Книга про ірландських революціонерів.
3 червня 2013, Вахтанг Кіпіані, Історична правда
Що читаємо? Збірник статей, впорядкований Ярославом Іляшем і Віктором Рогом, "Нація, яка не капітулює"
(Київ, "Українська Видавнича Спілка", 2011). Це не про Україну, а про
Ірландію. Хоча паралелей про історичну долю двох народів і країн
напрошується чимало. Власне, тому й виникла ця книга.
Що цікавого? Українські націоналісти з 1920-х років досліджували боротьбу ірландців проти англійців. В часописі Української Військової Організації (предтеча Організації Українських Націоналістів) у 1927 році вийшла стаття, де вказано причина інтересу – "Історія геройської Ірландії, це незглибима криниця наук, прикладів і досвіду для кожного народу, який бореться за свою державність. Вона вчить нас, що тільки силою духа і силою зброї може поневолений нарід добути собі волю".
Оскільки книга не претендує на науковість, є радше публіцистикою "для своїх" тут не знайти посилань на наукові джерела. Статті спираються на пропагандистські тексти самих ірландців. Та є поглядом на проблему із середовища сучасних українських націоналістів.
У публікації діаспорного часопису "Клич нації" за грудень 1971 року постає вражаюча картина борні невеликого народу проти світової імперської потуги:
"Ірландців, за їхню віру, кидали в тюрми, тортурували, вбивали, священників переслідували і забороняли сповняти їхні душпастирські обов'язки, караючи непокірних смертю. Поневолених ірландців перемінили в рабів, їхню землю відібрали й Ірландці не мали права її набувати. Ірландець не міг займатися торгівлею чи вільною професією. Йому не вільно було мати більшого майна, а якщо хотів купити коня, то кінь не міг мати більшої вартості як 5 фунтів. Ірландець не мав ніяких громадянських прав та навіть не міг бути опікуном власних дітей! Не мав права посилати їх до школи за кордоном, щоб вони там не бачили життя вільних людей і не привезли до своєї Батьківщини революційних ідей. Ірландці були зведені до життя паріїв-рабів, до ролі народу, що був погноєм для наїзників".
У ХІХ столітті двічі – у 1840 та 1848 роках в Ірландії мав місце штучний "зорганізований Англією" голод. Мільйони загинули, мільйони були вимушені емігрувати до Сполучених Штатів. "Наїзники потирали з радості руки, а лондонський "Таймс" писала: "Незабаром в Ірландії не побачимо ні одного кельта".
На кожному історичному етапі з’являються борці з окупацією. У 1905-му, скажімо, твориться організація, яка й дотепер є одним із найвизначніших чинників ірландської та британської політики. Йдеться про партію "Шінн Фейн" або як подано в публікаціях діаспори – "Сін файн", що в перекладі з гельської означає "Хочемо самі" ("Ми самі").
Революціонери присягають - "Бити, бити й бити ворога! Гнати його з Ірландії, визволити Ірландію з англійського ярма". Для досягнення мети вони використовують як агітацію, так і терор. Не тільки проти військових і представників окупаційної адміністрації, але й тих, хто співпрацює з їхнім ворогом – "опортуністів" і "реалістів", які "підносять крик: "Навіщо підносити безвиглядну боротьбу?! Навіщо накликувати репресії англійців на народ?!", "Чи не краще з ними договорюватися? Навіщо їх дражнити? Чи мало вже пролилося ірландської крови?!".
Ситуація дзеркальна до подій на Галичині у 1930-х роках, коли ОУН робила те саме, що "сін-файнери", і чула від авторитетів суспільства та діячів УГКЦ ті самі застороги.
"Як пізніші українські Біласи і Данилишини [бойовики ОУН засуджені на смерть польською владою за напад на пошту в Городку і вбивства], вони з вищістю дивилися на темну юрбу своїх земляків, яка їх засуджувала, та у відповіді жертвували дальше своє життя для Батьківщини. На вазі, де були з одного боку на терезах слова за вигодою, вислужництво та рабство, а з другої геройство та жертва крови, друга терезка переважила".
Коли з’явилась можливість, підпільники й терористи йдуть у політику. 1919 року вони виграють вибори на Зеленому острові, здобувши 73 місця зі 105 "ірландських". Найголовнішою вимогою була політична самостійність Ірландії. Але депутати від "Шінн Фейн", половина з яких перебували у в’язницях, здобувши мандати, відмовились від роботи в Лондоні (ця тактика працює й досі). Бо це, з їхньої точки зору, було б визнанням легітимності влади Сполученого Королівства на їхній землі.
1921 року кривава війна за Ірландію закінчилася створенням вільної держави, яку очолив майор ІРА (Ірландська Республіканська Армія) Еймон де Валера. Але не на всій території острова. У північних шести графствах британці залишились. Так постала проблема Ольстеру – Північної Ірландії. Як писав "Клич нації", уряд регіону був створений з "англійських шовіністів та кількох ірландських "малоросів", стоїть вірно при "короні"".
Відтак на сцену історії виходить ІРА – "Майже немає дня, щоб в Ольстері не було якогось атентату, щоб не згинув якийсь революціонер, або не впав від куль Ірландців англійський вояк".
Частина керівництва націоналістів вирішують досягти компромісу. 6 грудня 1921 р. Гріффітс та Коллінз з одного боку та Ллойд Джордж, Невілл Чемберлен та Вінстон Черчілль з іншого підписали в Лондоні договір "Статті угоди між Англією та Ірландією". Починається громадянська війна, бо непримиренні не визнають будь-які угоди з ворогом. Протестанти-юніоністи вбивають католиків, ІРА відповідає вбивством прем'єр-міністра О'Хіттінса.
"Катал Єулдінг (один з керівників ІРА) скаже: "...ми боролися за незалежність Ірландії, не маючи для цього якогось плану, ми плануємо лише саму боротьбу, ми ніколи не могли надіятися на успіх, тому, що ми ніколи не планували досягнення успіху". Коллінза вбивають свої ж, не пробачивши "зради".
1932 році де Валера створює партію "Фіана Файл" ("Солдати долі"), яка й дотепер є правлячою в Ірландській республіці. Під час Другої світової війни під тиском Лондону діяльність ІРА була заборонена, її провідники потрапляють за грати. Але на початку 1950-х революціонери відновлюють сили і знову повертаються до тактики терору.
У статті Олеся Хоменка докладно описується складний внутрішньополітичний процес. "У 1970 р. ІРА розколюється на два табори – т.зв. "офіційну" ІРА, котра припинила збройну боротьбу і перейшла до роз'яснювальної роботи в масах, та "тимчасову" ІРА, котра залишилась вірною своїм ідеям та тактиці ведення збройної боротьби проти поневолювачів". Причому другі продовжували карати перших за відступництво.
21 липня 1976 р. ІРА організувала вбивство новопризначеного посла Англії в Ірландії... В серпні того ж року вбиває родича англійської королеви лорда Маунтбеттена… Британці вводять армійські підрозділи, тривають арешти. У 1981 році чисельність затриманих досягла 2500 осіб. У пресі пишуть, що на 40% дорослого населення Ольстеру заведено справи в картотеці англійської поліції.
Символом віри для ірландських націоналістів стала історія голодування політв'язнів ольстерської тюрми Мейз –"героїчної епопеї, що тривала довгих 216 днів і ночей.
Така любов до своєї Батьківщини вражає кожного, хто має серце. Взагалі книга міцно вправляє мізки. Одні знайдуть у ній апологію безмежного патріотизму, інші переконаються у тому, що немає альтернативи еволюції і… політиці.
Врешті решт, у 1990-х роках "Шінн Фейн" і "тимчасова" ІРА заключили угоду з урядом Великобританії. "Сін-файнери" мають представництво у парламенті Ірландії і Європарламенті. А "справжня" ІРА продовжує вести боротьбу з окупантами старими методами. Останній гучний акт терору – постріл із гранатомету по будівлі британської розвідки МІ-6 у 2000-му році. Крапку в цій історії ставити зарано.
Фраза. "Перед лицем Всемогучого Бога, я (ім'я і назвище) клянусь торжественно й прирікаю, що ризикуючи всім, навіть своїм життям, робити буду все можливе, щоби зробити Ірландію незалежною, демократичною республікою, що буду беззастережно повиноватися проводові у всьому, що не противиться законам моралі, та що буду зберігати всі тайни товариства. Хай допоможе мені Бог, Амінь!" (з присяги члена Ірландського Революційного Братства).
Що цікавого? Українські націоналісти з 1920-х років досліджували боротьбу ірландців проти англійців. В часописі Української Військової Організації (предтеча Організації Українських Націоналістів) у 1927 році вийшла стаття, де вказано причина інтересу – "Історія геройської Ірландії, це незглибима криниця наук, прикладів і досвіду для кожного народу, який бореться за свою державність. Вона вчить нас, що тільки силою духа і силою зброї може поневолений нарід добути собі волю".
Оскільки книга не претендує на науковість, є радше публіцистикою "для своїх" тут не знайти посилань на наукові джерела. Статті спираються на пропагандистські тексти самих ірландців. Та є поглядом на проблему із середовища сучасних українських націоналістів.
 |
| 1919: вони проголосили незалежність Ірландії. Група депутатів британського парламенту від Зеленого острова |
У публікації діаспорного часопису "Клич нації" за грудень 1971 року постає вражаюча картина борні невеликого народу проти світової імперської потуги:
"Ірландців, за їхню віру, кидали в тюрми, тортурували, вбивали, священників переслідували і забороняли сповняти їхні душпастирські обов'язки, караючи непокірних смертю. Поневолених ірландців перемінили в рабів, їхню землю відібрали й Ірландці не мали права її набувати. Ірландець не міг займатися торгівлею чи вільною професією. Йому не вільно було мати більшого майна, а якщо хотів купити коня, то кінь не міг мати більшої вартості як 5 фунтів. Ірландець не мав ніяких громадянських прав та навіть не міг бути опікуном власних дітей! Не мав права посилати їх до школи за кордоном, щоб вони там не бачили життя вільних людей і не привезли до своєї Батьківщини революційних ідей. Ірландці були зведені до життя паріїв-рабів, до ролі народу, що був погноєм для наїзників".
 |
| Майкл Коллінз - один із провідників ірландських самостійників |
У ХІХ столітті двічі – у 1840 та 1848 роках в Ірландії мав місце штучний "зорганізований Англією" голод. Мільйони загинули, мільйони були вимушені емігрувати до Сполучених Штатів. "Наїзники потирали з радості руки, а лондонський "Таймс" писала: "Незабаром в Ірландії не побачимо ні одного кельта".
На кожному історичному етапі з’являються борці з окупацією. У 1905-му, скажімо, твориться організація, яка й дотепер є одним із найвизначніших чинників ірландської та британської політики. Йдеться про партію "Шінн Фейн" або як подано в публікаціях діаспори – "Сін файн", що в перекладі з гельської означає "Хочемо самі" ("Ми самі").
Революціонери присягають - "Бити, бити й бити ворога! Гнати його з Ірландії, визволити Ірландію з англійського ярма". Для досягнення мети вони використовують як агітацію, так і терор. Не тільки проти військових і представників окупаційної адміністрації, але й тих, хто співпрацює з їхнім ворогом – "опортуністів" і "реалістів", які "підносять крик: "Навіщо підносити безвиглядну боротьбу?! Навіщо накликувати репресії англійців на народ?!", "Чи не краще з ними договорюватися? Навіщо їх дражнити? Чи мало вже пролилося ірландської крови?!".
Ситуація дзеркальна до подій на Галичині у 1930-х роках, коли ОУН робила те саме, що "сін-файнери", і чула від авторитетів суспільства та діячів УГКЦ ті самі застороги.
"Як пізніші українські Біласи і Данилишини [бойовики ОУН засуджені на смерть польською владою за напад на пошту в Городку і вбивства], вони з вищістю дивилися на темну юрбу своїх земляків, яка їх засуджувала, та у відповіді жертвували дальше своє життя для Батьківщини. На вазі, де були з одного боку на терезах слова за вигодою, вислужництво та рабство, а з другої геройство та жертва крови, друга терезка переважила".
 |
| Підпільники "Шинн Фейн" підірвали потяг, який перевозив 10-й гусарський полк, 1921 рік. Четверо британців загинули, двадцять було поранено. |
Коли з’явилась можливість, підпільники й терористи йдуть у політику. 1919 року вони виграють вибори на Зеленому острові, здобувши 73 місця зі 105 "ірландських". Найголовнішою вимогою була політична самостійність Ірландії. Але депутати від "Шінн Фейн", половина з яких перебували у в’язницях, здобувши мандати, відмовились від роботи в Лондоні (ця тактика працює й досі). Бо це, з їхньої точки зору, було б визнанням легітимності влади Сполученого Королівства на їхній землі.
1921 року кривава війна за Ірландію закінчилася створенням вільної держави, яку очолив майор ІРА (Ірландська Республіканська Армія) Еймон де Валера. Але не на всій території острова. У північних шести графствах британці залишились. Так постала проблема Ольстеру – Північної Ірландії. Як писав "Клич нації", уряд регіону був створений з "англійських шовіністів та кількох ірландських "малоросів", стоїть вірно при "короні"".
Відтак на сцену історії виходить ІРА – "Майже немає дня, щоб в Ольстері не було якогось атентату, щоб не згинув якийсь революціонер, або не впав від куль Ірландців англійський вояк".
 |
| Багато років типовий північноірландський міський пейзаж виглядав саме так |
Частина керівництва націоналістів вирішують досягти компромісу. 6 грудня 1921 р. Гріффітс та Коллінз з одного боку та Ллойд Джордж, Невілл Чемберлен та Вінстон Черчілль з іншого підписали в Лондоні договір "Статті угоди між Англією та Ірландією". Починається громадянська війна, бо непримиренні не визнають будь-які угоди з ворогом. Протестанти-юніоністи вбивають католиків, ІРА відповідає вбивством прем'єр-міністра О'Хіттінса.
"Катал Єулдінг (один з керівників ІРА) скаже: "...ми боролися за незалежність Ірландії, не маючи для цього якогось плану, ми плануємо лише саму боротьбу, ми ніколи не могли надіятися на успіх, тому, що ми ніколи не планували досягнення успіху". Коллінза вбивають свої ж, не пробачивши "зради".
1932 році де Валера створює партію "Фіана Файл" ("Солдати долі"), яка й дотепер є правлячою в Ірландській республіці. Під час Другої світової війни під тиском Лондону діяльність ІРА була заборонена, її провідники потрапляють за грати. Але на початку 1950-х революціонери відновлюють сили і знову повертаються до тактики терору.
 |
| Батько ірландського ірредентизму Еймон де Валера потрапив на обклидинку американського журналу "Time" |
У статті Олеся Хоменка докладно описується складний внутрішньополітичний процес. "У 1970 р. ІРА розколюється на два табори – т.зв. "офіційну" ІРА, котра припинила збройну боротьбу і перейшла до роз'яснювальної роботи в масах, та "тимчасову" ІРА, котра залишилась вірною своїм ідеям та тактиці ведення збройної боротьби проти поневолювачів". Причому другі продовжували карати перших за відступництво.
21 липня 1976 р. ІРА організувала вбивство новопризначеного посла Англії в Ірландії... В серпні того ж року вбиває родича англійської королеви лорда Маунтбеттена… Британці вводять армійські підрозділи, тривають арешти. У 1981 році чисельність затриманих досягла 2500 осіб. У пресі пишуть, що на 40% дорослого населення Ольстеру заведено справи в картотеці англійської поліції.
 |
| Війна ірландців проти Великої Британії. Вибух у суді, який виносив смертні вироки повстанцям |
Символом віри для ірландських націоналістів стала історія голодування політв'язнів ольстерської тюрми Мейз –"героїчної епопеї, що тривала довгих 216 днів і ночей.
Тюремне пекло під назвою "ЕЙЧ - БЛОК" (Н-ВLОСК) стало останнім бастіоном на полі бою для десяти нескорених ірландців.
Вони були тими, хто спромігся місце
ув'язнення перетворити на фортецю духу, хто не склав рук і не втратив
віру. Протестуючи проти порушення прав людини, проти окупації
Батьківщини англійцями і етноциду, вони оголосили безстрокову голодівку,
домовившись, що коли хтось з голодуючих помре, його місце займе
політв'язень-однодумець.
Депутат Боббі Сендс був першим. Він віддав юне життя за свободу і гідність народу. Це сталося 5 травня 1981 року.
Цинічна підлота з англійської
"демократичної" преси обзивала юнака божевільним фанатиком, але світ
жахнувся, коли з фортеці Мейз повезли труну за труною...
Запам'ятайте ці імена: Боббі Сендс,
Френсіс Х'юз, Раймонд Маккріш, Паг Рік О'Хара, Джозеф Макдоннел, Мартін
Херсон, Кевін Лінч, Кайрен Дохерті, Томас Макілві, Майклдевін. Їх вік:
25, 24, 26, 32, 27, 32, 28...".
 |
| Боббі Сендс був лідером протесту, його обрали до британського парламенту, але він вбив себе голодом, вимагаючи свободи для своєї батьківщини. Стіна у Белфасті |
Така любов до своєї Батьківщини вражає кожного, хто має серце. Взагалі книга міцно вправляє мізки. Одні знайдуть у ній апологію безмежного патріотизму, інші переконаються у тому, що немає альтернативи еволюції і… політиці.
Врешті решт, у 1990-х роках "Шінн Фейн" і "тимчасова" ІРА заключили угоду з урядом Великобританії. "Сін-файнери" мають представництво у парламенті Ірландії і Європарламенті. А "справжня" ІРА продовжує вести боротьбу з окупантами старими методами. Останній гучний акт терору – постріл із гранатомету по будівлі британської розвідки МІ-6 у 2000-му році. Крапку в цій історії ставити зарано.
Фраза. "Перед лицем Всемогучого Бога, я (ім'я і назвище) клянусь торжественно й прирікаю, що ризикуючи всім, навіть своїм життям, робити буду все можливе, щоби зробити Ірландію незалежною, демократичною республікою, що буду беззастережно повиноватися проводові у всьому, що не противиться законам моралі, та що буду зберігати всі тайни товариства. Хай допоможе мені Бог, Амінь!" (з присяги члена Ірландського Революційного Братства).
Немає коментарів:
Дописати коментар