Дмитро Панько, Українська спілка
На початку ХХ сторіччя точилася запекла дискусія між двома групами політекономістів. Одні, на чолі з Леніним, вважали, що останньою та вищою стадією капіталізму є імперіалізм - військове суперництво між розвиненими країнами за торгові ринки збуту. Інші, насамперед Каутський, задавалися питанням: «Чи не може теперішня імперіалістична політика перейти в нову ультраімперіалістичну, що поставить на місце боротьби національних фінансових капіталів між собою спільну експлуатацію світу інтернаціонально-об'єднаним фінансовим капіталом?», і дійшли висновку про можливість такої фази. Каутський розкрив економічну суть ультраімперіалізму як «перенесення політики картелів на зовнішню політику країн Заходу».
Час підтвердив правоту батька європейської соціал-демократії. Розвинені країни утворили політекономічний картель, що виробляє єдині правила гри, названі «законами ринку». Згода між ними була досягнута за рахунок визначення частки кожної країни в прибутках картелю. Міжнародний валютний фонд - кращий приклад такого співробітництва в сфері фінансів. Так, США мають 20% акцій Фонду, Німеччина та Японія по 5,5%, Італія - 4% і т.д. Сьогодні ультраімперіалізм (здається, варто прийняти саме це формулювання Каутського) є панівною планетарною системою з усіма атрибутами влади. У військовій сфері - це НАТО, у фінансовій - МВФ, у торговій - ВТО (Всесвітня торгівельна організація).
Головною особливістю епохи стало те, що вільний ринок став посередником між країнами з різним рівнем розвитку. Як відзначає американський дослідник Д.Маркуанд: «Капіталістичний ринок - чудовий слуга, але жахливий хазяїн. Одним із найбільших досягнень другої половини нашого сторіччя стало те, що декілька країн, які виявилися в привілейованому становищі, навчилися перетворювати вільний ринок із хазяїна в слугу». Використовуючи свою політичну силу та залежність країн Третього світу від кредитів, Захід нав'язує їм свої правила гри. Будь-яке надання позик, наприклад по лінії МВФ, обумовлене прийняттям боржником програми ринкових реформ. Основними елементами програми є «непорушні ринкові принципи»: неолібералізм, приватизація, зняття державного контролю над зовнішньоторговельною діяльністю, відкритість для іноземних інвестицій, монетаризм. Результати таких реформ уже достатньо описані різними авторами, і ми самі можемо спостерігати їх сьогодні в Україні. Тут цікаво інше - те, як ці «непорушні» принципи змінюються в залежності від інтересів Заходу. В одній з робіт російського латиноамериканіста З.І.Романової є опис цих процесів у Латинській Америці.
Монетаризм і відкритість ринків стали прищеплюватися в південноамериканських країнах відносно нещодавно. До цього, поки паперово-грошова емісія не виходила за межі критичної маси, на неї дивилися крізь пальці і навіть заохочували, тому що вона приносила високі прибутки міжнародним фінансовим спекулянтам. Боротьба з нею почалася лише із середини 80-х, коли гіперінфляція стала загрожувати платоспроможності боржників. Відкритість ринків почалася ще пізніше - із 90-х років, після того, як гострота боргової кризи залишилася позаду. До цього, поки витрати на імпорт звужували можливості країн розплачуватися з кредиторами, МВФ вимагав обмежити його. У тому числі обмеження поширювалися і на імпорт засобів виробництва. У результаті, багато країн континенту не могли придбати сучасного устаткування і залишилися з застарілим виробничим апаратом. Ця відсталість в умовах відкритого внутрішнього ринку, оберталася катастрофою для національних виробників. Причому уряди, зв'язані монетарними зобов'язаннями перед МВФ, не могли допомогти їм, використовуючи засоби валютної політики. Посилення конкуренції більш дешевих і високоякісних іноземних товарів викликало хвилю банкрутств. Насамперед, серед дрібних і середніх підприємств. Так у Бразилії, за деякими оцінками, впродовж десятиліття неоліберального курсу розорилися майже половина з них.
Але що таке, взагалі, «вільний ринок»? Від чого залежить розширення його свободи? Кожний етап зниження тарифів на світових ринках, що робить їх більш відкритими, напряму пов'язаний із переходом розвинених країн до більш високотехнологічних виробництв. При цьому застарілі матеріаломісткі виробництва «скидаються» у країни Третього світу. Перетворившись із виробників в імпортерів продукції цих виробництв, західні країни здешевлюють імпорт, домагаючись загальносвітового зниження тарифів на цю продукцію під приводом подальшої лібералізації торгівлі.
На сьогодні, найнижчі тарифи встановлені на ринку сировини і палива, ринки напівоброблених продуктів захищені в 2,5-3,6 разу сильніше, а ринки готових виробів - у 4,3-7,9 разу. Найбільше захищені ринки транспортних засобів (автомобілі й аерокосмічна техніка). Якщо, загалом, абсолютний рівень усіх тарифів світової торгівлі після 1987 року знизився, то розрив між середнім рівнем захисту паливно-сировинних ринків і ринків високотехнологічної продукції не лише не звузився, але і навпаки - розширився. В області наукомістких виробництв ніякі «високі принципи» вільної торгівлі не діють, - конкурентна боротьба ведеться через установлення як тарифних, так і нетарифних бар'єрів, включаючи спеціальні ставки податків, технічні стандарти і т.д. Відкритість кордонів, поява нових ринків збуту веде до збільшення прибутку не тільки за рахунок кількісного збільшення обсягів продажів. Існує зворотна залежність між питомими витратами і рівнем технологічності продукту. Якщо в розвинених країнах для галузей обробної промисловості подвоєння випуску товару забезпечує, в середньому, зниження питомих витрат на 10%, то у виробництві електропобутових приладів - на 15%, а в електроніці - вже на 25-30%, у виробництві інтегральних схем - на 28%.
Таким чином, західні країни все активніше монополізують ринок готової продукції. В 1991-92 р. на їхню частку вже припадало 78,3% світового експорту готових виробів. Чим більш високотехнологічний товар, тим більша їхня перевага: по двигунах внутрішнього згорання - 90,4% світового експорту, по електричних машинах - 84,2%, по засобах пасажирського автотранспорту - 94,8% і т.д. Інші країни поступово витісняються з цього ринку. Особливо це стосується країн СНД. Якщо, приміром, частка машинобудування в загальному експорті Росії середини 80-х рр. складала майже 30%, то в 1996 р. - усього лише 4,7%. Втрати ринків пострадянськими країнами пояснюються зовсім не тим, що їхні товари неконкурентноспроможні, а тим, що вони зіштовхуються з великими труднощами нетарифного характеру. Не будучи членами Всесвітньої торгової організації, вони продовжують кваліфікуватися як «країни з неринковою економікою» і потрапляють під дію дискримінаційних правил, найчастіше встановлюваних довільно країнами-імпортерами.
Це лише деякі приклади того, як вільний ринок став інструментом Заходу. Перетворившись на «слугу» Заходу, ринок став нехай і підлеглим, але суб'єктом на світовій арені. Самовдоволений Захід думає, що так буде завжди, але сучасний ринок сам починає прагнути до експансії. І вже сам він починає використовувати Захід, його військову та політичну могутність у своїх цілях. Починається постіндустріалізм.
Глобалізація економіки, якісно нова роль ринку, зростання могутності інтернаціонального капіталу зумовлюють появу нового постіндустріального світу. Ці процеси, за словами колишнього директора МВФ Мішеля Камдессю, вже внесли суттєві зміни в усі сфери діяльності світового співтовариства: «У фінансовій сфері - у вигляді відмови від валютного контролю і переходу світового фінансового ринку до функціонування в «режимі реального часу», за рахунок розвитку комунікацій. У сфері організації підприємництва в результаті створення міжнародних компаній, що все більш ігнорують національні кордони. У сфері політики - у вигляді закінчення «глобального протистояння» і успішного (принаймні, частково) сполучення демократії і ринку». Тенденції до об'єднання макро- та мікроекономік, вихід світової економіки на наднаціональний рівень інтеграції призвели до кризи індустріалізму.
Принциповість відмінностей двох епох, мабуть, найбільш чітко сформулював на робочому засіданні аналітичної групи Ради оборони Російської Федерації А. Неклесса (заст. Директора Національного інституту розвитку): «Глобальна економіка стає правлячою системою, перетворюючись у своєрідний Pax Economicana.
Раніше світова економіка була полем, на якому діяли суверенні держави, тепер же вона перетворюється на самостійного суб'єкта, що діє на полі національних держав. Відбувається радикальний зсув у типології світових координат, звичних способах проекції влади: з області військово-політичної - у сферу політекономічну. Економіка починає виявляти себе не тільки як засіб господарювання, але і як політика і навіть як ідеологія нової епохи».
Ставши самостійним суб'єктом, глобальна економіка потребує політичного та ідеологічного обгрунтування своєї системи. На роль такої надбудови претендує ідеологія мондіалізму, Нового світового порядку. Новий світовий порядок (НСП) повинен забезпечити стабільність єдиного світового господарства, через створення світової системи поділу праці, без якої неможливе нормальне відтворення глобальної економіки, тому що поділ праці є чинником формування обміну: «...не існує обміну без поділу праці» (К. Маркс). Поділ праці, що у звичайних умовах є «суспільним» (погалузевий розподіл людей-членів суспільства), у світовому масштабі є закріпленням тієї або іншої функції за цілими регіонами. У згаданій доповіді А. Неклесси, мова йде про таку схему поділу:
1. Північноатлантичний регіон - фінансово-правове регулювання глобального господарського механізму, тобто свого роду «штабна» віртуальна постекономіка. Національне багатство і розвинена промислово-економічна інфраструктура регіону будуть забезпечувати виробництво складних високотехнічних зразків, які, в свою чергу, будуть тиражуватися в процесі експорту капіталу в інші регіони планети.
2. Азіатсько-Тихоокеанський регіон (вісь Індостан - Латинська Америка) - сюди поступово переміщається з Півночі масове виробництво масових виробів як системотворчий фактор.
3. Південь (субтропічні країни індоокеанської дуги, в основному мусульманські) - їм приділяється ресурно-сировинна діяльність.
4. Глибокий Південь - зона (наприклад, частина Чорної Африки, що прилягає до Сахари), що випадає зі світового господарства і занурюється поступово в хаос, де вже сьогодні починається колапс державності.
Такий поділ праці вже наближається до остаточного оформлення, стає все більш жорстким, визначаючи лише однобічний розвиток регіонів. Показовим є приклад промислової еволюції, що відбувається в Латинській Америці. Основою інтеграції континенту в глобальну економіку стають сільське господарство й обробна промисловість, у той час як у передових галузях виробництва (металообробка, машинобудування, електротехніка), так само як і в національній науково-дослідній базі, відбуваються незворотні трансформації. Наукомісткі галузі все більше переходять від замкненого виробничого циклу до монтажу та складання продукції з імпортних деталей і вузлів, або взагалі згортають виробництво. Національні виробництва стають частиною транснаціональних структур. Саме транснаціональні корпорації - ТНК, є головними рушійними силами глобалізації, втягуючи суверенні економіки у світову господарську систему.
Перші ТНК виникли ще наприкінці XIX сторіччя. Транснаціоналізація капіталу мала такі цілі: доступ до іноземної сировини, закріплення на місцевих ринках збуту через створення там своїх філій, раціоналізація виробництва, шляхом його переміщення в країни, де витрати менші, ніж на рідній території, спекуляції на міждержавних валютних відмінностях. Через сто років ТНК стали головною силою світової економіки. Насамперед, за рахунок своєї фінансової могутності. За статистичними показниками 1995 року, сукупні валютні резерви ТНК в декілька разів перевищували резерви всіх, разом узятих, національних банків світу. Частка накопичених або прямих капіталовкладень усіх, більш ніж 39 000 ТНК, склала 90% від усіх світових закордонних інвестицій і дорівнювала 2,7 трильйона доларів. Причому, 100 провідних транснаціональних корпорацій мали закордонні активи в розмірі 1,4 трильйона доларів і тримали у своїх руках 1/3 усіх закордонних інвестицій.
За висновком експертів ЮНКТАД (конференції ООН з торгівлі та розвитку): «система ТНК являє собою їхні внутрішні операції на світовому ринку і включає три основних типи операцій: продаж материнських компаній іноземним філіям, постачання іноземних філій материнським компаніям і операції між іноземними філіями ТНК у різноманітних країнах. Ці операції здійснюються в рамках інтегрованих збутових структур ТНК на базі трансфертних цін. На них слабко впливають звичайні умови, що склалися на світовому ринку. Аналогічно проявляють себе ТНК і на світовому фінансовому ринку, і в сфері науково-технічного співробітництва».
Використовуючи таку структуру, корпорації поступово змінюють співвідношення сил із національними економіками. Використовуючи міждержавні відмінності в оподаткуванні, тарифах і валютних курсах, вони перерозподіляють на свою користь прибуток між фірмою і державою. Частина прибутку, що залишається у них, збільшується, а його податкова частина навпаки - зменшується. Так, у Латинської Америці, відношення накопичених іноземних інвестицій (в основному за рахунок ТНК), до сукупного ВВП регіону за період із 1980 по 1996 рік збільшилася з 6,7% до 14%.
Можна собі уявити самі розміри цього прибутку, якщо на долю ТНК (їхнього внутрішньофірмового обороту) припадає сьогодні 66% усього світового експорту. У тому числі: 90% експорту пшениці, кави, тютюну і залізної руди; 85% міді і бокситів; 80% чаю й олова; 75% каучуку і сирої нафти. На долю ТНК припадає 50% експорту США і 80% експорту Великобританії. Зовнішньоторгівельна діяльність країн, що розвиваються, контролюється ними майже повністю.
Сучасний капіталізм має мало спільного з тим, що ми звикли під ним розуміти. З чисто економічної точки зору справа ось в чому. Свого часу російський економіст Чаянов писав: «Економічна теорія сучасного капіталізму являє собою складну систему нерозривно пов'язаних між собою категорій (ціна, капітал, заробітна плата, відсоток на капітал, земельна рента), що знаходяться у функціональній залежності одна від одної. І якщо якась ланка з цієї системи випадає, то валиться вся будівля, тому що відсутність хоча б однієї з таких категорій призводить до втрати усіма іншими властивих їм суті та змісту». Випадає відразу кілька компонентів системи, але, насамперед, ціна.
Сьогодні неможливо визначити реальну ціну більшості товарів, що знаходяться на ринку. Проблематичність у визначенні постіндустріальних цін вносить сама описана вище організація транснаціональних корпорацій. Внутрішньофірмовий обмін (між материнською фірмою й іноземною філією, між різними іноземними філіями і т.д.), що практикується ними, не дозволяє визначити «ринкову» вартість товару. Як можна визначити ціну товару, у котрого немає ринку? Єдиний ринок для таких товарів - внутрішньофірмовий, відповідно і ціни на ньому «внутрішні».
Інший фактор, що ускладнює визначення ціни товару - посилення в сучасному виробництві ролі таких факторів, як знання й інформація. Перетворення їх у безпосередній виробничий ресурс призвело до підриву традиційних вартісних відношень, у спрощеному, але, в принципі, точному вигляді сформульованих ще Адамом Смітом. За його визначенням, головні рушійні сили економіки - це потреби й обмін продуктами, що виникають у відповідь на них, а праця та її організація - лише наслідок їх. Але всередині обміну існує міра, що визначає його еквівалентність, через «ієрархію, що встановлена кількістю праці, вкладеної в об'єкти обміну». Грошова оцінка визначається об'єктивним відношенням витрат і корисності. Але поява фактора знань і інформації порушує цей метод оцінки. Eкономісти О.Антипова та В.Іноземцев, що досліджували діалектику вартості в постіндустріальному суспільстві, дійшли висновку, що сьогодні «формується ситуація, у якій ніхто не може визначити ні суспільні, ні навіть індивідуальні витрати, втілені в тому або іншому продукті, що виходить на ринок». Адже «створення знань, ...представляється процесом сугубо індивідуальним і цінність знання не може бути визначена виходячи з «вартості» «робочої сили», що її виробила. Аналогічно і з інформацією, що, на думку психологів і соціологів, далеко не тотожна знанням і є умовою, що не споживається безпосередньо у виробничому процесі. Таким чином, грошові ціни та їхній рух - «все більшою мірою визначаються не об'єктивним відношенням витрат і корисності, а взаємодією суб'єктивних уявлень про витрати з настільки ж суб'єктивними уявленнями про корисність». Тобто, спрощеною мовою, ціна тепер просто призначається, перестаючи бути об'єктивною ринковою категорією.
Природничі та технічні науки, перетворюючись у реальну виробничу силу, стають лише одним із структурних підрозділів ТНК. Напрямки і цілі фундаментальних і прикладних наукових розробок визначаються в штаб-квартирах ТНК. Результати розробок, від яких можливо залежать долі мільйонів людей, використовуються виходячи з комерційних інтересів корпорацій. Зосередивши в себе основну масу науково-технічної інформації, корпорації використовують патентний захист із метою утримати монополію на знання. Поширення інформації йде лише усередині корпорацій. Відповідно до статистики, сьогодні більша частина всіх платежів, пов'язаних із трансфертом новітніх технологій, провадиться усередині самих ТНК (на території США - 80%, в Англії і Німеччині - 90%).
Під впливом ТНК, змінюється сама економічна система, що породила їх, деформуються властиві їй відношення. Складається планетарна система відтворення, за якої обмін переважає виробництво й цілком виключається розподіл (у тому вигляді, в якому він властивий цивілізованому ринку сьогодні). Як відомо, Маркс (а те, що західне відтворення розвивалося по його схемі - загальновизнане), серед компонентів відтворення виділяв виробництво, розподіл, обмін і споживання. Розподіл, у позначеному - «цивілізованому» вигляді, як елемент, що передбачає наявність відповідної розподільної структури - держави, іде в минуле, разом із самою державою. Одночасно з цим, процеси приватизації, що йдуть в усьому світі за неоліберальними рецептами, ведуть до того, що власність на найважливіші засоби виробництва переходить до недержавних множинних виробників, щоб внаслідок описаних вище способів включитися в структури ТНК. В умовах, коли виробництво здійснюється множинними виробниками (а майже 40 000 ТНК - це теж множинні виробники), відношення між ними будуються на обміні. Значення обміну за відсутності упорядкованого розподілу різко зростає. Обмін стає ключовим моментом, що переважає, у перспективі, виробництво.
Як очевидно навіть із цих далеко не вичерпних прикладів, будівлю звичного для нас «Капіталізму» підірвано до основи. Точніше, підірвана сама основа - його економічний базис. Насамперед, тому, що зруйнована його ключова опора - «закон вартості». На жаль, архітектори українського капіталізму цього не помічають. Таке враження, що для них капіталізм - це винятково приватна власність на засоби виробництва. Але це лише одна з підвалин будівлі «Капіталізм». Ця підвалина у нас практично побудована, але далі цього справа не рухається, хоча все робиться точно за інструкцією. І горе-реформатори, не вигадавши нічого кращого, починають перекладати провину на «гальмуючу реформи опозицію», добалакуючись до того, що в нас «неправильний» народ.
Насправді, неправильна сама інструкція. Постіндустріалізм - це вже не той капіталізм, що раніше. Останніми спробами «справжнього» капіталізму зберегти свою суть були фашизм, рузвельтівський «Новий курс» і шведська модель соціалізму. Характеристичне, так чи інакше усі ці спроби були пов'язані із соціалізмом. Крах соціалізму виявився провісником краху «справжнього» капіталізму. Фашизм розбитий давно, спадщину «Нового курсу» майже цілком демонтовано лібералами, шведська модель відчуває все зростаючі труднощі.
На новому базисі створюється нова надбудова. Нові економічні відносини неминуче спричинюють зміни в житті нового постіндустріального суспільства. Ці зміни почалися набагато пізніше і не скрізь йдуть однаково, тому говорити про них потрібно дуже обережно, маючи на увазі, що мова йде, насамперед, про тенденції, а не про щось, що вже відбулося. Проте, певний аналіз, спираючись на наявні факти, провести вже можна.
Практично всі дослідники постіндустріалізму сходяться в тому, що держава, як політична структура, форма суспільної організації, поступово відходить в минуле. В реальності, звичайно, не все так просто. У найбільш відсталих регіонах планети (Чорна Африка) державність дійсно уже вступила в період розпаду. У багатьох країнах Африки держава перестала бути скільки-небудь ефективною політичною структурою і тримається винятково за рахунок міжнародної підтримки ззовні з метою не допустити повного хаосу в регіоні. В економіці, за твердженням експертів, «спостерігається різке зростання залежності держав регіону від постіндустріального світу в господарчій сфері, аж до вирішальної участі в управлінні нею з боку МВФ/МБРР». Тобто, тут ці прогнози збуваються навіть із випередженням, приймаючи катастрофічний характер. З іншого боку, у розвинених країнах Заходу, на ділі відбувається не згортання держави, а зміна її функцій. Держава перетворюється в інструмент боротьби за позиції у світовому господарстві. Західні держави зберігають свою цінність для транснаціональних корпорацій як місце їхнього базування та джерело кадрів. Та й самі сильні держави Заходу мають ще достатні важелі влади, щоб впливати на будь-яку транснаціональну структуру. Але заперечити очевидне не можна - держави все більше залежать від міжнародного капіталу. Відкритість кордонів, робота міжнародної фінансової мережі в режимі «реального часу» дозволяють капіталу миттєво перетікати за кордон у випадку впровадження державою механізму соціального захисту населення. Саме цим, до речі, зумовлена сучасна криза «шведської моделі соціалізму».
Транснаціональні корпорації, поступово перетворюються не просто в центри економічного впливу, але до певної міри й у центри влади. За словами американського дослідника М.Хаммера, уже сьогодні «корпорація являє собою щось більше, ніж сукупність процесів, більше, ніж набір продуктів і послуг, і навіть більше, ніж асоціація працюючих людей. Вона є таким же людським співтовариством. Як і всі співтовариства, вона вирощує специфічні форми культури - у даному випадку корпоративної культури». Корпорації не просто стають центром суспільства, - вони самі починають це суспільство формувати. Інтереси пов'язаних із ними соціальних груп, як відзначають західні соціологи, не збігаються більше з інтересами ніякої держави або нації взагалі.
Корпорації приходять на зміну державі, переймаючи її атрибути - корпоративний гімн, культуру, охоронні підрозділи, розвідку. Корпоративне суспільство намагається підмінити собою суспільство національне. Справа не в тому, що якийсь зловмисник хоче знищити традиційне суспільство. Новим економічним відносинам повинна відповідати нова суспільна форма. Колись, у ранньому середньовіччя, коли європеєць на питання хто він відповідав: «Я християнин», природною формою була монархія. Влада короля була від Бога. Пройшов час, і на те ж саме питання людина відповідала: «Я швед, німець і т.д.». На зміну монархії прийшла республіка, держава-нація. Влада правителя тепер була від Народу. Тепер же, у Pax Economicana, влада від Капіталу. Справа навіть не в тому, що влада в тих, у кого гроші. У монархії в основі усього було служіння божественному монарху, у республіці - служіння народу, патріотизм. Зараз, головний стимул будь-якої діяльності - збільшення капіталу. Робота на благо корпорації - це робота над збільшенням її капіталу. Навіть якщо поставити питання так, що це робота на благо свого корпоративного колективу, то все одно це робота заради капіталу. Навіть якщо спробувати мислити старими категоріями, зміцнення могутності сучасної держави, це насамперед зміцнення її фінансового, а не військово-політичного, як раніш, становища. У будь-якому випадку, Капітал лежить в основі.
Як стверджує російський філософ Олександр Дугін: «Капітал стає єдиним суб'єктом історії. Більше немає капіталістів і хазяїв, усі тільки менеджери, слуги переміщення Капіталу по його примхливих свавільних шляхах. Капітал переборов капіталізм, гроші поневолили своїх власників, поступово перетворившись з інструмента в самостійну пануючу істоту». Гроші стали «свого роду тоталітарним еквівалентом, загальним знаменником для всіх речей і процесів реальності». Сумновідома теорія «золотого мільярда» - найкраще підтвердження цих слів.
Якщо коротко, суть цієї теорії, що виникла в середині 80-х років, у тому, що можливості планети і теперішньої цивілізації спроможні забезпечити гідне життя лише одному мільярду чоловік, тобто саме стільки, скільки сьогодні живе в розвинених країнах. Іноді навіть говорять про "принцип 20/80", відповідно до котрого 20% населення Землі споживають 80% її ресурсів. З іншого боку, «золотому мільярду», уже сьогодні протистоїть «мільярд голодний» - 1,3 млрд. людей, що живуть у повних злиднях та одержують менше 1,4% світового прибутку. За підрахунками Світового Банку, в 2000 році очікувалося збільшення числа бідних ще на 200 мільйонів. Як же пропонується боротися з бідністю?
Широкого поширення набуває мальтузіанська доктрина, що пророкує світову катастрофу від перенаселення Землі та виправдовує кількісне обмеження виробництва продуктів і збереження на них високих цін. Смисл створеної ще в XIX сторіччі англійцем Т.Мальтусом доктрини наступний - Природа накрила стіл для людей, усі поспішають до столу. Останнім підходить бідняк, але йому місця за столом не вистачає - можливості природи не безмежні. Чисельність видів у природі, згідно з Мальтусом, регулюється природною рівновагою «закону джунглів». Зайві представники виду повинні вимерти.
Пропонується штучно уповільнити зростання населення. І ось тут цікаво те, як пропонується визначати допустиму чисельність населення Землі. У широко популярній свого часу 1-й доповіді Римському клубу, підготованій групою вчених на чолі з Д.Медоузом, пропонується скоротити народжуваність, установивши співвідношення чисельності населення до обсягу накопиченого суспільством капіталу. Але, розділивши капітал на чисельність населення можна одержати грошовий еквівалент середнього члена суспільства. Капітал дійсно стає мірою усього, навіть людини. Прийнятий на Заході вираз: «Ця людина коштує мільйон (тисячу і т.д.) доларів» набуває буквального значення. Якщо пригадати, що на кожного українця припадає приблизно 300 доларів національного боргу, то виходить, що наша з вами середня ціна складає -(мінус) $300. Ми збитковий цех світової фабрики. А збиткові виробництва, як відомо, повинні бути згорнуті. Або скорочені.
Питання про керівництво за нового світового порядку отримує логіче вирішення. Тепер, немає необхідності використовувати метафізику, щоб довести, що, наприклад, арійська кров, перевершує негритянську, а не навпаки. Якщо середній американець «коштує» $20000, а середній українець «-»$300, то зрозуміло, хто тут вищий суб'єкт, а хто нижчий. Створюється світовий поділ праці не лише за регіональною, але й за расовою ознакою.
Прототипом такого суспільства є знаменита Силіконова долина. Цей центр наукомістких галузей промисловості США - прообраз індустрії майбутнього, створювався в умовах, що разюче нагадують сьогоднішні: величезна резервна армія робітників - мексиканці та негри, слабкий профспілковий рух Каліфорнії. Але особливо цікавий міжрасовий та міжстатевий поділ праці в долині, описаний французьким журналом «Революсьон». Суспільство Силіконової долини розділене на чотири категорії. Першу, вищу категорію (директори, головні інженери заводів) складають білі американські чоловіки. В другій (інженери, наукові співробітники і техніки) до них додається трохи азіатів і білих жінок. Конторські службовці, що складають третю категорію, в основному представлені білими й азіатськими жінками, плюс невеличка кількість чорних і мексиканських чоловіків. Нижча, четверта категорія робітників, складається з мексиканських та індокитайських жінок.
Корпоративне суспільство має мало спільного з демократією. Маючи жорстку виробничу структуру, воно і не може бути демократичним, тому що не є рівноправним, складаючись із власників корпорацій і найманих робітників. Якщо врахувати, що пакети акцій передаються в спадщину, воно ближче до якоїсь нової форми колективної монархії.
Говорячи про «корпоративне суспільство», важко утриматися від аналогії з «корпоративною державою» - винаходом Муссоліні та його сподвижників, що бачили суспільство як «синдикат виробників». Принципова різниця в тому, що тоді мова йшла про створення такого ж суспільства, але під патронатом держави, а зараз процес йде поза та всупереч державі. Держава мала стати арбітром «корпоративного суспільства», гарантом «чесної гри», що видаляє порушників, сьогодні ж сам арбітр видаляється з поля. Починаючи з 30-х років, ринок був ушляхетнений державою. Створена над ним соціальна й адміністративна надбудова надала йому соціального характеру. Тепер ця надбудова демонтується. Віддають перевагу боротьбі не з бідністю, а з бідними.
Імпульс руйнації, що виникає в надрах «голодного мільярда» загрожує загибеллю усьому постіндустріальному світу. Неконтрольована еміграція експортує нестабільність на територію благополучних країн. Вирішити проблему, біологічно скорочуючи число бідних, можна. Але не скрізь цей процес йде гладко, як в Україні. Народи та цілі раси навряд чи погодяться на вимирання або навіть просто скорочення «демократичним шляхом». Новий світовий порядок неоліберального типу можна побудувати тільки на насильстві. І, як відзначає французький соціолог М.Вевйорка, «є всі підстави вбачати зв'язок між глобализацією економіки, неолібералізмом, що є її ідеологічним фундаментом, та насильством. Насильство підгодовується нерівністю та дискримінацією, що взаємопосилюються в умовах спільного ринку, вільного підприємництва, жорсткого бюджету та вільного обміну. Насильство чутливе до тенденцій розвитку, що роблять обмін важливішим за виробництво та ставлять під сумнів працю не лише як основний зміст, смисл людського досвіду, але і як фактор, що традиційно асоціюється зі зростанням».
Зрозуміло, що такий світовий порядок потребує «морального права» на існування. Свого часу Гегель, досліджуючи зв'язок моралі і права, відзначав, що право складається з трьох щаблів. 1-й щабель - абстрактне право, як прояв свободи в зовнішньому світі; 2-й щабель - як особиста мораль, сфера внутрішніх обмежувачів волі; 3-й щабель - як суспільна моральність, що є сполученням права і моралі в громадських спілках.
На рівні 1-го щабля - абстрактного права, мова йде про «загальнолюдські цінності» неолібералізму. Недавні бомбардування Югославії велися під приводом захисту саме цих абстрактних цінностей. Неолібералізм із його концепцією «людини-атома» не випадково став ідеологічною підставою постіндустріалізму. Одиничний, атомізований індивід легше поглинається цією системою, ніж співтовариство людей із його моральними, духовними зв'язками. Чим ці зв'язки міцніше, тим активніше воно чинить опір новій економічній ідеології. Тому традиційні суспільства, як носії суспільної моральності (3-й щабель) розкладаються. Визнання «безумовного» пріоритету особистого перед суспільним, без урахування національної специфіки, найчастіше під виглядом «прав людини» - перший крок до розкладу.
Оскільки процес цей йде більш-менш успішно, то тепер основний удар завдається по особистій моралі людини (2-й щабель) через засоби західної масової культури та розвиток науки, що вторгається в заборонні раніше зони, підриваючи основи релігії, філософії, усієї традиційної надбудови. Звичайно, почалося все це не вчора. Ще на початку 80-х років футуролог О.Тоффлер у книзі «Футуршок», що набула на Заході широкого розголосу, оголосив, що такі традиційні поняття як «любов, секс, материнство, мораль і т.д.» змінюються, набувають віртуального характеру. Нерозумно заперечувати появу нової «економічної людини», цінності якої носять цілком новий характер, і лежать в абсолютно інших сферах.
Клонована людина, якщо вона буде створена, буде ідеальною «людиною економічною». Вільною від моральних обмежувачів. Основи особистої моралі в основному закладаються в родині. У випадку якщо клонування буде поставлене на конвеєр, то розвиток клонів буде йти поза відсутньою родиною. Розвиваючись без сімейної спадкоємності, позбавлений зв'язку із суспільною традицією та історією, клон, із його незайнятим духовним простором, стає найбільше сприйнятливим до прийняття постіндустріальних цінностей. І, відповідно, стає найбільше конкурентноспроможним членом нового суспільства. Якщо раніше філософ Соловйов міг заявити, що «у кожної окремої людини є матеріальні інтереси, але є так само й обов'язки, або, що те ж, моральні інтереси», то тепер індивід звільняється від морального інтересу. Виводиться індивід із заданою характеристикою. Втрачається індивідуальність, обумовлена відмінностями суспільних та сімейних традицій та історій. Морально уніфіковані індивіди становлять таке ж морально уніфіковане співтовариство. Нова мораль стає універсальною. І абстрактною.
Але повернемося до звичайної людини звичайної родини. Підрив звичного сімейного укладу, створення одностатевих родин, судові процеси неповнолітніх дітей проти батьків про позбавлення тих батьківських прав - це реальність. І не варто говорити про «падіння нравів». Просто в кожному суспільстві є свої стимули до людської дії, і є критерії оцінки результатів цієї дії, що виходять із прийнятої в ньому системи цінностей. Новим стимулам не відповідає стара система цінностей. І тільки.
Сьогодні, на питання “хто вона”, людина не відповість, що вона християнин або, припустимо, німець. Перше, що навернеться їй на язик, це: «Я інженер, слюсар, економіст і т.д.» Втратити роботу набагато страшніше ніж залишитися поза суспільством культурно, релігійно. Суспільна моральність скомпрометована зануреними в корупції, розпусті, скандалах суспільними інститутами - державою і церквою.
Усе вище сказане - небезпечна тенденція. Але тенденція - це ще не факт. Її можна переломити, рано чи пізно безвихідність цього шляху стане очевидною. І тоді те, що сьогодні вважається нашою відсталістю, обернеться нашою перевагою. Імпульс національного відродження ще не загублений. Головне - спрямувати його в правильне русло.
Немає коментарів:
Дописати коментар