»
І ось уже в квітні 1941 року фракція ОУН Бандери організувала за допомогою німецького Абвера (Abwehr) свою розвідувальну групу – військове формування з 650 чоловік під кодовою назвою «Нахтігаль» (Nachtigall) («Соловей»). Майже одночасно ОУН(Б) організувала другу військову групу, якій була дана кодова назва «Роланд» (Roland). Обидві групи діяли під орудою німецької військової розвідки Бранденбурзького полку. Це були звичайні розвідувальні підрозділи, що складались із людей, які добре знали місцевість бойових дій. Щоправда, потім, протестуючи проти арештів керівництва бандерівської фракції ОУН, викликаних проголошенням 30 червня 1941 року у Львові Української держави, «Нахтігаль» та «Роланд» відмовилися просуватися далі. Вояків обох батальйонів, які не встигли утекти і відмовилися продовжувати службу в німецькій армії, заарештували.
Багато розмов точилося навколо цих двох батальйонів. Та крапку цим розмовам іще в радянські часи поставив «батько Штірліца» Юліан Семенов. Відомий радянський письменник писав у статті «Обличчям до обличчя»: «Командир батальйону «Нахтігаль» німець Оберлендер після війни був міністром у кабінеті Аденауера». Якби цей батальйон скоїв хоч якийсь воєнний злочин, то його командир у післявоєнній Німеччині міністром не став би. Та й історія їх була недовгою, як і співпраця з німцями на початку війни. Після 30 червня 1941 року співпраця пішла на спад і, як пригадує той же Шандрук: «Німці сказали мені: «Нам уже не потрібно ані українських генералів, ані українських політиків». Тобто, все стало на свої місця.
Ситуація змінилася навесні 1943 року. Вже 4 березня 1943 року губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до Гіммлера з листом, де виклав пропозицію обговорити питання утворення добровільного підрозділу СС «Галичина». 28 березня 1943 року Вехтер отримав від Гіммлера листа, що той у цілому підтримує ідею створення підрозділу СС «Галичина». 12 квітня 1943 року дивізія була названа німцями «Добровольча дивізія СС «Галичина». Щодо інших варіантів назви Гіммлер видав 14 липня 1943 року інструкцію, де щодо Галицької дивізії підкреслив, що ніхто і ніколи не повинен вживати термін «українська дивізія» чи навіть узагалі вживати означення «український народ». І це, попри те, що Гіммлеру пояснювали, що галичани – це і поляки, і австрійці, і німці, а не лише українці…
28 квітня 1943 року у Львові прозвучала офіційна заява про початок призову в дивізію «Галичина». Німецький уряд звернувся до мешканців Галичини із закликом «боротися з більшовизмом в ім’я своєї держави, сім’ї та нової Європи». Німецька газета «Krakauer Zeitung» надрукувала пишномовний репортаж, де теж закликала молодь України боротися з більшовиками із метою збереження задля себе і своїх дітей цінностей європейської цивілізації. Доктор Вехтер, губернатор Галичини, звернувся до молоді з маніфестом: «Галицько-українська молоде! Ти покликана до боротьби зі своїм смертельним ворогом, більшовиком, до боротьби за віру і Батьківщину, за свої родини і рідні ниви, за справедливий, новий лад у новій Європі. Упродовж сотень літ стояли твої предки на сторожі Європи перед навалою Сходу. У цю важливу переломну хвилину вияви знову мужність і готовність до боротьби».
Український центральний комітет – єдина українська культурна та адміністративна організація, визнана німцями, створив Військову Управу на чолі з професором Володимиром Кубійовичем, на яку було покладено організацію формування дивізії. Представники військової управи змогли переконати багатьох українців, що дивізія «Галичина» справді стане тією силою, яка зможе розв’язати питання державного будівництва України. Велику роль у цьому зіграла галицька інтелігенція, що була пов’язана з Українським центральним комітетом, серед яких вирізнялися вчителі, у тому числі вищих шкіл.
Дуже багато записувалось у дивізію заради того, щоб уникнути служби в будівельних батальйонах та примусових робіт у Німеччині. Ті, хто втік із примусових робіт у Німеччині, підлягали амністії, якщо вони до 1 червня 1943 року добровільно вступали до дивізії. З України ж до Німеччини, як робочу силу, було відправлено 2,2 мільйона осібк, а всього німці депортували з радянських територій – 2,8 мільйона, тобто українці становили 78% усіх депортованих із СРСР.
Таким чином, у дивізію прийшли люди, назвати яких «добровольцями» було б не зовсім правильно. Навіть у різних інструкціях із вербування йшлося про категорії рекрутів, змушених вступати «добровольцями». Єдина категорія, яка справді могла піти до дивізії без примусу – це чоловіки, які працювали в Німеччині або перебували у будівельних батальйонах («Baudienst»), колишні підофіцери польської армії, що стали військовополоненими та були заслані до Німеччини як робітники. Вимоги ж до рекрутів дивізії були простими: зріст не менше 1,65 метра, рік народження – 1908-1925-й.

 

Дивізії не дозволили носити національні ознаки, лише регіональні – емблемою став галицький лев, а не тризуб. Була складена присяга вояків дивізії «Галичина»: «Я присягаю Господу Богу на Святому Євангелії та Хресті, що, не дбаючи про своє здоров’я, завжди і всюди буду боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ та мою Батьківщину – Україну. Усвідомлюючи велику відповідальність, я як солдат Української Національної Армії присягаю, що буду без зайвих запитань виконувати накази моїх командирів, буду тримати ці накази в таємниці. Так допоможи мені, Господи Всемогутній та Матір Божа».
Офіцерами призначили німців і тому до дивізії призвали 50 перекладачів. Командиром дивізії від 20 жовтня 1943 року був призначений оберфюрер Фріц Фрайтаг. З нагоди Різдвяних свят жіночий відділ Військової Управи до 27 грудня 1943 року зібрав для солдат дивізії 15692 пакунки. Кожен із них важив 2 кілограми, і в ньому були: цукор, мед, вироби з тіста, сухофрукти, яблука, цигарки, горіхи, крем для взуття, зубна паста, шнурки для черевиків, олівець, різдвяна листівка із привітаннями, зошит і десять поштових листівок.
Військова Управа для дивізії видавала спеціальний тижневик «До перемоги» під контролем німецького цензора Отто Легмана. Через журнал солдати знайомились із воєнною інформацією, історичними статтями, літературою та мистецтвом. Журнал, до речі, закрили 7 січня 1945 року за наказом німецького воєнного цензора після публікації статті проти армії генерала Власова. Загалом німці випустили для дивізійників багато друкованої продукції – плакатів зокрема. Їх зразки можна побачити тут 
Німці також дозволили, щоб духовне життя вояків перебувало під опікою українських священників, що, до речі, було дозволене лише у Латвійських дивізіях СС та у Боснійській дивізії СС. Для задоволення духовних потреб вояків дивізії митрополит Шептицький, глава Української Греко-Католицької Церкви, призначив свого надійного помічника – преподобного Василя Лабу служити у Військовій Управі головним священником. Преподобний Лаба служив у австрійській армії під час першої світової війни, а в грудні 1919 року став головним священником Української Галицької Армії.
У листі Гіммлеру від 28 червня 1943 року шеф управління безпеки – поліції безпеки та СД (German security organization (RSHA) / Security Police and CD) обергруппенфюрер Ернст Кальтенбруннер висловив стурбованість з приводу того, що греко-католицькі священники служитимуть у дивізії як знаряддя Шептицького. Він висловив припущення, що в експерименті зі священниками приховані якісь пастки. Шептицькому німці не довіряли, але мусили терпіти його. «Графа Шептицького ми могли б повісити, митрополита Шептицького мусимо терпіти», – такою була реакція Гітлера на лист Шептицького «Не убий!» із приводу масових розстрілів євреїв у Галичині.
У пронімецькій пресі Галичини розгорнулася пропагандистсько-агітаційна робота з населенням, де йшлося про те, що більшовизм – найбільший ворог України, і кожен, хто бореться проти більшовизму, є другом України. Основна ж маса таких статей була спрямована проти пропаганди ОУН(Б), яка зайняла жорстко негативну позицію проти співробітництва з німцями в цілому та ідеї створення дивізії СС «Галичина» зокрема.
Офіційна позиція ОУН(Б) була викладена в «Бюлетені», її видавничому органі. Бюлетень Крайового Проводу Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників, 1943 рік, ч.11: «…В українській державі, без українського уряду не може бути й української армії. Те, що планують німці, – це подальший визиск, цим разом фізичної сили народу, це дальше його нищення і ставлення наше до цього у тому випадку може бути тільки негативне… За що мають боротися тисячі українських добровольців? За ненависну «нову» німецьку Європу? За кривавий терор, застосовуваний на всіх українських землях? За колоніальний визиск і голодну смерть мільйонів? За сотні тисяч винищених полонених і в’язнів? За тисячі розстріляних борців?.. Українська кров може литися тільки за Українську Державу і тільки в рядах Української Армії, а не в колоніальних відділах… Ми не сміємо в’язати реалізації нашої ідеї з банкрутуючим германським імперіалізмом, бо в цей спосіб відштовхуємо від неї широкі маси українського Сходу, посилюємо більшовиків, ослаблюємо себе… Український народ змагається не за пом’якшення чужого ярма, а за скинення його взагалі. Сьогодні немає жодних сумнівів, що твориться не українська національна, а німецька колоніальна частина».
ОУН на початку 1943 року оголосила всіх, хто буде продовжувати співпрацю з німецьким окупаційним режимом, ворогами українського народу. Крім різних форм контрагітації, траплялися також і випадки насилля над тими, хто погодився йти служити в дивізію. І ці випадки приписують ОУН(Б), яка виступала не лише проти співпраці українців із німцями, але й проти співпраці з німцями представників інших народів.



Так, УПА восени 1943 року поширювала серед бійців національних батальйонів СС листівки, надруковані, до речі, російською мовою. Ось окремі витяги: «Сини Туркменії! Німцям була потрібна тільки ваша кров для їх імперіалістичних завоювань. Німці, як і більшовики, несуть народам рабство і фізичне знищення. Кидайте німецьких завойовників. Зі зброєю в руках переходьте до українських повстанчих відділів, які хоробро борються з німецькими та московськими імперіалістами».
Аналогічні листівки були звернені до грузинів, азербайджанців, узбеків. Окремою листівкою було звернення до черкесів, чеченців, адигейців, інгушів, лезгинів, кабардинців: «Створюймо міцний фронт проти експлуататорів людства… (Листопад 1943 р.). У грудні 1943р. було випущено звернення «До узбецьких аскерів».
З 20 по 21 листопада 1943 року на території України відбулася 1-ша Конференція поневолених народів Сходу Європи та Азії. В цій Конференції брали участь, окрім української, ще 12 делегацій: азербайджанська, білоруська, башкирська, вірменська, грузинська, кабардинська, казахська, осетинська, татарська, черкеська, чувашська, узбецька. («Самостійність», 1946, ст.57).
Коли стало очевидним, що дивізія все ж буде утворена, ОУН(Б) неофіційно направила своїх представників до лав дивізії, аби забезпечити там свій вплив. І як результат, на 10 листопада 1943 року 487 осіб дезертирувало зі зброєю та повною амуніцією. Вони поповнили ряди УПА.
Гауптштурмфюрер К.Шульце, котрий очолив новоутворену призовну комісію, що перетворила Військову Управу на допоміжний орган, у звіті про перший етап призову від 30 жовтня 1943 року вказав, що в результаті призову до таборів підготовки направлено 11578 рекрутів. Окрім того, з надлишків призваних до дивізії сформували також 5 «поліційних полків» та один батальйон: 4-й полк – 1264 особи, 5-й полк – 1372, 6-й – 1293, 7-й – 1671, 8-й – 1573 і в Галицькому резервному батальйоні «Гайденгайм» (Heidenheim) – 425 чоловік.
Спроба використання цих полків була не дуже вдалою. Так, 5-й полк, сформований у липні 1943 року на навчальному пункті Адлерсгорст (Adlershorst) біля Гданська, у лютому 1944 року направили в район Любліна, Грубешува та Холма воювати проти польських партизанів. Під час перебування полку під Холмом один із його підрозділів дезертирував до складу Української Повстанської Армії. 22 квітня 1944 року Гіммлер видав наказ повернути 4-й і 5-й полки до навчального табору.
Головною базою, де формувалася дивізія і куди поверталися навчені, був Гайделягер (Heidelager), а пізніше – Нойгаммер (Neuhammer). У зв’язку з великими проблемами у комплектації дивізії вже 7 березня 1944 року німці віддають наказ про мобілізацію. Людей стали просто хапати та відправляти до дивізії. Багато чоловіків і жінок примусово відправляли до організації Тодта (Todt) (названа за іменем Фріца Тодта, засновника батальйонів примусової праці) для роботи в Німеччині та для риття траншей перед наступаючим фронтом. Хлопців і дівчат 15-18 років забирали для служби у протиповітряній обороні.
Та проблеми з комплектацією не дуже турбували Гіммлера, а що безперечно його турбувало, то це той факт, що такі низького ґатунку істоти, як слов’яни, будуть якимось чином причетні до еліти нацистської військової установи – СС. В інструкції від 28 травня 1944 року Гіммлера прорвало. Посилаючись на одну з кримінальних справ, де фігурував українець як есесівець, Гіммлер зазначив, що це не відповідає дійсності. Він роз’яснив, що українець служить не в дивізії СС, а в дивізії, яка діє в рамках військ СС. Пізніше Гіммлер видав директиву як спеціальний наказ, шефу поліції безпеки, де наголошувалося, що українці – не есесівці, а тільки служать у СС. Тому він вказував, щоб термін СС не вживали стосовно іноземних рекрутів СС.
У 1944 році було прийняте рішення відправити дивізію на фронт. 27 червня 1944 року, перед відправкою, Гіммлер повідомив командування дивізії, що вона буде називатись «14-а Військова гренадерська дивізія військ СС (Галицька №1)» ( 14 Grenadierdivision der Waffen SS).
Червона Армія готувала на фронті між Ковелем і Тернополем велику операцію, відому під назвою «Львівсько-Сандомирська операція». Радянські війська, а це Перший Український фронт, за даними маршала Конєва, налічували 13079 мінометів і артилерійських установок, або 150-250 гармат на кожну тисячу метрів фронту, 2200 танків і самохідних гармат, 1200000 осіб та 3000 бойових літаків. Радянському угрупованню військ протистояла німецька група армій «Північна Україна» під командуванням генерал-полковника Йозефа Герпе. Ця група складалась із 4-ї та 1-ї бронетанкових армій та Першої Угорської армії.
Фронт 4-ї армії був розділений на три сектори, кожен із яких складався з чотирьох дивізій безпосередньо на фронті і однієї – в резерві. Район Броди-Зборів захищав 13-й корпус, який складався з трьох дивізій: 340, 454, 361-ї та корпусного підрозділу «Ц». Саме до цієї групи 14-у дивізію СС «Галичина» призначили в резерв. Картина була б неповною без згадки про головний недолік німецької армії на цій ділянці фронту: а це – два вирішальні види зброї – танки та авіація. Відзначаючи сильне виснаження німецької армії, слід зазначити, що 4-а бронетанкова армія в цілому нараховувала близько 50 танків, які мали лімітовану кількість палива. Ще гіршою була ситуація з авіацією – її у битві під Бродами практично не було.
13 липня 1944 року Червона Армія розпочала наступ. З 13822 солдат дивізії «Галичина» вижило 3000 осіб, які пробивалися довгими дорогами у район зустрічі – Старий Самбір, а вже звідти – через Карпати в Ужгород. Збір у Старому Самборі являв собою жалюгідне видовище. Дивізія складалась із 500 знесилених битвою солдатів.
У Нойгаммері дивізію поповнили близько 1000 німецьких офіцерів та підофіцерів і розпочалось її відновлення. Стосунки між німецькими офіцерами та українськими солдатами дружніми не були. За словами Дмитра Феркуняка, німці поводили себе з українцями як із військовополоненими. Німецькі автори, серед них і Вольфганг Лянге, вважали, що українці воювали погано. Дивізія мала бути в повній бойовій готовності до 31 грудня 1944 року. Відновлення дивізії проходило без ентузіазму та ініціативи. Вона поповнилася новобранцями, які втекли з окупованих радянськими військами українських територій або з німецьких робочих таборів. Дивізію поповнили, крім того, молоді українці 14-18 років, рекрутовані німцями в протиповітряні сили, де вони займалися прокладанням телефонних військових ліній, доріг, риттям окопів і т.д.
У вересні-жовтні 1944 року дивізію передислокували в Словаччину, де на неї покладалась оборона Жилінської області та самого міста Жилін. Перебуваючи в Словаччині, українці відчули себе «недалеко» від дому. Вони розуміли словацьку мову – фактор, який сприяв розвиткові нормальних стосунків із словаками. Той факт, що українці боролися проти партизанів-комуністів, не заважав їхній дружбі з місцевим населенням, яке, за деяким винятком, було антикомуністично налаштованим. Лише 100 осіб дезертирували у Словаччині. В основному, щоб приєднатися до Української Повстанської Армії, яка діяла в Карпатах.
25 січня 1945 року дивізія отримала наказ про негайну підготовку до передислокації у Штаєрмарк (Steiermark), Австрія. Здійснивши перехід зимовими шляхами та гірськими теренами, дивізія в кінці лютого 1945 року розгорнулася по обидва боки колишнього Австро-Югославського кордону, головним чином на території Словенії. Дивізія опинилася на території, що контролювалася партизанами маршала Йосифа Броз Тіто. Між дивізійниками та партизанами розпочалися зіткнення, які, правда, не носили інтенсивного характеру, а скоріше були ситуативними.
Треба зазначити, що одне українське військове формування не захотіло приєднатися до дивізії, коли та перебувала в Югославії. Йдеться про Волинський Легіон Самооборони, власне батальйон, що прибув на територію Австрії, яка межувала зі Словенією. Легіон розгорнувся одночасно з дивізією. Цікаво, що жодного разу вони спільно не виступали проти партизанів, хоча дислокувалися на одній території. Обидва формування діяли окремо, навіть не знаючи, що в Берліні вже прийняли політичне рішення з важливими наслідками для обох. Звичайно, йдеться про рішення, що Німеччина погоджується визнати Український Національний Комітет єдиним представником українців та об’єднати всі українські частини в Українську Національну Армію. Саме з цією метою до Легіону звернулися представники дивізії. Легіонери цього напівпартизанського, напівполітичного формування, підпорядкованого політичній поліції окупованих східних територій, відмовилися приєднатися до дивізії через те, що боялися втратити самостійність.


 

Щоб уникнути того, що здавалося неминучим, група офіцерів і рядових Легіону, приблизно дві третини, таємно залишила казарми і перейшла на територію партизанів-четників, які діяли в долині річки Мур. Звідти волиняни збиралися повернутися в Україну, щоб приєднатися до Українського руху опору. Проте їм не вдалося далеко відійти. Зраджені, цілком можливо, самими четниками, з якими у них були дружні стосунки, легіонери були оточені дивізійниками і здалися, одержавши обіцянку, що їх не переслідуватимуть за дезертирство. Після цього без найменшого ентузіазму Легіон приєднався до дивізії.
Український Легіон Самооборони був організований як партизанський загін біля села Антоновець у Кременецькому районі 18 березня 1943 року. Його командиром був Микола Медвецький – «Хрін». Мета цього формування, що належало ОУН-мельниківцям, полягала в захисті українського населення від німців, а також від польських і радянських партизанів. У результаті конфронтації між цим загоном та партизанами ОУН(Б) у серпні 1943 року батальйон роззброїли, і тоді його командування вирішило досягнути угоди з німцями. Саме тоді батальйон визнали як Український Легіон Самооборони.
Легіон можна охарактеризувати як формування, що спеціалізувалося на діях проти партизанів. Воно було підлеглим політичній поліції окупованих східних територій. Тому німці тримали в батальйоні своїх людей, які спрямовували та контролювали його діяльність. Спочатку це був штурмбанфюрер Асмус із луцького СД, а потім штурмбанфюрер Бігельмайер. На початку 1944 року німці змінили призначення легіону, перетворивши його на німецьке формування. Він став називатися «31 Schutzmannschafts Btl. d. SD».
У квітні 1945 року дивізія вступила у протистояння з частинами Третього Українського фронту. Але вже з 8 травня розпочався відступ частин дивізії. Спершку ще був якийсь порядок, а потім кожен прагнув якомога далі сховатися, аби здатися в полон західним союзникам. Дивізія почала відходити двома шляхами. Один вів від Гнаса, де був штаб, до Сант-Стефана, а потім до Грацу. Одночасно частини, які рухалися на північ, ішли від Фельдбаха до Гляйсдорфа, а потім до Грацу. Від Грацу одна колона пішла до Рудштадту і опинилася в американській окупаційній зоні, а друга пішла до Шпитталю і потрапила в британський полон. У американській зоні в таборах у Людвіксберзі, Мирнау, Бад Айблінзі та Ауербасі опинилося приблизно 700 вояків. Їх відпустили майже відразу після того, як вони здались у полон. Майже всі вони емігрували до США, Канади, деякі до Аргентини.
У британській зоні опинилося приблизно 11-12 тисяч осіб, які зосередились у Шпитталі, Клягенфурті та Фельдкірхені. Звідти їх евакуювали в Італію у табір Белларія-Ріміні. В таборі вони утворили асоціацію вчителів, гільдію художників, табірний театр, асоціацію українських інженерів і техніків і таке інше. Хоча британці вважали, що ті люди, які до вересня 1939 не були громадянами СРСР, не повинні були передаватися представникам СРСР, та все ж 26 червня 1945 року табір відвідала радянська репатріаційна місія, яка переконала 1052 вояка добровільно повернутися додому. В цей час Ватикан надіслав прохання до міністра закордонних справ Великобританії та держдепартаменту США не відправляти до СРСР українців, які опинилися на Заході. Ватикан отримав відповідь, що лише ті, хто були радянськими громадянами до 1939 року, підлягають репатріації.
Менш успішною була польська місія, яка закликала українців приєднатися до ІІ Польського корпусу під командуванням генерала Владислава Андерса. Пропозицію поляків прийняли 176 колишніх вояків дивізії СС «Галичина». Решта вояків перебували у таборі до весни 1947 року, коли Великобританія вирішила забрати їх до Англії. Правда, дехто з них залишився в Італії. Так, син одного з дивізійників – П’єтро Верховод – у 80-і роки грав за збірну Італії з футболу і радянські телекоментатори казали, що він є сином російського емігранта.
Більшість із дивізійників, хто потрапив в Англію, там і залишилися. Пізніше деякі побажали емігрувати до Канади та США. Не зважаючи на протести єврейських організацій, які плутали дивізійників із справжніми формуваннями СС, з вересня 1950-го їм дозволили емігрувати в Канаду. Підставою стала заява британського уряду від 4 вересня 1950 року, де говорилося, що ніхто з дивізійників не був «задіяний у злочинах проти людства» і «жодних звинувачень у воєнних злочинах не було висунуто ані радянським, ані іншим урядом проти когось із членів цієї групи».
17 серпня 1980 року, після того, як були ретельно вивчені звинувачення, висунуті в газеті «Toronto star» Солом Літманом, під заголовком «Документів про військовий злочин немає», в цій же газеті її редактор написав: «…відтоді, як ця українська дивізія була включена до складу німецьких збройних сил 1943 року, немає документальних даних про її причетність до жорстокостей або інших воєнних злочинів. Її членів в індивідуальному порядку перевірили Організація Об’єднаних Націй, британська та канадська влада перед допуском їх до Канади. «Star» висловлює жаль із приводу завданих турбот ветеранам дивізії, які тепер є жителями Канади»…

* * *

Влітку 1991 року біля села Ясенів Бродського району Львівської області був підірваний пам’ятник на місці загибелі дивізійників. В Україні, як і в Росії, є пам’ятники німецьким солдатам, фашистам, по суті, вбивцям, які прийшли на чужу землю зі своїм бажанням нищити, грабувати та панувати. В цьому випадку ми, як і росіяни, позиціонуємо себе християнами…

На місці загибелі вояків дивізії «Галичина», хай навіть із дописом «СС», пам’ятник знищили – тут не до християнства. Німцям ми пробачили фактично всі злочини. Українцям, своїм братам, ми не можемо пробачити не злочину – помилки, вибору меншого зла. Їм потрібно не те, щоб їх виправдовували, а щоб їх зрозуміли, бо у всьому цьому світі вони, крім нас, більше нікому не потрібні.

Українці! Давайте спробуємо зрозуміти українців. Давайте будемо християнами і по відношенню до братів своїх. Тим більше, що Великий Українець Олесь Гончар подав нам приклад. У «Щоденниках» Олеся Гончара є запис від 15 серпня 1993 року про те, що Рада ветеранів виступила в пресі з вимогою до Президента заборонити відзначення в Україні 50-річчя дивізії «Галичина»: «Який сором! Відмовляти таким же сивим ветеранам у праві пом’янути своїх полеглих товаришів… Хай були ті галицькі юнаки здезорієнтовані, піддалися ілюзіям, але ж вони приймали присягу на вірність Україні, за неї й полягли під Бродами…»

Джерело