16 квітня, 2012, Юрій Макаров, Український тиждень
Заперечувати важкий шлейф взаємних образ у минулому – справа невдячна,
але такі травми могли накопичити й неминуче накопичували будь-які
народи, що прожили поруч не одне століття.
То що ж, нічого цього не було? Не було століть ворожнечі, підозр
(причому взаємних), обрáз, недовіри, нарешті, погромів? Коротше, не було
в Україні антисемітизму? Ні, я такого не казав.
Антисемітизм – це як брудні руки, хочеться відразу помити.
Відмахнутися, зачинити двері й перегорнути сторінку. Копирсатися в
такому матеріалі неприємно, до того ж, може статися, репутаційно
небезпечно. Утім, час від часу доводиться. Передусім тому, що внаслідок
утечі від реальності тінь юдофобії
досі десь там літає над Україною. В тому сенсі, що, мовляв, «хохли не
люблять жидів, крапка» і що більше українці себе усвідомлюють та
позиціонують як українці, то більше вони нібито антисеміти. А далі
доведи, що ти не верблюд.
Тиждень не раз торкався теми антисемітизму, нині ж їй вирішено
присвятити окремий спецвипуск. Заперечувати важкий шлейф взаємних образ у
минулому – справа невдячна. Але такі травми могли накопичити й неминуче
накопичували будь-які народи, що прожили поруч не одне століття. Нас
зараз цікавить, наскільки та – справжня чи удавана – взаємна недовіра,
ба навіть нелюбов українців і євреїв саме сьогодні визначає загальну
інтонацію країни, її атмосферу, порядок денний? І якщо зараз це лише
привиди історії, хто й навіщо намагається їх матеріалізувати?
Тож залишмо в спокої часи Хмельницького та Гонти, подивімося ближче.
Сучасна юдофобія – модерне явище (за часів іспанської інквізиції це був
різновид релігійних воєн і достатньо було прийняти християнство, як
більше нікого твоя національність не цікавила, сам Торквемада був
євреєм). А та юдофобія, яка передбачає копирсання в анкеті, складається з
розгубленості перед індустріалізацією та урбанізацією, перед новими
економічними відносинами, чужими для патріархального ладу.
Цікава в цьому роль Російської імперії. Відомо, що наратив про хтивого,
підступного юдея склався саме тут і вже звідси мігрував Європою (аж до
Німеччини та Франції), але значно менш відомо, що тексти, які
репрезентують той наратив, були буквальною калькою з більш ранніх
текстів, спрямованих проти… поляків! Дослідження російського історика
Алєксєя Міллера (не плутати з Алєксєєм Міллером із корпорації «Газпром»)
зараховують ці тексти до «славянофілів» кола Міхаіла Каткова, це
пушкінська доба, задовго до вибуху промислового капіталізму. А потім їх
уже підхопили антисеміти, підставивши на місце ляха жида. Саме звідси карикатурний образ
підступного юдея почав мандрувати Європою, знайшовши гідний розвиток у
французькій (Ернест Ренан) та німецькій (Вільгельм Марр) публіцистиці, а
згодом у расових штудіях Третього Рейху.
Юдофобія в ренесансній, а потім барочній Україні має дещо інше коріння,
це, слідом за рештою Європи, так само передусім відгомін релігійних
воєн – просто екстраполяція на єврея ворожнечі насамперед проти ляха
(точніше, католика). Євреї прийняли на себе напруження тих стосунків
значною мірою внаслідок географічних обставин і тієї специфічної ролі,
яку виконували деякі члени цієї громади. Водночас там, де представники
двох спільнот стикалися не епізодично, не на вістрі економічного
конфлікту (простенький приклад: українець-селянин і єврей-корчмар),
стосунки розвивалися так, як вони розвиваються між сусідами. Відомий
діяч єврейського руху Йосиф Зіссельс стверджує, що на заході України
донедавна в багатьох селах і містечках українці розмовляли їдишем: так
їм легше було підтримувати бізнес. Взаємопроникнення й взаємозбагачення.
Окремо слід згадати злочини проти єврейства часів революції та
Визвольних змагань, які приписуються нашим співвітчизникам, зокрема
військам УНР. Уважніший погляд на події свідчить, що це значною мірою
конструкт, побудований за принципом «горе переможеним» та успішно
використовуваний упродовж усього ХХ століття як проти українців, так і
проти євреїв. «І в Директорії, і серед українських січових стрільців, і
навіть в УПА були євреї, оскільки вони, живучи в українському
середовищі, не могли абстрагуватися від української проблематики. Це
засвідчують усі періоди визвольної боротьби українців проти імперії» (Й.
Зіссельс). Утім, хмара ксенофобії супроводжувала репутацію українського
визвольного руху – не в останню чергу завдяки цілеспрямованим зусиллям
імперських спадкоємців.
В СРСР саме наша країна була плацдармом для випробування передових
технологій вирішення національного питання в лєнінсько-сталінському
дусі. Сам Сталін був класичним антисемітом, проте він так само став
ініціатором численних спецоперацій із компрометації українства, штучного
звинувачення його в антиєврейських намірах. Цей напрям активності був
актуальним для радянських спецслужб аж до самого кінця СРСР.
У нинішньому світі антисемітизм залишається таким собі «системним
вірусом», потенційною зброєю, якою можуть користуватися різні сили
залежно від актуального порядку денного. Він зберігає свою вірулентність
навіть у західних демократіях, де став частиною мозаїчної свідомості
політиків та інтелектуалів, яким вдається поєднувати ритуальні
ламентації з приводу Голокосту (який був давно) із нажахуванням
ізраїльським мілітаризмом (тут і тепер) – невже відчутна антиізраїльська
позиція Європи не є маніфестацією подвійних стандартів?
Що ж стосується сучасної України, то антисемітизм та українофобія крокують тут пліч-о-пліч.
Що й не дивно, бо обидва явища мають спільне коріння і відповідно
спільні вияви (показовий інформпривід – останній випадок вандалізму на
єврейському кладовищі у Львові, де антисемітські та антиукраїнські гасла
писалися поруч). На часі загальне усвідомлення того, що вже давно, ще в
часи глухого СРСР, стало світоглядною домінантою найкращих
представників обох національно-визвольних таборів: українці та євреї
мають спільні інтереси, вони не лише діти однієї землі, а й об’єктивні
союзники. Без свободи одних неможлива свобода інших.
Звідси два висновки:
1) антисемітизм = українофобія; неможливо бути водночас юдофобом та українським патріотом, це нонсенс;
2) будь-які спекуляції на специфічному «українському антисемітизмі»
(зокрема, з боку тих чи інших «професійних захисників» окремих спільнот
чи «повноважних представників» європейської толерантності – про них уже
згадувалося) слід визнати провокаціями.
Насамкінець трохи лірики. Одні слова змушують думати, інші дають змогу
відключити мозок. Пошук ворога в особі представників певної етнічної,
релігійної чи культурної спільноти дозволяє не думати. Мова ксенофобів
– це мова примітиву, спрощення, редукції. Спрощений світ часом є дуже
комфортним, заспокійливим і водночас мобілізуючим, але то комфорт
наркотичного характеру, бо він має наслідком болючу абстиненцію.
Навпаки, продуктивним є відчуття того, що життя складне й що в цій
складності, в її розумінні є і безмежне задоволення, і запорука
розвитку.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар