СС «Галичина»: Громадянська війна 1941-1945

Роман Касатонов, Агенство Стратегічних Досліджень (стаття друкується з літературними і стилістичними правками АСД)
Мертві хапають живих. Історія – дуже могутня зброя і силу цієї зброї Україна випробовує на собі повною мірою. Україна безпорадна перед агресивними трактуваннями наший історії, які виходять з-за кордону. Нас постійно вимушують в чомусь виправдовуватися. Українська влада не здатна запропонувати ефективну стратегію роботи з історичним матеріалом. На жаль, - це факт. Ніякого примирення ветеранів Червоної армії і УПА швидше за все ніколи не відбудеться. Але в цьому немає нічого страшного - нам важливіше правильне виховання молодих українців, звільнення їх свідомості від ворожих міфів. По обидві сторони барикад Як говорив Ленін, для того, щоб об'єднатися, потрібно спочатку розмежуватися. Для яскравішої ілюстрації можна узяти не просто проблему статусу ветеранів УПА, а ветеранів іншого формування – дивізії СС «Галичина». Не можна ігнорувати такий факт – на стороні Німеччини билися майже 220 тисяч українців. Окрім СС «Галичина» це були різні підрозділи, так наприклад, у складі «помічників люфтваффе» ("СС-гельфер") тільки в липні 1944 року було 7700 українців. До кінця війни 272 німецьких батареї ППО мали персонал з числа українців. Навесні 1945-го чисельність українського допоміжного персоналу ВВС і ППО досягала 10 тисяч чоловік (зокрема 1200 дівчат). Багато хто з них «перекваліфіковувався» у фаустпатронщики - винищувачі танків; ці молоді українці брали участь у вуличних боях в Берліні, чинячи опір до останнього. Українці служили і у складі інших частин Вермахту. Більше 700 солдатів служили в 5-ій танковій дивізії СС «Вікінг», 1000 солдатів - в танковій дивізії СС «Фрундберг». Так само, багато українських військовослужбовців воювали в 22-ій дивізії Кейтеля, 9-ій танковій дивізії СС "Хоєнштауфен", бригаді «Нора» і інших підрозділах. У німецьких юнацьких формуваннях СС налічувалося більше 60 тисяч молодих людей, з яких 10 тисяч складали українці з Галіциі. Тобто, кожен шостий молодий член СС Німеччині був українцем. А була ще і УПА, яка займала своє особливе місце в світовій війні. Така величезна кількість українців, що билися на стороні вермахту, не дозволяє класифікувати їх як окремих «зрадників і відщепенців». Фактично мова йде про громадянській війні між українцями. Свого роду розділення на «білих» і «червоних». Громадянська війна багатомільйонного народу в умовах відсутності власної держави. У Європі тих років, розірваній тоталітарними ідеологіями, українці не могли уникнути загальної долі. Розкол був не так очевидний, через відсутність української держави, але він не став тому менш глибоким. Врешті-решт, коли супротивники визнання Голодомору геноцидом проти українського народу, стверджують, що виконавцями геноциду часто були самі ж українці (члени Компартії, як на місцях, так і в керівництві), то чи так вони далекі від істини? Таке трактування історії може показатися різанням і навіть провокаційною. Проте, саме вона, здатна назвати речі своїми іменами і поставити крапку на багатьох спекуляціях недоброзичливців України. Ми повинні зробити події 2-ої світової війни внутрішньою справою самих українців. Існують наївні надії, що все «розсмокчеться» якось само собою – помруть останні учасники тих подій, а їх діти і внуки заживуть дружно і щасливо єдиною українською сім'єю. Але можете не сумніватися – наші добрі сусіди і їх українські лакеї трапитися такому не дадуть. І наша поза страуса що засунув голову глибоко в пісок, тільки відкриває їм нові можливості. Героям – слава! У історичній літературі, описується такий випадок, - в 1943 році Муссоліні був повалений і арештований. Після його звільнення гітлерівцями, частина італійських частин підконтрольних його супротивникам вела бої проти німців. Почувши по радіо повідомлення про їх успіх, Муссоліні був надзвичайно обрадуваний. Один з його соратників в подиві поцікавився – чому так радіє дуче? Адже це успіх його ворогів? - Вони італійці і воюють хоробро, ось що головне, - із задоволенням відповів Муссоліні. Саме з такої позиції Україна сьогодні зобов'язана оцінювати вчинки своїх предків в умовах, коли у нас ще не було своєї держави, і українці були вимушені воювати під чужим прапором. У історії українських дивізій Вермахту є і мужні сторінки битви під Бродами, перемога над частинами 7-ої польської дивізії і перемога біля замку Гляйхенберг. Серед асів люфтваффе були українці: Роберт Олейник, Київський, Сушко, Пьянчук. Два перших - майори, що командували авіаполками. У 1944 році Олейник був нагороджений Рицарським Хрестом і очолив одну з перших частин, оснащених реактивними літаками. Роберт Олейник зробив 680 бойових вильотів і збив 42 літаки. 22 червня 1941 року, о 3 годині 58 хвилин Олейник став одним з перших німецьких пілотів, що збили радянський літак. Ми не можемо прийняти це як причину для радості, виключно з однієї причини – цілком можливо, що пілотом збитого радянського літака також був українець. Ми не маємо права відрікатися від своїх предків, які виконували свій обов'язок фронтовиків і їх героїзму. Сьогодні ми відмовляємося ділити наших предків на білих і чорних. Ми не відмовляємося ні від кого з них, визнаючи героїзм і тих і інших. Для нас важливо тільки те, що вони всі українці. Щоб дати оцінку діям українських солдатів у складі німецької армії, краще всього використовувати джерела, які важко запідозрити в симпатіях до солдатів Третього Рейху. Багато фактів цього матеріалу процитірованни із статті ізраїльського журналіста Шимона Брімана «Золотий лев зі свастикою». Журналіст з Хайфи чітко визначає мету своєї роботи, розміщеної на «Порталі єврейських сайтів»: «Наскільки обгрунтовані звинувачення єврейських організацій і російської Держдуми в адресу ветеранів-галичан? Чи обагрені їх старечі руки кров'ю жертв Холокоста?» У результаті, автор наводить результати офіційних судових розслідувань, починаючи з Нюрнберзького процесу: «Радянська сторона не привела в Нюрнберзі ніяких доказів участі «Галичини» в каральних операціях. Судові інстанції ФРН в 1959-му і Канади в 1986-му визнали солдатів дивізії фронтовиками, що не брали участь в стратах польського і єврейського населення. Канада тричі розглядала в суді історію «Галичини» - і всі процеси підтверджували, що ніяких військових злочинів за дивізією не числяться. У ухвалі судді Жюля Дешене (Оттава, 30 грудня 1986 року, стор. 261 протоколу, параграфи 56-61) сказано: «Члени дивізії індивідуально перевірялися в цілях безпеки перед їх в'їздом до Канади. Звинувачення у військових злочинах ніколи не підтверджувалися - ні вперше в 1950 році, ні після нової перевірки в 1984-му, ні зараз». У статті наводяться і інші факти, Наприклад, «в Словаччині дивізію добре зустріло місцеве населення, яке в основному погано відносилося до комуністів. Солдати навіть узяли під свій захист словацьких робочих, яких тероризували партизани». Але це вже окрема історія. Пригадати всіх Найсмішніше те, що спроби наших властей відхилитися від чіткої відповіді по хворих питаннях історії не дозволяють жодну із сторін конфлікту вважати і героями. Адже, якщо Україна незалежна держава, то фронтовики-червоноармійці, виходить, були душителями незалежної України? Сьогодні з політичних міркувань заявити таке не наважується ніхто. Але рано чи пізно почнеться те, що обчорнило і паплюження і їх подвигів і переконань. Необхідно повторити, те, що було сказане на самому початку статті: для того, щоб об'єднатися, потрібно спочатку розмежуватися. Ми повинні називати речі своїми іменами. Громадянська війна – це і є громадянська війна, навіть якщо супротивники одягнені в іноземну форму. Не можна одночасно говорити про «примирення» і тут же заперечувати сам факт розколу. Історична каша в головах молоді дозволяє політичним спекулянтам зберігати розкол в суспільстві і свідомості громадян. Такий підхід дозволяє сформувати україноцентрічноє бачення історії, в якому Україна буде центром відліку і оцінки всіх подій. Відповідно всі ці події трактуватимуться як внутрішня справа самих українців. А це важливо для позбавлення від комплексу національної неповноцінності і «комплексу жертви».                                                                                                                                                                                Джерело