Після невдалих спроб організації збройних комуністичних повстань у Німеччині на початку 1920-х років більшовицький уряд на чолі з Владіміром Лєніним узяв курс на призупинення розпалювання пролетарської революції в Європі
Після невдалих спроб організації збройних комуністичних повстань у
Німеччині на початку 1920-х років більшовицький уряд на чолі з
Владіміром Лєніним узяв курс на призупинення розпалювання пролетарської
революції в Європі. Для радянської влади життєво необхідним в умовах
повоєнного часу став пошук тимчасового перемир’я зі «світовим
імперіалізмом» для відновлення країни, зруйнованої після Першої світової
та громадянської воєн.
ПІД ПРИКРИТТЯМ ДИПЛОМАТІЇ
У 1920-х пріоритетним завданням радянської зовнішньої політики був вихід із міжнародної ізоляції. Спочатку Раднарком, користуючись потребами європейських економік в умовах повоєнної господарської кризи 1921–1923 років, відновив із Заходом торговельні відносини, уклавши низку двосторонніх угод, а відтак домігся також офіційного визнання.
Важливою складовою більшовицьких зусиль на міжнародній арені у цей час стало формування позитивного іміджу Радянського Союзу в середовищі європейських суспільств. Для цього під прикриттям іноземний відділ ОДПУ та відділ міжнародних зв’язків Комінтерну з метою пропагування ідей солідарності з пролетарською Москвою створювали закордонні легальні організації, клуби, видавництва, газети і товариства.
Водночас у повоєнний час більшовики почали формувати за кордоном розгалужену розвідувально-терористичну мережу для здійснення як широкомасштабних, так і локальних таємних операцій. Західні спецслужби, не маючи достатнього урядового фінансування і привілейованого державного статусу, який був у радянських органів, не могли ефективно протистояти активним діям ОДПУ (НКВС) у своїх країнах.
У ПРИЦІЛІ ОДПУ
Після перемоги червоних у громадянській війні особливим об’єктом зацікавлення з боку радянських спецслужб була діяльність лідера української політичної еміграції, головного отамана Армії УНР Симона Петлюри, який після поразки Визвольних змагань емігрував до Франції. Більшовики винесли йому смертний вирок ще 1921-го під час судового процесу проти членів уряду УНР. Визнаний лідер українського національно-визвольного руху, керівник Директорії УНР становив для червоних більшу політичну загрозу, ніж популярні в Росії білі генерали. Ім’я Петлюри було вельми впливовим серед українського селянства (антибільшовицька повстанська боротьба в Україні точилася до початку 1924-го).
Наявність в еміграції альтернативного уряду УНР, який за певних обставин міг перетворитися на центр консолідації антикомуністичних сил в Україні, ставала дедалі небезпечнішою для більшовиків, які усвідомлювали непевність свого становища на українських землях. Зважаючи на це, фізичне знищення людини, з якою асоціювався рух за українську незалежність, постало на порядку денному для радянських спецслужб.
Щоб дискредитувати політичну та військову еліти УНР, більшовицький режим уперше у своїй історії успішно скористався картою «українського антисемітизму». Остання створила їм удаване ідеологічне підґрунтя для легітимації фізичного усунення свого політичного опонента. Базована на пересмикуванні та відвертій брехні, вона відіграла свою вирішальну маніпулятивну роль у формуванні антиукраїнської візії у суспільно-політичній думці Західної Європи міжвоєнного часу.
СУД НАД ЖЕРТВОЮ
25 травня 1926 року в центрі Парижа єврей-анархіст Самуїл Шварцбард вбив лідера УНР в екзилі Симона Петлюру і на місці злочину здався французькій поліції, заявивши під час арешту, що він застрелив убивцю євреїв. Слідство, яке розпочалося відразу після цього, було проведено вкрай поверхово, а судовий процес над терористом розпочався лише 18 жовтня наступного року.
Група адвокатів на чолі з Анрі Торресом, який одночасно виконував функції офіційного представника радянського консула в Парижі, за допомогою легальних структур ОДПУ й інтелектуальних і політичних середовищ, що перебували під їхнім впливом, переконали присяжних у тому, що вбивця був одинаком-месником за організовані Симоном Петлюрою у 1918–1920-х роках антиєврейські погроми в Україні. На суді адвокат Самуїла Шварцбарда стверджував, що в погромах, які здійснювали «регулярні українські частини» у травні 1919-го на Одещині, загинули 15 близьких родичів підсудного. Однак на той час Армія УНР перебувала за 200 км від місця подій – на Поділлі.
Свідками захисту були лідер французьких соціалістів Леон Блюм, єврейський історик Ілья Черіковер, юрист Генріх Сліоберг, колишній міністр у єврейських справах уряду Директорії УНР Авраам Ревуцький. За сприяння мобілізованої на захист убивці комуністичної та єврейської преси, а також підтримки інтелектуалів: філософа Анрі Берґсона, письменника Ромена Роллана, Анрі Барбюса, Максіма Ґорького, фізиків Альберта Ейнштейна і Поля Ланжевена, екс-прем'єр-міністрів Росії та Угорщини Алєксандра Кєрєнского та Міґая Карої – з лідера УНР зробили топ-обвинуваченого і головного відповідального за єврейські погроми на території України в роки громадянської війни. Тож суд відбувався не над убивцею, а над його жертвою.
Голос обвинувачення був заглушений інспірованою радянською розвідкою викривальною кампанією у пресі проти Симона Петлюри та його «єврейських злочинів», попри наявність серед свідків колишніх урядовців і дипломатів УНР єврейського походження Самуїла Ґольдельмана й Арнольда Марґоліна, а також одного з лідерів сіонізму Володимира Жаботинського.
У безпрецедентному рішенні від 27 жовтня 1927-го суд району Ассі французької столиці виправдав Самуїла Шварцбарда. Натомість французька Феміда визнала вину покійного головного отамана Армії УНР у масовому винищенні євреїв, зобов’язавши його родину відшкодувати судові витрати. Понад те, суд встановив, що злочини жертви були такими тяжкими і численними, що він заслуговував на страту.
Нині відомо, що колишній анархіст під час свого перебування у Парижі в 1920-х роках тісно контактував із резидентом ОДПУ Міхаілом Володіним і прокомуністичним Союзом українських громадян у Франції, створеним урядом УСРР у 1925-му з метою більшовизації українських емігрантів та заохочення їхнього повернення на Батьківщину.
Зокрема, німецька розвідка під час процесу Шварцбарда повідомляла французьким колегам про те, що вбивство Петлюри сталося за вказівкою одного з лідерів цього союзу Андрєя Ґаліпа і що організація є «кублом радянських агентів і шпигунів». Крім того, колишній працівник КДБ Пьотр Дєрябін також уважав, що паризьке вбивство є справою рук більшовицьких спецслужб, вказуючи при цьому на причетність до його планування резидента ОДПУ Володіна.
МЕХАНІЗМ ДИСКРЕДИТАЦІЇ
Судовий процес над «славним месником» у столиці Франції та бурхливий розголос у західній пресі, який його супроводжував, надовго закріпили у свідомості західноєвропейської громадськості уявлення про антисемітський характер табору УНР. Заплямувавши ім’я Симона Петлюри та скомпрометувавши його близьких соратників і прихильників, більшовики вбили одним пострілом одразу кількох зайців: фізично усунули одного зі своїх найбільших ворогів, позбавивши українську політичну еміграцію очільника; домоглися руками третіх осіб показової політичної дискредитації українського національно-визвольного руху 1917–1921 років, списавши при цьому на його рахунок усі антиєврейські акції часів громадянської війни.
Таким чином було закладено підвалини новітнього міфу українського антисемітизму у ХХ столітті (в його петлюрівському різновиді), визначальною рисою якого була чітка прив’язка визвольної боротьби українців за свою незалежність до виявів відвертого нетолерування євреїв. Завдяки скоєному вбивству під сфабрикованим лейтмотивом більшовики дістали потужний інструмент і досвід проведення ефективних політичних кампаній проти українських національних сил на еміграції.
Апробовані у 1920-х механізми дискредитації представників табору УНР у Європі за допомогою штучно нав’язаного їм антисемітизму успішно застосував Сталін під час ідеологічної боротьби з українськими громадами за кордоном після завершення Другої світової війни.
У БОРОТЬБІ З «БУРЖУАЗНИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ»
Кліше «петлюрівського антисемітизму» було також із успіхом використано більшовиками під час розгортання репресій проти колишніх діячів Української революції 1917–1921 років. У квітні 1930-го на показовому судовому процесі проти членів так званої Спілки визволення України (СВУ), яка, за версією радянського слідства, постала саме у зв’язку з убивством Симона Петлюри у Парижі 1926 року, генеральний прокурор УСРР Михайлик заявив: «Культ Петлюри, знаменитого погромника був необхідний для них, здатний підняти хвилю зоологічного націоналізму, як заклик до звірячої ненависті, до погромів…»
ПІД ПРИКРИТТЯМ ДИПЛОМАТІЇ
У 1920-х пріоритетним завданням радянської зовнішньої політики був вихід із міжнародної ізоляції. Спочатку Раднарком, користуючись потребами європейських економік в умовах повоєнної господарської кризи 1921–1923 років, відновив із Заходом торговельні відносини, уклавши низку двосторонніх угод, а відтак домігся також офіційного визнання.
Важливою складовою більшовицьких зусиль на міжнародній арені у цей час стало формування позитивного іміджу Радянського Союзу в середовищі європейських суспільств. Для цього під прикриттям іноземний відділ ОДПУ та відділ міжнародних зв’язків Комінтерну з метою пропагування ідей солідарності з пролетарською Москвою створювали закордонні легальні організації, клуби, видавництва, газети і товариства.
Водночас у повоєнний час більшовики почали формувати за кордоном розгалужену розвідувально-терористичну мережу для здійснення як широкомасштабних, так і локальних таємних операцій. Західні спецслужби, не маючи достатнього урядового фінансування і привілейованого державного статусу, який був у радянських органів, не могли ефективно протистояти активним діям ОДПУ (НКВС) у своїх країнах.
У ПРИЦІЛІ ОДПУ
Після перемоги червоних у громадянській війні особливим об’єктом зацікавлення з боку радянських спецслужб була діяльність лідера української політичної еміграції, головного отамана Армії УНР Симона Петлюри, який після поразки Визвольних змагань емігрував до Франції. Більшовики винесли йому смертний вирок ще 1921-го під час судового процесу проти членів уряду УНР. Визнаний лідер українського національно-визвольного руху, керівник Директорії УНР становив для червоних більшу політичну загрозу, ніж популярні в Росії білі генерали. Ім’я Петлюри було вельми впливовим серед українського селянства (антибільшовицька повстанська боротьба в Україні точилася до початку 1924-го).
Наявність в еміграції альтернативного уряду УНР, який за певних обставин міг перетворитися на центр консолідації антикомуністичних сил в Україні, ставала дедалі небезпечнішою для більшовиків, які усвідомлювали непевність свого становища на українських землях. Зважаючи на це, фізичне знищення людини, з якою асоціювався рух за українську незалежність, постало на порядку денному для радянських спецслужб.
Щоб дискредитувати політичну та військову еліти УНР, більшовицький режим уперше у своїй історії успішно скористався картою «українського антисемітизму». Остання створила їм удаване ідеологічне підґрунтя для легітимації фізичного усунення свого політичного опонента. Базована на пересмикуванні та відвертій брехні, вона відіграла свою вирішальну маніпулятивну роль у формуванні антиукраїнської візії у суспільно-політичній думці Західної Європи міжвоєнного часу.
СУД НАД ЖЕРТВОЮ
25 травня 1926 року в центрі Парижа єврей-анархіст Самуїл Шварцбард вбив лідера УНР в екзилі Симона Петлюру і на місці злочину здався французькій поліції, заявивши під час арешту, що він застрелив убивцю євреїв. Слідство, яке розпочалося відразу після цього, було проведено вкрай поверхово, а судовий процес над терористом розпочався лише 18 жовтня наступного року.
Група адвокатів на чолі з Анрі Торресом, який одночасно виконував функції офіційного представника радянського консула в Парижі, за допомогою легальних структур ОДПУ й інтелектуальних і політичних середовищ, що перебували під їхнім впливом, переконали присяжних у тому, що вбивця був одинаком-месником за організовані Симоном Петлюрою у 1918–1920-х роках антиєврейські погроми в Україні. На суді адвокат Самуїла Шварцбарда стверджував, що в погромах, які здійснювали «регулярні українські частини» у травні 1919-го на Одещині, загинули 15 близьких родичів підсудного. Однак на той час Армія УНР перебувала за 200 км від місця подій – на Поділлі.
Свідками захисту були лідер французьких соціалістів Леон Блюм, єврейський історик Ілья Черіковер, юрист Генріх Сліоберг, колишній міністр у єврейських справах уряду Директорії УНР Авраам Ревуцький. За сприяння мобілізованої на захист убивці комуністичної та єврейської преси, а також підтримки інтелектуалів: філософа Анрі Берґсона, письменника Ромена Роллана, Анрі Барбюса, Максіма Ґорького, фізиків Альберта Ейнштейна і Поля Ланжевена, екс-прем'єр-міністрів Росії та Угорщини Алєксандра Кєрєнского та Міґая Карої – з лідера УНР зробили топ-обвинуваченого і головного відповідального за єврейські погроми на території України в роки громадянської війни. Тож суд відбувався не над убивцею, а над його жертвою.
Голос обвинувачення був заглушений інспірованою радянською розвідкою викривальною кампанією у пресі проти Симона Петлюри та його «єврейських злочинів», попри наявність серед свідків колишніх урядовців і дипломатів УНР єврейського походження Самуїла Ґольдельмана й Арнольда Марґоліна, а також одного з лідерів сіонізму Володимира Жаботинського.
У безпрецедентному рішенні від 27 жовтня 1927-го суд району Ассі французької столиці виправдав Самуїла Шварцбарда. Натомість французька Феміда визнала вину покійного головного отамана Армії УНР у масовому винищенні євреїв, зобов’язавши його родину відшкодувати судові витрати. Понад те, суд встановив, що злочини жертви були такими тяжкими і численними, що він заслуговував на страту.
Нині відомо, що колишній анархіст під час свого перебування у Парижі в 1920-х роках тісно контактував із резидентом ОДПУ Міхаілом Володіним і прокомуністичним Союзом українських громадян у Франції, створеним урядом УСРР у 1925-му з метою більшовизації українських емігрантів та заохочення їхнього повернення на Батьківщину.
Зокрема, німецька розвідка під час процесу Шварцбарда повідомляла французьким колегам про те, що вбивство Петлюри сталося за вказівкою одного з лідерів цього союзу Андрєя Ґаліпа і що організація є «кублом радянських агентів і шпигунів». Крім того, колишній працівник КДБ Пьотр Дєрябін також уважав, що паризьке вбивство є справою рук більшовицьких спецслужб, вказуючи при цьому на причетність до його планування резидента ОДПУ Володіна.
МЕХАНІЗМ ДИСКРЕДИТАЦІЇ
Судовий процес над «славним месником» у столиці Франції та бурхливий розголос у західній пресі, який його супроводжував, надовго закріпили у свідомості західноєвропейської громадськості уявлення про антисемітський характер табору УНР. Заплямувавши ім’я Симона Петлюри та скомпрометувавши його близьких соратників і прихильників, більшовики вбили одним пострілом одразу кількох зайців: фізично усунули одного зі своїх найбільших ворогів, позбавивши українську політичну еміграцію очільника; домоглися руками третіх осіб показової політичної дискредитації українського національно-визвольного руху 1917–1921 років, списавши при цьому на його рахунок усі антиєврейські акції часів громадянської війни.
Таким чином було закладено підвалини новітнього міфу українського антисемітизму у ХХ столітті (в його петлюрівському різновиді), визначальною рисою якого була чітка прив’язка визвольної боротьби українців за свою незалежність до виявів відвертого нетолерування євреїв. Завдяки скоєному вбивству під сфабрикованим лейтмотивом більшовики дістали потужний інструмент і досвід проведення ефективних політичних кампаній проти українських національних сил на еміграції.
Апробовані у 1920-х механізми дискредитації представників табору УНР у Європі за допомогою штучно нав’язаного їм антисемітизму успішно застосував Сталін під час ідеологічної боротьби з українськими громадами за кордоном після завершення Другої світової війни.
У БОРОТЬБІ З «БУРЖУАЗНИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ»
Кліше «петлюрівського антисемітизму» було також із успіхом використано більшовиками під час розгортання репресій проти колишніх діячів Української революції 1917–1921 років. У квітні 1930-го на показовому судовому процесі проти членів так званої Спілки визволення України (СВУ), яка, за версією радянського слідства, постала саме у зв’язку з убивством Симона Петлюри у Парижі 1926 року, генеральний прокурор УСРР Михайлик заявив: «Культ Петлюри, знаменитого погромника був необхідний для них, здатний підняти хвилю зоологічного націоналізму, як заклик до звірячої ненависті, до погромів…»
Матеріали за темою:
- Обрані зручною мішенню
- Ставка на сильнішого: чому українцям та євреям не вдалося досягнути конструктивного діалогу в ХІХ – на початку ХХ століття
- «Євреї проти Гурвіца» з портретами Сталіна намагалися зірвати зустріч Тягнибока з виборцями
- Кубанський вибір
- Символ порозуміння: Володимир Жаботинський став уособленням єврейсько-української співпраці
- «Зручне» вбивство
- Тіні з’являються опівночі: антисемітизм як зворотний бік українофобії
Немає коментарів:
Дописати коментар