26.03. 2010, Ігор Лосєв, газета "День"
Відомий указ Президента України про нагородження лідера ОУН Степана Бандери
званням Героя України, звичайно ж, сколихнув суспільну думку як у нашій
Вітчизні, так і за її межами. Суперечки про це нагородження наочно
показали, що йдеться не стільки про персоналію, скільки про набагато
фундаментальніші питання — про державну незалежність України як
цінність, про українську історію як самостійний феномен, а не «доважок»
до минулого інших країн, про філософію та етику українсько-російських і
російсько-українських відносин, про значення імперської та радянської
спадщини в сучасній Україні і сучасній Росії, про сталінізм і гітлеризм
як дві іпостасі нелюдяної тоталітарної диктатури.
Дискусія показала, наскільки ще сильні і могутні (у Росії більше, в
Україні менше) архетипи комуністичної пропаганди в духовній сфері
пострадянських держав, тим паче, що Українська держава до декомунізації
та дерадянізації свідомості своїх громадян докладає мінімальні зусилля, а
Російська Федерація — величезні, але у напрямі зміцнення та героїзації
імперсько-радянських комплексів. Ось чому в сусідній країні питання про
український національно-визвольний рух породжує не прагнення до
тверезого його розгляду, до розуміння, а в переважній більшості випадків
— ідеологічні істерики, навішування ярликів і якісь шамансько-первісні
прокльони. Втім, бувають і окремі здорові думки.
У цьому контексті викликає інтерес дискусія на сторінках московського журналу «ЛЕХАИМ» (№11, 2009 р.), який подає розмірковування певної частини єврейської громадськості Російської Федерації. Детонатором суперечки стала скандально відома стаття Олександра Подрабінека, що вийшла за кілька місяців до указу Президента України. У цій статті колишній (і нинішній?) дисидент і правозахисник віддав належне героїзму українських повстанців, які боролися проти комуністичної імперії. Редакція «ЛЕХАИМ» висловила подив і повну незадоволеність стосовно того, що людина на прізвище Подрабінек і по-батькові Пінхосович прославляє «проклятих бандерівців». Пан Подрабінек виявився «неправильним євреєм» майже в дусі казкового героя Вінні-Пуха, який заявляв: «Ці бджоли — неправильні...» Відразу ж редактор Борух Горін пригадав Олександру Пінхосовичу «релігійний колабораціонізм»: «...якось не зручно видавати за «думку євреїв» погляди людини, яка давно і переконано прийняла християнство». Стосовно тих, хто боровся за державну незалежність України і для науки О.П. Подрабінеку пан Б. Горін видав текст досить-таки луб’янського сенсу: «А мені, скажімо, цікаво: колабораціонізм із гітлерівцями заради святої боротьби з жидобільшовиками — теж героїзм? А якщо ні, то як героя виділити з дітовбивці? І, до речі, для рівноваги: якщо раптом так вийшло, що освенцімського в’язня звільняв переконаний більшовик, як тоді, чи варто нам із паном Подрабінеком бути йому вдячними?»
Певна річ, ніжна любов пана Б. Горіна до тих, кого він називає «жидобільшовиками» — справа особистих смаків і політичних уподобань. Проте варто нагадати, що його улюбленці в 20—30-х роках минулого століття вельми активно попрацювали в органах «пролетарської диктатури», залишивши страшний кривавий слід. Щоправда, це були досить специфічні євреї, які охоче руйнували синагоги й тисячами розстрілювали сіоністів. Гадаю, що й Олександра Пінхосовича Подрабінека вони б із задоволенням поставили до стінки, незважаючи на спільність етнічного походження. Про діяльність милих серцю Боруха Горіна «товаришів», які були повністю гідні своїх опонентів, добре сказав колишній член уряду Симона Петлюри, заступник міністра закордонних справ УНР і посол УНР у Лондоні Арнольд Марголін: «Подібно до того, як ми, євреї, справедливо знімаємо з себе відповідальність за всі діяння комісарів-євреїв і за огидні вчинки тих євреїв, які брали участь у роботі більшовицьких надзвичайок, так і український народ має повне право відректися від своїх покидьків, які заплямували себе погромними злочинами. І коли ми кажемо: «всі українці — погромники», ми уподібнюємося до тих, хто стверджує, що «всі євреї — більшовики» (А. Марголін. Україна і політика Антанти. Берлін, 1922. с.320—321).
Привертає увагу, що деякі статті в журналі «ЛЕХАИМ» зустрічають різку відповідь редакції, а деякі — ні, що, мабуть, свідчить про близькість викладених там міркувань до думки редактора. Ось, наприклад, залишена без редакційного коментарю стаття Бориса Кліна «Тінь перемоги». Після ритуального плювка в бік України («В Україні нацистських злочинців нагороджували державним орденами»), пан Клін переходить до глобальних узагальнень: «Апофеозом цієї наруги над пам’яттю, над історією, над здоровим глуздом стала резолюція ПАРЄ, що прирівняла радянську владу до нацизму. Сталіна і Гітлера! ...Гітлер — зло абсолютне, в його хімічно чистому вигляді. Для тих, хто не розуміє різниці, поясню. Сталін не декларував як мету знищення людей. Їх знищували, але це довга історія (чарівний вислів! — І.Л.). Почитайте «Світову кризу» того ж Черчілля, і дізнаєтеся, якого роду правителі і якими методами здатні привести до тями країну, що пройшла через громадянську війну. Легко судити Сталіна з сьогоднішнього, відносно благополучного дня. Але судити його потрібно виходячи з конкретних історичних умов, в яких перебувала країна».
Важко нині де-небудь знайти настільки відверту проповідь подвійних стандартів в оцінці історичних подій та осіб, як у пана Кліна! Втім, апологія виявилася досить убогою як із фактичного, так і з логічного погляду. Виявляється, головна провина Гітлера не в тому, що він знищив мільйони людей, а в тому, що «декларував» це. А головна заслуга Сталіна, що він мільйони людей знищував, не «декларуючи», а бадьоро наспівуючи чудову пісеньку: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!» Хоча й тут пан Клін помиляється. Ще й як декларував знищення «експлуататорських класів». Але, мабуть, на думку Б. Кліна, ці «експлуататорські класи» складалися не з людей, а з тварин. Не кажучи вже про те, що в «експлуататори» можна було записати кого завгодно. Якщо селянин через його бідність не «кулак», значить — «підкулачник», якщо не «підкулачник», значить — агент «підкулачників» і так далі. Борис Клін доводить, що, на відміну від Гітлера, Сталін мав «поважні» причини для знищення мільйонів людей і закликає нас «увійти в становище товариша Сталіна». Але ж нас можуть попросити увійти в становище партайгеноссе Гітлера, мовляв, важко йому було наводити лад у післявоєнній Німеччині, змученій Версальським договором, дратованій непоступливими поляками, які не бажали віддавати Данциг-Гданськ (інтернет-сайт російського Міністерства оборони в особі свого військового історика вже поспівчував Гітлеру!), претензіями держав-переможниць.
Для формування національної єдності німецького народу дуже був потрібний, окрім зовнішнього, ще й внутрішній ворог. І на цю роль якнайкраще підійшли євреї. Отже, користуючись методологією Бориса Кліна, можна настільки ж легко і настільки ж непереконливо виправдати й Гітлера.
Загалом, з етнічного погляду думки автора журналу «ЛЕХАИМ» досить зрозумілі. Справді, Сталін, на відмінну від Гітлера, не піддавав євреїв тотальному знищенню, хоча вибірково, «точково» робив це регулярно. Чи має єврейський народ право на цій підставі вважати Сталіна (для себе!) меншим злом, ніж Гітлера? Безумовно. Але чи можна вимагати таких самих оцінок Сталіна від інших народів? Від поляків, естонців, латишів, литовців, кримських татар, калмиків, чеченців та багатьох інших? Від українців, яких, за словами англо-американського дослідника, автора знаменитої «Історії ГУЛАГа» Енн Еплбом, «Сталін знищив більше, ніж Гітлер євреїв»?
Слабкість аргументів пан Клін із лишком компенсує міцністю висловів, називаючи політику ПАРЄ «аморальною і брудною». Насправді, осмілитися ототожнити з Гітлером «ясне сонечко» Б. Кліна і йому подібних — тов. Сталіна...
Що витікає з тез автора журналу «ЛЕХАИМ»? А витікає наступне: якщо тов. Сталін є політичним і історичним позитивом, то будь-яка боротьба проти сталінізму за визначенням злочинна, а всі ті, хто виступав проти червоної імперії, — суцільно злочинці. Все. Аж до Імре Надя в Угорщині та Олександра Дубчека в Чехословаччині. Звичайно, навіть думки, про те, що сам режим Сталіна був злочинним, автор статті в журналі «ЛЕХАИМ» не допускає. Проте допускає дуже своєрідні вислови стосовно, наприклад, Федеральної Республіки Німеччини: «Лідер Німеччини Меркель, лідер країни, яку за розв’язання двох світових воєн, за жахливі криваві бійні давно потрібно було стерти з карти гумкою, знахабніла до такої міри, що заявила про якусь там «несправедливість стосовно німців». Мовляв, хтось їх кудись депортував...» Сумно, якщо стаття Бориса Кліна відображає рівень ерудиції у цьому питанні редакції. Справді, в 40-ві роки мільйони німців (мирних жителів) були вигнані з Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії, Угорщини, Східної Прусії тощо. Згідно з багатьма даними, в результаті цих акцій загинуло близько двох мільйонів осіб. Не вважаю, що будь-яку згадку про трагедію мирних людей слід вважати «нахабством». А щодо мрії про «стирання з карти» тих або інших країн, то тут у пана Бориса Кліна та редакції «ЛЕХАИМ» є колоритний однодумець — президент Ірану Ахмадінежад, який теж мріє перекреслити одну державу. Щоправда, під назвою Ізраїль.
Шкода, якщо «ЛЕХАИМ» перебуває в безпечному незнанні і не підозрює, що в розв’язанні і Першої, і Другої світової війни Німеччина мала «співавторів». На жаль, редакція не вважала можливим хай там що прокоментувати або уточнити в статті Бориса Кліна. Зате москвичеві Михайлу Едельштейну влаштувала справжню прочуханку за «неправильні погляди». А що ж написав Михайло Едельштейн єретичного з погляду Боруха Горіна сотовариші? Ось що: «Чому євреї повинні старанніше за інших відстоювати радянську версію історії? То хіба не можна бути євреєм і з повагою ставитися до бійців антикомуністичного Опору? Чому при будь-якому доброму слові на адресу оунівців або «лісових братів» треба кричати про ревізіонізм, про реабілітацію нацизму і про «ми не допустимо»? Бандера — це Бандера, а Гітлер — це Гітлер. І не потрібно пропагандистського змішання одного з іншим — залиште цю радість ОРТ і РТР. До речі, євреї, які сиділи в радянських таборах, легко знаходили з українськими і прибалтійськими націоналістами спільну мову — бандерівці були їм набагато ближчі, ніж вертухаї...
Зрозуміло, для незалежної України Р. Шухевич герой, як для незалежної Литви героєм є генерал Й. Жемайтіс. Країна, яка отримала державність, починає вибудовувати власну історичну ідентичність, у герої автоматично записуються всі борці за незалежність. І жодних симпатій до нацизму за цим не стоїть, закономірна об’єктивна тенденція. В Ізраїлі, між іншим, ім’ям Аврама Штерна теж називають вулиці і цілі поселення — адже він був справжнім терористом, та й віддавав перевагу, на жаль, нацистам над англійцями. А вже жителям усіляких проспектів Андропова та вулиць Дзержинського краще й зовсім заткнутися зі своїм праведними обуреннями».
Зрозуміло, редакція журналу, що видається в Російській Федерації, задля уникнення неприємностей не могла собі дозволити не засудити і О. Подрабінека, і М. Едельштейна за їхні «неполіткоректні» з погляду Луб’янки вислови. Щоправда, тоді потрібно йти до кінця в контексті тієї пропагандистської літератури, що видавалася в колишньому СРСР під заступництвом відомого відомства, в якій сіонізм оголошувався особливою формою расизму і навіть єврейським фашизмом. До речі, в УРСР була видана унікальна книжечка під незабутньою назвою «Союз Тризуба і зірки Давида», де викривалася спільна «підла антирадянська діяльність» українських націоналістів і сіоністів. Але пропагандисти вважають за краще кидати хльосткі фрази, розсудливо не вдаючись до деталей і акуратно уникаючи відповіді на запитання «що, де, коли» в такому, наприклад, стилі: «Чи є героєм для незалежної України Роман Шухевич, вирішувати, поза сумнівом, самій незалежній Україні. Проте євреї не можуть забувати про те, що командир УПА Роман Шухевич закликав знищувати разом із наднаціональними комуністами поляків, євреїв і циганів. На тему практичної діяльності УПА з винищування євреїв також, до речі, існує мемуарна література». Ну, література буває всіляка і різна, у тому числі й мемуарна...
Звичайно, редакцію «ЛЕХАИМ» не зацікавить той факт, що на початку 60-х років в Ізраїлі проживало кілька десятків євреїв, які були ветеранами УПА, про що один із них опублікував спогади у французькому журналі: Cf.Heiman, Nous avons combattu pour l’ Ukraine, «L’Est Europen», Paris, no 35(1964). І це теж мемуарна література... Сама по собі подібна дискусія в московському журналі є явищем позитивним. Будь-яка дискусія ламає закостенілі схеми і інтелектуальні кліше, заставляє уважніше відноситися до фактів і шліфувати аргументи. Це краще, ніж замовчування або тупе повторення пропагандистських стереотипів.
Джерело
У цьому контексті викликає інтерес дискусія на сторінках московського журналу «ЛЕХАИМ» (№11, 2009 р.), який подає розмірковування певної частини єврейської громадськості Російської Федерації. Детонатором суперечки стала скандально відома стаття Олександра Подрабінека, що вийшла за кілька місяців до указу Президента України. У цій статті колишній (і нинішній?) дисидент і правозахисник віддав належне героїзму українських повстанців, які боролися проти комуністичної імперії. Редакція «ЛЕХАИМ» висловила подив і повну незадоволеність стосовно того, що людина на прізвище Подрабінек і по-батькові Пінхосович прославляє «проклятих бандерівців». Пан Подрабінек виявився «неправильним євреєм» майже в дусі казкового героя Вінні-Пуха, який заявляв: «Ці бджоли — неправильні...» Відразу ж редактор Борух Горін пригадав Олександру Пінхосовичу «релігійний колабораціонізм»: «...якось не зручно видавати за «думку євреїв» погляди людини, яка давно і переконано прийняла християнство». Стосовно тих, хто боровся за державну незалежність України і для науки О.П. Подрабінеку пан Б. Горін видав текст досить-таки луб’янського сенсу: «А мені, скажімо, цікаво: колабораціонізм із гітлерівцями заради святої боротьби з жидобільшовиками — теж героїзм? А якщо ні, то як героя виділити з дітовбивці? І, до речі, для рівноваги: якщо раптом так вийшло, що освенцімського в’язня звільняв переконаний більшовик, як тоді, чи варто нам із паном Подрабінеком бути йому вдячними?»
Певна річ, ніжна любов пана Б. Горіна до тих, кого він називає «жидобільшовиками» — справа особистих смаків і політичних уподобань. Проте варто нагадати, що його улюбленці в 20—30-х роках минулого століття вельми активно попрацювали в органах «пролетарської диктатури», залишивши страшний кривавий слід. Щоправда, це були досить специфічні євреї, які охоче руйнували синагоги й тисячами розстрілювали сіоністів. Гадаю, що й Олександра Пінхосовича Подрабінека вони б із задоволенням поставили до стінки, незважаючи на спільність етнічного походження. Про діяльність милих серцю Боруха Горіна «товаришів», які були повністю гідні своїх опонентів, добре сказав колишній член уряду Симона Петлюри, заступник міністра закордонних справ УНР і посол УНР у Лондоні Арнольд Марголін: «Подібно до того, як ми, євреї, справедливо знімаємо з себе відповідальність за всі діяння комісарів-євреїв і за огидні вчинки тих євреїв, які брали участь у роботі більшовицьких надзвичайок, так і український народ має повне право відректися від своїх покидьків, які заплямували себе погромними злочинами. І коли ми кажемо: «всі українці — погромники», ми уподібнюємося до тих, хто стверджує, що «всі євреї — більшовики» (А. Марголін. Україна і політика Антанти. Берлін, 1922. с.320—321).
Привертає увагу, що деякі статті в журналі «ЛЕХАИМ» зустрічають різку відповідь редакції, а деякі — ні, що, мабуть, свідчить про близькість викладених там міркувань до думки редактора. Ось, наприклад, залишена без редакційного коментарю стаття Бориса Кліна «Тінь перемоги». Після ритуального плювка в бік України («В Україні нацистських злочинців нагороджували державним орденами»), пан Клін переходить до глобальних узагальнень: «Апофеозом цієї наруги над пам’яттю, над історією, над здоровим глуздом стала резолюція ПАРЄ, що прирівняла радянську владу до нацизму. Сталіна і Гітлера! ...Гітлер — зло абсолютне, в його хімічно чистому вигляді. Для тих, хто не розуміє різниці, поясню. Сталін не декларував як мету знищення людей. Їх знищували, але це довга історія (чарівний вислів! — І.Л.). Почитайте «Світову кризу» того ж Черчілля, і дізнаєтеся, якого роду правителі і якими методами здатні привести до тями країну, що пройшла через громадянську війну. Легко судити Сталіна з сьогоднішнього, відносно благополучного дня. Але судити його потрібно виходячи з конкретних історичних умов, в яких перебувала країна».
Важко нині де-небудь знайти настільки відверту проповідь подвійних стандартів в оцінці історичних подій та осіб, як у пана Кліна! Втім, апологія виявилася досить убогою як із фактичного, так і з логічного погляду. Виявляється, головна провина Гітлера не в тому, що він знищив мільйони людей, а в тому, що «декларував» це. А головна заслуга Сталіна, що він мільйони людей знищував, не «декларуючи», а бадьоро наспівуючи чудову пісеньку: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!» Хоча й тут пан Клін помиляється. Ще й як декларував знищення «експлуататорських класів». Але, мабуть, на думку Б. Кліна, ці «експлуататорські класи» складалися не з людей, а з тварин. Не кажучи вже про те, що в «експлуататори» можна було записати кого завгодно. Якщо селянин через його бідність не «кулак», значить — «підкулачник», якщо не «підкулачник», значить — агент «підкулачників» і так далі. Борис Клін доводить, що, на відміну від Гітлера, Сталін мав «поважні» причини для знищення мільйонів людей і закликає нас «увійти в становище товариша Сталіна». Але ж нас можуть попросити увійти в становище партайгеноссе Гітлера, мовляв, важко йому було наводити лад у післявоєнній Німеччині, змученій Версальським договором, дратованій непоступливими поляками, які не бажали віддавати Данциг-Гданськ (інтернет-сайт російського Міністерства оборони в особі свого військового історика вже поспівчував Гітлеру!), претензіями держав-переможниць.
Для формування національної єдності німецького народу дуже був потрібний, окрім зовнішнього, ще й внутрішній ворог. І на цю роль якнайкраще підійшли євреї. Отже, користуючись методологією Бориса Кліна, можна настільки ж легко і настільки ж непереконливо виправдати й Гітлера.
Загалом, з етнічного погляду думки автора журналу «ЛЕХАИМ» досить зрозумілі. Справді, Сталін, на відмінну від Гітлера, не піддавав євреїв тотальному знищенню, хоча вибірково, «точково» робив це регулярно. Чи має єврейський народ право на цій підставі вважати Сталіна (для себе!) меншим злом, ніж Гітлера? Безумовно. Але чи можна вимагати таких самих оцінок Сталіна від інших народів? Від поляків, естонців, латишів, литовців, кримських татар, калмиків, чеченців та багатьох інших? Від українців, яких, за словами англо-американського дослідника, автора знаменитої «Історії ГУЛАГа» Енн Еплбом, «Сталін знищив більше, ніж Гітлер євреїв»?
Слабкість аргументів пан Клін із лишком компенсує міцністю висловів, називаючи політику ПАРЄ «аморальною і брудною». Насправді, осмілитися ототожнити з Гітлером «ясне сонечко» Б. Кліна і йому подібних — тов. Сталіна...
Що витікає з тез автора журналу «ЛЕХАИМ»? А витікає наступне: якщо тов. Сталін є політичним і історичним позитивом, то будь-яка боротьба проти сталінізму за визначенням злочинна, а всі ті, хто виступав проти червоної імперії, — суцільно злочинці. Все. Аж до Імре Надя в Угорщині та Олександра Дубчека в Чехословаччині. Звичайно, навіть думки, про те, що сам режим Сталіна був злочинним, автор статті в журналі «ЛЕХАИМ» не допускає. Проте допускає дуже своєрідні вислови стосовно, наприклад, Федеральної Республіки Німеччини: «Лідер Німеччини Меркель, лідер країни, яку за розв’язання двох світових воєн, за жахливі криваві бійні давно потрібно було стерти з карти гумкою, знахабніла до такої міри, що заявила про якусь там «несправедливість стосовно німців». Мовляв, хтось їх кудись депортував...» Сумно, якщо стаття Бориса Кліна відображає рівень ерудиції у цьому питанні редакції. Справді, в 40-ві роки мільйони німців (мирних жителів) були вигнані з Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії, Угорщини, Східної Прусії тощо. Згідно з багатьма даними, в результаті цих акцій загинуло близько двох мільйонів осіб. Не вважаю, що будь-яку згадку про трагедію мирних людей слід вважати «нахабством». А щодо мрії про «стирання з карти» тих або інших країн, то тут у пана Бориса Кліна та редакції «ЛЕХАИМ» є колоритний однодумець — президент Ірану Ахмадінежад, який теж мріє перекреслити одну державу. Щоправда, під назвою Ізраїль.
Шкода, якщо «ЛЕХАИМ» перебуває в безпечному незнанні і не підозрює, що в розв’язанні і Першої, і Другої світової війни Німеччина мала «співавторів». На жаль, редакція не вважала можливим хай там що прокоментувати або уточнити в статті Бориса Кліна. Зате москвичеві Михайлу Едельштейну влаштувала справжню прочуханку за «неправильні погляди». А що ж написав Михайло Едельштейн єретичного з погляду Боруха Горіна сотовариші? Ось що: «Чому євреї повинні старанніше за інших відстоювати радянську версію історії? То хіба не можна бути євреєм і з повагою ставитися до бійців антикомуністичного Опору? Чому при будь-якому доброму слові на адресу оунівців або «лісових братів» треба кричати про ревізіонізм, про реабілітацію нацизму і про «ми не допустимо»? Бандера — це Бандера, а Гітлер — це Гітлер. І не потрібно пропагандистського змішання одного з іншим — залиште цю радість ОРТ і РТР. До речі, євреї, які сиділи в радянських таборах, легко знаходили з українськими і прибалтійськими націоналістами спільну мову — бандерівці були їм набагато ближчі, ніж вертухаї...
Зрозуміло, для незалежної України Р. Шухевич герой, як для незалежної Литви героєм є генерал Й. Жемайтіс. Країна, яка отримала державність, починає вибудовувати власну історичну ідентичність, у герої автоматично записуються всі борці за незалежність. І жодних симпатій до нацизму за цим не стоїть, закономірна об’єктивна тенденція. В Ізраїлі, між іншим, ім’ям Аврама Штерна теж називають вулиці і цілі поселення — адже він був справжнім терористом, та й віддавав перевагу, на жаль, нацистам над англійцями. А вже жителям усіляких проспектів Андропова та вулиць Дзержинського краще й зовсім заткнутися зі своїм праведними обуреннями».
Зрозуміло, редакція журналу, що видається в Російській Федерації, задля уникнення неприємностей не могла собі дозволити не засудити і О. Подрабінека, і М. Едельштейна за їхні «неполіткоректні» з погляду Луб’янки вислови. Щоправда, тоді потрібно йти до кінця в контексті тієї пропагандистської літератури, що видавалася в колишньому СРСР під заступництвом відомого відомства, в якій сіонізм оголошувався особливою формою расизму і навіть єврейським фашизмом. До речі, в УРСР була видана унікальна книжечка під незабутньою назвою «Союз Тризуба і зірки Давида», де викривалася спільна «підла антирадянська діяльність» українських націоналістів і сіоністів. Але пропагандисти вважають за краще кидати хльосткі фрази, розсудливо не вдаючись до деталей і акуратно уникаючи відповіді на запитання «що, де, коли» в такому, наприклад, стилі: «Чи є героєм для незалежної України Роман Шухевич, вирішувати, поза сумнівом, самій незалежній Україні. Проте євреї не можуть забувати про те, що командир УПА Роман Шухевич закликав знищувати разом із наднаціональними комуністами поляків, євреїв і циганів. На тему практичної діяльності УПА з винищування євреїв також, до речі, існує мемуарна література». Ну, література буває всіляка і різна, у тому числі й мемуарна...
Звичайно, редакцію «ЛЕХАИМ» не зацікавить той факт, що на початку 60-х років в Ізраїлі проживало кілька десятків євреїв, які були ветеранами УПА, про що один із них опублікував спогади у французькому журналі: Cf.Heiman, Nous avons combattu pour l’ Ukraine, «L’Est Europen», Paris, no 35(1964). І це теж мемуарна література... Сама по собі подібна дискусія в московському журналі є явищем позитивним. Будь-яка дискусія ламає закостенілі схеми і інтелектуальні кліше, заставляє уважніше відноситися до фактів і шліфувати аргументи. Це краще, ніж замовчування або тупе повторення пропагандистських стереотипів.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар